Слон

Рожеві промені серпневого сонечка вигулькнули з-за небокраю й почали розганяти пасма туману над степом. Сивими від роси луками поволі розбрідались череди корів й кіз. Десь у блідо-блакитній  височині, невидимий із землі, зацвірінькав жайворон.

Попри ранній час на Лубенському шляху вже вирувало, і рух був спрямований лише в один бік. Адже відсьогодні в Лубнах розпочинався ярмарок, а це подія, яку не варто пропускати.

Де не глянь – широкий сірий путівець був помережаний яскравими плямами возів й тарантасів. Подекуди між ними сновигали, обганяючи, блискучі парові самоходи. Воли на них не надто зважали, проте коням, не звиклим до витворів сучасної цивілізації, торохкотіння двигунів і пихкання пари не подобалося. Вони злякано хропли й сахалися, і фурмани спиняли їх із лютою лайкою. Втім, прокльони адресувались переважно худобі – тих, хто їздив самоходами, простий люд намагався не зачіпати. Лише коли паровики від’їжджали подалі, дехто розлючено плював їм услід.

Проте найбільшу халепу для знервованих коней становили не самоходи.

Дістаючись до певної ділянки шляху, тварини раптом починали гальмувати й рішуче відмовлялися рухатися далі. Навіть ті, що з шорами – бо те, що їх лякало, не обов’язково було бачити. Вистачало розміреного гупання, яке аж струшувало землю попереду. Однак візники ураз забували підганяти коней, бо й самі, роззявивши роти, витріщались на велетенську сіру гору, що неквапно чимчикувала битим шляхом. Скупчившись на дорозі, сполохано питалися:

– Панове, а що то таке?

– А хтозна! Заморське диво якесь!

– То слон! – упевнено зауважив сивовусий чолов’яга в солом’яному брилі з возу, догори навантаженого лантухами зі збіжжям.

–  А що таке слон? – спитала дівчина з сусідньої гарби.

– Така собі індійська худобина, – пояснив сивовусий. – Як у нас воли. А в них – отакі слони.

– Ой, лишенько, яке здоровезне! – сплеснула руками жіночка в єдвабному очіпку, що сиділа поряд із дівчиною. – Як же таке взимку прогодувати?

– А в Індії нема зими! – поблажливо посміхнувся дядько.

– Слони живуть в Африці! – пихато гримнув із брички, запряженої гнідою парою, білявий молодик в міському одязі.

– В Ахриці вони дикі, – зауважив дядько. – А в Індії хатні! Цей теж хатній! Бач, на ньому люди сидять!

– Воно не живе! – загорлав парубок, що вже встиг зіскочити з батькового возу й пробігтися узбіччям наперед – поглянути на дивовижу зблизька.

– Як-то не живе?! – спантеличено загомоніли довкола.

– Бо залізне!

– Та де залізне? Он, бач, ногами пересуває!

– Все одно залізне! – обурено заволав хлопчина. – На ньому заклепки!

– То тобі здалося! – махнув рукою дядько в брилі. – Це в нього шкура така!

– Та ну! Ходіть самі погляньте!

***

Допитливий  парубійко мав рацію: слон таки був металевий.

Але помітити це здаля міг тільки той, хто бачив цих тварин живцем – по механічній закляклості вух і хобота при ході, а також надто важкій ступі. Живі слони ходять майже нечутно, а цей гупав так, що аж двигтіло. Та ті, хто ніколи не бачив, спромоглися б визначити штучне походження чудовиська лише по заклепках на тілі. Бо тварина була зроблена надзвичайно майстерно – кожна дрібничка ретельно відчеканена, аж до нігтів на ногах, зморшок на хоботі й брижок на вухах. Суглоби згиналися й розгиналися цілком природно, і при ході навіть хилитався хвіст. Механічна тварина чимчикувала не надто прудко – повільніше за коней, але швидше за волів.

На спині слона була встановлена платформа з високими різьбленими бильцями і кованими опорами на боки, яка кріпилася на череві широкою попругою, наче сідло в коня. На помості напівлежав на подушках русявий молодик віком трохи за двадцять, із дженджуристою борідкою-еспаньйолкою і зачесаним назад довгим волоссям. Він жував булку й глипав навкруги примруженими сонними очима.

Між опуклою потилицею і карком слона на товстій повстяній попоні, що кріпилася широким брезентовим нашийником, умостився верхи хлопчина років п’ятнадцяти. Був трохи темніший і смаглявіший за русявого, із м’яким молодим вусом і драбинчастий, мов лоша. Але обидва мали карбовані  риси і тонкі, трохи горбкуваті носи, які беззаперечно свідчили про їхню кревну спорідненість.

Молодший опирався ліктями на слонову потилицю, наче на стіл, і не було жодних ознак, що він керує дивовижним механізмом. Лише коли путівець починав відхилятися від прямої лінії, хлопець опускав руки в заглибини під вухами тварини. Тоді чудовисько трохи повертало голову, укорочувало крок із потрібного боку і вправно вписувалося у вигин шляху, наче й справді було живим. Зблизька можна було почути, що у нього всередині щось стиха гуде, бринить і порипує. Та це не було схоже на гуркіт парового двигуна і для сторонніх слухачів маскувалося гупанням ніг по землі.

Але хлопець час від часу прислухався до цього звуку, і на його обличчі дедалі більше відбивався неспокій. Зрештою він обернувся до платформи, сів боком, закинувши одну ногу перед собою, і гримнув:

– Пілате! Агов! Ти це чуєш?

– Що? – русявий сонно кліпнув і неохоче звів повіки.

– Він кульгає на праву передню ногу!

– Хто?

– Джамбо! Не я ж!

– То тобі здалося, – неохоче промимрив Пілат.

– Не здалося! І в нього крок правою коротший! Я його постійно підправляю, щоб не сходив із дороги! Бо його хилить на бік! І головна пружина знову рипить!

Русявий роздратовано сапнув. Сів рівно і гримнув:

– Демку, от ти знайшов час, аби мені це повідомити! І що я з цим можу зробити посеред шляху? Взяти його на руці й понести? Я ж казав, що треба їхати залізницею!

– Це я казав! Але ж ти не домовився про вагон!

– Де я тобі візьму той вагон? Наворожу? В жодному не було вільного місця! А на цілу платформу у нас не вистачило б грошей.

– Не подобається мені ця пружина! – похмуро промовив Демко.

– Ми її добре закріпили. Гадаю, буде триматися.

– Тимчасово – так. Але не довго. Головна пружина має бути цілісна, а не з двох шматків.

– Коли заробимо на нову – десь замовимо.

– І він уже зле чує. Слухові диски потерлися.

Пілат замислено потер носа.

– Це вже складніше. Я не знаю, як робити ці диски.

– У тата мусить бути записано.

– Написати і зробити – то різні речі. Ти зробиш? Я не візьмуся, в мене руки криві.

– То вчися!

– Я вчився, – скривився парубок. – То й що? Якщо тато мав хист до механіки, то мав. Як ти маєш – то маєш. А коли в мене нема – то нема. Зате я вмію добре домовлятися.

– Про вагон уже домовився?

– Я не можу домовитися про те, чого немає! Дивися на дорогу!

Демко похапцем обернувся і вхопився за важелі, сховані під слонячими вухами. Чудовисько хитнуло головою і трохи змінило напрямок, повертаючись з узбіччя на шлях.

– Я ж кажу – його хилить убік!

– То шлях кривий, – зауважив Пілат. Витягнув із валізки мапу, розгорнув на колінах і почав розглядати. – Але вже недалечко. От що: треба десь перед містом стати й підтягнути ту праву ресору. Щоб він не кульгав.

– Гаразд. Де станемо?

– Та онде зайдемо до лісу. Отам, – махнув у бік темної смужки, що видніла на обрії.

***

До лісу, що маячів на виднокраї, було далеченько.

Поки слон неквапно дибуляв, коні, що скупчилися позаду на шляху, трохи звикли до гупання його ніг. Звіриною від велета не тхнуло, і вони збагнули, що нема чого страхатися. Фаетони почали один за одним обганяти механічну тварину, а вози з волами лишилися позаду.

Поки дісталися дерев, сонце почало припікати. Перед лісом битий шлях відхилявся ліворуч, а в протилежний бік відгалужувався і завертав за купину сосон вузький путівець.

– Отуди! – Пілат махнув праворуч.

Молодший брат натиснув на важелі, слон укоротив крок і почав повертати. Позаду із пихканням проскочили два самоходи, проте парубки глипнули на них лише мигцем. Велетенський тулуб хитнувся вбік, вирівнявся, почав набирати швидкість…

– А-а-а!!!

Демко одночасно почув пронизливий вереск і побачив довгий червоний самохід-кабріолет, що вигулькнув з-за вигину путівця просто під ноги слонові. Сіпнувся й щосили натиснув п’ятами на гальма, заховані в брижах шиї. Всередині велета гучно заскреготало, і передня нога заклякла в повітрі. Паровик ледве не черкнув по хоботу, але дивом вивернув, залетів у ліс, проскочив між двох сосон і угрузнув капотом в заглибину кроків за двадцять від дороги. Увсебіч полетів пісок і клапті видраної трави, поламані кущі оповило димом і парою.

Хлопець посунув важіль, поставив завислу ногу гіганта на землю, і здоровезний тулуб плавно хитнувся, відновлюючи рівновагу. Пілат гримнув щось нерозбірливо лайливе, скинув із платформи мотузяні сходи, з’їхав ними на самих руках і кинувся до паровика. Підскочив, перехилився через дверцята з водійського боку, і за мить двигун вимкнувся, а струмінь диму із труби зник.

– Агов, пане! Чи ви живі?

Згори переляканому Демкові було видно лише високу спинку задніх сидінь, яка затуляла весь огляд. Та тут дверцята з водійського боку розчахнулися, і з них вивалився опасистий чолов’яга в сірому сурдуті, без капелюха і з лисиною на пів голови. Відіпхнув Пілата і розпачливо заволав:

– Оленко! Доцю!

І, заточуючись, кинувся до заднього пасажирського відсіку.

– Тату, все гаразд! – пролунав звідти дзвінкий дівочий голосочок. – Я не забилася! Та пустіть же!

Проте чолов’яга вже волік дівчину з автівки. Рожеві спідниці злетіли догори, майнули білі мережива і стрункі гомілки, полинув обурений вереск. Та лисань не зважав: відтягнув панночку подалі від машини, поставив на ноги і похапцем обмацав, перевіряючи, чи все у неї ціле. І рвучко обернувся до Пілата.

Отут Демко зрадів, що не встиг злізти згори.

Дядько був опецькуватий, майже на голову нижчий за ставного юнака. Проте на його побуряковілому обличчі відбилася така лють, що навіть здоровезний Пілат мимоволі позадкував.

Лисань змахнув руками, роззявив рота, і звідти полинуло таке!.. «Паскудники» і «мерзота» були в цьому потоці найбільш пристойними словами, а коли Демко почув про «засуджу» та «пущу з торбами попід тинням», то в нього злякано захолола спина. Він мимоволі стиснув важелі, рука смикнулася від напруги, і сталевий гігант раптом ожив. Ворухнувся, повернув голову до людей й звів передню ногу. Очиська, оточені сталевими зморшками, зблиснули червонястими вогниками. Всередині черева прокотився приглушений металевий клекіт, схожий на гарчання.

– Чи ти мені погрожуєш, поганцю?! – заволав чоловік і замахав кулаками. – Та я чхати хотів на твою залізяку! Я її на брухт поріжу! Второпав?

– Пане, годі кричати, – Пілат уже отямився, випнув груди й набув звичного зверхньо-байдужого вигляду. – А то трясця вхопить, і що я тоді з вами робитиму? Ви чого тут ганяєте чагарями? Чи хочете вкоротити собі віку?

– Я ганяю? Та я тобі!..

– Та-а-ату!

Лисань обірвав сварку на пів слові, наче вимкнутий музичний автомат. Обернувся до дівчини і сполохано вхопив її за плечі.

– Оленочко! Що? Тобі зле?

Лише тепер Демко поглянув на панночку. І збагнув, що це зовсім дівчисько – років, може, чотирнадцяти. Хіба що височеньке, на зріст майже як коротун-татусь.

– Та ні! – вередливо гримнула мала, відпихаючи батькові руки. – Годі репетувати, у мене вже вуха болять! Що це?

– Де, рибонько?

– Оце! – дівча тицьнуло пальцем у бік слона. – Що це за штука?

–  Та якась блазенська гидота! Ти…

– Тату, не кричіть! – дзвінко заверещала мала, насупила бровенята й тупнула ніжкою. – Я хочу подивитися!

– Та воно…

– Та-а-ату!!!

– Гаразд, кицю… Якщо хочеш… Ходімо, подивимося…

– Я сама! Стійте-но тут!

– Ні! Сама не ходи!

– Та-а-ату!!!

– Добре, рибонько, добре… Я стою… Але ти обережно…

Демко з подивом спостерігав за дівчиськом згори. А коли вона підхопила спідниці й подерлася схилом до путівця, в’язнучи чобітками в піску – навіть відчув деякий острах. Таких пихатих вередунок зустрічав і раніше, і вони йому дуже не подобалися. А ця балувана татусева доня здалася найгіршою з усіх бачених. Ті бодай когось шанували або боялись – а ця, схоже, була геть нестямною.

– Стій так, щоб я тебе бачив! – гримнув услід лисань, та дівча лише відмахнулося. Врешті-решт видряпалося на узбіччя, підійшло збоку до слона, задерло голову. І з несподіваною чемністю промовило:

– Доброго ранку!

– Доброго… – промимрив Демко.

– А чи не будете ласкаві розповісти, що це у вас за механізм?

Отут хлопець спантеличився ще більше. Голос дівчинки нічим не нагадував вибагливе гримання, яке він щойно чув. Навпаки – лунав спокійно і привітно.

Та чи надовго?

– Це слон, – стримано промовив він.

– Авжеж не жирафа, – усміхнулась вона. – Але я ніколи не бачила таких великих механічних тварин. Із чого він зроблений? Із бляхи?

– Ні, – пробурчав Демко. – Зі спижу. Він дуже міцний.

– А чи можна помацати?

– Будь ласка.

Дівчинка заходилась обмацувати слонячу ногу, не зважаючи на шар куряви, що вкривав велета по саме черево. Провела пальчиком по зморшках на хоботі, поглянула вгору…

– Ой! У нього очі світяться! І кліпають!

– Звісно, – пробурчав Демко.

– Наче живий! Який же він гарний! – дівча раптом захоплено обійняло слонячий хобот і притулилось до нього щокою, наче дитина до улюбленої іграшки.

Демкові спало на гадку, що, може, вередунка не така вже й погана. І що отак розмовляти, сидячи вгорі, не дуже зручно. Він вхопився за нашийник і вправно зістрибнув додолу.

Дівчина обернулася до нього й невимушено простягнула руку.

– Рада з вами познайомитися. Я Олена.

– Даміан, – він обережно потиснув тендітні пальчики і зненацька зашарівся. Бо ще ніколи раніше не ручкався з такими гарними дівчатами. А ще його бентежив пильний погляд її великих карих очей. У ньому було щось незвичне… але він ніяк не міг збагнути, що саме.

– То ваш слон уміє ходити? А як?

– Ногами, – завчено пробурчав він. Таке питання чув не вперше.

Оленка засміялась.

– Це зрозуміло. Але для руху потрібний двигун. І система передач. Чи не так? А яка саме?

– Бачте, панночко… це доволі складно…

– Я взагалі-то вчуся в гімназії, – повідомила дівчина. – І добре знаю фізику. А ще люблю вивчати механізми. Тож можете казати, як є.

Демко скептично примружився. «Як є» не завжди розуміли навіть дипломовані інженери. Але, зрештою, чом би й ні? Про слона він міг оповідати годинами, не надто зважаючи, чи його слухають.

Тож почав пояснювати. Про каркас, суглоби, комплекс противаг, який не дозволяє слонові перекидатися, систему пружин, що дозволяє йому рухатися, і важелі з коловоротом, котрий ці пружини накручує. Про гідро-підсилювачі зі спеціальною рідиною, які дозволяють керувати велетом без надмірних зусиль. Про слухові диски з мембранами, за допомогою яких слон сприймає голосові команди. Про систему руху хобота…

– Стривай-но, – спинила його Оленка, – тобто у нього нога згинається отак? – і показала долонькою кут. – А як тоді працюють вектори сили? От тільки не кажи мені, що скороченням тяжу! Такого під цим кутом неможливо досягти!

– Звісно. Тут складніше. Диви, – Демко теж перейшов на «ти» й навіть не відчув ніяковості. Підхопив із землі патичок, розгріб ногою сухий порох на путівці й почав малювати схему. Оленка уважно розглянула малюнок, а тоді й собі підібрала уламок гіллячки і присіла поряд.

– Тобто, тут мусить бути зубчата передача?

– Так.

– А під яким кутом? Отак? – Оленка намалювала стрілочку і зосереджено насупила темні брови-шнурочки.

– Не зовсім. З боків – отак і так, – Демко додав кілька рисок. – Щоб рівномірно розподілялось навантаження.

– А загальний вектор сили виходить… – схопилась Оленка. – Овва! Ніби просто – але ж треба додуматись! А хто це все розробляв?

– Мій батько.

– Він інженер?

– Так. Він проектував механічні іграшки. Ляльок, які танцюють, грають на клавесині…

– Я мала такі ляльки! – Оленка підстрибнула, наче дитина. – В музичній скриньці! Але коли була мала, то її розібрала, щоб дізнатися, як вони рухаються!

– І вони більше не рухалися? – посміхнувся Демко.

– З чого б це? Я все зібрала назад! Щоправда, не одразу. Й довелося покопирсатися.

– Сама зібрала? – здивувався він. – І вони працювали?

– Так, – Оленка глузливо пирхнула. – А що тебе дивує? Що дівчисько здатне не лише ламати?

Він знову знітився.

– Бачу, ти не звичайне дівчисько.

– На жаль, так, – з несподіваною злістю промовила вона. – Коли інші дівчиська починають обговорювати лахи, мені кортить затиснути вуха й тікати галасвіта. Ніяк не можу збагнути – чи то вони дурепи, чи то я ненормальна.

– Ти просто маєш хист до точних наук, – заспокійливо проказав Демко. – Що в цьому поганого?

– Те, що більшість його не має! – Оленка розпачливо сплеснула руками. – І з ними навіть нема про що поговорити! Вони не здатні втямити очевидні речі!

– Теж мені, дивина, – пробурчав Демко. – Більшість людей на світі не здатна втямити очевидні речі. Проте поряд із ними все одно доводиться якось жити. Не зважай.

– Тобі легко казати! Мені тато навіть не дозволяє кермувати своїм самоходом! А у тебе отакий велетень!

– Паровик їздить набагато швидше, ніж мій слон, – усміхнувся Демко.

– Самоходів багато. А таких слонів я ніколи раніше не бачила.

– Звісно, – кивнув Демко. – Іншого такого немає. Тато мріяв створити його багато років. Саме слона, аби був, наче живий. І в натуральний розмір.

– І таки створив? Це ж геніально!

– Тато справді був геній, – пробурмотів Демко. – Нам із братом до нього далеко. Але щоб створити цього слона, він витратив років зо шість.

– Тобто, на розробку?

– І на розрахунки, і на попередні моделі. Перший слоник був малесенький і вмів лише дибуляти, та й то погано. Другий вийшов заввишки з коня. Але ми з братом його здуру зламали. Схотіли покататися верхи, а він був не розрахований на таке навантаження.

Дівча весело зареготало.

– Вам за це дуже влетіло?

– Ще б пак! Але згодом тато казав, що саме це його спонукало принципово змінити конструкцію. Саме з розрахунком на навантаження. Джамбо вже інший, дуже потужний. Може тягти чималу вагу.

– Джамбо? Це його так звуть? А чому?

Демко ніжно погладив слона по хоботу.

– Є така гіпотеза, що в просторі існує багато різних  вимірів, і вони подекуди пов’язані між собою. Що десь в Індії є місця, з яких можна перейти на континент Джамбо, який перебуває на іншій Землі. Тому тато так назвав слона. Інколи я навіть не певний… що він справді лише механічний…

Демко ніколи не говорив таке нікому зі сторонніх. І знову знітився. Проте Оленка анітрохи не здивувалася. Лише згідно кивнула.

– Гадаю, люди ще не все знають про складні механізми. А куди ви прямуєте на слонові? Це у вас технічні випробування?

– Ні. Їдемо в Лубни, на ярмарок. Будемо з Джамбо давати вистави. Показувати, що він уміє.

Оленка знову засміялася.

– Це чудово! Хочу подивитися вашу виставу!

– То приходь.

– Обов’язково! А чому ви лише вдвох? Батько з вами не їздить?

– Його вже немає, – понуро відповів Демко. – Помер два роки тому. А мама ще раніше, я її майже не пам’ятаю…

І відчув, як мимоволі здригається підборіддя й придушується голос. Він не любив про це казати. Досі.

– Пробач. Співчуваю, – стиха промовила Оленка. – Я тебе розумію. У мене минулого року… мама… теж… Я після цього дуже хворіла. Пів року не ходила до гімназії. Тому тато на всіх так кричить. Бо він за мене боїться. У нього нікого, крім мене, не залишилося.

Вони знічено відвернулись одне від одного і почали зосереджено гладити слоновий хобот з обох боків. Ніби той міг це відчувати. Аж поки Демкові грубі, натерті викрутками й гайковими ключами пальці випадково не наштовхнулися на її гладенькі нігтики. Він сором’язливо здригнувся і відсмикнув руку.

– А я б хотіла знайти той континент Джамбо, – раптом промовила Оленка. – Що на іншій Землі. Подивитися, який він. Може, він кращий, ніж цей.

– Я б теж залюбки таке пошукав…

– Оленочко! – голос лисаня висмикнув їх обох із задуми. – Нам уже час їхати!

Дівчинка повернулася, відкопилила губу і скептично поглянула на скособочений паровик.

– А наша тарандайка звідти зможе виїхати?

– Пан пообіцяв допомогти, – лисань кивнув у бік Пілата. Той погордливо випнув груди й гукнув:

– Демку! Джамбо ж витягне цей самохід?

– Заввиграшки, – посміхнувся хлопець.

І негайно сполохався. Звісно, Джамбо дужий, однак паровик онде який великий! Мабуть, важкий. А у слона халепа з головною пружиною, та й із ногою не все гаразд…

Проте запізно: чолов’яга уже видобув буксирувальний трос, Пілат начепив його на гак позаду самохода і вивів до узбіччя. Скомандував:

– Шановні, відійдіть-но подалі! Щоб нікого не зачепило!

Демко зітхнув і погладив товсту зморшкувату ногу. А тоді прудко видряпався мотузяною драбиною слонові на спину, переліз на шию і звично опустив долоні на важелі. Механічна істота забуркотіла, наче жива, і ворухнулася. Позадкувала, наче добре виїжджений кінь. Згори Демко побачив повні захвату очі Оленки, спрямовані на нього, й негайно забув про острах. Зараз почувався справжнім лицарем-чарівником із дивовижної позаземної країни Джамбо, звитяжним слоновим вершником і рятівником прекрасної королівни. Ох, яке незвичне і водночас солодке відчуття!

–  Стоп! – голос брата зруйнував чари. – Ану, дай-но линву зі скрині!

– А він хоботом не може потягнути самохід? – спитала Оленка, підстрибуючи на місці, наче мале дівчисько.

– Може, – поблажливо пояснив Пілат, обв’язуючи Джамбо довкола шиї товстою м’якою линвою. – Але хобот – це складна і тонка конструкція, її не варто використовувати для важкої роботи. Готово, – він рушив до кабріолета, легко перескочив через борт, сів за кермо й увімкнув задню передачу. З труби легенько пихнула пара.

– Мушу попередити пана інженера: якщо мій самохід зазнає ушкоджень… – похмуро пробурчав лисань.

– Пан може не турбуватися, – недбало кинув Пілат. – Даміане, готовий?

Слон гучно зітхнув, велетенська нога звелася догори й гупнула по піщаній дорозі. Друга… Линва натягнулася, могутній тулуб подався вперед, і за мить кабріолет викотився на дорогу, наче дитяча іграшка на мотузочці.

Оленка засміялася й гучно заплескала в долоні, а лисань кинув на неї дивний погляд – збентежений, недовірливий і водночас радісний. Наче доньчин сміх був для нього незбагненною дивиною.

Демко теж глянув на дівчинку згори й зустрівся з нею очима. Побачив у них захват і водночас зачаєне благання…

– Оленко! А хочеш покататися?

– Хочу!

– То лізь!

– Доню, ні! Там високо! – скинувся був лисань, але дівча вже підбігло до слонового боку й вправно почепилося за мотузяну драбину. Демко навіть не встиг спуститися, щоб допомогти, а вона вже видерлася на платформу, навіть не плутаючись у пишній спідниці – і як дівчатам це вдається? Ухопилася за бильця – і тільки тоді, схоже, збагнула, на якій височині опинилася.

– Ох!.. А до землі летіти далеко!

– Отож! – засміявся Демко, розвертаючись до неї. – Сідай отам, на подушку. І тримайся. Поїхали!

Слон ворухнувся й неквапно ступив вперед.

– Доню, тримайся міцно! – лисань, розгублений і побуряковілий, задріботів поряд із боком Джамбо.

– Тату, а ви куди йдете? – обурено гримнула Оленка, знову перетворюючись на вередливе чудовисько

– Я тебе не пушу саму!

– Отакої! Чи я вам трирічне маля! Ходіть-но до машини, а я скоро повернуся!

– Ми недалеко, – Демко теж спробував заспокоїти стурбованого батька. – До краю поля й назад.

– Олено! Це непристойно!

– Та! – і вона знову дзвінко засміялася.

Лисань наче спіткнувся. Закляк, проводжаючи пильним і майже зляканим поглядом величезну сіру брилу, що розмірено гупала курним путівцем.

– Не турбуйтеся, пане, – заспокійливо промовив Пілат, витираючи руки хустинкою. – Ваша донька не впаде.

– Знаю… – пробурмотів чолов’яга, наче уві сні. – Просто… вона сміється… вперше за рік…

***

Облаштувати майданчик для виступу слона – не проста справа. На презентацію технічного винаходу збирається не лише простолюд, а «чиста» публіка вибаглива й потребує зручностей. Дошки на чурбаках в якості сидінь не годяться. А ще на виставу треба отримати дозвіл від міської адміністрації та сплатити мито.

Саме тому про дозвіл і майданчик для виступів Пілат домовлявся заздалегідь – телеграфом із тієї залізничної станції, де для слона не знайшлося місця у вантажному вагоні. Орудник Лубенської мерії дуже зацікавився незвичною презентацією та пообіцяв усіляко їй сприяти.

Щоправда, до міста вони дісталися аж пополудні. Довелося таки зупинятися, щоб налагодити слонові ногу. А поки все розкрутиш, підтягнеш, наново змастиш, а ще перевіриш і те, чого й не збирався…

Тому вони увійшли до Лубен у розпал святкової метушні, й лунке гупання слонових ніг по бруківці під акомпанемент мелодій із музичної скриньки привернуло загальну увагу ще на околиці. А коли Джамбо, прикрашений барвистими гірляндами, дістався середмістя, за ним уже тягнувся галасливий супровід на безмаль дві вулиці. Зустрічні автівки гули клаксонами, а слон задирав хобот і сурмив, наче басова труба. Демко махав усім згори й широко усміхався. Це були найкращі миті їхнього з братом мандрівного життя.

Слон дістався площі перед ратушею й спинився біля фонтану навпроти парадного входу, щоб не заважати проїзду. Пілат прихопив теку з документами й вирушив до помпезної будівлі, а Демко переліз до платформи на слоновій спині, витягнув зі скрині афішу, намальовану на тканині, причепив її краї до бильця й розгорнув.

– «Пре-зен-та-ці-я»… – прочитав хтось уголос по складах. – Шо то таке означає?

– Це як вистава, – пояснив парубок у гімназичному кашкеті, який стояв найближче. – Тільки не про усякі цьомки-бомки, а про науку.

– Овва! Яка це може бути вистава про науку? – дзвінко зацокотів жіночий голос. – Ану, читай, синку, а то здаля не видно!

– «Механічний слон, унікальний, єдиний у світі, – почав гучно декламувати гімназист. – Найбільше диво сучасної техніки! Вміє ходити, танцювати, робити акробатичні вправи і малювати картини»…

– Як це слон може малювати, якщо він неживий?

– А що ви мене питаєте? Он господаря питайте, – вишкірився гімназист і глипнув на Демка. – Хлопче, а де квитки купувати?

Але відповісти той не встиг. Бо щось майнуло над головами присутніх і з соковитим чваканням ляснуло об слонову вилицю, лишивши на ній брудну пляму. З-за фонтану почувся глузливий регіт. Знову щось полетіло, ляпнуло об верх хобота…

Демко здригнувся й обернувся. Побачив гурт бурмил, які жували груші й реготали. От ще один замахнувся, аби жбурнути в механічну тварину розм’яклий гнилуватий недогризок.

– Та що ж ти робиш, іроде? – обурено гримнула вандалові згорблена бабця із костуром, однак сама сполохано посунулася подалі.

Демко відчув, як люто напружується спина.

Саме такі телепні, тільки молодші, колись глузували з його чистого одягу й окулярів, і за кожної нагоди намагалися закидати камінням, штовхнути до калюжі або відібрати гімназичний кашкет і закинути на дерево…

Долоні самі собою ковзнули під спижеві вуха. Слон скинув головою, і швидко ступив уперед. Удар хобота відбив черговий недогризок, а наступним рухом Джамбо згріб бовдурів в оберемок і змахнув до чаші фонтану, наче олов’яних солдатиків – тільки ноги майнули над низьким парапетом. Бурмила плюхнули в басейн й незграбно заборсалися, а слон набрав до хобота води і почав періщити їх потужними струменями, наче з брандспойта – аж поки вони, захлинаючись і лементуючи, не доборсалися рачки на протилежний бік чаші. Вилізли мокрі, мов хлющ, під оглушний регіт і кепкування глядачів, та кинулися геть. Слон переможно затрубив і отримав цілу лавину схвальних оплесків.

Демко насилу розтиснув спітнілі пальці на важелях, поклав долоні на теплу від сонця слонову потилицю й лише тоді відчув, що його трусить. Почувався так, наче вигулькнув із нетями. Ніби вони з Джамбо щойно були єдиним цілим, а тепер роз’єдналися, і це відчуття майже спричиняло біль. Таке траплялося нечасто, але коли вже ставалося…

Аж тут крізь юрбу проштовхався Пілат із текою під пахвою. Вправно видерся на платформу на слоновій спині, лише трохи сколихнувши афішу, і проголосив:

– Шановне панство! Вистава відбудеться завтра опівдні в приміщені літнього театру! Запрошую всіх на неймовірне видовище, якого ви ще ніколи не бачили! А тепер, будь ласка, трохи розступіться! Рушаємо!

– Куди? – стиха спитав Демко, знову опускаючи долоні на важелі.

– Просто, – пробурчав брат. – А далі скажу… – і загорлав на весь голос: – Джамбо вітає вас!

Слон знову затрубив і неквапно ступив уперед, даючи час малечі, що вже налізла під самі ноги, розбігтися подалі.

***

Літній театр у міському парку виявився не найзручнішим місцем для виступів. На дощану сцену всередині акустичної «мушлі» слона не поставиш, вона під ним провалиться. Та й велетові там не розвернутися.

Однак глядацька зала просто неба, обнесена мереживною огорожею з тонких планок навхрест, була просторою. Там стояли шереги зручних кованих лав, утворюючи партер, а за ними – чимале підмостя для стояння.

– Отут зробимо арену, – Пілат тицьнув пальцем на простір між сценою і передніми лавами. – Перестав їх далі, але попереду лиши місце на зайвий ряд. Я десь пошукаю крісла для люксових персон. Де там листівки? Треба піти розвішати…

Демко відкрив вантажний відсік у череві слона, почав витягати реквізит і викладати на підмостя сцени. Пілат повісив афішу біля каси для квитків і гукнув хлопчакам, які вже видерлися на паркан і з цікавістю зазирали всередину:

– Агов, малі, хто хоче заробити? Гайда вішати реклямки!

Дітлашня наввипередки побігла за братом, а Демко сів на Джамбо, і той почав вправно переставляти довгі лави, підхоплюючи їх хоботом. Для вантажних робіт слон був незамінний – принаймні, з вагою до десяти пудів управлявся легко. Ще й притоптав готову арену, знищуючи шкрябини.

Далі Демко набрав у колонці біля театральних лаштунків води й заходився змивати з велета дорожню куряву. Джамбо міг і сам полити себе з хобота, проте хлопці уникали його надто мочити, щоб волога не потрапляла всередину, на металеві частини тонких механізмів. Протираючи слона вологим рушником, Демко обмірковував, як вдосконалити гідроізоляцію ніг, і скільки це коштуватиме. А потім його думки перекинулися на Оленку – те дивне дівчисько, яке вони сьогодні зустріли.

Згадалося, як вони їхали путівцем уздовж лісу. Пригрівало сонечко, смачно пахло глицею. Дівчина  просто на ходу вилізла з платформи, перебралася на слонову шию й сіла верхи позаду Демка. Спитала:

– Чи я так не порушу рівновагу?

– Ні, – всміхнувся він. – У тебе не та вага.

– А можна, я за тебе триматимусь? Бо таки високо, і трохи лячно…

– Звісно.

Маленькі долоньки лягли йому на боки, тепло пригорнулися через тканину сорочки, і його наче пробило електричним струмом. Вуха запалали і аж трохи запаморочило. Аж раптом слон хитнувся, переступаючи через баюру, Оленку кинуло вперед, він відчув спиною доторк її маленьких пружних персів – і в нього майже спинився подих…

– Як би я хотіла отак їхати й їхати, – раптом стиха промовила вона. – І ніколи не повертатися додому…

– Чому? – спитав Демко, намагаючись подолати раптову хрипкість у голосі. – Маєш заможного батька. Певно, й дім хороший…

– Мій батько не просто заможний, – відрубала Оленка. – Він багатий. Один із найбагатших фабрикантів у Лубнах.

– Тоді можеш мати усе, що забажаєш…

– Не можу! – відказала вона, і в її голосі забриніла розпачлива лють. – Я не можу навіть вийти з дому без гувернантки і охоронця! До гімназії мене возить мій «цербер» і сидить у коридорі, поки я навчаюся. Дівчата до мене підлещуються, хочуть товаришувати, але я знаю, що це не щиро. Що їх цікавлю не я, а татові статки. Довкола мене купа людей, але я з жодним не можу навіть поговорити про те, що мені справді цікаво! З жодним! Я ненавиджу оце все! – вона роздратовано смикнула свою спідницю. – Усі ці рюші, мережива, стрічечки… Волію вдягти зручні штани, читати книжки з фізики і копирсатися з механізмами – але ж, ти бач, «порядній дівчині це не личить»! Я колись відмовилася вдягати сукню, то батько викликав до мене лікарів! І ті сказали, що у мене істерія! Істерія, трясця! Коли йдеться про дівчину або жінку, це єдине, що вони можуть вигадати! От скажи-но: якщо усі довкола в тобі бачать ляльку, а не людину, навіть твій рідний батько – то як, хай йому грець, можна почуватися? І як ти гадаєш – мені дуже приємно повертатися до такого дому?

Її голос затремтів, у ньому забриніли сльози.

– А мені здалося, що твій батько тебе любить, – зніяковіло промимрив Демко. Він не звик, що хтось отак виливає йому душу, й добряче розгубився.

– Так, любить, – похмуро зазначила Оленка. – Він і маму дуже любив. Тому нині за мене боїться й нікуди не пускає. Еге ж, я часом поводжуся з ним жахливо, я це розумію. Але ж іншим чином його ніяк не проб’єш! Бо він справжнісінький деспот! От моя мама мала диплом університету, добре зналася і на механізмах, і на науці. Й просила батька дати їй керувати якоюсь фабрикою. Та він заборонив – бо, бач, це непристойно для шляхетної пані! Бач, шляхетна пані має сидіти вдома, виховувати дітей і влаштовувати раути, а не правувати виробництвом! Хоча той верстатний завод – саме мамин посаг!

– То чому вона не могла сама ним розпоряджатися? – здивовано спитав Демко.

– А хіба ти не знаєш закони? – пирхнула дівчина. – Якщо жінка заміжня, то всім її майном керує чоловік! Навіть якщо вона зробить якийсь винахід, то не має права зареєструвати на своє ім’я патент – лише спільно з чоловіком! А якщо незаміжня, – то лише з батьком, братом або іншим родичем чоловічої статі. От скажи – хіба це справедливо?

– Ні, – Демко рішуче покрутив головою. – Але… це ж якась маячня!

– Тю! Ти що, справді про це не знаєш?

Він розгублено закліпав. Так, дещо чув про майнове і патентне право, однак переважно зі слів Пілата, і ніколи не намагався дізнатися, як це стосується жінок. Власне, насправді Демко мало чим цікавився у житті, крім техніки і слона. Всіма побутовими й бюрократичними справами опікувався старший брат.

– Не знав, – погодився він. – І, як на мене, це несправедливо… Хто взагалі вигадав такий дурний закон?

– Як хто? Чоловіки! Задля власної зручності!

Оленка стиснула кулачки і обурено засопіла.

– А навіщо тобі охорона? – Демко перевів розмову на інше.

– Через конкурентів. Батько добре веде справи, має великі замовлення і від держави, й навіть з-за кордону. А це декому не подобається. Минулого року вже намагалися спалити його фабрику. Відтоді всюди охорона.

– А де твої сердюки зараз?

– Удома. Сьогодні я попросила тата поїхати покататися лише удвох, – голос Оленки став придушеним. – Хотіла відверто поговорити. Пояснити, що я не лялька… Та думаєш, він мене слухав? Тобто, слухав, але геть нічого не зрозумів. Мабуть, вирішив, що я несповна розуму…

Вона уривчасто зітхнула й випросталася. Опанувавши себе, промовила вже іншим, незворушним голосом:

– Вибач, що наговорила всякої дурні. Не зважай. Це тебе анітрохи не стосується, і… Мабуть, у мене справді істерія. Дякую, що вислухав.

– Немає в тебе ніякої істерії, – пробурчав Демко. – Я тебе чудово розумію. Важко бути не таким, як усі.

– А тобі звідки знати?

– А чи по мені не видно? – криво всміхнувся він. – Одвічна біла ворона до ваших послуг, панночко.

– А до тебе чому доскіпаються?

– Бо «правильні» хлопці мають палити, пити горілку, грати в карти і залицятися до дівчат, – глузливо вишкірився Демко. – А я в гімназії за кожен рік проходив по два класи, ще й отримував медалі. А на перервах замість грати в довгої лози мазюкав якісь креслення або читав довідники з фізики. Достоту ненормальний!

Оленка голосно зареготала.

–  Овва! Виходить, надто розумні хлопці теж вважаються ненормальними? А ти що, справді не залицяєшся до дівчат?

– Ні. Принаймні, до тих, яким аби лахи та розваги. Та я навіть не уявляю, про що з ними розмовляти!

– Але ж зі мною ти розмовляєш.

– Ти ж не вони! З тобою є про що!

Оленка знову зітхнула.

– Ти теж перша людина, з якою я можу говорити по-людськи! А тобі не здається, що це… якось протиприродно? Те, що нормальними у цьому світі вважаються переважно невігласи? Що з таким світом щось добряче не так?

– Давно здається, – пробурчав Демко. – Але іншого світу не маємо. На континент Джамбо не втекти. Доводиться жити з тим, що є.

– Як, чорт забирай?

– Та отак. Бач, насправді цей світ тримається не на невігласах. А на інженерах, винахідниках, майстрах і науковцях. Невігласи лише користуються їхніми досягненнями…

Згадуючи, що він тоді торочив Оленці, Демко аж застогнав. От навіщо? Хотів сказати головне, але не сказав. Що світ Джамбо, здається, справді існує. Тільки це не географічне явище. Це щось невідоме, що за певних умов проривається в повсякденне буття і робить його іншим. Принаймні, він це чітко відчуває, коли подеколи наче зливається зі слоном в одне ціле…

Хобот, який він ретельно начищав рушником, раптом сколихнувся. Демко звів голову й побачив, що слон глузливо глипає на нього згори, і в очах зблискують вогники.

– Отакої, Джамбо… Тільки не думай, що я закохався! Де я, а де донька фабриканта! Але мені її шкода. Вона ж-бо справді розумака. Подеколи каже таке, наче й не дівчисько, а доросла жінка. І знається на науці. Але сидить в отій золотій клітці, наче канарка, а звідти вибратися важко. Еге ж?

Джамбо ледь помітно кивнув і переступив з ноги на ногу.

Демко понуро зітхнув. Подумав, що останнім часом частіше розмовляє зі слоном, ніж із рідним братом. Може, це в нього потроху вилітають клепки? Але ніде правди діти – із Джамбо спілкуватися приємніше, ніж із більшістю людей…

– Агов! – голос Пілата висмикнув його з роздумів. Брат пройшов до сцени і плюхнув на неї пакунок, що смачно пахнув смажениною. – Я домовився про крісла, завтра зранку привезуть. І наколупав попоїсти. Але натягатимемо головну пружину теж завтра вранці. Щоб вона марно не перенапружувалася.

Слон працював на чистій механіці, тому треба було регулярно накручувати складну систему пружин і важелів. Нелегка робота, зате якщо як слід натягнути, то вистачало на кілька днів.

Демко розгорнув промаслений папір пакунка. Свіжа паляниця, смажена курка, фаршировані кабачки, малосольні огірки…

– У корчмі набрав? А чи не зарано розкошуєш? Ми ще нічого не заробили!

– От ти нудний, наче старий дід! Заробимо, не переймайся. В ратуші вже черга за квитками першого і другого класу, всі тутешні пани прислали слуг купляти. Гадаю, завтра матимемо аншлаг!

– Сподіваюся, – пробурчав Демко. Заплигнув на теплі від сонця дошки сцени, сів по-турецьки, відламав окраєць від хлібини. – Спатимемо теж тут? Щоб ще вночі не пограбували…

– Хай спробують, – Пілат погладив руків’я револьвера, схованого в кобурі під полою сурдута – необхідну пересторогу для мандрівного життя.

Та все одно цієї ночі Демко спав погано. Уві сні з’являлася Оленка й наново казала: «Я розумію, що у тебе, певно, нелегке життя і доста власних клопотів. Але я все одно тобі заздрю! Бо ти хлопець, ти вільний і можеш мандрувати світами, а не сидіти під замком. Маєш брата, власну справу і такого чудового слона… А ще ти розумний, талановитий і… і гарний…»

«Гарний»! Це ж треба! Ніхто, крім Оленки, йому такого ніколи не казав! І від самого спогаду наново ставало гаряче…

Та коли він розплющував очі, то бачив лише чорне небо, помережане зорями, а голос дівчини перетворювався на шерех вітру в деревах.

Щоправда, вже опівночі йому примарилося, що хтось лазить між лавами у глядацькій залі, і він сполохано підскочив. Та перш ніж увімкнув ліхтар, почув верескливе нявчання, і через лавки перескочила прудка тінь.

Коти! А він уже вигадав казна-що!

– Спи! – пошепки звелів собі. – Бо завтра робота!

І нарешті заснув.

***

Пілат не помилився: у них справді був аншлаг.

Галерка заповнилася першою – так, що й яблуку не лишилося де впасти. Заможніший люд, розсаджуючись у партері, вітався зі знайомцями, пишно вбрані пані й панянки обмахувалися віялами. Аж ось гуркіт самоходів – це прикотили власники квитків першого ряду. Пілат у фраці й циліндрі – підтягнутий, напахчений, зі сліпучою усмішкою – вирушив їх зустрічати.

У Демка мимоволі закалатало серце. Онде й знайома опецькувата постать фабриканта, а попід руку з ним Оленка. Насилу її впізнав: у шовковій сукні з корсетом і капелюшку з квітами дівчина здавалася зовсім дорослою. За нею і батьком шпацирували два охоронці – високі, кремезні молодики з пістолями в кобурах. Коли господарі влаштувалися на м’яких кріслах у першому ряду, сердюки сіли позаду на лавках.

Крісла першого ряду заповнилися, і Пілат вирушив на сцену. Починається!

Заграла мелодія з музичної скриньки. Демко сів на слона, опустив долоні на важелі за вухами. Почув гучний, розкотистий братів голос:

– Шановні пані й панове! Радий вітати вас на лекції-виставі, присвяченій незвичайному витвору сучасної техніки! Дехто з вас уже бачив механічну істоту, чиї дивовижні можливості я сьогодні матиму задоволення презентувати. А хто ще не бачив – споглядатиме її вже за мить. Отже, єдиний у світі, унікальний і неповторний – механічний слон Джамбо-о-о!

Коли слон вийшов на арену, зробив по ній коло і гучно затрубив, його зустріли оваціями. Оленка усміхнулася й помахала Демкові, він нишком відповів. І відчув, що хвилюється, хоча виступи давно перетворилися для нього на звичну роботу.

Власне, на демонстрацію всіх здібностей Джамбо вистачило б десяти хвилин. Та коли береш за виставу грубі гроші, цього замало. І тут їм дуже придався Пілатів дар оповідача.

Пілат почав з оповіді про живих слонів і особливості їхньої біомеханіки. Далі перейшов до виготовлення механічних іграшок і того, як саме вони рухаються. Звісно, фахових таємниць не розкривав, але подавав фізичні відомості, наче чарівну казку. І йому це добре вдавалося: глядачі сиділи – ані пари з вуст. Заклякла навіть малеча, яка нишком повидиралася на паркан. Пілатів глибокий, гучний голос із барвистими модуляціями впливав на людей майже гіпнотично, навіть коли він торгувався на базарі. А тепер, підсилений акустикою театральної мушлі, і поготів здавався магічним.

Аж ось казка почала втілюватися в життя – Демко заходився показувати те, про що оповідав лектор. Джамбо крокував ареною, балансував на двох ногах, ставав дибки, кружляв у вальсі. А коли відбивав степ, аж затрусилися лави і захилиталися верхівки найближчих дерев.

– Тепер поговоримо про хобот, – повів далі Пілат, дочекавшись, поки вщухли оплески. – Це, пані й панове, найдивовижніший орган, який можна зустріти у живій природі! Подовжені носи має декілька видів ссавців, але тільки у слонів хобот розвинувся до такого рівня досконалості, що за вправністю майже не поступається людським рукам. І відтворити цю досконалість у механізмі було ох як непросто!

Демко скинув оком на Оленку – та слухала, наче заворожена, посунувшись уперед на кріслі. В грудях кольнуло болісним спогадом: колись він малим хлопчиськом так само захоплено слухав тата, який оповідав йому про слонів…

Джамбо показав, як уміє набирати до носа воду і збивати струменем кульки, вмикати і вимикати музичну скриньку, складати предмети до сумки і її носити,  сервирувати стіл і грати в кеглі. Пружні «пальці» на кінці хобота могли виконувати  вельми тонку роботу, якщо ними правильно керувати – а Демко умів відчувати слонові маніпулятори, майже як власні пучки.

– А тепер, пані й панове, – проголосив Пілат, – ви побачите найбільш вражаючий винахід у царині сучасної техніки – голосове керування механічною істотою!

Демко повернув важіль приймача за слоновим вухом, зліз на землю і непомітно увімкнув слухофон, замаскований під вузол його краватки-метелика.

– …можливо, це здаватиметься вам магією, але насправді нічого надприродного тут немає. Мабуть, усі вже чули про новітній винахід, завдяки якому можна передавати відомості на великі відстані без дротів. А наш слон оснащений пристроєм, який переводить слова в кодовані сигнали, котрі вмикають ті чи інші системи руху…

Демко мимоволі посміхнувся: адже насправді все значно складніше. Настільки, що навіть він досі не лазив у слонову слухову систему, щоб випадково нічого там не пошкодити. Як тато поставив, так і працює досі, хоча й уже добряче зносилася. Звісно, є креслення, але схема і робочий пристрій – то різні речі…

– …і зараз ви це побачите на власні очі. Прошу, Даміане!

– Джамбо! – промовив Демко. Слон глипнув на нього з-під вій і трохи розчепірив вуха.

– Вперед!

Велет хитнувся і неквапно рушив.

– Ліворуч! Праворуч! Стій! Назад! Переступай! Візьми! Підіймай!

В залі знову запанувала мертва тиша. Було чутно лише чіткий голос Демка і тихий гул, клацання та рипіння у слоновому тілі. Це справді нагадувало магію: велетенський механічний звір, який покірливо підкоряється кожному слову худенького хлопчака – без жодного доторку або іншої фізичної дії.

Далі Демко показав, як грає зі слоном у м’яча – Джамбо вправно відбивав гумову кулю хоботом, а потім почав сам ловити й кидати назад.

– А тепер останній і найбільш неймовірний номер! – Пілат виніс складаний етюдник, примостив на ньому малярське полотно у рамі й палітру. – Наш слон вміє не лише підкорятися командам, але й знається на мистецтві! Картини, які він малює, вже посіли почесне місце в кількох відомих приватних колекціях і навіть художніх музеях. І зараз він створить черговий витвір у модному стилі «імпресіонізм» просто перед вами, цілком самостійно, без жодного впливу людини!

Пілат відступив назад, а Демко почав поправляти мольберт, ретельно виміряючи відстань до слонового чола. Це важливо: коли складна система важелів і пружин передає силу на хобот, той рухається  у певному порядку, набираючи пензлем фарбу і накладаючи її на полотно. Тому розмір полотна, висота палітри і довжина держална пензля завжди мають бути однаковими. Однак краєвиди, які малював слон, щоразу виходили різними. І листочки на деревах створювали враження живих. Як це вдавалося механічній істоті? Демко власноруч би так не зміг. Це був ще один секрет, який батько забрав із собою.

Хлопець вичавив на палітру фарби, простягнув слонові пензель…

І в цю мить зала вибухнула.

Демко не встиг нічого збагнути. Земля раптом струснулася, пружна хвиля повітря жбурнула його через весь майданчик і вдарила боком об край сцени. Схоже, на мить він знепритомнів. А коли отямився, побачив довкола пелехи диму й куряви. Крізь них ледве проглядали розкидані по майданчику крісла, лавки і скорчені, брудні людські тіла. І серед них – велетенська сіра гора закляклого, наче статуя, слона.

Моторошні крики і вереск – приглушені, бо вуха були наче забиті клоччям. Але від цього ставало ще страшніше.

Знову оглушний вибух десь у залі. В повітря злетіли закурені жіночі капелюшки, тріски від сидінь, клапті ганчір’я і жмутки трави. Зала перетворилася на нестямну отару – поранені борсалися на землі, вцілілі ошаліло кинулися навтьоки, перевертаючи лави, збиваючи й топчучи одне одного. Юрба скупчилася біля виходу, дехто дерся просто через паркан…

– Демку-у-у!

Він побачив брата – закуреного, зі скривавленим обличчям – який рачки повз до нього уздовж сцени. Спробував повернутися, але в боці різонуло таким болем, що він аж зойкнув.

Знову гуркіт… Демко зіщулився, але збагнув, що це не вибух. То частина паркана навпроти сцени відірвалася від стовпів і гупнула на землю. В отворі замаячіло широке рило паровика з металевим дашком над салоном. Прочинилися дверцята, звідти хтось вискочив. Крізь подзвін у вухах пробилося сухе, уривчасте ляскання. Постріли?..

Двоє чоловіків у чорних костюмах та із запнутими хустками обличчями стрімко пропхалися повз розкидані крісла до очманілих глядачів колишнього першого ряду. Один ухопив за плече лисого коротуна, який міцно тримав в обіймах дівчину в шовковій сукні, і вдарив його по голові руків’ям револьвера. А другий вирвав доньку із рук лисаня, закинув на плече й швидко поніс до самохода. Вона заборсалася, придушено закричала…

Оленка!!!

Демко розгублено закліпав, намагаючись збагнути, що відбувається. Куди її несуть? Хто це? Де її охорона?

Та на сердюків, схоже, сподівань немає. Онде вони – зібгані, наче зламані ляльки, в калюжі крові.

А дівча ж казало щось про батькових конкурентів… про небезпеку…

– А-а-а!!! Рятуйте-е-е!!! Пусти, тварюко!!!

Оленчин хрипкий, придушений крик вгвинтився в мозок, наче свердло.

Та рятувати, схоже, не було кому. Ті, хто скулився на землі, були неспроможні, а спроможні вже геть розбіглися. Викрадачі обрали найбільш зручний момент.

То що, вони її так і утягнуть невідь куди? І, може, навіть уб’ють?

Демко смикнувся, намагаючись встати. З другої спроби вдалося, але накотило запаморочення, і він ухопився за підмостя. В очах закипіли розпачливі сльози – трясця, він зараз ні на що не придатний! Та й що зробить сам проти озброєних бандитів?

Хіба що…

Слон! Звукове керування увімкнене досі!

Видертися верхи зараз несила. Та й не встигне. Але…

– Джамбо-о-о!

Слон ворухнув вухами. Чує! Добре, що зв’язок через слухофон, бо в загальному лементі голос загубиться.

– Вперед!

Джамбо тихо загудів і рушив. Швидше… швидше… Під металевими ножиськами хруснули і розсипалися на друзки планки поваленого паркана.

Оленку вже запхали до авто, і водій дав задній хід, щоб розвернутися. Але за мить просто перед капотом виросла сіра металева скеля.

– Стій! Тримай! – скомандував Демко.

Хобот розбив бічну шибку і вхопився за дашок салону. З труби пихнула пара, від дужого посмику велет хитнувся, але й машина стала на два колеса й мало не перекинулася. Заляскали револьверні постріли, з самохода висунулася рука і почала гатити по хоботу кийком.

– Назад!

Стойки дашку з одного боку з хрускотом відірвалися. Водій, пригнувшись до керма, увімкнув задній хід, намагаючись звільнитися. Колеса завищали, машину оповило хмарою сірого диму. Хобот зірвався, самохід кинуло назад із розворотом, і він врізався бампером у паркан. Стовп перекосило, огорожа почала валитися. Шофер додав пари й крутнув кермо, намагаючись оминути перешкоду.

– Впере-е-ед!

Самохід врізався в передні слонові ноги, які перетнули йому шлях. Велет хитнувся, заточився, почав повільно валитися просто на салон…

Трясця, зараз усіх там розчавить, і Оленку теж!..

–  Алле!

Гіроскопи надірвано загули, і Джамбо встиг відновити рівновагу, перекинувши вагу на задні ноги. Звівся дибки, нависнув над паровиком, наче гігантська вежа.

– Хоп!

Ножиська-стовпи вдарили в капот, вминаючи в землю двигун. Самохід підстрибнув задньою частиною догори, передні колеса відскочили і розпласталися обабіч кузова, в усі боки пихнула пара і шматки розтрощеного котла. Аж тут слон знову небезпечно хилитнувся.

– Алле! Стій!!!

Дзін-н-нь!!!

Оглушний металевий звук пронизав простір, наче удар гігантського дзвону. Джамбо закляк, а наступної миті його ноги підломилися, і він осів грудьми на розтрощений капот. Почав повільно перекидатися – і гупнув на бік так, що здригнулася земля.

Демко розпачливо закричав, не чуючи власного голосу. Навіть незчувся, як опинився біля самохода. Й побачив під перекошеним дашком замурзане личко з копицею розпатланого волосся.

– Оленко! Сюди!

Схопив дівчину за руку і щосили потягнув. Із тріском розірвалися спідниці, вона пропхалася над пом’ятими дверцятами і плюхнула на траву. Та назирці за нею подерлася темна чоловіча постать, упіймала за поділ…

Демко кинувся вперед і пхнув викрадача плечем, відсікаючи від дівчиська.

– Оленко, тікай!

Від удару в голові загуло, але він встиг повиснути на чолов’язі, вхопившись за руку з револьвером.

– Тіка-а-ай!

Оглушно бахнув постріл, але куля пішла в землю. Ще удар… Біль у боці стрільнув аж у мозок, руки розтиснулися, і Демко опинився на землі. Перед очима крутнулися жмутки трави і розпластаний по ній закляклий хобот.

– Джамбо…

Хобот здригнувся й ледь помітно ворухнувся.

Нападник, важко сапаючи, звів зброю, націлився на Оленку…

– Би-и-ий!

Хобот злетів догори і хвиснув нападника навідліг, вбиваючи у борт паровика – так, що метал погнувся. Револьвер відлетів кудись і зник, тіло сповзло на траву, наче зламана лялька. Але тут перекошений дашок хитнувся – з під нього ще хтось вилазив з іншого боку. Металевий подзвін, моторошний вереск Оленки, два постріли…

Демко сполотнів. Вхопився за потрощений, мокрий від пари борт самохода, насилу звівся на рівні.

І побачив перелякану Оленку, ще одне нерухоме тіло в чорному з протилежного боку машини, а біля паркана – Пілата з револьвером у руці…

***

Надія завжди вмирає останньою. Та тут надії не було. Жодної.

Демко сидів на траві біля слона і гладив зморшки застиглого хобота. Сліз уже не було – скінчилися… Поряд вмостився Пілат із пластиром на чолі й бурими плямами на сорочці, в сірому від куряви фраці. Крутив у руках револьвер. Стиха промовив:

– Трясця, хоч стріляйся…

По Демкових щоках знову зацебеніли сльози.

Вони обидва знали: це кінець. Навіть якщо вдасться підняти слона на ноги, рухатися він уже не зможе. Зношена і зламана головна пружина відновленню не підлягає. І навіть якби вдалося десь замовити нову з рідкісного сорту легованої сталі, це б не допомогло. Бо при падінні велетенська вага Джамбо не лише сплющила спижевий бік, але й попсувала складну систему внутрішніх механізмів. Щоб їх відремонтувати, треба збирати майже наново. А на це немає ані можливостей, ані коштів…

– Тобі треба до лікарні, – процідив Пілат. – Здається, у тебе ребра зламані.

– Та начхати…

Довкола було тихо й порожньо. Усіх, хто постраждав від вибухів, уже відвезли до лікарні. Оленчиного батька також, а дівчина поїхала з ним. Поранених зловмисників забрала поліція, а роззяви розійшлися. Лише в потрощеній залі, тихо перемовляючись, копирсалися двоє дізнавачів – досліджували, як саме заклали вибухівку. Територія довкола театру була обнесена поліцейським кордоном із прапорцями на мотузці.

Пілат знову заходився крутити пістоль. Не казав: «Нащо ти це зробив? Нащо знищив нашого слона заради цього дівчиська? Чи воно було того варте?» Мовчав. Але Демко наче чув ці слова у власній голові…

Аж тут на алеї, яка вела до театру, загув самоход.

– Поліція, – похмуро зазначив Пілат, посмоктав розсічену губу і сплюнув у куряву кров. – Зараз причепляться…

Але машина, яка спинилася навпроти проламаного паркану, виявилася знайомим червоним кабріолетом. Тільки за кермом сидів невідомий чолов’яга у водійському кашкеті. Дверцята розчахнулися, з них вистрибнула Оленка. Схоже, вона встигла трохи вмитися, чимось скріпити дірку на брудній спідниці й заплести розпатлане волосся, та однаково мала вигляд ходячої катастрофи. За нею незграбно виборсався батько – блідий, мов потопельник, на обличчі синці, лиса голова забинтована, згори пов’язки кумедно стирчить зашмарований капелюх.

– Тату, хутчіш! – заволала Оленка голосом вимогливого чудовиська і рішуче покрокувала до потрощеного слона. Лисань відстав, бо насилу шкутильгав – вочевидь почувався кепсько. Дівчинка повернулася до нього, вхопила за руку й потягнула за собою. Спинилася в кількох кроках від хлопців і, важко сапаючи, проголосила:

– Панове! Ми з татом хочемо подякувати вам за те, що ви мене врятували. І мені неймовірно прикро, що ваш чудовий слон зазнав ушкоджень. Звісно, найменше, що ми можемо зробити – це його полагодити. Тато має верстатний завод, там є усяке обладнання. Він уже зателефонував головному інженеру, той скоро приїде і подивиться, як можна перевезти туди слона. Сподіваюся, ви не заперечуватимете?

– Звісно, ні, – рішуче відповів Пілат, встав та втупився на лисаня. – Чи пан справді хоче це зробити?

– Безперечно! – засапано видихнув товстун. – Хлопці, я… ви не уявляєте, як я вам вдячний! Даміане, ти справжній герой! І слон… я зроблю все… все, що треба…

Демко відчув, що до довкілля поволі повертаються барви.

– Але це ще не все! – в Оленчиному голосі забринів метал. – Тату! Даміан раніше навчався в гімназії, і я хочу, щоб він зміг довчитися! А потім вступити до університету! Тату, ви зобов’язані це зробити! Цей хлопець мусить отримати хорошу освіту! Він вартий набагато більшого, ніж бути мандрівним артистом! Ви обіцяєте, що це зробите?

– Е-е-е… – схоже, ця доньчина ідея стала для лисаня несподіваною.

– Тату-у-у!!! – Оленка умить перетворилася на нестямну мегеру. – Ви мусите! Зробіть бодай раз у житті добру справу! Інакше я…

– Доню, заспокойся! Будь ласочка! Мила, я зроблю все, як ти хочеш! Якщо хлопець погодиться…

– От що, пане, – втрутився Філат. – Власне, Демко може здати випускні іспити в гімназії екстерном. Останні роки, коли він учився – проходив по два класи за рік. Йому лише треба трохи часу й підручники. А про університет я й сам зможу подбати, якщо матиму гідну роботу. Чи вам часом не потрібен пристойний інженер?

– А яку маєте освіту? – діловито спитав лисань.

– Чотири курси в Київському університеті на факультеті фізики й механіки. Та я не встиг отримати диплом, бо батько помер. Довелося дбати про фінансові справи та про брата. І в Києві я місця інженера не знайшов. Але якщо вам треба, то…

– Треба, – кивнув фабрикант. – На механічному заводі головний інженер давно шукає помічника. В нашу глушину люди з освітою їдуть неохоче. Навіть на хорошу зарплатню.

– А хороша – це скільки?

Оленка підморгнула Демкові й нишком притулила палець до вуст – мовляв, не втручайся, хай домовляються. Він усміхнувся у відповідь, погладив слона і подумки прошепотів: «Не переймайся, Джамбо. Все буде гаразд…»

Чи справді у примруженому оці слона блимнув вогник? Чи йому здалося?

***

– Ох, скільки всередині іржі! – вигукнула Оленка, зазираючи в розібрану голову Джамбо.

Вона допомагала Демкові відновлювати слона – її батько, пан Зиновій, уже не заперечував, аби лише доця не вчиняла рейвах.

Велет стояв в окремому кутку цеха в «люльці» з товстих ланцюгів, які утримували його вертикально. Та навіть зі знятими шматками «шкіри» не втратив величного вигляду. Довкола купчилися підмостя, з яких можна було дістатися до будь-якого місця на його тілі.

– Але ж узимку ми завжди тримали його в теплому приміщенні, – похнюпився Демко. – І змащували. Та бач…

– Це через конденсат, – пояснила дівчина. – Коли дрова в печі прогорають, в приміщенні теж стає холодно. І утворюється волога.

– Та знаю! Але топити безперервно надто дорого.

– Треба, щоб тепло йшло з різних боків рівномірно, і не було коливань температури. Бо інакше ми його зараз відновимо, а на весну він знову заіржавіє!

– Маєш рацію… І як це зробити?

Але незвичайний «двигунець» у Демковій голові, вставлений мало не з народження, вже почав крутитися, малюючи в уяві найнесподіваніші речі. Рівномірне тепло… потік нагрітої рідини великої теплоємності… труби…

– Дай-но папірець!

– Так не вийде, – пробурчала Оленка, заглядаючи через його плече на схему. – Якщо воду загнати до замкненого простору, при нагріві вона розшириться і порве труби. А якщо налити менше води – стане випаровуватися.

– Трясця! Але… а якщо поставити отут суміжний резервуар, де рівень води зможе коливатися?

– Слушно! – Оленка теж ухопила олівець. – Але мені здається, що однієї труби по периметру не вистачить, аби нагріти весь обсяг повітря всередині. Зараз порахую. Де довідник із термодинаміки?

Нарада, яку вони влаштували, завершилася пакою креслень і формул. Ще за кілька днів створили робочий макет у фанерній коробці. За три тижні – прототип у повний розмір в Оленчиній кімнаті. На початку грудня система «водяного опалення» була встановлена в усьому будинку пана Зиновія і так сподобалася його знайомим, що ті замовили собі такі ж самі. А навесні, коли було зареєстровано патент і заснована фірма «Системи водяного опалення» під керівництвом Пілата, черга замовлень розтягнулася на рік наперед.

Аж тут якраз завершилося слідство і розпочався суд над замовниками нападу в театрі. Коли поліція як слід притиснула викрадачів Оленки, ті видали своїх господарів – двох місцевих можновладців. Один хотів прибрати чинного міського голову, бо прагнув посісти його місце, а другий цілився на механічний завод пана Зиновія. Та не так сталося, як гадалося. І позаяк поранених від вибухів виявилося чимало, сподіватися на милосердя присяжних їм не випадало.

Демко здав іспити в гімназії, отримав золоту медаль і нині готується до університету в затишному кабінеті гарненького будиночка, який Пілат купив на доходи від їхньої фірми.

Джамбо став талісманом міста і досі виступає перед публікою по неділях та святах. Демко дещо у ньому вдосконалив, тепер слон не так гупає при ході та став ще більше схожим на живого. Наче й справді створіння з дивовижного паралельного світу.

А днями, коли Демко зайшов до Оленки, пан Зиновій чаював із приятелями в садку. І вони, обережно скрадаючись повз, почули, як хтось зауважив:

– Зенику, щось твоя донька задивляється на цього хлопчиська-слонятника. А ти геть не думаєш про майбутнє. Диви, ще кілька років – і він полізе до тебе у зяті…

Вони аж заклякли. Але господар пирхнув люлькою і незворушно відказав:

– То й що? Хай краще мої онуки будуть дітьми технічного генія, аніж телепня із татусевим гаманцем замість голови. Грошей у мене і власних вистачить. Я дуже серйозно думаю про майбутнє, друже.

Вони з Оленкою спантеличено і водночас радісно перезирнулися.

Таки пан Зиновій – розумний чоловік. Овва!

Та хіба все це вийшло б без слона?..