Креслення

Вечори п’ятниці я проводив у пабі «Мартлет і корона», і той тиждень не був винятком. Тепле жовте світло ліхтариків, десяток столиків, легкий гул розмов та пари в трубах — ідеальна атмосфера, щоб відпочити після роботи та хильнути пінту-другу елю. Я саме чекав на подругу, Елізабет. Вдень вона мала геть розгублений вигляд, коли прийшла до мене на роботу. Але вона наполегливо просила про зустріч, тому, звісно, я запропонував цей заклад.

Щиро перепрошую, де поділися мої манери. Дозвольте представитися, мене звати Генрі О’Коннел, старший інженер на залізничних майстернях дистрикту. Може здатися, як такий молодий чоловік встиг досягти такої посади? Що ж, мій інтелект не дарма вважався одним із найпровідніших у Брайтоні — ще трохи, і мене неодмінно покличуть у Лондон!

Ах, так, перепрошую ще раз, Елізабет. Варто сказати, запізнення зовсім для неї не характерні. Я знав цю дівчину із самого дитинства, і навіть коли маленька Ліззі втрапляла в халепу, а таке, дозвольте додати, ставалося часто, вона неодмінно знаходила шлях вчасно прийти на зустріч.

Звісно, роки змінюють людей, та й маленька дівчинка подорослішала. Навіть подалася в механіки. Не варто сміятися! Елізабет справді вдавалося тягатися з хлопцями в інженерній справі. Не зі мною, звісно. Однак як на леді, вона добре розбиралася в принципах роботи парових двигунів. Хоча зі статками її родини, дивно, що цього не навчили й собак.

Чоловіка в неї не було — ще б пак, хто наважиться визнати, що його дружина кращий інженер у парі! Але й Елізабет, правди заради, у чоловіках не те щоби була зацікавлена. Радше як у суперниках, яких можна здолати. Мене від такого виклику захищала, окрім, звісно, мого інтелекту, дружба із самого дитинства.

І все ж, пиво я випив уже хвилин як десять, а Елізабет навіть поряд не було. Доводилося розглядати келих — така собі забава, але починати другу пінту без подруги геть поганий тон.

Я намагався не думати про погане. Звичка, звісно, сильніша, однак останнім часом я дедалі частіше відганяв від себе дурні думки. Ну що могло статися? Напад, пограбування, вбивство? Та ні, звучало геть дивно. Нещасний випадок у майстерні? А от таке ймовірніше. Хай би якою вмілою Елізабет не була, але я переконаний, жінки та техніка — два геть різних світи!

На моє щастя, коли двері відчинилися вшосте за останні 15 хвилин, до пабу таки увійшла пані Елізабет Маккуїн. Її чорне волосся дещо вибивалося з-під чоловічого капелюха — рідкість, бо переважно вона збирала його у хвіст, щоб на очі не лізло. Білу сорочку зверху перекривав оливково-коричневий жакет. І звісно штани — скільки разів її матінка сварилася за сукні, та Елізабет щоразу наполягала на чоловічому одязі.

У руці вона тримала саквояж. Погляд її був впевненим та пронизливим, зовсім не як вдень. Вона пішла углиб пабу, махнула Ентоні, бармену, вільною рукою — напрацьований знак означав дві пінти елю — та покрокувала до столика в дальньому куті. Я слова сказати не встиг, як Елізабет потягнула мене за комірець за собою.

Що поробиш, довелося підібрати портфель та попрямувати за подругою. Здалося, що вона хотіла, аби нашу розмову чули якомога менше людей. Напевно тому Елізабет час від часу оглядала паб, буцімто вишуковувала зайві вуха.

Сівши за столик, я помітив легкі сліди сажі на обличчі та одязі подруги. Думки про невдалий експеримент у майстерні видалися не такими вже й хибними.

Офіціант, Чарлі, саме приніс наше замовлення, коли Елізабет, нарешті, припинила бігати очима по бару та звернула увагу на мене.

— Елізабет, усе добре? — я намагався зрозуміти, що могло статися.

— Ох, Генрі, ти колись думав поїхати у Трансильванію? — запитала вона.

— Трансильванію? — я не зрозумів запитання, — Що я забув у тій глуші? Дві копиці сіна та замок у горах, от і вся Трансильванія.

— Ти не повіриш у те, що я тобі розповім.

— Для цього тобі доведеться почати розповідати. Від тебе ж два тижні нічого чутно не було, аж до сьогодні.

Саме на початку вересня Елізабет прийшла до мене в майстерню — анічогісінько не пояснила, одразу зарилася в коробки з болтами. Сказала лише, що це дуже важливо. Аякже!

— Ти обіцяла все пояснити, от і маєш нагоду.

— Добре, — дещо винувато зітхнула вона, — Якщо геть коротко — я розібралася з паровиком Стенлі дядечка Вільяма.

Від однієї лиш згадки про дядечка сироти вставали шкірою. Не подумайте, брат батька Елізабет був геніальним інженером. От тільки відлюдькуватий, злий та сварливий. Пам’ятаю, як ми з хлопчаками в дитинстві вигадували, яку машину смерті Вільям збирав у своїй майстерні на задньому дворі помістя. Ех, не одна лякалка тоді утворилася. Але так, мозок у нього був геніальний, про це всі в місті знали.

— Але це коротко, — повернула мене до реальності Елізабет, — А от для деталей доведеться затриматися. Ти ж не поспішаєш, правда? Лора не сваритиметься?

— Я вже дорослий, щоб на мене сварилася матінка, — буркнув я у відповідь, — То що там?

Елізабет нахилилася до саквояжа та дістала з нього креслярську теку. Чорна шкіряна палітурка на міцних шнурках приховувала в собі таємницю, яку мені хотілося дізнатися.

— Але пообіцяй, що не розкажеш нікому, — випалила Елізабет.

— Ані душі! — запевнив я.

Подруга поклала теку на стіл, а тоді взялася за кухоль з елем. Я зрозумів, що зараз буде історія. Елізабет завжди знала, як поводитися зі слухачами — поступово стискати пружину інтриги, аж доки вона не лусне кульмінацією.

— Доведеться починати з початку — заповіт. Я ж не планувала повертатися в Брайтон, але ні, треба було Вільяму двинути коні. Виявилося, що він, щедра душа, передав мені в спадок помістя, майстерню і все, що в ній.

Я не розумів, на що бідкалася Елізабет. Схоже, багатії сприймали спадок погано, тому що я готовий був би на багато чого, щоб отримати такий будинок, та ще й із майстернею поза ним! Щоправда, знадобилося би зовсім трохи часу, щоби я оселився в такій майстерні та припинив виходити на світ білий. А подруга вела далі:

— Звісно, мені стало цікаво, що саме мені залишив дядечко. З поміж купи барахла в будинку виявилося декілька непоганих картин.

Доки вона перервалася, аби зробити кілька ковтків елю я згадав, як у дитинстві одного разу таки побував у помісті Маккуїнів. Батьки Елізабет залишили доньку на Вільяма на літо, і саме тоді ми з нею потоваришували. Звісно, ми не знали, що дядечко лютуватиме, якщо ми гратимемось у його вітальні, втоптуючи багнюку в килими.

— Але справжня несподіванка чекала на мене в майстерні, — в очах Елізабет загорілися вогники, — Парова машина Стенлі, дарма, що з розібраним двигуном.

А от у майстерні я жодного разу не бував. За живого Вільяма потрапити туди та вибратися собі живим, напевно, було неможливо. Ох, пам’ятаю, як Елізабет бідкалася, що дядечко всипав різок тільки за те, що вона відчинила двері майстерні. Але тоді ж подруга розповіла, що побачила в тьмяному світлі безліч мідних шестерень, трубок і величезну мапу на всю стіну.

— Це була би не я, якби не наважилася зібрати двигун.

— То он навіщо тобі болти були? — запитав я, допивши свій ель.

— Генрі, — вона зробила ще ковток, осушивши келих, та помахала Чарлі з проханням добавки, — Не перебивай. За болтами я до тебе прийшла пізніше. Спершу мені потрібне було креслення. Ох і наковталася я пилюки, доки переривала майстерню догори дриґом!

Вільяма виявили мертвим три місяці тому, на початку літа. Новина розлетілася Брайтоном, немов гарячі пиріжки з ревенем. Але лікарі констатували, що помер дядечко Елізабет за місяць до того. Виявила труп економка, яка була його єдиною прислугою. Місіс Вебб саме повернулася з відпустки.

— Але пів біди, креслення таки знайшла. Тоді ж почала підбирати деталі одна за одною. Ніколи б не подумала, що Вільям здатний бодай щось знайти в тому хаосі.

Я уявляв собі купу різних деталей, розкладених у майстерні, що їх описувала подруга. Звісно, мені щоразу хотілося втрутитися та сказати, до якого механізму могла бути кожна з них, але Елізабет встигала сама назвати його, за мить переді мною.

— Добре хоч литий блок циліндрів та рама були на видному місці. Наступного дня я спробувала змонтувати шатуни, — сказала вона.

Подруга дивилася на мене тим поглядом, коли очікують, що співрозмовник здогадається, що буде далі. От тільки біда в тім, що я і гадки не мав, куди вела Елізабет.

— І? — в очікуванні запитав я.

— І виявляється, що вони заширокі.

«Ха!» — подумав я. Ось він, момент, яким можна утерти носа. Елізабет неправильно прочитала креслення.

— Але це не все, — додала подруга та ковтнула елю, — Я весь день перебирала шатуни, звіряла кожен, нарешті встановила їх на поршні, а далі…

Вона зупинилася знову. Чекала, що я второпаю, що ж сталося. Мої брови піднялися, символізуючи, що я не проти дізнатися продовження.

— А далі новий день і шатуни, підібрані точно за кресленням, — закороткі, і не дістають ексцентрика.

Я ледь не похлинувся. «Можливо креслення переплутала», — перше, що спало на думку.

— Креслення перевірила десяток разів. Але це ще не все. Кожна деталь, — Елізабет наголосила, — кожна, відповідала кресленню рівно доти, доки я не намагалася вмонтувати її. Банальна півдюймова трубка, я її переміряла декілька разів, наступного дня вже не підходила.

Я слухав розповідь подруги та не міг второпати, як таке могло статися. Як би мені не хотілося мати в арсеналі історію інженерної невдачі Елізабет, але я мусив визнати, що креслення вона навчилася читати ледь не разом із літерами алфавіту.

— Усі болти, які я відібрала за кресленням та поклала в порожню попільничку… Наступної години вони вже бовталися, або взагалі не заходили в різьбу.

— І тоді ти?

— Так, тоді я прийшла до тебе. Подумала, раптом у дядечка інструменти міряють із похибкою, значно більшою, аніж допустимо будь-якими правилами. Та я ладна була в Палату мір та ваг летіти, аби лише переміряти все всоте!

— Чому ж ти не сказала нічого? — не стримався я.

— А що мені було казати? Що я з глузду їду і вже не здатна креслення прочитати? Але й це ще не все!

На цьому моменті, мушу визнати, у мене шкірою знову встали сироти. Вогник в очах Елізабет палав, немов поганське вогнище на сонцестояння. Звісно, то міг бути вплив четвертої пінти елю, хоча важко уявити страшнішу картину, аніж інженер, що не може дати ради кресленню.

— Ця бісовщина псувала мені нерви з дня в день.

Я чудово пам’ятав, що Елізабет із дитинства сиділа над кожною загадкою, кожним складним завданням доти, доки не розв’язувала його. Так, ніби всередині неї виникав гострий біль, що не дозволяв просто рухатись далі, визнавши невдачу.

— І от, позавчора, мене допекло. Я плакала, кричала, лаялась, жбурляла викрутками по майстерні, і, схоже, зачепила рикошетом карафу на столі. Усі мої записи, обрахунки, нотатки — усе залило водою.

Елізабет провела руками, показавши, як вода розтікалася столом. Я уявляв, на яку фурію вона тоді перетворилася. Але і я навряд зміг би стримати лють, якби кількатижнева праця в мить пішла коту під хвіст.

— То ти таки покинула ідею з ремонтом? — з недовірою запитав я та відсьорбнув із чергового кухля.

Елізабет гордо вирівнялася на стільці. Тьмяне освітлення та ель надавали її обличчю неабиякої вроди. Я навіть не помітив, як нахилився ближче до неї. Мені хотілося її обійняти та запевнити, що разом ми точно розв’яжемо цю задачу. І можливо не тільки її.

— А дзуськи! Я послала Вільяма під три чорти та зробила помітки на самому кресленні, — сказала подруга, відхилилася від стола та осушила келих.

Мене ніби холодною водою окропили. Робити помітки на кресленні? Елізабет звісно завжди була зухвалою, але це вже занадто.

— А вже вчора вранці жирна стрілка, яка впиралася в тягу… — вона зробила паузу, щоб ковтнути ще елю, — Лежала від неї майже у чверті дюйма!

— Бути такого не може, — сказав я.

— Я теж не повірила очам. Але ж ні, це правда.

Я подумав, що Елізабет розігрує мене. Припустити, що подруга неправильно читає креслення, я ще міг, але щоб накреслена стрілка зменшувалася?

— Я… Зараз, — вона намагалася розв’язати шнурки на теці.

— Знаєш, я завжди вважав, що жінки…

— Ось! — перебила мене Елізабет та розклала на столі десятки креслень парового двигуна, — Це все копії того самого Вільямового креслення. Дивись, — вона вказувала пальцем на обведені червоним зони, — Кожна з них змінювалася рівно тоді, коли я намагалася вмонтувати деталь.

Я прикусив язика та вирячився на креслення. Спершу всі вони були однакові, але напруживши фокус зору я таки помітив, як кожне з них відрізнялося.

— А сьогодні вони стали змінюватися рівно тієї ж миті, коли я брала деталь із полиці.

Я підняв погляд та подивився Елізабет в очі:

— Якщо це такий жарт…

— Генрі, жодних жартів. Я би не стала вигадувати байку та обманювати тебе.

Здалося, що алкоголь вивітрився з мого тіла. Я не міг осягнути, як креслення, неживий предмет, може змінюватися за власної волі. Схоже, я закам’янів із цією думкою, хаотично перебираючи аркуш за аркушем. Коли я подивився на подругу, вона виглядала дещо переляканою, розглядаючи бар.

— Елізабет, ти мусиш показати мені оригінальне креслення, — попросив я, — Звідки воно взагалі взялося у Вільяма?

— Ох, добре, що запитав, — не відриваючись від споглядання бару сказала вона, — Я, коли переривала майстерню, натрапила на уривки дядькового щоденника. Пів року тому він їздив до Трансильванії, а повернувся за місяць до своєї смерті. Місіс Вебб підтвердила.

— То ти думаєш? — я намагався вловити зв’язок, але не виходило.

Подруга повернула погляд на мене, осушила свій келих та сказала:

— Зі щоденника зрозуміло тільки, що це креслення він дістав там. За шалені кошти. І, здається, вступив до ордена якихось окультистів. Я хочу поїх…

— Це може стати феноменом! — вигукнув я, усвідомивши важливість знахідки.

— Генрі, — зітхнула Елізабет.

— Перевернути людське уявлення про світ!

— Я розібралася з паровиком…

— Розібралася? Як саме?

Мені здалося, що моє тіло стало одним суцільним органом слуху, який не дозволить собі пропустити ані звуку. Пружина інтриги стиснулася до максимуму та готувалася щосили луснути.

— Ще трохи, Генрі. Я тільки, з твого дозволу, — сказала вона, зібравши креслення поспіхом у теку та поклавши її в саквояж, — Схожу до дамської кімнати.

«На найцікавішому місці!» — подумки заскиглив я. Добре, хоч у деталі вдаватися не стала. Я взявся осушити свій келих та замовити ще порцію. Нехай Елізабет розв’язала головоломку, але я мусив своїми очима побачити оригінальне креслення та зафіксувати зміни. З таким мене моментально покличуть до Лондона!

Я настільки захопився власними думками, що майже не помітив, як Елізабет залишила на столі записку. «Напевно, забула покласти до теки», — промайнуло в думках. Я взяв аркуш — це була рекламна листівка прогулянок на яхті. На звороті вказана дата та час — сьогодні, 10:46 вечора. Я глянув на годинник на стіні. Виявилося, що вже було 10:30. Що ж, в Елізабет залишалося ще трохи часу, аби закінчити історію. Або доведеться вдвох прогулятися, аби вона не пропустила яхту. Хоча дивно, навіщо влаштовувати такий заплив вночі?

Мою розгубленість посилив офіцер поліції, що увійшов до пабу в супроводі колег. Він голосно запитав, чи бачив хто-небудь Елізабет. Я провів очима по залі в пошуках подруги, яка мала би вже вертатися до мене. Краєм ока я помітив, що двері кухні хиталися.

— А в чому справа? — обізвався бармен, Ентоні.

— Елізабет Маккуїн підлягає арешту за підозрою в зумисному підпалі майна, — гиркнув офіцер.

— Не може бути, — прошепотів я.

— У нас є показання свідків. То де вона? — вимогливо запитав офіцер, обводячи зором паб, — Нам повідомили, що вона заходила сюди.

— Мій квиток у Лондон… — сумно зітхнув я, намагаючись не привернути зайвої уваги.

Водночас злість зростала у мені. Я не міг осягнути егоїзму Елізабет. Як вона могла, як посміла спалити майстерню, механізми, креслення? Саме така надмірна емоційність підтверджувала, що до техніки жінкам зась!

«То он, як ти розібралася», — думав я, — «Чорт би з ним, з Лондоном! Цей феномен… Втрачений назавжди». Мої роздуми перервав Чарлі. Офіціант підійшов та обережно взяв мене за лікоть:

— Пане Генрі, сер, пані Елізабет просила, щоб ви не барилися, — ледь не пошепки промовив він.

— Не барився? — розгублено уточнив я.

— Я проведу вас через кухню, але йти треба вже. Яхта довго не чекатиме.

— Через кухню? Яхта… А офіцер?

— Не переймайтесь, сер, Ентоні затримає його увагу. Ходімо, часу обмаль.

І я пішов. Звісно я пішов! Я знав, що Елізабет не була дурною, аби не продумати все наперед. Але мушу визнати, їй майже вдалося переконати мене, що креслення втрачене назавжди.

Ох, що було далі. Нічний заплив Ла-Маншем, бійка у Франції та втеча від жандармів. А Угорська залізниця. Ой леле, яка ж вона жахлива! Але це геть інші історії.