Термінатор

  Вас викрадали коли-небудь іншопланетяни? Мене викрали. Це стало фінальним акордом у довгій низці невдач, що переслідували мене останні роки. Розлучення, безробіття, алкоголізм, борги, колектори – здається, саме  цими сходинками я спускався на дно. А ще машину евакуювали за неправильне паркування, і в мене не було грошей забрати її зі штрафмайданчика. Сьогодні здав до ломбарду мобілку. Все. Більше мене з цим світом нічого не пов’язувало. Чесно кажучи, мені тут усе настільки остогидло, що коли силовий промінь почав затягувати мене до літаючої тарілки, я не пручався. Навіть зрадів і випустив із рук величезну каменюку, яку тягнув до річки, щоб прив’язати до ніг і стрибнути з мосту. Яка різниця, як померти? Краще вже десь у космосі, допомагаючи іншопланетній расі досліджувати людство, ніж у нашій річці-смердючці нагодувати раків своїми тельбухами, просоченими дешевим пійлом і контрабандними цигарками. Ще потруїлися б. Шкода.

   Або мене приспали, щоб я не дуже злякався іншопланетних потвор, або то подіяла остання чекушка з брудної наливайки, але прокинувся я уже голим, чистим і продезінфікованим на столі, як і мало бути за законами жанру. Навколо сліпуче біле світло і кілька істот у скафандрах.

«Гуманоїди», – подумав я, оцінивши кількість і форму кінцівок іншопланетян. Усі худі й високі. Скафандри по фігурі «в обтяжку».

«Ну, якщо збірну України з баскетболу потримати місяць на суворій дієті, то вони без проблем влізли б у ці костюми», – зуб даю, що я не казав це вголос, та певен, що мене почули, бо хтось захихотів.

– Думки, значить, читаємо, – я намагався зрозуміти, з якого саме скафандру чувся сміх.

– Вітаємо на борту, пане, – наді мною схилилося дзеркальне забрало шолома.

– І вам добридень. І мову вивчили? От молодці! Прилетіли хтозна-звідки і не полінувалися, а наші все життя тут товчуться і не можуть паляницю вимовити. Самі звідки? Альдебаран? – я насилу пригадав єдине слово, що знав про космос, здається, зі старого мультика.

– Неважливо, – голосом усміхнувся шолом. Так! Я теж раніше не знав, що голосом можна усміхатися!

– Досліди ставитимете? Чи одразу на розтин? – спокійно спитав я.

   Тепер сміялися всі скафандри!

– А що? Я по ящику дивився передачу про викрадення! Там над одним дядьком досліди ставили з міжвидового схрещення. Тільки іншопланетяни стать переплутали. Коротше, він потім місяць сидіти не міг.

– Не бійся! Ми не поплутаємо.

– Так, стопе! Ми на брудершафт не пили. До речі, закурити не буде?

– Ми не куримо. Це шкідливо.

– І дорого, розумію. Сала теж, певно, не їсте? Бо щось аж занадто худі.

– Що таке сало?

– От, бідосі! З цього треба було починати дослідження Землі! Є гроші? Тут недалеко, в Карпатах, колибу знаю. На вашій чортопхайці за хвилину там будемо.

– Можливо, пізніше.

– А ви що зараз досліджуєте?

– У вашому випадку – мозок.

– Ох ти ж! Одразу попереджаю, що ви не найкращого представника вибрали! У мене він такий собі. В юності часто отримував струси, бо ріс на Троєщині, а ще його їли ложкою колишня дружина, начальник і клієнти. А телебачення добило залишки, бо, надивившись реклами, взяв кредит у «Легкогроші» під вісімдесят відсотків річних. Скажіть, чи є він у мене взагалі після цього?

– От саме це ми і хочемо вивчити докладніше: «Вплив на зорові й слухові придатки людської популяції з метою отримання особистих преференцій».

– Ви мене змусите телевізор дивитися?

– Так. І одночасно скануватимемо мозок.

– Сподіваюся, ви не вийматимете його звідси, – постукав я себе по макітрі. – І ще! «Інтер» не вмикайте, бо це вже буде не дослід, а тортури!

   Щось легенько струснуло корабель. Певно, перейшли у гіперпростір.

– Ми ще на орбіті чи вже десь? – обережно спитав я.

– Ми на планеті. Тільки під водою.

– Тобто? На морі? Чорне чи Азовське? Сто років не був. Як закінчите, то ви мене десь тут висадіть, хоч поплаваю у солоній воді.

– Тут прісна.

– Нє, ну так нечесно. На Київському я був – зелене болото, а не море. Що тут досліджувати? Полетіли краще на Червоне! Там отих рибок, як сміття! А які там бари! Повірте – ви звідти на жодну Альфу-Центавру не захочете повертатися.

   Мене понесло. Я сидів на столі, гойдав ногами і ляпав таке, що на голову не налазило.

– Я усе продумав! Гроші зароблятимемо авіаперевезеннями. Сюди скіко народу влізе? Душ сто? З кожного — по сто баксів. На переліт хвилина-дві, а бабло тиждень витрачатимемо.

– Ми науковці, а не перевізники.

– Ой, я вас прошу! У Києві кожний другий таксист має вищу освіту і знає, як керувати державою, і нічо.

– Ми відволіклись. Лягайте.

   От, гівнюки, помріяти не дадуть. Ех! Мені б цього агрегата, скільки б можна було зробити. Помирати мені вже не хотілося. А що як?..

– А цією штукою важко керувати? В мене «Ланос» був, то там все просто.

– Ненабагато важче. Все робить комп’ютер, треба лише дати команду. Подумки.

– Ага. Українську він розуміє?

– Е-е. На що пан натякає?

– На те, що я оголошую себе космічним піратом і захоплюю ваш корабель! З цими словами я зірвався з місця і тріснув найближчого «баскетболіста» у шолом.

***

   Як я і думав, нейтралізувати команду іншопланетних науковців корінному жителю Троєщини було неважко. Вуличні бійки дали мені навички, які не проп’єш. Я гордо вештався голяка кораблем у пошуках рубки керування чи хоча б якогось штурвалу, бо всі мої намагання зв’язатися з комп’ютером подумки нахабно ігнорилися. Стулки дверей відчинялись і зачинялись автоматично, світло сяяло всюди – певно, з енергією тут проблем не було.

– От до чого призводить еволюція електромобілів, – бурмотів я.

Корабель виявився крихітним. «Шлюпка якась, а не корабель», – подумав я, обійшовши його за хвилину і знову опинившись у каюті, де покинув зв’язаних гуманоїдів.

– Так! А чого ви в скафандрах? Повітря усюди чистеньке, кондиціонери, певно, вчасно чистите, а не лише влітку і коли засмердить. Боїтеся від мене Ковід підхопити? Не бійтеся! Я щеплений, – і стягнув з однієї голови шолома.

   Не скажу, що я дивився багато фантастичних фільмів, але про вигляд іншопланетян мав іншу думку. Цей виглядав достоту як мій сусід. Русявий, зелені очі, довгий ніс, два вуха і на бороді ямка.

– Отакої! Жодної фантазії у Всесвіту.

– Розв’яжіть, – промимрив «сусід». – Ми все пояснимо.

***

   З п’яти «баскетболістів» троє виявилися хлопцями, а двоє – гарними дівчатами. Не скажу, що миттєво закохався, бо звідкілясь узявся «комплекс Наполеона». Вони – два метри, а я – курдуплик з пивним пузом. Як цілуватись? Ослінчика підставляти?

– Ну, розповідайте, уважно слухаю, – я загорнувся у якесь простирадло і вмостився на столі.

– Це не космічний корабель.

   Я замислився. Логічно. Ми ж під водою. Може, промінь мене не вгору тоді тягнув?

– Підводний човен? Я, певно, на вас гепнувся, коли топився? Вибачте, п’яний був.

– Не зовсім. Це машина часу.

– Ги! Вона ж неможлива. По «Діскавері» якийсь негр розказував. Ще Ейнштейн довів, наче.

– І тим не менш. Ми з майбутнього.

– Угу. Прилетіли щось змінити?

– Дослідити. Як і чому сталося саме те, що сталося.

– Сподіваюся, штучний інтелект не захопив світ? Бо зброї я не знайшов. Чим ви мене від Термінатора захищатимете? Розумієте, про що я?

– Так, нам показували ці старі фільми на підготовці. Ви себе переоцінюєте. Ви не рятівник людства. І навіть не батько рятівника.

– То чому ж обрали мене?

– Ви все одно йшли топитися. Вас би ніхто не шукав, крім колекторів. А нам потрібна була середньостатистична особа.

– От зараз обідно було. Хоча, ви праві, звісно. То чим може допомогти моя особа нащадкам?

– Дати відповідь, як і чому країна повернула не туди, що призвело до загальносвітової кризи.

– Ну нічосі! Це ви хочете сказати, що наш блазень весь світ догори дриґом поставив?

– Так. Його недарма прозвали віслюком апокаліпсису, хоча до кінця світу було ще досить далеко. Найгірше те, що де-факто незалежність було втрачено. Україна опинилась під контролем Китаю.

– От, зараза. Ну я ще розумію, коли звичайна людина бере кредит під дурні відсотки, бо дають. Але ж ти керівник держави! Чи зомбоящик дав рикошет і по їхнім мізкам?

– Саме це ми й вивчаємо. Нас цікавить технологія впливу за допомогою телебачення на виборця, бо інакше, ніж зомбуванням, ми не можемо пояснити його переобрання на другий термін.

– Я і перший термін пояснити не можу, хоч мозок на окремі нейрони розберіть, – зітхнув я. – Добре! Ліпіть ті ваші електроди чи рентгени і вмикайте той зомбоящик. Тільки цеберко десь поряд лишіть, бо буду ригати.

– Не бійтеся, боляче не буде.

– Це ви так кажете, бо ніколи не дивилися українського телебачення. А якщо простіше зробити? Ви ж дивилися те кіно! Мама Рімма – то не Сара Коннор, проблем не має бути.

– Як ви зауважили – у нас немає зброї. І ми не можемо покинути цей простір усередині капсули. Ми зникнемо у вашому часі, бо нас іще не існує.

– А я існую! Підкинете на кілька років назад?

– Це заборонено! Невідомо, до чого призведе зміна минулого!

– Я зараз увімкну режим «космічного пірата»! – пригрозив я.

   «Баскетболісти» перезирнулися. «Сусід» знизав кістлявими плечима і на мить прикрив очі. Певно, дав команду комп’ютеру. Світло на секунду потьмяніло і знову засяяло.

– Вихід через шлюз. Треба заплющити очі.

***

   Я стояв на Хрещатику і дивився на своє відображення у вітрині якогось магазина. Три роки. Через три роки я піду топитися. Але зараз я стрункий, непитущий, одружений чоловік без кредитів. Суддям буде важко зрозуміти мотив. Навряд вони повірять, що я рятував Незалежність України. Я дістав із кишені квиток на концерт. До початку – година. Ще є час випити кави, купити великий букет квітів і сховати в ньому обріз мисливської рушниці.