До та після нашої ери

Розділ 1. Ненависна школа
Дмитро сидів за партою і то і діло поглядав на свій годинник. Він не міг дочекатися дзвінка, щоб можна було піти з уроку. В його голові роїлося багато думок, та майже всі вони були пов’язані з тим, як він ненавидить цю школу. І для цього існувала величезна кількість причин. Перша і найголовніша, була та, що батьки навіщось запхали його у клас з поглибленим вивченням математики. І тепер тричі на тиждень він мав ходити на уроки алгебри і геометрії, які він просто терпіти не міг. Так от і зараз, вчителька щось нудно розказувала про квадратні корені, а він тим часом рахував секунди, до можливості втекти звідси. Математика та будь-які точні науки – це була абсолютно не його тема і він ніяк не пов’язував свого майбутнього з цим. Його мрією з дитинства була кар’єра музиканта. Він хотів виступати на великих концертах перед людьми та їздити по світу, відвідувати різні країни (по типу Америки), пізнавати культуру та звичаї інших людей. Проте його тато вважав, що майбутнє людства абсолютно точно залежить від технологічного прогресу. Він поставив сину умову, за якою той міг відвідувати музичну школу тільки в тому випадку, якщо буде відмінником у звичайній.

Другою причиною були знущання у його школі і жорсткий розподіл підлітків, не дивлячись на розповсюджену ідею рівності у радянському союзі, на багатих та бідних, на сильних та слабких.  Його сім’я не відносилася до числа заможних, а сам він аж ніяк не міг претендувати на роль якогось силача. В нього навіть прізвисько було «Гітарист», яке зазвичай більше промовляли з презирством, ніж з захопленням.

«Ей, придурок, гітарист, а ну не спи і на дошку дивись», – з зневагою прошипів товстий однокласник, що сидів позаду нього. Хлопець повернувся, щоб йому відповісти та тут задзвенів дзвінок і він нарешті був вільний. Діма швидко підскочив на своїх тонких, худорлявих ногах, обсмикнув довгу, завелику на нього, футболку, закинув підручник з зошитом у рюкзак і швидко побіг зі школи. Інший його однокласник на виході біля дверей зробив йому підніжку, голосно сміючись, коли той впав. Проте в голові у Діми звучало лише: «Геть, геть звідси! Якнайшвидше!». Тому він навіть майже не образився. Опинившись за воротами школи, він поправив своє довге, на думку мами і родичів, волосся і вже більш спокійно пішов у напрямку дому. По дорозі, прямо навпроти шкільного двору він побачив, що на клумбі з квітами доволі помітно просіла земля. Проте, ця думка швидко покинула його, так як у цьому районі, скільки він себе пам’ятав, постійно були якісь подібні проблеми з грунтом та тротуаром і завжди йшов черговий ремонт.

Розділ 2. Діма знаходить таємничу печеру.
Ввечері, повертаючись з музичної школи, Діма йшов і подумки програвав свою частину нової пісні на гітарі, яку вони з хлопцями завчили для випускного концерту. Виступ мав відбутися на наступному тижні, тому він тренувався кожної хвилини, навіть коли був без інструменту.

Не дивлячись на дорогу, хлопець спіткнувся і несподівано відчув, що опори більше немає, і земля йде з під ніг. Він дуже злякався, розуміючи, що це абсолютно марно – звати пізно ввечері когось на допомогу. На вулиці вже було темно, тому навряд чи хтось помітить обвал і підлітка, що впав у глибоку яму. Паніка охопила його серце.

Нарешті він приземлився на величезну купу рихлої землі. Хлопець подумки вирішив, що йому дуже пощастило, що це була не металева труба або якийсь інший твердий предмет. Адже вдарившись, він міг би покалічитися. Юний музикант повільно піднявся, стогнучи і обтрушуючись від пилу та бруду. Хоча хто б вночі міг побачити, що він забруднився. Він подивився вгору, проте для нього там було надто високо, щоб вилізти. У відчаї Діма подумав, що завтра його вся школа засміє, коли люди знайдуть його тут. Адже, грунт обвалився прямо навпроти воріт його ненависного учбового закладу.

Він оглядівся і його увагу привернуло світіння, яке пробивалося крізь каміння внизу ями. Подумавши, що, можливо, то хтось просто впустив ліхтарик, проходячи повз це місце, він сміливо пішов на світло. Нахилившись, Діма став розгрібати руками землю. Потім він, з великими зусиллями, зміг трішки посунути величезний камінь, який діставав хлопцю до колін, і майже не піддавався його зусиллям. В цей момент підліток пожалкував, що не займався спортом і не розвивав м’язи. Адже, зараз це б йому стало в нагоді. Нарешті, хлопець отримав змогу подивитися, що там світилося. Він став на коліна і спробував просунути голову в щілину, що утворилася. Хлопець вражено відмітив, що ніякого ліхтаря там не було. З того боку діри знаходилася ніби як печера. Він не до кінця був у тому впевнений. І недалеко від виходу з неї, лежала якась сумка чи пакунок. Точніше сказати йому було важко.  Єдине, що він точно зрозумів, що треба розширити прохід, щоб з’явилася можливість туди пролізти і подивитися. Діма захопився цією ідеєю. Виходу в нього все одно не було, так як до ранку його тут абсолютно точно шукати не будуть. На мить підлітка охопило почуття провини перед мамою, яка не буде спати всю ніч, хвилюючись і чекаючи на сина. Та вже в наступний момент він геть про все забув, крім таємничої печери з того боку від нього. А через 3 години роботи він мав повністю обдерті руки до крові, абсолютно брудну одежу і, нарешті, вузький тунель, але достатній, щоб такий худорлявий підліток, як він, міг пролізти.

Вилізши з того боку, він обтрусився і оглядівся. На вигляд це була досить простора і водночас затишна печера, доволі дивна і надзвичайно красива. Стіни всередині покривав місцями зелений, а місцями блакитний мох. Під ногами лежав пісок, проте маленькими острівками на підлозі росла трава і невідомі хлопцю рожеві, і червоні квітки на довгих стеблинах. Дмитро з глибокою зацікавленістю роздивлявся довкола. Все навкруги таємничо освітлювалося купою маленьких світлячків, які знаходилися прямо над ним на стелі. Це була казка. З цієї миті він більше не думав про повернення додому, про грубих однокласників чи музичну кар’єру, так як прекраснішого місця він в житті своєму ніколи не бачив. Та головне було ще попереду. Справа від хлопця дорога плавно повертала аж до виходу з печери. І він пролягав через водоспад. А здалека було чутно як співають пташки. Здавалося, що за тим водоспадом знаходився геть інший світ. І зараз він мав дізнатися який саме.

Розділ 3. Новий світ.
Хлопець підняв очі і побачив, що з іншого боку водоспаду на нього хтось дивиться. Це була величезна голова якоїсь тварини на непропорційно довгій шиї, яка не рухалася і, завмерла, дивлячись прямо на підлітка. Діма у відповідь також завмер. Спочатку йому здалося, що, можливо, то просто гігантська змія. Чесно кажучи, його охопив всепоглинаючий страх. Змій він боявся ще з дитинства і якось не очікував побачити якусь з них тут. Він фізично не міг поворушити ні рукою ні ногою. Його ніби паралізувало. «О, боже, о, Боже», – думав він, сподіваючись, що все це йому лише ввижається і скоро зникне. Проте, вже наступної миті він зібрався з думками, набрався хоробрості і різко відскочив в бік до стіни, і так і застиг, намагаючись навіть не дихати. Дивне створіння повело шиєю за Дімою, зупинилося в такому положенні, трішки опустило голову, а потім кудись зникло.

Ще якийсь час він так і стояв, обдираючи пальці і хапаючись за мох на стінах печери. На лобі в нього виступив холодний піт від пережитого. Проте, хлопець прекрасно розумів, що продовжувати так немає ніякого сенсу, і треба або йти вперед, або тікати назад додому, так як тварина могла будь-якої миті повернутися за ним. Останній варіант теж був сумнівним, так як вилізти з ями він все одно не міг. До того ж, його захопила ідея дізнатися, що це за світ такий.

Несподівано хлопець згадав, що він не обстежив сумку, покинуту кимось біля виходу з печери. Можливо там було щось цікаве чи корисне для нього. Щось, що могло б допомогти йому вижити в цьому світі чи навпаки, якимось чином повернутися додому. Він, тримаючись за стіну, опустився на підлогу, став на коліна, а потім ліг на живіт і поповз у її бік, сподіваючись знайти там відповіді на свої питання.

Дотягнувшись рукою до сумки, він підтягнув її до себе, уникаючи центральної частини печери, де б його могло бути видно знадвору. Тремтячою рукою він розстебнув застібку і заглянув в середину. На дні лежав червоний  шкіряний блокнот, мисливський ніж, декілька блоків сірників, велика, складена в декілька разів, карта місцевості, доволі масивний ліхтарик з додатковими батарейками і, як не дивно, запасний одяг Діминого розміру. Окремо лежала запакована булочка з маком і термос з якимось гарячим напоєм. Все це було дуже незвично, не зрозуміло і водночас вражаюче. Перш за все, хлопець відкрив шкіряний блокнот, думаючи, що там можуть бути якісь підказки. І він не помилився. Судячи з усього це був чийсь щоденник.

Діма усівся зручніше, притуливши спину до стіни і вирішивши, саме зараз нікуди не поспішати. Йому хотілося все добре обдумати, якщо вже в нього була вся ніч попереду. Він дістав булочку і почав її їсти, запиваючи напоєм, який виявився солодким гарячим чаєм. Все було таке свіже, ніби хтось приніс це буквально декілька хвилин тому. Він тільки зараз зрозумів, наскільки він зголоднів. Холодні бризки води від водоспаду потрапляли йому прямо на обличчя, стікаючи до підборіддя і нижче. Він ще раз оглядівся. Хлопець ніколи нічого подібного не бачив, так як далі Черкас і області нікуди не виїжджав. Навіть на екскурсії з однокласниками він не їздив, так як не дуже товаришував з ними. А чесно кажучи, взагалі був білою вороною.  Декілька разів він побував з батьками в санаторії, так як татові від його роботи виділялися 1-2 поїздки на рік для всієї сім’ї. Проте це були лікувальні місця, де все було передбачувано і організовано за розкладом. Ніяких диких печер з невідомими звірами у програму розваг не включалися.

Поївши, він витер рота рукавом і взяв щоденник у руки. На першій сторінці хлопець прочитав: «Майбутньому винахіднику і мандрівнику у інші світи». «Ага», – хмикнув про себе Діма. Внизу сторінки його увагу привернув цікавий, витончений і детальний малюнок у вигляді золотого лева з крилами, який у пащі тримав величезний смарагд. Підліток перегорнув сторінку, де було продовження: «Любий хлопче, я знаю, що ти зараз нічого не розумієш та все сприймаєш з недовірою. Проте, тобі доведеться повірити у все, що ти тут прочитаєш і що я тобі скажу». Діма знову про себе хмикнув і продовжив читати: «Я знаю, що ти зараз живеш у радянські часи, де магії, чаклунства, релігії, та і взагалі віри у будь-що не існує. Проте, і хай для тебе це не буде великим шоком, світ вже давно поділили між собою світлі і темні сили. Дякувати Богу, ти належиш до світлих». Хлопець скептично посміхнувся, закотив очі і з недовірою продовжив: «Ще більш шокуючою новиною для тебе буде, що Я це Ти в майбутньому. Я пишу тобі з майбутнього. І намагаюсь допомогти Тобі, а точніше Собі, зробити все правильно. В майбутньому я зробив велику помилку. Я став відомим науковцем…Так не смійся, проте ти ще полюбиш науку в цілому, а особливо фізику».

В цей час Діма підняв очі від блокноту і подумав, що якщо допустити, що це правда, то йому аж ніяк не смішно, бо він обожнює музику, і йому було навіть страшно подумати, що замість неї він би займався такими нудними речами, як досліди з фізики. Ще раз глибоко зітхнувши і сподіваючись, що це все ж таки якась помилка, він продовжив читати: «Я винайшов чарівний сплав металу. Двері, зроблені з такого металу можуть відкривати портали до різних магічних світів. Відстань між звичайними людьми та чаклунами, після мого відкриття, зменшилась. Світлі чаклуни могли бути ближче до людей та допомагати їм. Та я не врахував, що не лише світлі маги зацікавлені в подібних винаходах – темні також захотіли заволодіти ним. В результаті світ змінився. Як саме я не можу тобі сказати. Проте, ти мусиш допомогти світові і самому собі. І щоб ти мені повірив, що Я це Ти, я скажу якусь доволі особисту річ про тебе. Твоє образливе прізвисько у школі «Гітарист» і ти мрієш виступати на великій сцені  і грати для інших людей. А щоб остаточно тебе переконати, я можу описати як ти потрапив у цю печеру та як знайшов цей щоденник».

І далі йшов повний опис всього, що сталося з Дімою за цей вечір. Нічого й казати, що у того просто щелепа відпала від здивування. Прочитавши ще декілька сторінок, він зрозумів, що пакунок з дуже потрібними речами він сам собі залишив, коли йому виповнилося 40 років. Саме тоді він навчився не тільки переміщуватися у просторі, а ще й у часі. Таким чином він зміг врятуватися втечею від чорних чаклунів, сховавшись у іншому історичному періоді. «Але в цій печері не існує часу. Тому ти знайдеш абсолютно нові речі, залишені мною, і ще теплу вечерю», – прочитав Діма в кінці сторінки. «І ще, – було дописано маленьким шрифтом у самому низу, – той динозавр, що ти бачив, то Брахіозавр. Він травоїдний і відносно безпечний. Так що спи спокійно. А завтра вирушай у дорогу».

«Вау, Брахіозавр! – все промовляв з захватом про себе хлопець, засинаючи. – Це значить я потрапив у минуле, у еру динозаврів. Просто неймовірно!». Після цього він солодко позіхнув, перевернувся на інший бік, підпираючи светром голову, і заснув. Дуже багато емоцій за один день, навіть для підлітка.

Розділ 4. Знайомство з дівчинкою Роксаною
Прокинувшись вранці, Діма здивовано вскочив на ноги і почав ошаліло оглядатися у різні боки. Він думав, що все це йому просто наснилося, але ні. Ця чарівна печера була справжньою. Потоки води загадково відсвічувалися на стінах, виділяючи і підкреслюючи ще більше різнокольоровий мох. На нього летіли прохолодні краплі з водоспаду і це було надзвичайно приємно. Він несміливо підійшов ближче, а потім і зовсім до самого краю печери.  Протягнувши руки, підліток набрав повні долоні крижаної прозорої води і з задоволенням попив і умився. Між водоспадом і печерою він помітив досить вузьку стежку з каменю, яка вела вниз, і якою можна було спуститися зі скелі. Хлопець підхопив свій рюкзак з підлоги, в який були вже заздалегідь складені всі знайдені ним вчора речі, і сміливо вирушив на зустріч пригодам.

Пройшовши декілька метрів вниз по виточеним кимось прямо у скелі східцям, він зацікавлено оглядівся навколо. Прямо під ним внизу знаходилося глибоке озеро, куди водоспад і впадав. Вода в ньому була кришталево чистою і прозорою, до такої міри, що навіть з тої висоти, де хлопець знаходився, виднілося кам’янисте дно. З другого боку від озера розташовувалася така сама скеля, як та, в печері якої він ночував. Її так само густо покривали дерева, кущі і трава. З двох інших боків водоймище оточувала густа лісова рослинність, більш схожа на непрохідні джунглі. Проте, саме з цих боків на берегах лежав пісок і трохи каміння, і це могло б бути приємне, на думку хлопця, місце для відпочинку.

Опинившись внизу і з захопленням дивлячись на всю цю природу, Діма швидко стягнув з себе штани і футболку і з розгону пірнув у озеро. Величезний сплеск води накрив його з головою. А далі з усіх сторін підлітка обдало прохолодою і на мить навколо запанувала тиша. Абсолютна тиша. Далі хлопець винирнув, викрикнув якийсь незрозумілий звук від задоволення і поплив до іншого берега і назад, насолоджуючись чудовою, приємною водичкою. Зненацька почулося якесь шарудіння в кущах. Моментально напружившись, він почав стурбовано оглядатися, так як крім мисливського ножа в нього нічого не було для оборони. Та і той залишився на березі.

Спочатку нічого не відбувалося, та вже за мить серед густих зелених дерев з’явилася маленька кучерява темна дівчача голівка з величезними оченятами. Дівчинка, на вигляд років 5-ти, мовчки і з цікавістю дивилася на Діму. Вона стала на камінь на березі, мабуть, щоб її було краще видно, і почала руками показувати на тропічний ліс позаду, ніби звучи хлопця піти з нею. «От так справи. Це точно відбувається зі мною?», – хлопець протер очі руками і подумав, що після таких пригод його неодмінно заберуть в дурку вдома, якщо він хоч комусь про це скаже.

На березі він швидко одягнувся і пішов за дівчинкою, впевнившись, що вона його дійсно кудись веде – кучеряве дівча постійно оглядалося, перевіряючи, що він нікуди не зник. Нарешті, через приблизно пів години такої пішої прогулянки у лісі, вони несподівано вийшли до затишної прихованої галявини, з іншого боку якої виднівся просторий саморобний будинок на дереві. Вона спритно забралася наверх по східцях і помахала йому звідти рукою. Хлопець виліз вслід за нею, хоча йому це далося і не так легко як їй.

Опинившись у будиночку, він оглядівся, відмітивши про себе, що  зроблено все досить професійно, і це не дуже в’яжеться з ерою динозаврів.  Втомлено обпершись об дерев’яну перекладину, юний мандрівник дістав з рюкзака шкіряний щоденник, де на наступній сторінці прочитав: «І ти зустрінеш дівчинку. Її ім’я Роксана. Захищай її. Це твоя дочка з майбутнього і вона на тебе чекала».

«Ну точно, – промовив про себе хлопець, – я збожеволів». Глибоко зітхнувши, він гучно закрив щоденник і ще раз поглянув на малу смаглявку, яка, до речі, більше не звертала на нього увагу. «Дочка», – хмикнув він, а потім почав оглядатися по сторонах. Прихилившись до поручнів на терасі цієї хатинки, підліток глибоко вдихнув. Його легені наповнилися свіжим, чистим, лісовим повітрям. У місті такого не знайдеш. Перед ним відкривався чудовий краєвид на густо посаджені зелені дерева і гори, що виднілися вдалечині. Сонечко вже світило трохи збоку, що вказувало на пообідній час. До речі про обід. Він тільки згадав, що від учора нічого не їв і його шлунок жалібно забурчав і стиснувся. Повернувшись в сторону дівчинки він побачив, що вона запихається якимись черв’яками і комахами. «Беее», – Діма скривився. Він музикант, витончена натура. Він взагалі не їсть нічого живого, так як це не гуманно і бридко.

«Тааак їсти хочеться», подумав про себе він і жалібно скривився. Несподівано він відчув, що хтось смикає його за футболку. Підліток опустив очі і побачив що дівчинка однією ручкою тримається за нього, а іншою показує на масивний дерев’яний ящик у кутку. Він був доверху наповнений якимись фруктами, чимось дуже схожими на кокоси, проте помаранчевого кольору. Хлопець розрізав один навпіл своїм мисливським ножиком і скуштував. Він вже так зголоднів, що йому було майже все одно, що їсти. Фрукт виявився доволі солодким і м’яким, і Діма з задоволенням з’їв декілька, поділившись, звичайно ж, з малою пожирачкою комах.

Наївшись, юнак знову засів у кутку з шкіряним щоденником, який буцім-то був написаний ним самим. «Так от, коли мені виповнилося 35 років, я познайомився з чудовою дівчиною Мирославою. Ми разом з нею працювали над створенням чарівного сплаву для дверей-порталів. Між нами зародилася глибока симпатія і невдовзі ми одружилися. В нас народилася маленька донечка Роксана. Проте, через переслідування темних магів, а особливо через чаклунку Алоїзу, мою, тобто нашу з тобою, дружину вбили. І я сховав мою маленьку дівчинку тут. Так як це було єдине безпечне місце для неї в усьому світі. Проте тепер вона приречена на самотність назавжди». Хлопець підняв очі і промовив: «Ох, це вже занадто. Моя мама, та і взагалі ніхто, ніколи не повірить у таку історію».

Синопсис