Відродження

Частина 1. «Вищі люди»

5466 рік.

Люди занадто поглинуті своїми розвиненими технологіями взагалі припинили звертати увагу на будь-що, окрім своїх роботів-акомпаніаторів, які супроводжували їх у кожній життєвій дрібниці. Навіть при прийомі їжі чи задоволенні інших життєво необхідних потреб роботи були поруч. Їх власники, у свою чергу, вже були не людьми, а якимись іншими створіннями, вони навіть змінили свій зовнішній вигляд: невиразні риси обличчя, широкий високий лоб, деформація спини, яку сутулістю точно не назвати, зміна форми і положення пальців рук. Єдине, що у них лишилося від людини – це змога говорити різними мовами, але і тут є один не мало вагомий момент: роботи усе перекладали на потрібну мову моментально і взагалі не було такої справи чи роботи, щоб акомпаніатори не впоралися із нею, тому і навчатися новим особинам не було потреби. Це були кролики для досліду, а не люди. Вони не могли мислити і не розуміли своєї глобальної проблеми.

Над новим видом людей панувала своя влада – бо без цього ніяк. Це були саме ЛЮДИ, що і схожими лишалися на тих, що у далеких двохтисячних роках створювали сім’ї, відправляли дітей до школи, працювали на роботі, займаючи різні професійні спеціальності, ходили до магазину і самі вирішували, що саме потребують купити, мали власні хобі, боролися за збереження природи, хоча й докладали значних зусиль для її знищення, вивчали різні науки і, роблячи різні досліди, дізнавалися нове, розвивалися, вчилися літати до космосу – і просто жили. Мали рівні спини, виразні обличчя і площиною розташовані пальці. Так, володарі над новими людьми лишилися все тими ж людьми, але ввібрали у себе й погані сторони; якби не погані, не були б вони серед органів влади.

Все, абсолютно усе, було під наглядом вищих людей. А «роботоїди» (так головні володарі називали новий людський вид) навіть не здогадувалися, що з ними таке діється, та й міркувати про це вони не намагалися. Володарі керували роботами-акомпаніаторами – таким чином, правили «роботоїдами», – а, значить, володіли світом.

Частина 2. «Катастрофа»

Величезна масивна скеля нависала над водою протоки Ла-Манш, пригрожуючи своїм могутнім виглядом. Ніхто не намагався запливти під неї, тим паче у вік «роботоїдів», тому ніхто і не знав секрет Консілменту*¹, тобто секрет цієї громіздкої скелі… Ніхто… Майже ніхто…

Нічна темрява стиха опускалася на землю. Вечоріло. У пітьмі Консілмент здавалася ще більшою та страшнішою.

Раптом неподалік від скелі промиготів силует. Він швидко наближався до її основи. Це була жіноча фігура, що бігла швидко як тільки могла, при цьому тримала щось у руках. Підбігши впритул до Консілменту, вона нирнула під неї.

Божевільна вирішила втопитися? Та жінка мала вигляд вищої людини – з чого б це їй позбуватися свого власного життя?

Але то була не самовбивця. Молода жінка у свої двадцять вісім років переховувалася у секретному місці Консілменту. Пропавши під нависом скелі, вона не потрапила у воду, а продовжила шлях тонким тунелем, який провів її до порожнього поглиблення в кам’яній споруді, схожому на печеру. Це й був секрет скелі.

–      Чого ти так довго? – у темряві звернувся до дівчини чоловічий голос. Вмить печера освітилася. Посеред неї стояв молодий чоловік із факелом в руці. Його ніжне обличчя було дуже схвильованим. Він продовжив: – Ти мене змусила нервувати. Щось трапилося, люба? – дівчина ще відхекувалася, тому не мала змоги дати хоч якусь відповідь. – Я ж казав тобі, Глен… Краще я пішов би!

–      Ні! – ривком видавила із себе молода жінка. – Тебе нізащо! – вона знову продовжила важке дихання, наклонившись уперед і узявшись руками за стегна. – Цю тему ми вже обговорювали… По черзі. Минулого разу ти, а сьогодні – я.

Коли молода жінка врешті-решт привела в норму своє дихання і мала змогу адекватно продовжувати діалог, вона почала пояснювати ситуацію, що склалася:

–      Стівене, не повіриш! Я тільки набрала потрібних нам продуктів, як майже лицем до лиця зустрілася з одним з «найвищих»…

–      Він тебе бачив??

–      Якби бачив, то я б не повернулася живою, а цілою так точно! Не бачив. Я хутко приховалася за кущами, хоча, звичайно, було занадто ризиковано…

–      А я казав? Ну казав же, Глен! – зауважив молодий чоловік, не витримавши розповіді дівчини.

–      Я хоча б все ж таки вчасно вибралася звідти! А де гарантія, що з тобою не трапилася б ще гірша ситуація??

Настало мовчання. Але довго воно не тривало.

–      Глен… Будь ласка, послухай мене уважно. – звернувся чоловік. – Наші прабабусі, прадідусі, кілька десятків поколінь до них, врешті-решт батьки, не для того нас приховували і берегли від усього світу, щоби через якусь випадковість ми загинули. Ні, вони робили це для того, щоб ми продовжували ЛЮДСЬКИЙ рід… Мій батько давно казав, що раніше схованих у Консілменті було набагато більше, але їх кількість швидко знижувалася… Саме через випадковість: неуважність, недостатню прорахованість і занадто високу самовпевненість. А що тепер? Так, звичайно – може на планеті, крім нашої схованки є інша чи інші подібні, і там також є люди, але… Все ж таки, Глен, подумай: нас лишилось двоє, навіть якщо виживе хтось один, – дівчина зробила спробу перервати роздуми свого чоловіка, але він не дав їй такої можливості, – Послухай, Глен, у свої майже тридцять років я знаю, що кажу!.. То краще нехай лишиться чоловік, що і все своє життя до смерті лишатиметься все тим же одним єдиним чоловіком, чи жінка, яка народить собі подібного?

–      Дурнику, що ж ти таке говориш? По-перше, як же жінка народить без чоловіка? А по-друге, нехай світ гине, але я бажаю, щоби ти був живим і здоровим, тому що кохаю…

Не встигла Глен домовити останні свої слова як раптом обом людям стало неймовірно погано: їх потягло до землі, голова не то боліла, не то розкалувалася від якоїсь невідомої могутньої сили.

–      Давай вийдемо з печери, маю надію, що на свіжому повітрі це припиниться! – здавленим голосом запропонував молодий чоловік.

Стівен і Глен вибралися із Консілменту настільки швидко, наскільки їм дозволили головні болі.

Вода Ла-Маншу почала підводити догори все вищі і вищі хвилі.

–      Господи!!! – скрикнула Глен. – подивися на Місяць!!! Він падає!!!!!

І справді на неосяжному полотні темної ночі виділявся яскравий круглий ореол місяця, але він не просто красувався між маленький зір – супутник дуже швидко збільшувався у розмірах, тобто із кожною наступною секундою він наближався до планети Земля – катастрофа була неминучою.

Не встигли Глен і Стівен навіть подумати про глобальну проблему, як величезні хвилі моментально знесли їх з берегу. На усій планеті в той час приливи і відливи стали катастрофічно збільшуватись, а хвилі на океанах та морях стали досягати кількох сотень метрів у висоту. Місяць вже займав увесь земний небосхил, але живих, хто міг побачити це, на Землі вже не було…

Декілька секунд – і Місяць ввійшов в атмосферу Землі… Глобальний вибух!

Все і справді припинилося, як казав Стівен перед тим як вийти з Консілменту, але тепер навіки…

Частина 3. «Пробудження»

6666 рік.

Космосом рухалися безліч неотесаних частин різних розмірів: від космічного пилу до величезних кам’яних брилів. Більшість цього багатства належала планеті, яка існувала до 5466 року – останнього року свого існування.

Космічні частини гігантських розмірів майже нерухомо зависали одна біля одної тисячу двісті років. Та в один момент вони почали трястися ніби от-от вибухнуть. Але дивний рух той не був спровокований підготовкою до вибуху. Кам’яні брили, не припиняючи свого дрижання, почали рівномірний, доволі швидкий рух назустріч одна одній.

Вони по черзі вдарялися одна об одну, стесуючи гострі та занадто випуклі боки, і таким чином, утворюючи ціле – щось невідоме, але вражаюче своїми розмірами та могутністю власних частин.

За всю свою безгранну історію Всесвіт ще не був спостерігачем настільки швидкого створення нової планети.

Не пройшло і п’ятнадцяти хвилин, як утворилася нова космічна форма. Вона зависла у всесвітньому просторі і припинила дрижання. Тепер вона, здавалося, була непорушною.

Але раптом в одній частині новоутвореного тіла пішла тріщина. То було невелике пошкодження у льоді, але… з чого б це? Походження його було незрозумілим.

Пройшло приблизно пів години – лід почав розмерзатися. Ще через декілька годин лід у тій частині космічного тіла повністю розтав. На кам’янисту поверхню випало тіло… ЛЮДСЬКЕ тіло!

То був бездиханний чоловік. На диво, його поморщене лице зберігало звичний колір живої шкіри. На вигляд чоловікові можна було дати років сорок п’ять. Стрункий, з рівною поставою та виразними рисами обличчя, яке показувало повний спокій мертвого господаря, з обережно складеними руками коло тулуба та рівними ногами – він непорушно лежав на ґрунті.

Раптом чоловік розплющив очі.

Хвилина мовчання на строгому, злому обличчі – після чого у сірих очах спалахнув вогонь безумства, а на тонких блідих губах з’явилася шалена посмішка:

–      Ну здрастуй, планета DEA66TH6! Ось і пробудився твій господар!

Частина 4. «Господар DEA66TH6»

–      Раз я живий і можу говорити, – вів далі свою промову чоловік, промацуючи тіло обома руками, але продовжуючи лежати на землі, – То я все правильно прорахував! Зараз 6666 рік – пройшло тисяча двісті років з тих пір як Земля підірвалася разом із Місяцем від їх зштовхування. – тепер він повільно підвівся, так як атрофовані м’язи ще не давали можливості нормально рухатись, – Як чудово! Все було знищено! Ніхто не вижив! Аххаххах! А я знав – я знав, що так буде! – волав дивак, а тоді тихше додав, – Але нікому не казав. – після останніх приглушених слів він божевільно розреготався. Тоді чоловік заспокоївся і, корчачи, дитячий невинний белькіт продовжив: – А ще я знав, що моя таємна сироватка дозволить моєму тілу замерзнути вчасно і розмерзнутись, – на цьому слові божевільний засвітив шаленими очима і змінив тон на грубий та підступний, – якраз у день створення моєї планети… Так. Я передбачив, чітко передбачив, момент створення нової планети із уламків Землі, – чоловік зробив короткочасну паузу, а тоді відійшов від місця, де десять хвилин потому лежав мертвим і, наче ставши на п’єдестал, підвів догори руки та голосно мовив: – Вітай мене, люба DEA66TH6! Від нині я, Адольф, твій єдиний господар! Я буду робити тут все, що не дозволяли мені ці неприємні метушливі тварюки на планеті Земля… До речі, як вони називалися? Люди, начебто, так? – звернув він свій божевільний погляд кудись у даль, наче з кимось мав бесіду, – Так, люди. – сам він відповів на своє питання. – Аххаххах, ну і земелька вам пухом, іроди! – дико засміявся чоловік перед тим як повернути серйозний голос, – Хоча навіть такого вам не побажаєш: Земля ж вибухнула! Ахахах!

Після останніх слів Адольф ще дуже довго сміявся і корчився сам до себе. Але через деякий час він почав цікавитися природними матеріалами, які існували на новій планеті.

–      Ну-с, подивимось… що у нас лишилось… що у нас з’явилось… – повільно проговорював чоловік, рухаючись вперед по камінню і розглядаючи ґрунт. – Ооо, скільки всього цікавого! Свинець, літій, залізо – та тут купа потрібних елементів! Ох, а це в нас що? – наклонився божевільний до землі і узяв якийсь предмет до рук, – Це ж зброя! Аххахах! Усе для мене приберегла, моя люба, моя довгождана… – Адольф прислонився до ґрунту і почав його цілувати.

Це тривало майже півгодини після чого навіжений підвівся і продовжив уважно оглядати ґрунт, нахиляючись та кожного разу знаходячи щось потрібне йому. Тоді Адольф почав обирати місцевість для своїх робіт:

–      Ну що ж, – сказав він, – Тепер треба вирішити і постановити, де буде мій завод, ахахах! Це має бути велика рівна площа, на якій скоро будуть відбуватися чудеса! Чудеса моєї власної науки! – чоловік могутньо засміявся. – О, якраз те, що нам треба! – вигукнув він, коли побачив велику рівну ділянку поверхні. – Тут у мене буде збиральний цех! – тоді чоловік пробіг уперед ще декілька десятків метрів, – А тут столярний, тут ливарний, – він показував руками на бажані ним місця, – Ось там далі буде моя головна вежа, з якої я, і тільки я, буду оглядати свою планету і слідкувати з тим, як йдуть роботи у моїх цехах… – божевільний зробив паузу і змінив вираз обличчя на злісно-хитрий, – А на цьому місці я буду виробляти своїх підлеглих… Ахахахах! – знову він розреготався так, що аж відлуння понеслось над поверхнею DEA66TH6.

Адольф народився 5421 року на планеті Земля. На момент катастрофи, внаслідок якої Земля вибухнула, вченому (а він був вченим) виповнилося сорок п’ять років.

Чоловік цей змолоду був геніальним творцем нового, але тодішня влада звичайно не давала йому можливості показувати та розвивати свої таланти. Адольф від розчарування у всьому людському обезумів…

Він почав ховатися від «вищих», створювати схеми знищення життя на Землі. Років у тридцять п’ять вчений загорівся ідеєю досліджувати космос та його вплив на планету.

Адольф за п’ять років науково-астрономічної роботи дізнався багато речей, про які ні «вищі» люди, ні їх підлеглі нічого не знали. Він передбачив падіння Місяця 5466 року і винайшов порятунок. Але… Його секретна сироватка була відома лише йому – божевільний не став ділитися таємницею ні з ким взагалі.

Розмішана із водою речовина дозволяла заморозити тіло на тисячу двісті років і зберігати його життєдіяльність під виглядом мертвого. В період, коли тіло мало бути замороженим, сироватка змушувала органи самостійно виробляти потрібні поживні речовини – таким чином проходило живлення. Також тіло зовсім губило потребу у кисні. Такі процеси повністю змінювали устрій організму. До того ж життєві процеси лишалися такими і після відновлення організму, тобто після розмороження.

Тож Адольфу не потрібні були ні вода, ні їжа, ні повітря. Цей незалежний божевільний одразу узявся за облаштування свого заводу.

Перше, що він вирішив створити – безвідмовні підлеглі, яким також нічого не потрібно для життєдіяльності і які змогли б виконувати будь-яку роботу, якої б складності чи навіть неможливості вона не була, – це мали бути безсмертні титани, які мовчки підкорялися б своєму єдиному господарю.

На планеті, де немає нічого живого, та й щодо неживого не така вже й велика різноманітність, здається, неможливо було б створити щось грандіозне, але безумцю Адольфу усе було під силу.

Частина 5. «Новий світ»

Він наче фокусник жваво підбирав потрібні речовини з нещодавно знайдених. То були справжні чудеса – із нічого він утворював життя, незвичайне життя… мертве. До того ж це було неймовірно швидко: за п’ятнадцять хвилин у спеціальній колбі вченого утворилася дивна сіра грудочка, клітини якої почали моментально ділитися, збільшуючи свою кількість.

Адольф випустив нове, ще недовершене, тіло із колби, тим самим дозволяючи йому рости ще швидше. За декілька хвилин утворилася проста сіра фігура схожа на людину. Вона мала стрункий підтягнутий тулуб, пропорційно невелику голову, рівні рухливі руки та ноги. Виразним було те, що уся сіра поверхня тіла творіння трохи відблискувала. Очі нової форми життя були з такої ж речовини як і тулуб та не мали зіниць. Також істота не мала вух, рота та носу, замість якого тирчав лише маленький бугорець.

Фігура струнко стала перед Адольфом.

–      Ти – моє творіння! – гордовито повідомив чоловік. – А я твій господар. Тобі не потрібне повітря, непотрібна вода та їжа. Ти складаєшся із гуамініну – речовини, яка легко й швидко відновлюється; ти не маєш нервів – тому болі ніколи не відчуєш. Говорити ти також не зможеш – бо тобі це не потрібно. Я так вирішив. Але ти можеш швидко аналізувати будь-яку ситуацію, складати плани та схеми і невідступно слідувати їм, – Адольф говорив чітко, доволі повільно, лице його було серйозним, на кожному слові «я» він робив інтонаційний наголос. – Я зробив тебе дуже сильним, щоби не було такої роботи, яка була б тобі не під силу. Я назву тебе «виконавець», тому що ти будеш виконувати усе, що я тобі накажу!

Створіння стояло так само струнко, і не одна клітина його організму не рухалася. А творитель вів далі:

–      Я створю ще багато таких самих виконавців – і всі ви будете мені підпорядковуватися. – Адольф підвів руки і погляд догори. – Ми утворимо новий світ, нові правила, нове життя! – він зробив короткотривалу паузу. – А ти роби, що наказую! – звернувся божевільний до виконавця. – На он-тій рівнині будуй широкий залізний корпус – в ньому і будуть народжуватись твої побратими.

Виконавець одразу приступив до виконання. Він сам знаходив потрібний матеріал, сам переносив важкі плити і клав їх, куди було треба. Усе це відбувалось неймовірно швидко, ніби у прискореному відео. За декілька хвилин широкий залізний корпус, як і загадував господар, був готовий.

Виконавець підійшов до Адольфа і струнко став перед ним.

–      Молодець. – промовив до нього чоловік. – Тепер я можу починати. Ти стій тут, а я піду творити чудеса нового світу.

Безумець увійшов до корпусу і зрозумів, що без додаткової сили він не зробить нічого із запланованого, тому вийшов з нього і покликав виконавця.

Той в один момент явився перед господарем.

–      Тут, – Адольф показав на потрібне йому місце, – мають бути три великих контейнери, виходи з яких будуть приводити свій вміст в один менший. У свою чергу, менший повинен мати регульований клапан, що відкриватиметься та закриватиметься у певний момент.

Чоловік вийшов з корпусу та повернувся через декілька хвилин із колбою в руках.

–      Крапля цього розчину, – мовив він, – здатна будь-який непіддатливий шматок заліза перетворити на еластичний, та потім повернути його пружність. Тепер можеш приступати до виконання.

Виконавець моментально покинув корпус у пошуках заліза. Через декілька хвилин він уже використовував розчин господаря для піддатливості матеріалу. Створіння вигинало із заліза потрібні форми, наче з пластиліну, і склеювало окремі частини між собою. Його вправна робота тривала не більше сорока хвилин.

Коли все було готово, Адольф перевірив виконане і додав:

–      Тепер ти повинен зробити довгу рухому платформу, яка виводитиме з корпусу через спеціальний отвір у цій стінці, – він доторкнувся рукою до залізної стіни.

Виконавець приступив до виконання наказу, а господар уважно слідкував за ним. Він інколи підказував своєму роботу деякі деталі цієї роботи і надавав потрібні розчини, якщо у цьому була необхідність.

Через пів години рухома платформа вже функціонувала.

–      Ну що ж? Зараз буду запускати виробництво своїх підлеглих! – закричав божевільний науковець. – Але спочатку треба наповнити контейнери потрібними речовинами. А для цього мені потрібна драбина.

Виконавець у ту саму секунду схопив шматок якогось матеріалу, що лишився після побудови платформи, і повибивавши із нього отвори, поставив готовий інструмент до ніг своєму власнику.

Адольф заліз драбиною до першого контейнера і щось закинув усередину.

–      Ахахаха! За декілька секунд потрібні інгредієнти збільшаться у розмірах і повні контейнери будуть працювати над створенням тобі подібних, – звернувся він до виконавця.

У другий і третій контейнери Адольф також щось повкидав. Декілька секунд зачекавши, він перевірив чи збільшились його речовини до потрібних розмірів, зліз драбиною на ґрунт і уважно слідкував, як вони повільно починали опускатися по спеціальним трубам до меншого контейнера.

Як тільки невелика частина речовини з кожного контейнера, що були вище, потрапила до нижнього, Адольф натиснув на спеціальний кран – і рух елементів припинився. А у малому контейнері навпаки почався. Три речовини змішалися і утворили суміш сірого кольору.

–      Ось він, мій гуамінін! – прокоментував Адольф.

Так як останній контейнер мав отвір, то сіра грудочка одразу направилася на вихід через нього. Але як тільки декілька крапель нової речовини витіснилися, божевільний натиснув на інший клапан, чим завадив виходу суміші.

Та частина грудочки, що вже витіснилася, зависла у повітрі над рухомою платформою. Почалося швидке утворення нового тіла, подібного до виконавця.

Після утворення Адольф натискав і натискав на клапани – а виконавці все з’являлися та з’являлися.

–      Таак! – закричав господар. – Тепер я маю безліч підлеглих! Усе як і планував! Ахахах!

Після припинення хвилі сміху чоловік звернувся до свого першого виконавця.

–      Але усі вони слабкіші за тебе і не мають таких безгранних можливостей як ти… Я назву тебе Фортісімусом*² – і ти будеш головним між виконавцями та моїм заступником у роботах.

Виконавці виїжджали на рухомій платформі за межі корпусу і вистроювалися у шеренги.

Коли підлеглих утворилося майже дві сотні, Адольф став на великий камінь перед виконавцями і мовив:

–      Я ваш господар! Лише я буду вами керувати, і лише мені ви будете підкорятися! Це Фортісімус, – вказав він на першого виконавця, який стояв поруч із ним, – Йому я надаватиму роботу, і його накази ви матимете також виконувати!

Після цих слів Адольф одразу перейшов до плану свого заводу, розповів, що і як має будуватися, і взагалі як має функціонувати.

По закінченню доповіді божевільного вченого виконавці були поділені на групи. Ні хвилини не чекаючи, Фортісімус почав керувати роботами за наказом господаря.

Врешті-решт, вчений вирішив подарувати Фортісімусу можливість говорити. Так, на його думку, мало бути значно легше.

Адольф після початку виконання відлучився.

Багато хто з виконавців мав недоліки, був нездатним до роботи. Їх володар це передбачив.

Він повернувся із пістолетом у руках і підійшов до першого невдалого виконавця, який попався йому на очі. Робот упав, та з усіх сил намагався підвестися, але в нього це ніяк не вдавалося.

–      Не всім існувати в моєму світі. На це мають право лише найсильніші! – проголосив Адольф і вистрелив у своє недосконале створіння.

Воно зіщулилось і почало морщитися. Молекули, з яких складалося тіло почали розпадатися, тому воно швидко руйнувалося. Коли ж на місці виконавця залишилася тільки купка попелу, божевільний знову став перед усіма іншими виконавцями і покликав до себе Фортісімуса.

–      Я казав тобі, що суміш, з якої складається твоє тіло, здатна моментально відновлюватися, яке пошкодження не було б нанесено? – усі роботи-виконавці уважно слухали господаря, – Але не забувай, що на DEA66TH6 я всесильний! І мені вирішувати кому існувати, кому ні! – він зробив короткотривалу паузу і продовжив, звернувшись до усіх виконавців, – Я створив таку речовину для куль, що запросто знищить навіть таке стійке до смерті тіло, як ваше!

Після промови Адольф могутньо розреготався, а ще через деякий час скомандував продовжувати роботи.

Частина 6. «Техніка Адольфа»

З того моменту все тривало приблизно однаково. Виконавці постійно працювали під командуванням Фортісімуса і не знали відпочинку, так як їм він був не потрібен.

Тих роботів-виконавців, які були не здатні працювати, Адольф знищував своїм могутнім пістолетом. А потрібну кількість підлеглих відновлював завдяки контейнерам у корпусі для їх створення.

Адольф створив для себе ще одну корисну річ – пульт, завдяки якому при натисканні його кнопок, спрацьовували найважливіші та найпотрібніші вченому технології.

Робота не стояла на місці. Неймовірно швидко будувалися нові цехи, створювалися нові речовини, на кшталт, гуамініну і ще страшніші.

Адольф і справді був наймогутнішим володарем у цілому Всесвіті. Здавалося, що він був жорстоким фокусником, але все то було далеко не жарти. Його винаходи, різні механізми для їх створення, інше приладдя – він був здатен створювати і створював майже ні з чого.

Його підлеглі під його ж керівництвом творили нереальне за неймовірно короткий час.

Кожен день на поверхні планети з’являлися нові цехи. Завод Адольфа швидко розширювався і починав функціонувати.

Прямо біля залізного корпусу для створення роботів, виконавці звели цех для виготовлення різних деталей, схеми яких створював сам господар. Поруч був цех для збору деталей у різні нові механізми.

Адольф бажав повністю оглянути поверхню власної планети і розширити свою владу на цій території до останнього клаптика ґрунту. Тому перше за що він прийнявся – це створення транспортних механізмів.

–      Що ж я за господар, поки не заволодів загалом усією ділянкою? – часом задавав він собі риторичне питання.

Вчений прагнув неперевершеної швидкості і божевільного шарму від своїх технологій.

Серед транспорту у його планах були «швидконоси», «оси» та «підземні кракени».

Перше до чого він пристрастився – це створення «швидконосу», як сам він його назвав.

Утворений за два дні цей, здавалося б, довершений земний потяг, був дивним механізмом, рух якого відбувався завдяки контакту із ґрунтом. На перший погляд, це була прозора скляна кімната із комфортно обумовленим місцем для сидіння усередині. Але на око одразу спадала дивна особливість: поки машина не функціонувала, вона зависала у декількох метрах над поверхнею планети, а рух її міг відбуватися лише при контакті із ґрунтом.

Адольф був безумцем, який прагнув нереального, але комфортного, тому і використання «швидконосу» не було важким.

Щоби дістатися до самої кабіни транспорту, при натисканні спеціальної кнопки на пульті Адольфа, вниз спадала похила драбина із комфортними сходинками. Піднявшись ними, можна було опинитися прямо у прозорому вагоні, з якого було видно доволі велику ділянку DEA66TH6. Натиснувши на сірий важіль, який містився на одній із стін кабіни, сходинки складалися одна в одну і щільно притискалися до нижньої частини механізму. Після цього варто було, натискаючи інший важіль темнішого сірого кольору, опустити вагон на поверхню. Одразу починався рух транспорту. Далі можна було сісти у комфортабельне крісло і, легко направляючи «швидконіс» у потрібному напрямку та з бажаною швидкістю, насолоджуватися подорожами. Транспорт міг моментально розвинути швидкість до сорока тисяч метрів у секунду.

Увесь цей механізм, крім скляних стінок, був виконаний із заліза. Ось тільки самого заліза на планеті після її повного утворення майже не було. Адольф розробив суміш, яка дуже швидко подвоювала молекули певної речовини, тому і проблем із знаходженням матеріалу більш не було.

Божевільний вчений вважав, що залізо це найстійкіший і, водночас, податливий до змін своєї форми, матеріал. Тому усе на планеті DEA66TH6 створювалося переважно із заліза.

Найпотужнішим залізним механізмом Адольфа були «оси». Чоловік замислювався про те, що у будь-який момент на його планету можуть вторгнутися чужорідні істоти, тому це був не лише засіб пересування, а й оборони.

Виглядав пристрій зовсім не презентабельно: залізний Франкенштейн, зшитий з різних шматків заліза, із чотирьох метровим залізним жалом попереду. Але за страшним зовнішнім виглядом усередині приховувалася приємна, затишна атмосфера, яка була створена для того хто буде керувати «осою».

Якщо «швидконіс» був лише транспортом, то залишався він тільки в одному екземплярі і користуватися ним міг лише Адольф. «Ос» навпаки було багато, це було зроблено для того, щоб у разі небезпеки захищати планету могли і Фортісімус, й інші виконавці.

Найулюбленішою комахою Адольфа на Земля була саме оса, так як, на його думку, «це була вільна у своїх діях тварина, яка могла робити усе, що їй заманеться, і не знайшлося б хоча б однієї паскуди, яка б заборонила їй жити», тому і свій могутній пристрій безумець назвав саме «осою».

Рухалася «оса» виключно простором над ґрунтом. Висоту польоту залізної комахи можна було регулювати спеціальними клапанами на її панелі управління. Мінімальна висота для залізного пристрою була п’ятдесят сантиметрів, а максимальна – дев’ятсот п’ятдесят метрів.

«Оса» мала безліч кнопок, клапанів та важелів, які входили до складу її складного управління. Це був транспорт, який заводився автоматично: одразу після того, як керівник сідав за кермо спрацьовував певний рефлекс пристрою – і оса підлітала у простір. Вона могла вправно рухатися як уперед, так і в боки, вгору та униз під будь-яким градусом повороту, також залізна комаха могла летіти задньою своєю частиною уперед. Це була складна чітко продумана конструкція, що доволі легко керувалася лише при повному вивчені її панелі управління.

Коли хтось сидів за кермом, зовні його неможливо було побачити ні через які отвори чи шви у матеріалі, а самому водію було видно увесь горизонт. Він міг бачити абсолютно усе навколо свого літаючого апарату. Все тому що «оса» була спроектована не зі звичайного заліза, а з його похідного, нового, створеного Адольфом спеціально для даного пристрою, який мав таку особливість: з однієї сторони неприступний для погляду, а з протилежної прозорий як чисте скло.

Так як сплановано було «осу» ще і як засіб для оборони, то мала вона величезне жало. Воно було вилито з найщільнішого заліза із усіх його видів створених вченим. Воно могло б насадити на себе будь-який об’єкт чи створіння. До того ж жало було отруєним. Від контакту із ним усе з часом у декілька хвилин розсипалося в попіл.

Частина 7. «Живі неживі»

На льодову частину планети ще не ступала нога ні людини, ні іншої тварини, ні якихось космічних прибульців. Це був лід. Лід, якому було рівно тисяча двісті років.

Раптом однією з його найбільших брил пішла тріщина. Вона не була глибокою і далеко не розійшлася. Але після хвилинного уповільнення рушила далі набагато швидше. Через декілька секунд це вже була широка ущелина, яка дозволила громіздкій льодяній масі розкришитися. Увесь цей рух був спричинений невеликим потеплінням із середини.

Після розколу брили на ґрунт випало чоловіче тіло. На вигляд зовсім як «найвища людина», воно непорушно лежало лицем догори. То був молодий чоловік, не більше тридцяти років віком.

У наступну мить розтавання почалося в одній із частин розколотої брили. Тріщини дозволили і їй розкластися  на менші шматки. Поруч із чоловіком тепер лежало жіноче тіло. Це також була молода особа начебто з «найвищих».

Тільки прислонившись до поверхні, жінка розплющила очі. Сірі вони, як мертве каміння, деякий час нічого не сприймали. Але у наступну мить обличчя наче ожило – і нестримний жахливий крик зірвався з уст людського створіння.

–      Господи! – заволала молода жінка після незрозумілого тваринного звуку. – Що сталося?? Де ми тепер??

Тоді вона помітила чоловіка, лежачого на землі бездиханним і кинулася до нього зі страхом.

–      Стівене! Стівене! Ти мене чуєш?? – вона струшувала його тіло.

Раптом хлопець розплющив очі. Вони також були намертво сірі, наче без кольору.

–      Глен… Де ми? – спокійно запитав він і повернув свій, здавалося б, неживий погляд до дівчини.

Побачивши її очі він злякано промовив:

–      Твої очі… Що з ними?..

–      Що з ними?.. – розгубилася молода жінка.

–      Вони не карі, як були раніше… Вони сірі… Сірі як придорожній пил…

Глен обхопила руками своє обличчя, а тоді завмерла і повільно їх опустила.

–      Твої очі… Також сірі…

Парубок підхопився.

–      Що з нами??

Вони обоє стояли одне проти одного і розгублено споглядали свої обличчя та намагалися хоч чомусь відшукати пояснення.

Раптом Стівен ще ширше розплющив очі і підійшов ближче до Глен. Тоді узяв її руку і поклав собі на груди.

–      Відчуваєш? – спитав він.

–      Я нічого не відчуваю! – схаменулася жінка.

–      Так, наші серця не б’ються – ми померли!..

–      Але чому ми можемо ступати ногами, рухати руками, говорити?? Ми чуємо і сприймаємо звуки! Як так? – не вгавала молода жінка.

–      Але зверни увагу: ми не дихаємо, не відчуваємо запахів, не хочемо їсти…

Глен обернулася і оглянулася навколо себе. Жорстка поверхня планети, без єдиної живої клітини змусила дівчину відчути ще більший жах.

–      Де ми тепер? І ким стали?? – задала вона питання навіть не Стівену, а кудись у далечінь.

І ніхто не був в змозі хоч щось пояснити новим жителям DEA66TH6.

Частина 8. «Збіг обставин»

Марно Глен і Стівен намагалися зрозуміти, що трапилося із Землею і врешті-решт із ними самими. Вони оглядали місцевість, шукали інших особин подібних собі, мали надію відшукати роз’яснення, але нічого не виходило – їхнє жахливе становище і далі лишалося загадкою.

Чергові їх пошуки не увінчалися успіхом, але дещо дивне все ж трапилося.

Коли жінка обшукувала ґрунт між двома масивними брилами, маючи надію відшукати хоч маленький зелений листочок, чоловік оглядав горизонт. Раптом у далечині з’явився якийсь дивний літаючий об’єкт. Стівен зрадів і закричав до дівчини:

–      Глен! Поглянь! Ми не одні у цьому пеклі! – він радо вказував рукою на апарат, що наближався, і навіть підстрибував.

«Невже це порятунок?..» – подумала собі молода жінка і, підійшовши до чоловіка, почала уважніше ловити очима риси об’єкту.

Коли літаючий апарат наблизився на таку відстань, що легко можна було його розгледіти, Глен і Стівен саме цим і зайнялися.

Їхнім очам представилося щось страшне, зліплене із різних, нерівних листів заліза. Жахливий на вигляд пристрій стрімко наближався до них, рухаючись на висоті приблизно трьох метрів. Помітною одразу була також довга гостра залізна шпичака, яка тирчала наче величезна шпага.

Від усього побаченого молодий чоловік та жінка злякалися ще більше і не  знали, куди їм подітися від цього страхіття. Але і діватися їм було, по-перше, нікуди, а, по-друге, ніколи, так як машина прилетіла впритул до них через декілька секунд.

Вона зависла в повітрі над хлопцем і дівчиною. Раптом на нижній частині механізму відкрився люк. В один момент із нього вистрибнули два однакових об’єкта: сірі, зовні схожі на людей, особини з неживими металевими очима. Їхні злагоджені  вправні рухи давали зрозуміти, що це не люди, а роботи. Вони, не вагаючись, направилися до завмерлих від страху та несподіванки Глен та Стівена.

Тоді невідомі об’єкти обрали собі власну жертву, натягли кожний своїй на голову матеріал, який не дозволяв бачити через нього, і кудись потягли, а куди саме – дівчина з хлопцем не знали, так як нічого не бачили через грубі пов’язки на обличчях.

Вони лише відчували як їх змусили підійматися твердою драбиною, тому були впевнені, що їх засаджували саме у страшний літаючий апарат. Дві хвилини і їм дозволили сісти на зручні місця.

Тоді ні Глен, ні Стівен нічого не відчували. Їм здавалося, що вони просто сидять, молоді і гадки не мали про те, що летіли зі швидкістю ста метрів за секунду на висоті п’яти метрів.

Цей політ звичайно не був довгим. Через декілька хвилин роботи знову підхопили кожен свою викрадену жертву і потягли драбиною, але тепер навпаки униз. На цей раз вони діяли більш обережно і дозволяли йти людям у своєму власному темпі.

Як тільки молоді ступили ногами на жорстку поверхню – пов’язки з  обличчя у них були зняті.

В той момент уже не було й сліду від апарату, який доставив людей сюди. Тепер перед їх очима відкрилася інша неймовірна картина: величезний, масивний завод, сотні сірих роботів, які злагоджено створюють різні дивні речі. Навколо ні краплинки життя, а лише цей жах.

Раптом до них, не зрозуміло звідки з’явившись, почав наближатися дивний чоловік. На вигляд це була справжня людина із «найвищих», тому Глен і Стівен спробували тікати, але перший зупинив їх. Він мав такі ж мертво сірі очі і безумну посмішку:

–      Впевнений, що зараз ви думаєте про мою належність до «найвищих». – чоловік говорив спокійно та грубо. – Ні, я не такий. Ті всі вимерли. – він зробив невелику паузу. – Я Адольф, а це моя планета. Я планую провести для вас екскурсію по головним її об’єктам. – чоловік скорчив жахливу посмішку. – Тому раджу: рушайте за мною. – чоловік повернувся до них спиною і почав йти уперед.

Він йшов повільно і тримав руки рівно по боках, що одразу в очах Глен та Стівена робило його божевільним. Його сірі безумні очі дивилися кудись уперед, але неможливо було зрозуміти, куди саме.

Молоді відчували неприязнь до цієї особи, але не послухатися не могли, бо розуміли, що це дорого їм могло коштувати.

–      Ви знаєте, що допомогло вам пережити катастрофу? – раптом запитав він.

–      Катастрофу?.. – розгублено спитала Глен, яку Стівен тримав, не відпускаючи, за руку.

–      Угу. – відповів дивний чоловік. – Коли Місяць на Землю впав у 5466 році.

–      А зараз який рік?.. – тихо спитав Стівен.

–      6666. А ви бачу, не знали?

–      Ні… Перший раз чуємо… – притиснулася до хлопця Глен.

–      Ну то я поясню. – відповів Адольф. – При житті на планеті Земля ви де переховувалися?

–      У Консілменті… – відповів парубок і додав. – Це протока…

–      Ла-Маншу. – не встиг хлопець домовити, як його перебив чоловік. – Все зрозуміло тоді: я навіть не підозрював, що там може бути ще хтось, – почав швидко, але тихіше, ніби сам до себе, промовляти вчений, – сироватка разом із водою потрапили у трупи цих створінь. От воно що! – скрикнув гучніше божевільний. Тоді він обернувся обличчям до людей з безумною усмішкою на синіх губах. – Ну тепер ви також існуєте завдяки мені! – хвастливим тоном проголосив він. – Але я цього не планував. – на останніх словах він відвернувся і рушив далі, ніби й не обертався. – Ви вже встигли помітити, що життя на планеті DEA66TH6 прекрасне? Вам не треба ні їсти, ні спати, ні дихати – взагалі нічого не треба! Хоча дещо треба… – він зробив короткотривалу паузу і з хитрою, зрадливою усмішкою додав: – Мені подякувати треба!

Після останніх слів вчений став на великий камінь і, розреготався:

–      Ахххахаххахах! Я є володар усього існуючого нині! Я сам творитель! Увесь новий світ – це моє дитище!

Божевільний тягнув руки догори і возвеличував себе як тільки міг. Глен і Стівен зовсім нічого не розуміли.

Приступ Адольфа був не довгим – через п’ять хвилин він разом з молодими вже прямував далі.

Адольф привів їх ближче до величезного заводу і гордовито почав розповідати, що й до чого працює, які і як виконуються алгоритми, що входить до його планів. Чоловік навіть познайомив людей із Фортісімусом.

Він наполягав на тому, щоб хлопець з дівчиною увійшли до широкого металевого корпусу, і вони були змушені виконати цей наказ.

–      Тут виробляються мої «виконавці». – з гордістю у голосі промовив він.

Після цього він почав пояснювати усі етапи складного процесу. Тоді він водив молодих по кожному цеху і також детально все пояснював. Адольф навіть дозволив роздивитись із середини його «швидконіс» та «ос».

Стівен та Глен були неймовірно вражені, але, на жаль, не приємно. Вони розуміли, що світ, який вони все своє життя прагнули врятувати, назавжди пропав, а новий – був приречений. І нічого не можна було вдіяти…

Адольф вивів молодих із території заводу і далі хвастливо розповідав:

–      Моя влада тут неперевершена! Я передбачив утворення цієї планети, винайшов засіб лишитися живим, щоб повністю підпорядкувати її собі!

Глен та Стівен помітили, як дорогою, неподалік від того місця, де проходили вони, рухався один з виконавців. Він намагався тягнути якийсь великий предмет: йому було досить складно через несправну руку, яка не працювала, але робот не здавався і тягнув насилу далі.

Адольф також це помітив і вирішив підійти до нього ближче. Звичайно, із собою він покликав і хлопця з дівчиною.

–      Я вже казав, що влада моя безгранна? – задав риторичне питання вчений, дістаючи з-за пояса пістолет. Виконавець все ще намагався тягнути предмет, хоч вже безсило впав на коліна, – Я створив – я й знищую! – Адольф вистрілив у свого робота-виконавця – і той через декілька секунд розсипався у попіл. – Ахахаха! Я владика цілого Всесвіту! – кричав навіжений.

Стівен ще дужче схопив налякану, майже зомлілу Глен, за руку, і тільки хотів завести її собі за спину, як Адольф вмить припинив дикий регіт, повернувся обличчям до молодих і грубо мовив:

–      Я владика, зрозуміло? Я хотів, щоби людське створіння знало про мою могутність, розповів та показав вам кожну деталь мого дитища. А тепер і вам пора канути у безодню вічності. – він направив дуло свого пістолета у голову Глен.

Сам собі не підкоряючись, Стівен штовхнув дівчину на ґрунт, а сам ринувся на божевільного і спробував вирвати із його рук пістолет.

Пролунав вистріл.

Перелякана дівчина лежала на поверхні, затуляючись руками. Через декілька секунд після вистрілу вона ледь відвела тремтячі руки від обличчя і з переживанням поглянула у бік, де кілька секунд потому Стівен кинувся на Адольфа.

Пуля нікого не заділа – постріл не мав страшних наслідків, яких так боялася дівчина. Але сутичка тільки почалась.

Тепер перед Глен відбувався рукопашний бій молодого чоловіка та божевільного вченого, обоє з яких не відчували болі і були однаково сильними. Єдине, що могло закінчити конфлікт – це пуля із пістолета Адольфа.

Чоловіки то й діло, що постійно заломлювали один одному руки, кожен з них намагався повалити противника на землю. Час йшов, а бій все продовжувався з такою ж інтенсивністю.

У якийсь момент Стівен зробив крок назад. Адольф у той час дико усміхнувся і зі словами: «Втомився, хлопче??» – направив дуло пістолета на парубка.

Глен закричала, затуляючи руками тремтячі вуста.

Стівен в одну мить знову кинувся до Адольфа і різко підставив коліно під його спину. Тоді він моментально вирвав із рук безумця пістолет і, врешті-решт, повалив його на ґрунт. Поки Адольф підводився, хлопець направив пістолет на нього і вистрілив. Сам парубок злякався від того, що вчинив, а Глен ахнула від жахливої несподіванки.

Божевільний вчений впав на коліна. Очі його, яскраві від безумства, вже не горіли шаленим вогнем, здавалося, що враз він став звичайною, здоровою людиною. Адольф навіть нічого не промовив.

Через декілька секунд тіло вченого розсипалося в попіл…

Обличчя Стівена виражало повну розгубленість і разом з тим зляканість. Коли хлопець прийшов до тями, він підійшов до дівчини, яка сиділа на брудній поверхні і схлипувала. Парубок обійняв її. Здавалося, що Глен почала плакати, але сльози не стікали по її щоках, бо вона не була людиною…

Раптом на горизонті з’явився Фортісімус. Його до того моменту завжди нейтральне обличчя зараз виражало якусь сильну емоцію: чи то гордість, чи то гнів – було не зовсім зрозуміло.

Наближення виконавця змусило Стівена ще більше занервувати, відчуваючи щось неладне, і сховати Глен за своєю спиною.

Робот наближався доволі повільно, впевнено роблячи кожен крок. Через кілька хвилин він був уже в декількох метрах від молодих.

–      Ви знищили господаря. – різко почав Фортісімус.

Глен ухопила Стівена за руку.

–      Випередили мій план. – продовжив виконавець.

Після цих слів вираз обличчя і хлопця, і дівчини змінився на здивування.

–      Так, це я мав зробити. Тільки пізніше, коли облаштування планети закінчилося б. Але ви завадили мені.

У цей момент Стівен поглянув на пістолет, який непорушно лежав недалеко від його ноги. Те ж саме зробив і Фортісімус. Вони обоє подумали про одне й те саме. Робот в одну мить дібрався до того місця, де лежала зброя, але прямо з-під його руки, пістолет вирвав Стівен. Хлопець одразу направив дуло на виконавця і вистрілив. Фортісімус скорчився, впав на поверхню і розсипався сірим попелом…

Молоді з невеликим дивним полегшенням зітхнули, але, направивши погляд на технічний центр DEA66TH6, вони майже знепритомніли від побаченої ними картини: усі декілька сотень виконавців зібралися біля основного корпусу і направлялися до них.

–      О Господи… – закричала Глен і, спробувавши підвестись, змогла лише притиснутися до лівої ноги Стівена.

–      Пістолет один. Куль у ньому не може бути безліч… А навіть якщо так – одному усіх перестріляти зразу неможливо!.. – швидко обдумуючи ситуацію, проговорив хлопець. Тоді він схопив дівчину за руку, одним ривком підняв її з поверхні і, притримуючи, потяг за собою, – біжімо, Глен, біжімо!

Ноги Глен не підіймалися. Хлопець, довго не роздумуючи, схопив її на руки і побіг уперед. Він біг, що не раз оглядаючись назад. Одного такого разу він не помітив каменя перед собою і спіткнувся через нього. При падінні він випустив дівчину з рук – і вона впала перед ним.

–      Глен! Як ти?? – лише встиг запитати хлопець.

Враз відбувся сильний вибух… Обоє молодих притиснулись до землі, прикриваючи лице і затуляючи вуха. Уся планета здригнулася.

Як тільки все заспокоїлося, хлопець обережно відвів руки та підняв голову, щоб зрозуміти, що то було.

Те, що він побачив, дуже його вразило.

–      Глен!.. – з якимось позитивним відтінком мовив він. – Поглянь!

Дівчина ледь рухаючись, повільно прибрала одну руку, тоді другу та трохи згодом розігнулася і поглянула, куди вказував усміхнений Стівен.

Там, де п’ять хвилин назад стояв завод божевільного Адольфа і натовп його роботів-виконавців зібрався, щоби знищити молодих, зараз була лише широка та глибока воронка.

–      Як так вийшло… – тихо спитала молода дівчина.

Хлопець хвилину подумав.

–      Виходить, що Фортісімус не знав про вибухівку під заводом – це означає, що він її й не закладав… – мовив Стівен, – інші виконавці точно не могли цього зробити… Лишається Адольф.

–      Але нащо йому це?

–      Не знаю… Мабуть, він мав думку, що процес зародження його світу вийде з під контролю… Тому й вирішив захистити себе, в разі чого поганого, наприклад, повстання виконавців.

–      Виходить, він не довіряв своїм створінням… – замислившись, мовила Глен.

–      Щодо розмови Фортісімуса, то я вважаю, що й не треба було їм довіряти.

–      А нащо тоді їх таких створювати?

–      Ти особисто знайома з божевільним вченим, тому знаєш відповідь… Але нехай для нас все, що відбулося за сьогодні, лишиться щасливим збігом обставин!..

Частина 9. «Відродження»

Глен і Стівен стали єдиними жителями планети DEA66TH.

Вони обрали собі місце для помешкання та побудували невеличку хатину.

Кожний день був сірим і ніякої радості не з’являлося в їхньому житті. Вони не мали взагалі ніяких потреб і ніяких бажань.

Перші дні свого пустельництва на DEA66TH6 молоді проводили, блукаючи і обшукуючи кожну частину поверхні планети, але й це єдине заняття швидко їм набридло. Тепер лише інколи вони покидали свій будиночок, який був їхнім захистом від суворої реальності.

Одної такої прогулянки, Глен раптом зупинилася і припала до ґрунту.

–      Що сталося? – злякався Стівен.

–      Поглянь!.. – стривоженим, тремтячим голосом промовила дівчина.

Стівен присів. Молода жінка щось приховувала, обгорнувши руками. Коли вона почала їх розводити, завиднілося щось зелене маленького розміру. То був рослинний росток.

–      Боже мій! – скрикнув хлопець. – Чи це правда, що я бачу??

Глен усміхалася. Раптом її щокою пробігла сльоза.

–      Глен… Ти плачеш? – запитав парубок.

Здивована дівчина намагалася подивитися на свої щоки, роблячи дивні оберти сірими очами.

–      Ти плачеш… – проговорив Стівен. – Плачеш, значить, людина!..

Глен підвела на нього свій погляд і її усмішка перетворилася на жах здивування.

–      Твої очі… Вони знову зелені…

Стівен усміхнувся:

–      А твої карі!

Дівчина підірвалася з ґрунту і кинулася в обійми до хлопця.

З того моменту DEA66TH6 почала змінювати свою атмосферу. На її поверхні з’явилася вода, почали проростати рослини, пізніше навіть з’являлися деякі звірі. У Глен і Стівена прокинулися життєві потреби: голод, спрага. Вони почали вирощувати власний город, тримати господарство, яке відроджувана природа їм дозволяла.

Трохи згодом у Глен та Стівена з’явилася дитина. Це був маленький чорноволосий хлопчик із зеленими як у тата очами, якого молоді батьки назвали Вікторіаном. Вони кожну хвилину возилися із своїм нащадком, і невимовна радість наповнювала їх серця. Але темні думки все ж закрадалися у їх голови. Яке життя чекає на їх маленьке дитинча?? – саме це питання не давало батькам спокою.

Так пройшло два роки.

За цей період планета стала дуже схожою на планету Земля, із якої і була утворена. Але не на ту Землю, яку знищив Місяць, а на Землю ще на початку її життєвого шляху.

Одного теплого дня всією сім’єю Стівен, Глен і Вікторіан гуляли просторами своєї планети. Того разу вони вирішили піти у бік, де раніше бували тільки декілька разів. Вони хотіли відвідати саме ту частину планети, де два роки потому лежали величезні льодяні брили, дякуючи яким вони й лишились живими.

Люди дібралися того місця і були здивовані, що з моменту їх розмороження майже нічого не змінилося. Льодовики так і лежали на поверхні, і лише деякі з них за увесь цей час розтали.

–      Як дивно… Я була певна, що льодові брили розтали, і саме з них і пішла більша частина води… – говорила Глен.

–      Як бачиш, ні. – відповів Стівен.

Раптом усі притихли.

–      Ти також це чуєш? – спитала Глен.

–      Так. Дитина плаче… – Стівен прислухався і пішов на звук.

Він вправно перескакував через брили, а плач все гучнішав. Раптом він наткнувся на маленьке немовля, що лежало на льоду і болісно кричало. Він схопив його на руки і поніс до своєї сім’ї.

Як тільки Глен побачила дитину, вона, ні хвильки не вагаючись, схопила дитя з рук чоловіка і узяла на руки.

–      Це дівчинка… Вона голодна. Її треба нагодувати! – і вона бігом помчалася додому, де Стівен здоїв тварину схожу на козу, а сама Глен напувала дитинча.

Поки дитя годувалося, жінка розглядала його.

–      Це дівчинка… Як же так вийшло, що вона аж зараз… Ну звичайно, що без сироватки Адольфа тут не обійшлося. – почала роздуми Глен, – Але… Де ж її батьки?

Стівен зітхнув.

–      Тепер вона з нами… – промовила жінка і тепло поглянула на Стівена поглядом, який був йому зрозумілий. – Поглянь на її очі! Вони фіолетові… Яка красуня… Як ми назвемо її?.. – спитала Глен.

Чоловік трохи подумав, а тоді усміхнувся:

–      Сейві*³ … Нехай буде Сейві! – проголосив він.

–      Так, точно! – заплакала від щастя Глен.

Стівен узяв на руки Вікторіана і обійняв ззаду Глен, яка тримала на руках дівчинку Сейві – їхній порятунок… А разом з тим порятунок усього людства.

*¹  Консілмент (з англ. «concealment» – схов, укриття)

*²  Фортісімус («fortissimus» лат. – найсильніший)

*³  Сейві (від англ. «save» – рятувати)

12.10-04.11.2023