Вбивство за сюжетом

25 червня 2023 рік

   Як написати моторошну історію? Таку історію, що настільки страшна, що викличе табун мурашок не тільки в читачів, а й у самого автора. Як стати майстром у письмі, що буде стояти поряд із найпопулярнішими горор-письменниками? Ці запитання найчастіше з’являються в моїй пошуковій системі.
Будучи ученицею 10 класу, я вже знаю свої плани на майбутнє — я мрію стати відомою авторкою в жанрі горор. Ще з дитинства мої історії біля вогню в лагері були найстрашнішими. Мама з татом завжди дивувались моїй фантазії, а бабуся неодноразово лаяла за перегляд чергового фільму жахів. Ніколи не бачила себе поряд із такими відомими письменниками як Стівен Кінг чи Роберт Стайн, але скоро це зміниться, а точніше — сьогодні.
Провівши за монітором комп’ютера добрих дві неділі та, випитої дві літри кави, я все-таки написала «шедевр». Ну саме таким словом назвали мою історію, що зайняла друге місце в міжнародному літературному конкурсі, головним призом якого є навчання в самого Вільяма Хендерсона, тривалістю у два місяці. Запрошення на курс я отримала від Університетського коледжу Лондона, де і працює видатний професор та письменник. Як я зрозуміла навчання проходитиме саме в цьому закладі, а проживання та харчування за рахунок університету. Усе, що треба було сплатити самостійно — білети на переліт.                                                                                 Вмовити рідних відпустити мене, виявилось тим ще викликом. Матуся навіть і слухати мене не хотіла, як це її донька їде в незнайому країну, до незнайомих людей на невизначений термін?! Що ж це коїться із цією молоддю?! Тато весь час її заспокоював, промовляючи що поїде зі мною, а бабуся як почула цю новину аж за серце вхопилася. Усе, що відомо моїм рідним, це те, що я одна з учасниць проекту «Навчання майбутніх хоррор письменників» та проходить воно в безпечному місці.
Після довгого перельоту з України до Великобританії, на мене вже чекав маленький бусик. Швиденько закинувши речі, я обрала місце біля вікна, зручно вмостившись. За словами водія дорога займе не більше сорока хвилин, а на моє запитання: «Чому, крім мене, більше немає пасажирів?» він просто хмикнув, сказавши, що пора виїжджати. Усі мої думки займало навчання. Я відчувала тривожність, адже була в незнайомій мені країні, але, слава Богу, добре знала англійську, так як мій тато — американець. І вже вкотре я дістаю лист із запрошенням, знову перечитувавши його:
«Женев’єва Скотт, з радістю повідомляємо, що Ви зайняли 2 місце в конкурсі юних авторів, тому запрошуємо вас на безкоштовне навчання в проекті «Навчання майбутніх горор-письменників від професора Вільяма Хендерсона». Курс відбуватиметься в Лондоні на протязі двох місяців. Початок: 1 липня 2023 року. Детальна інформація знаходиться на нашому сайті. Просимо, надати відповідь протягом 2-х днів».
Всього найкращого, Університетський коледж Лондона.
На цей проект важко потрапити. Наскільки мені відомо, у навчанні приймає участь всього десять учнів. Перший такий проект був запущений два роки потому й набрав неймовірну популярність. Я і досі слідкую за кількома випускниками навчального курсу в режимі онлайн і всі початкові письменники показують приголомшливі результати. Завдяки професору Хендерсону вони стали найвідомішими авторами жахів сучасності. Навіть не віриться, що й мені випала така можливість.
— Ми на місці, юна леді, — почувся голос водія.
Я забрала свої речі та вийшла з автівки. Переді мною височіла величезна будівля, що походить на особняк якоїсь впливової сім’ї. Проте я не зрозуміла чому замість університету я вбачала лише трьоповерховий будинок. Я хотіла було запитати у водія куди він мене привіз, однак поблизу його не опинилось. Дивно, навіть не почула як він від’їхав. Хоча можливо це наслідки довгого перельоту та недосипу, адже в літаку мені так і не вдалось нормально поспати. Не витримавши великої безсонної кількості годин, я все-таки задрімала в дорозі, про що тепер починаю жаліти, адже не розумію, чому я опинилась посеред лісу перед незнайомим мені будинком. Не бажаючи, видумувати зайвого, я вирішила знайти бодай одну людину та отримати відповіді на свої запитання.

10 серпня 2023 року
Я пулею вилетіла на виїзну доріжку цього самого будинку. Переводячи подих, мій погляд швидко обвів всю будівлю та подвір’я, при цьому, зупиняючись на відчинених вікнах та вхідних дверях. Якась тінь промайнула крізь вікно на першому поверсі, що не могло лишитись непоміченим. У цей момент я почула легкий скрип відчиняющихся дверей. Це був досить зрозумілий натяк бігти. Ледве пересуваючись на ватяних ногах, я попрямувала в сторону лісу. Мої думки плутались, а свідомість погрожувала відключитись у будь-який момент. Посильніше натиснувши, вологою від крові, хустинкою на шию, мені з великим трудом вдалось приглушити свій скрик від болю та направитись вглиб лісу подалі від цього кошмару.

30 червня 2023 року
Проходячи повз акуратно підстрижені кущі, я вийшла на головну площу. Хоч я полюбляю жахи та налякати мене досить важко, однак моторошність цього місця доводила протележне: величезний особняк, похмура погода, загадковий туман… Усе натякало на те, ніби я опинилась в одній з історії такого жанру. Ще не вистачало воронів, кружляючих у небі та незрозумілих тіней у вікнах. Проте я вважала свою фантазію не настільки банальною і не включала подібні сценарій бодай до однієї зі своїх творів. По шкірі пробіг табун мурашок, чи то від холоду, чи страху. Усміхнувшись своїй уяві, я покрокувала далі. Помітивши біля дверей чоловіка у формі дворецького, я поспішила до нього: — Доброго дня, я Же… — промовила я, проте була перебита чоловіком:
— Женев’єва Скотт, так, будь ласка проходьте, на вас уже чекають. Пройдіть будь ласка в кімнату, що знаходиться на другому поверсі прямо навпроти сходів, — протараторив він, забравши мої речі. Не промовивши більше і слова, дворецький покрокував у протилежному мені напрямку.
Незважаючи на незнайомі мені коридори, знайти потрібну кімнату було не важко. Зупинившись, біля дверей із табличкою «Женев’єва Скотт» я завмерла, прислухаючись. Мене оточила тиша, схоже я прибула найперша. Двері до моїх «покоїв» виявились зачиненими. Можливо я перепутала кімнату чи не розчула правильно слів дворецького? Ще кілька спроб відчинити двері не дали результатів. Я озирнулась, моя кімната знаходиться чітко по центру коридору. В цілому на поверсі розташовано близько 10 кімнат. На кожних дверях можна помітити табличку з іменем. Навіщо було так морочитися? Я певна, що будь-який учень із легкістю запам’ятав би номер та розположення своєї кімнати.
— Припускаю, що двері зачинені, міс, — почувся голос за спиною. Від несподіванки я ледь не підстрибнула, проте зуміла себе стримати.
— Доброго дня, я одна з учасниць, дворецький сказав прийти сюди, — схоже переді мною стояв сам професор, в інтернеті його фотографій не знайдеш, але моє чуття підказувало, що це він.
— Вітаю я… буду навчати вас. Насправді з персоналу тут тільки вчителі, кухарки, прибиральники та садівник, хоча і він наразі відсутній. Поїхав на день народження дочки. Проте ми не маємо в штаті дворецьких, можливо ви щось не так зрозуміли? — його очі таємничо блиснули, під його впевненими поглядом та мовою тіла я зніяковіла й дійсно подумала, що щось наплутала. — Тим не менш, ваша кімната ще не готова. Зачекайте трішки, можете прогулятись по цьому чудесному будинку, або в саду. Я певен, що тут є на що подивитись, а коли все буде готово, вас повідомлять.
— Зачекайте, пане профессоре, мої речі, схоже їх забрав дворецький, тобто, той чоловік, що схожий на нього.
Після легкої розмови з професором я вирішила прислухатись до його поради та провести собі невеличку екскурсію. Містер Хендерсон запевнив мене, що мої речі обов’язково знайдуться та їх перенесуть до моєї кімнати. Проходячи, повз довжелезні коридори я опинилась біля величезних скляних дверей, що скоріш за все ведуть на задній двір, де судячи з усього, розкинувся сад. Трішки прогулявшись, я помітила відсутність жодної квітки, тільки різноманіття високих та низьких кущів. Йдучи прямо по стежці, я чуть не зомліла. Зліва біля мене стояв садівник. Помітивши мене, чоловік весело помахав лівою рукою, із зжатим у них секатором і повернувся до роботи. Хіба він не повинен бути вдома? Певні сумніви почали закрадатися в моїх думках, але тим не менш, я не звернула на це значної уваги й попрямувала назад до будівлі.
По обіді всіх прибувших покликали зібратись в одній із кімнат, що буде слугувати нам «класом» найближчі два місяці. Саме в цей час мені випала чудова можливість придивитись до інших учасників подальшого навчання. Після представлення самого професора та кількох вчителів, почалось найцікавіше.
— Тепер перейдемо до головного, — почав професор. — Спочатку хочу привітати трійку найкращих авторів: Ава Палмер, Женев’єва Скотт та Олівія Браун. Ви великі молодці! Цим оголошенням я не хочу сказати, що інші чимось гірші, це лише для того, щоб заохотити всіх присутніх до продуктивної праці, а головне — розкриття свого потенціалу на всі сто. Хоч душу продайте, але зробіть усе можливе! Навчання проходитиме з дев’ятої години ранку й до третьої години дня. Як зазвичай, два вихідних: субота та неділя. У нас мало часу, а роботи багато, тому не слід його гаяти. Пам’ятайте, якщо ви всі знаходитесь тут, це означає, що ви були обрані. Обрані за вашу унікальність, талант і стиль, проте нехтування  звичайною дисципліною може перекреслити ваші хороші якості та зіграти з вами невдалий жарт, — почуті слова запали мені в душу. Він із таким ентузіазмом та впевненістю промовив це речення, що моє тіло відразу відреагувало на це новою порцією мурашок. Містер Хендерсон продовжив: — І ще одне, сьогодні на вас чекатиме приємний сюрприз, тому прошу всіх зібратись у залі о шостій вечора.
На останніх слова професора учні почали голосно перешіптуватись між собою, висуваючи різноманітні теорії майбутнього сюрпризу. Дехто припускав, що це буде важливе оголошення щодо покращення нашого навчання, адже саме ця інформація з’являлась на сайті університету досить часто. Хтось говорив про видатну особистість, яку запросили спеціально для нас, або обговорювали можливість отримання певної винагороди після закінчення курсу, такі як можливість друку чи надання рекомендацій. Настільки я пам’ятаю, «випускник» тогорічного навчання підписав контракт із видавництвом, що тісно співпрацює з університетом та почав професійну кар’єру письменника. Висунуті ідеї цілком мали право на існування, проте я відмовилась приймати в них участь, адже вирішила залишити це сюрпризом. Принаймні для себе.
— Професор такий крутий, чи не так? — почувся дівочий голос. — Вечірка в перший же ж день! Ніхто б і не подумав, що навчання може починатися так круто! — Дівчата вийшли з класу весело щебечучи, обговорюючи задану тему.
— Як ти думаєш, це правда? — запитала світловолоса дівчина, виходячи із класу за мною.
— Ти про вечірку? — перепитала я, припускаючи, що вона могла почути ту ж розмову, що й я.
— Так. Не думаю, що професор буде влаштовувати заходи такого роду, адже ми тут заради навчання, а не розваг. Ти як вважаєш?
Незважаючи на те, що ми не знайомі, я чомусь дійшла висновку, що ми знайдемо спільну мову. І справа зовсім не в тому, що її погляд на обговорену ситуацію співпадає з моїм. Тут дещо більше, проте що саме, я не могла зрозуміти.
— Професор здався мені серйозною людиною, але ми не можемо точно знати, що він приготував для нас. У будь-якому випадку, якщо це дійсно виявиться вечірка, я просто не піду.
І це було правдою. Скільки я себе знаю, ніколи не любила такий спосіб відпочинку, адже всі вечірки на яких я була, являли собою збір п’яних підлітків, що намагаються показати свою крутість. Як тільки мої однолітки зрозуміли, що я не їх поля ягода, припинили мене запрошувати, що ні каплі не було образливим для мене. У цей час, окрім уроків, я  займалась письмом, що привело мене туди, де я знаходжусь зараз.
Моя співрозмовниця кивнула, ніби погоджуючись із моєю точкою зору. Залишок дороги пройшов мовчки, а заговорили ми лише тоді, коли опинились біля наших кімнат. Швиденько попрощавшись, ми повернулись до своїх справ так і не дізнавшись імені одна одної.
Після вечері, як і було обіцяно, на нас чекав сюрприз. Точніше, для декого це виявилося очевидним заходом, адже всі дівчата прийшли при повному параді. І як та дівчина тільки дізналась, що професор і справді влаштує вечірку, правда безалкогольну? Хоча кого це хвилює? Для мене було загадкою те, як вони дістали випивку, якщо до міста їхати не менше півгодини. Не думаю, що вони пішли пішки, і справа не в лінощах і навіть не в тому, що їх не відпустили б, а в тому, що їхні збори зайняли б мінімум 2 години. Звісно, видавати дівчат я не збиралася, принаймні поки що. Як зазвичай, алкоголь і підлітки — річ несумісна, а якщо їх з’єднати — чекай біди.
— Чому сумуєш? — запитала та ж дівчина з якою ми нещодавно розмовляли, пропонуючи мені другий стакан з лимонадом.
— Не любителька я таких веселощів, але викладачі, як і сам професор вважають це слушною нагодою познайомитись ближче, — зізналась я, приймаючи напій. — До речі, я — Женев’єва.
— Лора, — представилась моя нова знайома, ніяково посміхаючись. Схоже їй було не зовсім зручно знаходитись тут, так само як і мені.
Ми розмістились у просторій залі на першому поверсі. Нас оточували величезні вікна до підлоги, крізь які було видно частину басейну, схоже пригодного для плавання. Звісно дозволу плавати нам не давали, але дана кімната, повністю була в нашому розпорядженні: кілька столів із закусками й газованими напоями, кілька стільців із пуфиками та дві колонки по боках, від невеличкого п’єдесталу із мікрофоном. Звісно гучність музики не перевищувала середньої позначки, але п’яних дівчат це  не зовсім то й засмучувало. З усієї компанії лише ми з Лорою відмовились пити й тому вдвох сиділи в куточку, спостерігаючи за тим що відбувається.
Трішки потеревенивши, я підтвердила свою теорію нашої можливої дружби. Ми знайшли багато чого спільного: від улюблених книг та письменників до більш глибоких тем, пов’язаних із поглядом на життя. Незважаючи на те, що нам було лише по п’ятнадцять років, нас взагалі не цікавили всілякі вечірки та драми із першими хлопцями. Ми точно знали, що хочемо від життя і, звісно, на першому місці були кар’єра та знайдення свого місця в цьому світі.
— О ні, здається, мені пора йти, — прошепотіла я новій подрузі, підозрюючи, що скоро почнеться караоке, проте не встигла підійнятись як мене зупинила Лора.
— Я обожнюю караоке! — несподівано вигукнула дівчина, витріщивши на мене свої великі блакитні очі. — Будь ласочка, побудь зі мною хоча б пару хвилин.
Довго просити мене зостатись їй не пришлось, що що, а вмовляти вона вміє. Так як Лора не хотіла залишитися на самоті з іншими дівчатами, я вирішила піти на компроміс, тому ми погодились послухати максимум дві пісні та розходитись по кімнатам.
Першою в черзі на демонстрацію голосу визвалась та сама дівчина, що й повідомила своїх подруг про вечірку. Якщо мені не зраджує пам’ять, то її звали Ава і, як я зуміла підслухати із чужих розмов, її мати працювала тут кухаркою. Голос дівчини виявився неймовірним. До цього я ще ніколи не чула настільки прекрасного співу і вперше не пошкодувала, що зосталась на караоке.
— Дурепо, ти що натворила?! — викрикнула дівчина, промокаючи серветкою свій топ. Її, наповнений злобою, погляд був прикутий до Лори, яка відійшла до столиків за новим коктейлем. — Взагалі не бачиш куди преш?! Ти зіпсувала мій одяг, його тепер не відпрати!
З кожною новою фразою вона розпалялась усе більше, а її рухи ставали більш агресивними. Під новою порцією образливих слів, Лора стиснулася, навіть не промовивши ні слова у свій захист. Коли рука агресорки замахнулась, я не витримала й підірвалась зі свого місця, направляючись у бік перепалки.
— Не смій цього робити, — промовив хлопець, що з’явився нізвідки. — Як би там не було, ти не маєш права ображати інших, а тим паче підіймати на них руку. На сьогодні булінг вважається різновидом насильства та має певні наслідки. Думаю, тобі слід зупинитись, якщо не хочеш їх смакувати.
Не очікуючи такого розвитку подій, шокована дівчина на мить замовчала. Користуючись цією затримкою ми із загадковим незнайомцем допомогли Лорі підвестись на ноги, адже із-за паніки чи страху вона втратила рівновагу й навіть поранила руку через розбитий стакан. Отямившись, дівчина почала голосно кричати щось нам вслід, проте розібрати слів у нас не було можливості, адже ми вже покинули кімнату.
Як виявилось, хлопця звали Олівер і він також є учасником цього навчання, проте приїхав із запізненням. Про вечірку його повідомили, але він не зовсім полюбляє такий спосіб розважитись, тому сидів на дворі біля басейну, читаючи книгу. Галаси, що доносились із відчиненого вікна, привернули його увагу, тому хлопець вирішив перевірити обстановку.
Наразі ми сиділи в повній тиші в кімнаті Лори. Кожен був занурений у свої роздуми, що були пов’язані спільною темою. Подруга розповіла, що постійно переживала схожі події вдома, адже батько часто її бив, а мати вказувала на всі можливі й неможливі недоліки, що мала їхня донька. Саме через це, вона не змогла постояти за себе в даній ситуації. Я і подумати не могла, через що вона проходила, але свідомо розуміла, що така поведінка до людини недопустима — як із боку рідних, так і з боку інших людей. Погладжуючи забинтовану долонь, подруга промовила хриплим від сліз голосом:
— Дякую, що посиділи зі мною. Я ляжу спати й мені стане краще, — ледве посміхаючись дівчина лягла під ковдру.
Попрощавшись, я пообіцяла, що зайду зранку, перед початком занять. Мені щиро хотілось її підтримати. Ми з Олівером опинились у темному коридорі. Помовчавши з хвилину, нами було вирішено розходитись по кімнатам, проте не пройшло й десяти хвилин, як я почула стукіт у двері. Той самий хлопець, ніяково посміхаючись, запропонував провести з ним ще деякий час, на що я залюбки погодилась.
Мені настільки сподобалась його компанія, що я і не помітила як наступив світанок. Весь цей час ми бродили по нічному саду розмовляючи буквально про все. Підійшовши до наших кімнат, Олівер промовив:
— Був радий поспілкуватись. Тим паче з такою гарною та кмітливості дівчиною, як ти, — його слова викликали в моєму тілі бурну реакцію. Язик почав заплітатись, не в змозі вимовити хоч слово, а щоки моментально почервоніли. Він продовжив: — Скоро побачимось…
— АААААА! — пролунав пронизливий крик зі сторони басейну.

Синопсис