Стаття перша «Рік»

Глосарій

Болід — тип надшвидкісних космічних суден малого та середнього розміру. За основу взяті старі військові винищувачі. Використовуються транспортними компаніями для швидкісного перевезення вантажів, або індивідуального перевезення пасажирів на малі, середні дистанції. Пілотується переважно одним пілотом.

Інсе — видова назва одного з підвидів раси мойе (цивілізація мойе). Видова здатність — магія метаморфози (фізіологічне перетворення власного тіла та контроль внутрішнього та навколишнього плину часу). Сильні витривалі гуманоїди максимальний вік життя яких може сягати п’ятисот років. Часто пропагують культ досконалої форми, не мають тривалих соціальних стосунків, одинаки та відлюдники. Досить скритні та вважаються видом, що вимирає.

Пуеріпансіонат (скор. пуері) — соціальний заклад для виховання дітей віком від 8 до 20 років. Проживання великою комуною з вихователями. Заклад виховує усіх дітей не тільки сиріт. Бувають такі, на базі яких створюють базову школу, а бувають такі, де дітям доводиться ходити у загальну базову школу. Сиротинець для дітей віком до 8 років називається «колиска»

Двері за моєю спиною ледь чутно зачинились. Зробивши кілька кроків я повільно сів на ліжко, що займало майже чверть моєї камери. Мені хотілось плакати, але очі були сухими.

— Ось і все, — ледь розчув я власний голос.

Нарочито спокійно зайняв горизонтальне положення і втомлено закрив очі. «Якова сьогодні поховали», басом гриміла та відлунювалась у голові ця лаконічна фраза, яку дві години тому так буденно промовив слідчий, вона не давала спокою моєму духові. Невже вони організували фальшиві похорони? Він же у космосі розбився, що там можна було ховати? Зішкребли залишки з каменюки та запхали у коробочку, серйозно?

Очевидно, що у Якова не було шансів. Космічний болід, який він поцупив, мав налаштування під мої здатності. Він не міг вчасно зреагувати та на повній швидкості вмазався у слайс води. Звісно ця клята заморожена бурулька не могла сильно пошкодити судно, але вона спричинила втрату контролю. Яків не впорався з несподіваною перешкодою та понісся по балістиці прямо на астероїд. Нонсенс, після такого падіння навряд змогла б вціліти бодай якась органіка. Кінетика такого зіткнення мала спричинити вибух сам по собі, але ще ж паливо та гравітаційний двигун. Видовище мабуть ще те було. Я відкрив очі та втупився у сіру стелю.

— Жив яскраво і помер як зірка.

Уголос марно сказав, бо усвідомлення ось цього пробило мій гранітний захист і нарешті я дозволив собі плакати. Сльози рівчачками текли з очей по скронях, зволожуючи подушку одразу у двох місцях. Без сумніву я міг у мить зупинити це марнотратство рідини, однак не став. Скільки днів пройшло з його смерті? Іноді здавалось що вічність, а іноді що це сталося лише вчора. Звісно жалітися на такі викривлення сприйняття часу я не мав би, бо сам винен. Не треба було кожен раз, як мене накривали емоції, входити в анабіоз чи користатись індивідуальним форсуванням часу. Та де там, я був настільки необачним, що дозволяв собі навіть комбінувати ці техніки. Дід надавав би мені тумаків за таке. Смикнувшись я швидко затис долонями очі:

— … якби він був живим! — розмазуючи сльози крикнув я у стелю.

Мене трусило, біль та сльози вивільнялись не лише через очі. Ніс, вуха, усе обличчя опухло. Завалившись на бік та підсунувши коліна до грудей я повністю відпустив контроль. Дихання було рваним. Я підвивав та шморгав носом, ричав та несамовито орав. Я не просто плакав, а намагався вивернути та вихаркнути з себе ту частинку духу, що нестерпно пульсувала пекельним болем. Треба було зробити так вже давно, а не намагатись кожен раз уникати емоцій чарами. Саме так дід мені й порадив би… якби він був живим.

Здавалося, що мені вже не звикати приймати смерть близьких, однак болить кожен раз люто та бездонно. Здавалось, що з кожним разом тільки гірше. Батька не пам’ятаю, занадто малим був я тоді, проте чітко пригадую той біль коли мені сказали, що він загинув. Пам’ятаю наскільки довго це гидке почуття мене не відпускало. Смерть діда шокувала відчутніше і боліло довше. Навіть вже у пуеріпансіонаті я ховався та тихо пускав сльозу. Так з часом таке траплялось все рідше. «Цікаво як довго мені болітиме цього разу?», ця думка примусила мене трохи заспокоїтись та спробувати пригадати. Подолом футболки я витер мокре обличчя та змінив позицію. Сів на ліжку, схрестив ноги та оперся спиною на стіну. На жаль сльози не спинились, але мене вже не теліпало. Я заплющив очі і поринув у спогади, коли ж саме я перестав стогнати за дідом.

Дід помер зимою, коли мені було шістнадцять. Весною мене вже засилили в пуеріпансіонат на Плаці. Мене перевезли з моєї рідної планети на Плац аргументуючи тим, що ймовірно мати захоче мене відвідувати. Мати? Мене? Такі смішні. Так наче ніхто не знає, що інсе не створюють родин. Ця жінка керувалась лиш інстинктом розмноження, а як вгамувалися гормони, просто скинула мене на батька.

Але вони мали рацію, та жінка все ж таки навістила мене одненький раз. Пригадую, що це було за рік опісля дідової смерті. Вона знайшла мене у моїй кімнаті, коли я впечатавши лоба у стільницю свого навчального столу, роняв сльозинки долу та рефлексував стосовно власних відчуттів. «Арребо завжди були непристойно емоційними та надміру сентиментальними. Ти син свого батька», — холодно видала вона мені свою оцінку замість привітання. Вона приходила віддати речі, які розцінила вартими збереження після ліквідації нашого з дідом барлогу.

Я встав з ліжка та підійшов до столу. Дістав з шухляди дві різнорозмірні товсті книги. Фізичні паперові носії писаних від руки текстів нині були реліктами минулого. Проте ці книги не були старими. Дід писав їх останні пару років свого життя. Тоді я не розумів чому він гарує марно, чому просто не скористається штучним асистентом і не зробить одразу електронний запис. Дід жартома називав їх ґримуарами, тоді я не розумів цього і думав, що він просто старий маразматик. Я думав, що то його щоденники чи мемуари, але це був підручник з метаморфози, який він писав для мене. Інсе передають свої магічні знання індивідуально, займаючись з нащадком особисто. Знання із вуст у вуста, так би мовити. Старий Арребо відчував свою смерть тож і пішов проти традиції, залишивши матеріали, які теоретично можуть стати широкодоступними.

Я отримав їх рівно через рік після його смерті. І саме у той день я і плакав за дідом востаннє.

— Отже рік?

Сиплим від плачу голосом підсумував я. Сів за стіл, впер ліктя у стільницю та став швиденько гоняти тонкі сторінки. Дрібненький гострокутний текст мелькав створюючи візуальний білий шум — це заспокоювало. Раптом з поміж сторінок вилетів шмат паперу та, підхоплений легким вітерцем від сторінок, майнув подалі. Довелося піднятись і підійти щоб підібрати його. Це був дитячий малюнок.

На папері було три досить непогано, як на дитину, промальованих людини: два хлопчика та дівчина, вони усі трималися за руки. Яків і його молодші брат та сестра. Малюнок, який він отримав перед тим, як їх розлучили. Як це тут опинилося? Я думав, що усі речі Якова забрали до маєтку його діда. Ймовірно хтось з моїх колег переплутав та поклав його у книгу, коли збирали та передавали мені мої речі.

Я стояв та ніжно потирав пальцями зашарпаний папірець. Так, саме тоді я побачив Якова вперше.

Були години дозвілля тож сироти мали спільно та активно проводити їх. Я терпіти не міг такого тож завжди сиднем сидів у себе та вивчав дідів ґримуар, але іноді доводилось симулювати активність, щоб не виникало питань у вихователів. Того разу я імітував похід у місто, однак безцільно шлятись було лінь тож я просто забився під старий квітучий чагарник, що ріс у парку навпроти воріт двору пуері. Їх тоді привезла темно-синя шикарна автівка. Зі свого схованку я чітко бачив, як людина водій діставав багаж, а молодші близнюки обнімали брата та все не хотіли пускати. Коли нарешті прийшов час йти то малий сунув папірець брату, та щось сказав на останок. Машина поїхала, а Яків стояв і дивився їм у слід. На його обличчі не було суму, блакить його очей випромінювала любов та вдячність. Тоді я вперше побачив, що розставання із любимими може виглядати не як трагедія. Рудий, стрижений під їжака, неоковирний хлопчина світився впевненістю, силою та любов’ю. Він був готовий прийняти усе, що йому готує доля. Принаймні тоді я так сприйняв то.

Спогади про малого Якова знову роз’ятрили почуття, які тільки вщухли. Однак окрім болю з’явилось обурення, я більше не хотів ридати, я хотів стояти так як він тоді. Тримати спину рівно і впевнено дивитись у майбутнє, ось чого я хотів. Але я не він і тягар втрати сутулив мої плечі та туманив розум.

«Бовдуре, його малі не померли, а просто поїхали. Не порівнюй! Яків мертвий, ти ніколи його більше не побачиш!». Огидна думка хробаком почала роз’їдати тільки сформований стрижень. Отрута жалю до себе почала висмоктувати сили. Я по звірячому вишкірився і стис зуби, мене вернуло від огидного слабака, яким я зараз був.

Розшматувати малюнок мені завадив сигнал електронного замку дверей:

— Тимчасово утриманий Клавдію Арребо, займи позицію у контрольованій зоні. Тобі вечеря, — прохрипів гучномовець.

Я швидко зайняв позицію біля протилежної від дверей стіни. Зеленим прямокутником на підлозі було позначено де саме я мав стати, щоб спрацював замок. До звинувачених у заподіянні смерті без додаткового контролю ніхто не заходив. Це процедура.

Я став куди треба, обрис прямокутника легенько загорівся і після коротенького звукового підтвердження двері прочинились. У кімнату зайшов працівник, який ніс прямокутний кейс у середині якого була моя вечеря. Він почав обережно загружати його у вільну шухляду шафи, що стояла зліва від дверей, та обернувся до мене:

— Сьогодні твоя вечеря святкова, — промовив він зверхньо. — Тортик, подаруночки від сім’ї, — з гучним клацанням він різко заштовхнув кейс у нішу, — аа-а, ти ж не маєш сім’ї, звиняй забув.

Він витягав неторкнутий обідній бокс та хіхікав, вважаючи себе дотепником. Я мовчки дивився, як він виконує свою роботу пхаючи кейс у вантажного дрона, що повільно під’їхав до нього. Сьогодні чергував Нікадім. Він зневажає мене відкрито і не пропускав можливості принизити. Ніколи не розумів за що він так зі мною.

— Шо ж це ото ти не валяєшся без свідомості у своїй магічній комі? — кейс не хотів залізати і у дрона, тому він дратувався та різко смикав його. — Шо дійсно чекаєш на свій святковий тортик та подаруночки?

— З якої це раптом нагоди? — поглянув я на нього.

— Тю! Зовсім поплавлений чи шо? — спитав він зі щирим здивуванням. — Сьогодні ж 16 серпня, ну!

Дрон нарешті поглинув кейс та поїхав геть. Нікадім не поспішав йти за ним. Схрестивши руки на грудях він мовчки розглядав мене та кімнату. Його погляд зачепився за книги на столі. Не відводячи погляду від них він продовжив спроби покепкувати:

— Хоча, якшо тобі ця нагода не тойво, то відсвяткуй закінчення слідства, — криво посміхнувся він намагаючись і далі вгледіти обкладинки книг. — Далі суд, тебе вбивцю, закриє навічно. Оно бачу ти вже книжочки збираєш, — він кивнув у бік столу, — ага, тама де тебе закриють, вони тобі знадобляться, ну. Пожиттєва ізоляція без громадянства та повне забуття. Хоча про шо це я, тебе вже й так забули. Нікого та нічого у тебе нема, ну!

Він нарешті повернувся від книг і наштовхнувся на мій, я сподівався, лютий погляд. Нахаба смикнувся, але не перестав робити самовпевнений вигляд.

— Взагалі вважаю, шо ніяких святкувань усіляким вбивцям не має бути, — скинув він голову, як півник. — Хоча тобі і не буде, ну! Нема там ніякого торта чи подарунків, нікому ти не всрався.

Він нарочито розвернувся та рушив геть. Вже за дверима він розвернувся та спробував добити:

— А якшо і це для тебе не нагода, то тоді відсвяткуй похорон свого парубочка, от. Чув шо його, всьо, поховали! — вишкірився він і продовжив. — З днем народження, Клавдію Арр-ребо!

Він лупонув долонею по замку дверей і ті з шелестом зачинились.

Прямокутник під моїми ногами погас. Я ще раз глянув на малюнок.

— Отже рік.

Яків загинув на мій день народження, рік тому. Яка огидна циклічність. Ніколи не любив цей день, але ми завжди його святкували. Я кинув малюнок поверх книжок та рушив до своєї вечері. Робітник закладу тимчасового утримання збрехав, окрім стандартної вечері у боксі був маленький пляцок і рукописна записка: «З днем народження!», підпис: «Юрай Ван де’Неґі».

Стаття друга «Тиждень»

Глосарій

Апараті — так з часом назвали людську расу. Назва пов’язана із неможливістю людей маніпулювати ефіром, а послуговуватись різними технологічними засобами(апаратами).

Комкомунікатор (скор. комкон) — загальна назва індивідуальних електронних пристроїв комунікації. Є основною частиною, що забезпечує зв’язок та обробку даних. Можуть складатись із різних апаратних блоків. Часто виконуються у вигляді аксесуарів.

Комінтерфейс (також екран) — апаратний засіб для передачі аудіо-відео інформації. Є частиною комплексу засобів комунікації. Часто проєктує зображення перед очима користувача чи на спеціальні поверхні (наприклад окуляри).

Мойе (цивілізація мойе) — раса гуманоїдів, що генетично здатна маніпулювати ефіром (чаклувати). Має сім підвидів (народів) є невід’ємною частиною нової цивілізації тума́.

Тума́ — назва метисів двох рас, мойе та апараті. Згодом стала назвою нової раси та нової цивілізації, яка заснувала державу Вісь Тума́. Усі громадяни Вісь Тума́ вважаються рівними незалежно від їх генетичного походження. Як і мойе також мають здатність маніпулювати ефіром(якщо пощастить)

Не дуже мені було зрозуміло на що сподівався брехливий Нікадім стверджуючи, що ніяких поздоровлень мені не було. Ймовірно гадав, що я не їстиму вечерю. Дійсно я досить часто відмовлявся від їжі, але все ж!

«Недолугий йолоп», — виніс я остаточну оцінку цьому типу та змінив стійку. Впираючись руками у підлогу я прогнувся та потягнув підборіддя до стелі. Після вранішнього моціону я вирішив зробити ранкові вправи. Вчорашній «святковий» пляцок став приводом і символом закінчення трауру. Досить скиглити.

Знову і знову я змінював позиції із статичних у динамічні, розганяючи кров та дух. Давно я не займався, м’язи тремтіли і пручались, але я вперто продовжував. Я інсе і я здатен будь-що примусити бути мені корисним! Тому вчора перед сном я уявив, що вбогий магазинний пляцок від адвоката то і є весь мій біль, туга та провина. Цільним шматком запхав то всьо до рота, розжував і ковтнув. Я більше не намагатимусь відчужити це, тепер це частина мене і я її перетравлю. Перетравлю та примушу стати мені у пригоді!

Закінчивши вправи, попив води перед медитацією. Вчорашня записка так і лежала поверх малюнка малих близнюків. Ці два скупі рядочки змінили неймовірно багато, головне не забути подякувати. Та і час вже нарешті зайнятись своїм майбутнім свідомо. Те що у мене нікого немає не означає, що я не гідний життя. Юраю Ван де’Неґі начхати на мене і на те як я житиму, але йому не начхати на власну кар’єру. Він зацікавлений щоб усе було добре, я його перша самостійна справа.

Гучномовець сповістив про прихід адвоката раніше ніж я сподівався. Довелось перервати підтягування. Пустивши край підвіконня вузького вікна, що тягнулось на всю стіну попід стелею, я стрімко зайняв потрібну позицію на зеленому прямокутнику. Юрай зайшов, вмостився на стілець та віддав голосову команду «вільно».

— Ого, радий бачити тебе притомним, — він відкинувся на спинку та протягнув ноги займаючи розслаблену позу. — Тимчасово утриманий Клавдій Арребо, це що піт? Ти шо тут тренувався?

— Ага, — я підійшов до рукомийника освіжитися. — Дякую за тортик, пане адвокате, він був дуже корисним. Прям зачарованим.

Я посміхнувся та всівся на ліжко навпроти нього. Він виглядав здивовано. Його ідеальні брови надовго затримались над верхньою дужкою непрезентабельних окулярів. Юрай скоріш за все був моїм однолітком. Він був такий же високий, проте не настільки грубий як я. Він був привабливим та витонченим, однак прагнув приховати це. Усе в його стилі було огидним. Зализана зачіска та окуляри геть не пасували та не поєднувались, одяг був нарочито м’ятим та не по розміру. При чому верх завеликий, а штані куці і явно вузькі у стегнах. Кейс не в колір і не в стиль. Він прагнув здаватись людям непримітним та безпечним. Однак маленькі деталі видавали його: елегантна хода, шикарне взуття, дуже якісний браслет комкомунікатора, який він марно намагався сховати під жмаканим рукавом кофти. Яка б не була причина такого маскування, це явно було щось особисте і зі мною не пов’язано. Тож, байдуже!

— Аби я знав, що дешевий полуничний пляцок з автомату їдальні колегії адвокатів має такі чари, давно б вже згодував його тобі.

Він підсунув ноги та змінив позу. Подавшись уперед оперся ліктями на широко розставлені коліна, склав долоні човником і пильно глянув на мене.

— Невже це спрацювало? Невже у нас нарешті почнуться конструктивні бесіди?

— Так, пане адвокате, — скопіював я його посадку та супер спокійно зазирнув йому в очі. — Гадаю, вже час мені подумати, що ж далі.

Через те що ми обидва були чималенькими дядьками, а простір від ліжка до стільця камери був таки вузенький, то наші обличчя опинились дуже близько. І я мав гарну нагоду побачили віддзеркалення його думок у красивих сірих очах. Його дивували зміни, що відбулися зі мною лише за ніч.

— Ого! Неймовірно, то тепер ми нарешті зможемо розробити нашу лінію захисту?

Судячи з усього така дистанція його не бентежила, він ані на міліметр не зсунувся, і посміхаючись продовжив:

— Я дуже радий, що на слуханнях мені не доведеться постійно тебе вести, і ти зможеш допомогти протягнути потрібний нам наратив. Порожню оболонку складно захищати. Люди, яким байдуже на своє майбутнє, зазвичай отримують по максимуму.

— Мене тішить, що у вас у цьому такий багатий досвід, пане адвокате, — продовжив я спостерігати за його очима.

Емоції миттєво змінились. Він смикнувся та повернувся у більш офіціозну позу. Тож я мав рацію.

— Ну-у, про це пізніше. Спочатку підготовче засідання. Вже за тиждень ми маємо бути у суді, — він швидко торкнувся дужки окулярів і активував комінтерфейс, — Оскільки звинувачення у вбивстві це сенсаційна рідкість то зацікавленість громадськості у справі дуже висока.

Я тим часом не став міняти пози, а просто перетворився весь у слух.

— Досудовим врегулюванням тут і не пахнутиме, тож ми будемо обговорювати усі аспекти подій та звинувачення. Ти мусиш бути готовим до того, що говоритимуть.

— Не проблема, мені не звикати до запитань. Я просто повторю усе, що сказав слідчим.

— Тебе не питатимуть. Я та прокурор будемо вводити суддю у курс справи та давати попередні оцінки, позиції та вимоги. Ти там просто мусиш бути присутнім і виглядати пристойно, — він покосився на мене через велике скло окуляр. — Десь як сьогодні. Не перестарайся зі своїм відновленням.

— Я не посплю ніч перед засіданням, так підійде?

Він угукнув та продовжив:

— Скоріш за все прокурори будуть стверджувати, що ти несеш повну відповідальність і будуть наполягати на позбавленні тебе громадянства та на ізоляції від суспільства. Я звісно бу…

— В сенсі повна відповідальність за смерть? — перебив я. — Він самостійно вкрав мій болід. Я винний лише у тому, що розпатякав усі коди доступу і Яків зміг обійти систему.

— Ні, я буду проводити лінію, що не ти розпатякав, а що він вивідав їх у тебе. Він одурив тебе, щоб заволодіти твоїм болідом. Повір, слова мають значення. Скориставшись твоїм коханням та довірою, він збирався реалізувати власні задуми та цілі Спілки ГНІВ. Як результат смерть. Громадськості це має сподобатись, історія обманутого кохання сироти злодієм радикалом. Це підвищить наші шанси. Однак проку…

— Стоп я не про це! — знову перебив я його. — Якими це такими аргументами володіють прокурори, щоб перекласти на мене прям усю відповідальність?

Юрай відкрив рота щось сказати, але передумав. Потім підняв пальця, але знову передумав. Зробивши глибокий видих він все ж дав мені відповідь:

— Вони будуть базуватись на записах чорного ящика. Тому що болід не просто по прямій врізався у астероїд. Судячи із показників, Яків намагався змінити його траєкторію за допомогою своєї магії.

— Вони знайшли чорний ящик?

— Так це одна з причин чому слідчі дії так надовго затягнулись. Вони шукали чорний ящик, а потім відновлювали дані з нього. Пропускали через симулятори та робили експертизи.

— Одна з причин…?

— Інша причина що на слідство сильно впливав пан Дворжак. Він змусив зібрати покази прям усіх з ким ти бодай раз у житті пересікався.

— Карель Дворжак? Цей смердючий деспотичний тип? Йому ж байдуже на Якова!

— Але не на власну репутацію. Обставини смерті онука важливі, вони можуть вплинути на громадську думку, популярність та його вплив загалом.

— Потворо! — проричав я та схопився на ноги. — Він скинув свого онука у пуері, а як з’ясувалось що він має хист до магії, одразу прибіг і назвав рідненьким. Сволота лицемірна!

— Ну-ну! Заспокойся, — Юрай відсахнувся від моїх активних переміщень. — Ось такої твоєї реакції ми мусимо уникнути. У суді не місце неконтрольованим емоціям.

Я сів і заспокоївся.

— Тож корабель не розлетівся на атоми і там були рештки, які можна було поховати?

— Так, — Юрай потупив погляд та провів долонею по стільниці. — Тіло Якова було цілим, на ньому був скафандр, він загинув не від вибуху. Ймовірно він скористався телепортом і покинув судно. Його вбило те, що він намагався врятувати болід, а не себе.

Він глянув на мене. Я був спокійним, принаймні зовні. Те що він мені сказав мене шокувало, але я вже заборонив собі впадати в емоційні пастки. Тільки не знову.

— Що ж гадаю нам варто зараз обговорити усі нюанси, які можуть відкритись на слуханні.

***

Синопсис