Загублений у майбутньому

–       Один, два, три, чотири, п’ять.
–       Що ти робиш?
–       Один, два, три…
–       З тобою все гаразд?
–       Ти можеш розповісти мені все ще раз? – спитав я, не звернувши увагу на її питання. – Чесно кажучи, я слухав тебе не дуже уважно.
–       Звісно можу.

Вікно було відкритим і з нього віяло теплом: «Демократія і свобода,- лунав звідти громоголосий оклик,- це основні цінності нашого суспільства. Можливості кожної людини безмежні. Ваше майбутнє залежить лише від вас…»
Вона сіла поруч і взяла мене за руку: «Що відбувається? – думав я. – Що це все означає?»

–       Це вже траплялося з тобою. Двічі, – почала дівчина зі співчуттям. – У молодості, 2025 року, ти потрапив у серйозну аварію. Було безліч переломів, травми голови. Лікарі вважали, що все вдалося відновити, що не буде жодних наслідків. Тоді жодних проблем не виявили, але через шістнадцять років, коли у тебе був важкий період на роботі, у тебе стався напад паніки…- вона зробила паузу. – Ти не знаходив собі місця, весь вечір дивно поводився, а потім знепритомнів. Наступного дня ти прокинувся в лікарні, не пам’ятаючи нічого з того, що сталося за останні шістнадцять років. Ти навіть мене не впізнав,- вона знову зупинилась, але швидко знайшла в собі сили та продовжила.- Був упевнений, що зараз 2025-ий, тобі двадцять років, що ти щойно потрапив в аварію. Виходить, це відбувається втретє. Це якісь проблеми із довгостроковою пам’яттю, лікар каже…
–       А який зараз рік насправді? – я її перебив.
–       2055-ий, – відповіла вона. – Я твоя дружина, Елі, і ми одружені вже двадцять років.

Я прокинувся близько години тому з відчуттям того, що все моє тіло має бути переламане після автомобільної катастрофи. Я їхав трасою за кермом своєї машини. Не новенької, не спортивної, але своєї власної. Був спекотний день, сонце било в очі, відбиваючись на всіх поверхнях. Від перегрітого асфальту піднімався дим, а дорога була практично порожньою, даючи можливість насолоджуватися подорожжю та слухати музику на повну гучність. Я пам’ятаю, що біла машина підрізала мене на великій швидкості, і я, щоб уникнути зіткнення, рефлекторно смикнув кермо убік, давлячи при цьому на гальма. Ми не зіткнулися, але моє авто попрямувала у бік відбійника. Декілька поворотів керма, кілька ударів з різних боків. Машину кидало від одного відбійника до іншого, доки вона не почала перевертатися. Біла машина відлітала в далечінь. Далі і далі вперед. Якоїсь миті я почав втрачати свідомість. Розуміючи, що моя доля зараз не в моїх руках, я заплющив очі. І відкрив кілька десятків хвилин тому.
–       Двадцять років? – здивувався я. – Скільки ж років тобі?
–       Мені сорок.
–       Але ж ти виглядаєш на вісімнадцять.
–       Зараз, все ж таки, не кам’яний вік. Всі так виглядають, – сказала вона і посміхнулася.

Думки безконтрольно змінювали одна іншу, не затримуючись у голові. Я намагався зачепитися за будь-яку інформацію, знайти точку опори, але нічого не допомагало.
–       Ми живемо вдвох? – я намагався поводитися спокійно.
–       Так.
–       А діти у нас є?
–       Поки що немає. Але за кілька місяців, у нас буде малюк.
–       Ти вагітна?
–       Ти що, ні. Звичайно ж, ні, – сказала вона, наче пояснювала все маленькій дитині. – Просто… скоро настане час.
–       Настане час?
–       Так, Максе. Не хвилюйся, ти все згадаєш.
–       Хоч звуть мене так само, – пошепки сказав я.

Вона підійшла до великої сірої панелі, натиснула кнопку і взяла чашку з дверцят, що відкрилися:
–       Тримай. Випий чаю. Мене попереджали, що це може повторитися, тому я знаю, що все буде гаразд. Вперше я місця собі не могла знайти. Але… все налагодиться.
–       Все налагодиться…
Вона здавалася надто спокійною. Як все може налагодитись? Та й якщо може… Чи вона розуміє, що я зараз відчуваю? І взагалі, що я відчуваю? Я хочу подумати, хочу усвідомити, що відбувається, хочу бути собою. Але зараз не знаю, хто я. Вона моя дружина вже двадцять років. Цікаво, чому у нас досі немає дітей? Тому що час не настав. Я відчув, що посміхаюся і приховав усмішку. Думки літали у голові. З іншого боку, я цілий, наслідки аварії давно минули, у мене, схоже, непогана квартира. А ще, я в майбутньому, що теж важливо. Мабуть, у мене друзі, улюблене хобі, робота.
–       А ким я працюю?
Я підвівся і повільно підійшов до дзеркала. Нахиляючи голову в різні боки і не відводячи погляду, я вивчав своє обличчя. Звичайно, воно змінилося і виглядало трохи старшим, ніж те, яке я пам’ятав. На обличчі з’явилися невеликі зморшки, які говорили про те, що мені вже точно не двадцять, але я все одно виглядав чудово. Медицина пішла вперед не лише у сфері жіночої краси.
–       Ти розробник, – повернула мене до реальності Елі. – Ти робиш програми, якими ми всі користуємося. Я не дуже знаюся на цьому. Думаю, щойно ти прийдеш на роботу, ти розберешся у всьому. Ти крутий експерт. Всі ці оптимізації руху, зручності для життя городян та інших міст Айдема, автоматизація – це все робить твоя команда! Але сьогодні тобі на роботу йти не потрібно. Відпочивай, тобі треба прийти до тями.
Я взяв чашку і зробив пару ковтків.
–       Хоч чай залишився таким самим, – зрадів я.
Вона посміхнулася.
–       А з чаєм що не так?
–       Все так. Він підібраний на твій смак. Коли ти п’єш чай, система аналізує відчуття з твоїх рецепторів, щоразу змінюючи його, поки смак не здасться тобі ідеальним.
–       От робити нічого, – засміявся я. – А пакетик заварити складно?
Вона вирішила, що це питання риторичне і підійшла до панелі:
–       Ти голодний?
–       Ні, дякую. Я так розумію вона робить і мої улюблені страви теж, так?
–       Так, все, що ти любиш.
У кімнаті почувся шурхіт, і ми синхронно повернули голови в його бік. Після кількох секунд ритмічного цокання, з кімнати повільно вийшов сонний собака. Схоже, що це був коллі. Він підійшов до мене і поклав голову на ногу. Я почав її гладити:
–       У нас є собака, – я широко посміхнувся.
–       Так, – Елі теж усміхнулася.
–       Може, тебе вивести на прогулянку? – звернувся я до собаки та до дружини одночасно.
–       Йому… не потрібні прогулянки.
Я запитливо глянув на неї.
–       Він несправжній, Максе. Він виглядає як живий собака, але це просто електронна іграшка.
Я гладив його шерсть і дивився йому у вічі. Відкривши рота, він голосно дихав і терся носом об мої штани. Я ладен був посперечатися, що він справжній:
–       Тобі не здається, що створювати штучні копії тварин, це якось … – я шукав відповідне слово, – негуманно?
–       Думаєш, тримати живих істот у закритих квартирах заради свого задоволення було гуманнішим? – парирувала вона.

Я не відповів. Я встав і оглянув квартиру. Всі меблі були світлими: білі та сірі. З вікон сонце наповнювало квартиру світлом. Все було просто. Але дуже сучасно. Я підійшов до шафи і відчинив її. Одяг теж був не таким, як той, що я пам’ятав. На деяких речах був невеликий екран, інші були подібні до звичайних речей, але практично все було білого кольору.

Елі взяла собі каву і повернулася:
–       Весь одяг – білий? – запитав я.
–       У нас у місті не прийнято модничати. У тебе на роботі дрес-код, а оскільки більшість мешканців міста там працює, всі ходять у такому одязі. Тканину забруднити неможливо, тож можеш не перейматися через колір.
Я обрав кілька речей, щоб перевдягнутися.
–       Можемо сходити кудись, якщо хочеш, – запропонувала дружина.
–       Я, мабуть, просто піду прогуляюся.
–       З тобою сходити?
–       Дякую, я краще сам.
–       Гаразд. У тебе в кисті є мітка для оплати, якщо щось знадобиться.
–       А роз’єму в потилиці немає? – пожартував я.
–       Навіщо?
–       Не звертай уваги…
–       Добре. Тільки не дуже довго, гаразд? – попросила вона.
–       Ок, – погодився я і пішов до виходу. – Слухай, а що то там за голос? – я зупинився.
–       В сенсі? Він там… завжди був.
–       А навіщо?
–       Щоб ми пам’ятали, у якому неймовірному місці ми живемо, – пояснила дружина.
Я кивнув головою і пішов далі. Не розумію. Якщо живеш у неймовірному місці, невже тобі треба про це нагадувати?
Через декілька секунд я був біля вхідних дверей: «Дивно, – промайнула в голові думка, – невже двері не змінилися?»
Я натиснув на ручку та двері, з написом «Ретро колекція» на торці, розділились навпіл та роз’їхались. Переді мною виявився ліфт. За кілька секунд я опустився на перший поверх і, пройшовши через хол, вийшов надвір.

Перед будинком була невелика площа, яку оточували високі, повністю засклені будівлі, такі ж, як і мій будинок. Будівлі навпроти були ширші й вищі за наші, а на різних рівнях були переходи, якими безперервним потоком рухалися люди. На самій площі теж було багатолюдно, і ніхто не стояв на місці: «Ну, привіт, майбутнє», – сказав я вголос.

Кілька хвилин я просто стояв і розглядав все: одяг майже не змінився, якщо не враховувати появу у ньому електроніки; взуття було дивне і однотипне, з якимось підсвічуванням; багато хто був у окулярах, на шибках яких вони щось читали, і тому іноді чіпляли одне одного; на всій площі не було жодної лавки, а в центрі стояв великий автомат із шоколадками та напоями.
Я підійшов до автомата і обрав лате: «Зробіть оплату, – скомандував голос. Я підніс руку до сканера. – Зробіть оплату, – продовжував наполягати голос. Я підніс іншу руку. – Здійснено оплату. Піднесіть карту вподобань, – не заспокоювався голос». Я глянув у всіх кишенях, але не виявив там жодної карти.
–       Яку карту? – запитав я у автомата.
–       Якщо картка відсутня, буде приготовано стандартний напій, – спробував пояснити автомат.
–       Коли вже вони синхронізують її з нашими рахунками, так?- звернувся до мене хлопець, що обирав свій напій біля сусіднього автомату.- Спробуйте мою,- він підніс картку та автомат підтвердив прийняття.- Ну реально. Рахунок належить кому? Мені. Вподобання чиї? Мої. Нащо мені носити з собою цю кляту картку, яку усі забувають вдома, вірно?
–       Так, мабуть, – я погодився.
–       Просто об’єднайте дві бази даних, дайте людям комфорт, на який вони заслуговують, що за доісторичні технології…
Я кивнув, очікуючи продовження, але як тільки автомат видав напій мого сусіда, він повернувся та заквапився у напрямку хмарочосів.
–       Смачного,- наче піднімаючи келих звернувся до мене він стаканчиком з кавою та пішов геть.
–       Дякую, – відповів я голосно. – Що за картка вподобань… – тихо сказав я сам собі.
–       Карта вподобань зберігає дані про страви та напої, які нам подобаються, – пояснив хтось із-за спини. – Наприклад, коли йдете в ресторан чи от, за кавою, завжди матимете те, що до смаку саме вам, – сказала дівчина і вказала мені на автомат, що видав мій напій. – Що, немісцевий?
–       Дякую, – відповів я і взяв свій лате.
–       Мене звуть Еббі.
–       Один, два, три, чотири, п’ять…
–       Що ти робиш? – Запитала Еббі і посміхнулася.
–       Один, два, три, чотири, п’ять, – повторив я.
–       Що ти робиш? – знову спитала вона з тією ж посмішкою.
–       Нічого, – я посміхнувся у відповідь. І справді, навіщо я це роблю.- Приємно познайомитись, Еббі.
–       Дуже приємно, – сказала нова знайома.- Хорошого дня.
Я подякував та відійшов вбік.
–       Ти досить довго стояв на місці посеред площі,- з таємничою загадковістю сказала мені в слід Еббі. – Все гаразд?
–       Так, я… – я навіть не знав як можна відповісти, – просто роздивлявся все, – закінчив відповідь на дивне запитання. – А це заборонено?
–       Не заборонено, – відповіла Еббі. – Але це якось… дивно, – вона приязно посміхнулась.
Я посміхнувся у відповідь та зробив вигляд, що пішов займатись своїми справами.

Щоб не сильно виділятись у натовпі, я мав ходити доволі швидко. Людей навколо було багато, але майже ніхто не ходив у компанії, всі ходили поодинці і не звертали жодної уваги на інших. Хвилин тридцять або сорок я просто вештався між будинками, не розуміючи що я насправді шукаю. Пізнавати цей світ виявилося складніше, ніж я думав. Я, поки що, не відчував себе його частиною.

–       Тож, ти не місцевий, – за моєю спиною знов опинилась Еббі.
–       Чому не місцевий? – навіть надмірно обурено відповів я.
–       Тому що вони всі кудись йдуть, а ти знов стоїш на місці.
Я цього, до речі, навіть не помітив. Мабуть, думки повністю зайняли голову.
–       А мені ось хотілося постояти.
–       Зрозуміло, – сказала вона, дивлячись на мене, як на ненормального. – Ти Макс, вірно?
Я кліпав очима, нічого не відповідаючи.
–       Ми знайомі? – спитав я.
Еббі похитала головою.
–       Все нормально, Максе, не хвилюйся, – вона взяла мене за руку, повернула її долонею вгору, натиснула на слово «Мапа» на руці і приклала свою кисть до моєї. Коли вона прибрала свою руку, на карті з’явилася нова позначка. – Ось адреса. Поїдь туди, там багато таких, як ти.
–       Це яких? – сказав я грубувато.
–       Дивних, – відповіла Еббі.
–       І навіщо мені туди їхати?
–       Там є відповіді, – спокійно та без жодних емоцій сказала вона.
Я уважно подивився на карту, але не побачив там нічого, окрім траси:
–       Що це за місце? – звернувся я до дівчини.
–       Просто візьми таксі, – сказала вона. – Гарного дня, – вона посміхнулася і пішла.
–       Але що там? – крикнув я вслід, але Еббі навіть не повернулася.
Я збентежено подивився на мапу на своїй руці. Нові технології продовжували дивувати, але нове знайомство непокоїло мене значно сильніше. Здається, я не казав їй свого імені. Можливо, ми були знайомі? Але чому вона, в такому разі, не сказала нічого під час першого нашого спілкування біля кавового автомату. Точно. Кавовий автомат. Там я робив оплату зі свого рахунку і, звичайно, десь на екрані було відображено моє ім’я. Мені було не до вивчення кавових машин, а вона, мабуть, знала куди треба дивитись. І там побачила як мене звати. «Спокійніше, Максе, – сказав я собі. – Ти все перебільшуєш. Не дивно, що з тобою стаються напади паніки».
Я пройшов через площу, на якій самотньо стояло велике дерево, оповите мармуром, потім пройшов між декількома будинками і опинився на дорозі. За весь цей час я пройшов не так і багато, але мене все одно дуже здивувало, що я ніде не побачив місця, де можна було б посидіти. Я не дуже розумів, чому це раптом стало таким важливим для мене, я ніколи не любив просто сидіти без діла, але це здавалось дивним. Я не бачив ні місць для відпочинку, ні старих людей, яким вони могли б знадобитись. Можливо, цей район просто сильно зосереджений на роботі.
Я йшов вздовж дороги без цілі та продовжував вивчати місто. За дорогою починався справжній мурашник з будівель. Вони всі були однотипні та значно нижчі, ніж робочі хмарочоси чи навіть квартал, де був мій дім. Вони були світлими, але вже не білими. Вони були сучасними, але не вражаючими. Чому б і ні? Яка різниця, куди йти. Хоч подивлюся на цих «дивних». Ще трохи пройшовши вперед, я побачив зупинку, де стояло близько десяти машин таксі. Коли я підійшов до однієї з них, її задні двері відчинилися. Як тільки я сів, переді мною з’явився екран із картою міста: «Введіть адресу або піднесіть адресну мітку до сканера, – запропонував голос. – Ціль прийнята, – підтвердив голос, після того як відсканував мою кисть. – Час прямування – 7 хвилин”.
Таксі виїхало на дорогу та набрало швидкість. Як мені й здалося, водія у ньому не було. Не дивно. Цікаво, чи злетить…
Обмеження швидкості, схоже, не існувало і за ці 7 хвилин таксі, виїхавши на величезну трасу, що височіла над житловими кварталами, проїхало кілометрів 30, але так і не злетіло. Коли голос повідомив, що таксі прибуло в місце призначення, я розплатився і вийшов із таксі: «Свободи слова та думки дають людям можливість відстоювати свої права та приймати будь-яку точку зору, – продовжував мотивувати голос. – Інноваційна система освіти дозволяє навчити кожного суб’єкта знанням, необхідним його професії, не витрачаючи часу на зайву інформацію…»
Таксі зупинилося прямо на естакаді посеред траси, тому я не одразу зрозумів, куди мені потрібно йти, але побачивши сходи вниз, я рушив до них. Спустившись із естакади, я, здавалося, опинився в іншому світі. Це було те саме місто, але зовсім інший час. Будинки тут були старі навіть для 2025 року, деякі з них були частково зруйновані. Машин було мало, а їхні марки та моделі були знайомі мені ще за спогадами з дитинства. Голос продовжував мотивувати, але його майже не було чути. Усі гучномовці залишилися там, на естакаді. Здавалося, сучасний світ забув про це місце.
Моя рука завібрувала, я підняв її та побачив зелену стрілку, що вказувала ліворуч. «Ось це GPS, – подумав я». Через кілька хвилин прямування за стрілкою, я опинився перед входом у будівлю: «Клуб 451», – говорив напис над дверима.

Я відчинив двері і зайшов. Прямо за дверима мене зустрів монітор:
–       Ласкаво просимо! – сказала дівчина з монітора. – Ви у нас вперше?
–       Так, – відповів я монітору.
–       Для нових відвідувачів у нас діє знижка 5%, – її голос та важливість інформації підкріплювалися звуками овацій та анімацією феєрверків. – Бажаю вам добре провести час у нашому клубі!
Монітор від’їхав убік, відкриваючи мені прохід. Я зайшов до великої зали. Клуб був схожий на вітальню царів 19 століття. На стінах висіла безліч картин, меблі були багатими і красивими, на полицях стояли книги. Розмаїття кольорів та матеріалів дуже контрастувало зі світлим та одноманітним містом. Пил у повітрі та на полицях трохи руйнував королівську атмосферу, але це місце все одно приємно вражало. Здається, Еббі не помилялась.
У залі було кілька людей, але більшість місць була вільна. Я побачив столик у кутку, сів за нього і почав розглядати меню, що висвітлилося на поверхні столу.
–       У тебе і так є знижка. А ще, у тебе достатньо грошей! Вирішив перевірити нашу систему, Максе? – почув я зі столу.
На екрані з’явилося обличчя, яке продовжувало обурюватися, закриваючи собою меню:
–       Гаразд, зараз спустимося, – хтось махнув рукою в камеру і відключився.
Не минуло й хвилини, як до столу підійшло двоє: повний усміхнений хлопець років тридцяти у футболці та окулярах і високий худий підліток, очі якого світилися, наче чекали подарунка на Різдво. «Товстий і тонкий», – подумав я і посміхнувся.
Вони сіли навпроти і мовчки витріщилися на мене. Запитливо дивлячись, вони ловили кожен мій рух, але не вимовляли жодного слова. Я глянув на одного, потім перевів погляд на іншого, потім знову повернувся до першого. Вони чекали, що я почну говорити, але я не знав, що мені сказати, щоб не розчарувати їх. Ми переглядалися кілька десятків секунд, і я не витримав.
–       Привіт.
–       Ну, привіт, привіт, – промовив Тонкий і розвів руки убік. – Ти збираєшся розповідати? – він щиро посміхався, чекаючи від мене продовження.
Я вирішив зробити невелику паузу. Дівчина дала мені адресу кафе. Я приїхав сюди і тепер переді мною сиділо двоє людей, які чогось чекали від мене. Сподіваюся, я не мав сказати їм виграшну комбінацію лотереї. Було б смішно. Цікаво, ще є лотереї? Думаю, вони будуть завжди. Дивна ситуація, що то була за дівчина? Цікаво, чи вона знала мене? Але навіщо тоді вона вдавала, що ми не знайомі…
–       Максе? – перебив мої думки Товстий.
–       Так, – роздуми довелось відкласти. – А що я мав вам розповісти?
Мені хотілося додати: «І чи мушу говорити, що не пам’ятаю вас?», – але я вирішив приберегти це на потім.
–       Ми не знаємо що. Ти сказав, що готуєш щось грандіозне. І розкажеш наступного разу, – почав засмучуватися Товстий.
У якомусь плані те, що зі мною сталося, було досить грандіозним. Принаймні для мене.
–       Ти ще готуєшся, так? – не втрачав надії Тонкий.
Розмова зайшла в глухий кут. Ось тепер можна:
–       Думаю, нам доведеться повернутися трохи назад. Ми з вами як давно знайомі?
–       Років п’ять чи шість.
–       Добре. Тобто давно. Але не надто. Ви не знаєте про аварію, так?
–       Про аварію? – здивувався Товстий. Він промовчав кілька секунд, перш ніж продовжити. – Ти про ту, що була колись у молодості? Ти розповідав, що втрачав пам’ять із незрозумілих причин. Це ж було давно, так?
–       Так, – я зробив паузу. – І вчора це повторилося.
Вони перезирнулися, потім зобразили на обличчі дружню посмішку. Тонкий спробував продовжити розмову:
–       Тобто ти нас не пам’ятаєш? – посміхнувся він.
–       Ні. Не пам’ятаю. Я не пам’ятаю нічого, що відбувалося останні 30 років. Дружина каже, – у мене вже двадцять років є дружина, фантастика, – що я в усьому розберуся, але поки що мені просто не по собі.
–       Максе, не дуже смішно виходить, – після паузи сказав Товстий.
–       Зовсім не смішно, – виправив Тонкий.
–       Так, так буде правильніше.
Вони замовкли, даючи мені змогу відповісти. В їхніх очах я бачив, що вони чекають, коли я почну сміятися, підтверджуючи їхнє припущення. Я бачив, як вони готуються сказати, що мені не вдалося їх провести, що вони зрозуміли все і що я недостатньо оригінальний. Але я не міг їм цього сказати.
–       Окей, якщо ти нас не пам’ятаєш, то як ти сюди потрапив? – переможно спитав Тонкий, вважаючи, що спіймав мене.
Вони обидва чекали як я захищатимусь:
–       Це найдивніша частина історії…
–       Чекай, є чудовий спосіб перевірити все, – з блискучими очима сказав Товстий. – Якщо ти нічого не пам’ятаєш, то й не знаєш, чи винні ми тобі грошей? – спитав він.
–       Тепер я знаю, що винні, – спробував розрядити атмосферу я, але це явно не допомогло.
–       Це реально все? – посерйознішавши запитав Тонкий. – Ти справді нас не пам’ятаєш?
Я знову глянув прямо на них, і вони зрозуміли, наскільки я розгублений.
–       Боюся, що ні, – з відчаєм сказав я.
Крім того, що я не знав (або не пам’ятав) людей, які сиділи переді мною, я не міг сам для себе вирішити, чи варто їм довіряти і чи можна взагалі продовжувати цю розмову. Але, прокрутивши в голові всі факти, я не побачив жодної реальної загрози і вирішив дізнатися, куди ця розмова приведе.
–       Уявляю собі, – знизав плечима Товстий. – Точніше, ні, не уявляю. То як ти сюди потрапив?
–       Як я вже сказав, це було дивно. Я зустрів на вулиці дівчину, Еббі, вона здивувалася, що стою на вулиці і запропонувала прийти сюди. Це якщо коротко. Але повна версія не додає інформативності.
–       Здивувалася, що ти стоїш на вулиці? – запитав Тонкий.
–       І запропонувала прийти до нас? – доповнив Товстий фразу за другом.
–       Так, якось так і було, – підтвердив я. – Звучить ще дивніше, ніж мені здавалося.
–       Може це новий вид маркетингу? – звернувся Тонкий до Товстого.
–       Це й могло бути тим самим сюрпризом, – припустив Товстий. – Але сумніваюся, що Макс міг таке зробити, – вони продовжували обговорення між собою.
–       Згоден.
–       Ви мені нічого не поясните? – запитав я.
–       Боюся, що ні, – похитав головою Тонкий. – Поки що ідей не маю.
–       Я також нічого не розумію, – погодився Товстий. – Дуже дивно, – всі замовкли. – Але ж треба щось робити, так? – він подивився на Тонкого. – Може, ми хоча б розповімо тобі більше? Ми твої друзі, а заразом і власники цього кафе. Ти тут досить часто буваєш. Ми багато чого обговорюємо разом, постійно спілкуємось. Я сказав би, що ми твої найкращі друзі, – посміхнувся він. – Ну, чи одні з них. Ми не дуже багато знаємо про твоїх друзів із того світу.
–       «Того» світу?
–       Ну так. Ти, мабуть, і так помітив, що місце, де живеш, відрізняється від цього. У нас немає сучасних телефонів у руці, але голоси не кричать нам у вікна, вихваляючи світоустрій. Ми звикли до свободи. Років пʼять тому ти вперше прийшов до нас. Тоді у нас була маленька кімнатка із зашифрованим виходом у мережу, а не це кафе. Якщо чесно, його ми зробили практично за твій рахунок, у цьому районі грошей немає. Та й клієнтів нам ти постачаєш, людям із цього району платити нема чим. Так ось, ми тут зазвичай зустрічаємось та спілкуємося.
–       Ти сказав, постачаю клієнтів?
–       Так, ти вигадав спеціальну методику для цього, – вони почали посміхатися. – Ти взагалі, свого роду, геній. Мабуть, надто багато думаєш, от і перепрацював. У нас, до речі, стільки фотографій є, зараз покажу, – Товстий ввів щось на панелі та показав альбом із фотографіями, де ми втрьох проектували кафе, в якому сидимо. Потім він запустив відео, де ми щось натхненно обговорювали та сперечалися, і ще кілька фотографій уже у готовому кафе. Це точно був я, але нічого цього я не пам’ятав.
–       А я буваю тут із дружиною?
–       Ні, ти завжди сам. Їй наші розмови, мабуть, не дуже цікаві.
–       А чому тут так … – я шукав відповідне слово, – інакше? Це якась заборонена зона?
–       Ні, все законно. Просто тут живуть ті, кому не все подобається в ідеальному житті Айдема.
–       Тобто мені теж подобається не все.
–       Так, звісно, далеко не все.
–       А чи давно я тут не був? – запитав я, продовжуючи розглядати фото.
–       Минулого разу ти був тут буквально кілька днів тому, був дуже задумливий і обіцяв щось приголомшливе і грандіозне, ми на тебе дуже чекали. А так ми зазвичай просто спілкуємося, обговорюємо всяке, висловлюємо свої думки.
–       А що ми зазвичай обговорюємо?
–       Здебільшого всякі нові технології, змови, проблеми. Все у Айдемі, усе, що відбувається.
–       Ну, давайте тоді спробуємо? Тільки я особливо новин не знаю.
–       Може, розкажеш докладніше, що сталося? Якщо ти не проти.
Я не був проти, але й розповідати мені особливо не було чого. Я пам’ятав про життя до аварії, чітко пам’ятав кілька секунд аварії. Наступний спогад був уже сьогодні вранці.
–       Учора ввечері я погано себе відчув, так розповіла дружина, якийсь час мені було недобре. Потім я знепритомнів. Вона викликала додому лікаря, і він дав мені якісь ліки. Сказав, що це пов’язано із перенапругою чи щось подібне. Не знаю точно. Він попередив, що коли я прокинуся, може бути рецидив. Елі, моя дружина, сказала, що цей лікар стежить за мною понад двадцять років, тож йому можна довіряти. Напевно, якщо він сказав, що все під контролем, то так і є. Потрібно буде зустрітися з ним, може він щось пояснить, – я задумався на кілька секунд. – Насправді, це все, що я можу зараз розповісти.
Сам не знаю чому, але я довіряв цим хлопцям. Я не знав, хто я такий і ким став за ці тридцять років, але вони мені подобалися. Вони б сподобалися мені і тридцять років тому, тому я легко міг повірити, що вони мої друзі, що це місце може багато для мене означати і що саме з ними мені хочеться ділитися своїми думками. Я не знав, як потрапив сюди сьогодні, але це зовсім інше питання, і вони, схоже, теж не знали відповіді на нього. «Це може почекати, – промовив я в голові. – Схоже, відповідь на це запитання потрібно шукати десь в іншому місці».
–       Може, ти хочеш, щоб ми щось розповіли тобі? – запитав Тонкий, намагаючись повернути мене до розмови.
Було видно, що вони не знають, як поводитися зі мною. Це не дивно. Я б теж не знав, як поводитися з близьким другом, який тебе не впізнає.
–       Розкажіть мені, чим я займаюся? Де працюю, як проводжу вільний час, які у мене плани…
–       О, це ти правильно спитав, – усміхнувся Товстий, його настрій одразу ж покращився.
Тонкий закивав, підтримуючи друга. Товстий нахилився ближче до мене і продовжив:
–       Так уже склалося, – він зробив невелику театральну паузу, – що ми єдині твої друзі, які знають, над чим ти насправді працюєш.
–       Цікаво, – почав я скептично. – Давайте тільки домовимося так: у моїй ситуації немає нічого смішного, тому ви повинні говорити мені тільки правду, гаразд?
–       Так, так, звичайно, – швидко говорячи, закивав Тонкий. – Хоча взагалі ми любимо пожартувати, так. Ти раптом нічого не згадуєш? – після його запитання я обурено звів брови. – Вибач, – зніяковіло додав він. – Для жартів зарано.
Тонкий між ділом опустив очі на екран і відобразив меню. Я тицьнув пальцем у чай із десертом, але він замінив десерт на інший, показуючи мені, що цей я полюбляю більше. Товстий продовжив свою розповідь:
–       Не хвилюйся, сьогодні тільки серйозно, – він уважно подивився на мене. – Ти керуєш величезним проектом, який розробляє програмне забезпечення.
Він зробив паузу:
–       Так, Елі, моя дружина, казала мені це, – впевнено кивнув я.
Мені було неважко це уявити. Це була моя сфера, те, чим я займався, де бачив своє майбутнє і чого завжди прагнув. Враховуючи, що минуло тридцять років, мене не дивувало, що я міг досягти певного успіху.
–       Але це лише перша частина, – спокійно продовжив він. – Другу ми дізналися всього роки зо два тому. За офіційною версією, ти робиш програми для оптимізації трафіку чи щось таке.
–       Але ми завжди підозрювали, що з цією роботою щось не так, адже всім ясно, що там нічого постійно оптимізувати, – вставив свою репліку Тонкий.
–       У тебе, звичайно ж, підписано договір про нерозголошення, де зазначено, що саме так ти маєш описувати свою посаду. Тому ми зазвичай не торкалися теми твоєї роботи.
Нам принесли чай та десерти. Здається, на все пішло не більше двох хвилин. Товстий зачекав, поки офіціант накриє стіл і піде. Я за цей час скуштував десерт, це був вишневий пиріг, і він насправді виявився дуже смачним.
–       Все, як ти любиш, – усміхнувся Тонкий. – Можна я продовжу? – запитав він, звертаючись до Товстого. Товстий кивнув, здавалося, з полегшенням. – Ми завжди любили обговорювати політику, владу, різні новини. У Айті, місті, де ти живеш, технологічній столиці Айдема, це не обговорюється. Там у життя є тільки одна сторона. Життя виглядає ідеальним, наче з рекламних листівок. Вимкни критичне мислення, не лізь у те, у що краще не лізти та будуй карʼєру мрії. А тут можна обговорювати все, що заманеться. Ми – забуті чудики, на яких ніхто не звертає уваги. Ми не загрожуємо, тому можемо говорити, що хочемо. Головне – не надто голосно. І ти почав обговорювати все це з нами. У нас була своя теорія, яка ґрунтувалася на чутках із різних міст Айдему, на рідкісних статтях із мережі, які з’являлися на кілька хвилин і одразу видалялися. За цією теорією частину нашого суспільства замінили… біоніки – спеціальні біороботи.
Товстий рухом руки дав другу зрозуміти, що тут варто пригальмувати. Вони переглянулись і перевели погляд на мене, чекаючи на реакцію:
–       Насправді, мене це не дуже здивувало б у 2055 році, якби ви сказали це якось спокійніше. Якщо чесно, я навіть трохи розчарований тим, що таксі досі не літають.
–       Вони літали якийсь час, але це виявилося невигідним, ще й доволі небезпечним, – зауважив Товстий і посміхнувся. – Але якщо ми говоримо про біоніків, то тут йдеться трохи про інше. Технології давно досягли потрібного рівня. Частини тіла та органи можна замінити роботизованими біологічними матеріалами в будь-якій лікарні, що робить наші життя, точніше, життя тих, хто має достатньо коштів або має страховку, значно простіше і триваліше. Але створення повноцінних істот на людський образ не допускається. Це заборонено всесвітньою конвенцією, і Айдем не повинен її порушувати.
–       Добре, тобто ви кажете про те, що наша держава створює цих біороботів, і вони живуть серед нас?
–       Так, все вірно.
–       А навіщо вони це роблять?
–       Цього ми не знаємо. Цього, здається, і ти не знаєш. Є лише теорії. Але ми знаємо, що вони беруть роботизовані частини тіла з біологічною оболонкою та збирають із них повноцінних істот. І цим істотам, щоб вони функціонували як люди, необхідний мозок, точніше його аналог.
Вони знову зупинили свою розповідь, чекаючи моєї реакції:
–       Поки що все логічно, – сказав я, розводячи руки в сторони.
Вони обоє засміялися, і Тонкий продовжив:
–       Саме цим ти і займаєшся. Твоя команда, велика команда чоловік із тридцяти, пише програмне забезпечення для біоніків.
Напевно, я повинен був раніше здогадатися, до чого вони ведуть.
–       І це великий секрет, так?
–       Саме так, навіть твоя дружина не знає.
–       А чому я вам це розповів?
–       Мабуть, набридло приховувати від усіх. Ми не знаємо ніяких деталей. Але під час однієї з наших зустрічей, коли розмова торкнулася істот, яких штучно створює держава, ти це розповів.
–       А потім ще кілька разів, коли з’являлися якісь чутки, ти розповідав докладніше, – підхопив друга Тонкий.
–       А я точно казав правду? – вирішив уточнити я. – Може, я вирішив пожартувати над вами?
–       Ні, це виключено, – впевнено відповів Товстий. – Ти розповів нам як вони влаштовані і навіть де їх знайти.
Цього мені було достатньо. Я й так був розгублений, тож не був готовий до пошуку біороботів. А ось сама інформація про те, що я розробляю програмне забезпечення для штучних людей, мені дуже сподобалася. Думаю, це найкраща робота, яку я міг собі уявити.
Ще якийсь час я посидів у компанії нових «старих» друзів, потім дізнався у них як викликати зворотнє таксі і, пообіцявши повернутися найближчими днями, відправився додому.
Я піднявся на естакаду саме тоді, коли під’їхало таксі, сів у нього і спробував розслабитись. Розповідати комусь, хай навіть близьким друзям, такі секрети не надто далекоглядно. Мені було важко зрозуміти, навіщо я це зробив. Думаю, для цього мала бути вагома причина.
Здавалося, я потроху почав намацувати ґрунт, на основі якого я міг би побудувати свій світ наново. Втретє. Це відбувалося вже двічі. Цікаво, чи згадував я все попередні рази? Якщо таке вже траплялося, то я, мабуть, був готовий до рецидиву. Думаю, я не настільки дурний, щоб вірити, що втретє він не станеться.
Думки перескакували з однієї на іншу. У мене з’явилося дві ідеї: перша – мені потрібно зустрітися з лікарем і дізнатися про мою хворобу більше, поставити йому всі питання, що мене цікавлять, і запитати, що могло стати причиною рецидиву; друга – мені треба було потрапити на роботу. І ця ідея здавалася мені все більш привабливою.
Я був практично впевнений, що моя посада передбачала спеціальний допуск, тому така проблема як втрата пам’яті, ймовірно, мала надовго вивести мене з гри. Чи можу я не казати, що нічого не пам’ятаю? Мабуть, якщо я керівник, можу. Все, що мені потрібно, це знати, як потрапити до мого кабінету. Там я зміг би запитати справи всіх співробітників, подивитися плани розробки, код, розібратися у всьому, з чим я працюю.
Назад таксі доїхало ще швидше. Я вийшов на площу і пішов у бік будинку. Взявши біля будинку каву, я ще раз вирішив оглянути хмарочоси, вивчаючи архітектуру майбутнього.
Вони сказали, що я готував їм якийсь сюрприз, щось несподіване та хвилююче. Дивно, я навіть не спитав їхні імена. Тепер і питати якось негарно… Але, думаю, вони пробачать.
–       Ось ти де, – пролунав за спиною тривожний голос. – Я не хотіла тебе турбувати, – Елі підійшла та обійняла мене. – Розумію, що тобі зараз непросто, але тебе довго не було, я почала нервувати і вирішила вийти пошукати тебе.
Думаю, для неї це також було непросто. Мені хотілося її заспокоїти, але єдине, що я міг зробити, це змінити тему:
–       Я тепер вмію брати каву. Хочеш пригощу? – я показав дружині каву в руці. – Тільки без картки вподобань, у мене її немає.
Вона посміхнулася та погодилась. Я взяв ще один лате, і ми продовжили розмову.
–       Ці будівлі дуже дивні, – я вказав на хмарочоси, які йшли далеко вгору, ховаючись там у тумані.
Надворі темнішало, скрізь засвітилися білі ліхтарі, але і вікна у будівлях продовжували світитися. Сотні переходів, які вдень були заповнені людьми, тепер були порожні.
–       Усі хмарочоси в діловому районі створюють одну величезну систему, – сказала Елі, показуючи мені переходи у різних будинках. З будь-якої офісної будівлі ти можеш перейти у іншу, не виходячи надвір. Спеціальна програма прокладе тобі оптимальний маршрут залежно від завантаженості переходів, після чого ти стаєш на платформу, і вона везе тебе цим маршрутом. Цей район називається Павутина. У ній працює близько мільйона людей, але до офісу будь-якого співробітника можна дістатися не більше, ніж за п’ять хвилин. Не потрібно стояти по півгодини і чекати на ліфт, як це було раніше, не потрібно запам’ятовувати кабінети. Просто скажи, з ким тобі потрібно зустрітися, і вже за кілька хвилин, якщо в тебе є всі допуски, ти будеш перед цією людиною. Зручно, чи не так?
Вранці, коли я вийшов з дому, сяяло яскраве сонце, і я не бачив, наскільки цих переходів багато. Я помітив лише кілька, і навіть вони вразили мене, але зараз я розумів, що їх просто неможливо порахувати. Весь простір переді мною займали хмарочоси. Красиві білі будівлі з хвилястими фасадами, які, здається, повністю були скляними. Такі ж білі переходи на різній висоті росли з них в усі боки. Від кожної будівлі переходи йшли ще до десяти хмарочосів, змінюючи кут нахилу та довжину:
–       Гарно. І, мабуть, дуже зручно.
Елі посміхнулася:
–       Ми живемо на межі Павутини, – вона рухом руки нагадала де саме. – Наш будинок – найближчий до офісного району, має найзручніше розташування. Усі працівники рано-вранці приходять до найближчої до них будівлі Павутини, стають на платформу, і вона доставляє їх туди, куди їм потрібно.
Я був вдячний їй за цю розповідь і її терплячість. Вона вже не вперше робила це для мене:
–       Я згадував усе, що було до того?
В її обличчі було видно сумнів:
–       Думаю, ти це дізнавався і запам’ятовував, – у голосі звучала гіркота. – Ти знав, що було, ти знав усе, що відбувалося, але я не думаю, що ти саме згадував це. Тільки зрозумій, це не робить тебе гіршим! Ти неймовірно успішний на роботі, і ти по-справжньому кохаєш мене. Але мені здається, що коли я розповім тобі, як ми зустрілися, ти запам’ятаєш це як історію, а не згадаєш як подію у своїй пам’яті.
Найімовірніше, вона мала рацію. Схоже, нитка моїх спогадів просто обривалася, і я не відчував можливості її відновити. Можна було тільки сплести нову.
–       А ким ти працюєш? – мені захотілося дізнатися про свою дружину більше.
–       У мене свій портал у мережі, я пишу статті, огляди, ділюся з людьми своїми думками та інформацією.
–       Цікаво. Ти працюєш удома?
–       Так, в основному, вдома, – підтвердила Елі.
Я взяв її за руку, і ми пішли додому. Павутина залишилася за спиною, але я збирався повернутися туди завтра вранці, щоб дізнатися більше про свою роботу.

Коли ми зайшли додому, я відчув себе знесиленим. День вийшов непростим, і я дуже хотів відпочити:
–       Ти сказала, що повідомила на роботі, що мене не буде, так?
–       Так.
–       Що ти їм сказала? Ти говорила у чому справа?
Вона зробила паузу.
–       Коли це сталося вперше, ти більше місяця не працював. Я бачила, що тобі не вистачає роботи, але вони сказали, що тобі потрібен відпочинок та спокій. Жодних нервів, ніяких дедлайнів. Тебе ж це, навпаки, тільки засмучувало. Напевно тому, коли це сталося вдруге, ми нічого не сказали. Ти тиждень вдавав, що хворієш, а потім ще кілька місяців додатково працював ночами. Ти казав, що для того, щоб розібратися у всьому, тобі потрібно багато чого вивчити. Я не втручалася, я все одно не розуміюся на цьому. Але то був складний період. Я боялася, що все повториться. Це було шість років тому.
–       А коли це сталося вперше? – запитав я.
–       Чотирнадцять років тому.
До мене підбіг наш штучний коллі, вимагаючи уваги. Я погладив його кілька секунд і попросив лягти, вказавши напрямок. Він миттєво виконав команду. Справжній ніколи не погодився б виконати команду так швидко.
–       Я хотів би завтра піти на роботу, – сказав я і подивився дружині в очі.
–       Не зарано?
–       Думаю, це найшвидший спосіб повернути мене до нормального життя.
–       Гаразд, – вона погодилась дуже легко. – Якщо ти вважаєш, що це допоможе тобі відновитися, так і роби. Просто будь обережним.
Я посміхнувся їй, вона посміхнулась у відповідь.
–       Ще, я хотів би зустрітися зі своїм лікарем. Підкажеш як це зробити?
Елі записала мене до лікаря надвечір і показала як знайти мій офіс. Вона коротко розповіла мені про те як побудована Павутина і що треба знати, щоб не викликати підозри. Сил розмовляти в мене більше не залишилось, тому я подякував їй і пішов спати, хоча й було зарано. Здається, я заснув тієї ж хвилини, як ліг на ліжко.

Синопсис