Мишоловка

1. Етап перший.

          «В «Мишоловці» працює штучний інтелект, бездоганний і неупереджений» — з довідника «Джастіс Юнайтед Корп».

Це місце не було схожим на ті, в яких Євген зазвичай бував чи коли-небудь, власне, планував побувати. А про що може бути мова, коли ти одружений чоловік з двома дітьми-підлітками? Абсолютно точно не про «Мишоловку» — цей темний, холодний «склеп» для гріховних душ. Нічого доброго і світлого там не чекало. А ще більше, в його голові ніяк не вкладалась концепція сім’янина-злочинця.

Хто такий цей загадковий сім’янин-злочинець? Може сусід, знайомий, з яким він бачиться не частіше двох разів в рік, випадковий прохожий чи, можливо, він сам? В останнє Євген вірити відмовлявся.

Цікавило також, що представляла з себе сама «Мишоловка». Коли Євген перетнув поріг бляклої похмурої будівлі на пару з Лізою, ноги зрадницьки задрижали. Всі його внутрішні інстинкти підказували одне-єдине — серйозну небезпеку, яка те і чекала, що стрибнути на нього зі своїми пазурами, схопити і душити, доки його слабке тіло не покинуть останні сили.

Як він, людина науки і хороший чоловік, закінчив… тут? Справа в тому, що він не пам’ятав. Але все по-порядку.

Школа, в якій працював Євген, була однією з програми «доступного навчання» для бідніших верств населення, тому її екстер’єр не відрізнявся від тисячі подібних — велика, позбавлена особливостей коробка, яка випускала дітей-ляльок, лялькарі для яких уже потирали руки в очікувані. Хоч пошарпані стіни гнітили, однак, якщо ти зміг отримати середню освіту — вважай, щасливчик.

У найбідніших таких привілеїв не було: ті змушені були жити в спеціальних ізольованих дистриктах, де для них надрукували прості пластикові будиночки з ініціативи багатих меценатів. Останні були не такими вже й доброчинними — нічим не захищена частина населення за копійки працювала на багатіїв в якості «подяки» за житло. «Хочете жити — крутіться» — ця фраза стала неофіційним злим гаслом. Майже кепкуванням.

Не зайве сказати, що інші старались уникати цих неблагополучних районів. «Сірі зони» — так їх називали серед місцевих. Дорослі з огидою дивилися в сторону їх жителів, а дітей ними лякали. Вони вважались найнебезпечнішими і погано контрольованими. Ніяка поліція не сувала і пальця в дистрикти для бідних. А в світі, який сформували сучасні люди, кожен був сам за себе.

Чим далі, тим менше люди хотіли бруднити свої руки. І тому, в якийсь момент, суспільство взялось за розробку системи покарання, яка б ніколи не підводила. Ніякої тяганини. Ніяких зайвих витрат на «знедолених». Так і з’явилась «Мишоловка».

То була, звісно, не класична мишоловка і про гризунів йшлось тільки в глибоко переносному сенсі. Так називалась офіційна урядова програма для підозрюваних в злочинах і правопорушеннях. Таких людей направляли на «Мишоловку», коли не вистачало доказів винуватості, чи невинності підсудного.

Злочин, який інкримінували Євгену, став для нього гігантською плямою на репутації. «Гарасмент на роботі». Його дружина, Ліза, виступала в цьому випадку в двох ролях: особистої підтримки і опори, і офіційного представника його інтересів. Суд завжди пропонував адвоката для процесу проходження всіх випробувань, але кінцевий вибір лишався за підозрюваним. Маленька ілюзія права голосу.

Євген вважав своє рішення логічним і цю думку тільки зайвий раз підкріпили похмурі обличчя працівників «Джастіс Юнайтед Корп», які дивилися на нього своїми холодними риб’ячими очима. Це був байдужий, навіть безсердечний погляд, на який, як вони вірили, заслуговував будь-хто, хто потрапляв в програму. Якби не Ліза поруч, наснаги пройти через все йому б не вистачило.

І будівля справді чимось нагадувала склеп. Неначе вампіри, в напівтемряві снували працівники корпорації, нишпорили по кутках і виглядали свіжу кров. Чи то вологість, чи відсутність сонячного світла і свіжого повітря — але навколо було затхло, тхнуло пліснявою. Від запаху хотілось кашляти.

Лисуватий офіцер, який супроводжував пару всі ці довгі коридори і десятки скрипучих дверей-ґрат, передав справу жінці за столом, чимось схожим Євгену на рецепцію. Він підписав якісь папірці і поспішив покинути цю Богом забуту будівлю. Нічого не сказав. Так, ніби Євгена не існувало. Так, ніби його доля вже вирішена…

Задум архітектора був незрозумілим і чітким водночас: ясно, що більше всього той хотів відбити будь-яке бажання «миші» навіть думати про втечу… В горлі чоловіка залоскотало від хвилювання, а серце вже котру годину відбивало божевільний ритм, адреналін від якого не переставав відлунням періщити в голову. Він — «миша». Ніде подітися.

— Ваш номер — 10307, — порушила саспенс темноволоса жінка в формі державної корпорації «Джастіс Юнайтед».

Вона виглядала напрочуд презентабельно і не була схожа на інших, які наче позбулись всіх барв, поникли і перетворились на блукаючі напівмертві тіні. Дорогий одяг видавав в ній корпората, хобі для яких стало всіма силами витягати останні копійки з простих людей. За останні роки ця тенденція тільки посилалась. Тому двадцять третє століття іронічно, але приречено, прозвали «ненаситним».

— Запам’ятайте цей номер, вам ще доведеться мати з ним справу, — доповнила жінка, блимаючи своїми чорними очима.

Адміністраторка повільно опустила погляд і почала щось активно набирати на сенсорній напівпрозорій клавіатурі, не більшій за планшет. Голограма екрану підсвічувала її «дороге», повністю штучне обличчя: надуті губи, виражені скули і повна відсутність будь-яких видимих недоліків, які притаманні звичайним людям.

Ідеальна цяцька. Потворна, як на смак чоловіка. Вона відштовхувала і лякала його. Її гіпертрофовані риси, повна відсутність міміки і, ніби, душі — справжній, жахаючий ефект «моторошної долини». Наче і не людина зовсім.

Євген не зміг би підглянути, що та перед собою розглядає, навіть якби дуже хотів, адже об’ємне зображення на екрані передавалось тільки з боку її робочого столу. Та й не сильно той розбирався в подібних технологіях, бо зазвичай такі доступні тільки великим «шишкам», а Євгену до таких було, як до Евересту рачки.

«Ситуація безнадійна» — подумав чоловік. В животі неприємно забурлило від хвилювання.

— Що мені робити далі? — спробував поцікавитися, ковтаючи нервову грудку, яка дерла горло.

— Не рухайтесь, — раптово почувся голос ззаду. Це був чоловік, який підкрався і, неочікувано для Євгена, встромив йому в вухо маленький навушник. — З його допомогою ви будете чути свого віртуального помічника. Вона вам все підкаже. Її звати Віра.

Євген тільки більше занервував. З нього уже сім потів зійшло до цього моменту. Дружині всучили такий ж.

— Віра..? Це жарт якийсь… — пробурмотів собі під ніс.

Поглянув на Лізу — вона насупилась. Виглядала, немов маленький висохлий бур’ян. В ній не так багато залишилось від людини, якою вона зовсім недавно була. Чоловікові стало дуже прикро, що їй доводиться проходити через усі ці випробування, але іншого виходу він не бачив. Навіть його адвокат порекомендував йому взяти Лізу з собою, щоб використати останній козир — карту «законослухняного сім’янина», який не мав нічого спільного з цими брудними звинуваченнями.

А Ліза, тим часом, не довіряла чоловікові. Євген нутром це відчував. Те, як вона на нього дивилася, коли з останніх сил піднімала голову… ніщо не лякало його сильніше… навіть зараз. Навіть в цьому місці.

— Довіряйте Вірі, як своєму внутрішньому голосу. Може це вас і врятує, — хмикнув чоловік і зверхньо поглянув на Євгена. Він оцінив його з голови до ніг, наче здобич. У нього єдиного на обличчі проявлялись хоч якісь емоції. Скільки людей пройшло через програму, за час його служби? — Вам туди, до дверей з надписом «Вхід». Далі ви самі по собі, — він продовжив більш урочисто і награно змахнув руками: — І нехай мишоловка не захлопнеться на вас!

«Нехай мишоловка не захлопнеться на вас… Невже ця фраза супроводжує кожного підозрюваного в зону випробування? В будь-якому випадку… я надто мало знаю про план програми, кроки і етапи. Чи Система визначить людину винною, чи ні — щось підказує мені, що такою ж, як увійшла, вона уже не буде» — розмірковував Євген.

— А ви не підете з нами? — вагався він. Якийсь дикий, тваринний страх вкотре пробігся по тілу, шарпнув його з усієї сили, щоб той навіть не смикався з місця.

— Нізащо, — засміявся той і засвітив зубами. — Не заблукаєте. І не втечете, в тому числі. Не забувайте, що у вас під шкірою сидить наш вірний, любий друг-жучок.

Євген поглянув на Лізу. Вона не була готова зайти. Його дружина ні до чого з цього не була готова, але терпіла… заради нього. Заради тієї людини, яку вона знала останні двадцять років. Вона розуміла, що шлях був тільки один: зараз він очікував їх, притаївшись, за тими облізлими металевими дверима з надписом «Вхід».

***

— Будь ласка, ні, ні… Я не винен! Мене підставили! — закричав кремезний чоловік, якого похмурі працівники установи силою виволокли з-за дверей. На його руках вже виблискували наручники. І через це у Євгена розігралась ще одна параноя: його, можливо, очікувала така ж участь. Цей міцний велетень здавався грудою м’язів з одного боку, а з іншого — просто ганчіркою, яка в’яло пленталась по підлозі.

— Що ж за чортівня там відбувається?.. Це ваша «Мишоловка» з ним таке скоїла? — обурився Євген. — Мені не вистачало звинувачень, судової тяганини, а зараз ще й оце?!

— Якщо ви двоє не увійдете в ці двері за власним бажанням, ми застосуємо силу. Вибір за вами, — спокійно відповів йому помічник адміністраторки, який підпирав собою стінку.

Він абсолютно точно не жартував. Здавалось, у цього молодого чоловіка немає жодних принципів чи рамок. Або, навіть, моральних цінностей. В будь-якому випадку, Євгену стало ще більш неспокійно, коли спробував знайти в його очах іскру надії чи доброти. Нічогісінько. Пусто.

— Вибір… чув я вже багато про цей вибір… Щось я не бачив вибору, коли мене потягнули сюди… — кров кипіла в тілі Євгена так сильно, що він трохи набрався сміливості.

— Не мої справи, — байдуже відповів чоловік і витягнув міцну поліцейську палицю з-за спини. Він схопив її з таким азартом, ніби чекав цієї миті все своє життя. — Можу пройтися тобі нею по хребту для мотивації. Бажаєш?

— Ми йдемо, — втрутилась Ліза, прикриваючи чоловіка грудьми. Євген навіть завмер від несподіванки: він уже не вірив, що його кохана коли-небудь захоче з ним заговорити, а, тим більше, постояти за нього після всіх тих сміховинних звинувачень…

— Так, — кивнув Євген, заспокоївшись. — Ми йдемо.

Поволі пара попрямувала до входу. Коли чоловік потягнув за ручку, двері неприємно заскрипіли. Ще один маленький елемент залякування «миші». Піджилки затремтіли, але шляху назад уже не було.

— Вітаю вас в додатковій програмі для обвинувачених від «Джастіс Юнайтед Корп». Мене звати Віра! Ви можете звертатися до мене в будь-який момент випробування. Я відповім на всі ваші запитання, — прозвучав милозвучний жіночий голос у вусі.

Євген зрозумів, що залетів всередину ривком, заплющивши очі, наче мале перелякане щуреня. «Як іронічно» — мелькнуло в голові.

— Це… Що мені потрібно робити? — спитав він.

— Наразі ваша мета — це зелене коло, на яке вам потрібно наступити. Зробіть це, якщо ви зрозуміли свою задачу.

— Ось воно, — вказала рукою Ліза.

Навколо їх оточувало сліпуче світло. Це місце дуже сильно контрастувало з попереднім. Очі боліли від напруги, але Євген зміг звикнути і до цього. Він поволі попрямував до пульсуючого кружальця, яке вказувало його ціль, наче в якійсь дуже старенькій комп’ютерній грі. Про такі ще дід розповідав, коли Євген був малим хлопчиськом.

— Чудово, ви досягли першої мети! — привітала його Віра. — А зараз назвіть своє повне ім’я, стать і вік.

— Мене звати Влаченко Євген Васильович. Чоловік, сорок один рік, — обережно відповів той.

— Спасибі! Особистість підтверджена. Тепер необхідно підтвердити вашу готовність до наслідків. Повторюйте, будь ласка, за мною: «Я беру на себе всю відповідальність за те, що очікує мене у випробуванні».

Після цієї команди запанувала тиша. По шкірі пробіглися мурашки. Ліза перелякано поглянула на чоловіка.

— Що такого тебе очікує… що потрібно брати на себе відповідальність?.. — прошепотіла вона.

— Чим раніше все почнеться, тим швидше… — Євген побоявся закінчувати цю фразу. Навіть він не знав, чим усе закінчиться і, тим більше, як працює «Мишоловка». Про таке в новинах не розповідали.

Деталі програми залишалися таємними для загалу і доти, доки злочинців, особливо небезпечних, саджали, люди були всім задоволені. І, враховуючи це, їх важко було звинувачувати в надмірній байдужості. Вулиці ставали безпечнішими, результати програми тішили. Рівень злочинності стабільно падав.

— Я беру на себе всю відповідальність за те, що очікує мене у випробуванні.

— Прекрасно! — радісно зреагувала Віра. — А тепер останній крок. Ви повинні підтвердити розуміння, що вас не випустять з кімнати випробування до тих пір, доки Система не поставить вердикт. В ваших інтересах співпрацювати.

— Я розумію, — кивнув Євген.

Ліза стурбовано на нього глянула, а потім опустила погляд кудись вниз. Її світле волосся було недбало зібрано в хвостик, все ще вологе. Цього ранку дружина вибігла з дому, в чому була, щоб встигнути до Євгена. Новини вдарили її потоком льодяної атлантичної хвилі.

— Мої вітання, номере 10307, вступна частина випробування завершена! Дякую за співпрацю, — задоволено резюмувала Віра. — Нехай щастить і нехай ви вийдете звідси виправданою людиною!

Після цих слів земля під ногами просто розчинилась. Ці двоє полетіли вниз, прямісінько в темряву. В чорну діру. Політ здався Євгену просто нескінченним, сюрреалістичним.

«Може, так зване «випробування» — це просто усунення? Може мене тут і поховають? Глибоко, у віддаленому, позбавленому будь-якої надії звалищі для аутсайдерів, подалі від нормального суспільства… Раптом в цьому і полягає «справедливість», яку обіцяє програма?» — думки мелькотіли в голові одна за одною, але чоловік старався відганяти їх подалі.

Роздуми перервала м’яка, як вата, підлога. Вона, здалось, спрацювала як батут, але при цьому якимсь дивом не відрикошетила їх.

«Що це за матеріал?» — подумав Євген, відновлюючи рівновагу.

Пара роззирнулася: навколо все було дуже знайомим. Стара гойдалка, яку варто було б відремонтувати. Двоповерховий будинок, який побудований ще сорок років тому. Подвір’я, хоч і просте, але Ліза старалась зробити все можливе, щоб те виглядало доглянутим.

— Це ж наш дім! — здивувалась дружина. — Як же це…

— Що відбувається, Віро? — поцікавився розгублений Євген, підводячись.

— Це місце — віртуальна проекція дня, коли ви скоїли, чи усвідомили, що скоїли злочин. Він має повністю надати нам ключові докази вашої винуватості чи невинуватості. Вам доведеться пройти слідами своїх спогадів, щоб пережити цей день знову.

— Ми будемо дивитися все від третього обличчя? Увесь мій день? — не розумів чоловік. — Як же це можливо? Як міцно ви залізли мені в голову? Я думав жучок… який мені ввели, просто слідкує за моїм пересуванням, а не…

— Вам необхідно пройти слідами власних спогадів. Будь ласка, дотримуйтесь вказівок і все мине швидко і плавно! — запевняла його Віра.

— Добре… я зрозумів…

— Ваш представник допоможе вам в цьому нелегкому шляху, не бійтеся співпрацювати з ним. В тому числі і я до ваших послуг, — порадила віртуальна помічниця.

— Добре, — кивнув Євген і поглянув на Лізу. Вона сильно напружилась. Невже сумнівалась в тому, що нічого не знайде проти свого чоловіка і це все лише безглуздий наклеп? Але, на подив Євгена, вона зробила крок на зустріч.

— Все буде добре, — ледве торкнулась його руки. Мабуть, важко їй дався цей зовсім недавно природний для їх стосунків жест. — Давай зробимо це разом.

Євген кивнув.

— А що, якщо я не винен? Хто буде відповідати переді мною тоді? Я вимагатиму відшкодування! — раптом випалив чоловік, звертаючись до Віри.

— За всю історію мого існування ще ніхто ніколи не називав себе винним до фіналу розслідування, — таким ж безтурботним голосом повідомила вона. — Також, ви маєте рацію. Право обвинувачуваного отримати значну грошову компенсацію у разі його чистоти перед законом є беззаперечним.

— І скільки ж з цих людей насправді виявилися злочинцями?

— За найсвіжішою статистикою відсоток майже досягнув вісімдесяти трьох пунктів.

— Господи, помилуй… — пробурмотів собі під ніс Євген і дружина міцно взяла його за руку. Ліза впевнено кивнула і потягнула його ослаблене тіло за собою в будинок.

2. Етап другий.

          «Світ і суспільство стане в рази кращим завдяки програмі. В тому числі, вона не наносить шкоди і підозрюваному (-ним). Весь процес є чітко контрольованим і, в разі будь-яких несподіваних помилок, може бути негайно припиненим заради безпеки випробуваного (-них)» — з довідника «Джастіс Юнайтед Корп».

Євген і Ліза увійшли всередину. В цей час доби їхні діти уже поснідали і активно збиралися в школу, єдину, яка була сім’ї по кишені, і ту, в якій працював їхній батько. Чоловік окинув оком кухню і наважився заговорити до їх з дружиною копій з минулого. Ті, звісно, не реагували. Коли Євген спробував торкнутися до вази на столі, вона виявилися просто голограмою, яка відкинула дрібні пікселі від взаємодії.

— Вас ніхто не бачить і не чує. Це місце — тільки відлуння ваших чистих спогадів, не зіпсованих зовнішніми факторами, — сказала віртуальна помічниця.

— Зовнішніми факторами? — перепитала Ліза. Але Віра промовчала. Євген серйозно глянув на дружину і продовжив снувати по маленькій кухні, спостерігаючи.

Друга Ліза, з минулого, робила бутерброди для дітей. Другий Євген спокійно додивлявся новини на старенькому телевізорі, які вже давно вийшли з моди і були майже повністю замінені окулярами віртуальної реальності. Паралельно пив чай. Нічого особливого не відбувалось.

— Що я маю тут побачити? — здивувався чоловік. — Чому одразу не можна перейти до суті, щоб ми могли переконатися в моїй невинуватості?

— Кожен елемент історії важливий, — зреагувала Віра. — Необхідно зібрати весь пазл, щоб поглянути на цільну картину. Не поспішайте. Час для вас ніяк не обмежений.

— І провести тут цілу вічність? — незадоволено буркнув Євген. — Тільки не кажіть, що я змушений буду переглядати історію знову і знову.

— Це стандартна процедура. Той, хто швидше всіх пройшов випробування, змушений був переглянути свою історію сорок п’ять разів. А той, кому це далось особливо важко, впорався за сім тисяч п’ятдесят одне коло, — відрапортувала Віра.

— Люди добрі, що ж нас очікує… — нажахалась Ліза.

— Я цього не допущу, чуєш? Я встановлю наступний рекорд швидкості, — впевнено повідомив чоловік. — Ті, хто мене сюди засунув, ще будуть переді мною вибачатися і виплатять нам з тобою велику компенсацію за моральну шкоду!

— Мені б твоєї впевненості… — опустила плечі дружина і зітхнула. — Але… Я хочу, щоб ти знав. Все так швидко відбулось, що я не встигла прийти до тями. Все-таки за час нашого спільного життя ти мене жодного разу не підводив. Пробач, що забула про це. Я хочу тобі повірити. Дуже хочу.

Вона обійняла Євгена так міцно, як були сили. Чоловік відповів взаємністю. Після примирення пара продовжила спостерігати за своїм традиційним ранком.

Другий Євген зітхнув, підвівся і відніс пусту чашку в раковину. Кран протікав і видавав неприємним крапаючий звук. За мить почулось тупотіння і до нього підбігли донька з сином. Ті почали, як завжди, жалітися одне не одного:

— Він забрав мою останню пачку з желейними цукерками, які я зберегла ще з Різдва, хоча я чітко дала зрозуміти, що це мої! — кричала донька.

— Бо вирішила, що яблучний смак — це тільки її тема і нікому більше не можна торкатися їх, бо вона «так сказала». Я їх теж люблю, взагалі-то!

— Ну коли ви вже нагавкаєтесь одне на одного? — втрутилась друга Ліза. — Радійте, що батько взагалі зміг дістати для вас ці цукерки. Це не той непотріб, який зараз продають в магазинах. Це були якісні солодощі. Спробували — і те добре. Досить жалітися.

— Слухайте, що каже мама, — кивнув другий Євген, схрестивши перед собою руки.

— Я рада, але це — питання честі! — запротестувала донька.

— Угу-угу, — закотив очі брат. — Драма-квін ти, ось хто.

— Гр-р-р, — заричала та і, ображена, попрямувала в вітальню. Розчаровано плюхнулась на диван. За нею почимчикував і брат, підливаючи пального в вогонь услід.

— Це твої діти, — задекламував другий Євген.

— Ні-ні, вони твої, — заперечила друга Ліза і пара синхронно зареготала.

— Я маю вже бігти на роботу, сьогодні мені треба буде провести бесіду з середніми класами, — розповів їй чоловік. — Профілактична розмова проти булінгу.

— Звісно, — посміхнулась та і поцілувала Євгена в щоку. — Гарного тобі дня.

Чоловік підійшов до столу, зібрав документи докупи, над якими вчора сидів допізна, і засунув в свій дипломат. Після цього він спокійно вийшов з будинку. Євген чудово пам’ятав цей ранок: зараз він сяде в стару розвалюху, яка дісталась йому ще від батька, і поїде на роботу. Але, чомусь, перед вхідними дверима стояв блок для них з Лізою.

— Чому ми не можемо пройти, Віро? — поцікавився Євген.

— Ви недостатньо побачили в поточному відрізку історії, якщо не можете пройти далі. В такому випадку це означає, що ви пропустили підказку, — почувся безтурботний голос.

— То що ж робити далі? Обшукати будинок? — здивувалась Ліза і в цю мить перед ними заблимали напівпрозорі постаті, які рухались з великою швидкістю і мелькотіли, як привиди. Історія була відмотана назад, наче якесь відео. І все почалось спочатку. Друга Ліза робила бутерброди, а другий Євген переглядав останні новини.

— Що саме… ми маємо знайти? — спитав у віртуальної помічниці Євген, в якого навіть трохи запаморочилось з голові через реакцію вестибулярного апарату. Він схопився за плече Лізи, щоб не впасти.

— Ви самостійно маєте це з’ясувати, — відповіла вона.

— Я почуваю себе дивно. Ніби в моїх спогадах великі пробіли… Це результат вашого втручання? Ви взагалі знаєте, що ви робите, чи це якийсь жорстокий експеримент, в якому мені вішають локшину на вуха? — забурчав Євген, звертаючись, фактично, до повітря.

Віра промовчала. Відповідей від неї витягнути не вдалось. Ранковий відрізок подій був переглянутий знову і знову. Бутерброди, новини, чашка, конфлікт дітей, поцілунок, документи, робота. Євген спершу дратувався і відмовлявся діяти за вказівками Системи. Але на сьомому колі здався.

Він, як в результаті виявилось, міг взаємодіяти з предметами, які мали відношення до справи. Наприклад, картини на стіні, ваза на столі, посуд на кухні — це виключно декорації, але от чашка, телевізор, документи — речі, фізичні якості яких мали значення і маленьку історію.

— Поглянь, на дні горнятка написана дата і літера… «Л», — сказала йому Ліза. — «Л»? Це дивно… Не пам’ятаю, щоб у нас таке було. Шосте жовтня… гм… сімнадцять років тому. Що за безглуздя?..

— Це може означати будь-що… — пробуркотів Євген. — Але дату варто запам’ятати, про всяк випадок.

— А що в новинах розповідають? — уточнила Ліза у чоловіка, який не зводив погляду з телевізора. Дав голосніше.

— В місцевому зоопарку народилося трійко панд. Ціни на пальне піднялись. Центральне шосе буде перекрите половину доби через ремонтні роботи. Через тиждень вийде черговий новий сезон талант-шоу… — перераховував Євген. — Зачекай… дорога перекрита… це ж та, якою я зазвичай їду на роботу. Щось таке пригадую…

— Може в той день ти поїхав не напряму в школу, а кудись іще? — замислилась Ліза. — Тільки куди?

— Щоб дізнатися, потрібно зрозуміти, що за документи я з собою повіз. Не пригадую, щоб мені щось таке доручали…

Євген і Ліза не встигли навіть закінчити розмову, як одразу перенеслись в наступний відрізок спогадів, а саме — місцевий департамент освіти. Євген не розумів, чому вони там опинились.

— Доброго дня, ви до нас по справі, чи тільки привітатися забігли? — поцікавилась доброзичлива жінка у приймальні. Виглядала охайно, але не багато.

Несподіваним було те, що жіночка зверталась і дивилась прямісінько на Євгена. Але Лізу не бачила і не чула.

— Я? Ви до мене? — перепитав здивований чоловік.

— Авжеж. З вами все добре? Якийсь ви блідий сьогодні. І темні кола під очима…

— Я… так, але від води не відмовлюсь. В голові, все-таки, злегка паморочиться, — спробував відволікти її увагу Євген. Та підвелась і пообіцяла за хвилину повернутися. Чоловік тим часом звернувся до Віри: — Що відбувається? Чому вона мене бачить?

— Все, що я знаю напевне, так це те, що ви самостійно формуєте спосіб розкриття вашої історії і відновлюєте спогади так, щоб для мозку це був максимально безболісний процес, — відповіла віртуальна помічниця. — Часто він непередбачуваний. Ролі і кут зору можуть змінюватися.

— Такого я точно не очікував… — зітхнув Євген і посміхнувся жінці, яка повернулась і протягнула йому склянку. — Спасибі.

— І все ж, що вас привело сюди так рано? Я думала ми зустрінемось тільки о третій, — спитала вона, доки Євген великими ковтками поглинав воду.

— Власне, дорогу перекрили зранку… А об’їзд веде в першу чергу сюди. Вирішив не втрачати… можливості.

— Теж правильно, — кивнула співрозмовниця. Ліза досі скептично на неї дивилась.

— Скажіть, а про що ми з вами домовлялися минулого разу? Пам’ять останнім часом підводить… — почав Євген.

— Ну… — трохи розгубилась жінка, — не те щоб ми про щось домовлялися. Але ви знаєте мою позицію. Документи я передати не можу і не хочу. Такі правила.

— Документи? — перепитав чоловік, стараючись не видатись божевільним.

— Ви знаєте про які я… особову справу тієї дівчинки. Ваша мотивація благородна, але я не маю права давати вам її на руки, — заперечила жінка. — І не просіть, — далі вона перейшла на шепіт. — Хіба що…

— Хіба що..?

— …ви принесли те, що я просила.

Євген зрозумів, що документи, які зранку поклав собі в дипломат, були потрібні йому не просто так. Покопирсавшись в сумці, він витягнув цілу кіпу паперу — щось в теках, щось в хаотичному безпорядку. На одній із папок було написано «Інформація тільки для персоналу школи».

«Що там, всередині? І як я це здобув?» — спитав він у себе. Чоловік багато про що не здогадувався — в тому числі і про злочин, який скоїв… він? Євген дійшов висновку, що з його пам’яті зникло все, що хоч якось, поверхнево, пов’язано з учасниками подій.

— Я бачу з вами можна вести справи, — прошепотіла жінка і злегка посміхнулась. — А тепер покладіть ці папери в корзину для сміття в лівому дальньому кутку приміщення і не робіть зайвих рухів. Всередині пакет. В ньому для вас дещо буде. Не забудьте забрати.

Євгену хоч і здавалось, що ситуація перейшла всі межі голлівудського шпигунського кіно, але він зробив точнісінько так, як просила жінка. Дійсно, в корзині лежала товста папка, яку чоловік спробував непомітно засунути в свій дипломат і повернувся до загадкової знайомої.

— Сподіваюсь ви себе краще почуваєте. Останнім часом ходить якийсь грип, — уже голосніше сказала жінка. — Бережіть себе і всього доброго.

— Але… скажіть… для чого мені це? — не планував здаватися Євген.

— Про що це ви? — все ще посміхалась вона.

— Я не розумію… що такого важливого в цій особовій справі?

— Ви жартуєте зі мною? — вже тихіше сказала жінка, оглядаючись, щоб ніхто не почув. Євген озирнувся, але нікого не помітив. — Ви місяць добивалися від мене цієї справи, а тепер передумали?

— Ні, ви не так мене зрозуміли. Я лише хочу знати, що саме я хотів в ній знайти? Я вам не пояснював? — продовжував чоловік, насупивши брови.

— Ви ніби хотіли допомогти тій дівчині… щось про усиновлення, чи навчання… здається, — розгублено заблимала очима жінка. — З вами точно все гаразд?

— Я повністю здоровий. Я хочу дізнатися, що вам відомо про мої наміри, — тиснув Євген.

— Знаєте, краще йдіть звідси, доки нас з вами не звинуватили в диких речах, — зблідла жінка. — Я маю працювати.

— Але… — не встиг договорити Євген, як оточення різко змінилось і він з’явився в якомусь малолюдному старомодному кафе. Він ніколи не відвідував такі місця через те, що в їхній сім’ї кожна копійка була на вагу золота.

Його друге «Я» з минулого сиділо за столиком в кутку закладу. Другий Євген помітно нервував, але замовивши кави, трохи заспокоївся. Більше не озирався навколо. На пошарпаному дерев’яному столику стояло паперове меню і дві баночки з приправами.

«Але що я робив? Шукав приховані камери? В які ігри я грався? Спершу підкуп жінки в департаменті освіти, а тепер ще й оце…» — нервував чоловік.

Минулий Євген витягнув з дипломату папку з особовою справою учениці школи, в якій він працював. Чоловік спробував підглянути за тим, як він гортає сторінки, але той не наважувався відкрити теку.

Зліва зверху Євген зміг розгледіти номер справи — «№10307». Ці цифри змусили холодок пробігтися по тілу.

— Бути не може… — розбито прошепотів він, піднявши очі на Лізу. Та все зрозуміла.

***

— Для чого тобі були ці документи? — благально спитала Ліза, не в змозі знайти собі місця. — У що ти вліз? Ти ж знаєш, які зараз закони і що будь-який зайвий пчих… ми бідні люди, ми ніколи в житті з цього не викарабкаємось…

— Я… не знаю, Лізо… я чесно нічого не пригадую. Зі мною щось зробили перед тим, як сюди відправити. Точно чимось накачали… В мене провали в пам’яті, як ти не розумієш? — виправдовувався Євген, емоційно жестикулюючи. — Я б ніколи не зробив боляче ні тобі, ні нашій сім’ї. Я не така людина… не така…

— Я вже не знаю, яка ти людина… Ти ведеш якесь химерне подвійне життя…

— Ти можеш мені довіряти і я доведу тобі це, — Євген попрямував до столика, де ховалось його минуле. Він хотів вихопити документи і прочитати їх, але натомість, якимсь невимовним дивом штовхнув офіціанта і той перекинув чашку з кавою на клієнта. Євген з минулого не на жарт розізлився, адже не лише намокла його сорочка і кава обпекла йому груди, але й потрапила на папку.

— Та що за незграба! — буркнув він офіціанту. — Що мені тепер робити із цим? — минулий «Я» вказав на свій зовнішній вигляд. Потрохи відвідувачі почали звертати на них цікаві погляди, тому Євген з минулого опустив голову і мало не спробував втонути у твердому стільці.

— Прошу вибачення, я перечепився об щось на проході, навіть не знаю, що саме… Я ґречно перепрошую! Що я можу для вас зробити? Я принесу чистий рушник…

Офіціант заметушився і втік кудись на кухню, а другий Євген незадоволено потрусив сорочкою.

— Дідько, щоб тебе! — повторював він собі під ніс і спробував протерти папку серветками. — Чорт!

— Як ти це зробив? — звернулась до Євгена Ліза.

— Здається, ніяк… схоже, саме так все і сталось. Я пригадую… брудну сорочку… так… відчуття дикого дежавю, — замислено бурмотів Євген.

Дружина похитала головою:

— Ця «Мишоловка»… я розумію, що світ давно зробив величезний крок в кіберсучасну реальність… але це… просто якесь божевілля.

— Згоден. Але єдиний спосіб звідси вибратися — це дійти до кінця.

— Краще тобі не тягнути, — грізно поглянула на нього Ліза. Здається, її розпач і сум перетворилися на злість і роздратованість. — Є відчуття, що після всієї правди, яку я дізнаюсь, мені захочеться терміново розірвати наш шлюб.

Євген стиснув зуби. Схоже, він був приречений втратити Лізу. Дружина не пробачить йому те, у що той її втягнув. Чоловік підійшов до папки ще раз, але не зміг її схопити. Це повторилось ще з десяток разів.

— Зроби щось, нарешті, — обурено просила Ліза.

— Я намагаюсь, у мене не виходить! — гаркнув Євген. — Не виходить взаємодіяти з папкою.

Він не тямився від люті. Тягнувся рукою уже вкотре, але нічого не виходило. Після сотні спроб чоловік постарався заспокоїтись і зосередитись на тому, що намагався досягнути і на мить відсторонитись від оточення, зайвого шуму і скарг Лізи. Раптом така маленька «медитація» спрацювала і папка піддалась. Вона м’яко лягла йому в долоню.

— Вдалося! — тріумфально закричав Євген і відкрив першу сторінку. Перед ним було чимось віддалено знайоме обличчя: молода блакитноока дівчина дивилась на нього наївним підлітковим поглядом. «Де я бачив її раніше?..» — подумав він.

— Їй шістнадцять… — засуджуюче озвучила Ліза. З великим розгубленням вона промовила ці слова. — Ти її впізнаєш? Що ж ти міг утнути…

— Не впізнаю… але, якщо я зрозумів твій натяк правильно, — не смій так думати, — прошепотів Євген.

— А як щодо її імені — Катріна — знайоме? Не зовсім звичайне ім’я. Ти маєш точно щось пам’ятати, — наполягала дружина.

— Ні, нічого, — зітхнув чоловік і продовжив гортати. — Що ж я хотів від цієї Катріни?..

— Боюсь навіть уявити… — буркнула Ліза і відвернулась від нього. Євген проігнорував.

— Ось тут сказано, що її було всиновлено два роки тому родиною з нашого міста. Але є звіти і заяви про різні негаразди і проблеми в сім’ї. Вона декілька разів тікала з дому, її знаходила поліція і повертала назад. Перевели в нашу школу цього навчального року, але не сказано, чому… В неї були майже стовідсоткові шанси залишитися без атестату… а отже…

— І про що це нам говорить?

— Про те, що, можливо, я просто хотів їй допомогти. І все. Я шкільний психолог, не забула? Це може бути доказом моєї невинуватості, Лізо, — з нотами надії в голосі сказав Євген. Ліза похитала головою. Вона дуже сумнівалась, що це хоча б трохи достатній доказ.

— Можливо. Але якщо навіть так, то потрібне серйозніше алібі. А це лише особова справа, тим більше, отримана незаконним шляхом.

Час в кав’ярні завмер і все повернулось назад, з чого і почалось. Парочка розгублено роззирнулась.

— Віро, чому ми не переносимось далі? — здивувався Євген. — Я зробив те, що хотів. Час йти дальше по спогадах.

— Якщо ви не йдете далі, це означає тільки те, що ви не побачили необхідних для продовження історії зачіпок чи доказів, — спокійно і невимушено відповіла помічниця.

— Але ж… документ я прочитав, я не знаю, що я ще забув в цьому закладі, — напружився Євген.

Відповіді не було. Чоловік спробував озирнутися навколо. Що він міг пропустити, не помітити? І, здається, це «щось» сиділо прямо за барною стійкою і спілкувалось з молодим барменом. Катріна власною персоною!

Євген завмер. Виявляється, його друге «Я» озиралось не лише через побоювання бути викритим. Воно спостерігало за дівчиною. Але для чого це йому було — чоловік не міг зрозуміти. Не міг згадати. Він поволі підійшов поближче.

— А в тебе бувало колись таке, що ти встаєш зранку і тебе одразу нудить від життя, хоча ти ще толком навіть не прокинувся? — чоловік підслухав слова Катріни.

— День через день, — хмикнув бармен. — А у тебе?

— Іншого життя не знаю, — саркастично похитала головою дівчина. — А можна мені ще кави?

— Четвертої? А не забагато хочеш? Я в твоєму віці взагалі каву не пив.

— Ой, говориш так, ніби тобі за п’ятдесят. Я не сильно молодша за тебе, — закотила очі дівчина. — Скільки тобі там… дев’ятнадцять? А поводиш себе як мої «батьки». Кава — це єдине, що я можу собі дозволити на свої пільгові копійки. Радій, що я не замовляю алкоголь…

— Кхе-кхе, — награно закашляв хлопець, схилився поближче і протягнуте прошепотів, дивлячись їй прямо в очі: — Ніколи в житті тобі б його не налив.

Катріна трохи зачервонілась. Євген це помітив. «Він їй подобається?» — подумалось.

— Та що за незграба! — почувся крик Євгена з минулого на задньому плані, біля якого метушився офіціант. — Що мені тепер робити із цим?

Дівчина обернулась. Здається, їй не дуже сподобалось те, що вона побачила.

— Мені пора йти, — поспішила вона перервати розмову. — Я й так пропустила перший урок. Якщо не з’явлюсь до другого, то відмазка про «проспала» вже не подіє і будуть телефонувати моєму «тимчасовому наглядачу», слеш «соціальній працівниці», слеш «пес знає як її звати»…

— Удачі, — махнув рукою хлопець. — Ще побачимось.

— Обов’язково, — посміхнулась та.

3. Етап третій.

        «Наша програма постійно вдосконалюється. Всі результати проходження випробувань і особистий, унікальний досвід, документуються і враховуються на майбутнє. Найбільша цінність програми полягає в тому, що несправедливо звинувачена людина буде повністю виправдана, а та, що скоїла злочин чи правопорушення — покарана» — з довідника «Джастіс Юнайтед Корп».

Євген і Ліза раптово телепортувалися в школу. Навколо було доволі гамірно, всі хаотично снували по коридорах. Судячи з цього, вони потрапили у пік великої перерви.

Поки пара пробувала зорієнтуватись, вона стала свідком того, як з кабінету психолога, хлопнувши дверима, вибігла Катріна. З кабінету Євгена. Свідком ситуації стала і загадкова світловолоса жінка, яка стояла неподалік і провела дівчину стурбованим поглядом. Євген поглянув на дружину, щоб попередити її реакцію, але та змовчала.

— Потрібно прослідкувати за Катріною, — сказав чоловік, плавно переходячи в біг.

Ліза кивнула. Вони разом побігли вниз по сходах, щоб наздогнати її, але дівчина так бездумно і швидко летіла, що врешті-решт послизнулась і впала прямісінько вниз головою, на кам’яну підлогу. Жахливий, пронизуючий крик заповнив коридори школи.

Все відбулося так швидко, що ніхто з прохожих навіть не встиг толком зреагувати. Декілька учнів постфактум, на автоматі, потягнулися до неї, але було вже пізно.

Дівчина нерухомо лежала, обличчям донизу. Навколо збіглися вчителі, учні, в тому числі і сам Євген з минулого. Вочевидь, він також прослідував за дівчиною в спробах спинити її. Але що між ними відбулось?

— Швидку вже викликали? — стурбовано спитав він, перевіряючи пульс. — Вона дихає, але без свідомості.

— Так, щойно. Сказали, приїдуть, які тільки звільняться лікарі, — відповів вчитель фізкультури, судячи по спортивній формі.

— Чому ця дівчина, вся в сльозах, вилетіла з твого кабінету, наче куля? — вимагала відповідей Ліза.

— Я не уявляю, що я міг їй такого сказати…

— Невже це все через тебе… — прошипіла дружина, але Євген відмовлявся вірити в подібне. Навіть якщо у них і була якась неприємна розмова, він не міг брати на себе відповідальність за цю прикру випадковість!

— Я підозрюю, що це та жінка… та, яка і звинуватила тебе в гарасменті, — змусила себе промовити Ліза, киваючи в бік блондинки, яка нажахано зависла над Катріною.

— Було б непогано, якби я її хоча б впізнав… — спробував пожартувати Євген, але по обличчю дружини зрозумів, що то була не дуже вдала ідея.

Коли приїхала швидка, другий Євген, з гримасою душевних страждань, повернувся до себе в кабінет. В цю мить по сходах піднялась та сама миловидна жінка і в швидкому темпі на підборах поцокотіла прямісінько до кабінету психолога.

— Здається, я пригадую… цей звук… — пробурмотів Євген.

Для нього це було не поганим, але тривожним знаком. Як багато він знає про себе самого? Що він дізнається на шляху цього випробування?

— Значить це дійсно вона… — буркнула собі під ніс Ліза.

— Але для чого їй було звинувачувати мене в подібному? — ніяк не міг зрозуміти Євген.

— Ти перетнув межу! — закричала загадкова жінка, коли влетіла в двері.

— Про що ти говориш і давай тихіше, — намагався заспокоїти її другий Євген. Парочка, яка увесь цей час за ними шпигувала, пройшла крізь двері, ніби безтілесні, і уважно спостерігала за подіями, які розвивались дуже швидко.

— Тихіше? Тихіше?! — підвищила голос жінка. — Що ти їй сказав? Катріна летіла по коридору, наче скажена, а зараз вона… зараз вона…

Жінка почала схлипувати. Її емоції швидко змінились на легку істерику. Другий Євген поволі підійшов до неї і обійняв. Ліза, яка за всім спостерігала, завмерла. Ця маленька невинна дія з його боку врізала ножом по спині.

— Припини, відпусти мене… — прослідувала реакція жінки.

— Лано, не реагуй так, ти чого? Заспокойся. Я тобі не загроза.

— Відпусти, кажу! — загарчала та і спробувала вирватися з усіх сил. Чоловік різко послабив хватку і Лана гупнулось на підлогу. Ліза підняла очі на Євгена і її губи легко затремтіли. Здавалось, вона от-от заплаче від розпачу.

— «Л»… тепер я починаю розуміти… — не тямилась від шоку Ліза, якій подібна картина снилась, хіба що, в жахах. Євген промовчав.

— Чорт, вибач, — виправдовувалось його друге «Я» і щось там дуже тихо бурмотіло. Останні слова було не розібрати.

— Вона впала… наша донька могла просто померти… що ти їй сказав?! — ревіла жінка, яка все ще сиділа на підлозі.

— Я все ще відмовляюсь розуміти, чому ти не поїхала разом із нею! — обурювався Євген з минулого. Він перейшов одразу до тактики нападу, щоб захистити самого себе.

— Ах, тепер я винна?! А що я маю сказати лікарям? — заверещала та. — Що я її біологічна мати, яка відмовилась від неї, бо її татусь, як виявилось, одружений і в нього у самого була дитина на підході?! Ти собі уявляєш таку ситуацію і що це означає для мене і моєї репутації?! Я й за себе не могла тоді відповідати, не те що за малу дитину!

— Господи, Лано… — схопився за перенісся Євген з минулого. — Я… я розповів, що я її справжній батько, — сказав чоловік уже тихіше.

— Так і знала, що ти втнув щось подібне… На тебе це схоже. Ти завжди був егоїстом. Варто було залишити дівчинку в спокої! А що тепер? Можливо, ти назавжди зіпсував їй життя. А про себе… я вже взагалі мовчу…

— Що ти верзеш?! — спалахнув той. — Її взагалі не мало існувати, я думав, що ми з тобою все обговорили ще сімнадцять років тому! Коли ми зустрілись, я озвучив тобі одну-єдину умову — ніяких дітей. Ти погодилась.

— Так, але це те, що, чорт забирай, трапилось! І хто ще з нас поганець? Завів роман на стороні від дружини і хотів вийти сухим з води? — жінка підвелась і підійшла до вікна, заспокоюючи пришвидшене дихання.

— Не треба було нам знову повертатися до старого, — продовжила вона. — Коли ти захотів заплатити за її навчання в цій школі, я подумала, що ти виправився. Змінився. Але ти все зіпсував. Я більше не буду підігравати твоїм інтригам. Мої почуття до тебе померли…

— Лано, подумай, що за нісенітниці ти кажеш. Ще скажи, що ти не відчувала цю пристрасть між нами, цю напругу, коли знову увійшла в ці стіни? Ніколи не повірю… — виправдовувалось минуле «Я» Євгена. Він спробував підійти до неї ззаду і торкнутися шиї, провести рукою по шовковистих локонах, схопити за плечі ту, що так швидко вислизала в цю мить…

Ліза вся побіліла. Кількість доказів невірності її чоловіка говорили самі за себе. Хоч по закону таке не каралось, для неї — це один з найстрашніших злочинів, які може скоїти людина. Ліза з останніх сил трималась на ногах. Стояла на місці, хоч і бажання втекти якомога далі переповнювало груди.

— Смішно… смішно те, скільки ти собі понавигадував. Але я не залишу це так напризволяще. З мене досить, — голос почав ставати гучнішим. — Будь готовий до наслідків.

Євген з минулого нічого не відповів. Лише стояв, завмерши, на підступах до Лани. Жінка поправила сукню і вийшла з кабінету, як ні в чому не бувало, натягнувши на себе маску невимушеності і спокою.

Ліза розпрямилась і поглянула на Євгена. Його обличчя стало крейдяним від страху.

— Так ось воно, як все було… — прошепотіла жінка. — Ти приховував від мене набагато більший шмат свого минулого, аніж я могла подумати.

— Я клянуся, я…

— Ти не зраджував? Ти не викрав конфіденційні документи, щоб отримати бажане? Ти не пробував маніпулювати шістнадцятирічною дівчиною, яка, до того ж, виявилась твоєю… донькою? Ця твоя… Лана не свята. Але ти… мене від тебе верне, — зробила холоднокровний висновок Ліза.

Чоловік опустився на коліна, без сил.

— Я пригадав… ти права, але я клянуся, що я не хотів зробити нікому боляче. Все не чорне і біле… багато чого просто сталось, як сталось… я не хотів виявитися антагоністом в цій історії… хоч я наламав дров, Лана… це лише її помста мені, за Катріну. Насправді вона…

— Що? Любить тебе? — хмикнула Ліза, стримуючи сльози, які все одно котилися по щоках. — Як ти смієш мені таке заявляти..?

— Лізо…

— Що ти їй сказав, га? — тиснула на чоловіка Ліза, вдаривши його по плечу. — Що?!

— Катріна… вона дізналась, що я її справжній батько навіть раніше, аніж я собі думав, — випалив Євген.

Дружина зависла від здивування. Чоловік продовжив:

— В той день вона прийшла і почала шантажувати мене цією інформацією… сказала, що бачила, як я неодноразово слідкував за нею в кафе. Що дізналась, що Лана її мати, бо почула її розмову з шкільною медсестрою. Та напрочуд детально розпитувала про Катріну: як її здоров’я, як вона тримається… потім Лана розпитувала у класної керівнички про її успіхи в навчанні. Катріна здогадалась, що ця інформація потрібна їй не просто так. І справді… для чого вона якійсь вчительці молодших класів?.. Потім розкрились ще якісь нюанси, про які вона не захотіла детальніше розповідати і дівчина просто склала два плюс два.

— Катріна стежила і за Ланою, і за тобою?

— Так. Її важко в цьому звинувачувати. Вона просто хотіла дізнатись правду, яку ми, дорослі люди, так старанно боялись їй розповісти… — зітхнув Євген. — Катріна хотіла грошей у якості аліментів за всі роки відсутності в її житті, за те, що ми з Ланою її покинули. Я так сильно розізлився, що пообіцяв їй пекло на землі, а не гроші, що погрожував їй всілякими дурницями. Сказав, що вона ніколи нікому не має про це розповідати, інакше пошкодує…

Ліза мовчки дивилась на чоловіка. Той опустив очі і продовжив:

— Я просто погарячкував. Дуже сильно. Вона втекла на емоціях… А я так і не встиг сказати, що витратив на її можливість навчатися тут добру долю наших з тобою збережень. Катріна мала рацію — ми завинили їй нормальне життя…

— Як ти міг все це приховувати від мене? — спитала дружина тихо, з останніх сил.

— Мені немає виправдання. Тепер я це знаю. Я був засліплений почуттями, як тільки Лана повернулась в школу три місяці тому. Вона хотіла бути ближче до доньки… а я не міг… не міг допустити, щоб Катріну відправили в «сіру зону». Після вісімнадцяти для людини без освіти — це єдиний шлях, розумієш?

— Мене від тебе нудить, — протерла очі Ліза. — А що мені казати дітям… як мені, по-твоєму, їм все це пояснити… що їх батько зрадник і брехун…

Раптом оточення почало мінятися.

— Я підвів тебе, Лізо… я підвів нашу сім’ю… — прошепотів Євген, стоячи на колінах. Він опустив голову, яка відчувалась йому олов’яною.

— Я знаю, — несподівано відповіла дружина. Її вираз обличчя змінився на спокійний. Раптом навколо почало світлішати.

— Що..? — здивувався той.

— Я знаю.

Навколо все остаточно трансформувалось. Євген повернувся в ту сліпучо білу кімнату, в яку увійшов на початку випробування.

— Що ж, все виявилось так, як я і думав, — шкірився помічник адміністраторки, бавлячись палицею в руках. Він з’явився нізвідки і наближався все ближче і ближче. — Рильце в пушку… Монстр.

— Ні, я не… — ледве витиснув з себе Євген.

— Ти — справжнісінький, чистопородний монстр. Ти одягнув на себе овечу шкуру і думав, що ніхто не помітить? Так от. Я — помітив це одразу. Я розпізнаю гнилі натури по запаху, — химерно посміхнувся молодий чоловік.

— Ти боявся цієї правди, так? — почувся голос кремезного незнайомця, руки якого досі були заковані в наручники, і Євген повернувся. — Я відчував це так сильно… Мені так сильно боліло через тебе. Цей страх поглинав мене по шматочку, наче смакував…

— Я не можу більше дивитися на тебе, — прошепотіла розчарована Ліза. — Мені зле… ніщо на цьому світі не змусить мене бажати чогось сильніше, аніж провалитися крізь землю, якомога глибше. Туди, де мене більше ніколи не знайдуть і забудуть про моє існування назавжди…

— Номер «10307». Цікаво, ти одразу зрозумів, що в цифрах була важлива зачіпка до розгадки? — поцікавилась адміністраторка, яка вже не сиділа на рецепції, а нависла прямо над ним. — Я побачила цей відблиск в твоїх очах, але його дуже швидко поглинула темрява, яка живе всередині тебе.

— Припиніть, я не хочу більше цього чути! — Євген міцно обхопив голову руками, прикриваючи вуха. — Досить!

— Слухай. Слухай, — далі знущався над ним чоловік, шепотячи. Звук ніби пробивався крізь усе. Лунав… зсередини. Він злісно хмикнув. — Я останній, від кого тобі треба ховатись.

— Ні! Ні! — кричав Євген.

— Вітаю, — перебила роздираючий голову шум Віра, як завжди, позитивно налаштована. І навколо різко запанувала тиша. — Ви пройшли випробування. Система винесла вердикт. Занурення завершено. Дякую за співпрацю!

— Що… занурення? — перепитав чоловік і раптом навколо потемнішало. Він поволі змусив себе розплющити очі.

Перед ним постало невеличке приміщення: кімната з бірюзовими стінами і широким дзеркалом. Хто сидів з іншого боку Євген міг тільки здогадуватись. Чоловік все пригадав. Як йому одягли шолом на голову, як сказали, що ця «урядова програма для підозрюваних у злочинах показує безпрецедентну успішність» і він, в тому числі, «буде одним з першої тисячі «піддослідних», на кому вона буде тестуватися».

— Занурення завершено, — жінка в бордовому офісному костюмі підняла голову з невеличкого екрану на столі і звернулась до «глядачів» за подвійним дзеркалом. — Воно зайняло п’ятнадцять секунд, що є середньостатистичним показником. Ніяких помилок не виявлено, все пройшло плавно. Система оголосила вердикт: підкуп, використання службового положення в корисливих цілях, перевищення влади або посадових повноважень, погрози розправою. Основна стаття звинувачення відхилена. Рекомендований термін — вісім років, — вона звернулась до Євгена: — Пане, у вас є право поставити мені декілька запитань з приводу роботи «Мишоловки».

— Але… як… — пробурмотів Євген. Його очі були на мокрому місці. Він навіть і не помітив, як заплакав. — Те місце було таким реальним…

— Місце, яке бачить кожен підозрюваний, повністю індивідуальне і залежить від багатьох факторів, таких як: віросповідання, знання, світогляд, особливості характеру. Найчастіше це місця злочинів, — пояснила жінка.

— Але чому я нічого не пам’ятав?

— Це унікальна умова кожного досвіду. Це необхідно для того, щоб у підозрюваного, навіть у найрозумнішого і найдосвідченішого злочинця, не було шансу ошукати Систему. Тому, фактично, кожна людина проводить розслідування в тій ж мірі, в якій проводить його алгоритм.

— Але хто ви? — поглянув на неї Євген.

— Мене звати Віолетта Димес. Я — один з провідних спеціалістів корпорації «Джастіс Юнайтед». Я співпрацюю з представниками судової гілки влади в нашій країні. Ми — перша компанія, яка створила унікального роду продукт, що здатен повністю виключити всю упередженість і чужу зацікавленість в контексті судових рішень. Наша мета — повна реформація судової системи.

— Але там була моя дружина, адміністраторка… якийсь чоловік і інші… Що це все означає?

— Ваш провідник дається для легшого проходження випробувань, знімає напругу і зменшує ймовірність перенавантаження нервової системи. Частіше всього, як вважають дослідники, це плід сумління підозрюваного. Інші особи варіюються. Часом це люди, які намагаються нам про щось сказати, скоріш за все — підсвідомість, страх, істина, яка ховається на поверхні, голос розуму, який супроводжує на шляху… Вчені будуть досліджувати вашу історію і напишуть на її основі неймовірні наукові статті, — жінка посміхнулась.

Вона не ставилась до нього зверхньо. Їй, схоже, ця робота приносила велике задоволення. І кожен підсудний був для неї особистим тріумфом. Євген відчув себе повністю переможеним. Більше в цій ситуації він нічого не міг вдіяти.

В кімнатку увійшли офіцери, взяли чоловіка під руки і поволокли в невідомому для нього напрямку. Останнє, що він встиг зробити, це кинути погляд на дзеркало.

«Ти там, Лізо? Пробач мені…» — подумав.

На його обличчі можна було прочитати повне розчарування і глибокий сором, який відтепер ліг мертвим вантажем на всю їхню родину.

Відпрацьовано, зі спокоєм і скрупульозністю, маленьку «судову залу» почали готувати до наступної справи…

***

  Програма, створена «Джастіс Юнайтед Корп», працювала без жодного промаху. В «Мишоловці» кожен зустрічав свій вердикт, яким би він не був.