Обирай!

– Відповідай! — каже, прискіпливо вдивляючись в темну, непрозору, як вода в ставку, дзеркальну поверхню.
– Відповідай мені! – командує, підвищуючи голос. Тіні скачуть по стінах, знущально скаляться. Але Лада не дивиться, їй ніколи. Дивиться тільки у кляте дзеркало, не відводячи очей, і не здобула нічого, крім місячного відлуння — десь там, в глибині. Місячне сяйво кличе за собою.
Скррр, скррр, — гілки дерев шкрябаються у вікно, якого нема, хочуть попасти в дім.
Увоуууу. Воуууууу, уууууу, — виє вітер.Теж, певно, у дзеркалі.
Так собі результат.

Видихнула стомлено. Чотири години намагатися знайти у клятому дзеркалі хоч щось. Хоч якусь зачіпку. Хоч щось.

Дзеркало різко дзвякнуло. Здивована Лада повернулась на звук, зачепивши чашку з залишками кави. Глухо стукнуло, коричнева жижа розмазалася по столу та закапала на підлогу.

Лада позадкувала до виходу.

Дзеркало вигнулось всередину, по ньому бігли хвилі. Раз у раз показувалась то долоня, то чиясь голова з різкими вилицями, то вишкірена собача паща. Секунди минали повільно, відлунюючись краплями кавової гущі: кап. кап. кап. Скло гнулося в різні боки, але витримувало. Поки що.

Лада майже наблизилась до дверей: тихо, навшпиньки, швидко, ще, вже майже…

Дзеркало тріснуло — й вибухнуло вихором з блискучих уламків, що, тихо дзенькочучи, опускались на підлогу.
Забурлило повітря. Лада, онімів, мовчки дивилась, як на підлогу робить крок чорний шкіряний чобіт, як вислизає повністю чорноволоса худорлява сеідхе у дивному двоколірному вбранні — як весело вона шкірить свої ікла, сміється, дивлячись на Ладу.

Як кричить у повітря — майже виє, пронизливо й гортанно, й з діри починають висипатися собаки та коні, ламаючи меблі. Як виходять люди — ні, сеїдхе, дивляться розгублено і недовірливо на свої долоні, доторкаються одне до одного, спілкуються між собою гортанно, незрозуміло, хрипко.

Лада уперлася спиною у двері, дарма сіпаючи ручку. Трикляті двері не відчинялись. По шиї текло щось холодне та липке, стікало на спину.

З’явилося неприємне відчуття у животі, переповзло на гортань, здавило зсередини. Хотілося заволати від жаху, як свиня на скотобійні.

Але вона тихо дихала, рахуючи про себе: раз-два вдих, раз-два видих, намагаючись не заплющити очі.
Дівчина — та сама, що першою з’явилася назовні, пильно подивилась на Ладу. Всміхнулась — майнули білі ікла. Склала губи трубочкою, та просвистіла щось, від чого у грудях стало раптом гаряче, а у вухах задзвеніло. Лада сповзла униз на підлогу.

Всередині билось…щось. Щось, для чого в неї не було ані назви, ані відповідей.

Лада заплющила очі.

Холодний вітер, мокра трава, повний місяць, полум’я відбивається у темному небі. Стукіт копит віддаляється та наближається з різних боків, гавкають пси, виє ріг. 

Мерзнуть ноги та лапи, але багаття зігріє кожного, хто прийде сьогодні на перехрестя, розділить хліб.
Немає значення, смертний ти чи безсмертний, нічого немає у цьому часі, коли ти смієшся та п’єш з чаші, що ходить по колу. І з кожним витком чашка все важчає, а ти стаєш неначе легшим. 
Гаряче. Кінчики пальців пече, густа слина перекриває горлянку, не проковтнути. 
Золотаві іскри танцюють в зіницях тих, хто сидить біля вогнища.

Жарко.

Лада відкрила очі. Не було нікого: тільки вікно було настіж відчинено, та коливалась на вітру фіранка.
Глибоко вдихнула, мугикнула щось нерозбірливе й роздратоване під носа.
Сіла на канапу, заплющила очі.

Тре вспокоїтись, – подумала.

І довго-довго летіла униз, у темряві під повіками, насолоджуючись відчуттям легкого погойдування.
Опритомніла вона у степу, де хиталися на вітру червоні маки та пахло травами. Сонце приємно гріло шкіру, неподалік стрекотали коники.

Дико подивилась навкруги, швидко підірвалась на ноги.
Навпроти неї сиділа та сама чорнява сеідхе.
– Ти? Пам’ятаєш хто ти є?
Говорила вона тягуче, зливаючи всі слова в одне ціле.
– Ні! – відсахнулась Лада.
Так, – мовчки сказав хтось всередині.
Сеідхе широко розкрила очі.
– Ти знаєш. – сеідхе стверджувала. – Я теж знаю. Ти відкрила двері. Тепер ти маєш обирати.
– Що обирати? – Лада позадкувала. Під ногами зашурхотіло, щось розчавилось з тріском. – Я нічого не знаю. Ти помиляєшся.

Вона все ж таки глянула собі під ноги — швидко, на одну мить — і зразу ж відскочила у сторону. На випаленому чорному клаптику землі лежали уламки маленького черепа з оленячими ріжками, необачно розплющеного її ногою.

Сеідхе відчужено всміхалась, навіть не думаючи підводитись.
– Цієї ночі не буде коли думати чи помилятися. Маєш знати. Маєш вибирати. Боїшся мене, а дарма.
– Я не боюся! – Лада тупнула ногою, уперши руки в боки. Пальці тремтіли, але голос залишався дзвінким. – Поверни мене назад!
Чорнява промовчала.
– Поверни! – крикнула вона і прокинулась.

Сонце світило в очі попри білу фіранку. Сіра кішка, потривожена криком, потягнулася на простирадлі, позіхнула, показавши білі ікла та довгий рожевий язик.

Насниться ж таке, – Лада протерла очі, встала з ліжка, пішла на кухню. Кішка з нявканням побігла за нею.
– Та на, он твоя їжа, – Лада насипала в котячу миску шурхотливий сухий корм. Маленькі хрестики пахли солоним, падали униз.

Фшрк. Фшрк, фшрк, фшрк.

Такі звичні.
Лада на автоматі налила їй води, поставила на підлогу.
Знов ці сни.
Раніш, коли вона була мала, приходили часто: чорне дзеркало йде хвилями, наче вода; вузлуваті зморщені смагляві руки встромлюють ніж у сувій з полотна, по якому розпливається кривава пляма.

Відчуття втрати.

Лада нажала кнопку та почекала кілька секунд.
Підхопила чашку та цигарку, пішла на балкон. Прикурила, поставив каву на столик.
Гіркий дим пік язик.
Лада сьорбнула теплу каву, оперлась на підвіконня.
Місто було…звичним. Майже.
Лада дивилась, як над дорогою коливається марево, крізь яке проступають інші обриси: річка, люди у дивному одязі, запах диму…
Тепло. Кінчики пальців пульсують.
Щось б’ється під шкірою.
Обирай, – мовчки промовила в пам’яті сеідхе. 

Лада затрясла головою, замружилась до помаранчевих плям. Розплющила очі. Марево зникло. Лада сіла у крісло, вхопила голову руками. Зараз робочий день, і вона має працювати, має писати чергову оглядову статтю про дитячі підгузки, а не маятися дивними снами.

Вона сама не помітила, як задрімала, відкинувши голову на спинку крісла.
Перехрестя в степу було сповненим народу. Біля складених шалашем дров сеідхе, нелюди та люди пересміювались, пили щось, та не звертали жодної уваги на її появу.
Пахло пилом та озоном, шелестів вітерець, хитаючи колоски. Чиясь рука важко лягла їй на плече.
Вона придушено зойкнула, розвертаючись.
Перед нею стояв оленерогий.
На одязі його теліпались, приглушено постукуючи, кісточки. Був він високий, м’язистий, довгоносий, з посивілим розпатланим волоссям.
– Страшно? Згадала?!
Лада похитала головою. Присіла.
– Що ж, – оленерогий зітхнув. – За часів Данила Галицького ти вперше зачинила двері. Коли в однієї з жінок народився хлопчик з оленячими рогами. Ти була одним із шаманів Золотої Орди, і ти стояла за те, що від хлопчика треба позбавитись, щоб світ залишився суто людським…
Лада розширеними очима дивилась на оленерогого. Відсахнулась, мотаючи головою, ніби хотіла відштовхнути від себе почуте.

Вона згадала.
– Твій суто людський світ помирає, – вів далі оленерогий, але вона не слухала. Пригадувалось: і темне дзеркало, з якого висунулись дві білі, майже прозорі, руки, що дбайливо прийняли немовля, і блискавка на півнеба, і порив вітру…і те, як він перестав бути шаманом.
Як вони всі перестали.

Як дивився в обличчя хану, і знав, що казати ніц, бо знаки перестали читатися. Як він йшов — вже не шаман, ніхто, як помер у колючій траві, до останнього відчував аромат полину, дивився у біле небо…аж поки очі не перестали бачити.

– Раз на п’ятсот років ти обираєш, – низький голос оленерогого вирвав її з роздумів. – Як вибереш суто людський, снів не буде до кінця цього життя.
На мить Лада замислилась. Ніяких дзеркал, ніяких більше кошмарів, спокійне життя, де ти не плутаєш сон з реальністю, не вживаєш таблеток від приступів тривожності.
– А що буде потім? – вона подивилась на нього знизу вверх. – Ти ж маєш мене зараз переконувати, щоб я змінила рішення, хіба ні?
– Ні, – оленерогий басовито засміявся. – Твій світ схожий на смердючу неприємність, одна чорнобильська аварія чого варта. Я менш за все хочу впрягатись у виправлення ваших епідемій, збереження лісів, ваші релігії, та інше гімно.
Твій світ помре — рано чи пізно. Ще п’ятсот років ніц не змінять. Мабуть.
От і думай – бо я ж бачу, як тебе крутить з того, що в мене роги, – оленерогий наморщив ніс, – Неприродний виродок, нє? Міг би це не виставляти?!
Скривився гидливо:
– До зустрічі.
Лада зітхнула.
Все це було надто складно.
Стемніло.
Лада побачила, як загорілось багаття — десь вдалині.
Зітхнула.
Дурний вибір. Чорти б це все прибрали.
Трава шелестіла під її ногами, коли вона йшла на світ — й потроху замовкали ті, хто її бачив. Лада дійшла до багаття й зупинилась, ніяково дивлячись в землю. Натовп згустився навкруги неї колом, всі мовча дивилися на неї.
Лада оглядала їх, різних: рогатих, з шерстю та хвостами, без нутрощів. Ставало дедалі страшніше, як у дурному сні, де ти стоїш сам-один, і всі на тебе дивляться.
– Я.., – почала вона.
– Ага, – у коло вступив оленерогий. – Обирай!
У нічному полі були тільки люди. Повний місяць дивився зверху на багаття й витоптану галявину, і лежало дзеркало — чорне й непривітне. Десь поряд плакало немовля.
Лада неприємно всміхнулась.
Так ми й взнаємо, хто на що здатен, чи не так?!
До долоні вляглася гостра камінюка, що лежала біля ноги.
Лада розмахнулася й зо всієї сили запустила камінь у дзеркало.

***

Прокидалася вона довго, ніби піднімаючись наверх, крізь товщину темної важкої води.
Позіхнула, потягнулась. Встала — і завмерла, дивлячись униз. Знизу махав оленерогий у джинсах та майці.
– Хей, ну й здорова ти спати! Я вже тобі й дзвонив, і під вікнами звав! Спускайся давай, тре дещо обсудити!
Лада повернулася спиною до вулиці.
Посмішка на її губах була дуже непевною.
Але була.