Серце Лісу

***

Наглядати за малечею та ще морока. Двійнята, які нещодавно зустріли своє четверте літо, напосіли на Ратмира з проханням обернутися і покатати їх верхи. Він стійко тримався, вдаючи, що дрімає на зручному лежаку, в який сплелися гілки оселедерева. Невгамовні малюки, схожі між собою як дві краплі води, без кінця смикали старшого брата за одяг, волосся, вуха, тормосили за плечі. Ратмир зиркнув угору. Небозвід все ще був сліпучо яскравим, як завше в білу обідню пору. До часу, поки його змінить сестра залишалося ще довго.

Рипнули двері і на порозі дому з’явився батько. Його поява змусила хлоп’ят принишкнути. Усе в ньому: постава, через яку він здавався набагато вищим, посадка голови, погляд темних очей, підказувало, що він не простий перевертень. Позаочі співплемінники прозвали Ладима, істинного Хранителя Лісу та ватага їхньої зграї, Премудрим.

Ліс ще не знав мудрішого, винахідливішого та кмітливішого правителя, ніж його батько. Ратмир зітхнув – йому таким ніколи не бути.

Вираз батькового обличчя – зціплені зуби, нахмурені брови та рвучкі рухи Ратмира насторожили.

– Щось сталося? – він прислухався до своїх відчуттів і різко скочив зі зручної лежанки. Зв’язок Ратмира з Лісом був не досить глибоким, але достатнім, щоб відчути, що щось негаразд. Ліс був зовсім іншим, незвично тихим. Повітря немов загусло і тремтіло тривогою. – Я з тобою? Ларо, – кликнув сестру, – приглянь за малими. Я з татом.

Ладим зупинив на ньому погляд, повагався мить.

– Не відставай, – сказав і кинувся в саму гущавину Лісу, на льоту обертаючись на великого чорно-рудого вовка.

Ратмир і собі змінив подобу й подався слідом. Батько мчав уперед, не розбираючи дороги, туди, куди вело його чуття. Ліс допомагав своєму Хранителю: дорога стелилася під ноги, хащі розступалися, гілки відхилялися. Як би Ратмир не старався, та все ж відстав. Куди йому тягатися з повним сил Хранителем Лісу?

Він запримітив чагарники, де востаннє бачив батька. Подолавши перешкоду, ледь не наскочив на Ладима, що застиг посеред Лісу вже в людській подобі.

Ратмир не зміг одразу зупинитися, пробіг кілька кроків, перечепився і впав, ганебно тикнувшись писком у траву. Це ж треба бути таким незграбним? Від сорому хотілося провалитися крізь землю. Залишалося сподіватися, що батько нічого не скаже. Обернувся на людину, оглядівся і закляк від жаху. За кілька кроків від них із Ладимом розкинулася схожа на згарище галявина. Нерівне коло, близько десятка вовчих стрибків у ширину та довжину, в межах якого не залишилося нічого живого. Немов хтось розклав велетенське вогнище, що миттєво перетворило на застиглий попіл все, до чого торкнулося: траву, кущі, дерева, живих істот. Ратмир прислухався до відчуттів. Від моторошної вугільно-чорної пустелі, встеленої спопелілим листям та вишерклою травою, з огризками знівечених стовбурів дерев, віяло пусткою та холодом. Ще вчора, коли Ратмир тут проходив, все було гаразд. Оті закопчені сучкуваті стовпи були соснами, а в коренях старого ясена влаштувала своє кубельце сім’я їжаків. А отам, вчора до оскоми наївся ще зеленої кислючої ожини. Тепер весь оточуючий простір пронизували відчай та безнадія. Відчуття мертвості. В цій частині Лісу не залишилося нічого живого. Навіть глибоко під землею – жодної найменшої істоти, насінини, пагона чи корінця, з яких могло б відродитися життя.

Ратмир зрозумів, що весь цей час тамував подих і шумно видихнув та вдихнув. Повітря боляче увірвалося в груди.

– Що це таке? – Ратмир глянув на Ладима. Страх стиснув йому нутрощі у тугий клубок.

– Я зву це мертвинами, – коротко сказав батько, закочуючи рукави сорочки. – Ти мабуть і сам відчуваєш, що це мертве місце?

Ратмир кивнув. Він ніколи не чув і, навіть, не уявляв, що в їхньому безпечному Лісі, створеному спеціально для них, може бути щось подібне.

– Чому воно тут?

Ладим підійшов до самої межі мертвини, де застиглі пучки почорнілої трави перепліталися з рухливою зеленню життя. Кинув погляд на Ратмира і похитав головою.

– Мені це невідомо.

В очах батька Ратмир побачив відчай. Його татусь, Хранитель Лісу і ватаг племені чорно-рудих вовків-перевертнів, Ладим Премудрий, який знав відповіді на всі запитання своїх дітей та співплемінників, завжди знав як діяти, мав розгублений вигляд.

– Час від часу вони ні з того, ні з сього з’являються, – продовжив Ладим. – Іноді більші, іноді менші. Ця досить велика.

Ратмир став поруч з ним.

– Тільки не чіпай.

– Це небезпечно?

– Можливо. Я стараюсь не торкатись цієї мертвої землі. Вона пуста і голодна. Намагається витягнути сили з усього, до чого дотикається. Щось знищує наш Ліс. Його тут чути ледь-ледь. І він дуже страждає, – батько скривився, стримуючи стогін.

До Ратмира, як і до кожного звичайного жителя цього світу, долинали лише відголоски відчуттів Лісу, тоді як його Хранителю доводилося проживати їх разом із ним в повній мірі.

– Це ж можна якось виправити? – запитав Ратмир. Голос його зривався. – Я ніколи в Лісі не зустрічав подібних місць. Їх важко було б не помітити.

– Я не зміг з’ясувати звідки вони беруться, але навчився їх зцілювати, – Ладим, схрестивши ноги, сів на траву перед мертвиною та простягнув руки вперед. Кінчики його пальців ледь не торкалися крихт змертвілого ґрунту. – Дивись, спостерігай і запам’ятовуй. Це важко пояснити словами, спробуй не зрозуміти, а відчути, що я робитиму. Якщо Ліс обере тебе наступним Хранителем, тобі теж доведеться з ними боротися. Навіть, якщо це буде хтось інший, ти маєш допомогти йому навчитися це робити.

Ратмир чітко вловив момент, коли батько почав лікувати Ліс. Ладим непорушно сидів біля мертвини, на обличчі застиг відсутній вираз обличчя. Навкруги ніби все на мить завмерло і затихло. Крізь пальці Хранителя в змертвілу землю потекла його життєва енергія. І одразу стало легше дихати. В’язка та душна безнадія розлита у повітрі, поступово розсіювалася.

Ладим дрібно затремтів. На тілі, неприкритому одягом: лобі, шиї та руках, напнулися жили. Піт рясно змочив сорочку. Обличчя напружилось, немов від страшенних зусиль, і зморщилося від болю. Під очима залягли темні кола, зморшки поглиблювалися, риси обличчя загострювалися. Хранитель виконував свою місію і зранений Ліс оживав. В одну мить межі мертвини подалися назад. Земля почала відновлюватися просто на очах, сірість почала відступати, трава вирівнювалась та знову набувала зеленого забарвлення, зів’ялі закляклі квіти піднімали свої голівки, розгортали пелюстки. Життєдайний вітерець хитнув верхівки сосен, затріпотів листям ясена, колючі ожинові зарості, звабливе зблиснули синявою ягід.

Чим більше відновлювався Ліс, тим сильніше виснажувався Ладим.

Тепер він був схожий на старого.

– Тату, досить, – прошепотів Ратмир. – Зупинись.

– Я… майже… закінчив… – з трудом виштовхнув слова батько.

Ратмир сів поруч і потягнувся руками до мертвини й собі.

– Ні… – вирвався з Ладимового горла хриплий рик, – Напряму… не можна… Поклади… свою руку … мені на плече.

Ратмир послухався й поклав свої руки Ладиму на плечі. В очах йому потьмарилося, ноги підкосилися, але він продовжував стояти, опираючись на батька і передаючи йому силу. Краєм ока розрізнив на іншому боці мертвини, якусь постать. Хтось стояв там, спостерігаючи за ними. Хотілося окликнути, попросити про допомогу та язик не слухався. Ратмир важко дихав і намагався зосередитися на пульсуючому згустку сил у місці, де його долоні торкалися батькових плечей. Тепер їм не потрібні були слова. Він і так розумів чого батько хоче. Вони стали мов одним цілим. Ладим підхоплював потік сили, що струменіла через Ратмирові руки, вплітав її у згусток цілющої енергії і спрямовував його в землю. Живильні струмені вповзали у кіптяве згарище мертвини, пронизували і оживляли отруєну землю.

Здавалося пройшла ціла вічність, перш ніж Ратмирові розвиднілося в очах. Його пальці заклякли, вчепившись в батькові плечі. Значно постарілий, згорблений Ладим важко піднявся. Донедавна мертва ділянка, тепер буяла соковитою зеленню. Майже ніщо не нагадувало, що ще кілька митей тому тут не було жодної краплі життя.

– Ну ось і все, – прошепотів Ладим. – Та на жаль, мені не до снаги оживити загиблих істот.

– Ти віддав свої сили, щоб відновити Ліс? – скоріше ствердив, аніж запитав Ратмир.

Ладим кивнув.

– Ліс часто жертвує нам свої сили, а коли треба ми мусимо віддавати борг, – він хитнувся і Ратмир схопив його під руку.

– Ти майже повністю знесилений… – з докором сказав він.

В цей момент батько здавався особливо слабким та крихким. Він тремтів і ледь переставляв ноги.

– Це не надовго, – батько спробував посміхнутися. – Ліс обов’язково поверне мені сили. Щоб зцілити мертвину потрібно одразу багато сили. Поступово її зцілити не вдасться.

– Але чому цим займаєшся тільки ти?

– Тому що інші не можуть. Часто вони навіть не розуміють, що відбувається. Хтось може мати неясну тривогу, незрозумілий біль. нудоту, чи інші неприємні відчуття. Лише Хранитель має доступ до всієї повноти відчуттів Лісу. І його обов’язок, коли треба, прийти на допомогу.

– Ходімо додому, тобі треба відновитися, – Ратмир підставив плече батькові.

Той відмахнувся від його допомоги і пошкутильгав у іншому напрямку від селища.

– Куди ти, нам… в інший бік, – Ратмир проковтнув гіркий ком у горлі. Невже зцілення мертвини так вплинуло на Ладима, що він втратив здатність орієнтуватися.

– Додому – не підемо, – заперечив той. – Зграя не має бачити мене таким слабким. Тут, недалеко від Озера, я облаштував собі сховок на такий випадок.

І Ладим закрокував одному йому відомою стежинкою. Виснажений, з пониклими плечима, ледь перебирав ногами. Був зовсім не схожий на себе – мовчазний та невеселий, не ділився лісовими історіями, не сипав каверзними запитаннями, на які завжди вимагав миттєвої відповіді. Ратмир слідував за ним, намагаючись не йти занадто швидко, щоб не перегнати. Був напоготові, щоб у будь який момент підхопити, якщо той спіткнеться. Але Ратмирова допомога не була потрібна батькові. Хранителя підтримував Ліс. На очах у Ратмира з під ніг Ладима відповзали корені, відхилялися кущі, гілки ж дерев, навпаки, підсовувалися, щоб він міг на них опертися.

Зцілення мертвини обійшлося йому дорогою ціною. Дивлячись на згорблену спину Ладима, Ратмир подумав, що бути Хранителем Лісу не так почесне звання, як небезпечний обов’язок. В якийсь момент, віддаючи свої сили, Хранитель перейде межу, з-за якої не повернеться. Чи зможе він, Ратмир, замінити батька? Вірно служити Лісові й зграї? Чи стане в нього сил і головне сміливості. Ладим завжди хвалив його, та Ратмир знав, що похвала була незаслуженою. Йому було далеко до мудрості батька. Той вмів вигадати дивовижні речі й найкраще вправлявся з майстродеревами та оселедеревами. Саме він придумав колесо для води, палички для письма, в які можна заливати чорнила, різні інструменти для обробки городів, багато всього, що значно полегшило і зробило цікавішим життя у Лісі. Ратмир також не був сильним і вправним воїном, як наприклад, його вічний суперник Бажен. Той був таким, яким Ладим хотів би бачити його, Ратмира, і яким він не міг бути. Ратмир був поганим мисливцем. Йому значно цікавіше було спостерігати за життям, ніж його відбирати. Батько завжди говорив, що Ратмир володіє важливими якостями для Хранителя Лісу і Ратмир вірив йому. Але тепер розумів, що цього, можливо, недостатньо.

Поступово кроки Ладима втратили свою незграбність, з них зникла втома і важкість, вони набули пружності, жвавості, швидкості. Ратмир обігнав батька і зазирнув йому в обличчя. Щоки того порожевіли, дихання вже не так збивалося, його перестало водити.

– Ліс дбає про мене, – пояснив Ладим побачивши нерозуміння в очах Ратмира. – Знаю, що тобі хочеться про багато чого розпитати. Ми вже майже прийшли до мого сховку. Там зможемо поговорити.

Невдовзі вони вийшли до невеликого оселедерева з малою хижкою під його гілками. Віти розсунулися, пропускаючи Ладима та Ратмира всередину. Вона була така мала, що вони вдвох там ледве помістилися.

– Тут трохи тісно. Я не планував, що прийматиму гостей, – кволо пожартував Ладим, опускаючись на вузьку лежанку, застелену трав’яним полотном.

Ратмир сів на плетений з гілок стілець біля невеликої полиці, що слугувала столиком і роззирнувся.

На стінах розташувалися різноманітні виступи та вигини на яких розміщувалися дивовижні речі.

– Що це? – запитав Ратмир здивовано розглядаючи зовсім чужорідні предмети. – Як це було зроблено? Це речі не нашого світу. Ліс ніколи б не зробив подібного.

Ладим усміхнуся.

– А ти кмітливий. Ці всі речі я знайшов на березі Озера. Межа між нашим і зовнішнім світом тоншає. Все частіше до нас потрапляє щось чужорідне. Підозрюю, що ресурси, закладені Прабатьком та Праматір’ю у цей світ, вичерпуються. Може, саме тому і з’являються мертвини, – він не підводив очей на Ратмира. – Наш світ гине. Не так швидко, як може здатися. Та одного разу мертвина може бути такою, що моїх сил забракне, щоб впоратися з нею, і вона поглине наш світ. Увесь цей час я намагався знайти спосіб остаточно зцілити Ліс або знайти вихід назовні. Як бачиш, поки, невдало.

Ладим простягнув руку догори і зняв з виступу над лежаком стосик листописів та зшитків. Ще до Ратмирового народження, саме батько зумів донести Лісові, яким чином слід вирощувати широкі листи для письма, щоб вони одразу були скріплені черешком. Раніше їх доводилося зшивати вручну. Ратмир гортав подібні зшитки у схроні пам’яті племені. В місцях проколів згодом утворювалися розриви, сторінки розлазилися і знання втрачалися. Нові листописи, зроджені майстродеревами під керівництвом Ладима, були набагато надійнішими і міцнішими.

– Я завжди все детально записую, – пояснив Ладим. – Так робив мій батько, дід і наші предки. Тобі теж доведеться. Для себе і для наступних Хранителів. Ось тут, – він вказав на листописи та більш старіші зшитки, – все, що мені вдалося знайти у хроніках про цю напасть.

– Уважно прочитай все та обмізкуй. Коли ти зробиш власні висновки, ми поговоримо і порівняємо їх. Я сподіваюся, що ці знання тобі ще довго не знадобляться. Але, повір мені, краще знати, ніж не знати. Попередній Хранитель, мій дядько, вчинив дуже нерозумно, коли приховав від мене відомості про мертвини. Я нічогісінько не знав, коли зіткнувся з ними вперше і ледь не загинув. Після того, я розпитував старійшин і старожилів, вивчав всі старі записи, які зміг дістати. Я прослідкував майже всі мертвини до першого Хранителя з нашого роду Варина Милосердного.

Сотні запитань крутилися в голові у Ратмира і він ледь стримувався щоб не засипати ними і так знесиленого батька. Ладим розуміюче посміхнувся і передав записи Ратмирові.

– Я трохи віддихну, а ти переглянь їх. Потім, якщо щось залишиться незрозумілим, спробую пояснити, хоча і сам не знаю всього.

***

Ладим заснув неспокійним сном, стогнав і метався у сні. Та Ратмир його не будив. Йому було що обміркувати. Знаний дотепер світ похитнувся. Мабуть так закінчується дитинство, коли батько, який завжди все знав, все вмів і все міг, раптом чогось не знає, виявляється слабким і розводить руками у відповідь на всі твої запитання.

Листок за листком, рядок за рядком він відкривав для себе страшну таємницю їхнього світу, який, схоже, таки добігав кінця.

Давним-давно Праматір та Прабатько поклали свої життя, щоб створити це безпечне для перевертнів місце. Прабатько став Лісом, а Прамати – Озером в його центрі. Разом вони давали життя всьому, що існувало тут. Непроникна туманна стіна відмежовувала їх від загроз зовнішнього світу. Що такого небезпечного у зовнішньому світі, що Прабатьки заховали їхні племена сюди. Давні легенди були плутаними і з пам’яті стерлося від кого чи від чого перевертні втекли у це чарівне місце. Сили покладених на вівтар життів не можуть бути вічними, вичерпуються і межа поступово тане.

Ратмир кинув погляд на заставлені чужорідними предметами полиці. Поки батько відпочивав, він прискіпливо їх оглянув. З дивних матеріалів, різноманітної форми та невідомого призначення – вони точно були з іншого світу. Настане день, коли межа зруйнується повністю і їхній світ знову стане частиною зовнішнього. Якщо мертвини перед цим не знищать все живе у ньому. Невже немає ніякого способу цьому зарадити?

– Так не має бути, – сказав сам собі Ратмир.

Скільки б часу не лишалося, не можна бездіяти і покірно чекати кінця. Якщо існує спосіб відновити джерело сили Лісу та усунути причину мертвин – потрібно обов’язково знайти його. Якщо ж вихід у зовнішній світ неминучий, слід підготуватися і зробити це на своїх умовах. Ратмир покрутив у руках дивний предмет іззовні, взятий з батькової полиці. Якщо є прохід сюди, то має бути і вихід звідси.

Небо стало оранжевим, потім червоним, тоді бузковим і поступово наливалося чорнистою синявою, коли Ратмир дочитав записи. Деякі писані акуратним батьковим почерком, частина заповнена руками інших. Переважно вони були скупі й короткі, хоча іноді Хранителі детально описували умови та свої відчуття, записували знахідки у зціленні Лісу та відновленні власних сил. Сотні записів, сповнених болем, хвилюваннями, переживаннями та спостереженнями останніх Хранителів Лісу.

Батько описував зустрічі з кожною мертвиною кількома десятками рядків. Коротко занотовував час і місце кожної мертвини, іноді вказував розміри по зовнішньому краю в кроках. Гортаючи сторінки, Ратмир з жахом усвідомлював скільки мертвин довелося зцілити батькові за трохи більш ніж півсотні сезонозмін його буття Хранителем. І яку неймовірну кількість їх зцілили всі Хранителі за свої життя.

Вперше з мертвими місцями зіткнувся Варин, скількись там пра-пра-прадід Ладима, обраний Лісом замість Хранителя Роїна. Раніших записів не було.

Вузькі гостроверхі літери предка Ратмира розповідали про горе, що сталося неподалік селища білих вовків. Він писав про раптовий сильний біль, який пронизав його з голови до п’ят. Ліс покликав його і швидко привів на страшне місце, схоже на згарище, тільки мертве. Перше зцілення новому Хранителю ледь не вартувало життя, стільки сил так бездарно і невміло він на це витратив. Зустріч з мертвиною Варин описував дуже детально. Після того, як Ліс поглинув Роїна та його приспішників і влада перейшла до іншого роду, не було нікого, хто б міг чи захотів розповісти новому Хранителю про цю напасть.

“Задля научіння пишу се для прийдешніх поколінь… Причина ся невідома… Мертва земля шкоду велику несе. Усе єство Хранителя охоплює сильний біль…”

Поки розум Ратмира чіплявся за окремі слова та фрази, перед очима розгорталася картина. Як на молодого мисливця Варина, якого ніколи не навчали і не готували на роль Хранителя та ватага племені, раптом звалився увесь тягар відповідальності за Ліс і зграю. Як без підтримки старших довелося йому протистояти прибічникам Роїна-відступника, які не могли змиритися з тим, що благословення Лісу залишило їх рід і перейшло до іншого. Діставалося йому і від старійшин племені, які не хотіли, щоб над ними головувало вовченя, що ще достоту не освоїло повну трансформацію. І раптом, до всього, ще посеред Лісу розверзається мертвина. Ратмир не міг навіть уявити, як би вчинив на його місці. Варин писав, що від страху і болю його думки плуталися. Ліс, який був йому другом і братом, терпів неймовірні страждання. Він бачив, як Ліс намагається заживити краї цієї страшної рани, але тільки йому вдавалося відвоювати якісь крихти, мертвина відбирала їх знову. Сил Лісу було недостатньо, щоб зцілитися. І тоді Варин зробив неймовірне. Впав на землю, притиснувся до неї всім тілом і щедро, не жаліючи, спрямував свою життєву енергію. Завдяки цьому Ліс зміг відновити мертві території і рослинність. Тільки тварин не зміг повернути до життя. А Варин, повністю спустошений і знесилений, седмицю пролежав без пам’яті між життям і смертю, поки Ліс не відновив його сили.

Якщо вірити написаному, поява мертвин ні з чим не ув’язувалась. Вони були розкидані по всьому лісу, виникали хаотично, з’являлися переважно в різних місцях, хоча іноді – на одному і тому самому місці. Вони були то більші то менші. Їх розмір в довжину та ширину варіювався від кількох кроків до десятків вовчих стрибків. Поява не залежала від сезонозміни. Бувало, що мертвин не було кілька років підряд, або вони траплялися одна за одною.

Серед записів була детальна карта Лісу із позначеними на ній місцями мертвин і, як Ратмир не намагався їх логічно ув’язати, нічого не спадало на думку. Можливо, їх світові дійсно настає кінець.

Пізно ввечері, коли бузкове небо набуло глибокої сірості, Ладим прокинувся. До того часу Ратмир переглянув усі записи, збігав у селище і приніс трохи їжі та приготував відновлюючий сили напій, про який прочитав у нотатках одного Хранителя й інгредієнти для якого знайшлися в батьковій хижці.

– Запитуй, – батько посвіжілий, бадьорий, посміхався звичною теплою посмішкою. Та в кутиках його вуст Ратмир помітив гіркі зморшки. Як він не помічав їх раніше?

Ратмир зібрався з думками. Прочитане ще не до кінця вкладалося в голові. Запитав про те, що вважав найважливішим:

– Розкажи, як це відчувається. Як зрозуміти, що трапилася мертвина і Ліс потребує допомоги?

– Це не схоже на жодні знайомі відчуття. Раптовий біль, який пронизує все тіло і ти не одразу розумієш, що біль не твій. Після болю надходить поклик Лісу про допомогу. Він схожий на поклик при посвяченні, але трохи слабший. Ти його ні з чим не сплутаєш. Вперше, я навіть ще не встиг усвідомити хоч щось, як моє тіло зреагувало і я вже мчав найкоротшим шляхом туди, куди мене покликав Ліс.

– Тобто, якщо таке раптом станеться, проґавити то неможливо.

Батько кивнув.

– Ти ніколи не помічав нікого поряд із мертвинами? Тоді, коли я торкнувся твого плеча, мені здалося, що я побачив когось на іншому боці. Здається, жінку в сірому балахоні. Може причина криється в чомусь іншому. І це не світ вичерпує свої сили, а хтось навмисне його знищує?

– Я б знав, – впевнено сказав Ладим.– Від Лісу нічого не сховаєш. А що знає він, те знають і його Хранителі.

– Серед записів не знайшов жодного про давні часи, коли хранителями були представники іншого роду. Чи були мертвини до хранителя Варина?

– На жаль, старійшина Моран, хранитель пам’яті свого роду, навідріз відмовився давати мені записи Роїна і більш давніх Хранителів. Я не можу відібрати записи силою? А добровільно він їх не віддасть.

– Як так можна? – Ратмир скрипнув зубами. Досаду Морана можна було зрозуміти. Адже, після того, як його далекий предок, Хранитель Лісу і ватаг зграї Роїн, прозваний Кривавим, влаштував бійню з прайдом, загубивши сотні життів, Ліс поглинув його і його заядлих послідовників та обрав Хранителями інший рід, їхнього з Ладимом предка.

– А Ліс? Він же все знає і пам’ятає?

– Для Лісу немає поняття часу. Зв’язок з ним більше схожий на мішанину відчуттів, ніж на змістовну розмову.

– А інші? Старійшини? Прайд кішок? Чому їхня Берегиня не допомагає тобі? – запитав Ратмир.

Вовки були не єдиними перевертнями в Лісі. Кішки рівнозначно мали б турбуватися про нього. І, хоч у минулому вовки з кішками не ладили, а за часів Роїна дійшло навіть до масових вбивств одних іншими, хіба це причина залишати Ліс напризволяще?

– У нашій зграї ніхто, навіть старійшини, нічого не знає. Котячі ж тримаються на відстані. Після усіх непорозумінь між нашими племенами, довіра зруйнована. Ми з Берегинею Інарою ніколи не зустрічалися наодинці, завжди у супроводі тіней. Я обережно спонукав її до розмови про мертвини, однак їй або нічого не відомо, або вона дуже добре все приховує. Принаймні, я ніколи не бачив її біля мертвин. Іноді думаю, що вовки розплачуються за все зло, що причинили іншим племенам.

– І тому ти тримаєш це в таємниці?

– Так повелося, що цей секрет передавався від Хранителя до його наступника, або через довірених людей.

– Хіба один може все охопити? Ти завжди вчив мене, що не можна залишатися з труднощами наодинці. Спільно ми могли б знайти вирішення швидше.

Погляд батька згаснув.

– Я не зміг їм сказати, не запропонувавши якогось вирішення. Зграя довіряє мені. Чи я можу сказати їм, що наш світ гине і, що я не знаю як цьому запобігти? Чи можу я сказати їм про це, не будучи, до кінця впевненим, що світ дійсно гине? Чи принесуть ці знання користь нашому народу? Чи тільки посіють паніку та безлад? Досить вже того, що я і ти це знаємо.

– Але ж, тату! Це небезпечно. Хтось може загинути. Всі мають знати, щоб берегтися.

– Мертвину не можна передбачити. Ніяк, – батько розвів руками. – Люди тільки даремно боятимуться. Я підозрюю, що деякі зі співплемінників, які зникли, могли загинути в мертвині.

– Або вийти у зовнішній світ?

– Або вийти у зовнішній світ, – підтвердив Ладим.

– А ти? Ти знаєш як вийти назовні? – Ратмир пильно подивився на батька.

– Про це нікому невідомо. Ні в розповідях, ні в записах немає жодного слова. Все що я маю, це ці дивні речі. Та навіть якби знав, то не міг би залишити Ліс. Ліс не може без Хранителя, а Хранитель не може без Лісу.

***

Додому повернулися пізно. Небозвід став майже чорним. Мама саме вкладала малюків спати. Зачувши лемент Руса й Рута та матусине незламне “Я кому сказала!” до них і рівне турботливе “Вечеряти будеш?” до батька, що увійшов у дім, Ратмир вирішив не потрапляти матері під гарячу руку, й пішов, куди ноги повели.

Сьогодні весь його світ перевернувся з ніг на голову. Над знайомою до кожного кущика і безпечною домівкою, якою для них був Ліс, нависла невідома загроза.

Вечірнє селище жило своїм життям. Після денних справ молодиці відпочивали, переговорювалися під вітами оселедерев. З одного двору завели пісню, підхопили її в другому третьому… І ось уже над селищем линуть багатоголосі переливи, в яких ідеться про вдячність Лісу та щедрість Землі і мудрість Прабатьків.

Замовкнув сварливий гурт старійшин племені, хтось шикнув на молодь, що скалозубила під розлогим дубом.

Забачивши Ратмира, сусідська Окса, з товстою чорною косою і такими ж чорними очима, густими віями на світлому лиці, прудко підскочила до нього.

– Ратмире, – кликнула, усміхаючись, – ходи до нас!

– Якось потім, – стушувався Ратмир.

Він завжди старався обходити стороною подібні посиденьки молоді, після яких щорічно восени гралися чергові весілля.

Та й не до смішок було, знаючи, що це може бути одним із останніх днів у житті їхнього світу.

Окса, що повернулася до гурту, щось сказала, і всі голосно зареготали.

А що, як батько таки мав рацію, коли приховав від інших страшну правду?

Ратмир труснув головою. Нехай регочуть. У нього є справи важливіші.

Ноги самі вивели його до оселедерева старійшини Морана, трохи оддалік селища. Моран був найстаршим з роду попередніх Хранителів. У зграї його недолюблювали, але поважали і боялися.

Непривітний, буркотливий старий, постійно як не повчав, то прискіпувався до молодих перевертнів. Його невдоволено скривлений рот ніколи не посміхався. Малі близнюки, знані на все селище бешкетники, завмирали мов миші під віником, коли він опинявся поруч.

Під його важким колючим поглядом, що слідкував за кожним порухом, вишукуючи помилки і недоліки, Ратмир відчував себе цілковитим нікчемою та нездарою. Його онук Бажен був вічним Ратмировим суперником.

Старий часто повторював, що гомінка молодь дратує його старечі нерви. Тому й жив у самій межі Лісу. Тож Ратмир не повірив своїм вухам, коли почув у дворі відлюдькуватого старійшини багатоголосі розмови та сміх.

Ратмир підійшов ближче. На подвір’ї у кроні оселедерева сяяли світні квіти, що давали достатньо світла, щоб розгледіти обличчя присутніх. Ратмир упізнав тіней з Баженової ватаги і кілька селищних задирак та дебоширів, про яких батько казав “Дав Ліс силу, та не дав розуму”.

Вони сиділи на облаштованих лісом лавках. Біля товстого широкого стовбура дерева сидів старійшина Моран. Незважаючи на вік, на його голові не було жодної волосини, тіло міцне та жилаве.

Присутні з уважними обличчям слухали, що він говорить.

Ратмир хотів піти геть і повернутися пізніше, коли Моран буде сам. Просити щось у присутності інших, та й долучатися до зборища, на яке його не запрошували, було недоречно.

– Ба! Які люди? – почулося за спиною.

Ратмир розвернувся і ледь не ткнувся носом у Бажена, останнього, кого він волів би сьогодні побачити. Відступив, щоб не задирати голову, бо той був на півтори голови вищий. Високий, міцної статури, на його руках грали жили та м’язи. Кращий воїн племені, гордість Нори тіней, він був постійним нагадуванням Ратмирові про його недосконалість. Ратмирова старша сестра Міра, яка очолювала Нору тіней і відповідала за вишкіл охоронців та воїнів племені, безперестанку торочила, який Бажен сильний, спритний, витривалий та вправний, і що він буде найкращим охоронцем та помічником Хранителя. Постійно, з легким докором, ставила Ратмирові його за приклад.

Той був настільки досконалим, що здавався несправжнім. І нагадував Ратмирові про те, ким би він міг бути, ким би його хотіли бачити більшість співплемінників. Зграєю ширився поголос, що Бажен краще підходить на роль наступного Хранителя. Ратмирові ці пекучі слова було важко чути.

– Ти у справі чи як? – підозріливі очі сверлили Ратмира.

– З Мораном хотів дещо обговорити. Бачу, у вас гості. Я краще пізніше зайду, – Ратмир зніяковів.

– Це мої друзі та члени моєї ватаги з Нори тіней. Ми часто збираємося, тренуємося, обговорюємо різне.

– Ну, то не заважатиму, – Ратмир відчував себе жалюгідно. Старався. щоб його голос звучав спокійно та впевнено. Але той від хвилювання дрижав і зривався, горло пересихало.

Бажен панібратськи облапив його за плечі.

– Та ходи до нас. Ми з тобою не завжди ладили, та думаю, що час уже подорослішати і залишити дитячі образи у минулому. Ходімо, – і потягнув його за собою.

– Гляньте, хто прийшов, – сказав голосно, привертаючи увагу присутніх. – Ану, посуньтесь, – жестом кишнув когось зі своїх і всадив Ратмира на товстий випнутий корінь. Ратмир не встиг оглянутися, як уже в одній руці тримав шматок м’яса, а в другій кухоль з гарячим напоєм.

– Ми – молоде покоління Лісу і нам спільно дбати про зграю і Ліс у майбутньому, – поплескав його по плечі Бажен. – Тобі, як наступному Хранителю, знадобиться наша допомога та підтримка.

Ратмир не знайшов, що сказати. Слова Бажена прозвучали цілком миролюбно, але чомусь відчувалися, як тонка насмішка. Мовляв, ти такий слабкий і хирлявий, куди тобі без нас.

Страшенно хотілося піти геть, але Ратмир не міг наважитися. Та й сподівався, що таки вдасться перекинутися з Мораном хоч словом.

Змірявши Ратмира холодним поглядом, немов цеберко крижаної води лийнув, Моран продовжив розповідь, перервану їхньою з Баженом появою. Розмова, як варто було очікувати, довкола котячих, вічних суперників і ворогів вовчого племені.

– Скільки себе пам’ятаю, – просвітлював молодших Моран, – від кішок нічого доброго не бачив. Не заперечуватиму, що вони сильні воїни, але їм не відомі поняття честі та гідності. Кошаки уникають справедливого бою один на один, роблять засідку і всім скопом накидаються на тебе. Кігті їхні отруйні – рани заживають дуже довго, гнояться і залишаються шрами. Ще мій дідо мені розповідав, що їхні кігті спеціальною отрутою змащені. Запам’ятайте і передайте кожному, діти мої, як зустрінете коли кошака, стережіться. Підлі кровожерливі тварюки в першу чергу цілять в очі та ніздрі, а потім роздирають горлянку, щоб нахлебтатися крові.

З уст Ратмира мимоволі зірвався недовірливий смішок

– Даремно не віриш, юначе. Батько добре запудрив тобі мізки. Діло твоє, але я знаю, що кажу. Мене, малого, ці дикуни ледве насмерть не задерли, – він рвонув сорочку, оголюючи грудину з білими поздовжніми шрамами. Пам’ятаю, в дитинстві, блукав лісом, збирав суниці і напоровся на котячий патруль. Вони обзивали, знущалися з мене по всякому, грозилися відрізати вуха та хвіст, повисмикувати вуса.

Ледь не забили, кляті м’яколапні, якби хтось зі старших не нагодився.

– Чому ж про це згадуєте тільки ви? – Ратмир не терпів голослівних наклепів. – Ніхто зі старійшин ніколи про це не розповідав.

– Бо з того робили велику таємницю. Після Роїна Кривавого, який ледь не знищив те котівське кодло під корінь, вовки заплющували очі на всі діяння кішок і все спускали їм з лап. Розповідати про їхні безчинства не дозволялося. Одразу затикали роти. А їхня безсовісність дозволяла цим користуватися. І досі дозволяє. Вони добре вміють прикидатися… Ти мотай, мотай на ус. Хранителеві варто пам’ятати про це. Ладим Премудрий, – саркастично проговорив прізвисько батька Моран, – занадто м’яко відноситься до кішок і недооцінює їх.

– А як же заповіді Прабатьків, які вчать нас для підтримки рівноваги у Лісі дружно жити з усіма, в тому числі й з кішками також?

Обличчя Морана сіпнулося, скривилося в брезгливій гримасі.

– Саме через це ми їх і терпимо. Однак, вони самі першими порушили рівновагу в Лісі своїми безсовісними діями

– Це ж якими? – Ратмир поглянув допитливо. Він ніколи не чув нічого подібного.

– Так, розкажіть, розкажіть, – відізвалися у гурті.

– Це давня таємниця нашого роду, забрана ним із собою в небуття. Ви всі знаєте побрехеньки про мого прадіда Роїна. Буцім-то він збожеволів, безпричинно почав знищувати плем’я кішок і, коли це йому майже вдалося під час Багряної битви, його було вбито. Хранителями став новий рід, рід Ладима.

– Він не був убитий. Сам Ліс поглинув Роїна за розв’язану ним криваву бійню, – на здивування Ратмира, його голос звучав рівно і впевнено.

– То ще треба довести. Ніхто того не бачив. Кішки підступно вбили Роїна та його ватагу. Може, навіть, зговорилися з іншим родом вовків, якому це було вигідно, – Моран з викликом глянув на Ратмира.

Тому забило подих від обурення. До обличчя прилинула кров.

– Хто його знає, як воно було? – примирливо продовжив Моран, посміхнувшись. – Однак я достеменно знаю, що у Роїна була вагома причина вчинити так з тим проклятим котячим поріддям.

– І яка ж це була причина. Що могло змусити племена, які довгі роки жили в мирі, убивати один одного знищувати від мала до велика? Що?

Моран зміряв Ратмира вбивчим поглядом.

– Того вам ніхто не скаже, але кішки заледве не довели наш світ до знищення…

Між присутніми пролетіли шепітки, а Моран продовжив.

– Вони творили злі чари й викликали страшну потвору з потойбіччя, через яку наш світ заледве не загинув. Мій предок Роїн зненавидів кішок, і, спільно зі своїми прибічниками, майже знищив їх. На жаль, завершити розпочате не вдалося. Їхня загибель – велика втрата. Після того, навіть близько, не було таких могутніх Хранителів, – схоже, Моран так і не зміг змиритися з тим, що їхній рід втратив почесний статус. – Маємо знати минуле і не бути поблажливими.

– Як бачу, в нашій історії є багато прогалин, – Ратмир внутрішньо торжествував, що йому не довелося вигадувати привід звернути розмову в потрібне йому русло. – Звідкіля вам усе це відомо?

– Із записів Хранителів нашого роду. Не все повідомлялося іншим жителям, але пам’ять збереглася.

– А чи міг би я прочитати їх?

– Звісно, – відказав Моран зверхньо. Певно, йому приємно мати щось потрібне Ратмирові і бути в праві відмовити в проханні чи ставити свої умови. – Виносити з дому не дозволю. Вони занадто цінні. А от приходити сюди і вивчати їх стільки, скільки треба не заборонятиму.

– Та що там читати? Треба їх знищувати, – сказав один із знаних забіяк та халамидників зграї. – Або хоч перевиховувати, щоб і думати не сміли нашкодити.

Інші перевертні схвально відгукнулися на його заклик. Певно такі розмови точилися тут не так вже й рідко. Поспостерігавши за гостями Морана, Ратмир відмітив, що ця компанія збирається певно не один вечір. Це було видно по тому, як вільно вони себе почували, мали кожен своє місце, орієнтувалися, де що знаходиться.

– Після Багряної битви кішки та вовки, хоч і мали суперечки, та все ж жили досить мирно, – спробував охолодити їхній запал Ратмир.

– Малий ти ще, – різко кинув Моран. – Багато чого не знаєш…

– Так, Ратмире, ти помиляєшся, – чітко і голосно сказав Бажен. В темряві хижо зблиснули його очі, в голосі відчувався кам’яна непохитність. – Як можна бути таким сліпим і не бачити, що кішки затаїли зло і не упустять можливості помститися? Вони підступно вбили мою матір. Ми жили у самій глушині Лісу, оддалік котів і вовків. Батько завжди думав, що, якщо ми будемо осторонь, то нас ніхто і не займатиме. Та підлі тварюки підстерегли її, зовсім беззахисну, і по звірячому жорстоко вбили. Батько залишив мене на порозі цього дому, а сам пішов шукати розплати. Чи й живий ще? А може теж лежить десь, прибитий кішками.

– Колись такого свавілля не було, – зверхньо промовив Моран. – Таємні ватаги вовків-месників не давали спуску м’яколапням. Вони звали себе синами Роїна та присягли довести його справу до кінця. Впізнавали одне одного за трофеями – зрізаними китичками з хвостів кішок. Деякі мали цілу низку тих китичок. Та “нові” Хранителі, – Моран зробив наголос на слові “нові”, – синів Роїна нищили і забороняли. І тільки їхні родини ревно бережуть здобуті ними трофеї.

– Ось такі, – Бажен вийняв з-за пазухи шкіряний мотузочок, на якому висіла хвостова китичка. Вона була маленькою і яскраво рудою. – Я не здобув її сам. Вона належала одному з моїх предків. Це слугує мені нагадуванням про те, що кішкам довіряти не можна і товаришування з ними до добра не доведе. Багряна бійня була цілком справедливою. Якби кішки захопили наш світ, можливо, він би давно вже закінчив своє існування.

Товариші провели китичку, яку Бажен знову сховав за пазуху заздрісними поглядами і розчаровано зітхнули.

Ратмир подавив нудоту, яка підкотила до горла.

Синопсис