Шанс

Пролог

— Знову проблемна дитина? — вона говорить тихо, але голос впевнений.

На даху висотки прохолодно, та жінка не відчуває цього. Відводить погляд від екрану смартфону і дивиться на вогні нічного міста.

— Маро, яка дитина? — посміхається у відповідь чоловік. — Не сміши, мої штани! Он який здоровий лоб!

— Лео, ти знаєш, про що я! — переводить втомлений погляд на нього.

— Та пофіг! — він стає на самому краю даху, обертається і дивиться на неї. — Твій хід.

— Почекаєш! — стає поряд з ним і занурює погляд в екран телефону.

Їй років за тридцять. Симпатичне, трохи видовжене обличчя. В зелених очах — розум і проникливість. Русяве волосся водоспадом накриває оголені плечі і спину до самої талії. На шиї — срібний ланцюжок з медальйоном, на якому витіснені: зображення сонця та хвилясті руни. Вітер розвіює край довгої чорної сукні з тонким сріблястим ремінцем, який перегукується кольором з блискучими черевичками на підборах.

— Та бери будь кого, всі вони слабкі нікчеми! — дивиться скоса в її телефон.

Йому років сорок. В міру густі брови, коротка борода і чорне — до пліч — волосся, могли б зробити зовнішність досить привабливою, якби не очі — суцільно темні, як грозова ніч, лиш бліді краплі зіниць блимають блискавками з під довгих повік. Білосніжний строгий костюм і чорна сорочка ідеально підкреслюють міцну статуру. Світлий одяг контрастує з темним вбранням Мари. Вони вдвох круто би виглядати на обкладинці якогось журналу про голлівудських зірок.

— Їм просто потрібна поміч! — похмуро зиркає з під довгих вій на співрозмовника. — Всі мають право на помилку і шанс її виправити.

— Вони всі вже обрали свій шлях! — посміхається кутиками губ. — Так, мої ще ті лузери, але я їм даю вибір, вони здатні змінити свою долю, а ти за чуба своїх тягнеш, щоб врятувати ці нікчемні душі!

— Стули свою пельку і не заважай! — відмахується жінка, не відводячи погляд від смартфону.

Він мовчить і смачно спльовує вниз .

— Дивись! — ховає телефон в сумочку і складає руки на грудях.

В телефоні Лео сигналить месенджер.

— Нічо так фейс! — дивиться в свій смартфон. — Що ж, гра почалася! — робить крок у порожнечу, але не падає з даху, а димом розчиняється в повітрі.

— Випендрьожник! — хмикає жінка і теж зникає, як примара в тумані

Глава 1

Чи не вперше за навчальний рік Ден досидів до п’ятого уроку і навіть списав всі домашки у дівчини відмінниці, яка чомусь весь час хотіла допомогти йому. А він не відмовлявся і завжди посміхався їй, коли віддавав конспект. Він знав, що подобається дівчатам і користувався цим.

Але досидіти нудну хімію не дали. Від скрипучого голосу худорлявої хімічки вуха кричали: «хелп». І той заклик Всесвіт почув: його викликали до директора.

Ден здогадувався навіщо.

Мабуть Шпала стуканув, або хтось заклав його і Шпалу. Ден, взагалі, мав потрапити сьогодні не до школи, а до лікарні. Бо Шпала міг від нього мокрого місця не лишити.

Але вийшло інакше. Його врятував довгий язик Шпали, яким той зазвичай ніс якусь пургу. Те що сказав Шпала перед бійкою, стало останньою краплею, яка здетонувала вибух гніву та розігнала по крові Дена адреналін і він першим напав на нього.

А перед останньою краплею були ранкові трабли в дома…

***

Дена розбудив свинячий вереск його мами та скажене ревіння її дружка. Хоча зазвичай вони в такий час повинні були дрихнути після нічної п’янки.

Кожного разу, після зміни в лікарні, де мати працює санітаркою, вона з сусідом розпиває дешеву пляшку горілки. І тоді Дену можна не ночувати вдома. Цієї ночі теж дебоширили допізна.

Ден швидко одягнувся витяг з під ліжка битку і вибіг з кімнати. Рік тому, один з таких дружків мами побив його, коли вона була у відключці. Після того складний ніж і битка завжди поряд.

Чоловік в одних трусах стоїть серед кімнати і тягне за волосся його, майже голу, матір.

Стіл і табуретки перевернуті, крізь пляшки і сміття. Очі в обох помутніли, наче у зомбі з фільмів. Обоє ледь ворочають язиками.

Дена охоплює лють і він б’є битою в живіт мужика. Той згинається навпіл, відпускає маму і завиває від болю, так і не зрозумівши, що сталося.

Ден плює на нього, хапає рюкзак і вилітає геть з квартири. Далі вже самі розберуться, не вперше

Після смерті батька, коли Дену було одинадцять років, його життя змінилося.

Мати не змогла впоратись з втратою чоловіка і почала пити. Вона працювала бухгалтером, заробляла непогано. Але через два місяці, після похоронів, її звільнили. Втратила інтерес до сина і пустилася берега. Хоча інколи були просвіти. Бралася за розум. Навіть цілий місяць не пила і знайшла роботу секретаркою в лікарні. Але протрималася не довго. Знову почалися запої. З посади секретаря її звільнили, але з лікарні не вигнали — дозволили працювати санітаркою. Головний лікар був колись гарним приятелем батька Дена і пожалів більше його, ніж маму.

Ден часто залишався без нагляду. Тинявся в компанії зі старшими хлопцями. Пізнавав уроки вуличного життя. Пробував курити і пити алкоголь.

***

Шпала обізвав його сином шльондри і Ден забив йому «стрілу». А фатальною помилкою Шпали, вже перед бійкою, було те, що він назвав Дена ще й сином підкаблучника, рогоносця і невдахи.

От тоді Дена і переклинило. І весь страх, перед самим сильним старшокласником переростком школи, розвіявся. Він мов бездушний робот кинувся в бійку і примудрився вчасно поцілити Шпалі між ніг і розквасити носа.

Можливо, було і схоже що мати зкурвилася, але він пам’ятав, що був сином гарної, доброї жінки, яка піклувалася про нього і любила його. Поки батько був живий. А потім вона змінилася, він назвива це хворобою. Так, просто була хвороба, інакше як пояснити, чому вона так змінилася?

А батько був для нього святим. Він не одного поганого моменту не міг згадати про нього. Пам’ятав його смішні вуса, які робили його щиру посмішку якоюсь загадковою. Навіть, коли батько трохи лаяв Дена за щось, то ні в голосі, ні в очах ніколи не було гніву. Інколи, він досі чув його голос у снах. Часто сниться, як батько читає на ніч улюблені історії Дена.

Та одного дня серцевий напад все зруйнував і тепер тільки ці сни залишились найприємнішим, що є в його житті. Але ці сни бачив не часто. Інколи прокидається в холодному поту від жаху, але не пам’ятає , що йому снилося і це було найгірше.

***

Директор, Максим Ігорович, колись викладав фізику, тому Ден пішов не до його особистого кабінету, а в підсобку, яка була в класі з фізики. Директором спеціально, залишив собі цю комірчину, щоб там проводити виховні бесіди з проблемними учнями.

Клас порожній. Ден йде, крізь ряди парт, до дошки. Справа від неї — двері до підсобки, пофарбовані білою фарбою з потертою ручкою.

Він знає, що за ними: тісна кімната, з одним вікном – віддушиною, під стелею.

Там завжди панує напівморок. Одна шафа, один стіл, а з чотирьох боків на тебе насувають блідо зелені стіни. Здається, вони от-от почнуть рухатися на нього і розчавлять.

Ден взагалі не любив замкнені приміщення. Сам мешкав на першому поверсі старої «хрущовки». Але коли десь доводилося користуватися ліфтом, у нього завжди прискорювалося серцебиття і шкіра вкривалася холодним потом. Але він стискав кулаки і терпів, а коли двері ліфту відчинялися полегшено зітхав. Він не розумів чому це викликало в нього страх.

Зараз теж видихає і стукає у двері.

— Заходь! — здається наче чує цей голос не вухами, а думками, в голові.

Відчиняє двері, робить крок уперед і завмирає.

Директора немає.

Глава 2

За столом, відкинувшись на спинку старого дерев’яного стільця, сидить чоловік в білому піджаку, з під якого визирає чорна сорочка, наче підібрана під колір його довгого волосся і сонцезахисних окулярів, що ховають очі.

В правій руці тримає сіру папку з паперами і розмахує нею, немов віялом, біля обличчя.

— Ден! Проходь, сідай! — показує папкою, на табуретку біля столу. — Не стовбич шваброю.

Ден сідає. Широко розкритими очима розглядає незнайомця.

— Розумію твій подив. — Чоловік кладе папку на стіл. — Максим Ігорович люб’язно дозволив з тобою поговорити. — Дістає якийсь папірець з папки. — Виявляється, в тебе пристойні проблеми. — Ось заява в поліцію від батьків Олега Денисюка.

— Шпала здав таки! — думає Ден, а вголос питає:

— Ви із поліції?

— Ні і Ні.

— Що?

— Ні, Шпала не стукачів, інші донесли. І ні: я не з поліції.

Ден мовчить, переварюючи сказане

— Неважливо хто я. — Незнайомець сідає рівно, спирається ліктями на стіл, нахиляться ближче до Дена і змовницько шепоче. — Я той, хто може тобі допомогти.

— Я не просив допомоги! — Ден відсторонюється назад і ледь не падає з табурета. — Я з усім розберусь, не вперше!

— Не кіпішуй, малий. Просто послухай, далі вибір за тобою, двері відкриті, ніхто не триматиме, піти можеш хоч зараз. І будеш вигрібати це лайно сам.

Ден дивиться ще раз на спокійне обличчя незнайомця і лишається сидіти. Дійсно, що він втрачає?

— От і славно! — гучно плескає в долоні чоловік в окулярах і відкидається на спинку стільця. — Отже, розклад такий. Тебе попруть зі школи прямо зараз, майже в кінці навчального року, без атестату Тобі можуть за бійку зі Шпалою приписати розбій, якщо його батьки постараються, і тоді зашумиш в колонію для неповнолітніх!

Ден кривиться та мовчить.

— А як ні, ти все одно стоятимеш на обліку в поліції. — Продовжує говорити чоловік. — Тебе навіть в ПТУ не візьмуть, без атестата. І що тебе далі чекає? Ні освіти, ні роботи нормальної знайти не зможеш. Такі як ти пригодяться одним лиш людям, які дадуть роботу, платитимуть добре, але якщо мєнти спіймають ти сидітимеш на нарах, і врешті решт тебе або порішать твої дружки, або мєнти, але як би там не було — горіти тобі в пеклі все одно. А я можу пекло змінити на досить пристойне життя. Я пропоную угоду. — Дістає пластикову карту і простягає хлопцю.

Той бере і розглядає її. Брови повзуть вгору.

— Так, це твій атестат про закінчення неповної середньої освіти, а от і документи з оцінками, доволі пристойними. — Дістає новий папірець з теки. — Тебе приймуть не тільки в ПТУ, а й в якийсь нормальний технікум, після якого можеш навіть поступити в інститут фізкультури, наприклад, силою тебе не обділила природа. А головне зможеш звалити з цього району, навіть з міста і забути про те все, що коїться вдома. Гуртожиток в чужому місті для тебе буде раєм, ніж те що ти маєш зараз. Правда?

Ден здригається. Він давно мріяв покинути місто. Не бачити матір таку. Хотів лиш залишити в пам’яті її добрий образ: якою вона була до смерті батька. Хотів забути все, що відбулося після, особливо після сьогоднішнього інциденту.

— Все, що потрібно буде зробити — це поговорити з одною людиною, яку я тобі покажу, просто переговорити і все. — Каже незнайомець і вказує пальцем на шматок пластику, який Ден досі тримає. — Цей атестат з документами будуть твої. — Бере заяву в поліцію, в інший долоні з’являється запальничка. — А це згорить.

Чоловік клацає запальничкою і хлопець зачаровано дивиться на її вогник.

***

На ватяних ногах Ден виходить з кабінету. В руках — пластиковий атестат. Документи, що підтверджують закінчення школи, отримає, коли виконає завдання чоловіка в білому костюмі.

Глава 3

Весна ніяк не хоче дарувати тепло людям. З темних хмар падають дрібні холодні краплі, які вітер направляє на перехожих і заганяє їх в будинки.

Ніч настає раніше. А сьогодні вона ще й темніша, ніж зазвичай. Як би не вуличні ліхтарі, то на мосту ніхто би не розгледів дівочу постать.

Ліза декілька днів чекала на таку негоду, яка вигнала з вулиць нічних гуляк. Вона нарешті одна і може покінчити з усім.

Перелазить через слизькі поручні і ледь не зривається, але втрималася. Інстинкт самозбереження ще працює. Стає на вузький бетонний карниз і міцно стискає перила. Ну от, нарешті!

Вона стоїть на краю: високо над течією річки і дивиться в її темні води. В голові вир думок, які не дають зосередитися і виконати заплановане.

Течія віднесе її труп далеко-далеко: щоб його навіть не знайшли чи не впізнали. І ніхто не дізнається, куди вона зникла. Ні він, ні та курва! Лізи просто не стане в їхньому житті.

А він так і не навчив її плавати. Це зараз здається іронічним. Чи символічним? Не важливо! Цей міст ще називають мостом закоханих, яких вона щиро ненавидить. Та може після цього він прозріє, або зрадіє — бо перепона його коханню зникне назавжди.

Ліза ніколи не вірила в те примарне кохання, показане в кіно і книжках. А воно, сука, існує! Бо як ще пояснити його сліпоту? Кохання таки заліплює і робить тупими. А Ліза просто стала жертвою довбаного кохання чи злягання, чи чим там затьмарила йому очі та білобриса тварюка?

Вона усвідомлює, що все одно любить його, хоч він виявився слабким, хтивим та сліпим ідіотом. Зрячим сліпим, бо не бачить далі свого носа і декольте тієї курви! Чи не хоче бачити? Може йому так легше сприймати реальність і вірити всьому, що каже та інстасучка?

Та Ліза теж була сліпа! Не бачила всього раніше. Чи теж не хотіла помічати, що не потрібна йому більше? А тепер бачить і все одно його любить! Яка ж вона нікчемна! Може і заслужила на цей біль! Біль з’їдає зсередини розчаруванням, приниженням, втратою віри в світле — в єдину рідну душу, що зрадила! Вбила все!

Та вже все одно: є кохання, не має. Головне скоро біль зникне.

Залишилося зробити один крок туди, де не має життя, туди де нічого не має, ні болю, ні зневіри, ні зламаних надій та втрачених мрій.

Мама — єдина людина, яка її дійсно любила пішла туди давно. Може Ліза її зустріне там: за межами життя? Чому вона померла, а він лишився? Кажуть бог справедливий! Якась вибіркова в нього справедливість. Та вона все виправить!

Він замінив маму, на ту молоду худорляву відьму з довгими ногами. Та стерво спочатку морально її принижувала, коли він не чув, а потім побачила, що все сходить їй з рук, почала користуватися тими руками. Останній раз декілька синців лишила на тілі Лізи. А батько повірив тій паскуді, а дочку ще й винною зробив! Те стерво сказало, що падчерка сама спровокувала конфлікт, а вона, нещасна тільки захищалася від нападу неврівноваженого дівчиська підлітка! І так захищалася, що жодної подряпини не лишилось на її майже двометровому тілі.

От таке те кохання! Яке вбило любов до рідної дочки. Батько нічого не зробив тій інстасучці. І саме болюче — доброго слова не сказав Лізі. Сліпий черствий ідіот!

Глава 4

Отже він свій вибір зробив. А Ліза зробила свій…

Вона робить крок уперед. За ті кілька секунд вільного падіння Ліза розуміє, що вона боїться висоти, води і помирати. Вона хоче жити! Але тіло пронизує біль за мить до того як мозок відключається. Настає пітьма…

Так повинно було статися. Але трапляється інше.

***

Отже він свій вибір зробив. А Ліза зробила свій…

— Ти, зовсім збренділа? — вигукує хтось з темряви.

Ліза здригається та інстинктивно сильніше стискає мокрі поручні, які за мить до цього, хотіла відпустити.

— Хто у воду то кидається? — голос хрипкий і впевнений.

Вона зовсім не чула кроків, мабуть через шум дощу, а може він тихо підкрався.

— Щоб навєрняка, треба на тому боці стрибати! — незнайомець продовжує говорити і голос вже чути ближче. — Там під мостом дорога. Об бетон тебе стопудово розшибе.

Боковим зором помічає, що хтось стає поряд. Озирається і бачить, в світлі ліхтаря, хлопця. Він дивиться не на неї, а вниз — на річку і продовжує говорити.

— Не знаю, що в тебе за трабли. Але я нехо бути свідком твоєї смерті. — Повертає до неї обличчя.

Сірі очі розглядають її з цікавістю. Має доволі симпатичне вольове лице. Здається трохи старший за неї, років шістнадцять. Руді, мокрі пасма волосся, прилипли до лоба. Ніс злегка приплюснутий, повні губи скривилися в на пів посмішці. На круглому підборідді проступає шрам сантиметра два завдовжки, під оком — свіжий синець.

Ліза спантеличена, починає відчувати холод і втому. Ноги промокли і задубли.

Де він взявся? Тепер вона може просто звалитися з мосту і померти, не по своїй волі, а через цього довбня, мабуть обкуреного, бо хто ще в таку негоду лазитиме містом.

Глава 5

Ден зазирає в сумні карі очі дівчини. Вона здається молодша за нього: десь років чотирнадцять, але погляд дорослої дівчини. Таких проникливих, сумних і одночасно живих очей він ще не бачив. В них щось ховається світле і тепле, за тінню смутку і болю. В знайомих однолітків такого не має — в їх поглядах або пофігізм, або злість, або якась дурість чи все разом.

— Чуєш? — говорить знову. — Мо перелізеш назад і ми розійдемось? Бо мене не пре в цей собачий холод витягувати тебе з води. І точно не вкайф буде витягувати труп.

Дівчина мовчить. Опускає очі, але не відвертається від нього. Кругле з повними щічками обличчя, рівні вуста і кирпатий ніс не роблять її красунею, але загалом симпатична

— Знаєш, якось я типу теж думав порішити себе. — Згадує матір і її п’яні витівки. — Але я злякався, не зміг, а ти смілива.

Дівчина зводить на нього погляд.

— Не знаю, як у тебе. — Дивиться теж їй в очі. — А в мене досі повний пісець. Там вдома дурдом. А тут холод і дощ. Але тут краще. А в тебе шо?

Вона мовчить. Він не знає, що ще казати, хоча зазвичай за словом в кишеню не ліз, коли мав діло з дівчатами. Цілувався і зажимався не з однією.

Дощ продовжує нещадно їх поливати. Куртка дівчини наскрізь промокла. Та і Ден — не сухіший за водяника.

— Давай руку, я допоможу. Окс? — протягує долоні. — Перелізеш і я тобі свою сторі розповім, ти мені свою і мо вдвох, щось придумаємо. Дві голови краще.

— Не потрібні мені твої історії, і не цікава тобі моя! — вигукує дівчина. —Іди собі. Яке тобі діло?

— Як кажуть, в якомусь фіговому кіно: тільки не в мою зміну! — Ден намагається усміхнутися. — Немає в мене до тебе ніякого діла. Але я не хочу бачити твою смерть чи знати, що ти помреш сьогодні.

— То вже твої проблеми! — вона відвертається і дивиться у воду.

— Так як хоч тебе звати? — не здається Ден.

— Пішов геть! — перекрикує шум дощу, але злості в голосі не відчувається, лише роздратованість.

— Оригінальне ім’я! — сміється.

— Пофіг! — крик стає тихішим.

— А я, Ден.

— Вітаю! — вигукує майже спокійно.

— А все ж, як звати?

— Нашо воно тобі? — питає вже тихим тоном.

— Щоб могилу твою знайти і квіти покласти! — тепер роздратовано вигукує Ден.

— Не хочу я в могилу! Не хочу, щоб мене хтось бачив мертвою! — знову крик, який різко обривається і починає схлипувати, а потім спокійно говорить крізь сльози. — Річка віднесе тіло далеко і тобі не прийдеться шукати мою могилу. І якщо ти підеш, то не дізнаєшся померла я чи ні. Я буду котом Шредінгера для тебе.

— Шо ще за котяра? — дивується Ден. — З мультика, якогось?

— Залиш мене! — зривається на крик та не перестає плакати.

— Нє-а! Давай злізай. Кіт, бляха, Шредера! Я доведу тебе додому! А як захочеш, кинешся іншим разом, без мене!

— Відчепись! Я тобі ніхто!

— Ти дівчина з мосту, з гарними очима!

Вона здивовано зиркає на нього.

— Слухай, нам не по дорозі! — каже спокійніше.

— Звідки ти знаєш?

— Бо ти там на мосту, а я тут, на краю .— Перестає схлипувати. — Будь ласка, залиш мене.

— Окс! — зітхає Ден. — Але хоч ім’я скажи?

— Ліза.

— Ну от і познайомилися! — посміхається. — Значить тепер ти мені вже не ніхто.

— Ну ти і козел! — вигукує втомлено, але без злості в голосі.

— Я не відчеплюсь, поки не проведу тебе додому! — спокійно реагує Ден.

— А може не має в мене ніякого дому.

— Є, просто він тобі гірше за тюрму, я розумію, але там хоч тепло, зігрієшся і підсохнеш. Ти маєш куди йти зараз. Як і я, але я не хочу знати, що в мене там вдома зараз коїться, бо його вже давно в мене немає, по суті, тільки місце де можна переспати. І найкраще, що я можу зробити зараз, це не дати тобі померти. Тому прошу, злазь!

— Так, мій дім лайно, бо там лайно живе, яке називає себе моїм батьком? Мене там ніхто не чекає, а там, — показує на річку, — я можу зустрітися з мамою!

— Впевнена?

— Я йшла до неї! Вона єдина хто любила, хто любить мене. А він мій батько —кончений! — голос знову переходить на ридання. — А ти, блін, мені заважаєш! Пішов геть!

— Кажуть самогубці ні в рай, ні в пекло не попадають. То ти зустрінешся там з нею. Коли мій батько пішов, я теж ж хотів до нього. Але ж якби то точно було відомо, що там щось є, я б сам давно пішов за ним, але що після смерті — невідомо, а життя одне і краще вихід шукати тут! — протягує знову руку. — Давай допоможу перелізти! І ми точно, щось придумаємо. Я не в одній сраці побував і поки завжди все закінчувалося норм.

Ліза дивиться заплаканими очима на нього, потім — на протягнуту долоню і обережно простягає свою, іншою міцно тримається за поручень. Ден хапає її, і допомагає перелізти назад. Обоє ледь не падають на мокрий бетон.

Ліза машинально поправляє мокре волосся, що прилипло до обличчя і раптом заходиться ридати, повільно осідає на землю у ніг хлопця.

Ден присідає біля неї та обіймає. Вона пригортається до нього.

Глава 6

На іншому краю мосту, в темряві, стоять двоє. Чоловік і жінка. Обоє сухі над ними, наче, якийсь не видимий купол, що захищає від зливи.

— Ти, блін, знала кого вибирати.

— А, ти на цей раз прогадав. Він не зробить цього.

— Ні, мала, ще рано пити шампусік.

— Не називай мене так!

— А то шо?

— Язик всохне!

— Твої ці штучки довго не діють на мене.

— Ну хоч на трохи заткнешся.

— І не мрій, Маро. Ще є час, він зробить це!

Лео зникає. Стіна дощу накриває Мару. Вона відкриває парасолю і повільно йде мокрими порожніми вулицями геть від мосту.

***

Дощ майже вщух. Ден і Ліза зупиняються біля старої десятиповерхівки.

— Вони почуть як я зайду. Вона знову йому щось наплете про мене і він повірить.

— Знаєш, втовкмачити в башку твоєму старому, що він лох і підкаблучник я не можу. Але знаю як зробити так, щоб твоя мачуха зникла з твого життя.

— Тільки не кажи заяву в поліцію накатати і побої зняти, не проканає.

— Ти кажеш вона в інсті тіпа там фіфа крута?

— За лайки та підписників душу продасть.

— Ну, один новий підписник точно з’явиться в неї! — хитро либиться. — Короче, слухай, що робити.

***

Через п’ять хвилин промокла та замерзла Ліза піднімається на свій поверх і відчиняє квартиру. Через кілька хвили там чуються жіночі крики, та інколи чоловічий бас.

Ліза мовчки слухає всі докори дорослих, опустивши голову та втупившись в підлогу, ледь всміхаючись кутиками губ. Терпіти цю курву їй залишилось не довго.

Глава 7

За Лізою зачиняються двері парадного. Дене стоїть, дивлячись на них, немов сподіваючись, що вони зникнуть. Коли нарешті хоче йти геть, за спиною чує знайомий голос.

— Впорався на відмінно!

Обертається і бачить знайомого незнайомця в чорних окулярах та білому костюмі. Дощ тільки закінчився, а на ньому ні краплини. Хоч поряд не видно ні машини, ні іншого укриття, де той міг ховатися від дощу

— Ви, що напостой слідкуєте за мною? — хмуриться Ден. — Що це за дебільна гра?

— Так і так — це гра! — обличчя чоловіка осяює голлівудська посмішка. — І ти виграв! — простягає йому конверт А4. — Твоє офіційне звільнення зі школи. Всі підписи і печатки як треба.

Ден бере пакет і зазирає в середину. Точно, все як казав.

— Але звідки…

— Не важливо, ти врятував цю малу.

— Але чому я, нащо це все?

— Забагато питань! — він дістає з кишені монету номіналом одне євро. — Тримай.

Ден бере її і спантеличено дивиться.

— Поклади в кишеню.

— Що за…?

— Просто поклади і не став дурних запитань, май терпіння

Ден мовчки виконує прохання.

— А тепер поверни мені монету.

Ден засовує руку знову в кишеню і разом з одним євро дістає дві купюри в номіналом в п’ятсот Євро. Таких грошей він з зроду не тримав.

— Ти весь змок, тобі потрібно зігрітися і відпочити, але не в тій конурі де ти живеш. Тут є неподалік недорогий готель. Цих грошей тобі вистачить на це все. Залиш їх і зроби, як я раджу. Це твій бонус за врятоване життя.

Ден ошаліло дивиться на гроші, але розуміє, що це не просто так: шари цьому світі не має, тому він знову мовчить і нічого не відповідає. Хоч і так був впевнений що той чувак знає всі його думки. Екстрасенс мабуть, з тих дебільних шоу, виявляється не всі там шарлатани.

— Вона може бути твоєю! — незнайомець тицяє на монету, що досі лежить в розкритій долоні хлопця, біля купюр. — Ти її ніколи не згубиш, а в кишені в тебе завжди буде кеш, але не більше тисячі євро за добу.

День зиркає на чоловіка, та лиш бачить своє відображення в склі темних лінз його окулярів. Та по тону голосу розуміє, що той не жартує.

— Я тобі даю її на одну добу, щоб ти сам пересвідчився, що це не обман. Потім я повернуся і скажу, що треба зробити, щоб вона стала твоєю назавжди. — Плескає спантеличеного хлопця по плечу. — І так, дійсно, шари в цьому світі не існує. Ти не дурак. І ее екстрасенс я, вони точно шарлатани. Побачимось через двадцять чотири години.

Ден дивиться на монету в долоні і на новенькі купюри. Вагається секунд п’ять і нарешті вирішує віддати все незнайомцю. Але того вже не було.

Глава 8

Ден кладе на стійку рецепції готелю купюру в п’ятсот євро.

Готель не крутий, але доволі пристойний. Цих грошей вистачило, щоб адміністратор неставив зайвих питань.

Замовив номер на добу, їжі та чаю. Зігрівся, наївся, подивився серіал і ліг спати.

Це був найкращий час в його житті за останні декілька років.

Прокинувшись ранком, знаходить в кишені ще тисячу євро.

Незнайомець не збрехав. Монета дійсно генерує гроші.

***

— Ден, я зробила це! — голос Лізи радісно лунає з динаміка смартфона. — Допоможеш поширити?

Він тільки вийшов з душу, як подзвонила Ліза.

— Кидай, зробимо її ще більш популярною!

Ліза присилає посилання на відео, яке вона зняла вдома, заховавши в кімнаті телефон з увімкненою камерою.

На відео мачуха Лізи, мов оскаженіла, кричить на неї останніми матюками.

Зазвичай в соцмережах мачуха постить фото в брендованому одязі, з ресторанів, завжди нафарбована, як лялька. Загалом виставляє себе в образі милої пафосної дівчини, яка любить шопінг, вишукане життя і свого чоловіка. Розповідає, як той балує її подарунками і вихваляється ними в “сторіс”..

А на цьому відео її обличчя перекошене від гніву. Нафарбовані губи кривляться, виставляючи на показ ясна і зуби, роблять обличчя схожим на морду скаженої мавпи, що гарчить і бризкає слиною. Ден бачить як жінка дає ляпаса Лізі. На цьому відео закінчується.

Він та Ліза розповсюджують відео серед підписників мачухи та її батька.

А далі народ в соцмережах починає робити свою улюблену справу — хейтити в коментарях.

***

Ден закінчує снідати в номері, коли знову на екрані смартфону бачить ім’я “Ліза”.

— Ден ти не уявляєш! Спрацювало! Сам її вигнав! — дівчина тараторить, мов заведена, як тільки приймає виклик. — Але переді мною ще не вибачився, але це вже прогрес. Так, я розумію, що якби не думка його друзів і знайомих, типу, а що подумають інші, то хрін би її випер. Дякую, ти мене врятував не тільки від смерті, але й нове життя подарував.

— Та лан Ліз, я просто допоміг. — Каже на автоматі, радісний голос дівчини передає піднесений настрій і йому. В грудях відчуває щось приємне і тепле.

— Ні ти не просто допоміг. Я в боргу перед тобою. Бачив би ти її пику! — весело щебече. — Так перекосило наче лайна наїлася, коли батько її вигнав! Це щось неймовірне!

Слухаючі Лізу, згадує її великі карі очі, які були сповнені смутку і в той же час такі незвично гані.

— Ліз, це просто крутяк! Мо давай давай зустрінемося сьогодні?

Глава 9

Після розмови з Лізою він пройшовся по магазинам. Купив новий одяг, взуття, рюкзак та телефон. Все старе викинув. Нове життя починалося. Тепер він може покинуте це грьобане місто, не бачити більше тої сраної квартири, алкашів друзяк мами, яка вже йому ніяка не мати: блякла тінь, спогад — минуле. Вона померла разом з батьком, а зараз це просто зомбі.

Йому скоро шістнадцять, поступить в якийсь технікуму, там знайде підробіток, а далі вже як карта ляже. В нього ще лишилося шістсот євро. Їх він сховає. На перший час вистачить, щоб літо десь пересидіти, наприклад біля моря, підзаробляючи офіціантом. А потім подасть документи в якійсь навчальний заклад в іншому місті і забуде про все.

***

Ліза чекає Дена при вході в парк. Місце вибрала вона. А коли бачить його, то одразу і не впізнає.

При денному світлі він виявляється зовсім інакшим. Може, тому що, на ньому була нова одежа. Це відразу кидається в око, що він одягнув її вперше: стильні рвані джинси, фірмові сині кросівки та яскрава футболка, яка підкреслює його міцний торс. Все це дуже контрастує з тим темним спортивним костюмом, в якому його бачила на мосту. Виглядає старшим, гарнішим і геть не схожим на грубого підлітка, що вмовляв її не кидатися в прірву. Лише чуприна рудого неслухняного волосся на голові залишилась не змінна.

Він підходить до неї. Вони зніяковіло мовчки стоять один проти одного декілька секунд. Вона хоче обійняти, але не наважується, а він лиш посміхається, розглядаючи її широко відкритими очима, ховаючи руки в кишенях.

— Ти, що бутік , пограбував? — а порушує не зручну мовчанку.

— А ти салон краси?

Ліза заливається рум’янцем і обоє сміються.

***

Ден не міг повірити, що перед ним та перелякана дівчина, що ледь не впала в річку.

При сонячному світлі вона виглядає, як весняна квітка. Розпущене темне волосся, з закрученими локонами, спадає хвилями на плечі. Зелена світла сукня, до колін, гармонійно підкреслює її фігуру. Ледь нафарбовані довгі вії і підведені брови роблять карі очі більш виразними. Вуста, прикрашені тілесного кольору помадою, грайливо виблискують на сонці.

При вході в парк виріс ряд торгових палаток з напоями, солодощами та їжею, а за ними, серед дерев, майданчик з атракціонами: каруселі, батути, чортове колесо, американські гірки.

Скрізь, шумить і гасає дітвора, під наглядом батьків. Пахне фаст-фудами, солодкою ватою та весною.

— Морозиво будеш? — питає Ден.

— А давай, строків не їла.

— Ну, це не сто років самотності, виправимо.

— Ти читав Маркеса ? — здивовано веде бровою.

— Так, але не до кінця. Якщо почесноку, бредятіна повна. Не догнав, чого училка по зарубіжці нахвалювала і так яро втирала нам про цей роман. Я той урок тоді не погуляв чомусь.

— Нічого собі! Прогульник і ходиш до бібліотеки. — Тепер обидві брови дівчини злетіли вгору. — Ніколи не подумала б.

— Не ходжу. Бібліотека від батька дісталася. — Опускає погляд Ден з сумом .

— Ой, пробач! — несвідомо кусає губу.

— Та не парся. Все окс! — Притуляє вказівного пальця до своїх губ і підморгує змовницькі. — Тільки нікому більше не кажи, що я читаю книжки, пацани засміють.

— Окей, це буде наш секрет. — Всміхається у відповідь. — Та я не впевнена, що колись з твоїми друзями побачусь!

— Та які друзі. Так кєнти. — Хмуриться. — Щоб на вулиці не бути лузером, приходиться водитися з різними і головне репутацію не підмочити. — Дістає гроші, щоб розплатитися за морозиво, і з кишені випадає пачка сигарет. Підбирає і перехоплює погляд Лізи. — Не повіриш, я і не курю, ну майже, так не в затяг прикутою, як тусуюся з ними. — Протягує їй морозиво і розкриває своє .— Мене щось це не вставило, як інших.

— Вірю! Від тебе зараз ними не тхне. В мене батько смалить як не в себе. — Ліза знову прикушує губу, картаючи подумки себе за довгий язик і змінює тему. — А я змогла дочитати Сто років самотності. І повністю з тобою згодна, але це моя біда, якщо книжку почала, то якою б нудною чи брєдовою не виявилася, дочитую.

— Вкайф себе мучити? — всміхається глузливо.

— Тай йди ти! — штурхає легенько ліктем його. — А раптом далі буде щось цікаве, а я все пропущу. Я он “Воно” Кінга. Починала читати і спочатку думала, що занудство. А потім, ух! Тиждень під враженням ходила.

— А мені більше Ремарк вставляє! Видно, що чел писав про те, в чому шарив! Смачно і реально все так описав. От там справжні жахи від війни! Куди там твоєму Кінгу, з тими клоунами!

— Ти що теж читав Воно?.

— Ні, фільм бачив!

— Ой, я йому про книжку він мені про фільм, це різні речі.

Вони йдуть далі, від атракціонів вглиб парку по асфальтованій алеї і сперечаються на одну із вічних тем: що краще фільм чи книга.

Глава 10

Шум міста і людській гамір залишається позаду. Легкий вітерець колише гілля дерев і заставляє шепотіти листя. На лавках сидять пенсіонери, закохані пари, мами з колясками. Хтось вигулює собак, а хтось малих дітей.

У висновку дійшли згоди, що якщо книжка слабенька, то по ній можуть зняти гарний фільм і навпаки, як наприклад «Втеча з Шоушенка».

Проходять в глиб парку. Вже менше людей їм зустрічається. Навкруг тихо, спокійно і не жарко, в тіні дерев.

— Непогана місцина! — хвалить Ден. — Ти часто тут зависаєш?

— Як та сучка в моєму житті з’явилася, то часто. — Лице вкриває тінь смутку. —Приходила побути на самоті, не бачити їх фізіономії і не чути тупі розмови.

— Тепер це в минулому.

— Так. — Вона різко зупиняється і обіймає його так сильно, що в Дена перехопило подих, і ледь чутно шепоче. — Дякую тобі. — Цілує в щоку і так само різко відпускає, відсторонюється і йде вперед.

За ці долі секунди він відчуває тепло її тіла, вдихає солодкий аромат парфумів і квітковий запах шампуню від її волосся і несвідомо торкається місця куди вона його поцілувала на щоці. Серце починає битися частіше, а свідомість охоплює почуття радості і піднесення.

Він оговтується і наздоганяє її. Зазирає їй в обличчя і бачить на очах сльози

— Ти чого? — питає розгублено. — Не треба.

З дівчатами, що плачуть, він ще не мав справи.

— Вибач, емоції. Це від полегшення, що так все закінчилося..

— Стій! — бере її за руку.

Ліза зупиняється, але не дивиться на нього, опускає голову. Ден стає навпроти, легенько торкається пальцем її підборіддя.

— Глянь на мене.

Вона піднімає очі. Кілька секунд дивляться одне на одного. Він починає витирати пальцем сльози з обличчя. Вона спочатку здригається, а після посміхається.

— Чекай, візьму серветки. — Дістає їх з сумочки.

Він забирає їх в неї і сам витирає всі сльози з обличчя. Бере її долоню в свою і вони йдуть далі мовчки, тримаючись за руки.

— А що ти тут сама робила в парку?

На парковій алеї вже немає людей, вони зайшли вглиб парку, де крони дерев густіші.

— Читала книжки ,слухала музику і … — на мить вагається та все ж продовжує. — Співала

— Ого! Та ти крута! — очі робляться по п’ять копійок від подиву. — Заспіваєш мені щось?

— Ой ні, не зараз! — щічки червоніють. — Я ще не готова, можливо, якось іншим разом. — А раптом твої кєнти дізнаються, що ти ще й дівчачі пісні слухаєш? — грайливо сміється.

— Тай йди ти! — сміється у відповідь. — Та я серйозно, заспівай щось?

— Обіцяю, що цей час настане, але не сьогодні. — Соромязливо усміхається і заливається румянцем. — Вибач.

— Ловлю на слові! — весело підморгує їй. — А, що за музон слухаєш?

— В основному важкий мет. Надиво заспокоює.

— Та лан. — Брови повзуть вгору і він зупиняється. Сильніше стискає її руку і дивиться у вічі. — Співаєш і любиш метал? – переводить погляд на її вуста.

— А ти? Прогульщік, хуліган який не курить і читає Ремарка?

Ліза теж на мить затримує погляд на його губах.

Їх вуста пізнають перший поцілунок, а через декілька секунд в її сумці дзеленчить смартфон.

Глава 11

Той поцілунок був коротким, але ден відчуває досі приємний його присмак , який немов залишив слід в думках і в пам’яті тіла.

Тепер Ден не впевнений, що хоче покинути місто. Розуміє, що хоче знову побачити Лізу, з нею так приємно і спокійно – він забував про всі негаразди, про все. Так щасливо себе ще не з ким не відчував.

Дзвонив її батько і Ліза зрозуміла, що їй потрібно йти до нього і поговорити, бо вперше за кілька останніх років він назвав її Лізонька. Мабуть все таки одумався і нарешті зрозумів, що в нього є дочка.

Він провів Лізу додому і до вечора протинявся містом. Повернувся в номер, де знову дивився якийсь серіал. А десь опівночі в двері постукали.

Він не сумнівався, що чоловік в чорних окулярах, як і обіцяв, прийде.

— Відчинено! — Ден, піднявся з ліжка.

— А ти добре влаштувався бачу. — Чоловік зайшов, зачинив двері і огледівся.

— Як вас звати?

— Лео.

— Чому носите окуляри?

— Люблю сутінки.

— Ви вампір?

— Ці упирі вимерли вже давно.

— Я думав, вони безсмертні.

— Ні, їх можна вбити і їх вбивали, твої предки. Ну не особисто твої. Я загалом про рід людський. Безсмертні лиш душі.

— Вам потрібна моя душа?

— Ти, явно, тупих фільмів передивився.

— Щоб ви там не запропонували, моя відповідь — ні. А ця штука прикольна. — Ден витягає з кишені монетку і кидає Лео, той спритно її ловить і кладе собі в кишеню. — Дякую, що дали покористуватися.

— Ти не дурак. Але все ж ми поговоримо, вважай ця розмова — плата за користування монетою. Це кілька хвилин твого часу і ти мене більше не побачиш. Якщо захочеш.

— Окей. — Ден бере рюкзак і складає в нього речі. — Я слухаю.

— Ти хочеш зараз кинути все і втекти. А й дійсно: чого паритися? Але ж можна все змінити і повернути те, що втратив — маму. Справжню! Ти поставив хрест на ній. Але її можна витягти з тої ями. Зараз лікують і не таке. Мізки на місце поставлять і душу підлатають, разом з тілом. І в тебе буде сім’я. Так, не повна, але ти матимеш те, що вже п’ять років не маєш. Звісно це коштує грошей. Великих! Тому крім цієї монетники, я пропоную разовий бонус: виграш в лотерею, в будь яку! Ти зможеш зірвати один джекпот. Сам вибереш, заповниш будь які цифри і гроші будуть твої. Ти будеш володар своєї долі, бо гроші правлять світом, ну і лайки в соцмережах. — Всміхається. — Твоя душа мені не потрібна і ніякого договору кров’ю теж не треба підписувати. Кожен сам вибирає як розпоряджатися своєю душею. Ти живеш зараз, а що буде після смерті — не важливо. Ти можеш прожити яскраве життя, лиш треба виконати одну темну справу. І не питати: нащо. А зробити потрібно…

***

Ден аж сіпнувся, коли почув, яке завдання необхідно виконати.

— Ні! — очі по п’ять копійок, щелепа відвисла на пару секунд. — Звісно, ні!

— Не гарячкуй, малий. Обдумай все добре. Не спіши, я оплатив тобі ще цей номер до кінця наступного дня. Якщо погодишся, просто глянь в це дзеркало і назви моє ім’я . — Простягає квадратне, в дерев’яній рамці, люстерко, не більше за смартфон. — Це мій останній презент тобі.

Ден бере його і роздивляється. Нічого особливого, звичайне дзеркало.

— А якщо не погодишся на пропозицію, то просто розбий його і викинь. І ти більше ніколи мене не побачиш. Але навіть коли розіб’єш, в тебе буде ще доба, щоб передумати і виконати завдання. І тоді я виконаю обіцяне! Пам’ятай це!

Лео виходить з номеру.

Ден залишається наодинці зі своїми думками. Та майже одразу приймає рішення не робити, те що запропонував чоловік в білому. Ві дуже хотів повернути маму, але ціна була за це занадто висока. На душі одразу стає легко. Він згадує Лізу і важкість повертається.

Залишатися чи їхати геть? Єдине світле, що його тут тримає це Ліза. Він хотів ще побачити її очі. Обійняти і не відпускати, відчути запах волосся, тепло її тіла, а потім довго-довго цілуватися. Ніколи з ним такого ще не було, щоб так бажав бути поряд з дівчиною.

Врешті, вирішує поспати. Ранком, на свіжу голову легше думається

***

Ден перевіряє, чи все необхідне є в рюкзаку. Він вирішує все таки їхати з міста. А коли облаштується на новому місці, повернеться і забере Лізу.

Сьогодні з нею зустрінеться, все пояснить і піде на вокзал.

Краєм ока бачить на столі люстерко, яке залишив нічний гість і згадує, що треба позбутися цього сміття. Скло в ньому якесь темне і мутнувате. Відображення Дена там, мов в тумані. Але щось притягує погляд. Здається, він може дивиться не тільки на себе , а й — в себе — зазирає у власні думки та спогади.

Змушує себе відірвати від нього погляд та кидає дзеркало на підлогу. Те впадає, та не розбивається. Він бере і б’є скло об кут стола. На склі утворюється павутинчастий візерунок із тріщин, який розділяє поверхню на здесяток малих дзеркал.

Раптом Ден помічає, що з усіх тих шматочків на нього дивляться очі, які кліпають одночасно, потім вони зникають і уламки скла стають темними, як ніч без зірок, і ця темрява накриває Дена суцільним потоком. Він кричить, відчуває як його слух та думки заполоняє нерозбірливий шепіт: тисячі голосів. Голова розкаюється від болю. Свідомість відключається

Синопсис