Металевий дракон

Металевий дракон

Ознайомчий уривок на Літавицю

Ніч була паскудна.

Мені знову наснився Той Самий Сон. Останні роки це траплялося рідко, десь раз на півроку, і я потроху почав про нього забувати. Але якщо вже з‘являвся, то перегиджував настрій на тиждень.

А коли я підхопився з ліжка, приголомшений і мокрий як хлющ від поту, й намагався ковтнути води з пляшки – задзенькотів телефон. От саме вчасно, хай йому грець!

Я навіть не міг утямити по мелодії, хто це дзвонить. Мало не перекинув пляшку, коли ставив її на тумбочку, бо руки тремтіли й не слухалися. Але схаменувся й пробурмотів самому собі:

– Тихо, тихо! Не квапся. Якщо комусь треба, то зачекає…

Промова вголос трохи вирівняла подих, і тремтячка стала більш контрольованою. Я ретельно витер мокрі руки об простирадло і лише тоді взяв смартфон. Узяв його й побачив на екрані дерево з написом «Ярик».

Ти ба! Братусик вперше за кілька місяців згадав про моє існування? І що ж йому треба о п’ятій сорок ранку?

Ярик – мій рідний старший брат. Набагато старший, давно живе окремо. З чотирьох до одинадцяти років я його взагалі не бачив, та й потім спілкування обмежувалося його нечисленними візитами і киданням грошей на картку. Втім, грошенята зазвичай чималі, тож варто відповісти. Тим пак якщо він зателефонував особисто. Це така дивина, що точно щось у лісі здохло.

А мальовнича сосна замість фото – то через Ярикову особисту бздуру. Він десь працює на оборонку, тому його немає в жодній соцмережі, і він не дозволяє себе фотографувати. То я й поставив деревце. Хоча, певно, краще б дуб. Бо він дубина ще та.

Я нервово видихнув і тицьнув зелене кружальце.

– Мирку, раночку! – Ярик сапав у слухавку, ніби водночас із розмовою десь метлявся. –  Вибач, що розбудив.

– Та ні, я…

– Є справа. Термінова. Можеш мені допомогти? Дуже треба. Будь ласочка.

Я очманіло почухав репу. Трясця, ще не встиг прокинутися, а тут таке!

Лише за мить збагнув приголомшливу невідповідність ситуації. Ярик просить допомогти? Трясця! Мій брат – особа, до якої всі інші звертаються по допомогу, а не навпаки. Я аж перелякався.

– Що сталося?

– За п’ять хвилин мені треба їхати у відрядження, – Ярик перейшов на скоромовку а-ля диктор новин. – По роботі. Терміново. На три-чотири дні. Там якийсь ексцес. То хочу тебе попросити: поїдь, будь ласочка, просто зараз до мене додому. Там тре’ дещо зробити, я тобі вже розписав.

– Е-е-е… що зробити? – я ще досі не прочумався.

– Кажу ж – написав. Я зранку запустив у майстерні деякий процес, і його тепер не можна переривати. І треба весь час підвантажувати нові дані. Поставити на паузу не можна. Якби знав, що доведеться їхати – не вмикав би. Та тепер запізно. Якщо зупиню, все полетить під три чорти… Я вже подзвонив тітці Галі й тебе відпросив. Сьогодні можеш не йти до школи. Вона не проти, щоб ти поїхав до мене. Там копирсання десь до вечора. У мене заночуєш, а назавтра повернешся додому. Або можеш погуляти у мене на вихідні, там гарна природа. Влаштуєш пікнік. Їдло і смаколики в коморі. Але нічого не проґав, я тебе благаю! Бо інакше мені доведеться три місяці це відновлювати! Мирчику, будь ласочка! Ти єдиний, хто мені може допомогти!

Отут я розгубився остаточно.

– Е-е-е… Ярку, слух… чи ти здурів? Це ж кінець географії. І взагалі… ти ж знаєш… я там не можу…

– Мирку, припини! Ти вже дорослий. Поїдеш на таксі, воно саме привезе, куди треба. Я все оплачу.

– Але я не вмію! Я нічого не тямлю у твоїх залізяках!

– Там нема чого тямити! Робота для мавпи: по черзі натискати кнопки на компі! Все! Головне – робити все по інструкції, чітко і вчасно! А ти ретельний і відповідальний! Я ж тебе знаю! Ти нічого не проґавиш. Мирку, справді нема кому! Мій асистент зараз на весіллі сестри на Волині. Я дзвонив – п’яний, мов чіп! А звичайний електронний замок у мене зламався, і я його викрутив, навіть картку від нього зараз нікому не можу лишити! І ти єдиний, чиї відбитки пальців є у мене на смарт-замку. Ще з того разу, коли ти до мене приїздив. Розумієш? Нічиї інші я зараз ввести не зможу, бо їх не маю. Крім тебе, ніхто до мого дому зараз потрапити не зможе. Отака муйня! Все, мушу бігти. Тітка Галя тобі розкаже програму й замовить таксі. Не переймайся, ти впораєшся, там не складно. А я віддячу. І ще – не лякайся, я доробив смарт-систему для будинку, і він тепер базікає. Але тебе слухатиметься. І його можна вимкнути, якщо набридне. Все, я погнав. Бувай!

Телефон змовк. Лише тепер я почув, що в кухні свистить чайник. А тоді стукіт у двері й тітчин голос:

– Мирославе, ти вже прокинувся? Говорив із Яриком? Збирайся швиденько, а я поки приготую сніданок. Тобі треба дістатися до Вербівки не пізніше восьмої!

Я люто загарчав. От чому ці кляті родичі не можуть лишити мене в спокої й розгрібати свої халепи самі, га?

Та запізно. Тепер точно не відкрутишся…

***

– Куди далі? – спитав водій таксі, пригальмовуючи на пів порожній дорозі. З боків ще видніли крайні будинки села, але далі починалися луки і лісосмуга. Трава і листя вже добряче пожовкли, хоча зараз лише кінець вересня – далася взнаки аномальна літня спека. Та й погода досі тепла, лише вночі трохи холоднішає.

– Просто, – я махнув рукою уперед. Однак не був певен, а чи справді саме туди.

Я навідувався до брата лише один раз, три роки тому. Теж їхали машиною, тільки Яриковою. Але я не надто старався запам’ятовувати дорогу. Не думав, що колись знадобиться діставатися сюди самотужки.

Та й враження від того візиту залишилися не надто приємні. А все, що мені неприємно, я забуваю. Стираю з пам’яті. Психологиня, до якої мене змалечку водила тітка Галя, казала, що це у мене захисна реакція мозку, і поки це навіть добре. Бо «він ще надто малий, щоб свідомо відпрацьовувати травми» – це вона казала тітці, коли думала, що я не чую. Але два роки тому я категорично відмовився ходити до мізкоправів. Годі, набридли зі своїми балачками. Все, що є у моїй голові – все моє.

– А це місце має якусь назву? – спитав водій, клацаючи щось на навігаторі.

– Е-е-е…

Отут я розгубився. Пам’ятаю лише стару назву. Проте її не використовують уже понад дванадцять років, і згадок про неї не лишилося ні в Гугл-мапах, ні в навігаторах. Я колись перевіряв.

– Це… того… колишній туристичний комплекс…

Таксист пригальмував, відкрив електронну мапу.

– Щось тут не позначено ніякого комплексу. От село, дивись, – він збільшив і трохи посунув зображення. – Оце дорога, де ми зараз. Але довкола нічого. Поля.

– Може, не позначено, – промимрив я. – Там зараз лише один будинок. Комплексу давно немає.

– Ану, гляну на супутниковому, будинок там має бути видно, – дядько перемкнув режим мапи, почав роздивлятися тьмяні плями на екрані. – Ой, хлопче, щось я не розумію. Знімок свіжий. Але будівель там ніяких немає.

Я занепокоївся, аж закалатало серце. Глянув на годинник – сьома сорок чотири. За графіком о восьмій я маю бути в Яриковому домі, ще за півгодини розібратися з його завданням і о восьмій тридцять п’ять уже увімкнути якийсь процес чорної магії. А якщо ми годину тут кружлятимемо, то все піде під три чорти.

Щосили напружив пам’ять, роздивляючись узбіччя й намагаючись згадати бодай якісь орієнтири. Що я бачив біля дому, коли виходив надвір?

Те, що всередині обійстя – пам’ятаю. Величезна лука з буйним різнотрав’ям: кілька разів на рік Ярик наймав спеціальну машину, щоб косити траву й закатувати сіно в рулони, а потім його продавав. По краю шерега сонячних панелей – електрику, яку вони виробляли, брат використовував для будинку й також продавав. Великий пагорб, схожий на курган. Фруктовий садочок і приземкуватий будиночок під деревами, оточений живоплотом.

Але як туди втрапити від села?

А, згадав! Річка! Вона там неподалік, хоча з ділянки й не видно.

– Це поблизу річки, – схопився я.

– На цьому березі чи на тому? От, подивися на мапу.

Я втупився в навігатор. Трясця, нічого не зрозуміло. Річку бачу. Але чи ми з Яриком переїздили через міст? Не пам’ятаю…

А-а-а, щоб ви всі провалилися! Ненавиджу почуватися бовдуром, але чомусь регулярно почуваюся. І завжди з подачі любих родичів! Вони просто обожнюють вигадувати для мене якісь бісові квести! «Таксі саме привезе» – аякже! Ще й час минає, поки ми тут стовбичимо!

А сьогодні, до речі, п’ятниця. Ми з Маринкою ввечері збиралися кудись завіятися. І на вихідні теж. Але замість цього я зрання вештаюся фіг зна де від міста, злий і невиспаний, і навіть не можу розібратися, куди їхати…

Трясця, Ярку, ти за це мені заплатиш! За всі фізичні й моральні незручності! Стільки заплатиш, скотиняко, що підеш із торбами попідтинню!

– Це там, де сонячні батареї, – раптом вигулькнула корисна згадка.

– Отам є! – водій тицьнув пальцем убік.

– Ні, ці в селі. А мені  треба за селом.

– Зараз у багатьох ці батареї… Гаразд, доїдемо до річки, може, з мосту побачимо. Будемо їздити, поки не знайдемо. Я ж пообіцяв твоїй мамі довезти тебе до самого дома.

Я зло рипнув зубами.

«Мамі…»

Всі незнайомі називають тітку Галю моєю мамою. Навіть інколи однокласники, коли забувають. Адже вона виховує мене ще з чотирьох років, коли не стало наших з Яриком  батьків. І така турботлива, що капець! Коли мене проводжала біля під’їзду – насіла на водія: мовляв, той має обов’язково довезти «хлопчика» до самого дому, і ніяк інакше. Буцімто я десятирічна дитина, не спроможна про себе подбати! Хоча мені вже за кілька місяців буде сімнадцять, я вищий від тітки на голову і вже голюся. І страшенно бісить, коли вона часом ставиться до мене, наче до малюка, аж надто при сторонніх.

Але водій їй пообіцяв. А дядечко статечний і, схоже, налаштований дотриматися слова.

– Онде панелі! – вигукнув водій, коли ми заїхали на міст. – Бачу! Це вони?

– Наче так… О, там далі пагорб! Впізнав! Отуди!

Нам довелося переїхати через місток, бо на ньому не можна розвертатися. Потім повернутися назад і з’їхати з дороги на путівець, котрий прямував уздовж річки. Але то виявилася ще та дорога – дві ледь помітні колії, зарослі травою.

Звісно, Ярикові ж по тулумбасах! У нього повнопривідний джип на здоровезних колесах, який пропхнеться навіть по ріллі. А на зручності гостей йому начхати. Та їх у нього, схоже, й не буває. Звідки у такої потвори друзі? А ті, що навідуються – певно, прилітають на гелікоптерах. Або на мітлах.

Коли таксі – «японець» із низенькою посадкою – заборсався на купинах трави, я аж перелякався. Що ми, чорт забирай, робитимемо, якщо тарандайка сяде на пузо? Водій теж спохмурнів і напружився за кермом, пильно вписуючи колеса авто в натяк на колії серед бур’яну. Мабуть, уже почав шкодувати, що погодився везти мене «до самого дому». А за кілька хвилин раптом загальмував.

– І куди далі?

Я побачив попереду паркан із невисокої тонкої сітки, і впоперек стежини – браму.  Стулки щільно змикалися без жодних ознак замка. На високому бічному стовпчику прикручена табличка з написом «Приватна власність. Перебуває під охороною» і логотип охоронної фірми. А вище сидів, розчепіривши крила, чорно-бурий металевий дракончик. Коли він зненацька ворухнувся, блимнув очима й пильно в нас втупився, я спочатку аж сіпнувся, але за мить збагнув: це не лише прикраса, але й сховок для охоронної відеокамери. Трясця, Ярик у своєму репертуарі! Так можна й гикавку заробити! І можу побитися об заклад, що це чудовисько ще й б’ється током – щоб ніхто не поцупив.

На другому стовпчику висіла поштова скринька, а над нею – ще одна, з дашком від дощу і дверцятами, замкненими на звичайну механічну защіпку.

Чорт! Оце братусь накрутив чогось новенького!

На щастя, я в загальних рисах уявляю, як працює збочена Ярикова уява. Тож вийшов із машини, відчинив скриньку і притулив усі п’ять пальців правиці до відповідних позначок на дисплеї. За мить над ним блимнув зелений вогник, щось тихо загуло, ворота клацнули й прочинилися.

– Все, дякую, – повідомив я, повертаючись до таксі, й поліз до кишені за карткою. – Приїхали.

– А ми ж домовлялися до дома…

– А потім мені повертатися, щоб вам знову відчинити ворота?

Дядько глипнув на продовження стежини за воротами, яке виглядало ще більш погрозливим, і погодився. Я розрахувався карткою через портативний термінал, лишивши щедрі чайові – Ярик не збідніє. Коли зайшов у браму і причинив за собою стулки, знову щось клацнуло, і вони замкнулися.

Дракончик проводив мене плавним рухом, насторожено затримав погляд на таксі, що незграбно розверталося, потім націлився на птаха, що злетів з трави… Схоже, реагує на рух. Прикольно! Втім, Ярикові склепати таку цяцьку – що дитині зібрати машинку з «лего». Він і не таке вміє.

Я глянув на годинник телефону – сьома п’ятдесят три – й квапливо рвонув стежкою. Ліворуч була лука і сонячні панелі – мені здалося, що їх стало значно більше. А онде й горб-курган…

Всередині раптом замлоїло, перед очима застрибали чорні цятки. Я зосереджено втупився в траву під ногами, щоб нічого не бачити, але деякі речі в голові не відімкнеш.

На зображення луки почала поволі напливати інша картинка: плавні вигини великої ґрунтової траси для перегонів і яскрава синьо-жовта огорожа асфальтованого навчального майданчика. Довгий ангар з бляхи, що здаля сліпуче віддзеркалював сонце, і автостоянка. Дитячий майданчик із гойдалками і м’яким тартановим покриттям. А на місці кургану – великий будинок з верандою під дашком…

Спину раптом всипало сиротами: я чітко відчув прохолоду ангара в спекотний літній день. Солодкавий запах мастила, гуми і шкіряних сидінь від квадроциклів, що там стояли. Лагідну пружність тартану під ногами і пахощі яблучного пирога з корицею, що линув з кухні. А онде й здоровезний лелека – живий, велетенський, майже мого зросту – що зухвало крокує моріжком просто біля веранди…

Повітря довкола забриніло й стиснулося, ноги стали ватяні. Я заточився, зупинився й відчув, що втрачаю відчуття реальності.

А далі нестерпний розпач хлюпнув просто з неба, наче струмінь крижаної води з шлангу. Закортіло схопитися за голову й волати на весь голос – без жодного сенсу, аби лише вибити з голови нестерпну тугу…

Я й заволав – пошепки, самими губами, бо через стиснуту горлянку голос не проходив:

– Ярку, ти паскуда, кінчена падлюка, щоб ти, мразото, провалився!.. тобі ж на всіх довкола начхати, крім себе самого!.. а я тебе попереджав, що не можу сюди їхати, попереджав!.. і ти сам це знав!… знав, що я досі оте все бачу, і мені тут стає зле… от на що я сам сподівався, бовдур?.. що вже виріс, і мене попустить?… аякже, ні фіга не попускає!… це ж тобі, Ярку, все по хріну, ти ж бездушна скотина, навіть на цвинтарі можеш жити, і тобі по тулумбасах… ти зумисне цю хрінь мені влаштував, чи що?.. навмисне?.. щоб із мене познущатися, скурвий виплодку?.. щоб тебе, мразото, вигнали з твоєї роботи, щоб ти довіку збирав пляшки на смітниках!..

Звісно, сам знав, що торочу маячню. Ніхто Ярика не виганятиме, бо таких фахівців в Україні обмаль. Якщо й виженуть, то негайно знайдуться ті, хто запропонує ще кращі умови. Це лише я нікому не потрібний, і мене тільки жбурляють туди-сюди, мов ляльку…

Дихати остаточно стало нічим, трава перед очима почорніла, і серце закалатало так, що затрусилися ребра. Я аж злякався, що зараз знепритомнію й здохну отут надворі, і мене навіть ніхто не знайде.

І ліків від цього клятого стану не існує. Мені пояснювали, що то панічна атака. Треба сісти, подихати, заспокоїтися…

Але яке «сісти», час минає! Як би я не ставився до Ярика, але я пообіцяв!

Я глибоко вдихнув і замружився, щоб нічого довкола не бачити. Лишив хіба невеличку щілину між віями, щоб розрізняти стежину. І пошкутильгав – незграбно, спотикаючись, хрипко сапаючи крізь вишкірені зуби. Наплічник, накинутий на одне плече, сповзав і лупцював мене по боці, й ці поштовхи допомагали втриматися в реальності. Майнула думка – добре, що мене таким ніхто сторонній не бачить…

Аж ось під підборами кросівок гупнула плитка. Дійшов! Хитаючись, прошкандибав через невеличкий під’їзний майданчик до дверей будинку. Споруда здавалася трохи інакшою, ніж мені запам’яталося – схоже, Ярик доточив до основної хати якісь прибудови. А дах!..

Оце так! Зрозуміло, чому таксист не знайшов будинок на супутниковому знімку. Тільки такий навіжений, як Ярик, міг додуматися засипати стріху землею й посадити на ній траву!

Я знесилено оперся на одвірок, уривчасто дихаючи й намацуючи поглядом електронну панель. А-а-а, ось вона…

Аж раптом почув за спиною сухе клацання. Обернувся – й аж сіпнувся, побачивши у двох кроках від себе величезного лелеку. Він стояв перед ґанком і пильно мене розглядав. Не такий гігант, як у марі, але здоровезний, заввишки майже мені по пояс. Від погляду на довгий, мов шпага, дзьоб мимоволі ставало моторошно.

Відчуття реальності, яке я так-сяк примудрився відновити, знову пішло на пси. Невже цей птах… звідти?.. З мари?..

Я намагався впевнити себе, що це маячня. Лелеки тут мешкали одвіку, і цей, певно, прилетів од річки. Проте навіть горобці або ворони не підпустять людину настільки близько, а цей онде підійшов майже впритул…

Я заклякло дивився на птаха, не знаючи, що робити. Зрештою вирішив, що нічого не робитиму. Обережно, щоб не повертатися до нього спиною, потягнувся до панелі, увімкнув її й притулив пальці до екрану. Нескінченно довга пауза, наче провалля в нетяму… і тихе клацання замка.

В ту ж мить птах рішуче ступив до мене. Розчепірив крила, одразу ставши втричі більшим, відкрив дзьоб і гучно ним клацнув, наче капканом. Я не знаюся на птастві, але одразу збагнув, що це погроза перед нападом. І що удар такого дзьобика, певно, здатний простромити мені ногу до кістки або черево до хребта.

Тож чекати не став – похапцем штовхнув двері, влетів усередину й захряснув їх за собою. Почув ззаду приглушений удар – певно, птах таки лупонув у двері, – проте з полегшенням згадав, що вони броньовані. Тож це чудовисько їх не подужає.

А наступної миті в передпокої, зреагувавши на рух, спалахнуло світло.

***

Інтер’єр я не впізнав. Схоже, за три роки Ярик добряче тут усе поміняв, добудував і перепланував.

Але щойно ступив крок передпокоєм – переполохався ще більше. Бо почув гучний чоловічий голос:

– Добридень, пане Мирославе!

Я аж смикнувся. Тут нікого не має бути! І звук лунає так, ніби той, хто говорить, стоїть десь переді мною. Але і передпокій, і коридор, який за ним виднів, були порожні!

– Хто це? – насторожено спитав я.

– Вас вітає система управління будинком моделі «Домовик-сі-шість» з модернізованим штучним інтелектом, особова назва «Примара». Пан Мирослав – завжди дорогий гість у цій оселі…

– Я не маю часу все це слухати! – заволав я, нервово сіпаючись. – У мене справи!

– …«Примара» керується голосом. Якщо ви хочете вимкнути аудіоконтакт, дайте команду «Стули пельку».

– Стули пельку!!!

Настала тиша, а я привалився спиною до дверей і полегшено застогнав. Ярик таки збоченець! От нащо в нормальному домі така фігня? Я поспілкувався з цією «Примарою» – точніше, «цим», бо голос таки чоловічий – секунд десять, і мене він уже встиг вкурвити. Як на мій смак, ця іграшка у Ярика точно зайва.

Я звів очі, щоб пошукати, де може розташовуватися динамік, і побачив великий аркуш, причеплений скотчем біля входу в коридор. План будинку, похапцем накиданий маркером, і стрілка, що вказує шлях. Внизу напис: «Одразу йди сюди!».

Глянув на годинник – восьма нуль три. Майже вчасно. Тепер до праці. До біса мари, скажених лелек і будинок-базікало. Маю справу, яку мушу виконати, все інше – непотрібна лірика.

Серце досі калатало, і думки вперто намагалися розповзтися навсібіч, мов мурахи. Але з цим я вмію давати раду. Головний принцип – влаштувати в мізках «пляшкове горлечко», через яке одночасно може проходити лише одна думка і відповідно лише одна дія. І все робити послідовно.

Я зробив кілька глибоких вдихів, зосереджуючись на складанні цієї послідовності. Скинув куртку і вуличне взуття, відправив до вбудованої шафки. Капців не шукав – Ярик був фанатом м’якої підлоги, у нього вдома ходили босоніж. Витер з мармизи піт; краще б умитися, але то потім. Зняв зі стіни аркуш із планом і рушив туди, куди вказувала стрілка.

Проминув коридор, побіжно глянувши ліворуч на арку, за якою згідно з малюнком розташовувалася велика кухня-вітальня. Праворуч кілька причинених дверей. Світло вмикалося попереду мене само і вимикалося за спиною. Ще поворот праворуч, сходи, майданчик, другий проліт сходинок під іншим кутом. Дивна конструкція, але я її впізнав – це «кишеня», так будують входи в бліндажі, щоб туди було неможливо закинути гранату. Ми це вивчаємо у школі. Трясця, Ярик таки маніяк – у звичайних житлових приміщеннях таке зазвичай не роблять.

Ось і нижній ярус. Двері не попереду, а знов-таки збоку. Здоровезні, схоже, броньовані. Я приклав пальці до екрана, і коли грубезна стулка відчинилася – опинився у велетенському… ні, навіть не підвалі. Це був цілісінький бункер! З такими відгалуженнями, що від дверей навіть не розгледиш.

На мить знову стало лячно. А якщо у дверному механізмі щось закоротить, і мене тут замкне? У вікна не вилізеш, бо їх немає, приміщення підземне. Навіть зв’язок тут не ловить – я навмисне глянув на телефон. От Йосип на кобилі! Однак, сподіваюся, Ярик тут товчеться постійно і стежить за станом цього металобрухту.

Тут, схоже, була майстерня, лабораторія, склад і ще казна-що, але я притамував бажання влаштувати екскурсію й одразу пройшов туди, куди вказувала стрілка.

Це виявився невеличкий кабінет з наполовину скляною передньою стіною; за нею було ще якесь приміщення, але скло прикривали жалюзі. Праворуч від шибки-переростки – стіл із великим стаціонарним комп’ютером із кількома моніторами. На ньому шлях стрілочки на плані завершувався.

Я знову трохи занервував – з кількома екранами працювати не доводилося. Але, сподіваюся, Ярик про це знає і принаймні лишив інструкцію.

Комп гарував на повну й гучно гудів кулерами. Коли я торкнувся мишки, екрани засвітилися. А-а-а, чорт, шо тут за операційна система? Це ж не «Вінда»! Втім, цілком очікувано, серйозні технарі не користуються масовим побутовим софтом. На щастя, в школі ми вивчаємо не лише вироби Білла Гейтса. І якраз нещодавно я здавав залік по професійним технічним ОС-ам, тому швидко зорієнтувався.

На одному екрані відкрилося вікно з панеллю, де відображався процес завантаження якихось об’єктів – аж семи штук одночасно. Перший був позначений латинською літерою D, а всі інші – маленькою «с» з номерами: с1, с2 і так далі. Індикація ступеню завантаження у всіх перебувала плюс-мінус на рівні 90% і потихеньку просувалася.

На другому моніторі виднів лише «робочий стіл» із зображенням металевого дракона – схоже, того, що сидів на стовпі над брамою. На краю приліплено жовтий стікер із написом: «Інструкція на робочому столі, тека «Мирославу». Відкривати по порядку номерів». Втім, я вже й так помітив цю теку.

Відкрив. Побачив купу пронумерованих файлів, більшість – текстові документи. Клацнув перший.

«Привіт, Мирку! Дуже тобі вдячний за допомогу!

Цю інструкцію я писав для себе, щоб нічого не переплутати. Сподіваюся, ти теж розберешся. Знаю, що ти вмієш працювати за схемою й нічого мені не зіпсуєш.

Не відкривай жодних тек і файлів, крім тих, що в моєму переліку, бо там може увімкнутися щось не те. Якщо таке раптом станеться – обов’язково відкенсель процес перед тим, як закрити.

Будь особливо уважний при завантаженні об’єкта D, бо він найскладніший і тут головний. Для нього програма трохи відрізняється від інших.

Обов’язково виконай пункт 4, навіть якщо він здаватиметься тобі дивним. Ці штуки все ж таки небезпечні, і я хочу, щоб у разі якогось збою ти був застрахований.

Коли перевірятимеш голосове керування, не базікай нічого зайвого, особливо такого, що схоже на стандартні військові команди. І в жодному разі не відкривай вольєр».

Я спантеличено кліпнув. «Штуки»?  «Військові команди»? «Вольєр»? Хай йому грець, що він таке монтує?

Однак мене це, зрештою, не стосується. Все одно не розберуся. Моя справа – чітко виконати інструкції. Та й по тому.

Мимоволі всміхнувся, згадавши, як Ярик колись видав: мовляв, переважна більшість людей не спроможна правильно виконати технічну інструкцію, якщо та складається більш ніж із п’яти пунктів. Не тому, що дурні, а тому що неуважні.

А от мій головний хист – я це можу. Я не технічний геній, як Ярик, і взагалі нічого корисного не вмію. До того ж у мене, як це дипломатично називає наша класна, «емоційні розлади»; щоправда, у нас половина класу має такі розлади, тож це не дивина. Але коли я вже зосереджуюся, то концентруюся на всі сто. І вмію виконувати типові завдання по типових схемах. Навіть якщо дати мені тему, в якій я нічого не тямлю, але показати зразок вирішення задач – я зможу їх вирішувати. Ідеальна мавпа. Тому й оцінки у мене загалом непогані.

Щоправда, Ярик каже, що я просто лінуюся самотужки думати. Але мені начхати. В нашій родині вистачить і одного генія. А я найбільше хочу, щоб мене лишили в спокої й припинили порівнювати з якоюсь умовною нормою. Я ненормальний, хай вам грець! Відчепіться від мене!

Так, що в нас на екрані? Дев’яносто чотири відсотки завантаження в об’єкта D. А я досі не уявляю, що робити, коли індикатор дійде до ста.

Отже, файл номер два. Гайда!

Отут уже стало складніше. На аркуші були хаотично накидані назви тек і стрілочки, які вимагали завантажити їхній вміст у певному порядку в якийсь «кластер», а потім цей блок цілою пакою відправити до об’єкту. Схоже, Ярик сам планував зробити ці «пакунки», але не встиг. Отже, доведеться мені. Трясця, а чи впораюся за десять хвилин?

Втім, задача виявилася простішою, ніж я думав, і потребувала хіба уваги й охайності. Це як варити борщ – треба зібрати всі овочі й закласти до каструлі у певному порядку. І не забути «очистити від шкірки», бо бокс не приймав дані в теках, тож вміст довелося витягати. Але я швидко пристосувався. Коли індикатор об’єкта D на другому екрані зник, і з’явився напис «продовжити завантаження», у мене вже були готові «каструлі» і для нього, і для трьох наступних. А поки довантажилися наступні два – доробив бокси для всіх.

Але нарешті «видача каструль» завершилася. І нічого ніде не заглючило. Я потішено глянув на довгі смужки нових індикаторів, під якими стрімко мигтіли коди і цифри. У всіх сімох об’єктів процес рухався як належить. Вау, та я прям крутий!!!

Напис над індикатором повідомляв, що нове завантаження D відбуватиметься дві години, а всіх інших ще довше. Тобто можна трохи розслабитися й попити чаю. Позаяк це процес всередині системи, його тривалість не зміниться. Це не закачування з інтернету, де швидкість залежить від купи факторів.

Однак я вже налаштувався на працю, тож вирішив заздалегідь приготувати наступні кластери. Щоб потім не метушитися, як щось раптом піде повільніше, ніж очікувалося. І далі лише закидати готове. Певен, Ярик планував робити так само.

Тож відкрив в інструкції файл номер три. Він був схожий на другий, і тепер справа рушила ще швидше.

Ось готові й ці. Я задоволено відкинувся на спинку комп’ютерного крісла і крутнувся на ньому. Банзай! Файл три відпрацьований. Переходимо до наступного!

В четвертому файлі інформація була не така, як у двох попередніх.

Там було написано:

«1. Перемикаєшся на об’єкт D (наводився порядок дій). 2. Вводиш послідовність команд (послідовність додавалася). 3. З’явиться напис «Надати зразок ДНК і запаху». 3. Натискаєш на кнопку «Активація прийому». 4. Розвертаєшся до шафки. Бачиш на поличці хімічну чашку з написом «Моє». Береш її та йдеш до вольєру – це суміжне приміщення за склом. Знімаєш кришку і ставиш у приймач, помічений зеленим маркером. Просуваєш приймач всередину вольєра і закріплюєш до клацання. 5. Об’єкт D почне рухатися. Не бійся, скло броньоване. Просто спостерігай. Він має підповзти до приймача і дослідити язиком вміст чашки. Якщо це зробить – отже, всі попередні програми встановилися правильно. Тоді дієш за варіантом А: повертаєшся до компа і вводиш три такі послідовності команд (послідовності надавалися). 6. Якщо об’єкт не почне самостійно рухатися. Дії за варіантом Б…»

Я відштовхнувся ногою від стола, від’їхав подалі, закинув руки за голову і замислено почухав потилицю.

Трясця! Що там збіса за об’єкти, які самі по собі рухаються, повзають і ще щось роблять язиками? І чого саме я мушу боятися?

Не маю жодного уявлення, з чим Ярик зараз працює. Здається, його попередні винаходи не повзали, а переважно літали і стріляли. І нічого не нюхали. Втім, можу й помилятися. Певно, варто подивитися, що там за чудасія. От тільки дочитаю…

«Дії за варіантом Б» пропустив – може, вони й не знадобляться. А от частина друга:

«1. Знову йдеш до шафки. Береш запечатану стерильну чашку. Розриваєш обгортку…»

Отут я спантеличився остаточно. Бо Ярик вимагав провести ту саму операцію і з моєю власною слиною та зразком поту!

А внизу дописав: «Будь ласка, виконай все це обов’язково і точно! Це встановлення системи «свій-чужий» на базі ДНК й індивідуального запаху, і я хочу бути впевненим, що тебе точно ідентифікуватимуть як свого».

Овва! Ще цікавіше!

Ні, я неодмінно маю подивитися на цю загадкову байду!

Я встав, перехилився через стіл і підняв жалюзі на склі перегородки. Але нічого не побачив, бо за ним було темно. Тоді вийшов із кабінету і відчинив сусідні двері. Прислухався – в приміщенні за ними було тихо – й переступив через поріг.

Спалахнуло світло, я мимоволі примружився. А коли розплющив очі – побачив, що майже всю кімнатку розміром десь три на чотири метри заповнює куб із товстими прозорими стінами. В передню панель вмонтовані прозорі двері з металевою рамою стандартного розміру, через які можна заходити всередину, і металева ж штукенція, яка в інструкції звалася «приймачем». Вона нагадувала висувну годівницю-шухлядку, я такі бачив у зоопарку в клітках із хижаками:

Світло лампочки над входом відбивалося від скла, тому було важко розгледіти щось у неосвітленому кубі. Але я побачив на стіні механічний вимикач. Натиснув на нього, і всередині куба спалахнуло світло.

Тепер стало видно, що всередині, і я мимоволі здригнувся.

На рифленому гумовому килимку лежали змії. Щільно скручені кільцями, наче садові шланги – тож я здогадався, що це змії, лише по головах, які містилися поверх тіл. Очі в них були розплющені, проте вони виглядали так, ніби перебували у сплячці. Через скручене положення було неможливо уявити, які гади завдовжки, проте, судячи з товщини і розмірів – метри по півтора-два. Окраску мали тьмяну, сіро-коричневу з темними цятками і смужками – таку навіть за крок не розгледиш на землі чи в траві.

Майже хвилину я ошаліло витріщався на куб, намагаючись втямити, якого це милого Ярикові забаглося завести пітонів. Ще й цілий серпентарій! Аж поки не розгледів кабелі, котрі тягнулися через отвори в склі до їхніх хвостів і зникали під перегородкою з жалюзі.

– Нічогенько собі! – від подиву аж вигукнув уголос. От, виходить, кого саме я зараз програмую!

Втім, зрозумілішим від цього справа не стала. Виходить, це неживі змії? Тобто, штучні? Або кібернетичні? Але начиння там, схоже, не іграшкове. Якщо вони мають систему розпізнавання «свій-чужий» по ДНК і запахам – то це крутіше за військові літаки! Бо навіть авіація ідентифікується по звичайних електронних мітках! Навіщо таке в цих зміюках?

А отам, здається, об’єкт D. Лежить скраю, майже під перегородкою, і помітно відрізняється від інших: товстіший, більший, і на тулубі наче якесь потовщення.

Мені раптом стало моторошно. Здалося, що зараз гади прокинуться, заворушаться й поповзуть до скла…

Я вимкнув світло у «вольєрі» й повернувся до кабінету. Відкрив наступний файл і знову роззявив рота від подиву.

«Тестові випробування»!

Квапливо пробігся поглядом по інструкції. Оце так! Виходить, вони керуються не з планшета, як дрони, а просто з голосу! Щоправда, через спеціальний мікрофон. «Тестування руху», «перевірка сенсорів», «налагодження взаємодії», «просторові завдання»…

Раптом уявилося, як я сиджу перед скляним кубом, наче факір з дудочкою перед кобрами, а ці змії переді мною танцюють… Аж зареготав.

Трясця, цю дивину треба комусь показати! Я геть лусну, якщо не покажу! Принаймні, Маринка точно мусить це побачити! Ярик же нічого не казав про режим секретності. Сам мені запропонував – мовляв, лишишся на вихідні відпочити і влаштуєш пікнік. А пікнік наодинці ніхто не провадить. Тобто, він не проти, якщо я когось запрошу. А якщо проти, то треба було попереджати раніше!

Тільки зараз спало на думку: це ж чудовий привід провести вихідні з Маринкою! Окрема хатина з усіма зручностями, чудова природа, річка – і нікого навкруги. Можна досхочу цілуватися й милуватися, не прислухаючись й не озираючись.

А може, й не просто цілуватися… зрештою, ми вже давно зустрічаємося, і, певно, вже час спробувати…

Від цієї думки стало гаряче, загуло у вухах, і у штанах потіснішало. Я потер матню, вгамовуючи невчасну активацію – тихо, тихо, ще зарано, потім…

І тут спало на гадку – а як щодо презервативів? У мене з собою немає – тобто, вдома є дві штуки, колись купив про всяк випадок, хоча ще не доводилося використовувати. Але вони лишилися в кишеньці іншої сумки. А-а-а, який я бовдур!!! От чому не переклав до наплічника, га?!! Ото мене Ярик підірвав зрання, заморочив голову, і я навіть не подумав…

Чо-о-орт, і що робити? Не казатимеш же дівчині – мовляв, прихопи з собою нацюцюрники! Щоправда, неподалік Вербівка, але я не певен, що там є аптека. А якщо є, то не факт, що там продаватиметься те, що треба.

Але спочатку треба подивитися у Ярика. Він неодружений і, схоже, навіть не збирається, але напевне возить сюди дівчат…

Я розвернувся й прожогом гайнув нагору, забувши і про файли, і про зміюк.

***

Житлова частина будинку виявилася значно гарнішою і більш затишною, ніж можна було очікувати від ідейного старого парубка зі схильністю до аскетизму.

Коли я навідувався сюди минулого разу, тут ще був суцільний прожитковий мінімум. Навіть кухонна плита тулилася у величезному залізобетонному сараї, схожому на гараж. Але тепер все виглядало значно більш цивілізовано. Сарай перетворився на ошатну залу з колонами і сучасним кухонним блоком, а уздовж неї простягнулася відкрита веранда. Гігієнічна частина відокремилася, в Яриковій спальні додалася окрема ванна кімната, а ще я знайшов за залою нову спальню для гостей.

Але найцікавіше виявилося в кабінеті: з нього можна було потрапити до кімнатки, де відбувалося керування всіма смарт-системами будинку. Тут були монітори, на які виводилися зображення з відеокамер і ще купа різноманітних показників: сонячних панелей, акумуляторів, водяної скважини з насосом, баків з питною і технічною водою, генераторів, дистанційного відкривання брами на в’їзді на ділянку і ще чогось геть невідомого.

Власне, брат казав, що його будинок повністю автономний і автоматизований. Але я вперше побачив усю цю «кухню» зсередини. Звісно, ні до чого не доторкався: ще бракувало збити якісь налаштування. Певно, Примара саме цим і керує. Чи лише базікає? Може, потім спитаю.

Втім, загальна обстановка лишилася такою ж мінімалістичною. З розкошів була хіба якісна електроніка і величезне ліжко в спальні – справжній «сексодром», пружний і зручний. Але все інше дуже просте: вбудовані в стіни шафи, однотонне м’яке покриття на підлозі, мішки-пуфи й відкриті настінні полички. Світлі стіни суціль розмальовані різнокольоровими маркерами – фантастичні тварини і краєвиди впереміж зі схемами й формулами. Виглядало дуже оригінально, і, схоже, коли місця для малювання не лишалося, Ярик стирав зображення й починав усе наново.

Але де ж, чорт забирай, ці кляті нацюцюрники?..

В кухні не було – я перевірив усі шафки. Знайшов аптечку, але там був лише резервний військовий медичний комплект із турнікетами й торакальною голкою, аспірин, стерильні серветки і мазь для подряпин. Схоже, Ярик не страждав на жодні хвороби, хіба часом ловив нежить і обдирав пальці в майстерні.

У ванній теж спіймав облизня, хоча  ретельно перевірив кожен закапелок. У спальні в тумбочці? Теж не було, я вигріб звідти геть усе…

В гардеробній? Я відкрив її й ретельно обстежив полички. Лахів у Ярика було небагато – переважно одяг спортивного стилю, серед якого здавався чужорідним діловий костюм у прозорій упаковці. Схоже, був не ношений і висів тут хіба на випадок прибуття інопланетян – бо для брата слово «дрес-код» є найгіршою лайкою.

Але й у шафі нічого, крім одягу, не знайшлося…

Та зненацька мене аж обпекло: матір Василева, я геть забув про Примару! А система контролю будинку, певно, стежить за всім, що відбувається в кімнатах. І вже записала, як я усюди лазив… Чи, може, до спальні їй зась? Має ж бути у Ярика бодай якась приватність серед цього аномального засилля електроніки!

– Примаро! – покликав я, щоб це перевірити.

– Слухаю! – негайно відгукнувся бот.

Воно таки тут!

– Чорт! – від несподіванки я вигукнув це вголос. Нормальній людині не надто легко звикнути до звуку, який утворюється буцімто просто з повітря.

– Я не чорт, – незворушно зауважив Примара.

– Вибач! То я не тобі. Я шукаю презервативи! – голосно повідомив я. – Де вони лежать?

– Будь ласка, чітко назвіть предмет, який шукаєте, після звукового сигналу, – промовив бот. А за мить десь згори дзвінко пискнуло.

– Пре-зер-ва-ти-ви! – заволав я й відчув, що з лоба знову тече піт.

– Зачекайте, будь ласка.

Освітлення в кімнаті ніби трохи змінило колір. Чи це в мене блимає перед очима від нервів?

– На ліжку під матрацом, – повідомив Примара. – Напрямок на десяту годину, відстань півтори метри.

Я на ватяних ногах ступив до ліжка. Верхній матрац на ньому був завтовшки в пів метри, а загальна висота майже метр. На дідька такий подіум? Якщо звалишся, можна скрутити в’язи! Та коли я просунув під матрац руку з краю, що біля голови – намацав пластикову упаковку. Витягнув і ледь не заволав від полегшення й захвату. Є! Ціла купа! Ще й фірмові!

– Дякую, Примаро!

– Прошу! – ґречно відповів бот.

– А як ти їх знайшов?

– Функція пошуку речей по назві вбудована в систему.

Я запхнув презервативи назад під матрац і схопився за телефон. Вже десята двадцять, у школі щойно розпочалася друга перерва. Треба дзвонити скоріше!

Як завжди, коли набирав Маринку, у мене все стиснулося й затремтіло всередині.

– Привіт! – її голос ледь вирізнявся на тлі ґвалту в шкільному коридорі. – Ти де? Я тебе сьогодні не бачила.

– Привіт, сонечку! – в грудях потеплішало. «Сьогодні не бачила» – отже, видивлялася! – Я не в школі. Треба було зранку поїхати до брата по справах… Можеш кудись відійти?

– Зараз… – гомін на задньому плані став слабшим. – От, уже чую. Ти сказав – до брата?

– Так.

– Ти ж наче з ним не тойво…

Еге ж. Коли ми гуляємо в компанії, я часто скаржуся на Ярика. Глузую з його гіковських заморочок і зарозумілості. Він у мене штибу віртуального цапа-відбувайла. І збоку, мабуть, здається, що я його ненавиджу, і ми взагалі не спілкуємося. А насправді це не зовсім так. Часом я справді його ненавиджу, але не варто це показувати тому, хто нізащо підкидає тобі грубі гроші. Хай підкидає далі.

– Та ні. Ми помирилися. От що…

І я, не переводячи подиху, видав усю програму. Мовляв, я не в місті, тому наша вечірня прогулянка відміняється, але маю кращу пропозицію. Завтра два вихідні, погода хороша, і я запрошую її на вилазку з ночівлею. Покажу справжній смарт-будинок із ботом, який уміє розмовляти, живого лелеку біля річки та інші цікаві речі. Це недалеко, від міста до Вербівки ходить автобус від автостанції, а там я її зустріну…

– А твій брат буде вдома? – спитала вона.

– Ні, він поїхав у відрядження. Будемо три дні самі на господарстві… – та тут я схаменувся: а чи батьки її відпустять кудись за місто з хлопцем і без нагляду дорослих? І чи вона сама захоче? Тому швиденько додав: – От що: поклич ще Ліку з Тимком. Будемо веселитися вчотирьох. Добре?

Ліка – це Маринчина однокласниця й подруга. Грім-дівчина! Якщо її зачепити, то зацитькає кого завгодно. У неї теж розлади, тому вона трохи гіперактивна. А Тимко – здоровезний, трохи огрядний бурмило, спокійний і лінькуватий. Ліка ним крутить, як заманеться, але він це сприймає насмішкувато-філософськи.

Не те щоб мені дуже подобалася ця парочка. Ліка надміру галаслива, а з Тимком я мало знайомий. Він старший за нас і навчається не в школі, а вже в університеті – здається, в Політехніці. Технар, як і Ярик. Але ми вже гуляли всі разом, і він ніби нічогенький хлопець. Тож якщо чиюсь присутність треба перетерпіти заради приїзду Маринки, то це найкращий варіант. Відправлю їх до гостьової спальні – думаю, вони знайдуть, чим там побавитися, і нам не заважатимуть.

– Гаразд. Зараз спитаю у Ліки й мами та тебе наберу.

– А тебе точно відпустять?

– Якщо з Лікою, то відпустять.

Зв’язок обірвався. А наступної миті забренчав таймер на телефоні. Незабаром мало завершитися завантаження об’єкту D.

Синопсис