Війна Медуз

У вагоні метро було майже порожньо, але це не завадило двом хлопцям приблизно одного віку зіштовхнутися біля вхідних дверей. При цьому вони подивилися один на одного без особливого інтересу, навіть не думаючи вибачитися або поступитися місцем.

У них багато спільного, видимого та невидимого, але жоден з них не придав цьому значення. Один, блондин, опустив погляд на своє взуття, а інший, хоча й не блондин, але також дуже приємний на вигляд, дивився на того, з ким зіштовхнувся, не помічаючи його.

Як тільки двері відчинилися, обидва поспішили на вихід. Їхні абсолютно однакові набиті рюкзаки зіштовхнулися, але це не завадило їм вибігти на платформу. Один з них, якого звали Рауль (і це було написано в його документах), вигукнув:

– Міг би пропустити людину з багажем!

Блондин на це нічого не відповів, його погляд знову був спрямований на підлогу, хоча він зупинився і навіть повернувся до того, хто до нього звертався.

– Відступи з дороги! – з презирством вигукнув Рауль, адже той блондин заважав йому.

Цей хлопець був не такий поганий, як намагався здатися. Стрес виявив в ньому потребу відштовхнути весь світ і сховатися за важкою завісою нерозуміння. Не дивно, адже тиждень тому вся його сім’я загинула в жахливій катастрофі, і він тільки шкодував, що не опинився серед них.

Блондин повільно підняв голову та упер свій блакитний погляд в Рауля, від чого і той зупинився, очікуючи, що зараз йому скажуть. Але через кілька секунд замість слів блондин показав середній палець, елегантно повернувся, від чого поли його сірого піджака розлетілися та пішов до виходу зі станції.

Тільки тоді Рауль помітив за спиною хлопця великий рюкзак із емблемою школи “Великі Надії”. Він скуйовдив собі волосся, але відмовився від ідеї догнати й покарати блондина або тим паче продовжити шлях разом.

Обидва ці хлопці прямували в одне й те саме місце, їхньою метою була школа “П’ятнадцять Каппа”, де тепер їм обом належало навчатися і жити.

Школа розташована в великому комплексі притулків для дітей-сиріт “Великі Надії”, де жили діти, про яких не було кому опікуватися, або, якщо й були, то не хотіли.

Рауль знав, що від станції до притулку йти недовго, адже вона так і називалася “Великі Надії”. Проте йому було відкриттям, скільки там було будинків, споруд та котеджів – тобто цих самих шкіл з дітьми. У кожної з них був номер та літера, але так як нумерація щорічно змінювалася, її при вході не вивішували.

Номер школи позначав вік учнів, а літера – порядок формування. Поява школи безпосередньо залежала від потреби, наприклад, якщо знову розпочиналися бойові дії, кількість шкіл різко збільшувалася.

У комплексі притулків була дивовижна різноманітність. Рухаючись у пошуку місця призначення, Рауль спочатку потрапив до маленького будиночка на п’ятьох, або школи “Один Альфа”, звідки лунали крики малечі з візочків, саме п’ятьох малюків. Ця школа була заповнена повністю, і, якщо нікого не заберуть, ніхто не втече або не помре, вони так і будуть жити в цьому будинку до школи “Сімнадцять Альфа”, в іншому разі місце, що звільнилося, заповнить дитина зі школи Бета такого ж номера. Це було правило притулку, нова школа тільки для нових учнів.

Велика будівля, що нагадувала гуртожиток, стала другим місцем, яке Рауль відвідав. Це була школа “Одинадцять Гамма”, одна з найбільших, адже її було засновано під час першої війни медуз, коли доводилося будувати додаткові школи для дітей кожного віку.

Після цього Рауль натрапив на кілька елегантних триповерхових котеджів для десяти учнів, де умови були абсолютно особливі. Найбільше його вразила школа “Шість Епсилон”, адже, крім чудового будинку, там була ділянка з садом, басейном та численними альтанками. Здавалося, що цей комплекс притулків був свого роду лотереєю. Діти потрапляли туди внаслідок настання сумного випадку в жорсткій черзі, і ніхто не міг змінити, пропустити або обійти того, хто залишився самотнім раніше. Так працювала сувора система реєстрації в Республіці, ніхто навіть не думав обдурити її.

Знайти потрібну Раулю школу не вдалося одразу. Він побачив будівлю лише після кількох годин пошуків – вона не була такою вражаючою, як він сподівався, але і не такою пригнічливою, як деякі інші, що йому раніше траплялися. Велика одноповерхова будівля, покрита сірою фарбою, оточена численними невеликими клумбами, одним невеличким садом та обгороджена невеликим сріблястим парканом.

Школа “П’ятнадцять Каппа” межувала, з одного боку, зі школою “Два Бета”, де навчалося двадцять п’ять малят, а з іншого – зі школою “Вісім Епсилон”, менш примітною і не повністю заповненою – із десяти місць там було зайнято лише три. На протилежному боці починався великий луг, звивиста неглибока річка, а за нею ліс. Схоже, школа Рауля знаходилася на околицях комплексу.

Підійшовши до великих воріт, Рауль впевнено натиснув кнопку дзвінка, хоча це й не мало змісту – паркан був настільки низьким, що він одразу ж його переступив і пішов назустріч жінці в білому брючному костюмі, яку прийняв за медсестру.

– Молодий чоловіче! Не варто так чинити. Є ворота для входу! У тебе що очей немає?! – йшла і вигукувала пані, яку просто жінкою назвати було б недостатньо. Їй було близько п’ятдесяти, вона мала високу зачіску з завитого фарбованого волосся, аж ніяк не медичний брючний костюм і білі туфлі на високих підборах. Це була Маріанна.

Рауль вимовив своє запитання: “п’ятнадцять каппа?” та пройшов повз, знаючи, що його тут чекають. Для Маріанни це здалося занадто грубо, тому вона ще гучніше закричала частину з того, що сказала раніше.

Підходячи вузенькою алеєю до будинку, Рауль зазначив для себе сумність стін та маленькі вікна кожні півметра по периметру, але розмір будівлі його вразив. Сам будинок та ще одна невелика будівля поруч займали половину огородженої території, яка була досить великою.

Не роздумуючи довго, Рауль відкрив вхідні двері та увійшов у вузенький коридор. Він навіть збентежився від того, наскільки він виявився вузьким та незручним.

– Ти Рауль, так? – почув він чоловічий голос і обернувся.

Отак Рауль і познайомився з двома відповідальними особами школи “П’ятнадцять Каппа”: постатною Маріанною, керівницею школи, до обов’язків якої входив нагляд за загальним станом вихованців, та Рубінчиком, охоронцем, який сам потребував нагляду через свій вік.

Для Рауля виділили окрему кімнатку, але, судячи з того, що там стояло двоярусне ліжко, вона призначалася для двох. Вікно з кімнати виходило на шкільний паркан та триповерхову будівлю сусідньої школи. Вигляд не був надто привабливим, світла також бракувало, але Рауль не звернув на це уваги. Його більше зацікавив гамак під стелею, він подумав, що це третє спальне місце, хотів залізти в нього, але в двері йому постукали.

Він навіть кроку не зробив у тому напрямку, як чітко почув:

– Залиш речі та вийди! Ми всі чекаємо тебе в аудиторії.

Це була Маріанна, її голос з хрипотцею для Рауля став вже впізнаваним. Він хотів проігнорувати, але як виявилося в кімнаті не було ні душової, ні туалету, до того ж, окрім того, він не їв зі вчорашнього вечора.

– Чи це зараз не час обіду? – запитав він у Маріанни, коли вона тільки що здригнулася від різкого відкриття дверей.

– Ти що, злишся?! – запитала вона з обличчям, яке більше саме за нею фіксувало це почуття.

– Ні…

Цей будинок був дуже дивний, великий за площею, з маленькою кімнаткою-горищем ніби башточкою зверху, і ще з невеликою добудовою, на один з боків. Приміщення, де проходило навчання, займало простору квадратну кімнату, назвати це аудиторією було перебільшенням, але саме так її й називали.

Три довгі лави на всю ширину кімнати, дві з яких на сходинку вище попередньої, та кругла площадка на підвищенні біля великого монітора. Сама кімната аудиторії у будівлі школи була кутовою, з трьома вікнами на двох з чотирьох стін.

Рауль оцінив те, що побачив, але і самому собі не міг відповісти, сподобалося йому все це чи ні, тільки зауважив, що однозначно не звик до такого.

Як тільки Маріанна заходила в аудиторію, пішла до круглого підвищення, на яке залізла не без зусиль, через свій взуття та вік, і лише звідти заговорила. Рауль очікував, що про нього, але даремно, постоявши біля постаменту хвилину, пішов і сів на вільне місце в першому ряду.

Він нікого не помічав, точніше бачив якихось учнів на верхніх лавах, і ще одного хлопця поруч, але це його менше за все цікавило. Сконцентрувавшись на своєму стані, Рауль витягнув з кишені штанів цукерку, розгорнув її та кинув собі в рот, сподіваючись заглушити голод тим, що у нього було.

– Ви завжди можете прийти до мене, я тепер ваша мамочка і таточко. Не варто тримати в собі, якщо вас щось турбує. Я все хочу знати про вас…- розмірковувала Маріанна цього часу з постаменту, – і це обов’язково. Контроль за вашою успішністю проводить наш Центр. На мені ваше психологічне та фізичне здоров’я. Будьте ласкаві…

Далі Рауль не слухав, після того як його життя кардинально змінилося, він ще не встиг відновитися і не міг повністю оцінити кульбіт зміни своїх обставин і умов життя. Його не лякала реальність, тому що він не міг адекватно її оцінити.

– Встань! – несподівано різко перервала свій же довгий монолог Маріанна.

Після паузи, під час якої вона дивилася на когось з верхнього ряду, вона додала словами та головою «так, так, ти».

Маріанна зверталася до темноволосої худорлявої дівчини в рожевому светрі з блискітками та жовтій спідниці-шортах трохи нижче колін. Її волосся не було довгим, але все ж таки діставало до плечей, а ось чубчик був занадто коротко обстрижений, до того ж не акуратно, не схоже, що для всього цього вона відвідала перукаря.

– Кара! – каркнула Маріанна, як тільки дівчинка виконала її вимогу встати. – Його звуть Рауль, він приїхав сьогодні. Може, припиниш витріщатися на нього і послухаєш, що я тобі говорю?!

– Дивно, такі красиві хлопці… для таких як ви, це забагато, от і роззявляєте роти, – додала Маріанна, кинувши погляд у бік ще однієї учениці, дуже гарненької.

Люсі навіть не показала, що її образили. Вона знала свою вартість, слова Маріанни часто сприймала як заздрість, адже та, як не намагалася, не могла приховати свого старіння. Дівчина тільки відзначила, що білий костюмчик на Маріанні виглядає жахливо, її точно такий же костюмчик виглядає краще, як за розміром, так і за якістю, і найголовніше – за змістом.

Люсі мило усміхнулася Карі, коли та після сказаного звернула на неї свій погляд. Її справді не хвилювало, що про неї говорить ця жінка, і вона хотіла показати це й іншим.

Поряд з Люсі сиділа її копія: все те ж саме – довгий хвіст світлого волосся, але трохи підфарбований; браслет на руці ніби золотий; помада теж із блиском, от тільки на губах не дуже милої форми. Копію звали Кіглі. Вона була дуже близькою подругою Люсі і вважала, що вони одне й те ж, як зовні, так і в душі. Але це було не зовсім так.

– Бен, можеш допомогти мені спуститися? – після того як у неї за спиною на моніторі з’явилася заставка з майбутнім уроком, попросила Маріанна.

– Ой, я мала на увазі красеня, – схаменулася Маріанна, хоча поки що ніхто не кинувся до неї на допомогу.

У цій школі було два Бени, оскільки діти-сироти викидалися з родинного реєстру – у них залишались тільки імена. І хоча другий Бен з’явився лише сьогодні, саме його Маріанна встигла назвати Першим. А тому, хто проживав тут із перших днів відкриття, автоматично присвоїли ім’я Бен Другий.

Обидва Бена здавалися дивовижними, але ось один з них у всьому був другим, навіть у тому, що йому не призначили перший номер. Другий був дуже симпатичний, його посмішка могла зачарувати будь-кого, але тільки до того моменту, як з’являвся Перший.

Бен Перший підскочив зі свого місця, підійшов до Маріанни і люб’язно подав їй руку, а коли вона як каракатиця спустилася на підлогу, навіть трохи вклонився їй. І лише тоді Рауль зрозумів, хто все це час сидів поруч з ним: хлопець-блондин, з яким йому довелося зустрітися в метро, більш вдалий з них двох.

Це завадило Раулю стиснути витягнуту руку Бена Першого, коли той завбачливо простягнув її для привітання, хоча, треба сказати, той, хто протягував, також думав при цьому про інше. А Рауль був дуже роздратований: йому довелося три години блукати по околицях, тоді як блондин з усіма потоваришував, багатьом сподобався, напевно поїв і, звісно ж, прийняв душ.

Бен Перший на відкриту зневагу широко посміхнувся, а у Рауля до горла навіть нудота підступила, настільки він не переносив підкреслену удаваність оточення.

Коли Бен покірно опустив руку, повернувся і сів на своє місце, Раулю не стало легше, адже тепер між ними двома розташувалася нав’язлива Кара.

Кара щось запитала, він не відповів, продовжила дивитися на нього, він відвернувся, знову заговорила, після чого Рауль гучно стукнув лівою рукою по лавці, настільки сильно, що це почули всі.

– Йди геть! – вимагав він від Кари, і голосно, звертаючись до інших, додав, – мені не потрібна компанія! Не наближайтеся до мене!

Люсі на це промурмотіла щось на кшталт «не заважайте, урок триває», Кіглі повторила за нею те ж саме як ехо, але тихіше.

– Дівчина з папугою, тебе це теж стосується! – не обертаючись, вимагав Рауль, нетерпляче.

– Він сказав дурочка? – обурилася Кіглі, яку однозначно назвали папугою.

Кара підвелася, розчаровано зітхаючи, вона проходила повз Бена Першого, коли той сказав їй занадто тихо:

– Не звертай уваги, йому, очевидно, важко після втрати…

Але та пішла далі, можливо, не почула, що не можна було сказати про інших.

– Слухай, адвокате, закрий рота, ти заважаєш! – Рауль був голодний, основна причина його злості була в цьому, друга в тому, що він втомився, а третя захована в болі, яка його повністю змінила.

Онлайн заняття тривали далі, крім описаних учнів, на них присутні і інші. Збита трійка, як вони себе назвали, окрім Бена Другого включала Сема, чорноволосого хлопця невеликого зросту, успішність якого була на рівні того ж Бена Другого, або кажучи іншими словами, була на дні.

Третім у цій трійці був такий собі Зінедін, він говорив настільки мало, що ніхто не міг пригадати його голосу, але за підсумковими тестами в нього завжди були дуже високі результати. Зінедін був найкращим учнем школи, спокійний, але з доволі відразливою зовнішністю, що демонструвала оточенню загрозу, якої він, на щастя, ніяк не виявляв.

Збитою трійцею вони стали через те, що перші два місяці жили в школі втрьох, вони були надто різними, щоб об’єднатися за інших обставин або тим паче за периметром притулку.

Окрім цієї трійці, двох майже близнючок-блондинок, Кари та двох милих новачків, була ще одна дівчинка, яка трималася осторонь від інших. Доллі до поточного місяця жила зі своїм тренером, але в один з чудових сонячних днів невдалий стрибок з парашутом не тільки позбавив її звання “бігунка Республіки”, а й сім’ї. На самому початку цього злощасного місяця тренер відмовився називатися її батьком і викреслив з реєстру.

Усі дівчатка сиділи поруч, але, якщо говорити про справжнє зближення, важко було сказати, що Доллі підтримувала з іншими дружні стосунки. Протягом свого першого місяця сирітства вона трималася від інших осторонь, таку поведінку обрала, так би й продовжила, от тільки не змогла відмовитися від канапки, запропонованої Беном Першим, з передньої лави.

– Тримай, поки я добрий. Помітив, що ти дивишся на мене й облизуєшся, – пояснив красунчик із усмішкою, від якої в трьох з чотирьох дівчаток затріпотіло серце.

– Може, вона облизувалася не через бутерброд, а через тебе, Бене? – глузливо сміючись, запитала Кара.

На це він ще більше посміхнувся, але виявилось, Бен також засоромився, тому зарум’янившись, продовжив їсти з повністю відвернувшись від дівчат.

– Тобі сподобався не Бен, а Рауль, так? – спитала Люсі у Кари майже на вухо, – тобі подобаються грубі хлопці?

Кара нічого не відповіла, але подивилася на Рауля, навіть не усвідомлюючи цього, і все ж вирішила кивнути головою в знак згоди, їй здалося, що це комусь дуже сподобається. І вона була права, Люсі розсміялася.

Опинившись у їдальні, Рауль зміг нарешті трохи заспокоїтися, тим паче, як не дивно, пресована їжа, про яку було стільки розмов, виявилася не настільки жахливою, як він сам собі уявляв. Після розігріву з’явився апетитний аромат, а додавання води збільшило кількість і виявило справжній смак їжі, який не очікуєш від порошків та вмісту брикетів.

Сама їдальня була дуже маленькою, за одним столиком розмістилося п’ять хлопців, за іншим – чотири дівчини, дивно, як помістилися б усі учні, якби школа була повністю заповнена, їм дев’ятьом тут вже було дискомфортно.

Про це й запитав Бен Перший у хлопців, він так само, як і Рауль, опинився в цій кімнаті вперше. Йому відповів Сем, настільки коротко, наскільки це було можливо, «зміни».

Все в цьому комплексі притулків було налаштовано на меншу участь обслуговуючого персоналу. Не працювала кухня, навчання відбувалося онлайн, а охоронцеві було майже вісімдесят. Це було характерно для кожної третьої школи.  Система контролю притулку добре працювала і без людської участі, не дозволяючи пройти без оповіщення навіть миші, не кажучи вже про медуз.

Вночі виходити за межі периметру низького або високого паркану (це залежало від місця), було категорично заборонено. Якщо учень не хоче освітлення на місці, освітлення перед усіма, а потім ще й обмежень у пересуваннях на невизначений термін, він не стане ризикувати.

Залишати межі комплексу притулку вихованцям можна було тільки за особливим погодженням, з пересуванням через спеціальні пости контролю, і виключно в денний час. Усі випадки втечі своєчасно припиняли, а винних жорстоко карали, аж до виключення. Це було страшне покарання ще й тому, що про тих, хто його отримав, нікому і нічого не було відомо.

Дітям у таких школах було нудно, справжній світ залишався тільки в планшетах із виходом у світову мережу інформації, а вільне спілкування обмежувалося однокласниками, за участю або без представників управління. Реальність же, яку вони майже не бачили, була дуже різноманітною, те, що показували в новинах, багато хто з нас міг би сприйняти за казку на ніч або фантастичний трилер, ось тільки їм вона була не доступна, принаймні до випуску.

Тим, хто бажав особистого спілкування, доводилося обмежуватися шкільним колом, у школі “П’ятнадцять Каппа” умови були аналогічними. Найбільш товариські іноді пили чай з Маріанною і Рубінчиком, у витончено обставленій кімнатці господині, на горищі шкільної будівлі. Дехто надавав перевагу зустрічам в інших місцях, при цьому в кімнатах одне одного зависати було не заведено.

Незважаючи на це гласне правило, Кара покликала до себе в кімнату двох подруг, так вона сама про них хотіла думати, гарненьку Люсі, і далеко не таку ж Кіглі. Проблема із зовнішністю останньої полягала в загальній нескладності та грубуватості, які, втім, могли ще виправитися.

Вони пили чай зі справжніми шоколадними цукерками, а не пресованими. Солодощі й не тільки вони були із запасів Кари, які здавалися безмежними.

– Ммм… му… – жуючи почала Кара.

– Спочатку проковтни! – подала голос Кіглі, але відразу ж закашлялася.

Кара голосно розсміялася, Кіглі дратував цей сміх, тому вона грубо штовхнула Кару в живіт, яка навіть зігнулася і захрипіла.

Люсі вважала за краще відвернутися, у неї в голові оберталася одна думка, яка не давала спокою, а ці навіжені відволікали її, а втрачати нитку роздумів вона не хотіла.

– Як боляче… – зітхнула Кара, і коли Люсі не відреагувала, вона звернулася до неї на ім’я та додала, – вона жорстко мене вдарила. Ти маєш їй сказати.

– Чому Доллі не запросили? – запитала Люсі, нарешті. При цьому минуло понад хвилину і, говорячи це, вона до них не повернулася.

Дівчатка мовчали, але тільки до того моменту, як Люсі розвернулася до них обличчям, із запитальним виразом, який вимагав відповіді.

– Вона господиня! – вигукнула одна, вказуючи на іншу.

– А що, треба було? – запитала друга.

Люсі гарно скривилася, ніхто з дівчаток не зрозумів, що це означає, але накинулися зі звинуваченнями одна на одну, і це закінчилося тільки тоді, коли Кіглі сказала:

– Вважаєш себе кращою за неї?! Навіть якщо в неї губи занадто товсті, вона все одно симпатичніша  за тебе!

А Кара відповіла:

– Тут ти перемогла! У тебе взагалі губ немає. Ніколи не користуйся помадою, добре?

Після цього їх обох вгамувала Люсі, коли визначила їх належність до категорії, словами відвертого глузування:

– Ви обидві однаково бліденькі. Сьогодні Маріанна добре вас поставила на місце. Навіть не думайте поглядати на новенького. Він не для вас. Зрозуміло?!

Після цього їх розмова взяла зовсім інший напрямок, цього хотіли як сама Люсі, так і її “негарненькі” подружки.

За останній тиждень у школі з’явилося троє новеньких, але так було тільки до наступного ранку, адже вільних місць у цій школі для двадцяти було ще вдосталь.

Їх заняття починалися о сьомій, і все через те, що Маріанна вставала дуже рано і проводила бесіди на різні теми, які взагалі-то практикувалися в кожній школі з певного віку. “П’ятнадцять Каппа” не була винятком, проте лише у них цей захід проходив так рано.

Маріанні подобалося справляти приголомшливий вплив на оточуючих, причому таке інколи в неї виходило незаплановано. Того ранку вона, як зазвичай, зайшла в клас і оглянула учнів. Проходячи повз, вона зазначила про себе, що навіть Рауль прийшов, хоча готувалася тягнути його силою, якщо буде потрібно. Підійшовши до постаменту, Маріанна різко зупинилася, ніби щось згадала.

Річ у тім, що цього ранку замість туфель на Маріанні були рожеві капці з парними пухнастими помпонами, дуже яскраві, які абсолютно не пасували її білій офіційній блузці та чорній короткій спідниці, що відверто була не їй за віком. Маріанна зіщулила очі від обурення – могла собі дозволити, бо стояла спиною до аудиторії.

Бен Перший уже стояв поруч із нею, і навіть підморгнув їй доброзичливо посміхаючись. Коли вона зрозуміла, що хлопець стоїть зовсім поруч та бачить її реакцію, кинула на нього погляд невдоволення. Не показуючи своїх почуттів, вхопилася за його руку і майже стрибнула на п’єдестал, який, до речі, піднімався на сімнадцять сантиметрів вище рівня підлоги.

Було прикро, тому що їй одразу ж довелося зістрибувати, у двері аудиторії, що відчинялися, зазирнуло нове незнайоме обличчя, кучерява дівчинка, з милим обличчям, але при цьому зовсім не красуня. Її посмішка осяяла аудиторію, але Маріанна ще й слова не встигла сказати, як двері відчинилися ширше і пропустила слідом чоловіка у військовій формі.

У той момент Маріанні й довелося стрибати, вона навіть без Бена впоралася з цим, хоча й не так витончено, як б хотіла.

Чоловік простягнув їй праву руку щоб потиснути, а лівою вже вказував на дівчинку.

– Приймайте, буде жити з вами. Її батько загинув під час серйозної військової операції, прошу виявити повагу до дочки героя, – промовив він поспішно.

Військова форма не зовсім відповідала тому, чим займався цей чоловік, але йому подобалося носити її, без якихось заслуг він міг отримувати дрібні поблажки і трохи поваги. Це був Гава, викладач курсів з підготовки до оборони, учні бачили його вперше, так як в школи, де менше десяти учнів він ніколи не заходив.

– Мене звати Тара, прошу подбати про мене, – з посмішкою говорила новенька, переважно поглядаючи на нижню лаву.

Маріанна обняла Тару, і вони стояли так деякий час, а потім дівчина, залишивши рюкзак біля стіни, сіла між Раулем і Беном Першим, крадькома поглядаючи то на одного, то на іншого, таким чином контролюючи їхню реакцію.

За цей час Гава встиг оцінити капці Маріанни і запропонував їй зайняти місце, що залишилося в першому ряду лавок, зі словами:

– Маріанно, я знаю, ви шоковані. Але хочу нагадати, у мене є право і можливість входу в будь-яку школу. І я не зобов’язаний попереджати про заняття. Відтепер ми будемо бачитися частіше.

І вже звертаючись до аудиторії він почав здалеку, те, про що слід було говорити прямо:

– Ви, напевно, бачили кішок, які кидаються одна на одну, або помічали складні взаємини між собаками. Але буває так, що слабший порушує територію сильнішого, дражнить його та інше. Порушує кордони або намагається з’їсти їжу з собачої миски. Відбувається зіткнення, воно неминуче, сильніший не буде терпіти зухвалість, хитрощі або крадіжку…

Хтось з дівчат щось тихенько сказав, це було припущення про мотиви поведінки кішки, але важко було розчути бодай слово, лише незрозуміле бурмотіння.

– Хтось із вас хоче продовжити? Замість мене, так!? – запитав Гава, зіщуливши обидва ока. Він виглядав непривітно, але в аудиторії хтось усе одно заворушився.

Це була Кара, вона піднялася і стала мовчки розглядати своє взуття, не вибачаючись і не роблячи нічого іншого. Розпатлане волосся і яскраво рожевий костюмчик із короткою спідницею-шортами говорили про неї, але все ж Гава уточнив:

– Що за диво! Дурна дитина. Я казав тобі піднятися? Досить було сидіти тихо! Ми не в іграшки граємо, між іншим. Особливо там, на передовій!

Не зрозуміло чому Гава накинувся на перелякану дівчинку, але, якби Маріанна не втрутилася, це б продовжилося ще якийсь далеко не короткий час. Він занадто багато часу витратив, коли відволікся, тож йому знадобилося його ще більше, щоб виправити ситуацію.

– Ви не повинні й далі ставитися до цієї теми як діти малі. Там, між іншим, люди помирають. У нас є серйозний ворог, він надто небезпечний, адже використовує брудні хитрощі.

Після цих слів Гава подивився на кожного з учнів по черзі, не пропускаючи жодного. Він демонстрував свою перевагу й обізнаність. Не підозрюючи, що деякі з присутніх могли йому розповісти набагато більше про те, у що він збирався їх посвятити.

– Отже! Наш ворог – медузи. Після минулих двох воєн, ми все ще не можемо говорити про повну безпеку Республіки. Ці тварюки занадто небезпечні… і непередбачувані. Вони ховаються там, де ми їх не можемо дістати. І виходять з укриттів, щоб завдавати нам важких ударів і руйнувань, – так Гава перейшов до основного.

– Але що МИ можемо зробити? – звернувся до нього Рауль. Його запитання прозвучало не дуже ввічливо через явну іронію, тож усі очікували реакції Гави, але він, як не дивно, стримався.

– Хіба я не говорив про їхню підлість? – стримуючи свою справжню реакцію, запитав той, перед тим як пригладити правою рукою довгий чубчик, що вибився біля скроні, і додав, сухо, – ви сироти, ті, хто не перебуває в реєстрі. Потрапивши сюди, медузи з легкістю можуть обійти його.

Багато хто з дітей захвилювався, але особливо Маріанна, вона боялася звичайних мух, то що вже говорити про медуз, що бігають по школі, навіть якщо це лише припущення.

– Хіба в них не шість очей? – не стрималася Кара, поглядаючи на інших із занепокоєнням.

Гава фиркнув, але це питання було важливим, воно мало попередити дітей про загрозу.

– Вони приймають зовнішність людини, це вже доведено, підходять ближче і жалять людину своїми щупальцями, – кажучи це, Гава слідкував за реакцією слухачів та побачивши загальне розуміння, він продовжив, – але їхня шкіра має відрізнятися, ви можете це помітити. Якщо вони використовують грим, він буде проступати. Отже, будьте спостережливі!

Гава розповів цим дітям багато чого, загроза справді була, до того ж незвичайна, та про яку багато хто не знав. У притулках Республіки іноді ховалися діти відомих злочинців, або ті, хто міг дозволити собі ховатися, вдаючи з себе на п’ять чи десять років молодших, мови про морських тварин ніколи не було.

Під час перерви Тара багато сміялася і базікала з хлопцями, наскільки це було можливо, адже вона перебувала між Беном Першим і Раулем. Але це не завадило їй почути слова Кіглі:

– Подумати тільки, вона ж щойно втратила батька.

Тара зверталася до Рауля, але відповідала всім, коли сказала:

– Ах, але тата вбили ще минулого місяця.

Рауль не слухав або не почув, що сказала Тара, але після її слів, дуже сильно закашлявся.

З решти тільки Сем на це захихотів, але всі почули голос Бена Другого, коли він сказав:

– Тихіше ти, у людини горе.

Після таких занять Гава зазвичай не затримувався, але не цього разу. Сьогодні він сам запропонував Маріанні випити по чашечці кави, і коли вони усамітнилися, затягнув своє підозріле “так-так”.

– Що таке? Вас щось турбує? – склавши витягнуті руки в дивну фігуру, запитувала Маріанна, притулившись до стіни біля вікна.

– Ви краще присядьте, – запропонував Гава, він сам це зробив набагато раніше, і йому не подобалося говорити в чашку, а не в обличчя співрозмовнику.

Маріанна ніколи не підкорялася на першу вимогу, але Гава викликав у неї повагу, вона зробила виняток, і одразу ж присіла на краєчок стільця.

– Те, що занадто добре, підозріло, – тут же зронив гість, усе ще не дивлячись в обличчя співрозмовниці.

– Про що Ви говорите?! – стрепенулася Маріанна.

У неї в голові з’явилося надто багато запитань, але при цьому хвилювало, який вигляд мають її ноги, і чи не варто їх скласти хрест на хрест.

– Хлопці ваші, не помітили?

-Хто? Що з ними? – Маріанна захлопала віями, але вже встигла наздогнати думку Ґави, тож додала, – так, вони напрочуд гарні.

– Як звуть?

Синопсис