– Ти обіцяла! Ти обіцяла що ми завжди будемо разом! – голос юнака зривався із крику на вереск.
Дах, вкритий старим пошарпаним руберойдом заливали залишки вечірнього сонця, що сідало за обрій. Вдалині, за виблискуючою стрічкою Дніпра сіріли силуети новобудов. Терпке повітря обпікало легені. Дихати було важко. З розпеченого асфальту по всьому Києву розповзалась задуха.
На даху, майже на самому краєчку стояв парубок. Він міцно притискав до себе дівчину, її довгі розплетені коси прилипали до обличчя, залитого сльозами.
– Відпусти! Я не обіцяла помирати з тобою! – голос дівчини був тремтячим, переляканим. Вона сама тремтіла, наче листячко на вітру. От тільки вітру не було, – Відпусти. Давай підемо звідси, разом. Я не хочу помирати.
– Ні! Ти обіцяла! Ми жили разом і ми помремо разом.
Юнак схопив дівчину ще міцніше і почав штовхати її ближче до краю. Дівчина зайшлась у плачі, почала сильніше пручатись. В неї майже вийшло вирватись, але вона перечепилась та впала йому під ноги. Подув вітер та розметав її скуйовджене волосся.
– Ой як негарно змушувати дівчину відповідати за свої дії, юначе. – голос прозвучав тихо, але рішуче.
– Не підходь, ми стрибнемо! – заволав парубок, різко обертаючись навколо щоб побачити того, хто підійшов до них. Але навколо нікого не було.
Він ще раз подивився навколо себе та, переконавшись що нікого немає поруч, знову потягнув дівчину до краю даху.
– Ну ти й погань мала, – знову прозвучав голос. Цього разу він вже насміхався.
Парубок різко повернувся й застив. Поряд, на бортику, стояла жінка. Висока, струнка, з довгим темно рудим волоссям. Вона дивилась на них майже не кліпаючи очима, злегка нахиливши голову в право. Вона впирала ліву руку в бік, а у іншій крутила темно-червону сливу.
– Що, самому стрибнути слабо? Обов’язково ще когось треба з собою потягнути? – жінка подивилась на дівчину, – Гарненька. Твоя? І таку красу ти хочеш згубити?
– Вона обіцяла. Вона казала що ми завжди будемо разом! Вона має піти зі мною. Я хочу щоб вона виконала обіцянку!
Жінка підійшла майже впритул. Парубок трохи відступив назад, але не випустив свою жертву.
– А що вона обіцяла? Нумо, повтори дослівно. – красуня насупила очі. Брови зійшлись над переніссям і її обличчя перестало бути приємним, скоріше, воно стало страхітливим, – і так, щоб я розчула, що ти там буркотиш.
– Вона обіцяла бути зі мною все життя. А я хочу померти. І вона помре зі мною. Я не дозволю їй залишитись тут.
– І бути щасливою, – додала жінка.
– Так. Так. Вона має померти. Я маю це побачити!
Жінка встромила зуби у сливу. Червоний сік потік по її тонким губам та підборіддю.
– То чого чекаєш?
– Я стрибну, відійди!
– То стрибай, я тебе не тримаю.
Парубок почав знову тягнути дівчину до краю. Вона закричала.
– До речі, ти не побачиш як вона помре. – додала жінка.
– Побачу, якщо штовхну її першою.
– Ні, не побачиш. Тут зависоко. Все що ти побачиш, це невеличка цятка десь внизу. І, якщо дуже пощастить, трохи червоного кольору. А може й не пощастить.
Жінка покінчила зі сливою, трохи покатала кісточку по долоні, розмазуючи сік, і кинула її вниз. Парубок як зачарований провів за її польотом очима.
– Бачиш, я її кинула. Я не бачу як вона летить, куди впаде. Може на клумбу, а там багато густих дерев. Сливи, до речі, дуже смачні. Гілля затримає її падіння. Може, вона, навіть, не розіб’ється.
Юнак підняв очі на жінку й випустив дівчину з переляку. За плечима у рудоволосої розкривались два величезних крила. Чорних, як ніч. Здавалось, що вони наче поглинають залишки світла й вечір здаючись без бою відступає перед темрявою ночі.
– Вона піде зі мною.
– Правда? Я таке не думаю. Як тільки ваші тіла торкнуться землі, вона піде до світла. А ти підеш зі мною.
Посмішка що з’явилась на обличчі жінки лякала. Гострі довгі зуби, що було видно з-під верхньої губи, були вкриті червоним сливовим соком. А може й не соком. Бо занадто червоним був колір. Очі, що стали темно зеленого кольору виблискували, як у кішки. Тонка шовкова сукня, що раніше обтягувала струнке тіло почала вкриватись шаром луски й перетворювалось на шкіру істоти, що лише віддалено тепер нагадувало жінку.
– Стрибай. – наказала жінка.
Юнак відпустив дівчину, впав навколішки й поповз до дверей, що вели у під’їзд.
– Стрибай! – повторила жінка.
– Ні, – майже не чутно пробулькотів парубок й продовжив повзти до рятівного виходу.
– То ти вже стрибнеш? – із залізом у голосі запитала жінка.
Парубок хутко підхопився та побіг до дверей.
Як тільки він зник у темному отворі дверей жінка повернулась до дівчини.
– Ні, благаю, не треба, я не хочу стрибати. – благала дівчина.
– Та я й не наполягаю, – Жінка знову змінилась. Тепер вона виглядала так, якою вони побачили її в першу мить – Хочеш сливу?
– Хто ти? Ти демон? – дівчина схлипувала.
– Ну, щось на кшталт. Не бійся. Я тебе не скривджу. Ну, може посварю трохи. Як ти примудрилась з таким покидьком зв’язатись? Що, очі не в тому місті були? Чи мізки? Жінка присіла поряд із нею і протягнула їй руку. Рука знову була чиста, жодного сліду соку. В руці була така ж сама слива.
Дівчина знову розревілась. Вона обхопила коліна руками й похитувалась туди-сюди.
– Так. Істерика мені тут ні до чого. Тримай сливу. З’їж, повір трохи полегшає. А потім йди додому.
– І що мені тепер робити?
– Виклич поліцію, розкажи що було.
– А що було? Про Вас розказати? Хто мені повірить? Вирішать що я божевільна.
– А ти хочеш про мене розказати? Ну, можеш спробувати. Але моя тобі порада – розповідай все, але так, наче мене тут не було. Можеш вираз обличчя свого приятеля детально описати. Клянусь витоками Дніпра, я ледь не зареготала коли він почав навколішки рачкувати.
– То хто ти? – дівчина трохи заспокоїлась. Жінка більше не лякала її. Скоріше навпаки, поряд з нею було спокійно, наче в обіймах ковдри, так почуваєш себе коли вдома тримаєш в руках запашну каву, а за вікном шумить по листю рідкий серпневий дощик.
– Сьогодні я твій янгол-охоронець.
Дівчина і жінка водночас засміялись.
– Все, йди. Не забудь викликати поліцію. І батькам все розкажи. Ну, майже все. Далеко до дому? Може, підкинути?
Дівчина із сумнівом подивилась на жінку.
– І що, ніхто не бачить як Ви літаєте над містом?
Літаю? Я? Вдень? Я ще не зовсім з глузду з’їхала. В мене машина внизу.
– Машина? – Дівчина знову засміялась, трохи знервованим сміхом, – Боже, що ж за день такий? І яка у вас машина, Ломбарджини?
– Ланос. Я ж не мільярдер.
– А хто Ви?
– Касир. Я касир. Але ти нікому про це не розповідай, добре? – жінка посміхалась, – все, йди вже. Дай побути одній.
– І часто ви тут… зависаєте?
– А ти допитлива. Не відьма, часом, ні? Ну добре, часто. Я виросла тут, на Оболоні. Тож тисяч п’ять років «зависаю». Все, бувай, рада була допомогти.
Дівчина помахала рукою й зникла у тому самому двірному отворі, де раніше зник її кривдник.
Жінка підійшла до краю даху, сіла на бортик й знову розкрила чорні крила. Так рідко останнім часом вихідні співпадали із повним місяцем. І так сильно не вистачало відчуття польоту над рідною місциною.
Сонце сідало за багатоповерхівки, які, як гриби після дощу, виросли на правому березі. Повний місяць набирав силу. Київ занурювався у прохолоду вечора.
– Трясся, сливи скінчились…
Твір сподобався ❤️
Дякую, Авторе! 🙂
Файний твір! Аж слив захотілося…
Гарний твір, але трішки попрацювати з розділовими знаками і Ви з великої пишуть лише в листах та повідомленнях (офіційних чи приватних). В художньому творі Ви не пишуть. Взагалі, як на мене, іскра Божа є 🙂
Гарно написано! Бажаю успіху на конкурсі!
(але чому “трясся”, а не “трясця”?)
Смакує. Сливи обожнюю, містику теж. Однозначне “ТАК”. Хай щастить.
Обожнюю, коли гвалтівник та аб’юзер отримують по заслузі. І коли розкривається їхня паскудна боягузлива сутність. Тож дякую!
І фінал дуже сподобався. Сливи – то важливе )) Точно важливіше за якогось покидька ))
Єдине зауваження – все ж таки краще було б, на мою думку, поправити форматування, бо пряму мову без виділення важкувато читати. Але то право автора робити так, як він бажає. Може, це важливо для чогось, а я не зрозуміла…