Вимираючий вид

Як дивно… Навіть неймовірно, хоча в цю епоху такі слова вже ніхто не вживає. Як ми могли виживати в цій подобі стільки тисяч років? Епітелій такий тонкий, що видно судини, подекуди випинають кістки, і хоча цій новонародженій людині всього пара годин, її шкіру вже покривають зморшки. Від цього моменту вона починає зношуватися.

А очі? Ви бачили ці склери? Як ми могли вберігати їх впродовж середньостатичного віку життя, якщо вони ладні витекти чи вийти з ладу, як тільки туди встромиш власний палець? Вже не кажу про інші механічні загрози. Це дитя ще не користувалося жодним своїм оком, а в лівому вже лопнула судинка, зовсім невеличка, але я бачу цей крихітний крововилив і знаю, що з часом їх буде більше. Їх вже більше по тілу, якщо приглядітися то тут, то там видніється сіточка пошкоджених капілярів: почервоніння, подразнення, ймовірно, істота відчуває свербіж…

А ці геніталії сміховинні, навіть якщо не зважати на їхній зовнішній вигляд. Незахищені, незручні, при істотному ураженні людина, ймовірно, втратить значну кількість крові й загине. Видільна і функція розмноження здійснюються через один орган, що межує з абсурдом. Я вже мовчу про задоволення, три функції в одному органі, можливість втрати якого в реальному житті поміж подібних та інших видів майже 70% за сучасними даними. А кажуть, у природи немає почуття гумору, і справді, це більше іронія…

Неймовірно, що колись давні люди вважали немовлят досконалими. Я ж точно знаю, що всі, повірте, всі новонароджені люди дефектні. Я виростила з людських репродуктивних клітин тисячі немовлят, і всі вони мали недоліки. Ніхто з них не був абсолютно здоровим, кожна дитина мала генетичні схильності до захворювань і новоутворень, незначні порушення розвитку органів та тканин, які старість перетворювала на зброю проти власного організму. Люди були приречені від самого народження. Як ми могли не зрозуміти, що це тіло не спрацює? Тобто чому ми так довго йшли до цієї думки? Можливо, якби ми почали працювати над нашими тілами раніше, то вже зараз мали успіх у чомусь більш важливому. Тіло по суті незначуще, все можна розібрати, замінити, вдосконалити. Що по-справжньому важливо то це свідомість, яку ми так і не навчилися відтворювати самотужки.

Людська свідомість теж далеко неідеальна, має безліч недоліків, крихка настільки ж, як міцна, хоча я не вірю сама собі, коли використовую це порівняння. Парадокс. Сукупність нейронів, яку ми не можемо запустити в дію ніяким доступним науці способом, щоб отримати навіть цей примітивний результат. І від цього навіть такий рівень людської свідомості здається надзвичайним. Коли я дивлюся на цю дитину з убогим тілом, то вражаюся тим, що в середині її маленької голови. Свідомість, яка може змінюватися. Це диво в світі, де це слово замінив науково-технічний прогрес, все інше можна назвати відкриттям, але це залишається дивом. Мозок, у якому живе свідомість. З ним ми все ще люди. З нею ми все ще називаємося людьми.

Тому привіт, маленька людинко. Якою б ти не була дефектною, з тобою все буде гаразд. Невдовзі твої кволі частини замінять кращим тілом: стабільним, довговічним і відновлювальним. І я простежу, щоб нічого в світі не нашкодило тобі. Обіцяю, хоча до сьогодні нікому з новонароджених цього не обіцяла. Що змінилося? На жаль, не я. Просто моя робота майже завершена, більше не буде нових людей, ніяких інших людей. Бо ти останній, дорогий Адаме.

***

– Адам? Серйозно? – спитав Ді, нависаючи над малюком, щоб очистити його від випорожнень. – Не знав, що в тобі залишилася сентиментальність.

Слова Ді зачепили, але я не подала вигляду. Із моїм тілом це було нескладно, на відміну від тіла Адама. Всі його емоції легко читалися через рум’янець, виділення, тон голосу, розширення зіниць, підняття геніталій чи волосків на шкірі… Можна було довго перераховувати всі неконтрольовані людські прояви думок та почуттів, моє ж тіло мало запрограмований рівень збудженості, і мій рівень завжди був на критично низькому показнику. Давні люди назвали б мене байдужою або безпристрасною, або холодною, але вже точно не сентиментальною. Цього просто не могло бути з моїм рівнем відклику від імпульсів мозку. Ді от хто сентиментальний, в нього завжди встановлений найвищий допустимий рівень емоційності.

– Це просто ім’я. – сказала я, перевіряючи покази життєдіяльності новонародженого. – Це практично.

– Ні, практично називати тебе Ем, а мене – Ді. Ми могли називати його за номером ембріону, як робили раніше, але цього разу ти дала істоті ім’я.

– Мати ім’я, а не номер практично, коли ти останній в своєму виді. Пам’ятаєш, як ми називали останнього білого ведмедя?

Неочікуваний рівень забудькуватості проявився на його обличчі. Воно і руки – єдине, що в Ді зберігало людський вигляд. «Щоб не лякати дитину», – так він казав, і мав рацію: доторки біологічної чи синтетичної шкіри покращували розвиток новонароджених й вберігали їх від стресу, на відміну від нічим не покритих механічних компонентів наших тіл. Тому я віддавала перевагу гуманоїдному вигляду свого тіла, яке майже не відрізнялося від того, яке колись мала, тільки було значно кращим і загрожувало мені смертю лише в разі відключення живлення до мого мозку. Ді ж любив свій механічний вигляд, йому не подобалося приховувати метал під синтетикою, навпаки він довго працював над тим, щоб набути вигляду двохметрового трансформера зі старих коміксів, і людські частини носив тільки в робочі години.

Нарешті Ді радісно скрикнув, пробігшись по архівах пам’яті.

– Джек! О, він був таким миленьким. Ми назвали його в честь Джека Шапіро, який у 2014 році запропонував відзначати Міжнародний день білого ведмедя, щоб привернути увагу до його зникнення… Ех, у нього нічого не вийшло. – пригадував колега. – Ого, як давно це було! Тисячу шістсот сімдесят три роки тому… Час летить. Але найбільше з вимерлих мені подобалося мавпенятко. Шимпанзе звичайний, пам’ятаєш його?

– Славко. – швидко сказала я, бо щоб пам’ятати їх усіх, мені не потрібна була база даних. – Він виріс таким руденьким і прожив аж 62 роки, хоча жодна програма життєздатності не давала йому стільки часу.

Ді замахав руками, змахуючи сльозу, хоча сліз на його обличчі не було, бо слізних залоз він не мав.

– Ми такі сентиментальні! І це зовсім непрактично, щоб ти не казала… – сказав він, тремтячим голосом. – Але тепер я розумію, чому ти дала Адаму його ім’я. Це ж остання людина! Не побоюся сказати, останній із нас.

Ми переглянулися і заклякли. Дитина улюлюкала в руках Ді, як десятки тисяч дітей до неї, але цей звук мав невдовзі перерватися і більше ніколи не з’явитися.

– Що ми будемо робити далі? – розірвав мовчання колега, в голосі якого відчувалася паніка. – Ти вже отримала відповідь від Компанії?

Я похитала головою.

– Не хочу знову у Відділ Ссавців. – розчаровано вставив Ді. – Там теж майже не залишилося роботи. Хіба що у Відділі Комах розводити тараканів…

Ді перебільшував. Деякі тварини, особливо членистоногі, земноводні та безхребетні розводилися пречудово, траплялися втрачені види, але результати перевершували очікування. Також учені відзначали успіхи з класом плазунів, із птахами та ссавцями було гірше, але деякі види все ще жили в природі. Також залишалася надія, що види могли зберегтися у віддалених заповідних зонах, заборонених для активного дослідження. Люди вже тисячоліття не використовували ці території, щоб відновлення довкілля відбувалося природним шляхом, тільки у надзвичайних випадках Компанія дозволяла відправити туди експедицію чи дослідницьку техніку. І майже всі ці випадки мали відношення до вимирання якогось виду. Коли залишалася остання пара чи навіть остання одиниця, Компанія оголошувала пошук того, хто міг стати рятунком. Ще один білий ведмідь, ще одне шимпанзе, ще одна людина… Ось, що нам було потрібно: ще одна людина жіночої статі, яка б врятувала людство.

– Ей, колеги! Ніхто не хоче випити сьогодні? – в дверях лабораторії показався Лі з Відділу Молюсків. – За мій рахунок! В барі «Червоний кит» на вул…

– Ні-ні, Лі, не сьогодні! – в один голос затараторили ми з Ді. – Побачимося, Лі! Хорошого вечора, Лі!

Колега-науковець, зовсім не засмутившись, широко усміхнувся і зник у коридорі.

– Господи, який надоїдливий хлопець! – сказав Ді, хитаючи головою. – Він приходить сюди тричі на тиждень і постійно кличе в «Червоний кит»… Я був із ним там вже двічі, вперше було навіть весело, але вдруге… Не знаю, з цим хлопцем ніби щось не те.

Я кивнула.

– Думаю, він – Імітація.

Брови Ді піднялися.

– Серйозно!? Тут? В нашій лабораторії? – Ді був обурений, і водночас йому просто не вірилося.

– Чому ні? – я знизала плечима.

– Бо це Центр Відродження! Тут зберігається чверть біологічного матеріалу всіх живих істот на планеті та весь репродуктивний матеріал людини, який у нас тільки є.

– Вже ні. – я усміхнулася, а потім навіть дозволила собі смішок. – Останній людський репродуктивний матеріал ми використали на Адама, всі інші клітини виявилися нежиттєздатними, їх доведеться утилізувати.

Ді сумно закивав.

– Так, але все одно це Центр Відродження! Імітаторам тут не місце, наша робота занадто важлива, щоб довіряти її їм. Ми працюємо з живими істотами, Ем! Потрібен підхід…

Я знову дозволила собі смішок.

– Це машини, Ді! З роботою проблем не виникне, а от підтримувати життя в офісному колективі вони не вміють. Діють за програмою, і не всім Імітаторам цю програму писали генії, більшість сценаристів – ліниві козли, які йдуть по шаблону, тому Лі й запрошує нас майже не кожного вечора в «Червоний кит». Тільки уяви, як працювати з ним в одному відділі.

– І що, ніхто не здогадується? – Ді опустив Адама в інкубаційну колиску.

– Можливо, але ж ти знаєш, що про це ніхто не говорить. – я вже сама жаліла, що почала.

– Та ні, не може бути! – відмахнувся він. – В Лі є сім’я. Дружина, матір, він якось говорив про сестру.

– Так, я навіть зустрічала їх. – погодилася я. – Дуже схожі на Лі. Такі чисті. Запрошували мене на вечерю. Думаю, вони теж Імітація.

– Ціла сім’я Імітаторів? Не вірю. – вбито сказав Ді.

– Не вір. – полегшено відповіла я, і ми з Ді переглянулися, що ввійшло у звичку, коли слова були зайвими.

Раз, два, три… Ми розсміялися. Але в погляді колеги я бачила істину: він вірив і знав, що Лі й всі його рідні – Імітація. І вони були не єдині – в цьому й проблема.

– Ну ти і розіграла мене. – сказав він, витираючи від сміху уявні сльози. – Майже повірив.

– І не кажи. – погодилася я. – Сходимо з Лі в «Червоний кит» наступного разу.

– Коли Адам підросте! – вставив Ді, тикаючи пальцем в малюка. – Обов’язково!

Ми теж добре грали в імітацію, адже з нас все почалося: спочатку ми прикидалися машинами, а тепер – людьми. Хто ми тепер? По факту кіборги, штучне тіло й оцифрований людський мозок, заживлена людська свідомість. Але знаєте, що гірше за кіборгів? Андроїди. Не всі, тільки ті, що з програми «Імітація». В андроїдів немає свідомості, тільки недорозвинений штучний інтелект. І як ми не намагалися, в нас так і не вийшло дати їм свідомість, тільки запрограмовані дії й здатність маніпулювати даними. Тому репродуктивні клітини були такими важливими, бо тільки народжені з них люди мали свідомість і могли стати нами – Новими Людьми.

***

Мене кличуть Ем. Не Емі, Емілі, Емілія чи Емма. Це не скорочення, а перша літера. М.

Колись я була Марія. Мені подобалося моє ім’я й моє людське тіло. Я займалася розведенням євразійської рисі, що була на межі зникнення і якої зараз немає. Але тоді ми ще боролися, в усіх тварин, яких ми виводили, ще були імена, а не номери. В усіх, навіть не останніх. В мене не було дітей. І немає, я ніколи не заморожувала власні яйцеклітини, бо тоді, коли пішла на процедуру «поліпшення», загальний збір репродуктивного матеріалу ще не проводили, а ініціативи я не виказала. Чому погодилася на процедуру? Бо добре знала, що той хто не змінюється, не виживає. Але я навіть не підозрювала, що людство заклякне в цьому «поліпшенні» назавжди.

Я не одна з Перших Нових Людей, але мені багато років. Тисячі років, свічки на торті давно перестали бути актуальні, і з часом моє ім’я теж втратило доцільність. Нові Люди спілкувалися в мережі частіше, ніж у реальності, тому ми спрощували мову й скорочували те, що хотіли передати. В Марії відпала необхідність і все, що було після «М» зникло. Десь у той час почали стиратися мої спогади, як бути звичайною людиною, не «поліпшеною» і не Новою. Я забула, що таке мати слабкість, хворіти чи відчувати незапланований рівень емоцій та болю. Робота стала легкою, як і всі фізичні навантаження. Біологічний вік мене не квапив, час перестав бути ворогом, зовнішній вигляд був лише оболонкою, краса якої залежала від рівня доходів, а не від генетичного коду. Не потрібно було їсти чи пити, потреби зводилися до мінімуму. Все здобувалося тисячоліттям раніше чи пізніше. І довгий-довгий час мене все це влаштовувало.

Не всі Нові Люди усвідомлювали на що себе прирекли. Для багатьох бажане безсмертя з часом перетворилося на муки. При профілактиці штучного тіла смерть наступала тільки за бажанням власника. Навіщо помирати? Бо життя перестало мати сенс. Принаймні, так заявляли ті, хто пішов на «відключення».

Ми могли отримати все, що хотіли. Всяке задоволення. В барі можна було придбати смак будь-якого алкоголю і сп’яніння за окрему платню, теж саме в ресторанах: ризотто, запечена качка, овочі на грилі, спагетті з креветками, деруни і червоний борщ – можна замовити будь-яку страву з меню і для цього не потрібно ні ростити овочі, ні вбивати тварин, тільки мати гроші на рахунку, щоб придбати міні-програму. Технології дозволяли впливати на відповідні синапси мозку й отримувати задоволення, навіть секс без статевих імплантів майже нічим не відрізнявся від звичайного з необхідним програмним розширенням. Ми мали вибір: жити в реальному світі, маючи тіло, чи у віртуальному, поставивши свій матеріальний мозок на зарядку й підключивши свідомість до одного з сотень цифрових світів, де можливо більше, ніж на Землі. І все одно декому цього було мало. Їм не вистачало змін. Їхнє життя не рухалося.

Коли безсмертя стало реальним, народжуваність стала контрольованою. Ті, хто йшов на «поліпшення», більше не могли мати дітей. Зі зменшенням кількості немодифікованих людей, Компанія (спочатку корпорація, що надала можливість «поліпшення», а згодом і єдина світова держава) ввела в дію Загальний збір матеріалу для відтворення людського виду. Пізніше науковці прийшли до висновку, що жоден альтернативний спосіб створення свідомості себе не виправдовує. Свідомість зароджувалася тільки в людському мозку, в зачатому тілі за допомогою репродуктивних клітин. На жаль, ми повернулися до традиційного способу створення людей за участі яйцеклітини та сперматозоїдів лише тоді, коли на Землі залишилися тільки Нові Люди. Заморожені клітини були єдиною можливістю збільшення кількості Нових Людей, тому Компанія довірила процес народження Центру Відродження.

Час показав, що дітям краще рости в Центрі для їхньої ж безпеки. Нові Люди з поліпшеними тілами не завжди розуміли потреби дитячого організму. Батьки чи опікуни забували кормити дітей, поїти, могли не розрахувати свою силу, тому після сотні смертельних інцидентів виховання дітей було довірено професіоналам. Сім’я в своєму складі перестала включати дітей у первинному розумінні. Діти росли в Центрі, поки не виростали і не проходили процедуру «поліпшення», після чого Нова Людина направлялася в сім’ю, репродуктивні матеріали якої були задіяні. Тобто всі сім’ї завжди складалися тільки з дорослих. Образ дітей для багатьох став лише згадкою.

Спочатку людям дозволяли дозріти для отримання нового генетичного матеріалу, який забирали, поки чоловік чи жінка готувалися стати кіборгами. Але досвід показав, що краще здійснювати перехід у молодому віці, поки психіка піддатлива і не сформувалися психологічні установки. Люди, що доживали до середнього віку й більше, не завжди виявляли бажання «поліпшитися». Дехто хотів простого людського життя, а це вже виходило за межі дозволеного і могло обурити весь світ. Не просто обурити, а змінити. Тому людей «поліпшували» рано, що призвело до втрати в репродуктивних клітинах, запас яких постійно зменшувався, а деякі матеріали мали генетичні дефекти чи псувалися при розморожуванні. Всі ці фактори призвели до того, що весь період від народження до переходу смертних людських істот тримали подалі від очей Нових Людей.

«Відключення» почалися то тут, то там. Спершу це були одиничні випадки, але згодом мертвих серед Нових Людей побільшало. Інколи це були заплановані акти, які здійснювали спеціалісти, або ж просто суїциди, коли кіборги виносили собі мозок. Психологічна підтримка не допомогла, більшість кіборгів свідомо хотіла померти. Вони вважали це переходом в інший світ чи іншу форму, що не могли бути досягнуті технічним прогресом. Серед причин відходу вони називали самотність. Нові Люди хоч і формували сім’ї, але не мали до родичів ніяких почуттів. Кіборги не відчували спорідненості до нових членів сім’ї, випущених Центром Відродження, а почуття до старих родичів із часом стирав час. Тож цивілізація Нових Людей була здебільшого спільнотою самітників, яка підтримувала видимість соціальних комірок.

Так з’явилася програма «Імітація». Якусь сотню років тому. Вона повинна була боротися з самотністю і робити світ більш звичним. Людським. Штучні родичі, штучні діти, штучні домашні улюбленці та друзі, штучні касири в магазинах, штучні вчителі в освітніх закладах, де ніхто не має потреби навчатися… NPC для реального світу, в технічному паспорті заявлені як андроїди. Можна було замовити екземпляр й користуватися в будь-якій ролі. Стало трохи веселіше, проте не без недоліків. Штучний інтелект андроїдів залишився примітивним і не зміг замінити свідомість. Андроїдів почали називати Імітаторами через явне намагання передати людську поведінку і їхній жахливий провал. Невдовзі Нові Люди помітили, що відчувають до Імітаторів недовіру, роздратування, гнів, хоча в більшості випадків вони були нічим не викликані. Можливо, десь всередині ми підозрювали, що нас просто хочуть замінити.

***

– Відповідь від Компанії? – вдесяте за сьогодні спитав Ді.

– Ще не приходила. – вдесяте відповіла я.

Ми з Ді могли не говорити й спілкуватися через повідомлення, але в нас добре виходило імітувати офісне життя й дружбу. Можливо тому ми ще не пішли на «відключення», або ж причиною була наша робота: тримати в руках дитину було приємно навіть із найнижчім рівнем емоційності.

Це важко пояснити, але догляд за дитиною, навіть здійснений за протоколом, з часом приводив до залежності. Хоча за своєю природою всі малюки були трохи гидкими, постійно плакали і виділяли слиз та непомірну кількість фекалій, із кожною перевіркою їхніх тіл чи свідомості з’являлося щось нове. Нігті та волосся ставали довшими, шкіра змінювала відтінок, голос – тембр, очі – колір райдужки, все тіло постійно росло. Кожного дня з малюком щось траплялося: він міг захворіти чи йому могла не підійти їжа, могли раптово проявитися генетичні захворювання чи він просто хотів уваги. Все наше життя з Ді вертілося навколо цих істот, і нам це подобалося, бо кожен наш день, як і кожен малюк, був іншим.

– В нас закінчується час. – сказав Ді. – Якщо Компанія не дасть відповіді до першого року життя Адама, його забере Відділ Виховання, а потім Відділ Підготовки до «поліпшення», Відділ Адаптації… Цього не можна допустити. Це останній чоловік! Його репродуктивний матеріал безцінний. Я подам запит, щоб нам дозволили тримати Адама в себе до кінця його життя.

– Ми не будемо чекати відповіді від Компанії так довго. – сказала я, підходячи до інкубаційної колиски, де нарешті спокійно спав малюк. – Думаю, вона буде вже сьогодні.

Ді закотив очі.

– І хто серед нас оптиміст… – колега підозріливо вдивився в мене. – Що ти зробила, Ем?

– Нічого. – сказала я, відкриваючи на великому настінному екрані розділ новин.

Перед Ді з’явилися десятки важливих повідомлень, які в цей час переглядали Нові Люди по всьому світі.

– Ну, і що? Нова розробка біонічного коліна від CyberTech, оновлення мовного додатку від SimpleTalk, оновлення Brain 1258.0, оновлення All-See Eye, запуск нового віртуального світу Kingdom of the Dwarves, оновлення, оновлення і ще оновлення… О! Ого! Центр Відродження вивів останню в світі людину. Чи покладе Адам кінець людству? Нам стало відомо, що 25 вересня 4815 року… – Ді повернувся до мене й посміхнувся. – Ти злила інфу Центру Громадського зв’язку! Як ти могла, Ем?

– Не розумію про що ти. – сказала я, закриваючи платформу інформування. – Ти знаєш цих пронир, самі якось дізналися. Крім того, Адам занадто важливий, щоб ми могли втримати інформацію про нього в лабораторії. Компанія теж це розуміє. Принаймні тепер.

Адам прокинувся і глянув на мене з колиски. Через мить довелося вмикати поглинач шуму, так він розійшовся. І при цьому всі його показники здоров’я були в нормі, на жаль, ми з Ді не могли вилікувати його характер.

Злив інформації про Адама міг коштувати мені фінансового стягнення, переведення з Центру Відродження або навіть звільнення, але цього разу в мене не було іншого вибору. Наслідки для світу могли бути значно гірші за моє покарання, якщо Компанія не розпочне діяти.

Я почала писати Компанії ще декілька сотень років тому, спочатку раз у рік, потім декілька разів на рік, раз у місяць, поки мої листи не стали щоденними. В них я описувала ситуацію з критичною кількістю людського репродуктивного матеріалу і якими будуть наслідки, якщо ми не змінимо тактику. Але Компанія щоразу відтерміновувала вирішення проблеми, а згодом взагалі перестала мені відповідати. Кожен посадовець Компанії боявся за свою шкуру, адже рішення щодо долі людства могло коштувати йому всього, тому ніхто не поспішав ставати тим, хто візьме на себе відповідальність. 25 вересня 4815 року Адам не повинен був стати останньою людиною. В нас залишалися клітини, з яких ми планували виростити ще декілька малюків, але всі вони виявилися непридатними після розморожування. Так раптово настав кінець світу.

Це не було перебільшенням, просто написання всіх цих листів дозволило мені проаналізувати до чого дійде світ, якщо люди зникнуть. Від нас залежало все.

Всі інші види. Рано чи пізно постане питання для чого Новим Людям тварини? Навіщо нам рослини? Ми їх не використовуємо і не їмо. Вони важливі тільки для підтримання балансу в природі. Але навіщо нам хороша екологія? Ми не п’ємо воду й не дихаємо повітрям, нам байдуже що буде із планетою: ми виживимо й на випаленій землі або в космосі. Прийде день, і ми перестанемо цінувати людський спосіб життя, бо забудемо його, і тоді звична нам Земля втратить важливість. Єдине, що стримує нас зараз, це можливість повернення до витоків, якщо люди з якоїсь причини захочуть жити та помирати в своїх тілах. Але Адам – останній, кому ще потрібна Земля в її найкращому стані: зеленою, чистою із повною різноманітністю фауни.

Нові Люди «відключалися» все частіше. Їхня кількість зменшувалася, і хоча про це ніхто не говорив, але Компанія розширила програму «Імітація» небезпідставно. Імітаторів підселяли до нас, щоб ми не відчували, що нас стало менше, що наші знайомі обирають смерть. Іноді ми куплялися на цих милих андроїдів, які усміхалися й бажали нам хорошого дня, але частіше вони зводили нас із розуму. Їх звісно покращували: розробники писали оригінальні сценарії на десятки років уперед, деталізували легенду, давали їм сім’ю. Зустрівши таких, як Лі, ми відчували обман, чогось не вистачало, проте ми не хотіли зізнаватися собі в думці, що Компанія могла піти на подібне.

Наш час закінчувався. Людей і Нових Людей. Якщо для останніх важливість збереження Землі ще мала якийсь сенс, то в програму Імітаторів такого не закладали. Мене лякав той день, коли остання Нова Людина піде на «відключення», досита наївшись життям поміж роботів. Залишаться тільки андроїди, які будуть діяти, аж поки не закінчиться їхній сценарій. Що тоді? Що вони зроблять з планетою і скільки протримаються без нас? Можливо, деякий час їм вдасться обходитися без допомоги людини, доки якась помилка в коді не покінчить з усім або ж не стане зародженням нової цифрової свідомості, яку нам не вдалось створити.

Я не мала точної відповіді, як складеться життя на планеті після Адама, але знала, що воно не матиме нічого спільного з людством у будь-якій його формі. Не буде більше дива зародження людської свідомості. Цього разу я не лякала Компанію своїми листами, а лише просила відкрити доступ до закритих територій для пошуків ще однієї людської особини. Мені потрібно було диво.

***

Я стояла перед печерою, темрява якої ховала від очей того, хто там жив. Він чи то спав, чи то не хотів показуватися. Мені набридло чекати, і я підняла з землі якнайбільший камінь і двома руками жбурнула всередину темної плями. То був гігантський камінь… Він глухо об щось ударився, а потім почувся скрегіт і шурхіт. Через мить із темряви пішли клуби диму й на світло виступили величезні рогові пластини, а за ними такі ж здоровенні жовто-зелені очі. Через декілька секунд показалися кігтисті лапи й гігантське тіло, за яким розкинулися шкіряні перетинчасті крила. Переді мною стояв дракон.

– Арррр! – заревів він. – Гррр! Рар! Арррр!

Я трохи почекала, даючи йому шанс, але дракон продовжував.

– Ка! Перестань ричати, в мене не завантажений мовний додаток від DragonWorld.

Дракон затих і фиркнув.

– Що ти тут робиш Ем? – він ніби не розумів, чому я явилася. – Думав тебе нічим не загнати у віртуальний світ…

П’ять років – це ніщо, якщо життя складається з тисяч років, але вперше за довгий час ми з Ді рахували дні. Адаму мало виповнитися п’ять, і раніше ця цифра нічого не означала для нас, натомість зараз здавалося, що хтось краде наш час. Коли встигли пройти роки? Як малюк може рости так швидко? Скільки ще в нас є часу, щоб знайти йому пару?

Компанія дозволила залишити Адама з нами. Керівництво вважало, що організм останньої людини на Землі мають контролювати спеціалісти й за краще, якщо їхня кількість буде обмежена. Найкращим варіантом було б, якби всі Нові Люди забули про існування такої проблеми, як «остання людина». Не знаю, що Компанія планувала робити далі з Новими Людьми й Імітаторами, як бачила майбутнє Землі, але вона дозволила Відділу Людини, тобто мені з Ді, зайнятися пошуком ще одного представника цього виду. І що дали п’ять років пошуків? Розуміння, що це буде не так просто.

За цей час ми з Ді знову відчули себе людьми з терміном, коли кожен день був важливим, бо час Адама спливав. І все ж це були неймовірні п’ять років: ми ростили Адама щодня, взявши на себе не тільки відстеження його медичних показників, годування, дотримання гігієни, а ще й ігри, розмови, прогулянки… В нашому тисячолітньому житті ще не було подібних років. Ми насолоджувалися тим, як йшли дні, ніби проживали наш перший термін середньостатистичного життя. Все було в новинку…

– Ми дивимося старі мультики. – сказав Ді, вмостившись на підлозі лабораторії перед величезним екраном, поруч із яким стрибав Адам, копіюючи анімованих персонажів на екрані. – Як погостювала в Ка?

Щоб дістатися до Ка, не потрібно було підійматися із крісла чи виходити з лабораторії. Просто під’єднатися до віртуального світу DragonWorld, жителем якого був наш із Ді проєкт. Ми вивели Ка десь 350 років тому, він був Новою Людиною, хоча зараз надавав перевагу вигляду величезної міфічної ящірки. Він був молодим, тому йому все ще було цікаво жити. Звісно, за три століття йому набриднув людський спосіб, і він подався досліджувати віртуальний світ. В реальності його оцифрований мозок спочивав у котромусь із десятків тисяч Центрів Збереження, підключений до живлення та мережі й готовий у будь-який момент устрибнути в кібернетичне тіло.

Таких Нових Людей, як Ка, була більшість, в принципі, тому нам і знадобилися Імітатори. Реальний світ порожнів, бо віртуальні світи дозволяли жити в будь-якій подобі, обираючи бажану епоху, клімат, мову та інше. В DragonWorld Нові Люди могли бути виключно драконами: літати, полювати, виживати серед собі подібних і навіть вбивати. При цьому вони все це відчували: біль, смак, холод, спеку, навіть свербіж від укусу комара. За достовірність світу й необхідну стимуляцію мозку платили великі кошти. Існували сотні таких світів, і ще десятки з’являлися щоденно, тільки замість драконів: гноми, ельфи, янголи, маги чи прибульці. Нова Людина могла стати ким завгодно з придуманих істот й прожити в її шкурі аж до віртуальної смерті, а потім переселитися в інший світ й обрати собі нове тіло. І все було майже по-справжньому, якщо вас влаштовує мати дітей NPC.

– Ка впав у сплячку, тому не бачив моїх повідомлень. – сказала я, спостерігаючи за невмілим танцем Адама. – Було важко налаштувати його на серйозну розмову.

– Він щось знайшов? – Ді хотів швидше почути новини, щоб повернутися до мультфільму.

– Можна так сказати. – я не втрималася й усміхнулася. – Ка знайшов снігову людину.

Як я вже сказала, щоб отримати якісний віртуальний світ потрібні були кошти, а отже робота. Тому Ка працював на Компанію, чи то її аналітиком, чи то слідчим, й інколи надавав свої послуги центру Відродження. В нашому випадку він шукав признаки людського життя в заповідних зонах. Звучало крутіше, ніж було в насправді: він аналізував супутникові знімки та матеріали, отримані від роботів-шукачів. Відпускати на заборонені території експедиції в складі науковців було дорого й небезпечно, тому спочатку потрібно було знайти якісь докази життя в регіоні. Для цього використовували дослідницьких роботів-шукачів, які знімали все, що бачили. Ці роботи бігали по світі в пошуках живої людини вже п’ять років і поки що результат був негативним. Але цього разу Ка написав, що дещо таки має. Написав і зник, довелося йти до нього.

– Що це? – спитав Ді, розглядаючи на екрані знімок – на жаль, мультик довелося вимкнути.

– А на що схоже? Це відбиток черевика. Ти забув, що таке черевики? Можеш подивитися на мої.

Ді сумно оглянув свої ноги трансформера.

– І що це означає? – спитав він. – Це територія снігів! Там нічого немає, тільки холод і крига.

– Я була тієї ж думки. Відбиток умерз у кригу. Його могли залишити тисячі років тому, але Ка стверджує, що переглядав знімки цієї місцевості й минулого року його там не було. Він вважає, що це снігова людина, біґфут – міфічна істота, схожа на людину, тільки покрита шерстю. В мережі є інформація, але це просто забобон давніх людей, дурна вигадка, яка нам нічим не допоможе. Ка звихнутий на такому, тому він дихає полум’ям і живе в печері.

Ді засміявся, Ка був йому ближчий, ніж мені. Йому подобалися дивні.

– І що ми будемо робити? – колега подивися на знімок, а потім на Адама – він був схвильований.

– Хіба в нас є вибір? Знайдемо цих снігових людей або те, що від них залишилося.

– Думаєш Компанія надасть персонал, маючи одне фото? – засумнівався він. – Це інший кінець світу, Ем! Ще й холодний кінець. Що ти скажеш цим бюрократам?

Я знизала плечима. Ді казав, що це улюблений мій жест. Те, що він означав про мене, мені не підходило. Це був вияв невпевненості, на що я не мала права.

– Скажу їм, що піду одна.

***

Я ніколи не бачила світ таким білим. Повністю білим.

Ще маючи людське тіло, я якось була в пустелі. Не в піщаній, а там, де земля стає кіркою й покривається глибокими тріщинами. Це була така ж пустеля, рівна й безмежна, тільки її вкрило кригою та снігом. Можливо, це навіть була та ж сама пустеля, бо раніше я не задумувалася, що могло статися з нею за всі ці тисячі років.

Знадобилося три дні, щоб дістатися до місця, де Ка знайшов відбиток. Він досі був там, під шаром снігу, застиглий у мерзлоті. Навколо нього я більше нічого не знайшла, тому розбила місцевість на квадрати і почала перевіряти. Компанія надала закритий снігохід, що захищав від низької температури і дозволяв рухатися швидше, однак навіть з ним, знадобиться багато часу, щоб перевірити всю місцевість. В мене часу не було, тільки надія, що мої очі помітять те, що роботи-шукачі не помітили.

Єдиною розвагою в цьому білому пеклі був зв’язок із Ді та Адамом.

– Є якісь новини? – запитав Ді, з’являючись на екрані всередині снігоходу.

– Тільки сніг. – відповіла я. – Наближаюся до гір, можливо, там знайдеться щось цікаве, але не уявляю, як тут можна вижити.

– То повертайся! – заявив колега.

Я фиркнула.

– Ка знайшов інші зачіпки?

Ді заперечив.

– Тоді що ти верзеш?! Краще дай поговорити з Адамом.

Ді похитав головою.

– Він спить у своїй кімнаті. Може, іншим разом?

– То навіщо ти виходиш на зв’язок, коли я не можу його побачити? Щоб я подивилася на тебе? – я обірвала з’єднання і втупилася в білий горизонт.

Ще один день без Адама – в мені з’явилася образа. Хоча я злилася, що саме Ді залишився з малим, але знала, що він добре піклується про нього. Ді не дасть образити Адама чого б це не коштувало. Він дозволяв відігравати мені активнішу роль, коли ми були вдвох, але в критичних ситуаціях діяв швидко, а з дітьми ладнав краще за мене.

Гори виступили на горизонті, беручи мене в коло, вони повільно росли, наближаючись. Я взяла вправо і набрала швидкості. В горах доведеться йти пішки, і я втрачу більше часу, але оглянути їх було необхідно. Ближче до вечора земля стала горбистою, довелося вимкнути навігатор і кермувати самій. В черговий раз об’їжджаючи скелі, снігохід підстрибнув, а коли приземлився, земля під ним провалилася. Машина впала на декілька метрів униз в ущелину. Снігохід взяв на себе весь удар, і перевіривши свої показники життєдіяльності, я вибралася з нього.

Пощастило, що моє тіло теж було в якомусь роді машиною. Втрата транспорту засмучувала, але критичною не була. Доведеться повернутися до станції пропуску в заповідну зону і взяти там ще один снігохід, але ніякої загрози моєму життю чи експедиції не передбачалося. Тільки прикрість.

Я зібрала рюкзак із необхідним і почала вилізати з ями. Якби була людиною, то могла б не вибратися, але завдяки силі свого тіла, швидко піднялася на поверхню. А далі було два шляхи: йти назад і йти вперед. Розумніше було вже зараз повернутися до станції, але гори були близько, і там снігохід все одно був марним. Мені вже так набридла біла пустеля, що я ступила крок у напрямку гір – і вибір було зроблено.

Сон потрібен тільки людям, Нові Люди могли обійтися без нього, але більшість продовжувала щодня відключатися. Таке собі перезавантаження. За всі дні подорожі я дозволила собі заснути тільки раз, але білий колір, відсутність звуків та руху хилили в сон. З одного боку такий ефект на штучне тіло був неможливий, але я ще пам’ятала, що людям хочеться спати, коли холодно і світ накриває сніг, а підсвідомо я ще вважала себе людиною.

Я перевіряла гору за горою, коли налетіла заметіль. Стало важко дивитися, можна було переключитися на інфрачервоний зір, але я боялася пропустити щось важливе. Довелося сховатися в печері, яка нагадала мені про лігво Ка. Печера йшла в глибину гори, але я вирішила залишитися біля виходу і, як тільки закінчиться сніг, вирушити далі. Я присіла й відзначила гору на карті переносного екрану, щоб пізніше відправити сюди роботів-шукачів, а потім дозволила собі відключитися, тобто заснути…

Іноді оцифрований мозок Нових Людей показував сни. Я чула про це, але після «поліпшення» зі мною такого не траплялося. Тепер переді мною стояла дівчинка. На ній був теплозберігаючий костюм, а зверху звичайна шубка. Вона усміхалася й штовхала мене пальцем. Спершу я подумала: «Хапай і біжи, Ем!», адже переді мною було моє диво – ще одна людина, жінка, дитина. Для цього я і вирушила в заповідні зони і ось переді мною те, що хотіла! Й тому я і подумала, що це сон. Де в цій печері взятися дитині? Одній без нікого. Вона мені точно снилася.

Але дівчинка штовхала мене і хотіла, щоб я пішла з нею, і я пішла, навіть, якщо це був сон. Вона вела за руку в глиб печери й поглядала на мене, усміхаючись, ніби я була її знахідкою. Її очі були такі живі, як не були в жодної дитини в лабораторії, навіть у Адама. Тому тільки коли в темряві з’явилося світло, а під ногами я відчула металеву решітку, нарешті усвідомила, що це не сон.

Печера вигиналася, і її природні текстури змінилися на стіни та підлогу з металу, в яких були вмонтовані ліхтарі. Поки я намагалася зрозуміти, що відбувається, дівчинка вирвала свою долоню з моєї руки й побігла назустріч постаті, що швидко до нас наближала.

– Аліно! Я казала не виходити на вулицю! Скільки можна повторювати, що нам не можна нагору…

Це була жінка. Вона присіла до Аліни, а потім помітила мене.

– Ой! – сказала вона, червоніючи. – Дякую, що привели її. Скільки кажу, щоб вона не виходила, а вона не слухається. Ці діти! У вас є діти?

Жінка дивилася на мене без страху, тільки трохи нервувала. Очевидно, вона не зрозуміла хто я, її більше непокоїло те, що її дитина порушила правила. Мовчати було підозріло, крім того питання було просте: є чи нема в мене дітей. Хіба на нього може бути складна відповідь?

– Є. – сказала я, чим дещо здивувала себе.

– Фух, тоді ви мене розумієте! – полегшено видихнула вона. – Вона не виходила на поверхню?

Я похитала головою.

– От і добре. – сказала жінка, направляючись у глиб печери. – А це у вас нова форма для розвідників?

Вона показала на мій тепловий костюм із білої синтетичної шкіри, і я кивнула.

– Красивий. – в її голосі чулася краплина заздрощів.

Жінка з дитиною йшли попереду, а я трималася позаду. Дівчина постійно жартувала і розповідала про свою дочку Аліну – така собі звична розмова двох жінок, хоча я старалася відповідати коротко і зберігала мовчання. Потім показався ліфт, і ми спустилися разом та вийшли. Пройшли металевими коридорами, які щодалі мали сучасніший вигляд. Через пару хвилин нам на зустріч пройшов чоловік. Я занервувалася, але він не звернув на мене уваги, тільки привітався. За ним почали з’являтися ще і ще люди.

Дівчинка все оглядалася на мене й усміхалася, а її матір продовжувала говорити. Ми декілька разів повернули і вийшли до відкритої зали з десятками ліфтів. Це вже були сучасні технології: ліфти дещо відрізнялися від наших, але в принципі були схожі. Десятки прозорих кабін спускалися вниз і піднімалися вгору. Очевидно, що це підземне місто тільки починалося і далі мене чекало ще більше.

– Нам сюди. – жінка показала на один із ліфтів і попрощалася. Аліна помахала мені рукаю, а я – їй.

Я обрала протилежний ліфт, щоб відділитися від матері з дитиною. Через пару секунд він виплюнув мене на поверсі, що вів до велетенської зали, яку можна було назвати ринковою площею. Люди торгували в скляних боксах одягом, взуттям, їжею, прикрасами, книгами – речами, яких я вже давно не бачила… В деяких боксах розміщувалися ресторани та кав’ярні, де подавали справжні страви. Смачно пахло. Чулися розмови та сміх. Бігали діти й собаки. Мені здалося, що я потрапила в один із віртуальних світів, де можна жити в минулі епохи, коли люди мали звичайні тіла.

Ці люди дійсно мали звичайні тіла. Я не помітила жодного модернізованого чоловіка чи жінки, кіборга, андроїда чи робота. Тут не використовували роботів, тільки примітивну побутову техніку. Ніхто не виконував замість людей їхню роботу, і здавалося, їм це подобалося. Таких ринкових площ виявилося декілька, я переходила з однієї в іншу, розуміючи, що дане підземне місто розрослося під землею та всередині гір на десятки кілометрів.

Згодом я сіла в ліфт, який виходив на поверх, присвячений навчанню. Це були школи для дітей із класами для різного віку, а далі знаходилися аудиторії для дорослих, щось типу університету. Я змінювала, ліфт за ліфтом, побувавши в житлових кварталах, на фабриках, фермах і навіть полях. Більшість людей не звертала на мене уваги або ж думала, що я хтось інший, може, розвідниця, як припустила матір Аліни. Тому я ходила там, де хотіла, перевіряючи поверх за поверхом, шукаючи відповідь на питання: як це можливо? Ціле поселення живе поза цивілізацією Нових Людей, а ми і не здогадуємося. Ці думки і відволікли мене. Я не побачила, як троє людей відрізало мене від виходу з безлюдного коридору, який вів у нікуди.

– Мені здається, ви заблукали. – сказала одна з трьох і усміхнулася.

***

Мене запросили на екскурсію. Щоправда довелося здати зброю, як прояв доброї волі. Що я б з нею робила? Убила би всіх? Це був електропістолет із регульованим зарядом, міг як знешкодити, так і умертвити, підходив як для машин, так і для людей. І так, я сумувала за ним, бо зі зброєю почувалася безпечніше.

– Ми започаткували це поселення майже дві тисячі років тому. – сказала жінка, йдучи поряд. – Звісно я не бачила, як тут все починалося. Я все ж тільки людина і лише тринадцять років як голова цього міста.

– Є інші міста? – спитала я, але вона промовчала.

Її звали Марта, і її ім’я нагадувало мені моє старе. Вона не боялася мене, хоча знала, хто я і яку небезпеку можу принести її людям. Нас супроводжувало два міцних чоловіки, але не думаю, що вона зберігала спокій через їхню присутність. Просто вона відчувала себе вдома, серед своїх. Це я тут була чужою.

Ми йшли коридорами, якими я сьогодні гуляла сама. Жителі звертали на нас увагу, але не відчували тривоги. Манера розмови Марти була повільною, інколи вона замовкала, доки я не задавала їй питання.

– Як вам вдалося? – спитала я, бо це найбільше мене хвилювало. – «Поліпшення» стало обов’язковим у 3000 році. Всім, хто відмовлялися, давали дожити, але не дозволяли продовжувати рід. Та вже тоді людей залишалися одиниці. Компанія стверджувала, що всі осередки, які виступали проти Нових Людей придушені.

– О, дитинко, ми не виступаємо проти Нових Людей! – вона глянула на мене, наче я була молодшою за неї й нічого не розуміла. Вона таки мала старший вигляд, але точно прожила не більше за мене.

– Ми – альтернатива. – гордо продовжила вона. – Коли Компанія запропонувала «поліпшення», багато з наших засновників підтримували її. Ми ще не знали, що приготував нам Всесвіт, які катаклізми можуть статися на планеті, чого чекати від космосу, що робити з нашими знаннями і куди розвиватися. Це був вихід. Але з часом дехто з нас задумався, що буде з Новими Людьми через тисячу, дві тисячі років і більше. Куди заведе нас безсмертя і чи потрібно воно взагалі? Принаймні в такій формі. Більшість наших предків були науковцями, які працювали в Компанії, вони пропонували керівництву дати людям вибір: хтось міг піти на «поліпшення», а хтось залишитися зі своїм тілом і знайти інший вихід. Знаєш, інший вихід завжди є… Але до нас не дослухалися, і коли Компанія поставила свій ультиматум, ми втекли на заповідні території. Для цього знадобився час, але ми знали на що йшли. Знали, що потрібні план, обережність і роки роботи.

– І Компанія не здогадується, що ви тут? – не повірила я.

Жінка знизала плечима.

– Ти тут перша гостя з Нових Людей. – сказала вона. – Ні, компанія не знає. Не хоче знати. Їй так зручно, адже ми не викликаємо проблем. Але є дехто з тобі подібних, хто підтримує нас довгі роки. Це необхідність. Хтось повинен відстежувати дії Компанії, щоб ми розуміли, що нас чекає. Ці люди пожертвували собою задля нашої цілі.

– Вони добровільно пішли на процедуру «поліпшення», хоча не вірили в цей шлях? – перепитала я. – Коли вони це зробили? Скільки років так жили?

Марта усміхнулася.

– Від самого початку, дитинко.

Це звучало жахливо. Тисячі років бути на варті таємниці, не проговоритися, не зійти з розуму, ні разу не пожалкувати про свій вибір. Чи я б так змогла?

– І все заради збереження людства?

– Що тебе дивує? Хіба ти тут не для цього?

Так, вона знала. Не дивно, якщо серед Нових Людей були їхні шпигуни. Можливо, вони називали їх розвідниками і тому не боялися мене? Але мені не сподобалося, що жінка знає про Адама й думає, що знає мене.

– Я рятую Нових Людей. – сказала я, але зрозуміла, що це неправда. – Не зовсім так. Я рятую людську свідомість, а не якесь там тіло. Весь сенс у концепції людського способу мислення, нашого способу життя, нашої емоційності, емпатії. Якщо ми відступимося від цього, постраждають не тільки люди.

– Ого! – засміялася Марта. – Ми не беремо на себе стільки відповідальності, лише намагаємося жити в гармонії. Що ти бачиш перед собою, Ем?

Мені не хотілося зізнаватися їй, що я бачила щасливих людей, яких давно не помічала там, де жила сама, якщо не рахувати Імітаторів, які завжди були щасливими.

– Це люди нового покоління, Ем. Нові Люди, тільки по-іншому. – продовжила Марта, не дочекавшись відповіді. – Ми не стоїмо на місці. Ніколи не стояли, це не було в наших планах, коли ми починали. Наші предки запропонували Компанії альтернативу, інший шлях тільки в рази довший.

– Я не розумію. – зізналася я.

Вона зупинилася і пропустила мене в ліфт. Через декілька секунд ми вже заходили на поверх, який показався мені домом – це була лабораторія, в якій працювали такі ж науковці, як я. Ми проходили поміж них, а вони займалися своєю роботою. Хтось працював із клітинами людей, рослин чи тварин, вірусами, бактеріями та тим, чого я не розуміла.

– Як ти думаєш, скільки мені років? – раптом спитала Марта.

Мене цікавило те, що роблять усі ці люди, а не вік жінки.

– Мені 358 років. Якщо буду слідкувати за собою, то проживу ще близько сотні. – сказала вона, і тепер я зацікавилася. – Всі жителі цього поселення проживають приблизно стільки ж. Кожне наступне покоління має шанс прожити більше.

– Як це можливо? Біоінженерія не дала таких результатів, скільки ми не намагалися. Виникали непоправні дефекти, хвороби, мутації, деградація мозкових клітин…

Марта замахала руками.

– Це краще обговорити з нашими науковцями, я лише організатор. Але якщо коротко: раніше ми робили все неправильно. Не розуміли, що все, що є в наших генах, для чогось туди закладено, потрібно тільки знайти правильне призначення. Ми намагалися віднайти рішення за один крок, коли потрібні були цілі покоління маленьких кроків… Крім того, ми повернулися до витоків. Використовуємо природу для своїх цілей, не забуваємо, що саме праця зробила з нас людей, тому технології допомагають, а не замінюють людину. Ми вирощуємо здорову їжу, правильно харчуємося, не зловживаємо, розвиваємо медицину. Вчимося весь свій вік, постійно тренуємо як тіло, так і розум, практикуємо медитацію, дослухаємося до себе, ділимо своє життя з тваринами, проводимо багато часу серед рослин і тиші… – вона підморгнула мені. – В нас теж є процес «поліпшення», дитинко, тільки він триває все життя.

– А діти? – спитала я, щоб наступити на болюче всіх концепцій безсмертя.

– А ти не бачила тут дітей? – здивувалася вона. – Звісно, з ними є проблеми, але ми призвичаїлися. Розробили правила, обмеження, але з часом помітили, що при збільшенні терміну нашого життя природа теж бере участь у контролі народжуваності. Діє певна регуляція: люди дозрівають пізніше, активність сперматозоїдів у чоловіків зменшується, як і збільшується кількість незрілих яйцеклітин у жінок, велику роль відіграють біоритми пари. Тепер щоб завагітніти, людям необхідні роки, а тривалість розвитку плоду, як і самої дитини, збільшується. А ще ми почали більше цінувати наших дітей, насолоджуємося кожним днем їхнього дитинства та юності. Без зміни поколінь наш розвиток був би неможливим…

– І що далі?

Марта знизала плечима, і мені захотілося повторити її жест.

– Не знаю, Ем. Чесно кажучи, досвід показав, що людям достатньо того терміну життя, якого ми вже досягли. Кожен може обрати, коли він готовий знайти спокій. Хтось робить це в 150, 210, 300 років чи живе стільки, скільки дозволяє тіло. За мій вік ніхто не сказав, що йому не вистачило цього часу, ніхто не захотів вийти з цього міста і стати одним із Нових Людей. Зараз наші науковці приділяють більше уваги розвитку людської свідомості. Ми хочемо досягти телепатичного зв’язку між людьми, налагодити спілкування з тваринами та рослинами, допомогти планеті працювати в симбіозі… Або ж знайти інший шлях розвитку, коли ми перестанемо ховатися і зможемо жити на поверхні.

– А Нові Люди? Ми не зможемо співіснувати.

– Час покаже, Ем. – жінку нічого не могло схвилювати. – Я від самого початку казала, що ми – альтернатива. Поки Нові Люди справляються зі своєю задачею, ми будемо переховуватися. Але те, що ми зараз бачимо, підказує, що ми тут ненадовго. Нові Люди самі покидають життя, їх заміщують ті, кого ви називаєте Імітаторами, а їх ми не вважаємо гарною альтернативою.

Мій мозок міг витримати величезну кількість даних, у мене стояло декілька програм для аналізу та були встановлені бази даних, але зараз я відчувала, що цього недостатньо, щоб опрацювати цю інформацію. Я не могла зрозуміти, що робити далі.

– Марто, – я вперше назвала її на ім’я. – Що ви зі мною зробите?

Вона вперше оглянулася на своїх людей, які віддано чекали на накази.

– Ми тобі не вороги, Ем. Ми були готові до твого приходу. Чи ти думаєш, що слід у мерзлоті, який привів тебе сюди, з’явився просто так? – сказала вона. – Я впевнена, що тут тобі знайдеться робота, й ти станеш набагато щасливіша. Але всі хто, тут живе, знають головне правило: не виходити назовні. Ми ще не готові зустрітися ні з Новими Людьми, ні з Компанією. Сподіваюся, ти розумієш, що ми не можемо відпустити тебе.

***

Світ знову був білим, але цього разу я раділа цьому. Я не знала, чи мене переслідують, але сніг ховав мене від усіх й замітав мої сліди.

Коли Марта сказала, що я не зможу покинути її підземне місто, налаштування мого рівня емоційності збилися. Я мала думати раціонально, тому завжди тримала емоції на найнижчих показниках, які тільки дозволяла Компанія. Так краще працювалося в лабораторії: дитячий крик не виводив із себе, а головне діти не могли влізти мені в серце. Але цього разу щось не спрацювало. Коли я бігла по коридорах, збиваючи з ніг людей, то думала, що проблема з моїми налаштуваннями почалася задовго до розмови з Мартою.

Якщо чесно, я хотіла залишитися в поселенні. Сама б напросилася сюди, тільки щоб дослідити тіла цих людей. Щоб відчути новизну та зміни, я була готова провести тут залишок свого життя, якби не одне «але»… Я обіцяла Адаму. Мене чекала дитина, можливо, не остання в світі, але остання в тій частині світу, самотня, якщо не повернуся. Тому я побігла, показуючи людям на що здатне моє штучне тіло.

Холод – не найкраще середовище для машин. Хоча Компанія заявляє, що Нові Люди можуть переносити наднизькі температури, але механічні тіла швидко покриваються льодом. Особливо пошкоджені, які не можуть рухатися. Коли я тікала від охоронців Марти, спочатку двох, а потім двох десятків, то була не надто обережною. Мені був відомий тільки один вихід із цього місця, і мій оцифрований мозок проклав мені вже відомий маршрут назад до печери. Цей шлях був відомий і охоронцям: вони вимкнули ліфти, і мені довелося довго підніматися шахтою, розраховуючи тільки на силу своїх рук та ніг. Поки я це робила, люди влаштували в печері засідку й дуже постаралися, щоб не випустити мене назовні. Цих людей навчали битися, а в мені була встановлена лише примітивна програмка самозахисту. Все ж я працювала вченою, а не солдатом Компанії. Охоронці навіть мали зброю. Мене врятувала лише їхня недосвідченість, моє поліпшене тіло і те, що я хотіла втекти, а не вбити їх усіх. Тому я розштовхала людей і кинулася в снігову заметіль.

Сніг сховав мене. Можна сказати, що мені пощастило, якщо щасливчики – це кіборги без однієї ноги в сніговій пустелі. Невідома зброя пошкодила моє біонічне коліно, яке через декілька хвилин погоні в кінець розвалилося. Я відповзла за скелю так, щоб зі сторони гір мене не було помітно, і дивилася, як падає сніг. Він вже зробив із мене кучугуру, коли нарешті припинився, й моєму зору відкрилася білосніжна рівнина.

Екран для зв’язку я втратила разом із рюкзаком, коли бігла, але я ще могла зв’язатися з Ді через супутник. Для цього мені потрібна була тільки моя голова і хороша погода.

– Ді, – закричала я, бо мій рівень емоційності давно злетів у космос. – Я в халепі. Я втратила снігохід, але гірше, що в мене немає правої ноги!

– О, Господи, Ем! Що сталося? – теж закричав Ді, бо його рівень емоційності завжди був зависоким.

Я промовчала. Якщо мене не шукали люди з підземного поселення, то мою долю мали вирішити їхні шпигуни серед Нових Людей. Чи був Ді одним із них? Я щиро сподівалася, що ні. Однак, розповідати йому щось зараз було не варто: я не знала ні, що він зробить із цією інформацією, ні яку біду вона на нього накличе. Крім того, мій виклик могли підслуховувати…

– В мене нема часу розповідати! Мені потрібна допомога. – сказала я натомість.

– Так, так, звичайно. Я направлю до тебе групу порятунку…

– Ні! Ні, Ді, ти маєш приїхати сам, чуєш? Тільки ти. – різко перебила я.

– Але, Ем…

– Будь ласка. Тільки ти, добре? – мій голос став тихішим. – Я потім тобі все поясню.

Колега на мить замовк. Він не звик, щоб я просила.

– Добре, Ем, але мені знадобиться час. Я не зможу дістатися до тебе швидко.

– Я зачекаю. Скину тобі свої координати. – завірила я і додала. – Тільки нікому не кажи про це, Ді!

Як би він не поспішав, Ді не зміг би дістатися до мене менше, ніж за три дні. На мене чекали довгі самотні години роздумів. На щастя, мені було що обдумати.

Тільки от в мене все боліло. Як і рівень емоцій, больовий поріг теж можна було налаштувати. Існували мінімально та максимально допустимі норми, вимикати больові рецептори зовсім заборонялося Компанією. Кіборги, які не відчували болю, частіше пошкоджували власне тіло до критичного рівня, а також з часом втрачали милосердя до живих істот. Мій звичний больовий поріг був трохи вищим мінімального, тож зараз я відчувала те, що людина зі зламаною ногою. А ще був холод…

– Нехай Компанія йде до біса. – сказала я пустелі й вимкнула біль взагалі.

Я сиділа, й час пропливав повз мене. В мене було багато думок, які потрібно було обдумати. Наприклад, чи розповідати Компанії про підземне місто? Я не хотіла, але як по-іншому вберегтися від шпигунів серед Нових Людей, які захочуть стулити мені рота? Наприклад, Ка ймовірно був одним із них… Що зробить Компанія, якщо я таки розповім їй про людей, які можуть жити півстоліття без процедури «поліпшення»? Вб’є їх усіх? Але головне, я не знала, що робити з Адамом. Де йому буде краще? Ким йому краще бути: Новою Людиною чи людиною, здатною на коротке, але щастя…

Мені потрібно було знайти відповіді, але біла пустеля стирала з голови всі думки. Хотілося відключитися і прокинутися, коли з’явиться Ді, щоб бути не єдиною відповідальною за все це. Я таки планувала впасти в сон, але пізніше, спершу потрібно було пересвідчитися, чи мене не шукають. Тому я тихо сиділа і чекала…

Коли минуло більше доби, я зрозуміла, що з підземного міста ніхто не прийде. Це означало, що мій бій за життя переносився до повернення додому, але хвилюватися було зарано: я туди ще не потрапила і знову пішов сніг. Цього разу сніжинки тихо опускалися на землю, і їх ставало все більше, поки вони не закрили собою все поле зору. Я відчула себе так, як давно не відчувала і згадала те, про що давно не думала. Століття. Більше.

Коли я ще була людиною, то проводила зими зі своїми батьками. Всі новорічні свята в теплому домі з домашньою їжею і нашими собаками. Скільки б років мені не було, тато з мамою дарували мені подарунки, обіймали й говорили, що я їхня маленька дівчинка… І от вже стільки тисяч зим я одна. Самотня в пустелі й думаю, що пожертвувала всім важливим заради безглуздого виживання… І в цей момент, коли в моєму оцифровому мозку вмерла надія, переді мною з’явилися три темні плями, що прорізалися крізь сніг. Потім я розрізнила контури білої морди, важкі лапи й велике пухнасте тіло таке ж біле, як снігова пустеля, яка його породила. Він підійшов до мене і встав наді мною, дивлячись мені в очі. А я не вірила в те, що бачу, бо його не мало існувати, він зник так давно… Вимер, але стояв переді мною… Джек. Білий ведмідь.

Я дивилася на нього й не рухалася, як і він. Не знаю, як довго ми так сиділи. Потім він нарешті підійшов до мене і обнюхав. Я відчувала на своєму обличчі його гарячий подих, але нічим не пахла, і це його розчарувало. Ведмідь штовхнув мене головою, від чого я завалилася на бік, не стрималася і засміялася. Ця бісова пустеля насміхалася з мене! Вона робила мою роботу краще за мене. Відроджувала види, піднімала мертвих. Спочатку люди, а тепер білий ведмідь! Звісно, це був не Джек! Джек помер тисячу років тому, але це був беззаперечно вимерлий ведмідь. Де він міг узятися? Як? В мене зовсім не було відповідей. Мене обіграли.

Здається, ведмідь не розумів, що я таке: відсутність запаху й серцебиття в здавалося живому тілі збивала його з пантелику. Він ще раз на мене подивився і пішов. Зник у сніговому дощі, а я залишилася. На жаль, я вже задовго залишалася, коли треба було піти…

***

Напевно, я все таки заснула. Мені снилося, що я щаслива. Не знаю, ким я була: Новою Людиною чи просто людиною, може Імітатором, або білим ведмедем. Може, я була комп’ютером чи мошкою на його екрані, але я відчувала себе добре. Не знаю, що для цього зробила. У сні я знала, а от коли прокинулася – ні. Так не повинно бути, оцифрований мозок нічого не забуває.

Виявилося, що мене розбудив звук снігоходу. Він наближався, й існувало дві ймовірності: це міг бути Ді або ті, хто покінчать зі мною. Сніг не йшов. Відповзати в укриття було пізно, тому я напружилася і стала чекати.

Снігохід зупинився, але світло відбивалося від його екрану, і я нічогісінько не бачила. Нарешті з транспорту, посилаючи всіх розробників тіл до біса, вибрався здоровенний трансформер.

– Ді. – невпевнено покликала я, хоча це точно був він.

– О! Ем, ти ще жива! – сказав він радісно.

Я не встигла нічого сказати, як із снігоходу вистрибнув маленький хлопчик, закутаний в декілька курток та в завеликій для нього шапці. Він підбіг до мене і одразу почав відкопувати зі снігу маленькими ручками в здоровенних рукавицях.

– Адам! – закричала я, а потім повернулася до Ді. – Ти взяв його з собою?

Трансформер розвів руками.

– Я не міг його довірити комусь і тим більше залишити одного.

Я ніби поділилася на дві себе: одна, та що до подорожі в заборонені землі, злилася на Ді, а інша – вона сміялася. Ще більше вона почала сміятися, коли  Ді вийняв зі снігоходу біонічну ногу. Праву.

– Я тут три дні думала, як витягти Адама з лабораторії, а ти просто забрав його? – сміялася я. – Ще й ногу приволік! Ооо, це занадто…

Через декілька годин я заспокоїлася і закінчила розповідати колезі, що знайшла в горах. Останню годину він вже не лаявся, прикриваючи вуха Адаму, а тільки зітхав.

– Ймовірно, Компанія знищить їх усіх. – сказав Ді, коли я завершила.

– Певно, що так. – погодилася я.

– Якщо дізнається. – уточнив він.

Я кивнула.

– І що ми будемо робити? – спитав він.

– Я не знаю.

Я знизала плечима, і ми помовчали.

– І ці люди справді живуть так довго?

Я кивнула.

– І вони… – він помовчав. – Щасливі?

Я неквапливо знову кивнула.

А потім він засміявся.

– Отже від нас нічого не залежить, так? І ніколи нічого не залежало?

Ді знав, що ми нікому не розкажемо про підземне місто, а це означало, що ми не знайдемо ще одну людську істоту і Нових Людей більше не буде.

– Мабуть, так. – сказала я. – Але можливо, від нас залежить ще тільки одне.

По обличчі друга стало ясно, що він мене не розуміє.

– Ми ще можемо вибрати, що буде з Адамом. – сказала я.

Дитина спала в теплому снігоході і не чула нас, але навіть, якби чула, що вона могла? Адам був ще замалий, щоб вирішувати свою долю. Але ми з Ді були поряд із ним всі п’ять років від моменту зачаття, він був небайдужий нам обом.

– Ми повинні вирішити, що для нього краще: піти назад чи піти вперед. – і я подивилася на гори, які ховали під собою підземне місто. – Він може стати одним із Нових Людей і прожити тисячі років або ж прожити звичайне людське життя і, можливо, стати щасливим…

– А ми? – спитав Ді, що означало, що він вже обрав напрямок.

– Ми можемо виховати його. – сказала я, що мало звучати, як пропозиція.

– Ми будемо потрібні йому ще так недовго. – засумнівався Ді.

– Я говорю про все його життя, Ді. – сказала я. – Ми можемо стати тими, ким ніколи ще не були. Батьками. А батьки – це на все життя.

Він подивився на гори.

– Ти ж розумієш, якщо ми підемо туди, то через якийсь час наші тіла зносяться, і якщо в цих людей немає потрібних технологій…

– Так і є. – я посміхнулася й кивнула.

Він теж посміхнувся і знизав плечима.

– От і добре, я давно збирався померти.

Ді ніс Адама на руках. Ми йшли через білу пустелю в напрямку гір, покинувши снігохід. Ймовірно, через декілька днів хтось із Компанії вирушить на пошуки, але вони нічого не знайдуть. Певно, Ка постарається, щоб роботи-шукачі не помітили жодних слідів, а Компанія буде тільки рада позбавитися проблеми «останньої людини» – ніхто з Нових Людей все одно не має віри, що це може бути не так. Крім того, сніг покриває все.

А ми? Ми просто ще трохи поживемо. Можливо, цього разу щасливо.

– Ді, – сказала я. – Я бачила Джека!