Хлопчина, кристал та Нескінченний Океан

1 

м. Сонячний Вал

1974 рік

Радислав спав і бачив сон. Про нові надсучасні міста, надшвидкісні потяги, космічні ракети та цілий штиб різноманітних роботів. Усе заради допомоги та захисту людини. Коротко кажучи – утопія як вона є. Божевільний набір інструментів, призначений перетворити життя кожної людини на мрію. Там точно не буде місця різного штибу хуліганам…

– Прокидайся! – почувся чоловічий голос і щось штурхнуло Радислава в плече.

– “Знову я закуняв” – думав хлопець, не бажаючи розплющувати очей, – “Зараз буде бурчати…”.

– Прокидайся, ну! – гукнув чоловік вдруге.

– А я і не сплю – промовив Радислав, таки розплющивши очі та підіймаючи голову.

Перед кухонним столом, за яким і заснув Радислав, стояв високий худий чоловік з коротким русявим волоссям. Шрам під лівим оком особливо неприємно виділявся на фоні яскравого весняного сонця, чиї промені завзято проникали крізь вікно. Чоловік тримав в руках підручник з географії, яким він і штурхав Радислава.

– Сон хоч гарний був? – спитав чолові та кинув підручник на стіл до купи інших підручників і зошитів.

– Непоганий – відповів Радислав позіхаючи та потираючи потилицю.

– Це добре – покивав головою чоловік, проте з його голосу важко було повірити в те, що він дійсно вважає це за щось добре, – А тепер давай ти швидко доробиш свою домашку,  я нічого не скажу твоїй матері й ми усі уникнемо скандалу.

– Так, добре. Вибач – пробурмотів Радислав, підтягуючи до себе підручник з географії, – Просто не виспався.

– Дай вгадаю – почав чоловік, кисло всміхнувся, схрестив руки на грудях та притулився боком до стіни, – Знову півночі майстрував в кімнаті?

– Тату… – буркнув Радислав, немов був присоромлений якимось неприємним фактом, про існування якого дізналися зайві люди.

– Слухай, я ж не проти! – наголосив батько, нарешті розчепивши руки й підіймаючи долоні догори, – Ти майструєш речі, порпаєшся в електрониці. Класно. Я це поважаю! У чоловіка має бути хобі, особливо таке де він комбінує роботу рук та мізків, проте наперед хобі він має поставити найважливіші речі. Наразі твоя задача №1 – успішно завершити навчальний рік.

– Тату… – знову спробував подати голос Радислав.

– Я не кажу про найвищі відмітки! – підняв голос батько і виставив долоню на витягнутій руці, говорячи “стоп” непромовленим виправданням сина, – Я просто кажу, що ти маєш завершити навчальний рік так, аби не потрапити на додаткові літні навчання. Влітку ти потрібен мені тут. Матимеш допомагати та наглядати за мамою, поки мене не буде. Пам’ятаєш?

– Пам’ятаю – раптово спохмурнівши відповів Радислав (тепер була його черга схрестити руки на грудях), – Ти їдеш в ідіотську експедицію.

– Так, вона не ідіотська! – відповів батько і його долоня склалася в кулак з відстовбурченим вказівним пальцем, яким він тицяв в незадоволену постать сина, – Твій батько займається вивченням нових горизонтів. Це може допомогти розширити наші знання про світ й можливо про самих нас. Це моя найголовніша задача на сьогодні.

– Там просто мільярди кілометрів води – далі бубонів Радислав.

– Твоє право так думати – похитав головою батько, – А я вірю, що за наступним кілометром туман розсіється і ми нарешті розпочнемо розв’язувати накопичені таємниці.

– Вже двісті років минуло – стояв на своєму Радислав, – За наступним кілометром ти знайдеш тільки воду.

Нарешті батько зітхнув, відірвався від стіни, підійшов до сина, обережно поклав руку йому на плече і заговорив:

– Слухай, я знаю що ти не любиш ці експедиції. Знаю, що ти вважаєш їх небезпечними.

– Вони і є небезпечними…

– Можливо… Проте це всього два місяці. Тридцять  днів туди й тридцять назад. Всього шістдесят. Ну може “плюс-мінус” тиждень і я вдома! Тому я хочу, аби ти нормально завершив навчальний рік і допомагав мамі. Не треба їй ще і за навчання твоє переживати.

Радислав ковтнув важку слину, яка несподівано зібралася в самісінькому центрі його горла, і промовив:

– Там з тобою нема жодного зв’язку. Створюється враження, що тебе і не існує взагалі…

– Головне пам’ятай, що я обов’язково повернусь. Як і завжди. І не думай наразі про це! Зараз ти маєш думати, як здати фінальні контрольні роботи з прохідним балом. Впораєшся і дещо отримаєш.

На останніх словах батько залів в кишеню штанів та видобув звідти електрону схему невеличкого розміру. З обличчя Радислава миттєво злетіло гнітюче напруження, заміняючи його здивуванням і непереборним бажанням.

– Де ти її взяв? – вигукнув хлопець і автоматично простягнув руку в сторону схеми.

– Де треба, там і взяв – відповів батько посміхаючись, прибираючи руку, – Заверши як слід навчальний рік і вона твоя. Треба лише трохи напружитися, якийсь місяць лишився.

Чоловік сховав схему назад до кишені, рушив на вихід і коли вже був на пів шляху до коридору, зупинився, розвернувся до сина і сказав:

– Слухай, скоро вихідні. Зроби мені ласку і бодай раз вийди погуляти. Не нормально, що ти кожні вихідні сидиш вдома зі своїми шурупами та книжками. Знову ж таки, мати хобі добре, але піди знайди собі хоч одного друга. Почни говорити з однолітками.

– Я не знаю, про що з ними говорити.

– Спробуй дізнатися. Тобі ж потрібна схема? А тепер за домашку! – сказав батько, лукаво посміхнувся і нарешті покинув кухню.

– Клас… – прошепотів Радислав і гучно впустив голову на стіл.

***
Радислав роздивлявся глянцеву обкладинку підручника “Географія Небокраю”, а тоді відкрив на першій сторінці. Одразу перед його очима з’явилася кольорова карта країни Небокрай. Країна ця на мапі мала вигляд напівмісяця (хоча Радислав радше тримав її за круасан), з заходу до півдня омита тим, що в цих землях було заведено називати Нескінченним Океаном. Це була не пафосна форма вислову – у більшості людей таки були всі резони вважати Океан дійсно нескінченним. І це саме те місце, куди Радислав так не хотів відпускати батька з експедицією. Та про Океан пізніше.

У тих хто заснував Небокрай була очевидна фіксація на небесних тілах. Судіть самі: по-перше, назва самої країни Небокрай; по-друге, столиця країни – Місячне Сито; Поряд з Місячним Ситом є невеличке містечко Напів-Зоря; Далі в нас є Західний Ківш, а за ним Сонячний Вал, який стоїть на березі Нескінченного Океану.

Саме в Сонячному Валі проживає Радислав з сім’єю. Чудове курортне містечко. Коли на світ сходить літо воно заповнюється туристами, які не проти скупатися в Океані. Правда, заплив по іншу сторону щільного туману, який окутує воду по периметру, заборонений. Але це рідко стає проблемою, бо лінія туману починається за сотню кілометрів від берегів Небокраю, тож щасливі туристи навіть не мають змоги його побачити.

Радислав перегорнув підручник до глави “Розташування та особливості пшеничних полів Небокраю”. По цій темі Радислав мав написати домашню роботу. Не варто дивуватися, що на пшениці акцентують таку увагу. Хліборобство в Небокраї у великій шані. Щоб стати хліборобом не достатньо просто знань. Треба як мінімум мати зв’язки. Як максимум – народитися у відповідній родині. Вирощуванням, збиранням й перетворенням пшениці на хліб займаються не просто підприємства, а хартії та ордени. Найвідоміший та найстаріший з них – “Орден Коси та Сонця”. Хоча насправді їх десятки. І так, їхній хліб найсмачніший на ринку. І не варто забувати про пшеничне пиво. Окрім того, деякі старі вірять, що пшениця, вирощена на землях Небокраю, захищає від лихої магії. Звичайно, Радислав не вірив в магію ні лиху, ні добру. А от його дід любить про магію погомоніти. Проте Радислав ніколи з ним стосовно цього не сперечався Це ж дід. Він може городити все що йому заманеться. Сам Радислав до пшениці мав почуття глибоко байдужі. Хліба він не любив, а пити пиво у дванадцять років зарано. Пшениця для Радислава – не більше ніж просто ненависна домашня робота. Фанатична любов до пшениці теж відобразилася на назві деяких міст, особливо в західній частині Небокраю. Серед них Хлібне Коло, Колос, Житня Колісниця і ще горстка менших містечок. І всі ці захоплення об’єднанні в гербі Небокраю – сонце, місяць та колоски пшениці. Усе логічно. Нелогічною залишається тільки ця клята домашка.

***
Покінчивши, нарешті, з географією, Радислав просто так, заради цікавості, відкрив підручник на главі про Нескінчений Океан. Навряд там містилися знання, яких ще не мав Радислав, але варто було перевірити.

І так, Нескінчений Океан був нескінченним. Принаймні залишався в статусі “нескінченного” от уже впродовж майже двохсот років його активного вивчення. Усі, хто відправлявся в експедиції називали Океаноходами. Серед людей це вважається престижною та благородною професією, прям як космонавт, лікар, вчитель і тому подібне. Батько Радислава був Океаноходом і він мав трохи альтернативну думку, а саме що батько місяцями кружляє кілометрами води без мети та цілі. На тисячі кілометрів це просто вода і нічого більшого.

Батько, звичайно, не міг погодитися із сином. Валентин Мудрак, батько Радислава, з дитинства мріяв про незвідані береги Нескінченного Океану і бережно її плекаючи, доніс свою пристрасть до дорослого життя і нарешті став Океаноходом.

Так, ви задаєте собі правильне питання – якщо Небокрай знаходиться на планеті, яка піддається усім тим самим законам фізики що і наша, то інший кінець Океану має бути десь на іншій стороні планети. (Правда чому ви вирішили що Небокрай не знаходиться на нашій планеті Земля? Тільки тому, що ви про таку країну ніколи не чули? Не смішіть мене). Хіба це не логічно? Звичайно що логічно і це найцікавіше.

Сумарна кількість кілометрів, яку пройшли дослідники Океану за усі роки досліджень, достатня, аби обернутися навколо планети з добрий десяток разів. Так чому ж ніхто так і не прибув до кінцевої точки подорожі? Ні, не тому, що планета насправді пласка і нам брешуть. Не дурійте. Якщо піднятися літаком над межею туману і пролетіти з добру сотню кілометрів в будь-який бік від Океану, то опинишся в країнах на іншій стороні земної кулі. А от підеш Океаном, зайдеш в туман і будеш нескінченно йти вперед, так і не приставши до жодного шматка суші. Над загадкою Океану б’ються сотні років і батько Радислава чомусь був впевнений, що загадка ця здасться за його життя.

2
Матильда для свого віку була дівчиною доволі дебелою, проте худорлявою. Вона мала великі блакитні очі та довге чорне волосся, заплетене в косу. Матильду навіть можна було назвати гарною, хай навіть на смак деяких людей дівчина мала занадто відстовбурчені вуха з занадто великими золотими кільцями у мочках.

Знову ж таки, на смак тих самих “деяких” Матильда вбиралася теж вельми дивно. Дівчина носила на декілька розмірів більшу футболку неймовірно в’їдливого рожевого кольору, декілька разів підкочені широкі джинси, бо інакше б штанини просто підмітали землю, і білі запилені кеди (тепер вони були не білі, а радше сірі).

Дівчина стояла неподалік від дитячого майданчика і дивилася на хлопця на гойдалці. В принципі непримітний нічим хлопець – невисокий, трохи пухкенький, з русявим волоссям. Уткнув наче недурні сірі очі в книгу. Це, до речі, була одна з основних причин, чому Матильда звернула на нього увагу. Ти не сидиш сам один надворі на гойдалці та читаєш книжку як останній ботан, якщо у тебе багато дворових друзів. Матильда нещодавно переїхала в цей район, тож і собі не мала друзів. От дівчина і розсудила, чому б двом самотностям нарешті не зустрітися.

***
Прийшла субота і пам’ятаючи слова батька Радислав пішов на вулицю. Він за будь-яку ціну мав виграти у батька електрону схему! Знайомитися він там ні з ким не збирався, тож прихопив з собою книгу. А чого ні? Читати на свіжому повітрі теж розвага. Багато інтелектуально розвинутих людей так роблять. Інші люди вважають подібних типів піжонами, але хай вважають. Що нам, піжонам, осуд інших?

Якби Радислав знав, що крокує на зустріч з Матильдою то вибрав би інше місце де можна почитати, але він не знав. І між нами добре що не знав – в іншому випадку обділив би себе кількома тижнями захопливого життя. Але про все по черзі.

Отже, Радислав рушив на дитячий майданчик. Там було відносно спокійно – в піску бавилася пара дітлахів, їхні батьки сиділи поруч на лавках під тінями високих дерев, ховаючись від несподівано спекотної весни. Якби не сильні пориви океанічного вітру, це навіть могло стати проблемою.

За гаражами неподалік від майданчика причаїлася група старших підлітків, які потайки палили цигарки, підозріло озираючись і видивляючись чи не йде хто зі старших. Радислав всівся на скрипучу гойдалку, дістав з рюкзака книжку і розкрив на місці закладки. Продовжив читати дванадцяту главу…

***

З роману “Великий майстер Архімед: Час змін”

Глава 12: “Облава” 

Архімед без жалю спалював накопичувальні куби, в цифровому просторі яких зберігалися усі його набуті роками знання. То нічого – кожен проєкт і кожна наукова праця до найменших деталей закарбувалися в його свідомості. Коли настане час, він зможе відтворити своє надбання з голови, без допомоги жодних девайсів. Вогонь в каміні кидав похмурі видовжені тіні на лабораторію – на його залізний стіл з нескінченною кількістю мікросхем, дротів, гумових трубок і багато чого іншого; на механізовану іграшку в формі орла, яка нещодавно літала над площею, звеселяючи дітей і дорослих; на обриси механічного скелета в дальньому куті лабораторії з глибоким отвором в черепі, що зовсім скоро мав перетворитися на справжнього робота. Усі куби, які потрібно було спалити, потрапили у вогонь. Усі окрім останнього. На відміну від інших чорних кубів, цей був білим, немов зайвий раз підкреслював власну важливість. Йому вогонь не загрожував. Він ще знадобиться Архімеду в майбутньому. Великий майстер натиснув пальцем на зіницю свого правого ока. Всередині ока почулося металеве “клац”, Архімед обережно дістав очне яблуко, так само обережно в глибині отвору примостив білий куб і з тим самим “клац” вклав око на місце.

Доволі вчасно – двері лабораторії винесли одним сильним ударом металевих чобіт. За мить всередині опинилася група чоловіків в однаковій чорній формі. Таємницю облич незнайомців тримали порцелянові карнавальні маски в вигляді усміхненого чорта. В руках вони тримали автомати.

– Навіщо ховати обличчя? – з удаваною зацікавленістю, як то буває на світських раутах, запитав Архімед, – Думаєте я шукатиму помсти коли покину тюрму? Мені це не потрібно. Облиште дешевий пафос.

Його праве механізоване око з неприємним тріском вглядалося по черзі в кожного з візитерів. Було чутно як під оболонкою з загартованого скла постійно змінюються лінзи.

Одна з фігур в чорній формі повісила автомат на плече і зняла маску. За нею ховалося бліде обличчя геть лисого чоловіка з якимись неприємними, надто гострими рисами. На його губах застигла гидка самовдоволена посмішка.

– Мені й самому цей маскарад не до смаку, – заговорив чоловік, – але наш найчистіших рей наказав завітати до Вас саме так.

Що тут скажеш – очевидний жарт нового рея. Дуже низькопробний жарт, але на інше розраховувати марно. Рей ніяк не міг пробачити Архімеду, що той назвав його чортом в масці добродушного кота. Архімед невільно усміхнувся власним думкам.

– Згадали щось смішне, майстре? – спитав чоловік.

– Так. Знаєте…

***

– Привіт, що читаєш? – спитав дівочий голос, видираючи Радислава зі світу книжки.

Хлопець ненавидів, коли хтось от так видирав його з інших світів, а тому він випалив трохи суворіше, ніж збирався:

– А яка різниця?

– Та ніякої… думала, може щось цікаве.

Тільки зараз Радислав по справжньому розгледів перед собою дебелу худорляву дівчину з довгим чорним волоссям, заплетеним в косу і великими блакитними очима.

– “Що це на ній за чудернацький одяг?” – встиг ще подумати Радислав.

Хлопець враз пом’якшав, трохи здивований її виглядом, закрив книгу і продемонстрував обкладинку. Там був зображений чоловік в довгому шкіряному плащі. В правій руці чоловік тримав бластер, а ліву повністю огортав вогонь. Його штучне око дивилося точно на читача. Позаду чоловіка виднівся високий замок, де-не-де вкритого занадто вже сучасними металевими листами. Хлопець промовив:

– “Великий майстер Архімед: Час змін”. Це вже п’ята книжка в серії. Класна річ.

– Рауль Мансо де ла Вега – прочитала дівчина ім’я автора.

– Закордонний автор, – пояснив Радислав, – Вже написав п’ять книжок про майстра Архімеда.

– Це фентезі? – спитала дівчина.

– Ні, не зовсім. Лише частково – відповів хлопець.

– Ніколи про такого автора не чула, якщо відверто – сказала дівчина, тицьнувши пальцем в книгу.

– В нього купа нагород, і як я вже казав, він крутий – відповів Радислав, стискаючи книгу обома руками, немов злякавшись, що загадкова дівчина може її відібрати.

– Як скажеш. Особисто я читаю трохи інші речі – сказала дівчина і сховала руки за спиною, намагаючись таким жестом натякнути, що не збирається зазіхати на нічию власність.

– І що саме читаєш?

– Кайл Мерідіан, Миколай Хайпоінт, Слав М’якінцкі. Чув про таких?

– Звичайно що чув! – вигукнув Радислав, не в змозі зрозуміти, чому саме радіє, – “Токсична комета” Хайпоінта справжня класика наукової фантастики. А Мерідіан написав найкраще припущення про альтернативне Океаноходство.

– “Західний вітер південного узбережжя” – кивнула Матильда посміхаючись.

– Так, точно! – вигукнув хлопець радісно.

– Даси й мені колись почитати цього…Мансо? – спитала дівчина.

– Можливо… колись… Так, колись – промимрив під ніс Радислав, повертаючись до першочергового сором’язливого стану, ховаючи книжку до рюкзака. Як ви встигли зрозуміти, Радислав мав у своєму розпорядженні не найбагатший набір соціальних навичок. Особливо що стосується дівчат.

– Добре… а що цікавого можеш розповісти про район? – спитала дівчина, накручуючи на палець пасмо, яке вибилося з зачіски, – Я тільки нещодавно переїхала. Батя перевіз до себе від мами… але то таке.

– Не знаю, якщо чесно. Ніколи не цікавився нашим районом – відповів Радислав, – Знаю що як довго йти під горою вниз, то вийдеш до Океану.

– В тебе є друзі?

– Є – збрехав Радислав.

Матильда явно розчула брехню, тож промовила:

– Можемо подружитися. Як тебе звати?

– Радислав.

– А я Матильда. Приємно познайомитись – промовила дівчина і протягнула хлопцеві долоню.

Радислав відповів рукостисканням і був здивований силі, з якою дівчина стисла його долоню. Хлопець відчув що червоніє і вирішив терміново подивитися в сторону пісочниці, де бавилося двоє дітлахів.

– Слухай, як буде час то…

– Ага, звичайно, мені час йти – нахабно перебив Матильду Радислав, схопився на ноги, закинув рюкзак на плечі та хутко покинув майданчик.

Не спішіть сварити хлопця і думати про нього погано, бо для такого вчинку існували вагомі підстави. Ті підлітки, які палили за гаражами, нарешті покинули свій прихисток, обходячи дитячий майданчик і направляючись кудись по своїх справах. Радислав одразу впізнав кремезного (більше просто товстого, ніж кремезного, але Радиславу він видавався саме таким) рудого хлопця, чиє обличчя було повністю вкрите ластовинням. Остання зустріч Радислава з цим бугаєм закінчилася мокрими штанами. Ні, не те що ви подумали. На штани просто вилили цілу пляшку води. Але ви праві – враження на навколишніх вони складали саме такі, як ви й подумали.

Безсонної ночі Радислав розмірковував, чи були в рудого хлопця особливі причини його ненавидіти. Згодом Радислав дійшов до висновку, що хлопець той ненавидить усіх однаково. Від цього, звичайно, легше не ставало і щоб уникнути чергових мокрих штанів, Радислав поспішив покинути майданчик, залишаючи розгублену Матильду наодинці.

3
Наступного дня шляхом до “Державної Школи м. Сонячний Вал №7” Радислав розмірковував про вчорашню зустріч з дівчиною. І чим довше аналізував ситуацію, тим більше впевнювався, що поводився як останній довбень. Ще й втік, як тільки побачив тих придурків. Оце так герой, нічого не скажеш.

Та потім Радислав глибше ковтнув свіжого океанічного повітря і відпустив дурні тривоги. Бо і справді – що йому ті надокучливі дівчата? Були й важливіші справи! Йому потрібно було швидше розгребти домашні проєкти. Тож так Радислав і вирішив: менше думок про дівчат – більше про роботу.

***
Радиславу снилися роботи. Спеціально створені роботи, які зроблять за тебе будь-яку домашку. А також роботи, які захистять тебе від будь-якого хулігана. А ще будуть спеціальні роботи, створені навчати гарних манер і правильному спілкуванню з дівчатами. Тож коли на його дорозі знову з’явиться дебела дівчина з довгою чорною косою, Радислав точно знатиме що їй сказати. І вже тоді…

– Доброго раночку, Радиславе – почувся тихий та спокійний голос біля вуха.

Хлопця наче пробило струмом, він різко підняв голову і заговорив:

– Тату, тату! Я не сплю.

– Приємно, але я не батько – відповів йому чоловічий голос, – Звичайно батько, але не тобі. Хіба що тільки в духовному сенсі. Я ж, кінець кінцем, вчитель.

Нарешті Радислав цілковито повернувся до реальності. Він сидів за останньою партою в порожньому кабінеті географії. Почалася перерва, усі однокласники покинули кабінет й ніхто не додумався його штурхонути. Так, в тому щоб мати друзів все ж таки є свої переваги.

Над Радиславом стояв вчитель з географії – усміхнений довгов’язий чоловік, не старший за тридцять п’ять років, з кучерявим волоссям і з кумедними круглими окулярами на носі. Вдягнутий вчитель був у вільну білу сорочку (Радиславу здавалося, що тільки в ній його і бачив) та такі самі вільні коричневі штани. Якби хтось з місцевих чув про “наші” 50-ті, то міг би спокійно переплутати вчителя з поціновувачем рокабілі.

– Вибачте, пане Олександре – заговорив Радислав, потираючи очі, – Я не навмисно.

– Важкі вихідні? – запитав вчитель географії якого звали паном Олександром, продовжуючи посміхатись.

– Так, мабуть – відповів Радислав і вирішив додати трохи ваги власним словам, – Все через власні домашні проєкти.

– Зрозуміло – кивнув пан Олександр, нарешті розвернувшись та повертаючись до вчительського столу, – Тільки спробуй наступного разу балансувати між захопленнями та навчанням. Чи ти хочеш бачити мою пику на літніх заняттях?

Радислав невільно посміхнувся. Вчитель географії був одним з тих викладачів, які його не бісили. Таких було, варто зазначити, не так то й багато.

– До речі – продовжував пан Олександр, помахуючи зошитом Радислава, – Доволі непогана домашня робота. Якби ще ти зі словосполучення “клята пшениця” викинув слово “клята”, то взагалі міг би претендувати на оцінку “відмінно”.

– Справді? – запитав Радислав, не в змозі стримати подиву в голосі. Хлопець рідко виконав щось в школі на “відмінно”.

– Справді – підтвердив вчитель, – Якщо будеш рухатися в цьому напрямку, то успішно складеш підсумкову контрольну. Годиться таке?

– Годиться – відповів Радислав, хоч і не міг не відмітити легкого роздратування. Чому усі дорослі як один на перебій розказують йому що робити?

***
Декілька нудних уроків потому Радислав йшов додому, розмірковуючи як він засяде за свою імпровізовану майстерню. Як буде розкручувати бовти, знімати коробки, підключати-від’єднувати дроти, роздивлятися мікросхеми через лупу…

– Як справи? – почувся дівочий голос, виводячи Радислава з трансу. Таке враження, що йому навмисно не давали залишитися наодинці з власними думками.

Поруч крокувала Матильда. Дівчина була вбрана майже так само що і минулий раз, тільки божевільна рожева футболка тепер перетворилася на божевільно-салатову з карикатурним зображенням якоїсь химерної качки.

– Та нічого – знизав плечима Радислав, знову відчувши як червоний колір захоплює території його пухкеньких щічок.

– Це добре – кивнула Матильда, – Не хочеш прогулятися? Ще наче рано.

Червоний колір пришвидшив хід. Ніхто ніколи не мав звички його кудись запрошувати. Особливо дівчина. Він читав про таке в книжках та бачив в кіно, але думав що це такі самі вигадки як і дракони.

– Та ні, дякую – нарешті видушив з себе Радислав, – У мене ще купа справ.

– Звучить ботанисто – кивнула Матильда, проте злих ноток в голосі не чулося. Просто констатація фактів.

– Нічого не ботанисто! – почав оборонятися хлопець, – Я займаюся цікавими справами.

– Наприклад?

– Ну… – знітився Радислав, бо і про це його зазвичай не питали, – Роблю всяке. Ремонтую поламані радіо, іграшки. Майструю. Думаю що до чого можна приладнати.

– Цікаво – підтвердила Матильда, – Загалом, все як я і сказала. Ти ботан.

– Добре. А чим ти таким займаєшся, повідай, будь ласка? – обурено запитав Радислав голосом людини, чиє покликання щойно посміли принизити.

– Граю в рольові настільні гри.

– Рольові настільні ігри! – повторив Радислав з тріумфом, наче схопив за хвіст якусь божевільну здогадку, – І ти ще мене називаєш ботаном.

– А я не кажу, що я не ботан – похитала головою Матильда, – Це ти робиш з цього щось погане. Доволі ботанисто з твоєї сторони.

– Так, добре – нарешті відповів Радислав, – Я поспішаю. Бувай.

– До зустрічі! – крикнула в спину хлопця Матильда, – Рада була поспілкуватися!

***
Радислав нарешті дістався домівки. Почав роззуватися, коли почув стишені голоси з гостьової кімнати:

– Я казав, що не можу відмовитися – почувся голо батька.

– “Не можу” і “не хочу” речі протилежні, любий – відповідав йому жіночий голос.

Якщо бути точнішим, то був мамин голос. І коли мама називала батька “любий” саме з такою інтонацією як зараз, то це значило що татусь в халепі. Мама не так часто сварила батька, тож Радислав не міг пропустити таке задоволення, тож навпочіпки підійшов до прочинених дверей кімнати й притулився до стіни, прислухаючись.

– Так, не хочу теж – підтвердив батько, – Це моя робота. Я не розумію, чого ми маємо проходити кожного разу через одне й те саме.

– Бо через свою роботу ти проґавиш зростання власного сина.

– А ось це брехня! – в голосі батька чулося обурення, – Це лише два місяці.

– Так, проте склади до купи усі місяці разом, що ти провів на воді, й отримаєш невтішну цифру.

Повисла мовчанка. Раптово Радиславу стало геть не весело. Мама зазвичай сварилася на батька через розкидані шкарпетки чи непомитий посуд, але він ніколи не чув, аби вона сварилася на нього через дійсно серйозні речі.

– Два місяці – нарешті промовив батько твердим голосом, – Це все.

– Я боюся тиші до якої ти входиш – відповіла мама, – Боюся що ти розчинишся в ній і я ніколи більше не почую твій голос.

Радислав нервово ковтнув.

– Не бійся – сказав Валентин, – Я знаю цей Океан краще за будь-кого іншого.

Не зронивши більше зайвого слова Валентин покинув кімнату. У Радислава не було часу зреагувати та відійти, тому хлопець вирішив і не намагатися. Побачивши сина батько мав розгублений вигляд, тоді зібрався до купи, посміхнувся і промовив:

– Привіт, розумахо. Пообідаймо, а тоді сідай за домашку.

Батько рушив собі далі. Радислав заглянув до кімнати й побачив там маму. Тендітна довговолоса блондинка стояла до сина спиною, споглядаючи подвір’я через вікно. Сонячні промені додатково підсилювали світлий колір її волосся.

– Привіт мамо – заговорив Радислав.

Жінка повернула до сина таке ж тендітне, як і тіло, обличчя з зеленими очима та тонкими губами. Єлізавету можна було назвати справжньою красунею, і буде брехнею якщо не сказати, що ніхто й ніколи не заздрив Валентину. Тими губами вона посміхнулася до сина, проте хлопець помітив як вона похапцем витерла очі долонею. Це його засмутило ще більше – хай йому і дванадцять, та все ж таки він був достатньо дорослим аби розуміти людські почуття.

– Привіт, розумахо – кивнула йому мати, – Як справи у школі?

– Нормально – відповів Радислав, – Вчитель з географії похвалив мою домашку.

– Це добре. Пообідаймо, зробиш домашку на завтра і ти вільний. Згода?

– Згода.

***
Радислав пообідав і нарешті повернувся до кімнати. Звичайна собі кімната хлопця його віку – незастелене розкуйовджене ліжко біля вікна, стілець на якому горою лежало стільки одягу, що його ніжки мали скоро прогнутися, постери фантастичних та ґорор-стрічок на стінах. На підвіконні стояло чотири радіо різної висоти та форми, які Радислав полагодив власноруч. За підвіконням йшло вікно, а за вікном краєвид. Звичайний собі краєвид, з рядами багатоповерхівок, який закінчувався високим пагорбом. А на тому пагорбі, самотнім худим велетнем стояла телевежа, на чиєму шпилі час від часу “пульсувала” червона лампа. Телевежа була головним спонсором найкращих теле- та радіопрограм в місті Сонячний Вал.

Радислав вважав символічним, що відремонтовані радіоприймачі стояли у нього на підвіконні, звідки було видно вежу. Так хлопець відчував себе великою частиною таємничого радіозв’язку. Подальша історія покаже, що частково хлопець мав рацію, але про це згодом. Поспішати немає куди – відвернемося від вікна і повернемося до кімнати Радислава.

В кінці в правому куті кімнати примостилася висока шафа. Посередині дерев’яний стіл, а над ним стелаж, вкритий книгами та фігурками. Під столом стояла біла пластикова коробка. На кришці містився напис чорним маркером: “НЕ ЧІПАТИ! ОСОБИСТА ВЛАСНІСТЬ РАДИСЛАВА”.

Радислав сів за стіл. Так, він збирався зробити домашку. Навіть дістав підручники та зошити. Навіть РОЗКРИВ один із зошитів. Проте щось не давало йому запустити цей процес навчання. Слово цьому “щось” було: “спокуса”. Спокушала його біла коробка під столом. Наче шепотіла йому прямо у мозок.

– Так, ладно – сказав сам собі Радислав, поклавши ручку та закриваючи зошит, – Одна година, а тоді повернувся до домашки.

Хлопець дістав з попід стола коробку, а з шафи ящик з інструментами. Відкрив коробку і глянув в середину. Там він знайшов стареньке радіо “Іскра–1955” з розкрученим дном та обвислими дротами та схемами. Радислав був на пів шляху до того, аби повернути радіо до життя, але остання деталь була у батька – схема, яку він віддасть в самому кінці навчального року. Хлопцеві нестерпно свербіло поставити “Іскру” до інших радіоприймачів на підвіконня, та поки що це було неможливо.

Що було можливо, так це закінчити свою власну машинку на радіокеруванні, яка лежала поряд з радіо. Поки що вона виглядала як плаский лист металу, до якого були приварені “скелет” з чотирма колесами, плата-передавач та спеціальний привод у вигляді маленької білої бочки, що має змусити ті колеса крутитися. Дроти від плати-передавача вели до плати-приймача, з приробленою до неї кнопкою перемикання світла, яку Радислав випадково знайшов викинуту неподалік від смітника. В теорії при натисканні на перемикач вперед чи назад, машинка мала рухатися, відповідно, вперед і назад. Та наразі щось було не так, і Радислав збирався перевірити що саме. Годинки мало вистачити.

***
Три години потому Радислав нарешті розібрався з погано припаяними контактами. Тепер машинка їхала вперед і… назад не їхала. Хай йому грець! Що ще не так…

Хлопець підвівся зі стільця, потягнув затерплу спину та по черзі струснув ногами, приводячи до тями засиджений зад. Він збирався трохи розім’ятися та повернутися до роботи, коли його очі зустрілися з зошитами та підручниками, розкиданими по підлозі. Радислава штрикнуло неприємне почуття провини – він реально має зробити цю домашку.

Хлопець чесно так і збирався вчинити, коли двері до кімнати раптово прочинилися.

– Мамо! – вигукнув Радислав, нервово сіпнувшись, – Постукай спочатку!

– Ой, вибач – сказала мама з винуватим виразом обличчя, – Все забуваю, що ти дорослішаєш… Хотіла спитати чи ти не зайнятий?

Радислав майже сказав, що ще має зробити домашку, але притримав коней, бо це мало трапитися як мінімум дві години тому. Тож хлопець просто відповів:

– Та ні, не зайнятий.

– Добре. Сходи тоді провідай діда. Заодно вечерю занесеш.

– Добре, нехай.

– Щось майструєш? – спитала Ліза та мружачи очі намагалася роздивитися безлад на столі за постаттю сина.

– Так, є трохи – кивнув Радислав і чогось почервонів.

– А домашку зробив?

– Так, звичайно – збрехав Радислав.

– Перевіряти не потрібно? – спитала мама підозріло.

– Перевір як треба – автоматично відповів Радислав.

Брудний прийом, проте робочий. Треба було лише впевнено збрехати та чекати на результат. Після короткої мовчанки мама відповіла:

– Раз сказав, що зробив, то зробив. Добре, збирайся до діда.

Мама покинула кімнату, а Радислава знову штрикнуло гиденьке відчуття провини. Як повернеться, то обов’язково зробить домашку. Якби хлопець передбачив майбутні наслідки його походу до діда, то нікуди б не ходив.

4
Дід жив за пару кварталів від батьків. Радислав ніс під пахвою судок із ще теплою запеченою куркою. На світ потроху лягали сутінки. Радислава все не відпускали думки про незроблену домашку. Не хотілося засмучувати мати ще дужче після їхньої сьогоднішньої розмови з батьком.

За цими нехитрими роздумами хлопець дістався необхідного під’їзду, піднявся ліфтом та подзвонив у двері квартири, за якими поживав собі дід. Приблизно за хвилину двері відчинилися. За ними стояв худенький та трохи згорблений чоловічок з довгим гачкуватим носом, ріденькою сивою чуприною на голові та сивою бородою. На ньому була футболка з місцевим метал-гуртом “Вогняний Місяць” та поношені спортивні штани. Дідусь щиро посміхнувся. Щиро, бо до його посмішки доєдналися мудрі сірі очі. Луб’ян Мудрак любив свого онука.

– Був здоровий, розумахо! – вигукнув Луб’ян, відступаючи вбік і пропускаючи Радислава всередину, – Мама казала що ти зайдеш. Одягай капці. Зараз хутко наварю чаю і потеревенимо.

Радислав одягнув капці й озирнувся навколо – привітне тепле світіння ламп, які освітлювали добре знайомі та затишні стіни невеликої квартири. Радиславу вмить захотілося залишитися тут до ранку. Просто залишитися тут ночувати. Хлопець не знав звідки в нього беруться такі відчуття, але так було майже кожного разу, коли він навідувався в гості до діда. Зрозуміле кожному, добре та тепле відчуття.

Хлопець зайшов до єдиної у квартирі кімнати. Кімната, відверто кажучи, дивна. Вона не рідко викликала у Радислава асоціації з лабораторією великого майстра Архімеда. Зі звичних речей там був телевізор посередині, ліжко навпроти, біля ліжка тумба. По обидві сторони від телевізора стояли шафа та стіл. Далі цікавіше – на телевізорі стояла скляна колба, в яку було насипано трохи землі, а з землі стирчав хлібний колос. Внизу на колбі малася металева табличка з тисненим написом: “Та що стоїть над житом і водою”. Радислав й гатки не мав що це означає. Дідусь тільки загадково посміхався на запитання, а батько чомусь роздратовано відмахувався.

Стіл діда був завалений скляними баночками – в якихось, знову ж таки, була земля, кудись налили води, десь додали зеленої трави, кудись кинули стружку кори дерева, десь горішок, десь жолудь і так далі. На тому самому столі, окрім всього того дива, стояла невеличка дерев’яна ступа, не важко здогадатися для чого. Дід  казав, що робить собі припарки, бо то спина болить, то коліна. Проте і в цьому Радислав мав сумніви.

На стіні над ліжком дід Луб’ян мав мапу. По центру мапи Радислав вгадував “круасанисті” кордони Небокраю, а от все інше не мало жодного сенсу. Навколо Небокраю були країни які ти не знайдеш на жодній відомій світовій мапі, не кажучи вже про їхні назви.

Поряд з ліжком стояла купа книжок від яких буквально пахло древністю (коротше, засуньте ніс до книжкової полиці свої дідусів та бабусь і ви все зрозумієте). Важкі томи з назвами невідомими мовами, які ховали в собі такі таємниці, в яких Радислав не мав жодного бажання розбиратися.

Нарешті до кімнати увійшов дід, тримаючи в руках тацю з двома гарячими чашками чаю та блюдцем з печивом.

***
– Мій син упертий, що тут скажеш – говорив Луб’ян, роблячи останній ковток зі своєї чашки, завершуючи задоволеним “Ах!”.

Говорив він, ясна річ, про Валентина, що за сумісництвом був батьком Радислава. Так буває.

– Скільки його знаю, стільки й носиться зі своїм океаном – вів далі дід, задумливо потираючи бороду, – Науковець до самого нутра. Та і ти в нього, чого гріха таїти.

– Але я не кидаю сім’ю на два місяці – незадоволено буркнув Радислав, струшуючи крихти печива зі штанів.

– Повернеться – знизав плечима Луб’ян і посміхнувся до онука, – Тим паче маю передчуття, що цього разу йому пощастить знайти дещо більше за воду.

– Угу… – протягнув собі під ніс Радислав, і той його тон не допускав навіть найменшої думки що так воно і буде.

– Твоя мати досі думає що я тут з голоду помираю? – спитав дід, навмисно змінюючи тему розмови.

– Ага – кивнув Радислав, – Каже що ти тільки кору дерева гризеш і водою запиваєш. І якби не вона… Ну, все таке. Тільки я їй пообіцяв що не буду тобі нічого такого казати. То ти мене не здавай.

– Не бійся! – засміявся дідусь і ляснув онука по плечу, а тоді глянув на наручний годинник і додав, – Час тобі рухатися. Вже геть стемніло.

Покректуючи дід підвівся і поніс тацю на кухню. Радислав підвівшись і собі направився в сторону коридору, проте закляк на місці. Причина така – одна з дверцят шафки зі скрипом прочинився наполовину. Гиденьке відчуття засіло йому в грудях, бо хлопець очікував що далі звідти з’явиться бліда рука привида… Та не з’явилася. Замість цього в темряві шафи щось запульсувало. Тук-тук, тук-тук, тук-тук, наче спокійні удари серця. І кожен такий удар освітлював шафу блідим рожевим світлом.

Було б логічно покликати діда і сказати що у нього шафа світиться. Радислав і сам це розумів, проте не міг нічого з собою вдіяти. Ноги самі понесли його до шафи, а рука сама прочинила ширше одну з дверцят. Там лежала різьблена дерев’яна шкатулка, з якої виринало і пульсувало світло.

Тремтячою рукою Радислав відкинув кришку і пульсація вмить припинилася. В шкатулці, посеред м’якої оббивки, лежав невеличкий рожевий кристал з багато разів обтесаними стінками.

Хлопець не аналізував власних дій. Та й навряд в той момент взагалі мав змогу аналізувати. Він просто схопив кристал, поклав до кишені, опустив кришку шкатулки та зачинив двері шафи. Вчасно, бо одразу за цим до кімнати повернувся дід.

– Ти щось казав? – нахмурено запитав дідусь.

– Ні, геть нічого – відповів безтурботно Радислав, наче це була абсолютно звична справа.

– У тебе все добре? – знову заговорив дідусь. І щось в його обличчі було таке, що змушувало думати, що Луб’ян читає Радислава немов відкриту книгу.

Проте Радислав відповів:

– Так, все чудово.

Обличчя дідуся знову набуло звичного доброзичливого вигляду і він відказав:

– То й добре.

***
Повернувшись Радислав зачинився в кімнаті (тепер перевірив, аби двері були зачинені на замок) і розглядав кристал. Звичайний собі кристал, який легко сплутати з дешевою біжутерією. Так чого ж Радислав, цілковито неконтрольовано, так нахабно його поцупив? І чого це кристал пульсував світлом? І точно це відбулося насправді, чи Радислав просто щось собі навигадував? Ніхто не міг відповісти напевно.

З усім тим, наступна ідея прийшла так само несподівано, як і бажання забрати кристал. Хлопець дістав недоведену до ладу “Іскру-1955”, вставив кристал в місце де мала бути схема і…почав паяти. Це не мало жодного сенсу з точки зору фізики та здорового глузду. Радислав і сам це розумів, та продовжував робити. Розтоплена каніфоль охоче з’єднувала дроти з рожевим тілом кристала, немов кристал дійсно був електронною частиною радіоприймача. Покінчивши з роботою, Радислав закрив білу кришку, затягнув шурупи та поставив радіоприймач на стіл, зачудовано роздивляючись.

Нарешті, переживаючи страх, змішаний з захопленням, пухкий палець хлопця потягнувся до кнопки “вкл”. Динамік по центру “Іскри” почав мірно потріскувати. Далі хлопець почав крутити круглу ручку. Червона стрілка на вертикальному маленькому екранчику поповзла зліва направо, намагаючись вловити радіосигнал. Динаміки невдоволено зарипіли. Радислав продовжував крутити. Крутив і крутив… допоки не почув голос. Віддалений голос, який важко проривався крізь рипіння. Той голос очевидно говорив до когось:

– “Ні, поганий план. Той що ходить темними тропами знає все наперед”.

– “Я не бачу іншого виходу” – вторив йому інший голос, – “Як треба, залучимо твою русалку і…”.

Допоки два нечіткі голоси сперечалися, Радислав розмірковував:

– “Я зловив радіоповість? Навряд. Стрілка показує що я на хвилі 75,3. Там тільки нудні новини та реклама. Радіоповісті на 95,7. Нічого не розумію. А ну далі…”.

І він крутив далі. Дивний діалог змовк і знову змінився радіошумом. Коли стрілка досягла 83,5 шуми зникли й почувся новий голос:

– “Твій кіт розмовляє тільки в…коридорах?”.

– “По факту воно має тільки вигляд коридору, а по суті… Не знаю що це по суті. Так, говорить. І повір, це не найдивніше в тій місцевості”.

– “Вибач, але повірити важко. Ти точно більше не бавишся наркотиками?”.

– “Та ну тебе…”.

Радислав крутив перемикач далі. Нічого з цього не мало сенсу. Що за хвилі ловив приймач? З якого світу? За цими не хитрими роздумами червона стрілка нарешті досягла відмітки 99,9. Радіоперешкоди зникли зовсім. З приймача долинув чистий чоловічий голос, немов той умовний чоловік стояв поряд в кімнаті:

– Привіт, розумнику.

Голос звертався до Радислава.

Синопсис