Я – людина

“Людина… людина… я теж людина… Моє серце… я людина…”

Айя сиділа за баком для сміття, притулившись до холодної стіни п’ятиповерхівки. Зчепивши в замок руки, обіймаючи підігнуті ноги. Вона щосили намагалася не промовити ані звуку. Але у вухах так голосно стукала кров, що здавалося, ніби цей гуркіт чути на всю вулицю. Ніби ось-ось і він її видасть. Про всяк випадок Айя опустила до колін ще й голову, щоб прикрити так рота. Щоб не закричати, не зітхнути, не ворухнутися. Щоб воно не згадало випадково про неї…

Вузький провулок, у пастці якого опинилася Айя, був єдиною дорогою додому. Єдино відомою їй. Ніколи ще раніше вона не тікала до цієї частини міста, а тому не подумала вивчити карту.

Місце було по-справжньому моторошне. Освітлене рвано самотніми сполохами ламп у вікнах. Усипане ганчір’ям, рваними пакетами та гнилими недоїдками – усім, що витягли безхатні собаки із баків, які збирачі підчищали вкрай рідко. І все це смерділо до одурманення, до задухи, нагадуючи не тільки про бідність, а й про неминучу загибель усякої плоті.

Кожна деталь у цьому мерзенному провулку відображала в собі тисячі похованих сподівань на краще майбутнє. Кожна мить у ньому заражала тугою безвиході. І дитячий розум не витримав, стиснувся у чорну крапку безмовності, безсилля, безнадійності…

Айя Стінс не опинилась би ніколи в такому місці, якби слухалася свого батька. Якби виконувала чітко, як і всі, вказівки людини, якій підпорядковувався слідчий відділ міста Неій. Якби тільки залишилась вдома, роблячи уроки чи граючись на приставці. Або… якби народилася на десятки років раніше: до того, як було прийнято експериментальний Закон про надання рівних із людиною прав кібернетичним формам життя. Якби… але вийшло інакше.

… Дуже хотілося заплющити очі. Закрити, заснути, прокинутися і вдома. Закрити й забути. Але замість рятівної темряви перед ними вставала жахлива дивна істота, що обернулась, побачила Айю та не спинила своєї справи. Продовжила з люттю видирати з пошматованої грудної клітини молодого чоловіка серце, яке ще билося. Ось так, з вивернутою на сто двадцять градусів вбік головою, людиноподібна кібертварюка виймала біологічний двигун із живого носія. Точніше ще недавно живого, а тепер просто лежачого у неприродній позі спиною в землю.

Тварюка щось булькала собі під ніс, схоже на «віддай моє серце», і всім тілом тремтіла ніби від насолоди чи в передчутті радості. Її пальці в такт звичного пульсу стискали тугий м’яз, що все ще чіплявся за тіло не до кінця розірваними судинами. По них текла кров. Тварюка явно не розуміла, що вона робить. Точніше, те саме «що» – розуміла, справа була лише в «як».

Безглуздо і марно. Все що вона робить нічого не дасть.

Пальці другої руки тварюка розгорнула до своїх грудей і проломивши штучні ребра, що захищають внутрішні області тіла, вчепилася в особистий насос рідин. «Лівою вийняти, правою вкласти». Судини як пухкі нитки тріснули. І ті, і інші. Кров та іржава рідина бризнули в сторони, змішуючись буквально в повітрі та осідаючи ідеальним малюнком поверх бруду. Блиснув азарт в очах, що стали більшими від ейфорії становлення людиною, і шматок м’яса увійшов в кібертіло як в ідеальний футляр.

Тварюка загарчала, забилася в агонії, думаючи: «ось воно перетворення», але натомість просто впала зверху на жертву-чоловіка, закриваючи його дірку з-під серця своєю. І червоний шматок м’яза, що завмер назавжди, повернувся на природне місце, зіскочивши вниз під власною вагою.

… Їй би заплющити очі трішки раніше, маленькій Айєчці. Хвилинами раніше, десь п’ятьма чи більше, а може й лише відвернутися. Але очі не хотіли, не могли просто зімкнутись, тільки плескали вії у вії, немов у долоні, ніби сподобалась їм ця химерна вистава.

Залишитись б вдома їй, послухатись татка, прикинутись дитинчам. Але ж ні…

«Віддай моє серце» – прошепотіло з іншого боку провулка, і нова тварюка з ще цілою грудиною крок за кроком наближалась до неї.

Сиділа би вдома…

…

Кабінет слабо освітлювався вбудованими в стелю та стіни світлодіодами. Більшість стрічок перегоріла, але Айлан Стінс цього не помічав. Як і людей, що заповнили невеликий простір між чотирьох стін, він теж не бачив. Лише звіт на столі із написом «суворо секретно». Закриту папку. Тому що всередині, якщо відкрити, на першій сторінці прикріплена скріпкою лежала вона, її фотографія. Підшита до справи.

Коли його призначали на цю посаду, усі вітали. Відмінне місто, чудові школи, військовий шпиталь з кращими лікарями, ресторан по сусідству і навіть агенція покоївок. Чи може бути щось краще для самотнього батька, ніж коли все є і під боком. Прекрасне місто: одні перспективи та посада-підвищення… «в пекло».

Більшість злочинів, що потрапляли на його стіл, були скоєні біошами, модифікантами. Повними формами чи частковими, яка різниця. Не важливо, чи є ще людський мозок, якщо душі вже нема. Тільки дивне бажання вважати себе людиною – розумною, могутньою, вдосконаленою. Хто взагалі додумався доповнити ШІ до ШЕІ, хто був настільки безтурботним, щоб прийняти рішення наділити біо-машину емоціями?

«Чортові генії! Мало було проблем? – кричав усередині Айлан, доки осідала пилюка навколо. – Тільки чому… Чому Айя? Чому?!»

– Дозвольте доповісти, – суворо і тихо, тому що папка закрита і всі розуміють, чому папка закрита. Знають «чому».

– Дозволяю, – суворо і сухо, ніби не відкривав і не бачив.

– На місці жодних слідів присутності розробників не виявлено. Відкритий ефір до і після не мав ніяких сторонніх сигналів. Все, що сталося, сталося на місці визначення. Підтверджень переміщення об’єктів немає. Модифіканти 378iqf та 395iqm на обліку збоїв не значилися. Останню перевірку пройдено за графіком тиждень тому. Жодних зустрічей до інциденту з постраждалими в системі не зафіксовано, – помічник, що витягся по струнці, мовив текст наче завчений. Боявся сказати бодай зайве слово, чи надто різке, чи надто буквальне. Обходив як міг імена, події та факти. Так щоби ясно, а ніби то й ні про що. Хоча, може й дарма, хіба ж відпустить, коли все вже збулось і нічого не вдієш. Можна тільки посипати голову попелом та розірватися на частини від болю, нерозуміння кого покарати, хто винен… Хто?! Якщо все це – ти сам.

– Дякую, – Айлан кивнув і поклав руку на папку так, ніби ось-ось і відкриє. Присутні в кабінеті затамували подих. Ніхто гадки не мав що може статись, якщо керівника служби та й зірве.

Модифікант 76ibm Айлан Стінс. Біологічний батько цільнотілої людини. Народжений цільнотілим, але після трагедії на службі відновлений до робочих функцій з вісімдесяти відсотковим заміщенням тканин. Усіх тканин, а зовсім не шкіри.

«Де вона, душа людини, де вона в людині. В тілі? В якій частині? У якій області? Що потрібно зберегти, щоб вона залишилася? Що потрібно видалити, щоб її геть не стало? Модифікант – все ще людина?.. чи все ще – ні…

Немов бог знущається, тикаючи пальцем у очевидне, копирсаючись нігтем у рані та насміхаючись. 80 відсотків це не 90, і не 100, але й не 20 і не 1. Дивна математика, що не піддається округленням. Так що? Яку ж частину потрібно вилучити, щоб не вдалося залишитись людиною? Що саме треба собі повернути, щоб знов нею стати…»

…Експеримент під назвою NAEI: New artificial emotional intelligence – його особисте пекло. Таке собі підвищення. Дорога, вимощена добрими намірами, нікуди не веде… того, хто йде. Тільки того, хто штовхає. Або навпаки?..

«…А я нею залишився?»

– Я сказав, дякую! Вільний, – повторив Айлан і відкрив папку. Перекинув фото доньки, затримався на кадрах другої жертви. Перегорнув звіти розтину, свідчення, списки, графіки, ще якісь фото. Остання сторінка. Папка перекинулася, далі гортати нема чого. Кілька разів пальцями шарпнув поверхню столу і зупинився. – Я ж сказав, вільний! – у папці не було головного, вказівок про знаходження біо-шеі 378iqf.

– Так! – помічник розвернувся на п’ятах і тільки покинувши кабінет зміг глибоко видихнути.

У відділі всі знали, що їхній керівник майже повністю модифікований. Тому і боялися. Створені для вбивств, такі як він, не так вже й давно увійшли у звичайне життя як рівні людям. Спочатку на найскладніших ділянках: тяжких роботах, небезпечних, шкідливих, не престижних. А потім той Закон, який сказав: все, немає різниці. І тепер вони є частиною, дивною, незрозумілою, чомусь з усе ще закритою для людей підноготною. Своїми лікарнями, аптеками, клубами, навіть культурою. Своєю манерою говорити, одягатися, поводитися в суспільстві. Зовсім не машини, зовсім не вигнанці, а навпаки – королі ситуації.

Тільки не всі – модифікацій два типи. Серія Q: наявність людських тканин, можливо навіть повної форми, із заміною мозку на біо-шеі. Серія B: збереження мозку із заміною будь-якої процентної частки тіла. Йому пощастило, він із серії В, статусу «королів». А ті, що в папці, нижчі тварюки серії Q. Ось тільки не важливо все це, адже всі вони – експеримент цільнотілих, не більше.

– Мені потрібні зразки! – Айлан підвівся з-за столу, на якому залишилася тепер лежати задником до верху папка. – Хоча б один живий зразок. Терміново! Мені начхати як і де ви його добудете. Хоч самі себе підставляйте. Наказ зрозумілий? – слова били що меч, ранили боляче, по живому проходили: ніхто не горів помирати за так. Ніхто не прагнув стати приманкою. А кого тоді взяти, якщо потрібні тільки живі, лише цільнотілі. Де їх знайти в цьому пеклі під назвою Неій. Хіба що діти, та й тих одиниці… – Якщо до мене на стіл ляже ще хоча б одна фотографія жертви молодшої за шістнадцять… – що буде йому говорити зовсім не треба, всі й так зрозуміли по спалахах погляду на крижаному обличчі, – 378iqf я знайду сам. Усі на вихід!

Пронесло, він не зірвався, поки що ні. Але обов’язково це станеться, як тільки знайде тварюку і розпорядників «свята» – розробників вірусного ПЗ, що змушує біошів на людей полювати.

Стінс давно вже йшов їх слідом у спробах зрозуміти причини того, що відбувається, і вразливості модифікантів до сторонніх додатків. Код писався закритим, подібне не мало статися. Жодних даних про те, що подібне можливе. Усі тіла ізольовані, всі системи автоматичні. Неій – безлімітний полігон для перевірки ШЕІ, єдиний пункт спостереження до чого все призведе і як швидко. А головне, серед нападників лише біоші Q, серія B серед них поки що не з’являлась. Отже, справа виключно в мозку, в кіберзаміні? Але ж його захищено від втручання. Як? Що відбувається? Чому немає жодного сліду. Лише наслідки й мертві злочинці.

…

Зразок підвернувся не скоро. Чомусь довгі місяці панувало затишшя. Айлан не міг розібратися у своїх думках по цій справі.

З одного боку, все виглядало так, ніби машино-істоти відчули, що по їхньому сліду ідуть. Ніби їм став відомий страх перед покаранням. Хоча, це ж не можливо, це просто геть не реально. Звідки їм знати, що за ними йде полювання? Звідки збагнути, що таке інстинкт, присутній людині?

З іншого боку, будь-яка програма, будь-яке дослідження має край, обмеження графіком випробувань. До чого взагалі ці думки, що біоші злякались? Яке відношення почуттів до того, що відбувається? Відділення просто водять за ніс. Або це затишшя, щоб замести сліди, або ж мети досягнули і тому все припинилось.

Та як би там не було, а справа ще не закрита. Нічого не зрозуміло. Нікого не знайдено. Жодна з теорій немає ані підтверджень, ані спростування. І Айя не помщена.

Такі були висновки на папері: саме їх підкріпили до діла. Вони – щоб для офіціозу, трагічності та виднодії.

…

Зразок знайшли спритний. Оперативна група дивом врятувала приманку, буквально висмикнувши з лап збожеволілої недолюдини. У тому, що кібер-тварюку взяло божевілля не доводилось сумніватись. Вона кричала і виривалась, тяглася до грудей, але тільки того чоловіка. Начебто відчувала, де цільнотілі люди, а де як вона модифіканти.

Але найбільше лякали зовсім не її потуги дістатися серця. До сліз доводив всіх тихий шепіт, а потім вже рик, зойк розпачу, з яким вона кидалась вперед до своєї частини. І навіть кричала: «Моє! Віддай Моє серце».

Сказати, що на це було страшно дивитися, не сказати нічого. Досвідчені воїни, що бачили кров та іржаву рідину, стояли роззявивши роти й боячись обернутись, щоб не подивитись в обличчя. Особливо в ті очі, що сповнені болю, відчаю та надії, що все ж таки вдасться їй дотягнутись.

Рвалася тварюка так до тієї частини, якої не вистачало, що навіть хотілося допомогти, а не перервати. Ще б трохи, і хтось цілком міг би піддатися божевіллю прохання злетівшої з розуму недолюдини.

…

Досліджували зразок у відділенні довго. Місяця два пішло лише на основний розбір показників тестів. Ще стільки ж на перевірку, тестування з провокаційним навантаженням, під хімікатами, в чистому середовищі. І паралельно робота зі штатом лікарів із психіатрії.

І якщо технічно та програмно ніяких аномалій виявлено не було, то цілителі душ шокували усіх. На їх думку біош переживав так званий «Синдром людини». Як мінімум, так вони називали той стан, в який впав їхній зразок.

Штучно створений інтелект мав в собі дивне переконання, що є людиною і що все, що йому потрібно, щоб світ його прийняв – отримати останню деталь, справжнє серце. Що там трапилось, в його голові, нікому так і не стало зрозуміло. Можливо псевдогормональний стрибок, може вплив загального середовища, закону про набуття чинності прав та свобод, а може все разом. Але на повірку мало місце психічне порушення, що базувалося на усвідомленні «Я», самоідентифікації.

Скандал був жахливий. Гриміли всі ЗМІ. Законопроєкт скасували і серію Q визнали ущербною та непридатною для життя. Почався період вилову та ліквідацій. Статус міста Неій перестав бути «експериментальним», змінившись на “цілком звичайний”, введений в одну соціальну систему, в єдину картотеку місць проживання живих одиниць. Саме ж поняття «людина» звелося лише до наявності природно народженого тіла із мозком, що не має ушкоджень. Всіх інших чекала тепер ліквідація.

…

Минуло близько півроку.

Айлан Стінс був самотнім завжди. Для багатьох стала відкриттям поява в нього маленької доньки. Ніхто і ніколи не бачив його дружини, хоча знали, що він був одружений, хай і невдало, недовго і начебто дружина його померла. Тому дівчинка жила до п’яти років у прийомних батьків, але щось там не склалося і він вирішив дочку забрати. Така ходила історія.

Як було насправді вже не перевірити. Тіло дитини піддали кремації, решту можна було підробити. Навіть емоції, яких він не показував в принципі, а тому ніхто і не знав, що відчуває. Чи боляче йому від втрати або ж як скинув тягар і знову вільний.

Щодня на роботі. Вихідні – черговим на зміну або десь у бар. Ніколи й ні з ким: жив без особистого. Чому? Теж ходили легенди, але спитати ніхто не наважувався.

Щоправда, було й інше дивним. З того самого дня він щоночі гуляв усіма закуточками їхнього міста. Просто кругами мотався від краю до краю, без будь-якої мети, нікого не вистежуючи, жодної позначки не ставлячи на карті, не ведучи навіть записів. Іноді міг пройти по тій самій локації кілька разів, ніби й зовсім не дивлячись під ноги і на всі боки, не помічаючи, що ходить кругами.

Але одного разу змінилось усе. Він заблукав на підйомну дамбу в період заповнення штучної мілини. Мали воду ось-ось запускати. По звуку – системи вже працювали, стояв гомін й шипіння, іноді било бризками.

Айлан завис над урвищем, на прямовисній стіні і чомусь задивився униз. А там усе в ґратах. Перекрути якихось конструкцій, що металевими проводами завтовшки в руку, ніби змії, повзли вбік у спробі геть вибратись, піднімались до нього. Звичайно ж, задивився і не помітив, що внизу ворухнулось.

“Тату!” – долинуло з вітром, підбите й поглинене шумом.

“Татку!” – звучало надривно та голосно, намагаючись, бажаючи стати почутим.

«Та…» – ворушачись, вгору підповзаючи зміями-корінням і руки простягаючи до людини.

Він же ж просто дивився. Не тремтячи, не кидаючись уперед, не стріляючи поміж очей. Просто чекав, коли вона сама виповзе, підійде, щоб роздивитись.

Залишалась лише пара кроків Айлану до краю, а біошу – метрів. І він їх зробив. Нахилив трохи голову, придивився, провів рукою, ніби просячи йому розкритись. І та послухалась, як старанна дівчинка, як хороша донечка, трохи подалась назад, відкриваючи обличчя і верх що під шиєю.

Він просто дивився. На рваний шрам, що виднівся в глибокому вирізі, на його криву форму немовби від вибуху. На ритвини тканин незагоєних, на спробу невмілу себе оновити.

І штовхнув.

Вода бурхливим потоком вже мчала до цього місця. Шум стояв неможливий. Що та кричала було вже не чути. Він просто вдарив ногою прути і ті відхилились, тварюка разом з ними ковзнула руками, втрачаючи рівновагу та свою опору. Ноги слизнули в провали, спина назад, голова вниз. Накрило водою і понесло.

Айлан не чекав, коли весь басейн буде заповнено. Стихія зробить своє. Час надто цінний, щоб його витрачати.

А далі кроки у місто в думках про минуле, про сенс життя, реальність того, що відбулось і перспективи. Він хотів повернутись додому. Хотілося кави, ще алкоголю і навіть згадав секретарку, призначену як заохочення служби. Надолужити б все, чого ще не встиг, пропустив, власноруч злив.

Він знав, коли стане ранок рука напише листа із грифом «секретно». А в ньому лише: «11-» успішно».

Експеримент завершився.

Тепер можна подумати про відставку.

Шкода тільки Айа вже не повернеться. Та чи згадає він потім ту, що вкотре вже Айа.