Зробіть діду ласку!

Оператор Лавоут, середнього зросту худорлявий молодий чоловік із русявим волоссям, увімкнув екран, на якому постав двір із будинком, ставком та величезним садом. Лавоут дуже хвилювався, бо це буде перше керування об’єктами AR[1]. Він завжди ретельно до всього готувався, дотримуючись правила «Medio tutissimus ibis»[2]. Ризик — це точно не його, але сьогодні доведеться-таки зустрітися з її величністю несподіванкою. Він перевірив об’єкти AR, які спрацьовували на датчики, що були вбудовані в контактні лінзи діда Корнелія — легендарного пілота зорельота-винищувача.

Корнелій — високого зросту, широкоплечий чоловік, далеко не молодий, про що не перший рік свідчила сивина. Людина-екстремал, яка завжди балансує на межі. Без адреналіну він просто не уявляв свого існування. Його життєве кредо — «Audaces fortuna iuvat»[3]. Але сьогодні все це йому не знадобиться, він у відпустці.

У дворі та будинку були розташовані маркери, які передадуть сигнал на лінзи діда Корнелія, внаслідок чого з’являться проєкції — об’єкти AR, які достеменно відповідали реальним живим істотам. У проєкції були закладені базові моделі поведінки, але завданням оператора було скеровувати їхні реакції відповідно до конкретних нестандартних ситуацій, які могли трапитися у взаємодії із суб’єктом — дідом, хазяїном будинку. Доповнювати чуже життя — ось чим сьогодні мав займатися Лавоут.

***

«Ну, от я і вдома!» — сказав самому собі дід Корнелій. Чоловік кремезної статури вимкнув захисне поле над подвір’ям та ступив на яскравий жовтий газон. «Занадто мазкий!» — казали одні заздрісники. «Занадто яскравий, аж очі сліпить!» — казали інші. Але діду подобався саме цей колір трави, хоча можна було б обрати будь-який. У вилиску синього сонця рідної планети таке поєднання кольорів виглядало особливо святково.

Давно не було нагоди приземлитися на рідну землю, тому дід відчував ностальгію. За хвильку він побачив шестирічну онучку Летицію, яка бігла, розставивши руки для обіймів. Дівчинка кинулася на шию високому чоловіку. Це була проєкція, всього лише об’єкт AR, про що дід не мусив здогадатися.

Одночасно на далекій планеті, де час плинув у кілька разів швидше, оператор Лавоут крикнув своєму старшому колезі Кріспіну: «Спрацював маркер! Проєкція зрушила, можна мені, будь ласка, її досьє?».

Летиція. Дівчинка шести років, онука діда Корнелія, обожнює його. Короткозора, але відмовляється носити окуляри. Тішить діда своїми гарними малюнками. Любить свого кота, гойдалки, проводити час із дідусем. Мати залишає її в будинку діда на час його коротких відпусток. Дід розповідає онучці про все, крім служби в Галактичному ескадроні. Проєкцію Летиції зробили на підставі сімдесяти тисяч відеознімків із використанням об’ємного графічного редактора WT-5789-FN.

Зустріч Летиції з Корнелієм була запрограмована. Лавоут, знаючи характер та моделі поведінки шестирічної дівчинки, підійшов до панелі управління та почав набирати алгоритм взаємодії.

— Діду! Ходімо тобі покажу, як я вмію! — сказала проєкція Летиції та потягнула Корнелія за руку.

— Може, хоч спочатку в будинок зайдемо? — буркнув дід. Але Летиція вже бігла попереду до гойдалки.

Вони наблизилися до якоїсь величезної, метрів тридцять заввишки, конструкції у формі паралелепіпеда, у середині якої було сидіння. Дівчинка спритно піднялася на нього на тросах, всілася та пристебнулася. Розгойдуючи сидіння, Летиція малювала аерофломастером у повітрі траєкторії. Зафарбувавши лініями простір за периметром конструкції, Летиція хутко спустилася з гойдалки.

Це була заготовка центру управління AR, але події могли б розгортатись і в інший спосіб.

— Що тепер? — звернувся оператор Лавоут до свого колеги.

Час на планеті, де відбувалося дійство, плинув значно повільніше, ніж у центрі управління, тому оператори могли спланувати наступний крок. Оператор Кріспін показав Лавоуту на малюнок, прикріплений магнітом до дошки в центрі управління.

— Ага, ну звісно! — Лавоут уже знав, що робити. Була ще одна заготовка. Він підійшов до панелі управління, і десь на іншій планеті шестирічна дівчина заявила:

— Діду, в мене для тебе подарунок! — та побігла до будинку. Через пару хвилин Летиція простягнула чоловіку аркуш паперу із намальованим зорельотом-винищувачем — саме на такому літав Корнелій. Саме на ньому він знищив силу-силенну кораблів гюсокефалів[4] і переміг у безлічі зоряних битв на користь Галактичного Альянсу.

Дід узяв малюнок і з подивом поглянув на дівчину. Щось не сходилося. Реакція Корнелія виявляла прорахунок операторів.

Лавоут із таким самим виразом обличчя подивився на свого колегу.

— Що не так? — спитав він Кріспіна.

— Гадки не маю.

— Ми не можемо помилитися! Цього не можна допустити! — схвильовано вигукнув молодший оператор. Від першої спроби залежала його подальша кар’єра.

— Ну, давай спостерігати далі. Дід сам підкаже нам невідповідність. Тоді й виправимо, — твердим голосом заявив колега, і вони знову поринули в зображення на екрані.

Корнелій похитав головою та зауважив:

— А ти здійснила серйозний прорив у своєму художньому мистецтві!

Лавоут подивився на колегу.

— Вона ж добре малює — так у досьє написано. «Тішить діда своїми гарними малюнками», — процитував Лавоут. – Хто складав досьє Летиції?!

Кріспін стенув плечима:

— Гарними — для шестирічної дитини. А ти що намалював? Вона ж тобі не Рембрандт!

— Добре, зараз усе виправимо, — погодився Лавоут.

Оператор AR знов повернувся до панелі управління та екрану.

— Діду, я ж цілий рік проходила відеокурси, що передавали з Овеоманфіту. Хотіла тебе здивувати!

— А-а-а, тоді зрозуміло, звідки шедевр! — сказав чоловік та примружився. — Ходімо в будинок, провідаємо Невіса.

Лавоут видихнув.

Дідусь з онучкою попрямували до будівлі кубічної форми. І тільки-но Корнелій поглянув на двері кухні, датчик у його контактних лінзах подав сигнал, і спрацював ще один маркер. З-за дверей з’явилася проєкція білого кота.

Кіт Невіс. Доволі великий дорослий білий кіт. Не звиклий до рук. Норовливий. Любить тертися об ноги. Невибагливий у їжі. Обожнює хазяїна. Грайливий. Товаришує зі свійським кажаном на прізвисько Аспіс, який вижив після нападу гюсокефалів, тому що заховався в печері за три кілометри від будинку діда, а потім повернувся.

Білий котяра-здоровило, видаючи гучне муркотіння, підбіг до діда та почав тертися об його ноги. Корнелій почухав кота за вухом, потім шию, потім поводив долонею по спині вперед-назад, підіймаючи білу шорстку.

— Ах ти ж звірюга! — ласкаво вигукнув дід.

Кіт легко вкусив хазяїна за руку. Не звернувши на це увагу, Корнелій запитав:

— Невісе, Летиція добре тебе доглядала?

— Добре-добре! — відповіла за Невіса проєкція онучки. — Слухай, діду, а ти пам’ятаєш, що ти мені обіцяв рік тому, перед вильотом?

— Що ж я тобі обіцяв, хитра дитино?

— Вінок мені сплести!

— От же ж яка пам’ятлива! Ну добре-добре!

Дідусь з онучкою вийшли з будинку. Поряд із ґанком, уздовж стіни ріс барвінок. Корнелій назбирав квітів, і через кілька хвилин вінок був готовий. Летиція дещо манірно підійшла, а дідусь урочисто опустив вінок на голову дівчинці.

Тим часом оператор Лавоут залишив панель управління, аби приготувати каву. Він розслабився, адже все проходило начебто без помилок. Повернувшись із чашкою кави, оператор-початківець перелив гарячу каву просто на свій білосніжний комбінезон: з екрану страшенним зубатим поглядом на нього дивилася страшенна зубато-мохната морда. Переляканий оператор гукнув свого колегу та, заціпенілий, із жахом вказав на екран.

— Та не хвилюйся ти так, це звичайний кажан, — заспокоїв Кріспін.

— Кажан? Але ж таких великих на цій планеті нема! — здивувався Лавоут.

– Ти дивишся на інтер’єр крізь лінзи діда, а дід дивиться через величезну лупу, яка збільшує морду кажана в десятки разів. Зміни ракурс.

Лавоут поміняв налаштування та побачив, що Корнелій підніс лупу до морди висячого на стелі кажана й весело усміхається. Кіт Невіс стояв поряд та крутив хвостом. Дід із проєкцією-онучкою перевели погляд на кота та чогось чекали.

Оператор Лавоут розгублено подивився на Кріспіна, який лише стенув плечима та сказав:

— У досьє написано, що кіт товаришує з кажаном Аспісом, більше нічого.

— Та я це вже читав, — роздратовано відповів Лавоут, — але як вони мають почати взаємодію?

— Не знаю, — знітився Кріспін, — на те й потрібен оператор, щоби вирішувати такі питання.

Лавоут почав шукати в усіх доступних галактичних пошукових системах. Не знайшов нічого. А час спливав… Неправильний хід оператора все викриє. Так само викриє і бездіяльність. Ситуація патова та безглузда, однак дід будь-що не має здогадатись, що він спілкується з проєкціями кота та Летиції.

— Ну ж бо, Невісе, пограйся з товаришем, зроби діду ласку! — вигукнув головний герой цього дійства.

Кріспін нагадав Лавоуту:

— На цій планеті час іде набагато повільніше, але ж вічності в тебе немає.

— Знаю-знаю! — роздратувався Лавоут.

— Ну, подумай ще трішки: якщо щось висить та цікавить кота, що той зробить?

Лавоут напружився, насупив брови й, нарешті, видав:

— Кіт захоче штовхнути те, що висить, лапою.

— Ай молодець! — колега відверто знущався зі свого молодого напарника. — То штовхни його лапою!

Лавоут повернувся до панелі управління, і кіт Невіс штовхнув лапою кажана. Той прокинувся, почав літати та атакувати білого кота з повітря. Кіт підстрибував та намагався дістати кажана лапою, та марно. Так вони ганяли хвилин десять, аж поки Невіс не розтягнув свою білу шубку на жовтому газоні. Поряд із ним приземлився кажан.

Корнелія та Летицію ця сцена дуже розвеселила. Вони гучно сміялися, хоч і сміхом проєкції керував Лавоут. Коли ж звірятка заспокоїлися, дідусь з онучкою пішли до будинку.

Лавоут видихнув. На цьому етапі йому поки що все вдавалося. Але задоволення від роботи він не діставав: це чуже життя, і він його добудовує цеглина за цеглиною, щоб незнайома йому людина почувалася щасливою. Герой війни не знає про те, що він втратив найдорожче. Яка місія Лавоута? Обманювати? Тоді людина отримує сурогат власного життя, якого без доповненої реальності ніколи б не було. І Летиція, і кіт давно загинули, про що дід Корнелій не мусив здогадатися. Але ж людина має право знати правду! Хто просив Лавоута робити чиїсь спогади реальними? Крім того, якщо оператор бодай раз помилиться, то чоловік пізнає справжнє горе: він усвідомить, що його колишнього життя вже немає та все рідне штучно замінює якийсь оператор на інший планеті. Лавоут відчував якусь вторинність своєї діяльності: хтось живе, а він лише відтворює частину чийогось втраченого життя. Це ніби відроджувати мерців. Гірше не придумаєш!

З такими сумними думками Лавоут далі спостерігав, що відбувається на екрані.

— Летиціє, зроби ласку, сходи з дідом на риболовлю! — попросив Корнелій дівчинку.

— А кого ми ловитимемо? — запитала проєкція онучки.

— А от зараз і побачиш, мала! — дід узяв дівчинку за руку та повів до садка. — Треба лише наживку підготувати.

Лавоут подумав про слимаків, а дід дістав із кишені якесь насіння, розкидав його на землі, і воно одразу почало швидко проростати. Стебла перетворювалися на величезні стовбури, на яких так само швидко відростало гілля. На гілках з’являлося листя, а посеред нього — величезні білі квіти, які вмить відцвітали та ставали плодами — великими червоними вишнями, завбільшки з кавуни. Лавоут ніколи не бачив таких велетенських вишень. Тоді Корнелій узяв великий мішок і, зірвавши кілька таких вишень-кавунів, ураз його наповнив. Чоловік закинув мішок собі за спину та сказав онучці:

— Наживка готова, ходімо. — З цими словами він повів проєкцію Летиції до ставка, який був трохи далі за садом.

«Як і що можна ловити на вишні-кавуни?» — подумав Лавоут. Опис довкілля, що його передали оператору, не містив цих деталей, а тому розвиток подій був для Лавоута несподіваним. Лишалося тільки спостерігати за «виставою».

Дід із проєкцією Летиції дійшли до невеликого, але дуже мальовничого ставка. Берег був крутий, без піску. Подекуди до води сумно схилялися верби. Довкруж росли дивовижні рослини різних кольорів, поміж яких переважали червоний, жовтий та зелений. Були й ділянки, на яких росла невисока рожева трава — майже впритул до води. Саме там дід розкидав вишні-кавуни, немов тренер із водного поло гральні м’ячі.

— Ну що? Коли побачиш, що сирена простягує руки за вишнею, хапай її та витягуй на берег! — сказав дід.

«Сирена? — здивувався Лавоут. — Вони полюватимуть на сирен?! А що потім? Їстимуть їх?! Що ще він не знав про ставок? Хто ж так інформує операторів AR? — Схоже, корпорація з управління AR не надто переймалася вивченням особистого життя діда та покладалася на професіоналізм операторів».

Лавоут повернувся до Кріспіна з виразом обличчя, що потребував пояснень.

— Ти заспокойся й дивись! — сказав Кріспін, склавши руки на грудях. Лавоут втупився в екран.

Кілька хвилин нічого не відбувалося, аж раптом із води висунулася голова маленької дівчини з рудим волоссям. Щойно вона простягла руки до вишні, як дід закричав Летиції: «Хапай!».

Лавоут метнувся до панелі управління, щоб скерувати проєкцію, але було вже пізно: сирена вхопила вишню, відпливла на безпечну відстань і на очах у діда з онучкою та операторів AR почала жерти вишню. Відкушуючи шматок за шматком велетенської ягоди, гучно плямкаючи, сирена швидко вправлялася зі своєю здобиччю. Червоний сік, як патьоки крові, стікав по підборіддю водяної істоти, але вона не дуже цим переймалася. Доївши, сирена взяла кістку розміром із кулак та силоміць пожбурила в дід. Кістка ледь не влучила Корнелію в голову, добре, що встиг ухилитися. Дід тихо вилаявся, а потім докорив Летиції:

— От роззява! Я ж тобі сказав: «Хапай!». Якщо ми їх так розгодуємо, то в ставку житимуть самі розгодовані особини, а я навмисне купляв породистих пуголовків, щоб усі були стрункими!

Лавоут зробив на обличчі онуки розгубленість та здивування одночасно.

— Ну, гаразд, — сказав Корнелій, — тепер я спробую, а потім ти, тільки наступного разу ґав не лови.

Вони почекали ще, і дід сам вхопив маленьку сирену за руки та витягнув на берег. Русалка почала кричати та просити її відпустити.

— Що із нею робитиме дід? — не без тривоги в голосі спитав Лавоут свого колегу. Кріспін нічого не відповів, а лише кивнув головою в бік екрану, натякаючи на продовження вистави.

Чоловік перехопив сирену за хвіст-плавець, потім опустив на траву й наказав:

— Співай, як ти вмієш, зроби діду ласку!

Маленька сирена затягла чарівним голосом пісню стародавньою мовою. Не все було зрозумілим, але загальний сенс збагнули і дівчинка, і Корнелій, бо мова була хоч і стародавня, але рідна. Пісня була патріотична. Похилена калина була метафорою зажуреної Батьківщини, втім, приспів давав надію:

А ми тую червону калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Доспівавши, сирена шуснула у воду, а дід розкидав іще вишень понад берегом і сказав:

— Ну ж бо, Летиціє, тепер ти!

На цей раз Лавоут вдало скерував проєкцію, яка вхопила рудоволосу сирену.

— Відпусти, відпусти! — заверещала водяна дівчина.

— Співай! — скомандувала Летиція, і та затягла пісню тією ж стародавньою мовою. Пісня починалася словами «Ой на горі та й женці жнуть». Це була весела пісня, де згадувалися воїни героїчного минулого їхнього народу — Дорошенко та Сагайдачний. Дід із Летицією відпустили хвосторибу виконавицю та дали їй вишню, яку вона одразу ж жадібно з’їла, гучно плямкаючи та обливаючись вишневим соком, а потім так само, як її попередниця, пожбурила вишневою кісткою, цього разу — Летицію. Манери сирени сильно контрастували з її чарівним співом.

— Дідусю, а звідки сирени знають такі пісні? — поцікавилася проєкція Летиції.

— Ці пісні космобіологи записали в їхні ДНК, коли розводили сирен в інкубаторі, — відповів дід.

Корнелій розкидав решту наживки. Цього разу, замість маленьких ручок, зі ставка виринули якісь величезні зелені лапи, що схопили діда й потягли у воду. Дід опинився в ставку, а потім і взагалі зник під водою. Далі сцена, яка відбувалася на очах у Летиції та операторів AR, була схожа на боротьбу з якимось водяним чудовиськом.

— А що це в біса таке?! — закричав здивовано Лавоут та подивився на Кріспіна.

Той лише стенув плечима, нічого не відповівши своєму молодому колезі — лишалося тільки спостерігати.

Голова діда то з’являлася над водою, то знов пірнала. Але, врешті-решт, герой зоряних війн скрутив-таки потвору та витягнув її на берег. Чудовиськом виявився великий зелений рептилоїд. На березі почався другий раунд спарингу, дід із рептилією клубком каталися на рожевій траві, намагаючись подолати один одного.

Лавоут зовсім розгубився. Хто це? Як допомогти діду? Тут Лавоуту дещо спало на думку. Проєкція Летиції підбігла до води та вхопила маленькими ручками кістку, яку сирена по хамськи жбурнула в діда. За мить Летиція опинилася біля борців та щосили вдарила рептилоїда кісткою по голові. Той одразу ж вирубився. Дід здивовано подивився на дівчину:

— Летиціє, ти що не пам’ятаєш? Це ж наш сусід, рептилоїд Геннадій!

Дід узяв рептилоїда за лапи та потягнув до ставка, потім, набравши води в долоні, побризкав йому на обличчя. Рептилоїд почав приходити до тями. Дід подав йому руку, і той так само здивовано, як і дід, витріщився на Летицію.

— Летиціє, ти ж знаєш, ми з твоїм дідом завжди, коли зустрічаємося, то влаштовуємо спаринг. Таке в нас вітання, і твій дід сам собі може дати раду. Навіщо ти мене вирубила?

Після цих слів Лавоут у центрі управління AR повернувся до Кріспіна:

— Що ще я не знаю?! Скільки ще буде сюрпризів? Чому в мене немає досьє цього рептилоїда?! Як взагалі так можна працювати?!

— Вже зробив запит і щойно отримав. Річ у тому, що його не врахували. Він рідко приходив до діда й не знав, що сталося з його будинком та Летицією, — сказав Кріспін і простягнув аркуш паперу Лавоуту.

Рептилоїд. Сусід Корнелія, живе на супутнику сусідньої планети, інколи навідується до діда. Не знає про те, що гюсокефали знищили будинок Корнелія та вбили Летицію. Не поділяє дідового патріотизму. Він швидше «товариш по чарці», ніж справжній друг. Не розуміє, за що насправді бореться Галактичний Альянс проти Ліги Патріотів. Вважає це війною за ресурси, а не війною за цінності. Живе на пенсію Галактичного Альянсу, але відкрито симпатизує Лізі Патріотів. Коли він перебував на одній із планет Альянсу, відбувся напад Ліги Патріотів, після чого планету анексували. Геннадій зміг вберегтися, але втратив свій хвіст. Хвіст на цій планеті регенерував у нового рептилоїда. Звідтоді регенерація Геннадія намагається через суд отримати право на його пенсію. Водночас Геннадій ініціював судовий процес про встановлення опіки над своєю регенерацією, щоб отримати право на її соціальні виплати.

— Рептилоїд може нас викрити? — запитав Кріспіна Лавоут.

— Та ні, він недолугий та тупуватий для цього. Геть позбавлений емпатії. До того ж, його цікавлять лише розваги та пиятика. Навряд чи він щось запідозрить.

Дід із Геннадієм обійнялися та пішли до будинку. Рептилоїд Геннадій, який був із родини хамелеонових, на тлі жовтого газону та синього сонця сам дістав жовто-синього забарвлення. Летиція під управлінням Лавоута пішла за ними. Дорогою дід із рептилоїдом перекидалися жартами, сенс яких Лавоуту був геть не зрозумілим. У будинку всі розташувалися за столом зі стравами та випивкою. У Корнелія завжди були запаси їжі та спиртного, й у центрі управління AR про це знали.

— Ну що, старий, усе воюєш? — звернувся Геннадій до діда.

— Аякже? Справа честі! — відповів Корнелій.

— Коли, нарешті, Альянс домовиться з Лігою?

— А про що з ними можна домовлятися? Мочити їх треба, гюсокефалів клятих!

— Звідки в тебе така ненависть? — не заспокоювався рептилоїд. — Ліга так само бореться за свої інтереси, як і Альянс.

— Та не за інтереси, а за експансію бореться Ліга. Мало їм пів Галактики власних планет! За інтереси ти зі своїм хвостом судишся!

— Не все так однозначно. Альянс так само потрощив багато патріотів, це ти краще за мене знаєш. Ти ж у нас герой війни і все таке…

— Якщо тобі так гюсокефали подобаються, чому до них не переселишся?

— Мені й тут добре, аби війни не було. І пенсію Альянс платить непогану. А в патріотів, до речі, високе мистецтво є. Недавно відвідав їхній музей віртуальної художньої блювотини.

— Художньої, даруй, чого? — здивувався Корнелій.

— Художньої блювотини. Вони готують страву з різноманітних кольорових харчів. Гюсокефал з’їдає, а потім пір’ячком лоскоче собі глотку, спричиняючи блювання. Коли він вибльовує їжу, блювотину кріонізують та поміщають у вакуумний куб. Така краса виходить — заморожена об’ємна блювотина у вакуумі: яка гама кольорів! Але процес створення блювотини починається ще з приготування страви — це синтез мистецтв! У музеї були також твори Гая Флорія Пісцинни. Просто неперевершено! Наполегливо рекомендую відвідати.

— Слухай, — каже дід, — а цей Пісцинна не додумався такі ж об’ємні шедеври робить уже з перетравлених у шлунку харчів — так би мовити, на виході. Цікава б художня техніка вийшла! Тут тобі і кольори, і запахи.

— Та йди ти, знаєш куди! — образився рептилоїд.

— Можна ще і звук на виході записати, — не вгамовувався дід, — ото буде синтез мистецтв!

Дід із Летицією не могли спинити регіт. Лавоут налаштував сміх проєкції, але й сам усміхнувся.

— Слухай, Геннадію, зроби ласку, не розказуй більше про високу культуру гюсокефалів!

Потім розмова перейшла в інше русло, була більш стриманою та товариською. Сусіди раз у раз куштували дідові наливки, а Летицію пригощали фруктами із саду.

Лавоут занурився у власні думки й навіть занудьгував. Чи це не вперше й востаннє він так управляє об’єктами AR? Може, зайнятися чимось справжнім? Він відчував себе актором лялькового театру, якого ніхто з глядачів не бачить. Може, вже треба і самому вийти на сцену? Стати, наприклад, воїном Галактичного Альянсу чи конструктором зорельотів. Такі люди займаються реальними справами, працюють не за лаштунками, а на сцені, не доповнюють реальність, а створюють її. Може, тоді його діти будуть ним пишатися, як Летиція пишалася Корнелієм?

— А давай заб’єм! — раптом вигукнув рептилоїд Геннадій, чим вирвав Лавоута із роздумів про сенс життя.

— А от і заб’єм! Летиція пройде лабіринт швидше за тебе! — відповів дід.

Лавоут знову розгубився.

— Який ще лабіринт? — звернувся оператор до Кріспіна. — Що ще я пропустив?

— У діда за садом є фамільний лабіринт із шипшини. Усі з його роду мали його пройти. Рептилоїд вважає, що він пройде його швидше за будь-якого гуманоїда, бо краще орієнтується у природних умовах.

— Але ж і в мене, і в моєї проєкції немає здібностей рептилоїда. І я не з дідового роду. В лабіринтах нічого не тямлю, — заскиглив Лавоут.

— Ти мусиш це зробити. Подивися на дідові очі. Він вірить у Летицію. Онучка — це його віра в майбутнє! За це майбутнє він готовий віддати життя. Це, напевно, останнє випробування для проєкції Летиції під твоїм керуванням на сьогодні.

Лавоут розгублено махнув рукою й повернувся до екрану.

— Летиціє, зроби діду ласку, пройди лабіринт! Ми ж не програємо Геннадію? — сказав Корнелій.

— Дідусю, для тебе все, що завгодно! — відповіла проєкція.

— Стривай, онучко, перевдягни лишень блузку. Щось ти трохи заплямилась, — сказав дід, вказавши Летиції на маленьку пляму, і дав їй красиву вишиванку.

Проєкція вийшла в сусідню кімнату та перевдягнулася. Думки Лавоута були лише про лабіринт.

Дід провів рептилоїда з Летицією до кущів шипшини метрів десять заввишки, які вели невідомо куди. Схоже, лабіринт простягався не на один гектар.

Лавоут для найбільш ефективного управління сів у спеціальне крісло перед екраном і підключив до себе всі відчуття проєкції. Летиція та Лавоут стали одним цілим. Після команди Корнелія рептилоїд Геннадій та Летиція-Лавоут увійшли до лабіринту. У цей момент дід шепнув на вухо Летиції: «Онучко, підказка буде завжди перед тобою!».

Лавоут повернувся до Кріспіна з мовчазним питанням: «Що це могло означати?».

Той лише стенув плечима.

Лавоут подивився на проходи лабіринту. Поскроливши в пошукових системах Галактики, він зробив висновки, що це був стандартний ортогональний лабіринт, тому вирішив застосувати правило «правої руки» для проходження. Проєкція Летиції почала рухатись уздовж рядка із кущів шипшини. Поворот праворуч, ще праворуч, є прохід. Далі — глухий кут, проходу немає, ліворуч — знов глухий кут, знов поворот ліворуч — повернення на початок. Так кілька разів поспіль. Щось не дуже виходило просуватися. Але потім Лавоут помітив, що в лабіринті є стінки, що стоять окремо. Отже, правило «правої руки» тут не працює.

Час від часу Летиція зустрічала в проходах рептилоїда. Синє сонце було в зеніті, і було доволі спекотно. Лавоут і сам спітнів у центрі управління AR. Що ж його робити? Можна ще було застосувати алгоритм Люко-Тремо. Але як робити позначки? Не було стін, на яких можна б було малювати, та й на траві нічого не напишеш. Лавоут вирішив надламувати гілки на шипшині. Тож тепер, виходячи із глухого кута чи на перехрестя, Летиція надламувала гілку шипшини, верталася назад і надламувала ще раз. Отже, там, де був надлом, вона вже проходила. Далі треба було спрямовувати Летицію в напрямку, в якому вона ще не йшла. Однак згодом Лавоут помітив надломи в місцях, де Летиція начебто ще не була. Виявилося, що рептилоїд теж використовував алгоритм Люко-Тремо. Певна річ: Геннадій робить те саме і їхні з Летицією позначки переплуталися.

Усе марно! Але ж діда не можна розчарувати. Летиція під управлінням Лавоута побігла швидше ділянками, де ще не було позначок рептилоїда. На бігу вона швидко надламувала шипшину, шипи вражали руки й ноги, вони кровоточили. Цей біль відчував і Лавоут, проте треба було йти до кінця, відступати нема куди.

Оператор уже був у розпачі, коли почув голос Корнелія, який кричав у гучномовець те, що перед виходом сказав на вухо Летиції: «Підказка завжди перед тобою!». І додав: «Летиціє, знайди шлях до волі. Усі у твоєму роду пройшли цей шлях. Усі впорались!»

«Чудово! — подумав Лавоут. — Я ще й надія дідового роду!». Але жодної підказки перед очима Летиції не було: лише проходи, повороти, перехрестя та глухі кути. Руки та ноги дівчини були уражені шипами, стікали кров’ю. Втім, у голосі Корнелія були такі впевненість та віра, що Лавоут продовжив пошуки підказки. Проєкція під управлінням Лавоута ретельно оглядала все довкруж. Нічого! Раптом Летиція опустила очі та поглянула на себе і — бінго! Лавоут, нарешті, допетрав! Ось навіщо дід дав Летиції вишивану блузку: візерунки вишиванки достеменно повторювали лабіринт, кожен чорний стібок відповідав стіні із шипшини. Червоні стібки показували вихід із лабіринту.

Лавоут швидко визначив своє місце в лабіринті, а потім червоними стібками, стібок за стібком, прохід за проходом вивів Летицію. На виході зі сльозами на очах, але і з усмішкою дідусь чекав на дитину. Онучка підбігла й кинулася йому в обійми. А рептилоїд досі блукав лабіринтом.

Решту дня Летиція з дідом провели в саду. Лавоут почув розповідь про подвиги воїнів Галактичного Альянсу у війні з Лігою патріотів, про зоряні битви, про дідів легендарний зореліт-винищувач, на якому Корнелій, чи, як його називали, Привид Галактики збив безліч кораблів гюсокефалів, про відвойовані Альянсом планети та визволення поневолених народів. Дід давно став живою легендою, але він і не здогадувався, що його будинок, кіт і маленька Летиція були знищені гюсокефалами як помста і з ним зараз перебували об’єкти доповненої реальності, якими керував якийсь хлопчина з далекої планети.

— Чи не жорстоко ми вчиняємо з людиною? — запитав Кріспіна виснажений лабіринтом Лавоут.

— Що ти маєш на увазі?

— Чи не має право людина знати, що в неї відібрали? Ненависть до гюсокефалів була б тоді особистою. Дід би став воювати ще жорсткіше та ефективніше. А так виходить, що ми обманюємо чоловіка, підкладаємо підробку, на яку він не заслуговує. Крім того, чи не беремо ми на себе забагато? Чи дозволено виправляти замисел Творця? — Лавоут знов відчув себе якимось дешевим ілюзіоністом та вирішив, що більше не буде працювати оператором AR. Годі вже з нього, вистачить і одного разу.

— Так, звісно, — сказав Кріспін, — можна б було все розказати Корнелію. І тоді б він відчув ненависть та спустошення. І воював би вже по-іншому, з більшим ризиком та готовністю до самопожертви. Але, очевидно, людина має право на те, щоби залишити собі частинку щасливого життя? Думаю, на те і створюються технології, щоби дати людині те, що вона втратила. До того ж, якщо Всесвіт чи Творець надав нам такі технології, то, мабуть, разом із цим було дане право ці технології застосовувати. Чи хотів би цього сам дід? У людини дійсно має бути вибір, чи не за це ми боремось уже кілька століть? І, до речі, дід свій вибір зробив.

— Як це — зробив? — здивувався Лавоут.

— Дід сам заповів, щоби йому забезпечили цю доповнену реальність.

— Але ж заповіти виконуються після смерті, чи не так?

— Є заповіти «на випадок життя»: якщо людина залишається живою, а щось дороге її серцю гине, то виконується такий заповіт. Саме так учинив Корнелій. Ось послухай. — Кріспін увімкнув запис, і з’явилася голограма діда, яка промовила: «Життя плине за своїм сценарієм, виправити який ми не в змозі. Я усвідомлюю, що кожен мій день, кожна година можуть стати останніми. Може статися й так, що знищать моїх рідних, усе, що любо моїм очам і серцю. Але якщо я переживу їх, то не хочу про це знати, бо без них життя втратить сенс. Знаю, що зараз є технології, які створюють ілюзію існування будь-чого й будь-кого. Застосуйте їх. Не хочу жити ненавистю, не хочу померти від горя. Хочу зустріти смерть лише в моєму зорельоті, в бою з ворогом. Так, я знаю, що це буде не справжнє життя, а штучно створене, але така моя воля, такий уже мій вибір. Тож, зробіть діду ласку, організуйте тоді все, як треба. Буду вам вдячний!».

Увечері Корнелій попрощався з Летицією, котом Невісом, кажаном Аспісом і рептилоїдом Геннадієм. Дідусь нахилився до Летиції, і проєкція ніжно поцілувала його в щоку. На очах у дівчинки були сльози, це десь на далекій планеті плакав оператор Лавоут. Потім дід одягнув свій сірий комбінезон, зав’язав шнурівки на армійських черевиках, натягнув шолом і відбув на зорельоті для виконання наступного бойового завдання. Рептилоїд Геннадій полетів на свій супутник.

У центрі управління AR вимкнули маркери, що створювали проєкції Летиції та Невіса, і проєкції зникли, немовби їх і не було. Лавоут після довгого робочого дня вийшов із центру управління AR та почав готуватися до наступного приземлення діда Корнелія на рідну планету.

[1] Augmented reality – додаткової реальності.
[2] Посередині – найбезпечніший шлях (лат.)
[3] Сміливим допомагає доля (лат).
[4] Свиноголових (від давньогрецьк. ὗς – свиня та κεφαλή – голова).