Вбивчо-красивий робот

Акт перший.

    13 червня, 2205 рік.

Це був її день народження і прощання — два в одному, якщо можна так сказати. Еріка запросила до себе на свято трьох своїй кращих подруг: Лесю, Аню і Ніколь. Також надіслала запрошення і декільком чоловікам-друзям, щоб зібралось побільше народу, але з них у цей чисто жіночий колектив погодився прийти тільки самотній Артем. Він був людиною веселою і компанійською, тому ідеально підходив на роль «одного за всіх».

У Еріки був свій триповерховий особняк на березі моря, в затишному і спокійному місці, яких по світу залишилось зовсім мало. Локація обійшлась в кругленьку суму: лише буремні хвилі і вона, наче русалка, що живе біле скель. Дозволити подібне могли тільки «вершки» суспільства, титул яких переходив, скоріше, від батьків до дітей, аніж міг бути виборений з «низів».

Все було підготовано до найменшої деталі. Враховуючи те, що батько Еріки — один із найвпливовіших акціонерів корпорації «Веллі Текнолоджи», наймати персонал для будь-якої дрібнички стало традицією. Дівчина замовила івент агента, кейтеринг, повний клінінг, декоратора; манікюр, косметичні процедури перед головним «виходом», мейк-ап, нове вбрання — без сумніву… всі ті атрибути, які створювали для Еріки гарне свято.

Іменинниця зробила все можливе, щоб її запам’ятали, як найбільш гостинну і дружелюбну господиню.

«На що тільки не підеш, щоб переконатися, що в майбутніх інтерв’ю про мене ніхто кривого слова не скаже» — тишком-нишком вважала вона. Але така була реальність. Еліта в сучасному світі мала слідкувати за своєю репутацією, наче за особистою гігієною. Справедливо буде сказати, що у людей бідних таких турбот не було — бо думали тільки про те, як прогодувати родину і не захлинутися в болоті «кібернетичного вдосконалення» суспільства.

Останнє означало, що кожен громадянин будь-якої країни, що підписала меморандум про «Кібернетичне благополуччя», зобов’язаний був віддавати шістдесят відсотків від свого заробітку на кібербезпеку і модернізацію всього, що підпадало під критерії «застарілого». Таким чином хтось потопав у бідності, а хтось купався в грошах.

***

— Ну що, Голлівуд, сестричко? — загиготіла Аня, попиваючи шампанське, яке розлив по келихах презентабельний офіціант.

Еріка, як зірка і героїня дня, сиділа в голові столу і сором’язливо посміхалась. Її золоті сережки з діамантами виблискували під світлом кришталевих люстр з підсвіткою, які тільки недавно встановили. Важко було сказати, чим більше пишалася дівчина.

— Є всі шанси, але не навроч… — відповіла. Вона сама не зрозуміла, що її потягнуло за язик, бо забобони — далека від неї тема. «Мабуть, покійна прабабуся в цей момент перевернулась від радощів в труні…» — подумала Еріка, стиснувши губи.

— Ми такі за тебе раді, навіть слів не вистачає, — сказала Леся, мало не протираючи сльози.

— З собою не візьму, не перегравай, — хмикнула господиня дому.

Дівчина не дозволила б затьмарити її тріумф. Тільки не сьогодні. З одержимістю психопата вона підійшла до організації події. Кожна маленька деталь мала значення масштабів всесвіту.

— То, як же все так склалось, хто пояснить? Бо я більше по фінансах, аніж кіно, — втрутився Артем, напруживши чоло. Уважно поглянув на Еріку. — Коли тебе встигли запросити?

— Все сталось так швидко, що сама досі не вірю, — нервово засміялась та. — Запросив знайомий нашого режисера, Петра Сергійовича. Він продюсер якогось нового голлівудського фільму жахів і… йому, цитую: «надзвичайно сподобалась моя гра на репетиції»!

Еріка плеснула руками від захвату і граційно запищала. Стільки позитивних емоцій її переповнювало тільки тоді, коли вона отримала запрошення вступити в Університет акторського мистецтва. А туди приймають, без перебільшення, тільки обраних.

— Зачекай, то тобі пообіцяли роль? — роззявив рота Артем. — Це круто! Буду розказувати тепер, що у мене подруга — відома акторка Голлівуду.

— Це ти трохи поспішив, — уважно роздивляючись своє шампанське, прошипіла Ніколь. Її чорні хвилясті локони, як завжди, були акуратно зібрані в хвостик і дотягувались мало не до попереку.

— Ніка! Ну ти й змія… — закотила очі Леся, проковтуючи оливку з свого мартіні.

— Все нормально, вона має рацію, — погодилась Еріка. — Я буду проходити проби на рівні з іншими членами «Декартес», але в мене великі шанси.

«Декартесом» називали закритий елітний клуб, який налічував близько п’яти мільйонів виключно освічених, здібних людей. Названий він був в честь Рене Декарта, французького філософа і математика, який був основоположником раціоналізму. У його членів було все: гроші, статус, підвищені повноваження, повага… і всі вони страшенно піклувались про власну репутацію. Хоч гаслом клубу був: «Розум — істина», далеко не всі використовували свої можливості розумно.

В «Декартес» було важко потрапити людині, яка не пов’язана кровними вузами з ким-небудь із спільноти, але от вилетіти… раз плюнути. Тільки члени клубу мали право на кращі робочі місця на ринку праці будь-якої країни і право на навчання у найкращих вищих навчальних закладах.

— Ти уже натренувала свій крик, щоб усіх вразити і стати королевою жахів? — погралася бровами Аня.

— Зімпровізую, мабуть… Але найважливіше те, що продюсер був страшенно переконливим, а він має дуже добре розбиратися в темі, чи не так? — замріяно продовжила Еріка.

— О, люба, враховуючи всіх цих андроїдів, які за останні роки зайняли і ролі статистів, і ролі другого плану… тобі доведеться вкласти всю себе, щоб отримати місце в фільмі, — зітхнула Леся. Дівчина розуміюче кивнула у відповідь.

Всі були зайняті поїданням теплих і холодних закусок і не наважувались починати тему першими, ніби боялись зайве слово сказати. Але Еріка не вірила, що після останніх новин чимось можна зруйнувати її бойовий дух.

— Гей, дівчата і хлопець, ану відключили кислі мордочки! — підбадьорила їх Еріка, поправляючи хвилясті рожеві локони. — Чуєте?

— А квиток назад уже забронювала? — першою з друзів порушила тишу Ніколь, але, після маленької паузи, всі синхронно приснули сміхом. — Боже, не напружуйся ти так, бо відкинеш копита і доведеться відправити Лесю замість тебе, — все ще сміялась та.

— Я… буду сумувати за твоїм почуттям гумору, — з краплиною розгубленості в очах відповіла Еріка. Посміхнулась.

Приблизно в такому дусі продовжувався весь вечір. Хороша музика не закінчувалась, їжа подавалась, напої наливались по вінця. Тем для розмов ставало тільки більше. Але чого Еріка не розуміла, так це того, де подарунки?

Через це день народження-прощання виходив не повноцінним. Вона питально дивилась на друзів час від часу, але всі дружно робили вигляд, що нічого не відбувається.

— То-о-о, що ж ви мені приготували таке, що дотягнули мало не до самої опівночі?! — нарешті не витримала Еріка. Іноді вона не вміла чекати, ну ніскілечки.

— Ні-і-і! — застогнала від розчарування Аня, драматично розкинувшись на столі. — Ти не могла дочекатися до 23:30? Так і знала, що Артем виграє.

— Гроші на стіл і не жалійся, — задоволено потер руками той.

— Ваша жадність ніколи не перестане мене дивувати. Правильно кажуть, що багатенькі — з причудами, — закотила очі Леся, відпиваючи вже, напевно, сьомий напій. Вона була найбагатшою з групи, але й єдиною, хто не так фанатично культивував цінність репутації. Леся дозволяла собі речі, які інші відкинули ще при народженні.

— Та щоб вас, люди, мені вже скоро двадцять два роки і один день, а ви досі жарти свої дитячі жартуєте, — обурювалась Еріка і благально продовжила: — Припиніть мої страждання. Погляньте на мене! Час невпинно біжить…

Артем хитро посміхнувся. Чоловік підвівся, щоб наказати своїм працівникам принести подарунок, який він, судячи з усього, залишив на своїй королівській яхті. За ним пішли і дівчата.

— Вочевидь, величенький такий подаруночок, — в передсмаку крикнула їм в спину Еріка.

Уже через хвилин п’ять його команда, яка складалась з двох чоловіків і одного зовсім малого хлопця, притарабанила гігантську коробку, в яку б і сама Еріка могла легко вміститись. Або й півтори її! За ними хвостиком приплентались і гості, загадково перешіптуючись.

Дівчина здивовано і навіть трохи збентежено спостерігала за тим, як юний підлеглий Артема зрізає верхній шар — сіро-коричневий картон, в який запакував його перевізник. В фіналі на Еріку чекала білесенька коробка близько двох метрів, з одним-єдиним надписом: «Ф’ючер отоматікс».

— Що це? — ходила навколо коробки іменинниця.

— А ти відкрий і поглянь, — запропонувала Аня.

— Давай, не бійся, — погодився з останньою думкою Артем.

Дівчина взяла ножиці і дуже обережно розрізала бантик. Далі за роботу без секунди сумніву взялися працівники її друга. Ще трохи маніпуляцій і зсередини на дівчину поглянула… людина! Справжнісінькій, як вона свято вірила, вбивчо-красивий чоловік. Чорне волосся, правильні риси обличчя, міцні скули і м’які, тонкі губи. Якщо поєднати в «Сімсах 10» всіх чоловіків-знаменитостей, про яких фантазувала і мріяла Еріка, то на виході вийде він. Від подиву у неї навіть дар мови відняло.

— Далі ми самі, — серйозно сказав Артем і махнув рукою своїм підлеглим, щоб ті не заважали.

— Зачекай, — прошепотіла Еріка, округливши свої великі карі очі. — Як же так? Поглянь, він же весь такий худий…

Дівчина вказала на хлопчика, якому було років дванадцять з вигляду. Той потер свого носа і вагався, чи реагувати якось. На нього раптом звернуло увагу аж п’ятеро, які були скоріше схожі на богів, аніж звичайних людей. Всі вишукано одягнені, тканини блистіли і переливалися на досконалих тілах.

— Лорі, — звернувся до одного з чоловіків Артем. — Хіба я не казав більше не брати на роботу сина?

— Казали, пане, — смиренно погодився чоловік. — Але прошу, не сваріть малого. Він хотів допомогти мені. Вся наша сім’я працює, крім моєї меншенької… Ендрю мріє допомогти своїй сестрі піти в школу в новому році.

Артем підняв брови і засміявся.

— У всіх нас є сестри, Лорі. Це нічого не означає.

Гострий сміх відлунням підхопили і подруги Еріки. Але сама дівчина, здавалось, посерйознішала. Вона знову поглянула на хлопця і його батька; підійшла до своєї сумочки, що лежала на кріслі біля столу. Звідти витягнула декілька крупних купюр і мовчки протягнула їх хлопчику.

— Це… все мені? — розгубився він.

— Ендрю, бери, — тремтячим голосом попросив його Лорі. Не схоже було, що його розхвилювала наявність чайових. Скоріше він переймався через можливу реакцію свого роботодавця, якщо син буде надто довго відбирати їхній час. — Не змушуй пані чекати.

Хлопчик потягнувся до неї своїми кістлявими руками і подякував. Його очі засяяли. Але Еріка не змогла розпізнати почуття, яке переповнювало малого в ту мить. Не вдалось і відпустити одну єдину нав’язливу думку в своїй голові: «Чи достатньо я дала? Скільки б дали інші?».

Після цього маленького полілогу команда Артема повернулися на яхту і всі гості спокійно продовжили святкування в будинку. Еріка знову поглянула на свій подарунок.

— Ну як, заінтригована продовженням вечора? — аж пританцьовувала від захвату Аня. — Це від усіх нас!

— Як тільки ми почули, що ти полетиш в Лос-Анджелес, одразу подумали про нього, — доповнила Ніколь. — Це наш прощальний подарунок.

— На мене не дивись, мій смак взагалі не враховувався, — сказав Артем і випустив нервовий смішок. — Але довелось попітніти, щоб дістати його. Вважай, ми гори заради тебе звернули. Як саме — не питай. Секрет.

— Але… що мені з ним робити… я навіть не знаю, як він працює… — Еріці було трохи незручно визнавати свою необізнаність в роботах-андроїдах.

— Все дуже просто — у тебе тільки пульт і там всього «вкл» і «викл». Бо він уже й так налаштований на твої мрії, крихітко, — підморгнула Ніколь. — Нарешті у тебе з’явиться хлопець. Круто, га?

— Так, ми «зліпили» його спеціально на замовлення. Смаки твої знаємо. І я дещо додала від себе, як спец… тобі точно сподобається, — неоднозначно посміхнулась Аня. Її погляд здався іменинниці і збоченим, і химерним водночас.

— Це так мило, — розчулилась Еріка. — Я знала, що андроїди зараз дико популярні, але я ніколи не думала такого завести. Вважала себе занадто старомодною.

— Просто подякуй нам і ми залишимо вас удвох, — голосно зітхнула Леся. Ніби й зовсім без настрою. Мабуть, через уже «енну» склянку. — Випробуй його! В тебе все-таки свято. Потім нам розкажеш, як пройшла нічка…

Гості розійшлися майже одразу після вручення подарунку. Дівчина так захопилась вивченням інструкції, що в якусь мить промайнула думка: «А чи це етично дарувати… людей?». Хоч і робот, той був настільки реалістичним, що не дарма багато хто жалівся, що на вулиці андроїдів не відрізнити від живих.

Думка суспільства про роботів все ще була дуже обережною і упередженою. Від них старались тримати дистанцію ті, хто погано розумів і боявся. Але Еріка хотіла пізнати його і вивчити.

Вирішила назвати його Еріком.

— Не забудеться ніколи, — хмикнула дівчина.

І після опівночі її Ерік плавно розплющив очі.

Акт другий.

— Привіт, — трохи незграбно сказала Еріка, сидячи на білому вовняному килимі з пультом в руках. Один він, подарований марокканською принцесою на її шістнадцятий день народження, на якому дівчина необережно розкидала свої речі і палетки для макіяжу, сягав божевільної вартості в майже два мільйони євро.

Вона поглянула на свого прекрасного принца. Він зійшов з п’єдесталу коробки і роззирнувся.

— Привіт, — відповів молодий чоловік, що стояв перед нею. «Неймовірно привабливий і… він тепер мій?» — подумала дівчина. — Я сподіваюсь, не надто тебе збентежив своєю появою?

Його голос просочився в вуха Еріки, наче мед. Андроїд підійшов до неї і протягнув руку, щоб допомогти підвестися. До носа терпким і водночас чуттєвим шлейфом замші, шафрану і малини ніжно торкнулися парфуми. «Ну що за чоловік!» — думки змінювали одна одну з великою швидкістю. Його рука здалась дуже теплою і м’якою. Зовсім, як людська. Що за технологія використовувалась для подібного?

— Ні… зовсім ні, — заперечила дівчина, але рум’янець видав її.

— В будь-якому випадку, вибач, якщо впав, неначе сніг на голову. Сподіваюсь ти не розчарована своїм подарунком, — загадково посміхнувся він і повільно потягнувся до її руки губами.

— То ти знаєш, що тебе… подарували мені?

— Все нормально, якщо ти про це. Я створений спеціально для тебе. Все, що може стосуватися тебе — для мене честь, — кивнув андроїд.

— Знаєш… — посміхнулась дівчина. — Досвіду з чоловіками у мене не так багато. А ще…

— З такими, як я, досвіду зовсім немає, — доповнив той. — Я знаю. Це зовсім не проблема. Я буду радий розповісти тобі про все, що тебе зацікавить. Я — відкрита книга.

— Тобі подобається ім’я «Ерік»? — поцікавилась дівчина.

— Тебе звуть Еріка. А це — наймилозвучніше ім’я, яке я коли-небудь чув.

— Ти не проти, якщо я тебе так називатиму?

— Вважай, домовились, — посміхнувся Ерік.

Чоловік одним плавним рухом показав їй на пухнасте крісло біля електричного декоративного каміну і поцікавився:

— Влаштовуйся позручніше. Зробити тобі холодного чаю?

— Не відмовлюсь. Алкоголю мені вже досить… — очі Еріки запалали. Здавалось, то був лише чай, але вона так загорілась від однієї думки, що в неї з’явився кавалер, що зупинитись уже було неможливо. — А ти вмієш готувати?

— Авжеж. Я знаю не одну тисячу рецептів. І це — не рахуючи десертів і напоїв.

— Нічого не маєш проти дівчини, яка терпіти не може… кухонні справи?

— Звісно ж ні, — похитав головою Ерік, наповнюючи чашку. — Враховуючи, наскільки ти багата… це дивне запитання. Ти ж не боїшся розчарувати мене такими дурницями?

— Трохи, — сором’язливо визнала дівчина, занурюючись глибше в крісло. — В шістнадцять мати найняла для мене кращих вчителів з кулінарії, але я… не виправдовувала надій. Два роки поспіль… Дещо я засвоїла, але мені далеко до того, що хотіла зліпити з мене мама. Вона і досі свято вірить, що коли хтось взнає про мої промахи, то в «Декарті» мене засміють… Постривай… — зупинилась Еріка. Її обличчя трошки збагряніло. — Ти, напевне, взагалі не їж? От дурепа…

Ерік приніс їй глибоку чашку чаю і сів на крісло навпроти. М’яко посміхнувся. Чоловік, наче, милувався тим, як легко розгубилась нова подруга в його присутності.

— М-м… чай чудовий, — поспішила прокоментувати дівчина, щоб втекти від попередньої теми. — Дякую.

— Завжди радий.

На мить запанувала тиша. Ерік явно не хотів тиснути на неї і дав можливість звикнути до цього незвичайного досвіду.

— Я зазвичай зібрана і доволі розумна, — почала виправдовуватись Еріка. — Не знаю, чому поруч з тобою я почала мимрити…

— Не переймайся через це. Я справді не їм, — пояснив їй чоловік. — Традиційну їжу. Але раз на рік віддавай мене на технічне обслуговування і все буде прекрасно. Адже мені потрібні трохи нетрадиційні харчі.

Еріка кивнула. Дівчина була рада, що справити хороше перше враження вона ще могла. Хоч камін був лише візуальним додатком, а чай — холодним, Еріка відчула якесь приємне тепло всередині. Після стількох років вона змогла знайти хвилинку, щоб розслабитись.

Наодинці не вдавалось цього зробити: в голову постійно лізло мільйон думок і з цієї причини, в тому числі, не так давно їй діагностували тривожний розлад і розлад соціальної тривоги. Справлятися з ними без ліків вона так і не навчилась, але, чомусь, поруч з прекрасним принцом було спокійно і затишно.

— А ти сильний? — раптом спитала вона.

— Як супермен, — посміхнувся Ерік.

— А розумний?

— В моїй голові безкінечна кількість інформації. Але я відкритий до нового.

— А кінематограф любиш?

— Все, окрім жанру арт-хаус. Надто…

— …специфічно? — закінчила речення Еріка і засміялась. — Схоже, мої друзі все-таки щось знають про мене.

— Я не знайомий з твоїми друзями, але впевнений, що ти заслуговуєш, щоб тебе щиро слухали і бачили такою, як ти є, — молодий чоловік поправив своє густе темне волосся. Цей маленький рух в пару з коментарем змусив серце Еріки затьохкати швидше.

— Ви, роботи, всі такі хороші? — примружилась дівчина. На мить тривожність повернулась.

— Ні. Ми — як і ви. Ми можемо мінятися в залежності від ситуації. Можемо критикувати і бути не такими дружелюбними, якщо у нас поганий настрій.

— Поганий настрій? — здивувалась Еріка.

— Так. Це частина нашої адаптації в суспільстві. Ми реагуємо на середовище, — пояснив чоловік. — Але не хвилюйся. Наразі я в прекрасній компанії, мені комфортно. Тому поганий настрій мені точно не загрожує.

Дівчина трохи зашарілась від його слів. Навряд чи ще хтось в її житті був настільки добрим до неї, просто тому, що… «чому б ні?».

— А що ти робиш, коли в тебе поганий настрій? — спитала вона.

— Я люблю читати і вивчати нове. Також прогулянка дуже гарно провітрює голову. Хоч формально мені і нічого провітрювати, — підморгнув Ерік. —Якщо об’єднати ці дві речі — ефективність подвоюється. Знаєш… я помітив, яка тут краса навколо. Ти часто буваєш назовні?

— Тут закрита територія. Весь пляж належить мені. Тому так, доволі часто. В місто я б не наважилась вийти наодинці, не з моєю… — Еріка зупинилась. — Ще раз, як багато ти про мене знаєш?

— Я знаю твої найбільш виразні звички, улюблений колір, улюблені фільми і книги, дещо з твого дитинства і підліткового віку, те, що ти прекрасна акторка і скоро будеш знаменитістю, — замислено перераховував він. — А чому ти питаєш?

— Авжеж, точно… — прошепотіла собі під ніс Еріка. — Ти обіцяєш нікому не розповідати?

— Жодного слова з нашої розмови не вийде за межі цієї голови, — андроїд вказав рукою на себе. — Ти можеш мені довіритись. Але це не обов’язково має статися зараз. Часу у нас буде багато, якщо ти цього забажаєш.

— А ти б зміг прожити все життя з людиною, у якої… сильна тривожність? — наважилась промовити Еріка.

— Якщо ця людина — ти, — посміхнувся Ерік.

— Я вірю, що ти розбираєшся в темі… А як інакше! Але… ти зовсім не подумав. Ні секунди.

Чоловік зробив паузу.

— Вибач, надалі я буду уважнішим до таких дрібниць. Часом я забуваю про те, що дуже швидко думаю і це може привносити трохи плутанини, — Ерік знизив плечима.

— Он як…

— Так. І, відповідаючи на твоє запитання, скажу: в тривожності немає нічого страшного, чи непоправного. З нею стикається майже кожен в наш час.

— Справді? — здивувалась Еріка. — Я ніколи про це не думала.

— Якщо вірити статистиці, — кивнув робот і змінив тему. — Ти не хочеш трохи провітритися, покинути ці стіни? Це, здається, гарний спосіб уникнути зайвої напруги і допомогти тобі розслабитися.

— Ого! Ти прочитав мої думки, — нервово засміялась Еріка. — Ти знаєш щось, чого не знаю я?

— Я знаю точно, що людям до душі свіже повітря, — доброзичливо кивнув той, чарівно посміхаючись.

В його міміці і поведінці була закладена дуже приваблива особистість. Він здавався Еріці і добродієм, і поганцем водночас. Дуже притягуючий чоловік, який прекрасно справлявся з роллю, яку йому запрограмували. Саме так. І дівчина це розуміла.

Еріка грайливо махнула рукою.

— Знущаєшся?

— Трішки, — хитро посміхнувся Ерік.

Дівчина замислилась. Захопливо було пізнавати чоловіка-андроїда. Галантний і добрий, але десь глибоко всередині його синтетичної особистості спалахнули якісь цікаві спокусливі бісики.

Андроїд знову протягнув їй руку і дівчина піддалась. Уже через декілька хвилин вони вийшли за межі будинку і Еріка відчула на собі освіжаючий морський бриз. В цей день було доволі вітряно, тому хвилі голосно шуміли і тягнулися до її будинку своїм чорним дотиком одна за одною. Дівчині здалось, що чорнота намагається втрутитися в її розмірене щасливе життя, проковтнути і потягнути все, що вона знає, на глибину. На самісіньке дно. Це збуджувало і лякало водночас.

— Це, мабуть, дуже некоректне запитання, через яке мене б уже закенселили в «Декарті», але ти… відчуваєш щось? — поцікавилась Еріка.

— Чи відчуваю… — задумався робот. — Скоріше ні, аніж так. Не в людському розумінні слова. Я знаю, як охарактеризувати відчуття і на що вони мають бути схожі.

— Наприклад? — дівчина повільно ступала по піску попід руку з чоловіком.

— Ну, цей вітер і вологу я б охарактеризував як «поколюючі» і «пронизливі до кісток». Щось схоже, власне, на страх.

— На страх? — здивувалась та.

— Так. А як би ти описала страх? — раптом спитав Ерік.

Дівчина завагалась. Як часто вона відчувала страх і яке місце він займав в її житті?

— Якщо ототожнити мою тривожність зі страхом, то це зв’язуюче почуття. Ніби мені закували руки і ноги і залишили одну-однісіньку посеред безлюдного острову. Я завжди… «сам на сам» з цим досвідом.

— Зрозуміло, — кивнув чоловік. — Але тепер я з тобою. Якщо ти забажаєш, то я стану твоєю підтримкою і опорою в складні часи.

Ерік посміхнувся. Його щирість підкупала дівчину. Часом вона навіть забувала, що поруч з нею не жива людина. Його рухи, поведінка і слова, не рахуючи його пояснень про андроїдів, — все це змушувало повірити чоловікові і стати частиною його життя. Його досвіду. Поруч з ним вона почувала себе в безпеці, хоч і не розуміла чому.

На мить Еріку зацікавило щось далеко в морі. Якийсь силует.

— Поглянь, — вказала вона в далечінь. — Це яхта Артема. Вони не так далеко відплили, якщо подумати. Вирішили не спішити?

— Не спішити? Чому ж? — поцікавився Ерік.

— Не знаю, — нервово хмикнула дівчина. — Раптом це пов’язано з тобою?

Вона посміхнулась і хитро поглянула на робота. Він питально підняв очі.

— Зі мною?

— Так. Не ображайся, але їм, напевне, цікаво, як пройде наш вечір і… чи ми поладнаємо. Є ще кілька вагомих причин для моїх подруг, але я поки не афішуватиму їх, щоб не налякати тебе, — засміялась Еріка. — Скоріш за все просто планують увірватися до мене з самого зранку, щоб почути все від першоджерела.

— Ти про можливість проведення ночі зі мною? — прямолінійно спитав чоловік.

— О… ну… так, — розгубилась та.

— Не забувай, що це тільки твоє рішення, а не друзів. Вони можуть мати які завгодно плани на цей вечір, але справді вплинути на нього можеш виключно ти.

Ерік щиро посміхнувся.

— Справа в тому, що я почуваюсь трохи ніяково. Я не знаю, якого типу ти андроїд. Спершу я боялась, що друзі жартома підсунули для мене робота для інтимних… послуг, — Еріка зітхнула. — Але я вже зрозуміла, що помилялась! Не бери близько до… серця…

— Он як, — милозвучно засміявся чоловік. — Ні, я був створений універсальним. Ти завжди можеш глянути мою модель і опис на звороті коробки.

— Ні, немає причин, — похитала головою Еріка. — Я вірю тобі.

Ерік кивнув. Він зупинився на місці, а разом з ним і дівчина.

— Тобі не холодно? — спитав.

— Трохи, поволі стає холодніше. Все-таки пізня ніч.

Навколо було доволі темно. Але в цьому і полягав великий плюс цього місця — тут можна було спостерігати за зорями. Посеред міста, з усім тим яскраво неоновим освітленням про таке можна було тільки мріяти. Саме тому, навіть в центрі, нерухомість була дешевшою, ніж на віддалених куточках.

— Можна я тебе поцілую? — раптом випалив Ерік.

— Я… — знітилась дівчина. — Так…

Чоловік плавно потягнувся до її губ. Ніжні, м’які, наче подушка, вуста гаряче торкнулись Еріки. Поцілунок був палким і навіть вологим, що трохи дивувало дівчину, однак в цьому пристрасному танці вона на мить забула про всі тривоги. Доти, доки їх губи не розімкнулись. Опісля вона знову повернулась до світу, до якого звикла і від якого не могла втекти навіть у втіхах з таким чоловіком.

— Ти справді, неначе живий, — прошепотіла Еріка.

— А тобі подобаються… лише живі? — повільно спитав чоловік.

Дівчина підняла на нього свої великі карі очі і спробувала зрозуміти, які почуття його переповнювали і чи вони взагалі були. На жаль для неї, розгадати цю загадку так і не змогла.

— Вибач, але хіба не для цього ти якраз був створений? Щоб нагадувати живого… — наважилась сказати Еріка.

— Ти маєш рацію. Але сподіваюсь, колись ти зовсім забудеш про «неначе» і я зможу стати живим поруч з тобою, — чоловік плавно провів рукою по рожевому волоссю. Дівчина посміхнулась.

— Я також, — кивнула вона. — Ти мені справді подобаєшся.

— Ти мені також подобаєшся, Еріко, — прошепотів на вухо чоловік. Його подих був гарячим і глибоким і остаточно розтопив лід між ними.

Дівчина доволі швидко відчула втому і сонливість, тому вони повернулися в особняк. Ерік підняв її на руки і відніс в спальну. Ніжно поклав на широке ліжко і потягнувся до губ за ще одним поцілунком. Еріка повільно відповіла і вже за мить пристрасть взяла над нею верх. В голові паморочилось від збудження і хвилювання. Міцний голий торс Еріка заполонив всі думки і дівчина відчула, що от-от підлетить на крилах ейфорії. Заплющила очі…

Акт третій.

Відчуття невагомості перетворилось у сильну важкість. Еріка повільно закліпала і застогнала. Губи були сухими і навіть злегка потріскались. Вона пройшлась по них язиком, щоб повернути жадану вологу, але в роті пересохло.

«Невже я так сильно перепила? І коли я встигла вирубитись?» — перше, що спало їй на думку. Дівчина повільно поворухнулась на ліжку. Навколо було доволі темно і тихо. Голова розколювалась і паморочилась від вечірніх посиденьок. Здавалось, якщо вона почне рухатись хоч трохи активніше, нутрощі дівчини просто вивернуться назовні.

Ліжко було пустим.

— Е…ріку..? — прохрипіла та. — Ти де?

Вона повернулась на інший бік і побачила перед собою темну постать. Як тільки Еріка звикла до темряви, в руці тіні чітко змалювався блискучий металевий предмет. Дівчина зойкнула від переляку і ледве смикнула своє важке знесилене тіло вбік, щоб уникнути вістря зброї, яке зі смачним звуком встромилося туди, де щойно лежала її голова.

— О, Боже, Боже… — повторювала перелякала дівчина і вскочила з ліжка, ледве виплутавшись з простирадла. — Що відбувається?!

У відповідь вона почула тільки мовчанку. Силует не рухався з місця, а там, де мали б бути очі, Еріка розгледіла дві сяючі червоні цятки. Жах, який переповнив її тіло, змусив забути і про біль, і про втому.

— Еріку? Це ти? — намагалась заспокоїти дихання дівчина. — Що т-трапилось?..

Постать одним хвацьким рухом шмигнула на дівчину з ножем. Та з криками відстрибнула від вікна, штовхаючи важкі штори в обличчя ворогу і стрибнула на ліжко. Це затримало робота на кілька секунд і Еріка змогла перелізти широку постіль і вибігти з кімнати.

Вона з усіх ніг, в одній спідній білизні, вилетіла до сходів і побігла на перший поверх. Підлога льодом зустріла її босі ноги, так, ніби хтось вимкнув підігрів декілька годин тому. Навколо було темно і тихо. Дівчина роззирнулась, в пошуках шляху. Її голосне і переривисте дихання, здавалось, можна було почути з будь-якої точки дому. Один останній, можливо, рятівний ривок до дверей — зачинено…

— Що?! — пробурмотіла собі під ніс розлючено. — Якого біса? Що тут від…

Зверху дівчина почула повільні, але чіткі кроки андроїда. Він йшов впевнено, але не спішив. Мабуть, оглядав кімнати наверху в пошуках Еріки… або  хотів погратися з нею в кішки-мишки. Вона присіла і повільно поповзла до кухні, щоб знайти там хоч щось, чим змогла б захиститися. Але в шухлядах було майже пусто. Невже робот сховав усі гострі предмети, щоб зовсім позбавити її захисту?

Скільки часу вона проспала і котра година — також ніяк не могла зрозуміти вона. Андроїд, тим часом, уже спустився і спокійно снував по першому поверху. Він оглядав кожен темний куточок вітальні, тримаючи знаряддя вбивства на видноті, щоб Еріка чітко бачила і розуміла, для неї — це кінець. Дівчина притиснулась до кухонної стійки і намагалась заспокоїти своє швидке дихання, але їй це ніяк не вдавалось. Сльози почали гронами сповзати по щоках і затуляти і без цього погану видимість.

Тим часом, робот наближався до її схованки. Його кроки ставали голоснішими, а глибоке дихання чутнішим. Підлога під його туфлями приглушено цокотіла і била по нервах Еріки. З кожним кроком вона злегка підстрибувала від переляку.

«Все не може так закінчитись… я маю щось робити… маю щось…» — били думки гарячою парою, через які уже не ставало кисню. Дівчина повільно відповзла в інший бік від робота, який от-от міг її наздогнати. Чи бачив він в темряві? Чи чув він її? Від багатьох дрібниць зараз залежало її життя. В тому числі і від чистої випадковості.

Дівчина повільно, навколішки, рухалась в зворотній від робота бік, майже беззвучно перебираючи голими тремтячими колінами по підлозі. Затримала дихання. Коли вона повірила, що уже майже вибралась з цієї пастки, з-за повороту на неї несподівано і різко глянули двійко червоних очей. Тінь хижо посміхнулась. Еріка відчайдушно закричала і підстрибнула на ноги.

Чимдуж побігла від вбивці-переслідувача, зачіпаючи навколо предмети інтер’єру. Ті з гуркотом падали на землю. Крихка ваза, про існування якої Еріка навіть не пам’ятала, розлітались на маленькі шматочки. Один із шматків відскочив від підлоги і різонув дівчину по нозі. Вона застогнала від болю. Але це було найменшою її турботою. Еріка з усіх сил залетіла в кімнату керування будинком, яка була на іншому кінці першого поверху, і повільно зачинила за собою двері, щоб робот не зміг почути, де та сховалась.

— Де воно, де… — бурмотіла вона в пошуках свого спасіння.

На превеликий жах Еріки щиток управління було просто понівечено — зсередини звисали розірвані дроти і мікросхеми. Саме через це ніхто не зможе ні вийти з будинку, ні увійти. Система блокувалась доти, доки хтось не полагодить її ззовні. Схожий випадок у дівчини вже був — коли щось зламалось близько місяця тому, її охоронець віддалено полагодив систему. Однак цього разу вона була покинута напризволяще. Де зараз був сам чоловік і що могло з ним трапитись — Еріка лише здогадувалась… Судячи з усього, вона могла знайти його порізане бездиханне тіло в будь-яку мить і основна мета зараз — це не допустити такої долі і для себе.

Зазвичай для екстрених випадків вона мала при собі браслет, який відправляв сигнал про допомогу в поліцію. Але вона зняла його ще перед святом, щоб одягнути золото. В такій темряві шукати його — пуста справа. Але Еріка вирішила спробувати.

«Що з андроїдом? Невже він зовсім з глузду зійшов… зламався?» — розмірковувала дівчина, поки повільно, м’якими кроками, ступала з кімнати, щоб не стати жертвою в цьому глухому куті з чотирьох стін. Для того, щоб у неї був хоч якийсь шанс, потрібен простір для маневрів.

— Спокійно, Еріко, ти зможеш, — ледь чутно прошепотіла собі дівчина. — Потрібно знайти той браслет… Або, хоча б, телефон…

Навколо було доволі тихо. Куди подівся робот? Очікував її в засідці? Від нього можна було очікувати чого завгодно. Машина, яка злетіла з котушок, могла ставати непередбачуваною і дуже небезпечною.

Еріка розуміла, що єдиний її вихід зараз — це знайти сумочку. В ній має бути і браслет, і смартфон. Так, чи інакше, вона має покликати на допомогу. Самій їй не впоратись.

Андроїда ніде не було чутно. Еріка повільно, стараючись не зачепити нічого по дорозі, поверталась до вітальні. В темряві вона роздивилась сумочку, яка висіла на спинці крісла. Підійшла, щоб схопити, і через секунду зрозуміла, що то був заздалегідь повішаний кухонний рушник.

— Це шукаєш? — почувся голос ззаду. Робот.

Дівчина підскочила від переляку. Андроїд повільно витягнув з сумки і телефон, і браслет. Одним легким рухом просто роздавив предмети. Зім’яв, наче якийсь папір. Шматочки можливого порятунку з різким звуком посипались на підлогу. Еріка повільно закрокувала назад, намацуючи собі дорогу мало не спиною. Руки і ноги тремтіли, голосові зв’язки не піддавались. Вона навіть не могла відповісти йому. Здавалось, зараз у неї станеться черговий напад тривожності, який остаточно поховає її.

«Так я зустріну смерть? Ніякого Голівуду, значить…» — бурлили думки дівчину. Робот знову посміхнувся на всі зуби. Химерно хитаючись, почав крокувати до дівчини.

Горло стиснуло. Еріка почала хапати повітря губами. Все не могло закінчитись на цьому. Якщо їй доведеться, то вона просто вистрибне з вікна, щоб врятувати своє життя. І єдине вікно, яке могло відчинятися без технології розумного будинку — це в її спальні. Там, де все почалось. Воно вважалось аварійним виходом і, якщо вона зможе вилізти, то спуститься по драбині вниз.

Еріка змусила себе зробити ривок. Вона врятується, чого б їй це не вартувало. Робот засміявся. Він був впевнений, що їй нікуди тікати і весь цей час просто розважав себе, граючись зі здобиччю. Але коли його терпіння закінчиться, що очікуватиме дівчину? Діяти потрібно було негайно. З усіх сил, що залишились в змученому тілі Еріки, вона побігла нагору.

Всередині, захекано, але впевнено, підсунула тумбу до дверей, щоб затримати андроїда хоч на деякий час. Підійшла до вікна. Зачинено. Еріка смикнула його вгору сильніше. Не піддалось.

— Чому, чому, чому!!! — переляк відбивав ритми по вушних раковинах. Час безжально спливав.

Дівчина схопила міцне крісло і замахнулась по вікну. Хоч би що. Замахнулась вдруге і втретє. Звісно… ніжка відламалась. А в іншому — без змін. Весь будинок був фортецею. Старанно створений. Спеціально на замовлення її багатих батьків. Подарунок, який мав зробити Еріку щасливою. Дати безпеку…

Вона схлипнула. Повільно сіла біля стіни, тримаючи в руках ніжку від дерев’яного стільця. В неї залишилось два виходи. Загинути без бою, чи хоча б спробувати поборотися за своє виживання. Міцніше стиснула свою зброю. Кроки з коридору наближались. Туп. Туп. Туп…

Вже через мить сильна рука андроїда натиснула на двері. Тумба, яка поїхала по підлозі, ріжуче заскрипіла. Еріка завмерла. Кров в жилах, неначе зупинилась. Ось. Момент, який вирішить усе.

— Сюрпри-и-и-из! — в унісон закричали голоси. Зацікавлені ситуацією голови її друзів визирнули з-за привідчинених дверей.

Еріка випустила пронизливий, розриваючий душу крик, який заповнив всі куточки її особняку. Весь страх і біль вийшли назовні, вилились в музику жаху — крижаному вереску, який жертва дарує вбивці. Востаннє.

— Ну що, тепер можна сказати, що пранк провалився? — сонно поцікавилась Леся, звертаючись до інших.

Еріка голосно загоготіла. Її скляні очі, нарешті, запалали.

***

Дівчина отримала роль. Її вміла гра стала справжнім тріумфом. Крик, який змогла зобразити на кастингу, став візитівкою Еріки, як майбутньої горрор-зірки…