Вас викрадали коли-небудь іншопланетяни? Мене викрали. Це стало фінальним акордом у довгій низці невдач, що переслідували мене останні роки. Розлучення, безробіття, алкоголізм, борги, колектори – здається, саме цими сходинками я спускався на дно. А ще машину евакуювали за неправильне паркування, і в мене не було грошей забрати її зі штрафмайданчика. Сьогодні здав до ломбарду мобілку. Все. Більше мене з цим світом нічого не пов’язувало. Чесно кажучи, мені тут усе настільки остогидло, що коли силовий промінь почав затягувати мене до літаючої тарілки, я не пручався. Навіть зрадів і випустив із рук величезну каменюку, яку тягнув до річки, щоб прив’язати до ніг і стрибнути з мосту. Яка різниця, як померти? Краще вже десь у космосі, допомагаючи іншопланетній расі досліджувати людство, ніж у нашій річці-смердючці нагодувати раків своїми тельбухами, просоченими дешевим пійлом і контрабандними цигарками. Ще потруїлися б. Шкода.
Або мене приспали, щоб я не дуже злякався іншопланетних потвор, або то подіяла остання чекушка з брудної наливайки, але прокинувся я уже голим, чистим і продезінфікованим на столі, як і мало бути за законами жанру. Навколо сліпуче біле світло і кілька істот у скафандрах.
«Гуманоїди», – подумав я, оцінивши кількість і форму кінцівок іншопланетян. Усі худі й високі. Скафандри по фігурі «в обтяжку».
«Ну, якщо збірну України з баскетболу потримати місяць на суворій дієті, то вони без проблем влізли б у ці костюми», – зуб даю, що я не казав це вголос, та певен, що мене почули, бо хтось захихотів.
– Думки, значить, читаємо, – я намагався зрозуміти, з якого саме скафандру чувся сміх.
– Вітаємо на борту, пане, – наді мною схилилося дзеркальне забрало шолома.
– І вам добридень. І мову вивчили? От молодці! Прилетіли хтозна-звідки і не полінувалися, а наші все життя тут товчуться і не можуть паляницю вимовити. Самі звідки? Альдебаран? – я насилу пригадав єдине слово, що знав про космос, здається, зі старого мультика.
– Неважливо, – голосом усміхнувся шолом. Так! Я теж раніше не знав, що голосом можна усміхатися!
– Досліди ставитимете? Чи одразу на розтин? – спокійно спитав я.
Тепер сміялися всі скафандри!
– А що? Я по ящику дивився передачу про викрадення! Там над одним дядьком досліди ставили з міжвидового схрещення. Тільки іншопланетяни стать переплутали. Коротше, він потім місяць сидіти не міг.
– Не бійся! Ми не поплутаємо.
– Так, стопе! Ми на брудершафт не пили. До речі, закурити не буде?
– Ми не куримо. Це шкідливо.
– І дорого, розумію. Сала теж, певно, не їсте? Бо щось аж занадто худі.
– Що таке сало?
– От, бідосі! З цього треба було починати дослідження Землі! Є гроші? Тут недалеко, в Карпатах, колибу знаю. На вашій чортопхайці за хвилину там будемо.
– Можливо, пізніше.
– А ви що зараз досліджуєте?
– У вашому випадку – мозок.
– Ох ти ж! Одразу попереджаю, що ви не найкращого представника вибрали! У мене він такий собі. В юності часто отримував струси, бо ріс на Троєщині, а ще його їли ложкою колишня дружина, начальник і клієнти. А телебачення добило залишки, бо, надивившись реклами, взяв кредит у «Легкогроші» під вісімдесят відсотків річних. Скажіть, чи є він у мене взагалі після цього?
– От саме це ми і хочемо вивчити докладніше: «Вплив на зорові й слухові придатки людської популяції з метою отримання особистих преференцій».
– Ви мене змусите телевізор дивитися?
– Так. І одночасно скануватимемо мозок.
– Сподіваюся, ви не вийматимете його звідси, – постукав я себе по макітрі. – І ще! «Інтер» не вмикайте, бо це вже буде не дослід, а тортури!
Щось легенько струснуло корабель. Певно, перейшли у гіперпростір.
– Ми ще на орбіті чи вже десь? – обережно спитав я.
– Ми на планеті. Тільки під водою.
– Тобто? На морі? Чорне чи Азовське? Сто років не був. Як закінчите, то ви мене десь тут висадіть, хоч поплаваю у солоній воді.
– Тут прісна.
– Нє, ну так нечесно. На Київському я був – зелене болото, а не море. Що тут досліджувати? Полетіли краще на Червоне! Там отих рибок, як сміття! А які там бари! Повірте – ви звідти на жодну Альфу-Центавру не захочете повертатися.
Мене понесло. Я сидів на столі, гойдав ногами і ляпав таке, що на голову не налазило.
– Я усе продумав! Гроші зароблятимемо авіаперевезеннями. Сюди скіко народу влізе? Душ сто? З кожного — по сто баксів. На переліт хвилина-дві, а бабло тиждень витрачатимемо.
– Ми науковці, а не перевізники.
– Ой, я вас прошу! У Києві кожний другий таксист має вищу освіту і знає, як керувати державою, і нічо.
– Ми відволіклись. Лягайте.
От, гівнюки, помріяти не дадуть. Ех! Мені б цього агрегата, скільки б можна було зробити. Помирати мені вже не хотілося. А що як?..
– А цією штукою важко керувати? В мене «Ланос» був, то там все просто.
– Ненабагато важче. Все робить комп’ютер, треба лише дати команду. Подумки.
– Ага. Українську він розуміє?
– Е-е. На що пан натякає?
– На те, що я оголошую себе космічним піратом і захоплюю ваш корабель! З цими словами я зірвався з місця і тріснув найближчого «баскетболіста» у шолом.
***
Як я і думав, нейтралізувати команду іншопланетних науковців корінному жителю Троєщини було неважко. Вуличні бійки дали мені навички, які не проп’єш. Я гордо вештався голяка кораблем у пошуках рубки керування чи хоча б якогось штурвалу, бо всі мої намагання зв’язатися з комп’ютером подумки нахабно ігнорилися. Стулки дверей відчинялись і зачинялись автоматично, світло сяяло всюди – певно, з енергією тут проблем не було.
– От до чого призводить еволюція електромобілів, – бурмотів я.
Корабель виявився крихітним. «Шлюпка якась, а не корабель», – подумав я, обійшовши його за хвилину і знову опинившись у каюті, де покинув зв’язаних гуманоїдів.
– Так! А чого ви в скафандрах? Повітря усюди чистеньке, кондиціонери, певно, вчасно чистите, а не лише влітку і коли засмердить. Боїтеся від мене Ковід підхопити? Не бійтеся! Я щеплений, – і стягнув з однієї голови шолома.
Не скажу, що я дивився багато фантастичних фільмів, але про вигляд іншопланетян мав іншу думку. Цей виглядав достоту як мій сусід. Русявий, зелені очі, довгий ніс, два вуха і на бороді ямка.
– Отакої! Жодної фантазії у Всесвіту.
– Розв’яжіть, – промимрив «сусід». – Ми все пояснимо.
***
З п’яти «баскетболістів» троє виявилися хлопцями, а двоє – гарними дівчатами. Не скажу, що миттєво закохався, бо звідкілясь узявся «комплекс Наполеона». Вони – два метри, а я – курдуплик з пивним пузом. Як цілуватись? Ослінчика підставляти?
– Ну, розповідайте, уважно слухаю, – я загорнувся у якесь простирадло і вмостився на столі.
– Це не космічний корабель.
Я замислився. Логічно. Ми ж під водою. Може, промінь мене не вгору тоді тягнув?
– Підводний човен? Я, певно, на вас гепнувся, коли топився? Вибачте, п’яний був.
– Не зовсім. Це машина часу.
– Ги! Вона ж неможлива. По «Діскавері» якийсь негр розказував. Ще Ейнштейн довів, наче.
– І тим не менш. Ми з майбутнього.
– Угу. Прилетіли щось змінити?
– Дослідити. Як і чому сталося саме те, що сталося.
– Сподіваюся, штучний інтелект не захопив світ? Бо зброї я не знайшов. Чим ви мене від Термінатора захищатимете? Розумієте, про що я?
– Так, нам показували ці старі фільми на підготовці. Ви себе переоцінюєте. Ви не рятівник людства. І навіть не батько рятівника.
– То чому ж обрали мене?
– Ви все одно йшли топитися. Вас би ніхто не шукав, крім колекторів. А нам потрібна була середньостатистична особа.
– От зараз обідно було. Хоча, ви праві, звісно. То чим може допомогти моя особа нащадкам?
– Дати відповідь, як і чому країна повернула не туди, що призвело до загальносвітової кризи.
– Ну нічосі! Це ви хочете сказати, що наш блазень весь світ догори дриґом поставив?
– Так. Його недарма прозвали віслюком апокаліпсису, хоча до кінця світу було ще досить далеко. Найгірше те, що де-факто незалежність було втрачено. Україна опинилась під контролем Китаю.
– От, зараза. Ну я ще розумію, коли звичайна людина бере кредит під дурні відсотки, бо дають. Але ж ти керівник держави! Чи зомбоящик дав рикошет і по їхнім мізкам?
– Саме це ми й вивчаємо. Нас цікавить технологія впливу за допомогою телебачення на виборця, бо інакше, ніж зомбуванням, ми не можемо пояснити його переобрання на другий термін.
– Я і перший термін пояснити не можу, хоч мозок на окремі нейрони розберіть, – зітхнув я. – Добре! Ліпіть ті ваші електроди чи рентгени і вмикайте той зомбоящик. Тільки цеберко десь поряд лишіть, бо буду ригати.
– Не бійтеся, боляче не буде.
– Це ви так кажете, бо ніколи не дивилися українського телебачення. А якщо простіше зробити? Ви ж дивилися те кіно! Мама Рімма – то не Сара Коннор, проблем не має бути.
– Як ви зауважили – у нас немає зброї. І ми не можемо покинути цей простір усередині капсули. Ми зникнемо у вашому часі, бо нас іще не існує.
– А я існую! Підкинете на кілька років назад?
– Це заборонено! Невідомо, до чого призведе зміна минулого!
– Я зараз увімкну режим «космічного пірата»! – пригрозив я.
«Баскетболісти» перезирнулися. «Сусід» знизав кістлявими плечима і на мить прикрив очі. Певно, дав команду комп’ютеру. Світло на секунду потьмяніло і знову засяяло.
– Вихід через шлюз. Треба заплющити очі.
***
Я стояв на Хрещатику і дивився на своє відображення у вітрині якогось магазина. Три роки. Через три роки я піду топитися. Але зараз я стрункий, непитущий, одружений чоловік без кредитів. Суддям буде важко зрозуміти мотив. Навряд вони повірять, що я рятував Незалежність України. Я дістав із кишені квиток на концерт. До початку – година. Ще є час випити кави, купити великий букет квітів і сховати в ньому обріз мисливської рушниці.
“То може ти й сала (закреслено) м’яса не їси?…”, – як казав Митець))
Хороша історія, хоча мені забракло якоїсь конструктивної розв’язки чи хоча натяку на неї. Хоча так, ліміт знаків впливає. Але ну не знаю, нехай би у героя виник план змін майбутнього, чи шо? 🙂 З іншого боку, ну дуже дивний вчинок з боку хрономандрівників – повестися на вмовляння клієнта і закинути його у минуле. Тут-то їм і кінець, як вчить нас класична НФ!
От якби була якась оригінальна розв’язка прямо в хронокапсулі, було би набагато краще.
Але то моє читацьке буркотіння, не зважайте)
Дякую, успіху на конкурсі!
Дякую за відгук!
Який план? Він, навіть, не депутат. Так, хлопець з Троєщини. Як міг, так і допоміг. 🙂
І він їх не вмовляв! Він їм погрожував!
Може, то студенти-історики курсову писали, а не досвідчені професори досліди ставили. 🙂
Дуже сміливо. Мене повеселило ваше оповідання. Окрема дяка за Інтер)))) Успіху!
Щиро дякую! 🙂
Авторе, у Вас чудове почуття гумору.
Оповідання дуже сподобалося. Дякую за позитивні емоції, бажаю успіху в конкурсі!
Щиро дякую! 🙂
Мені видається, що у демократичній цивілізованій країні висловлення своєї політичної позиції через популяризацію насилля неприпустиме.
Не бачу нічого патріотичного у фантазуванні на тему фізичного знищення демократично обраної особи, як би вона не дратувала.
P.S.Такий прийом мало чим відрізняється від тизера (чи що воно там було), де Голобородько розстрілює парламент.
P.P.S. слово «негр» у пристойному товаристві не використовують.
Лікарі не рекомендують ходити влітку в пальті, навіть якщо воно білого кольору. Може статися тепловий удар і людина починає марити!
Як Ви могли подумати, що я натякаю на існуючу владу? Невже Ви ототожнюєте Найвеличнішого Лідера сучасності з віслюком? Ай-яй-яй! Не соромно?
P.S. А Ви, коли чай п’єте, мізинчик відставляєте?
P.P.S. І ложечку виймаєте?
Я висловив своє ставлення до ідейної складової тексту. Ви, побачивши, що комусь не зайшло Ваше оповідання, одразу перейшли на особистості. Ну таке…
Синій променю, в США, наприклад, чималу кількість президентів взагалі постріляли в реалі, і створювали на цю тему купу книжок і фільмів, і від ццього ця країна не стала менш демократичною й цивілізованою. А Ваш коментар у мене, даруйте, викликав асоціацію з радянською худкомісією: “можна писати лише про ідеальних будівельників комунізьму, а про все інше – ай-яй-яй!” Як на мене, поки ми не навчимося вільно писати про ВСЕ, що існує або може існувати в світі, і не влаштовувати собі культурну цензуру або самоцензуру, то не станемо ані по-справжньому демократичними, ані цивілізованими.
Сокиро, вдячний за аргументацію Вашої позиції. Я обома руками за свободу творчості. Але я, як читач, так само вільно можу сказати, що мені не сподобалось. Америка – хороший приклад, у них був і Буш молодший, і Трамп. При цьому в американських фільмах, якщо мова йде про вбивство президента, то вбивця – це лиходій (агент ворожих спецслужб тощо). Тому що вони як народ усвідомлюють важливість демократичного вибору, хай навіть половина населення з ним не згодна. І офіційна особа найвищого рівня – це частина їхньої державності. Оповідання не спирається на якесь оригінальне фантприпущення, чи глибокий конфлікт, аналіз наслідків дій героя тощо. Ідея проста: “Нас бісить вибір більшості – а давайте його завалимо та й по всьому”. Я вище натякнув, що мені це нагадало жарти 95го кварталу, тому мене це ще більше засмутило.
Синій променю, цілком слушно, що в американців “офіційна особа найвищого рівня – це частина їхньої державності”. Але скільки президентів вони прибрали з посад різним чином (імпічментами або іншими засобами), перш ніж їхня державність стала непохитною незалежно від особи президента і його оточення? І, до речі, мотивація ““Нас бісить вибір більшості – а давайте його завалимо та й по всьому” – в США зустрічалася вельми часто. А у нас взагалі зовсім інша ситуація. І якщо у нас президент здатний поставити під загрозу державність і незалежність країни, тобто головні цінності українського народу, то такий президент є порушником базових засад Конституції України. Тобто, така особа має бути прибрана з посади будь-яким засобом. І будь-який засіб для цього є виправданим. Це я наразі розглядаю теоретичну можливість і ні до чого не закликаю. Але в наших умовах така ситуація цілком можлива. Дякую за цікаву дискусію!
Ну кайф) Чудове оповідання, прекрасне почуття мови, дякую Вам. Хочу бачити Вас у фіналі! Успіхів та натхнення)
Щиро дякую! 🙂
Бомбезне оповідання! Кожна фраза несе інформацію, сенс, ще й на болісну тему, ще й з таким чудовим гумором! Дуже майстерно написано, весело і водночас актуально. Отримала величезне задоволення! Авторе, вболіватиму за Вас! )))
Успіху на конкурсі! )))
Дякую, Сокиро!
Надзвичайно приємно читати такий відгук. 🙂
Класне оповідання. Злободенність це сила, однозначно “Так!”
Щиро дякую! 🙂
Дуже відвертий автор. Надихає цією рисою характеру
Дякую. 🙂
Боже збав від другого терміну це непорозуміння. Дякую за оповідання! Я його довго буду пам”ятати.
Дякую за відгук! Радий, що сподобалося. 🙂
Авторе, і я вас похвалю, прочитала не відриваючись і насміялась від душі. Бажаю успіху на конкурсі!
Щиро дякую. 🙂
Авторе, я вас ніжно люблю!
Ой!
Так мене ще ніхто не хвалив. 🙂
Прочитала із задоволенням! Люблю гарне почуття гумору. Воно у Вас, шановний авторе, чудове! Сміялася щиро!
Але, Боже збав, аби “віслюка апокаліасису” на другий термін обрали! Про таке ліпше не жартувати – нам Незалежність треба зберегти й утвердити.
Завдяки Вам у мене вимальовується ідея нового твору. Я тут вперше. Вашого “Термінатора” прочитала першим, тому сені тут вже подобається! Дякую щиро!
Виправте, будь ласка, “магазина” на “магазину” у реченні “Я стояв на Хрещатику…”
Дякую!
Приємно, що дав позитивний заряд на конкурс. 🙂
Авторе, це розкішно!
З усіх сил стримувала регіт, щоби весь будинок не перебудити. Здається мені, що тут на конкурсі ще принаймні одненьке оповіданнячко за стилістикою – Ваше.
Натхнення на нові перли гумору та успіхів на конкурсі!
Щиро дякую!
Друге – то не моє. На цьому конкурсі з одним граю. 🙂
Дякую, насміялася!
Мене завжди дивують люди, які вміють писати з гумором. У мене, здається, не виходить.
Шкода головного героя – не в той час вирушив. Треба було справді до народження цього коміка щось робити. Або принаймні тоді, коли його завербували. Перед виборами – то вже пізно.
Дякую.
Радий, що сподобалося. 🙂
Через технічний збій абзаци позливалися, прохання не лякатися, скоро все виправимо
Все пофікшено