НЕЗВАЖАЮЧИ НА БУРЕВІЙ

До бару ввалилася кремезна жінка у магнітних чоботах. Двері за нею гучно зачинилися, привернувши увагу небагатьох клієнтів. Жінка підняла на чоло захисні окуляри, відкривши маленькі блакитні очі, та почала вдивлятися у відвідувачів у пошуках потрібної людини.
— Яло! — на весь бар закричала грудаста кругленька новоприбула й гучно потупотіла важкими чоботами по металевій підлозі.
За невеликим квадратним столиком сиділа витончена худорлява жінка з блідим обличчям та ледь помітними синцями під зеленими очима. Очевидна ознака рафінованої інтелігенції. Її волосся було туго затягнуте у хвіст і спадало на плечі русявими пасмами.
— Вимкни магніти, Зоб. Тут вже не дме, — зауважила Яло.
— А, вибач. Так зраділа, що ти вже тут, — відповіла Зоб, натискаючи кнопку на зап’ястку лівої руки. Кумедна жіночка зняла каптур і її ріденьке світле волосся розпушилося у різні боки.
— Привіт, дівчата, — на стіл стрибнула струнка жінка та завмерла навшпиньках, обпершись однією рукою об поверхню. Ніхто не здивувався, було помітно, що всі звикли до подібної поведінки.
— Комахо, привіт! — кинулася обіймати подругу Зоб. — Як тобі нові пазурі, що я спеціально для тебе зробила?
— Гарні, — відповіла Комаха, звільняючись із обіймів товстухи, та стала на повний зріст на столі. Й почала демонструвати свої механічні пазурі. Щільно обтягуючий костюм кольору сірого пилу підкреслював її ідеальну фігуру. Коротке руде волосся вигравало блиском під світильниками на стелі.
— Досі не визнаєш новітні технології, — ствердила Яло.
— Угу, — відповіла Комаха та продовжила демонстрацію, випускаючі та ховаючи пазурі з рукавиць та чобіт. Очі у колір костюма переможно спостерігали за захопленими глядачами.
— Що будете пити? — перервав бармен вишукану виставу.
Комаха неохоче зістрибнула зі столу та сіла на стілець, недбало обпершись на спинку. Але ж ноги поклала, звісно, на стіл.
— Щось міцне, гірке та тепле, — замовила Комаха.
— І мені, — підтвердила Яло.
— Ну і я тоді бахну, ги-ги, — зареготала Зоб.
Бармен пішов. Зоб почала нервово стукати пальцями по столу, намагаючись почати розмову. Нога також затремтіла, відбиваючи дріб об металеву підлогу.
— Кажи вже! — не витримала Комаха.
— Дівчата, я вагітна, — виплюнула слова круглолиця подруга.
— Ти здуріла?! — трохи не впала зі стільця Комаха. — Все, похід скасовується. Ми нікуди не йдемо.
— І що, це ніяк не заважає нашим планам, — заспокоювала Зоб.
— І хто ж щасливий батько? — поцікавилася Яло, граціозно підперши підборіддя долонею з довгими тонкими пальцями.
— Ну, там один лазурітин, ги. Він, до речі, дуже радий, — зніяковіла Зоб.
— Хто?! Лазурітин? Та вони малі, удвічі менші розмірами за нас. Як ти втрапила у це все?! — обурювалася Комаха. Яло ж мовчки спостерігала за суперечкою, без жодної тіні емоцій.
— Та він мені й не потрібний. А дітей я хочу давно, а від лазуритів завжди двійня-трійня. От би, щоб дівчата народилися, як я, — замріялася Зоб, розтягнувши рота у жаб’ячій усмішці.
— Тобі пити тепер не можна! — кричала Комаха.
— Такої. Хай звикають до труднощів життя з утроби, — Зоб поплескала міцною долонею по своєму товстому животу.
— Добре, відкладати подорож не будемо. Давайте до справи, — вийшла з трансу Яло, обірвавши мрії приятельки.
— Ти дістала машину? Чоловік тобі її дав? — зраділа Зоб, що більше не потрібно виправдовуватися.
— Скажімо, я позичила її без його відома, — зізналася аристократка.
— Сюрприз на сюрпризі, — підвелася Комаха, обпершись руками об стіл.
— Я пішла від нього, — схрестила тонкі руки на грудях Яло та почала дивитися у бік.
— Що?! — закричали Комаха та Зоб від несподіванки.
— Ваше пійло, любі дами, — знову порушив розмову бармен та поставив на стіл три келихи з паруючим напоєм.
— Дякуємо, — скривилася Комаха та схопила свою кружку, обплескавши рідину на пальці.
Зоб ніяковіло взяла свою порцію та почала голосно сьорбати.
— Все йде за планом, — сказала Яло, підтягнувши до себе свій келих.
— Я мовчу, — роздратована бенькнула Комаха.
Три жінки у барі сиділи та мовчки пили свої міцні гарячі напої. Відступати не було сенсу. Потрібно лише дочекатися четверту подругу.

На цій планеті вітер не вщухав ніколи. Іноді він слабшав, але це все одно не дозволяло триматися на ногах. Вся планета була заткана металевою мережею доріг, що давало можливість переміщуватися людям та транспорту. Майже всі мали магнітні чоботи, що полегшувало пересування та не дуже полегшувало життя. Правителі та так звана аристократія мали більше привілеїв у подорожах, бо мали електромагнітні машини, скорочено «екма», які добре давали собі раду з повітряною стихією. Також вони були володарями електромагнітних плащів, що давало майже необмежені можливості у мандрівках металевою мережею. Яло була представницею цієї еліти.
Кам’яниста планета складалася з безлічі скельних печер, що дозволяло людям жити в повній безпеці. Товсті кам’яні стіни надійно захищали від постійних небезпечних вітрів планети. Але дістатися від одного печерного міста до іншого було справжнім викликом.

— Вже час, — підвелася зі свого стільця Яло, — ми чекали достатньо.
Комаха відставила недопитий келих і також встала. Зоб одним ковтком вдула залишки пійла та, гикнувши, промовила:
— Але Лезо обіцяла, що прийде.
Її приятельки мовчки попрямували до виходу. Зоб нічого не залишалося, як взяти з них приклад.
— Ну добре, — мовила Зоб та поклала гроші на стіл, — я заплачу. Але потім розділимо витрати.
І тільки-но подруги дісталися дверей бару, як ті відчинилися і на порозі з’явилася захекана Лезо. Маленька сіролика жіночка з величезними жовтими очима й тонкими маленькими губами. Вона з гуркотом кинула на підлогу великий мішок.
— Це харчі нам в дорогу, — тяжко дихаючи вимовила Лезо, обпершись обома руками об зігнуті гострі коліна.
Більше за всіх зраділа Зоб. Вона легко схопила мішок та видерла його собі на плечі:
— Я понесу. Ти геній, Лезо. Як же я рада, що ти встигла.
Лезо махнула рукою та продовжила:
— В мене зламався один чобіт, магніти вийшли зі строю. Не знаю, як мені тепер подорожувати. Вибачте, дівчата, я вас підвела.
Лезо виставила ліву ногу, демонструючи несправність.
— Зараз полагодимо, — заспокоїла Зоб.
— Немає часу, — зупинила її Яло та дістала з наплічної сумки такий самий плащ, що був на її плечах. Вона простягнула річ Лезові. — Тримай. Позичила у чоловіка.
— Дякую, — зашарілася Лезо та втопилася у плащу, накинувши його на себе.
— А мені не можна було запропонувати? — заздрісно фиркнула Комаха та, усіх розштовхавши, вийшла з бару. Інші пішли слідом.

Компанії потрібно було подолати певну відстань, до краю печери, де у затишку припаркувалася машина Ялиного чоловіка. Біля виходу назовні вже панував сильний вітер, який щомиті посилювався і був досить небезпечний. Він міг затягнути у свій вир будь-яку неуважну істоту.  Тому Зоб активувала свої масивні магнітні чоботи. Комаха висунула леза пазурів з чобіт та активувала їхнє магнітне поле. Яло, побачивши це, про себе усміхнулася: «Все ж таки перестрахувалася». Комаха помітила скептичний погляд подруги та знизала плечима.  Лезо заплуталася у плащі, їй ніяк не вдавалося його опанувати. До неї підійшла Яло та, огорнувши маленьку подругу плащем, активувала його здібності. Тканина обернулася коконом, з якого лише стирчала маленька чорнява голова Леза. Її великоока мармиза вдячно вклонилася. Ту саму маніпуляцію Яло повторила і зі своїм плащем. Яло та Лезо під дією електромагнітів на кілька сантиметрів піднялися над поверхнею.
Жінки обережно просувалися до електромагнітної машини. Це був невеликий транспорт округлої форми, розрахований на чотирьох пасажирів. Яло все продумала заздалегідь.
Зоб важко та гучно ступала чоботами по металевій доріжці, що вела до краю печери. Вітер посилювався і приятелькам довелося вдягнути захисні окуляри та маски на обличчя. Комаха ковзала як на ковзанах з легкістю дикого звіра. Яло та Лезо пливли за ними як примари.
Діставшись машини, Яло витягла відкривач зі своєї сумки та відсунула у бік двері екми. Тієї ж миті донизу спустилися чотири сходинки і подруги одна за одною влізли до машини. Незважаючи на невеликі габарити електромагнітного засобу пересування, у салоні було досить просторо. Тут навіть Комаха могла стати у повний зріст. Попереду, перед великим вітровим склом, розміщувалося крісло водія. За ним були вмонтовані ще три крісла для пасажирів. Двері машини зачинилися і жінки з полегшенням вимкнули свої пристрої. Яло сіла у крісло водія, подруги вмостилися на інші місця, приготувавшись до відправлення.
— Вітер посилюється, — зауважила Яло, активуючи панель управління.
— Сподіваюся, ти вмієш управляти цією штукенцією, — промовила Комаха.
— Ні, але я бачила як це робить мій чоловік.
— Веселий початок, — занервувала Комаха та пристебнулася пасками безпеки. Зоб і Лезо зробили те саме.
— Сподіваюся, ми в безпеці, — заспокоювала себе Лезо.
— Не нервуйте, — зітхнула Яло та увімкнула двигуни.
Машина піднялася на пів метра над підлогою й повільно почала випливати назовні. Випливши повністю, пасажирки відчули силу вітру на собі. Машину хитало з боку в бік, як брязкальце у руках неслухняної дитини.
— Ти впевнена, що машина витримає такий натиск?! Розігралася величезна буря! — злякано заволала Лезо.
— І не такі перешкоди долали, — впевнено відгукнулася Яло.
— Мені ще народжувати!!! — волала, як не в себе, Зоб.
— О, вітаю!!! — зраділа Лезо та ще міцніше впилася нігтями в обшивку крісла.
— Повертайся!!! — кричала Комаха.
— Та я не знаю як це робити, — бубоніла під ніс Яло, вхопившись за важіль обома руками.
Машина просувалася уперед, повільно набираючи швидкість. Перед склом літали великі шматки каміння. Подруги віддалися стихії та долі, тисячі разів пошкодувавши про свою авантюру.
Екма безупинно прискорювалася і каміння стало потрапляти по її обшивці все частіше. Й сталося те, чого боялися найбільше. Величезний шматок скелі вибив машину з металевої дороги, разом з нею пролетів не менше одного кілометру й впав посеред кам’яної пустелі. Жінки міцно трималися за крісла та молилися неіснуючим богам.  Вітер наполегливо продовжував свій натиск й грався машиною, доки не докотив її до купи металевого звалища.
Невідомо скільки минуло часу, але екма тримала натиск стихії. Потрохи вітер вщухав, а з ним і серцебиття жінок. Подруги послабили хватку та нарешті розслабили пальці на долонях. Першою озвалася Зоб:
— Зараз смаколики будуть доречні, — потяглася вона за мішком, який сховала під своїм сидінням. Усередині було печиво, висушений мох та безліч цукерок зі смоли. Там усе перемішалося, але сортувати не було ні сенсу, ні сил.
— І мені дай щось пожувати, — вимовила втомлено Комаха, простягнувши руку у бік харчового мішка. Зоб взяла жменю харчів й всунула їх у долоню приятельки.
— До речі, а чому тебе звуть Комаха? — поцікавилася Зоб.
— Бо я всіх жалю, а потім висмоктую мозок, — погрозливо здвинула брови Комаха.
— Ги-ги, — відреагувала товстуха.
— А ти чого Зоб? — продовжився діалог.
— Батьки так назвали, як всіх. Чи твоє ім’я не справжнє?
— Звісно, ні, — байдуже відповіла Комаха.
— Яло, в тебе теж ім’я не справжнє? — продовжила допитуватися Зоб.
— У нашому роду всіх жінок називають Яло, — відповіла аристократка.
— А чоловіків?
— А чоловіків по-різному. Отаке от рівноправ’я.
— Лезо, а ти що? — не зупинялася Зоб. Лезо примружила очі та стиснула губи, із зневагою до запитання.
— А, ну зрозуміло. Ти на лезо й схожа.
Усі розібрали смаколики та почали інтенсивно жувати їжу, заспокоюючи свою нервову систему.
— Можливо, взагалі не існує цієї печери з величезними деревами, — почала сумніватися Комаха, відгризаючи шматок цукерки.
— Звісно, існує! Правда ж, Яло? — звернулася Зоб до невмілої водійки. — Бо я ж хочу своїх дівчат повести туди.
— Народи їх спочатку, — закректала Комаха.
— А мені ж був знак. Чобіт зламався. Ото я дурепа, — кляла себе Лезо.
— Яло, зізнавайся, ти вигадала ці дерева, цю печеру з водоспадами? Але навіщо?! Щоб утягнути нас у таку халепу?! — почала дратуватися Комаха.
— Я була там!!! — вигукнула завжди спокійна Яло. — Я була там ще дитиною! І досить чітко пам’ятаю те місце! Там дерева до самої стелі. Там так красиво.
Яло заплакала та впала обличчям на коліна. Жінка, з якої неможливо було витягти навіть дрібки емоцій, розридалася як підліток. Комаха перестала жувати й притихла. Лезо підвелася з крісла та обійняла заплакану Ялу. Зоб також приєдналася до подруг. Комаха витримала хвилину та впала на купу приятельок. Вони дали волю сльозам. Кожна плакала зі своєї причини та вже й неважлива була причина. Процес хлюпотіння запустився і його потрібно пережити без залишку.
— Мені нічим дихати, — почулося з низу людської купи. Яло намагалася випрямитися, але це було важко. Зоб, Лезо та Комаха звільнили подругу з обіймів та попадали по своїх кріслах.
— Мені кортіло показати вам той світ. Ту дивовижну печеру, — почала розмову Яло. — Коли я була мала, мій батько постійно брав мене по справах. З ним я об’їздила сотні печерних міст. Усі вони більш-менш схожі. Але те місто мене вразило. Я не знаю чому ми туди більше не поверталися, але це стало моєю нав’язливою ідеєю. Потім  я про це розповіла вам і ви мені повірили. Дякую, дівчата.
Подруги взялися за руки. Так, дійсно, вони разом мріяли потрапити у дивовижну печеру з великими деревами та водопадами. Жінки вірили в її існування.
— Ми спробуємо ще, — сказала Комаха. — Я вірю тобі, Яло.
— Дівчата,  я вас люблю, — запищала Зоб.
— Це все чудово та потрібно вибиратися з цієї халепи, — нагадала про ситуацію Лезо.
— Так, ти права, — Яло повернула на обличчя звичну непроникність. — Спробуємо відчинити двері.
Жінки боролися з дверима машини декілька годин, але ті так сильно деформувалися від удару, що ніякі зусилля не приносили плодів. Подруги повернулися у свої крісла.
— Ми застрягли тут навіки, — приречено вимовила Лезо, — добре хоч є харчі.
— Вибачте, — винувато дивилася на подруг Зоб, дожовуючи останнє печиво.
— Ми тут помремо, — приречено зітхнула Лезо та згорнулася у калачик у своєму кріслі.
Яло обперлася ліктем об сидіння, підперши долонею голову. Вона споглядала небокрай непривітної рідної планети та не могла збагнути, коли звернула не туди на дорозі життя. Комаха розтяглася у своєму сидінні, а довгі ноги поклала на спинку крісла Зоб. Зоб витрушувала останні припаси з мішка, але це було марно. Товстуха розчаровано видихнула та звернулася до Яло:
— Яло, розкажи про це місце.
— Я вам багато разів про нього розповідала. Нічого нового ще не згадала, — відповіла аристократка.
— Розкажи ще, ці мрії так заспокоюють, — підвелася змучена Лезо.
— Справді, розкажи, — підтримала приятельок Комаха, — невідомо, чи врятують нас. Якщо вже помирати, то з мрією у голові.
Витончена жінка розвернула своє крісло до подруг. Замислено закрила очі, згадуючи щасливі миті дитинства. Мовчання тягнулося близько хвилини, інші чекали, затамувавши подих. Яло розплющила очі та почала розповідь:
— Зазвичай батько їздив на великому Вітроприборкувачі, який надається у використання голові кожного печерного міста.
— Я ніколи таку машину не бачила, навіть у елітному ангарі не була, — прокоментувала Лезо.
— Ш-ш-ш, — зашипіла Зоб, — не заважай.
— Цього разу ми також летіли на ньому, — продовжила Яло. — Я, як завжди, сиділа біля вікна й дивилася як вітер ламає скелі. А усередині корабля не чулося ані звуку.
— Не те що у нашій екмі, — зауважила Комаха. Яло продовжувала:
— Уже вечоріло і місяць закрив собою весь небокрай, моє найулюбленіше споглядання. До того часу я думала, шо нічого красивішого не існує у цілому Всесвіті. Я помилялася.
Яло замовкла, упорядковуючи думки й після короткої паузи продовжила:
— Ми не долетіли до місця призначення. Щось трапилося з кораблем. Не знаю що, але усі почали метушитися. Я злякалася та пішла на пошуки батька. Він стояв у кабіні управління та керував процесом. Я підбігла та обійняла його. Так стало страшно, майже як сьогодні.
Слухачки з розумінням посміхнулися. Сьогоднішня пригода запам’ятається надовго.
— Вітроприборкувач не мав можливості продовжувати політ, але пересуватися по землі ще ставало сил. Скель та каміння побільшало і проїхати поміж них вже було нереально. Корабель зупинився й погасив зовнішні прожектори. Саме тоді ми побачили світло, що випромінювалося попереду.
— Це було те дивовижне місто? — слухаючи вже не перший раз цю історію, зраділа Зоб.
— Саме так, — усміхнулася Яло. — Увесь екіпаж та я з татом пересіли у екми та попрямували на світло. Під’їхавши ближче до входу у печеру, ми побачили величезне паркування для транспорту різних моделей та габаритів. Там можна було примостити навіть наш чималий корабель. Загорнувшись у кокони-плащі, ми зайшли у прохід, із якого виходило світло. Чим глибше ми просувалися, тим ширше ставала печера. І за наступним поворотом відкрилося справжнє диво.
— Ох, — захоплювалася Лезо, — зараз буде найцікавіше.
— Зі стелі звисали величезні сталактити із сяючими кристалами, які й давали таке потужне світло. Очі поступово звикали до нього. Також по периметру були вмонтовані і прожектори. Люди там вільно гуляли та спілкувалися невідомим мені стилем. Деякі слова я розуміла, але сенс висловів був недоступний. Звісно, я тоді була ще зовсім мала. Але ми йшли далі. На землі стали траплятися зелені рослини і чим далі йшли, тим густішала зелень. Доки я не побачила їх. Дерева, що дістають гіллям до стелі. Дерева, що завоювали повністю мури печери. А найдивовижніше це вода, що падала з гуркотом зі стіни у величезне озеро.
— У якому купалися діти! — випередила Зоб
— Так! Там купалися діти. У чистій прозорій воді, яку можна пити, — погодилася Яло та продовжила. — У цьому місці було безліч лавочок, стільців, сходинок, маленьких таємних печерок. Там люди не носили захисний одяг та окуляри. Вони сміялися так голосно та радісно, що в мені цей звук закарбувався надовго.
— Розкажи, як ти купалася у цьому озері, — попросила Комаха.
— О так. Такої насолоди я більше ніколи не відчувала… — Яло зібралася продовжити занурюватися у спогади, коли Лезо закричала.
— Дивіться! Хтось наближається до нас!!!
Подруги припали до скла, вдивляючись у простір. До них наближався вантажний транспорт, який готував великі щупальця задля порятунку загубленої екми та жінок. Усі поспіхом вмостилися на свої місця та пристебнулися пасками безпеки. Металева рука обережно підхопила легеньку машину і підняла її над поверхнею.
— Яло, це я, — почулося у радіопередавачі, — твій коханий!
Яло закотила очі та нічого не відповіла. Натомість Комаха дотягнулася до перемикача й голосно повідомила:
— Вона тут, жива й здорова, тільки трішки засмучена! І ми з нею!
— Кохана, — почулося у відповідь, — чому ти мені нічого не сказала? Ти ж знаєш, я завжди тебе підтримаю!
— От, бачиш, люба, потрібно усе обговорювати, — вколола подругу Комаха. — Щоб аварій не траплялося.
— Поговоримо в ангарі, — відповіла по радіо Яло.
— Радий чути твій голос, кохана, — на тому кінці зрадів чоловік.
— Я побачу елітний ангар?!! — здивувалася захоплено Лезо. — Це, безперечно, коштувало того.
— Мені тепер буде що розповісти дівчаткам, — погладила свій товстий живіт Зоб.
— Ми ще дістанемося цього міста, — впевнено промовила Яло.
— Звісно, подруга, — погодилася Комаха.

Сонце запалювало верхівки скель, вітер ще не розігнався до швидкості буревію. Приятельки їхали додому, сповнені вірою та впевненістю у наступних кроках. Треба було встигнути, доки Зоб не народила.