Система: Збій завантаження

…Я ніби й розплющила очі, але темрява режиму «Релакс» не змінилася денним світлом. Віддавши Системі команду «Пробудження», я спробувала підвестись. По пам’яті чіпляючись за високі поручні спального боксу, зловила себе на тому, що під руками лише порожнеча. Навіть не розуміла чи відірвалась спина від поверхні матрацу, чи ні. І чи взагалі, чи було піді мною хоч щось.

Не страх… Якась зовсім інша емоція охопила мене, моє тіло, і все розуміння себе одночасно. Паніка? Жах? Не знаю. Нічого подібного ніколи ще не відчувала. Безпомічність… абсолютну.

«Система: Діагностика несправностей», – подумки наказала, трохи зібравшись з думками, але нічого не сталось. Жодного відгуку ні у свідомості, ні у тілі. Темрява, як і раніше, огортала його, позбавляючи відчуттів.

І що накажете з цим робити? Як вибиратися до людей, якщо єдине, що я можу – думати. Дізнатися що відбувається в такому стані не вдасться. Покликати на допомогу також. Залишається або чекати доки мене знайдуть, якщо взагалі хтось шукатиме рядового співробітника служби доставки, або таки якось вигрібати назовні.

Мене злегка нудило, чи то від паніки, чи то через системний збій, але тішило хоча б те, що в голові не було тиску. Значить я не догори ногами. Спробую себе помацати. Нехай сенсорика і відключена, але якщо сам факт вільного руху говорить про відсутність перешкоди, то на нього і покладатимусь.

Поки я водила руками всюди, куди могла дістатись, мені на думку прийшла ще одна ідея. Мій блок повністю ізольовано від зовнішніх звуків, тому є шанс, що канал прийому аудіо сигналу все ще працює. Щоб перевірити треба щось кинути, чимось гримнути. Але чим, як я навіть не відчую, чи є щось у руках…

Ніколи раніше «Система контролю життєдіяльності» не давала збоїв. І в інструкції не було ані слова про те, що робити у випадку надзвичайної ситуації. Її просто не мало статися. Якщо тільки…

Мене осяяло здогадом, від якого з грудей вирвався судомний видих розпачу. Масований електромагнітний удар – ось що могло вивести Систему з ладу. Але тоді я не єдина, хто опинився у такому становищі, і це означає – ніхто мене не шукатиме.

“Потрібно вибиратися”, – сказала я собі та рушила до виходу, орієнтуючись лише на м’язову пам’ять, але одразу ж впала і не змогла підвестися. Ноги відмовились мене тримати, та й ступати по порожнечі виявилось проблематично. Тому я повзла, дуже сподіваючись, що роблю це не на одному місці, а все ж таки просуваюсь вперед.

Мій житловий бокс був не особливо великий, адже жила я одна і більшу частину часу проводила на складі. Тому часу на те, щоб дістатися виходу мало піти небагато. Так я себе заспокоювала.

Кілька разів зустрівшись з перешкодою, але так і не розібравшись з якою саме, я змінювала напрямок і невідомо скільки кружляла по підлозі приміщення, поки нарешті не вперлась чолом, а може й плечем в педаль розблокування входу. Дрібниця, з якої сміялися мої нечисленні друзі, зараз буквально дала мені шанс вижити. Мені завжди було ліньки діставати з кишень руки і механізм відкриття дверей я встановила на рівні стусану черевика.

Все через пару секунд, провалившись головою вперед, я отримала ще й серйозний удар по звукових рецепторах. На щастя, хоча б вони працювали. Жахливий скрегіт, далеке виття, що переходило в скиглення, шелест металевої оббивки і безліч інших звуків врізалися в мою свідомість, доводячи до сказу.

Першим поривом було рушити назад у бокс, але хто б сказав де це назад. Перевантаження аудіо сигналом повністю вибило мене з реальності і, я вже не розуміла де вперед, а де вбік. Мені залишилось лише вибрати найгучніший постійний звук та рухатись орієнтуючись на нього. А ще молитися предкам, щоб не напоротися на своєму шляху на уламки скла чи ще чогось, адже я навіть не зрозумію, що тіло травмовано.

У тому, що підлога, а може й не тільки вона, не буде безпечною – я не сумнівалась. Будівля, в якій знаходився мій бокс, точно зазнала неабияких пошкоджень. Ніколи раніше в загальному коридорі не було вуличних звуків, ось цих – свистячих, завиваючих, які трамбують в легені холод з дорожнім пилом. А ще, я не чула дзижчання електрики, що тече по проводах у стінах. Значить на ліфті не спуститись. Хоча це на краще. Що, якби вхід в шахту був відкритий, а сам ліфт на горі? Як би я зрозуміла, що переді мною фактично прірва? Отже, залишаються сходи. Але як з них не скотитися і не зламати в процесі шию, я так і не вирішила.

На моє щастя, за мене все зробили самі сходи, до яких по ідеї мало бути ще досить далеко. А точніше те, на що перетворилася підлога коридору, по якій я пересувалася наче хробак. Вона стала природним нахиленим спуском на перший поверх. Якби не звук свистячого у вухах повітря, я напевно б і не зрозуміла, що злітаю вниз металевою гіркою.

«Як добре, що будівля вся майже метал», – промайнуло в голові, перш ніж політ припинився. Поки що вдача була на моєму боці. Я жила на другому поверсі і тепер опинилася біля самого виходу. Навіть якщо раніше його тут і не було, зараз достатньо гулкий шум вітру вказував на відсутність дверей, а може й стіни. Але мені то вже без різниці, лише б вибратись.

Хоча, невпевненість в тому, що сунутися на вулицю безпечніше, ніж залишатися всередині, мене все ж таки мучила. Тут захищали хоча б стіни від сонця, що обпалює шкіру, і здатної довести мене до сильної слабкості вологи дощу. Але водночас ця схованка крала б той час, якого в мене, цілком можливо, й немає.

Орієнтуючись на звуки і впираючись плечем в стіну, я доповзла до якоїсь діри, до того самого виходу, та почала несамовито кричати, кликати на допомогу, але у відповідь не отримала жодного людського відгуку. Мені все ж якось вдалося опираючись на стіну підвестися і я нарешті сіла на землю, підтягнувши під себе ноги. Ні, я все ще не відчувала нічого навколо, лише напруження м’язів, по якому й орієнтувалася.

Скільки так просиділа, не знаю. Цілком можливо, я навіть самостійно увійшла в режим «Релакс» або він став тепер для мене єдиним з доступних. Раптом зовнішні скрипи, шелест і завивання доповнились гучним перестуком ніг по асфальту і звучний удар долоні по щоці вивів мене зі стану бездумності. Те, що мене вгріли саме по обличчю, я зрозуміла не по відчуттях болю, а лише по тому, як різко розвернулася моя голова, викликавши дискомфорт в шиї та все ж таки легкий біль в середині голови.

Нове відчуття! Нехай і неприємне, але це тішило. Внутрішні рецептори хоч і ледь-ледь, але ще працюють. Значить переломи та пошкодження внутрішніх органів я не пропущу. Та радість відразу змінилася ще більшим сумом. А чого я власне тішуся, в такому положенні довго мені не прожити, а вмирати з болем… Я по факту не особливо то й не знаю, що таке біль, адже раніше його гасила СКЖ. Все, що діставалось мені, то тільки сповіщення про завдані тілу пошкодження після збору даних з рецепторів.

– Гей, ти жива? Чуєш мене? – промайнуло десь над головою. – Встати можеш?

“Навіщо так багато слів і так голосно”, – хотілося сказати у відповідь, але я лише кивнула, а потім похитала головою. Я вже намагалася говорити, але щелепа погано слухалася і виходило невиразно.

– Ага, жива. Добре. І чуєш. Кивати можеш? – запитав він про очевидне.

– Мгм, – кивнула я на підтвердження.

– Чудово. Окрім прийому аудіосигналу, ще якісь системи працюють?

– … – я похитала головою, хоча хотілося поставити зустрічне запитання: чи не ідіот він.

– Йти можеш?

– … – «та що ж він такий тупий то?!», –  я знов похитала головою і спробувала підвестися, але впала. Як взагалі можна переміщатися, коли все, що тебе оточує лиш темрява і порожнеча. Нехай я і відчуваю тіло зсередини, часткову напругу м’язів і навіть трохи своє положення у просторі, але нічого крім борсання у вакуумі в результаті не виходить. Те, що я якось виповзла, а точніше випадково викотилася на вулицю – швидше вдалий збіг обставин.

– Гаразд, добре хоч чуєш. І, до речі, говорити зі мною марно, я не вмію читати по губах, а звукові рецептори відключені або пошкоджені. Бачив, ти намагалася рухати губами, – пояснив хлопець. Так, до речі, хлопець, судячи по голосу. – Я можу тільки бачити і ногами трохи відчуваю поверхню. Слабко, але вже звик ходити, не провалюючись. Я допоможу тобі йти. Зовні ти начебто не постраждала, сподіваюся звикнеш. Мені знадобиться твій слух, а тобі мій зір. Згідна?

– … – я кивнула, а що ще залишалося. Два інваліди, які доповнюють один одного, це краще ніж один.

– Слухай, я тебе раніше ніби десь бачив. Ти у корпорації Грін працювала?

– … – я кивнула і чітко по літерах вимовила своє ім’я, малюючи його ще й пальцем перед собою. Напевно перед, бо перешкоди не відчула.

– Марта, – повторив за мною хлопець, зацікавлено цикаючи, – так і думав, що бачилися. Я Шон із Гвінди. Кілька разів бував у вас на складі, мабуть там і перетиналися. Ти знаєш що сталося?

– Ні, – відповіла, махаючи головою.

– Шкода, – видихнув Шон, – нам би зрозуміти куди далі і чи є взагалі тепер це далі. Ти, до речі, перша жива. Я за останню добу обійшов три квартали.

Від його слів моє тіло налилося якоюсь дивною важкістю. Якби я стояла на ногах, точно впала б, може навіть знепритомніла. Дихати й так було незвично і складно, а тепер і зовсім ніби замість легенів та серця всередині утворилася дірка.

«Три квартали… Усього двоє номінально живих…» – здається, це паніка захопила моє тіло.

Але чому Шон такий спокійний? Хоча, коли я вибиралася з боксу, теж не відчувала особливого страху. Певно життя з СКЖ геть позбавило нас переживань про безпеку. Повний контроль над усім, надреакція, завжди правильні рішення, максимальний рівень захищеності навіть від власних дій. Можливість налаштування, підстроювання, посилення та відключення будь-якого з відчуттів. Ми надто розслабилися, надто довірилися технологіям удосконалення своїх тіл.

Відмовившись від роботизованої техніки, злякавшись, що передбачення вчених та фантастів про бунт машин цілком можуть виявитися правдою, ми обрали інший шлях еволюції – програмне вдосконалення найуразливішої частини себе, свого фізичного тіла та мозку.

І хто ми тепер? Біологічні одиниці чи програмний код, завантажений у м’ясний скафандр? Втім, наскільки я пам’ятаю питання про сутність людської природи і раніше не знаходили однозначних відповідей. Бог, природа, еволюція. Люди так і не дійшли однозначного висновку з того приводу, як взагалі зародилося їхнє життя, і що таке є людина. Що саме робить людей людьми. Тіло? Почуття? Здатність мислити? Душа, яку ніхто так і не виявив, але в існування якої чомусь вірили все сильніше. А виходить все простіше – набір відчуттів та рефлексів. Ось зараз, втративши сенсорне сприйняття, хіба я залишаюсь людиною? Хіба лише здатність думати і відчувати страх дозволить мені називатись людиною. А якщо так, то чому б не…

– Гей, ти що заснула? – вирвав мене з безглуздих міркувань голос Шона. – Пішли вже. Потрібно вибиратися з міста. Я виходив на дах висотки та скажу тобі одне – тут ми не знайдемо допомоги. Не знаю, як так вийшло, що ми ще функціонуємо, але більшість з тих, кого я встиг оглянути, просто померли на місцях задихнувшись. Ти відчуваєш тіло зсередини?

– … – я знову кивнула. Так, я теж звернула увагу на те, що при втраті зовнішніх відчуттів, внутрішні залишилися. Але мою систему останнім часом збоїло, може, причина в цьому.

– Я до речі теж. У мене систему збоїло кілька днів як, – повторив Шон мої думки, – не встиг оновити прошивку. Так розумію, пощастило. Ну… або ні, – він якось дивно гигикнув.

Я вчепилася в його руку, якою він уже встиг притиснути мене до себе, і метушливо закивала у спробі звернути його увагу на цей збіг.

– У тебе теж? Я вірно розумію? – перепитав Шон, ще сильніше підтягуючи мене до себе. Нехай я і не відчувала цього шкірою, але ось те, як злегка занили ребра, дуже показово говорило з якою силою він це зробив. – Як гадаєш, чи можна взагалі видалити код СКЖ з мозку? Хоча, може його якраз і видалило і тому все так. Ех, прочитав би я за своє життя більше розумних книг, може знайшов би відповідь на свої запитання. І як тепер бути? – він важко зітхнув і голос забринів глибоким смутком: – Ти вже зрозуміла, що всі вшиті в систему знання зникли разом з її відключенням?

«Що він щойно запитав? Знання зникли? Ми тепер що не просто фізично інваліди, а ще й діти з інтелектом мавп? Приїхали…» Мої думки, мабуть, відобразилися на обличчі по інерції, адже я не відчувала його зовсім і не могла контролювати міміку, бо Шон сказав:

– Так, вибач. Сподіваюсь, ти не втратила щось справді безцінне, не так буде прикро. Я вже два роки як був хірургом. А під час огляду сусіда, який мені трапився першим, зрозумів що все забув. Не знав що шукати, як розібратися від чого той помер. Про дихати – це я так, лише припускаю. Просто тіла були цілими, але мертвими. Хоча, знову ж таки, це я так думаю, що мертві. Інакше чому ж лежать і не встають, і не дихають. Фактично мені навіть життєві показники перевірити нічим без СКЖ. Ось якби як раніше взяти тонометр і виміряти тиск. Мені прабабця розповідала, у її матері такий прилад був. А так, рецептори відключені… Я навіть як діагност тепер безпорадний.

Шон говорив і говорив, і говорив не затикаючись. Почасти і мені було так легше, це допомагало не тонути у з кожною хвилиною все більше лякаючій темряві. Але краще б він розповідав щось більш нейтральне, ніж описував мені поточну реальність. Може я і була лише рядовим служкою, але базові знання багатьох наук я собі підвантажувала теж. І так, я вже теж встигла зрозуміти, що більше не маю до них доступу.

Ідеальний світ, що дає знання без зусиль, повернувся до нас іншою стороною, оголивши беззубу пащу залежності від зовнішнього ПЗ. А так усе добре починалося. Будь-яка іноземна мова за п’ять хвилин, будь-яка навичка за годину технічного відпрацювання з перепрошивкою мозкового сигналу. Ідея була чудова і вивела нас до нових вершин розвитку. Якби не… Не що? СКЖ відключилася – це все, що ми реально знаємо.

В результаті я промичала щось на зразок «пішли далі», і Шон навіть зрозумів. Не самі слова, звичайно ж, а скоріше емоційний посил. І потяг мене кудись вперед у цій непроглядній темряві, в якій я не могла знайти навіть саму себе, не те що відповідь на запитання «що буде далі?».

А Шон продовжував тараторити, міцно утримуючи мене втиснутою у свій бік. І в якийсь момент мені навіть стало легше пересувати ногами, ніби я змогла зловити якийсь ритм руху, і є під ними земля, чи ні, вже стало не так важливо. Моєю опорою стала не вона, а цей хлопець, обличчя якого я не пам’ятала, і, швидше за все, ніколи не побачу. Навіть не зможу відчути його сльози на своїх пальцях. А я чомусь була впевнена, що він обов’язково плакатиме. Мабуть тому, що його голос і так вже неодноразово тремтів, і здається хлюпав ніс. Може, я теж плачу, просто не знаю про це. І не дізнаюсь вже ніколи…