Ми жили довго і щасливо

Ми жили довго і щасливо

1

Кіт? Принаймні минулого тижня я сам чув, як Леська промовила: «Якби у нас був собака…». А сьогодні, на тобі: «Ми давно хотіли кота…» Добре, що я такий завбачливий: замовив модульного кіборга.
Кілька блоків пам’яті переставлю, щоб змінити форму голови. Відрегулюю суглобові вузли, щоб хода у нього стала по-котячи м’яка і пружна.

Шкуру і силіконовий декор я не купив – надто дорого і вимагає забагато догляду. Як на мене, стрункий і функціональний металопластиковий кістяк – набагато привабливіший. Та й дітлахи обдирають все зі своїх улюбленців вже на другий – третій день: цікаво ж, що там всередині.
Єдина проблема – програмне забезпечення. ПЗ у нього було собаче, а я не програміст, щоб правити код, я звичайний біотехнік.

Пів ночі пішло на читання інструкції, друга половина – на зборку і налаштування кіборга. Він слухняно сидів, підключений оптоволоконкою до мого старого компа у підвалі.
Кілька сотень, якщо не бреше реклама, мініатюрних моторів тихенько сюрчали, відтворюючи найдрібніші рухи: повороти голови лап, очей, хвоста, вух – усе, що притаманне собаці. А мені потрібен кіт.
Я налив четверте горнятко кави і зайшов на сайт до виробника. Так-так, подивимось:«…гарантія не передбачає перепрошивки програми», а нова коштує…дванадцять тисяч кредитів. Мій місячний заробіток за офіційне котяче ПЗ від «Цісар»? Ні, красненько дякую.

Я запитав список піратських сайтів. Кілька «черв’яків» відразу ж, на першій секунді зашкварчали на «фаєрволі». «Нічого, потерпи, діду», – попрохав я у старенького комп’ютера. Всі мої сподівання були на те, що на той мотлох, котрий лишився мені від батечка, вже не пишуть вірусів.

Вибір у піратів був нічогенький, не те що у офіціалів: алфавітний покажчик налічував півсотні порід собак. Із цим більш-менш зрозуміло. А як обрати кота? Я завантажився на сайт, пройшов авторизацію, під час якої мені довелось півхвилини розглядати висвічений на екран графічний QR-код.

Я так і не допетрав, для чого було витріщатись на той посічений лабіринтом ліній квадрат, та й біс з ним. Тепер вибрати, якої породи буде кіберкіт. Як на мене, байдуже, як називатиметься, аби лиш з дому не втікав… Я трохи погортав вкладки з котячим ПЗ, а потім здався: вибрав першу-ліпшу, поставив галочку біля «кастрований», і натиснув «завантажити».
Фаєрвол подав сигнал тривоги і погас. За ним погасла і оболонка операційної системи. Застаріла, двадцятирічної давності ОС «Цісар 2203» вилетіла в трубу, лишивши по собі чорний екран. Зовнішня атака: знайшовся-таки вірус для моєї чортопхайки, та ще й такий, що обійшов безкоштовну версію антивірусного обладнання. Я смикнувся, щоб зробити жорсткий рестарт, але згадав про підключеного кіборга.
Той сидів нерухомо, ніби неживий, тільки зіниці підсвічувались рожевим – програма оновлювалась.
За дві години прокинуться мої ірокези. У мене нема часу на відкат і новий запуск протоколу перепрограмування. Фахівець на сучаснішому компі впорався б швидко. Але не я з моїм «корчем»: двадцять хвилин тільки на завантаження оболонки піде, а скільки займе перевірка жорсткого диску через некоректний перезапуск – подумати тоскно.

Рожеві зіниці кіборга свідчили про те, що прошивка офіційної собачої програми котячою «піраткою» йде як належно. Я приліг на проламаний диван в кутку майстерні, подрімати тим часом, хоч годинку-дві.

Мене розбудив дитячий галас. Я піднявся на кухню у супроводі кота. Сімейство вже прокинулось. Дружина літала по магазинам. Вона якраз купляла мої улюблені синтетичні овочі зі знижкою.

– Доброго ранку, ірокези.

– Хайя!

Діти кинулись до кіберкота: «Ти будеш Білий Бізон! Полювання на Бізона!» Той відреагував як будь-який нормальний кіт: втік з кухні. Леся і Сашко з улюлюканням вискочили за ним. Вже більше тижня вони грають у індіанських розвідників. Кожен вечір перед сном дружина заганяє їх до ванни і відтирає з їхніх облич індіанський грим із кольорових олівців. На ранок розвідники встромляють в гребені паперове орлине пір’я, поновлюють бойовий розпис, і «Хайя!» – тримайтеся всі.

Вони не живляться – добувають їжу. Вони не йдуть на прогулянку – ступають на стежку війни. Вони не відгукуються, коли їх кличуть – підкрадаються зі спини. По будинку ходять навшпиньки, а коли я приходжу з роботи і гукаю: «Люба, діти, я вдома!» – індіанські розвідники стрибають в мої обійми з такими несамовитими криками: «Хайя! Блідолиций!» – що я відразу здаюся у полон.

– Годі розносити кухню! Геть, разом з котом! – гукнув я вслід.

– Паша, я замовила капугірків і солодкої горкурузи на салат. Заправлю дієтичним нафтонезом – він корисніший.

–  Чудово. Люблю тебе.

Люба підставила мені щоку для поцілунку. Я цмокнув в те місце, де тактильні датчики підсвічують синтетичну шкіру.

Будинок запитав авторизацію, щоб зварити каву, як я люблю. Я підставив сітківку під сканер. Щойно відбулось зчитування, праву скроню опекло, ніби до неї приклали розпечену до червоного монету. Я вхопив зі столу склянку з недопитим соком і вихлюпнув її собі на голову. Біль локалізувався у пульсацію там, де знаходилось татуювання з чіпом.

Щоб я не сумнівався, чи потрапив у халепу, чи ні, на сітківці лівого ока червоними літерами світилось: «Зверніться до сервісної служби корпорації». Цей напис зникав, якщо замружитись, тож я пошпотався в ящиках і зробив на око наліпку хрестиком з ізоляційної стрічки.

Таке буває, якщо раптом вигорить соціальний чип. У обов’язкового для всіх програмного забезпечення від «Цісар» лиш одна серйозна перевага: за нього не треба платити. Доведеться їхати до себе на роботу. Там друзяка-програміст на прізвисько Павук зробить наладку. При потребі Кат, штатний хірург, проведе безкоштовну заміну. Ну, і голову заодно перевірять, бо у чипів нейронне підключення.

Освітлення на кухні змінилось на аварійно-червоний колір. Муркотіння обладнання, звичне, як бурчання власного шлунку, стало тишею. Мене на кілька частих вдихів огорнула холодна трясовина паніки. Я подумав, що ми зараз у мертвих стінах, наче паразити у тілі вбитого велета.

Таке вже було, коли місто атакували DoS-терористи.  Тоді припинили соціальне забезпечення аж на дві доби. Поки служби корпорації наводили лад, сервери відключили, а будинки роз’єднали між собою.  Ми цілу добу жили, наче дикуни: дружина вручну керувала кухнею і прибиранням, а я зварив каву і насмажив справжніх надрукованих на 3D-принтері м’ясних стейків. На смак було огидно, зате дуже романтично.

А ввечері, коли діти поснули, ми з Любою спробували чистий секс. Без емоційних симулякрів  і підсилювачів, котрі забезпечуються соцчіпами. Я був наче первісний мисливець, наполовину звір, а вона – моя самка… Від спогадів я заспокоївся. Дружина стоїть спиною до мене, здається, нічого не помічаючи.

– Люба, хочеш, я зроблю кави, так як минулого разу?

– Я замовила капугірків і солодкої горкурузи на салат. За-пра-в-в-лю ді-є-ти… – Любина вимова сповільнилась під кінець фрази. Вона затнулась кілька раз, ніби у неї судоми, а потім почала спочатку: «Я  з-з-за …»

Потім ще раз почала те саме, знов і знов.

Вона виструнчилась біля стільниці. Погляд спрямований вгору, пальці продовжують гортати зникле голографічне меню магазину, по лівій щоці котиться синтетична сльоза. Я обережно підняв  дружину на руки, поклав на підлогу, згорнув свою куртку і підмостив їй під потилицю. Її кібернетичне тіло дуже витривале: я подарував їй  імпланти додаткових м’язових волокон і підсилений скелет, та мені самому полегшало, коли влаштував її зручніше.  Діти теж не рухались: Вітя лежав обличчям донизу у передпокої, Леся розкинула руки на порозі будинку, заблокувавши собою вхідні двері.

У аварійному червоному світлі їхні обличчя здавались закривавленими, очі рухались, наче у швидкій фазі сну. Через збій у них вигорів увесь запас енергії і перевантажились вузли нейронного керування .  «Ви живі, просто вимкнулись. З вами не сталося нічого страшного, ви просто спите,» – повторював я, переносячи їх до дружини на кухню. Вони не відповідали, підняті в «ірокези» зачіски коливались в такт моїм крокам. Я тільки боявся подумати, що зараз покладу їх біля Люби і залишусь сам.

За вікнами заблимали мигалки служби безпеки. Синьо-білі вогники оточили наш будинок – десяток машин, не менше. Нарешті, допомога.

Я вибіг на поріг. Щойно двері відчинились, затріщали розряди. Есбешники відкрили вогонь по трояндових кущах . Білий Бізон з усіх своїх котячих сил мчав до мене, газон димів за ним від пострілів. Кіт прошмигнув під ногами.

– Допоможіть, у будинку постраждалі! Моя дружина і двоє дітей!

– Не рухатись. Руки за голову. Усім людям вийти з будинку і лягти лицем догори, – голос з гучномовця спокійний, слова  звучать чітко і поволі, – Я сказав, не рухатись, хло.

Крапки прицілів забігали по обличчю, я спустився на коліна.

– А тепер, хло, ти ляжеш лицем догори, після чого ми побалакаємо. Це для тебе – єдиний спосіб вижити.

Я зробив, що сказано.

-Ім’я. Соціальний статус. Порядковий номер. Радісно і голосно.

– Павло Гуц. Біологічна людина. Без номеру. Мені потрібна допомога, прошу…

– Ще люди в будинку є?

– Моя дружина і діти. Вони без свідомості.

– Секунду, хло, перевірю по базі… Так, людей нема. Опечатуємо будинок разом із клятими кіборгами всередині.

Наді мною схилилось зморшкувате обличчя офіцера служби безпеки. Він побрязкав перед моїм носом кайданками. Я слухняно підставив зап’ястя.

– Ось, тепер ви їм допоможете?

– Тобі пощастило, хло, що ти зроблений зі звичайного Божого м’яса. Принаймні, лишишся живим. Тебе арештовано. Твій будинок – джерело зарази. Знав би ти, скільки корпоративного майна було пошкоджено за тих кілька секунд, доки служба зачистки від’єднала його від сервера.

– Що з моєю сім’єю?!

– Гай-гай, хло, – він скрушно похитав головою, – Ти в халепі. Великі, дуже великі гроші. Якщо ти винен – це тюрма, обіцяю. Поїхали до відділку, розбиратись.

                                                                                            2

Лампа в обличчя. Зуби пристаркуватого офіцера такі рівні і білі, що посмішка, перекреслена недопалком, здається рекламою цигарок. Погляд сірих водянистих очей наводить на думку, що він не від того, аби пальнути у мене для сміху. Він крутить пістолет на пальці, ніби ковбой з мультфільму і приязно скалиться. Стволом вказує на стілець: «Сідай, хло,» – кайданок з мене не зняв.

– Перш ніж ми почнемо, Паша Гуц , дозволь запитати дещо особисте, не для протоколу. Ти віриш в Бога?

– Мої дружина і діти…

Він перекреслив моє питання дулом револьвера.

– Не турбуйся, їм допомогли, вони в нормі. То як на рахунок Бога?

– Я щороку роблю пожертви на церкву «Ісус в таблетках».

– Ні, хло, це не той Бог, – він звів курок на своїй стародавній іграшці, – Що ж, не буду розсипати бісер слів перед свинею. Адже краще один раз відчути, ніж сто раз вислухати.

Він приставив пістолет до мого вуха.

– Якщо відчуєш Бога, скажеш «амінь», – промовив він і натиснув курок.

Не заряджений, просто металеве клацання. Клятий садист.

– Амінь, – сказав я.

– Так, думаю тепер тобі відомо про Бога дещо більше. Ти вільний, – він розщебнув кайданки.

– Я можу йти додому?

– А от це навряд, хло. Не можеш. Доки Служба Зачистки не скінчить, туди нікому не можна. Район оточено. Випуск мешканців через фільтраційні пункти завершать, думаю, не раніш, ніж до завтра. Потім, коли люди звідти вийдуть, на район впаде Божий гнів.

– Тобто? Навіщо це все?

– Ти, телепню, я кажу про точковий ядерний удар по місцю, де виявлено ознаки терористичної діяльності. Все нейрообладнання в районі повинно спочатку вийти з ладу від потужної електромагнітної хвилі,  а потім згоріти у термоядерному полум’ї: це я називаю «Божим гнівом». Амінь, – старий блазень перехрестив мене пістолетом.

– А як же кіборги? Вони такі ж люди! За законом право…

Офіцер загарчав крутнув барабан об плече, штрикнув мені дулом в лоба і знову натиснув курок.

– У ньому є одна куля. Заткни пельку, клятий вилупку, не випробовуй Господа!– він опанував себе, встромив в свою огидну усмішку нову цигарку, видихнув дим мені в обличчя – Місце потрібно очистити від дуже небезпечного трояна. Політика  корпорації у цьому сенсі тверда: жодних сторонніх, а тим більше, вірусних програм на їхньому обладнанні.

– Невже це через того клятого кота загине моя сім’я?

– Що? Дурень. Знайдеш собі нову жінку. Живу, справжню. Вона народить тобі справжніх дітей. Ти прикипів до бездушних іграшок, називаєш їх своєю родиною.

– Я їх люблю. Вони не іграшки. За законом кіборги – це небіологічні живі істоти.

– Нехай істоти, але не люди. Я зроблю тобі послугу, хло, бо ти мені подобаєшся. В тобі є Божа іскра. Я задам тобі запитання, а ти над ним подумаєш і зрозумієш всю правду з приводу своєї так званої «сім’ї». Згадай, чи було хоч раз, щоб тобі довелось посперечатись з твоєю дружиною, я вже не кажу, щоб посваритись? А ці твої діти, як їх звуть?

– Леся і Вітя.

– Так, оті твої маленькі янголики. Тобі доводилось карати їх за непослух? Хоч би раз показати їм, що таке твердість суворого батька?

– Ні.

– Ні. Саме це я й мав на увазі. Вони не люди. У них нема душі. Скажеш, вони мають почуття? Цього вони вчаться у тебе. Така їхня програма. Вони паразитують на тобі, на твоїй любові, вони вчаться у тебе розумінню що добре, а що погано. Господь дав лише людині пізнавати про добро і зло. Ти бавишся з дуже поганими іграшками, які крадуть твоє життя, займають місце, що має належати живій жінці і справжнім дітям. Розумієш, хло?

– Я можу йти?

– Вихід там, а хочеш – можеш переночувати  у камері. Зранку вип’єш кави і підеш на роботу. Ввечері повернешся у свій чистий від гріха, оновлений дім. Раджу тобі почати все спочатку, жити по Божих заповідях. То що надумав?  Хочеш до камери? Тебе погодують.

– Мій офіс неподалік. Там є диван.

3

Будинки без мізків, звичайні халупи, побудовані зі сміття, котре навипередки викидають на узбережжя велике місто і хвилі мертвого океану. Бетонна вулиця нетрів. Підбитий неоновий ліхтар. Запізнілий сонний торговець наркотиками на розі під офісом.

– «Ісус в таблетках» є?

– Приберіг для тебе, – його різнокольорові зуби заблимали , перетворюючи слова у голографічне шоу.

Взяв два пакетики: для себе і для Люби. Завжди купую у цього дивака. Обожнюю його за креативність.

За мною не слідкують. Тут на вулицях нема ні відеокамер, ані іншого нейрообладнання. Для корпорації – це смітник, який достатньо підпалювати раз на кілька років. Умовний стук у залізні двері з графіті у вигляді літери «А» з подовженою перекладиною, вписаної в коло. У вічку промайнула тінь. Мене впустив Павук. Я ляснув чотири п’ятірні, котрі він підставив по черзі.

– Де тебе носило? Кат і Любка прогріли обладнання. На фільтраційних пунктах вже порожньо. З хвилини на хвилину дадуть відбій загонам оточення.

– Мене затримав офіцер безпеки корпорації. «По душам» балакали. Кумедний стариган, добряче мене розважив.

– Бив?

– Ні, комизився, який йому револьвер прадід лишив.

Я спустився до підвалу, туди, де мене усі зачекались.

– Хайя, блідолиций!

Дві тонкі тіні плигнули мені на спину з пітьми. Від них добряче тхнуло потом. Нічого, завершимо  цю справу, обов’язково обладнаємо собі душову. Гігієна для підлітків необхідна.

– Леся, Вітя, привіт. Вашим іграшкам скоро гаплик. Мені шкода, але ваші кібер-его сьогодні спалять погані дяді і тьоті із Служби Зачистки.

– Нічого, татку. Це ж звичайне залізяччя. Збереш нам нове?

– Обіцяю. Мама чекає. Ходімо, сьогодні ви теж у атаці.

Люба вже сидить, за пультом. Вона підставила мені щоку, я поцілував, як завжди, туди, де на вилиці пульсує особливе чутливе місце.

– Як твоя голова, Пашка? Болить?

–  Ще б пак: соціальний чіп випалило начорно.

– Нічого, коли треба буде, Кат наб’є тобі новий, якщо будеш маминим слухняним мазунчиком.

– Люблю тебе, стерво. Побавимось сьогодні? – я потрусив пакетиками з «Ісусом в таблетках».

– І я тебе кохаю. Зосередься на атаці, блідолиций.

Спочатку погасли монітори, потім ми почули тремтіння і гул далекого вибуху.

– Божий гнів упав.

– Що ти сказав, любий?

– «Божий гнів» – так це назвав один дідок-есбешник.

– Гарно. Електромагнітна хвиля пройшла. Термічна хвиля пройшла. Активую кота.

На екранах засвітилась картинка з підвалу мого міського помешкання. Вигляд близько від підлоги. Білий Бізон рухається – це добре. Швидше, швидше – встигнути до вибитої у підлозі підвалу дірки. На моніторі – вузький лаз крізь бетон, потім – ґрунт. Нарешті, кіт вискочив у технічному тунелі. Спостереження ще відключене, головна мережева магістраль беззахисна. Білий Бізон обирає найгрубіший кабель, змикає на ньому ікла.

– Паша, ми в мережі, передаю керування тобі.

– Увага! Наш ботнет під’єднано! Леся, Вітя! Активуйте трояни! Запускайте форк-бомби! Корпорація«Цісар» – маздай!

– Мазда-а-ай ! – вигукнула хором моя сім’я, – випалимо «Цісар» начорно!