Русалонька з Богуславу

Авто просто відмовлялося заводитись. От халепа! До того Богуслава, в який так кортіло потрапити Антону, було ще кілометрів п’ятнадцять. Хай йому! Ще й дощ розпочався.

Стояти на дорозі довелось хвилин з двадцять, доки нарешті зупинився якийсь дядько на старому ланосі. Найгірша машина з існуючих. Проте хоча б зупинився.

– Зламалися, хлопці? – запитав чолов’яга, опустивши скло з боку пасажирського сидіння. Певно, що виходити погомоніти під дощем йому явно не хотілося.
– Зламалися, – зітхнув Антон, – та його сумні очі знов зробили свою справу. Не знаю жодної живої людини на цьому світі, яка могла б подивитись на ті зажурені очі та відмовити йому бодай у чомусь. От і мене понесло на вихідних світ за очі, хоча міг би собі спати до обіду чи переглянути якийсь серіал, не вилазячи з ліжка.
– Чіпляйтесь на буксир, до СТО дотягну. Усе одно день довгий.

У машині настрій потроху почав покращуватися. Дядечко був привітний, але в душу не ліз із питаннями, мовчав тихенько, навіть музики ніякої не вмикав. Першим порушити тишу наважився Антон, відкашлявшись для початку.

– Кхе-кхе, а ми це… кар’єр шукаємо. Кажуть, гарно у вас тут.
– Гарно, – погодився дядько, не повертаючи голови від дороги. – В нас тут усюди гарно, але не дуже цікаво молоді. Їде з міста до Києва, сюди тільки на вихідні й повертається.
– Ну це зрозуміло, – не витримав я. Тема була близька як ніколи. Пам’ятаю, як сам ледь не з боями їхав з Чернігова до Києва та вислуховував від рідних про те, що й у нас не село, і про туристично привабливе місто з чудовою екологією. І це ще обласний центр, більш-менш велике місто, а кортіло поїхати звідти. Про що говорити тут. – Що ж тут молоді робити?
– Ну не скажіть, пане, – посміхнувся дядечко, одразу ставши якимось дуже хитрим. – В нас, кажуть, долю свою можна зустріти. Як раз у кар’єрі, куди ви їдете.
– Ох, а як саме? – Антона було не відірвати від таких історій та байок, тож я просто махнув на нього рукою. Хай дитина тішиться.

Тим більше у цю мить завібрував смарт-годинник на руці, та висвітився початок повідомлення від Максима Семеновича. От і гарний привід зануритись у смартфон та позбавити себе вигадок місцевого фольклору – для цього наш добрий водій знайшов найбільш вдячну з можливих аудиторію в образі мого молодшого брата. Таким чином усі прикмети та обряди я прослухав, винирнувши з робочого листування десь за кілометр від нашого пункту призначення, тож збирав лише крихти історії, намагаючись як Гензель та Гретхен за ними віднайти сутність легенди. Не зрозумів нічого.

Випадковий добродій висадив нас біля СТО та поїхав далі, відмовившись від запропонованої йому сотні гривень. Місцеві автомеханіки виявились вправними та вже за півтори години ми знов були на ходу та поїхали блукати кар’єром. Тим часом дощ припинився, тож ми мали можливість на власні очі побачити місцеві краєвиди. А вони й справді були вражаючими. Величні скелі закликали до тиші спокою, а де-не-де сховане під водою каміння навпаки викликало суто дитяче бажання перейти по ньому на інший берег, галасливо стрибаючи та бризкаючи водою один на одного.

На одній з таких уявних кам’яних доріжок сиділа дівчина та невтішно плакала. Причину сліз довго шукати не довелось – у руках вона тримала мокрий смартфон з темним екраном, по якому повністю розповзлося павутиння тріщин та сколів. На перший погляд, апарат відновленню не підлягав, як і настрій дівчини. Судячи з червоних очей та напухлих від сліз губ, плакала вона вже принаймні хвилин десять, а то й більше, проте заспокоюватися явно не збиралась.

– Русалонько, а очі у вас як і у казках зелені?

Від мого запитання здивована дівчина аж перестала плакати. Підвела очі – і я загубив себе. Зелені, теплі оливкові очі дивились мені просто таки в душу. Байдуже, що вони були змученим від пролитих сліз – це все тимчасове, а от погляд, погляд її був наскрізь пронизаний вічністю.

– Ну перестаньте плакати, прошу вас, – якось весь мій гумор загубився та я почав плести типову нісенітницю замість свого фірмового сарказму та тонкого гумору. Але здається саме те розгублене белькотіння подіяло необхідним чином, потроху втамовуючи шквал емоцій на дівочому обличчі та повертаючи на нього посмішку.

За п’ять хвилин ми познайомились, а за десять мені здалось, що я знав її усе життя – пам’ятав цю усмішку, ямочку на лівій щоці, невеличку родиму плямку біля правого вуха, те, як вона трошки розтягувала слова після плачу та інколи схлипувала, шумно втягуючи повітря. Вона була така моя, рідна, знайома. Але при цьому якась фантастична, навіть ім’ям своїм виділяючись з усіх, кого я знав до неї – Майя.

Дякувати богу за те, що розумом мій молодший брат не обділений, тож блукав собі подалі від нас, роздивлявся місцеві красоти, а потім взагалі влаштувався на далекій скелі та махнув мені рукою, мовляв, мені й тут добре, йдіть собі. І ми пішли. Без чіткої мети, без визначеного маршруту. Блукали берегами, шукали цікаві точки для зйомок. Фотографували на мій айфон, який я віддав Майї без зайвих запитань та з яким вона вправлялася надзвичайно вправно. Певно чи займалась фотографією, чи просто мала відмінне відчуття кадру та краси світу навкруги. Я дивився, як вона кружляє у пошуках кращого ракурсу та пригадував ті дивні слова, почуті сьогодні – “тут долю можна зустріти… долю…”

Вечір прийшов раптово та зовсім неочікувано. Час було повертатись, але не хотілось йти звідси нікуди, бо це означало б розстатись з новою знайомою та покладатись на те, що Майя насправді звичайна дівчина, а не русалонька, як я вдало пожартував під час нашого знайомства. Бо русалонька не приїде до Києва за жодними фотографіями, а от жива та справжня дівчина – ще і як може.

– В мене тут бабця живе, прихворіла наразі, тож мушу поки що бути з нею. Але як повернусь до Києва – я тобі напишу, – просто та без зайвого загравання сказала Майя, дала мені свій номер та попросила написати їй щось у телеграмі, щоб потім відшукати у діалогах. А що мені ще було робити, тільки погодитись та вірити у власну долю.

Декілька днів від неї не було жодних свідчень існування, навіть онлайн не з’являлася та й повідомлення моє висіло непрочитаним. Я вже навіть зневірився ще побачити в цьому житті цю випадкову загадкову дівчину. Навіть сказав собі, що все те маячня, не варта моєї уваги. Але час від часу я переглядав зроблені Майєю фото та посміхався. Такі справжні, насичені світлом та щастям знімки. Це ж і справді було, таке живе та рідне. Таке не може зникнути.

Нарешті у телеграмі блимнуло нове повідомлення – відправник “Майя Русалонька з Богуславу”.

“Привіт, рятівнику! Я вже з номером, як бачиш. Міняю свої фотки з кар’єру на повноцінну фотосесію у парку КПІ. Сьогодні о сьомій, обіцяють сонце, тож світло буде ідеальним.”

Світло і справді було ідеальним, особливо добре вдалось селфі із поцілунком.