Точка зникнення

Єгор чекав на брамника–ключаря, як домовилися, біля метро «Золоті Ворота». Проте той ще здалеку махнув йому й показав іти до самої башти. Відімкнув двері службового входу з боку Ярославова Валу, пропустив Єгора вперед, увійшов слідом і знову замкнув. Всередині споруди бриніла та дивовижна дзвінка тиша, що завжди заворожувала Єгора. І напівтемрява. Брамник вирішив не вмикати електричне освітлення. У принципі, вистачало світла, що просочувалося крізь геркасу – опускну ґрату. Час був ранній, тож ті туристи, що завжди юрбляться навколо ґрати, намагаючись крізь неї роздивитися щось усередині, ще спали.

Брамник обережно посунув музейну стійку з червоним шнуром, підійшов до справжньої стіни Золотих Воріт і поклав долоню на шерехатий віковий камінь.

– Підійди, – сказав Єгору. Той підійшов. – Доторкнися… Що відчуваєш?

– Ну як… оце… час, історію.

Брамник подивився недовірливо, зітхнув:

– Добре, в нас обмаль часу, пора в метро.

– Ні, дійсно ж відчуваю! Тишу, наприклад, оту.

– Тишу? Тоді правда! – усміхнувся брамник. – Інструкцію на паперовому носії взяв? Перевір.

Єгор дістав із наплічника й розгорнув товстий зошит, щільно списаний красивим почерком, згорнув і сховав назад.

Брамник простягнув невеличкий витягнутий футляр.

– Теж візьми. Це малий ключ. Що воно таке, розберешся. Коли треба буде.

– Все ж таки я не вірю, що…

– Незабаром усе взнаємо, – перебив брамник. – Ходімо хутчіш! Наплічник не знімай за будь-яких обставин.

Вони спустилися на перон станції метро і кілька секунд, як завжди, роздивлялися велике мозаїчне панно із зображенням Архистратига Михаїла.

Три! – погляд на птаху ліворуч.

Два! – погляд на птаху праворуч.

Один! – погляд на руку, що тримає меч.

– Отже, йди за мною вслід. Коли лишиться остання арка, попереджу. Пірнай туди сам, а я зостануся. Нехай тобі щастить у всьому! Ну, почали!

Брамник упевнено йшов досить складним маршрутом, який Єгор точно б не запам’ятав. Вони проходили певні арки, де-не-де непомітно торкалися колон. Єгор знав – це теж пов’язане з мозаїками на склепіннях.

– Ще довго? – спитав.

– Ще шість арок, сьома – твоя…

І тут раптом увімкнулася й, заповнюючи простір, завила висока нота, від якої закладало вуха. Це зазвучав ревун повітряної тривоги.

– Що це? Мабуть, таки помилка чи навчання… Ми ж у НАТО, не може бути повітряної тривоги!

Брамник помітно сполотнів, але намагався бути спокійним:

– Це гірше.

Раптом світло згасло, зусібіч почулися зойки, розпочиналася паніка й метушня. За хвилину ввімкнулося аварійне світло – та тьмяна, проте дуже гарна візерунчаста підсвітка, яку неможливо побачити під час роботи метро. Повільно, але невпинно загудів гермозаслон на виході в місто.

«Увага! Повітряна тривога! Виходи з метро заблоковані. Всі ескалатори працюють на спуск. Зберігайте спокій!»

– Нумо, рушаймо далі! – брамник смикнув Єгора, який застиг на місці. – Нам своє робити.

Обминули ще кілька колон. Тоді брамник зробив такий жест, наче свайпає простір убік, і легенько підштовхнув Єгора в останню арку. Той встиг озирнутися, як раптом почув віддалений гуркіт… Здалося, що попри гермозаслон на пероні клубочиться й росте величезна хмара пилу. Та раптом перон наче розчинився у повітрі, спочатку лишившися розпливчастою плямою в полі зору, а тоді поступово перетворився на яскраву цятку – і раптом все згасло, щезло. Замість того Єгор знову відчув, як майже фізично навколо лунає тиша, глибока, вікова, не просторова, а вічна, позачасова. І в ту тишу, як у колиску, він впав – і знепритомнів.

***

От що ви робите, коли купуєте нову річ? Приміром, костюм? Авжеж, вам закортить спочатку позбавитися ярлика, що має звичку зненацька вистрибувати з-за коміру. «Нова річ! – майже волає той красень. – Всім дивитися на цього забудькуватого хлопа!» Ну так. Тільки крім нього ще існують інші підступні шматочки. Вони підрублені у швах і можуть розповісти про власника набагато більше, ніж бува потрібно. Приміром, рік виробництва. Тож Єгор ретельно оглядав кожну нову річь.

Малий підійшов, зітхнув і мовчки всівся навпроти.

– Щось важливе? – Єгор витягнув нитку й запитально подивився на нього.

– Та так… наснилося під ранок, що батько сидить біля ліжка. Я спочатку зрадів, а коли згадав, що він неживий, кажу – повертайся, звідки прийшов. Він не слухає, бурмоче «подивись у коридорі», та посувається до мене. Я злякався, і бігцем до мами. Вона йому щось сказала, то він пішов. А як прокинувся та згадав, що їх обох нема… так гірко, наче це вчора сталося.

Єгор відклав ножиці.

– Мені вони теж часом сняться.

По тому, як міцно уп’явся Малий пальцями у край стола – аж кісточки побілили – Єгор зрозумів, що розмова буде складною.

– Скільки разів ти обіцяв знайти чи хоча б взнати щось про батьків? Пам’ятаєш? Із того дня, коли ми вперше побачили один одного. Чи збрехав тоді? А я чекаю. Вже десять років.

– Не збрехав. Але впевненості в успіху цієї справи як не мав, так і досі не маю. Хоча роблю все можливе. Просто ти був ще занадто малий, і я мусив тебе підтримати.

– Наче й не рідний брат…

– Ну знов за рибу гроші! Слухай, Малий, ну хочеш, повторимо аналіз ДНК? Але закладаюся – збіг буде майже стовідсотковий.

Малий знітився:

– Вибач. Я не про те. До речі! Маю прохання. Припини звати мене Малим – хоча б при знайомих. Я вже давно не малий.

Єгор відчув, що напруга спадає, і поквапився змінити тему:

– Овва! Мабуть, незабаром із кимось познайомиш? То як її звати, Мал… га, Юрку?

– Петра. Її батьки колись працювали в Афінах, тож назвали доньку грецьким ім’ям.

Малий вдав, що нехотя дістає телефона, погортав світлини:

– От.

– Гарна! І щось у рисах дійсно грецьке – таке, знаєш, як на кам’яних маскаронах, що прикрашають будинки. У стилі Ар Нуво.

Малий зітхнув.

– Не знаю, що то за арнуво, але загалом вона класна. Тільки на поступки геть не йде, лише цілуватися дозволяє. А далі – стає вперта, мов дійсно кам’яна. Боюсь образити.

– І правильно. Нехай іде природним шляхом, поступово. Мені ще дідом ставати зарано, чи як воно називатиметься.

– А про той коридор, що батько згадав уві сні… Мабуть, тому, що ніяк не наважуся за ті двері спитати. Ти ж бо в якійсь таємній службі метро працюєш – може, воно так і треба.

– За які двері? – здивовано спитав Єгор.

– Та ладно! Хіба, дійсно, не знаєш? Ну то ходімо, покажу.

У передпокої Малий відчинив шафу з одягом, посунув убік речі й показав на задню стінку.

– Оце нещодавно відійшов лист фанери – гадав, що пересохнув од часу. То я хотів полагодити, тільки спочатку зняти та обробити, щоби далі не «грав». Але та фанера ковзає на полозках. Рухається вбік, а за нею – диви.

Малий із невеликим зусиллям посунув фанерну загорожу, за якою виявилися міцні броньовані двері з утопленою врівень із поверхнею ручкою.

– Слово даю – вперше бачу, – розгублено прошепотів Єгор. – Як у кіно… Цікаво, що то за гра в Нарнію?

Він смикнув ручку – марно, міцно зачинено. Проте замкової шпарини не було, тільки невеличкий круглий отвір, занадто малий для будь-якого ключа.

«Малий ключ!» І Єгор поспіхом повернувся до вітальні, до великої книжкової шафи, та незабаром повернувся, тримаючи… авторучку.

– О май гош! – Малий театрально закотив очі. – Тут-то воно до чого?

– Потім розповім. До речі, з неї почалась уся колекція. Нумо, посунься…

Старовинна ручка мала виріз на пері у вигляді замкової шпарини. Єгор підніс її до дверей і занурив у круглий отвір. Негайно всередині спалахнуло червоне світло – таке, мов якийсь пристрій зчитував інформацію. Незабаром щось клацнуло, і двері трохи відійшли од прорізу. За ними панувала суцільна темрява.

– Ти точно не знав? – недовірливо спитав Малий.

Коли очі призвичаїлись, стало видно невеликий майданчик і сходи вниз. Єгор помацав стіну – знайшовся вимикач, але він не працював.

– Перевір-но у щитку, чи всі автомати ввімкнені, – звернувся до Малого. – Та ліхтарики теж неси.

За деякий час загорілася лампочка під стелею і десь унизу теж. Повітря було спертим, але чимось неприємним не тхнуло.

На цьому майданчику були ще одні двері. Єгор відчинив – і добре, що не зробив крок. За ними виявилася ліфтова шахта, зсередини обкладена цеглою. Два натягнуті троси тягнулися вниз, дуже далеко, на кілька поверхів, і там ще можна було роздивитися дах кабіни. Посвітив угору – за кілька метрів бетонна стеля, і під нею на стені висіть противага.

– То що, виходить, це персональний ліфт для нашої квартири? Судячи з кількості пилу, ним не користалися багато років. І хтось, мабуть, не мав змоги піднятися востаннє, бо кабіна назавжди лишилася внизу.

– Блін, я не хочу зустріти там несвіжого трупака… – розпачливо сказав Малий.

– Не хочеш – не зустрінеш, – «заспокоїв» Єгор. – Але подивитися, що воно таке, треба. Звісно, йдемо пішки.

Про всяк випадок двері розклинили праскою.

– Я перший, ти – за п’ять кроків позаду, – і Єгор першим почав спускатися.

Круті кам’яні сходинки поступово забирали ліворуч, оминаючи ліфтову шахту. Уздовж стіни тягнулося мідне зеленувате, вкрите патиною поруччя – таке, як роблять у метро. Спуск, не надто швидкий, зайняв приблизно десять хвилин. Враховуючи, що квартира на першому, зараз вони опинилися глибоко під землею – десь на рівні десятого поверху. Зі знаком мінус. І знов невеликий майданчик, і знову двері. Цього разу незамкнуті.

Стулки легко розчинились – і Єгор од подиву присвиснув. Перед очами предстало велике приміщення, площею мабуть у сто квадратних метрів і метрів п’ять заввишки.

– Здається, ми з усіх українців маємо найбільший льох.

– Ніколи не розумів, навіщо батьки придбали цю квартиру у висотці, – сказав Малий. – Адже за ці гроші могли купити значно більшу в новобудові чи навіть дім у передмісті. А головне – навіщо взагалі купувати нерухомість, якщо ми точно не збиралися залишатися в цій дупі світу, а мріяли якнайшвидше повернутися в Україну. Мені й тоді тут було незатишно, а зараз – просто бридко.

– Схоже, заради цього й придбали… Ти чому зажурився? Диви, яка пригода.

– Братику, що ми тут робимо, скажи!

– Рятуємо світ, – як завжди, чи то серйозно, чи жартома, задумливо відповів Єгор, роздивляючись дивне приміщення. – Я, звісно, давно хочу тобі дещо розповісти, проте досі не знаю, як розпочати… Добре, про це згодом. Зараз треба перевірити шафи – чи нема там ще якогось сюрпризу, ще однієї Нарнії, та чи не лазить до нас із цієї «печери» Хтось.

Втім, зала більше скидалася на закинуту майстерню – червоно-біла метлахська плитка на підлозі, верстат із якимось приладдям, і вздовж усіх стін – старовинні дерев’яні шафи, стелажі та стоси шухляд, як у заводському цеху. Звісно, все це щільно вкрито пилом, але жодних ознак занедбаності, все ціле, скло не побите. Круглі чорні плафони з лампами накалювання низько звисали зі стелі.

Поруч із виходом просто на підлозі стояли мотор і редуктор ліфту і до отвору під стелею тягнулися ті ж троси.

– Назад теж підемо пішки. Бо хтозна, в якому воно стані та чи не подає сигнал у свою диспетчерську.

Найцікавіше було в центрі дивної зали. Там робила коло іграшкова залізниця. Вона мала лиш одну станцію з острівною платформою, обабіч якої попарно вишикувалися скляні пляшки, схожі на аптечні. Деякі закорковані, деякі – ні. Зовнішній бік пляшок пофарбований червоним. Судячи з того, що й на іграшковій платформі червоні ґратки чергувалися з білими, це схематична копія станції метро, що знаходилася десь поруч, за товщею стін і шаром землі. А пляшки нагадували арки в оформленні станції – декоративні архітектурні склепіння.

Усі шафи й шухляди виявилися порожніми. Та в одному місці, де шафа на півметра не доходила до стелі, Малий помітив квадрат, що трохи випинався із стіни. Драбина – звичайна будівельна, з трьох секцій – знайшлася під верстатом. Малий вдерся під стелю, обмацав той квадрат і зрештою знайшов клямку. Це було вікно, практично хвіртка, яку він обережно прочинив і зазирнув назовні…

– То що там? Розказуй, що бачиш.

– Жерсть… Подивися сам.

Єгор у свою чергу піднявся драбиною до хвіртки – та завмер од несподіванки побаченого, хоча й давно знайомого. Внизу був тунель метро, а на відстані, не так далеко – світло, і навіть можна було роздивитися самий «хвіст» платформи. Віконце виходило під «стелю» тунеля. Мабуть, саме тут між тюбінгами розташовувалася збійка двох секцій. За хвилину почувся звук потяга, що наближався, і незабаром унизу промчав поїзд у напрямку станції «Красні ворота».

***

Уночі на Вкраїну знов летіли ракети. Єгор прокинувся, як почалась атака – так було щоразу. Прокидався – і відразу накривало. Від сорому і відчуття провини – того, що він там, де є, а не на фронті. Кілька годин моніторів новини, до відбою, тож забувся тільки під ранок і не чув будильника. Розбудив телефонний дзвінок з роботи. Сталася якась надзвичайна подія, на нього чекали. Малого вдома не було, мабуть, на парах в інституті. Єгор швидко зібрався.

Щоранку він виходив у двір-колодязь будинку, що скидався на довжелезний весільний торт із зірочкою. Двері під’їзду, важкі та відлюдкуваті, – наче створені не для людей, а щоб комусь щось довести. І двір був неприємний, відлюдний. Двічі огороджений решітками та сітками, за якими, як звірята в зоопарку, дивилися на нечастих перехожих діти жильців. Решітки, ґрати, паркани, відеокамери, замки і всюдисуща охорона – не лише у цьому «елітному» будинку, а й у місті, та повсюди взагалі – як норма, прийнята єдино можливою для всієї країни.

Єгор поквапився пройти цим двором два десятки метрів і приклав картку до інших дверей – обшарпаних, непримітних. За ними – ще одні, величезні й пихаті, з золотою табличкою. Отам вже чергував охоронець, а далі – швидкісний ліфт поніс його вниз, до службових приміщень метро.

Мало хто знав, що врівень із станцією «Красні ворота» розташовано ще один тюбінг, який належить геть іншій службі – Держчаснагляду. Формально ця контора опікується еталонами метричної системи – тобто тим, що колись було палатою мір і ваги. Але насправді…

Його керівник, Дмитро Подлипський, смурний і заклопотаний, ішов кудись, та швидко зупинився, щойно побачив Єгора.

– Я шукав тебе! Ходімо.

– Що сталося?

– Дупа в нас сталася, дупонька… Якщо коротко – збій у роботі порталів. Хтось чужий скористався Аркою-12. Уявив? Таке вперше. Якщо самотужки не з’ясуємо, то там, – підняв палець догори, – ініціюють внутрішнє розслідування. А воно нам треба? В нас і так тут – дупа. А, ну я вже казав… Не варто виносити сміття, розберемося без служби власної безпеки. А тоді вже доповімо як про пофіксений баг. Ти зараз у якому проекті?

– «Проблема Стіни».

– Отож, топчемося на місці. Раптом що – й голови полетять. Йдемо, подивишся сам.

«Арка-12» мала найнижчий захист. Власне, й створена була суто для воротарів – працівників порталу – на випадок нештатних ситуацій, як аварійний вихід до скверу біля метро.

– Може, накосячів хтось із новачків? – припустив Єгор.

– На пульті арку не вмикали. Вся зміна – тут, на місці. Порушнику вдалося втекти. Стався злам, і наслідки – жахливі. Зараз ми прокотимось до наступної зупинки. Якщо пощастить, то сам побачиш. Хоча, краще б воно вже вгомонилося.

***

Пасажирів у вагоні було мало. Всі сиділи. Лиш один чоловік, попри вільні місця, стояв і читав паперову книжку. Раптом потяг різко загальмував, і той, що читав, ледь не впав. Книга полетіла на підлогу, і Єгор побачив назву: «Вхід до пекла». Потяг стояв уже кілька хвилин, мовчав машиніст, і зростала тривога у вагоні, наче в очікуванні чогось невідворотного.

Хвилин за п’ять почувся гул, він зростав, і за мить повз них пронісся яскраво освітлений поїзд. Єгор бачив обличчя пасажирів. Ті сміялися, махали людям в їхньому потягу, притискалися до скла. Щось було в них дивне, але що саме, відразу не зрозумієш. Їхній поїзд простояв ще кілька хвилин. Решта пасажирів почали нервувати, натискали кнопку переговорів із машиністом, хтось намагався телефонувати, проте мережі не було…

Той, що впустив книжку, раптом відчинив вікно, висунувся в темряву і крикнув:

– Чому стоїмо?

Під землею це здавалося й кумедним, і лячним… Аж тут поїзд, нарешті, зрушив. І тільки коли вони з Подлипським на наступній зупинці вийшли з вагону, Єгор усвідомив, що саме було дивним у пасажирах потягу, що промчав повз. Їхні сукні, сорочки, зачіски – все за модою п’ятдесятих років минулого століття. Тож і радісне збудження здавалося природним для людей, яким метро ще в дивину. А ще – той потяг ішов в одному з ними напрямку, що технічно було неможливим.

– Зрозумів? – спитався Подлипський. Єгор кивнув. – Через злам стався некерований виток енергії. З’явилися фантоми сполучення, про які я тільки в секретних інструкціях і читав. Ті люди перетнули цю точку у просторі багато років тому… Власне, станом на зараз вони вже мертві. А бачив, як реагували в нашому вагоні?

– Авжеж! Ніяк.

– Та да, майже не звернули увагу. Десятиліття від’ємної селекції призвели до того, що байдужість стала нормою і єдиним засобом реагування на щось незвичне чи навіть небезпечне.

Єгор у відповідь знову важно кивнув – і промовчав. Подлипський вважав себе лібералом і пишався тим, що вмиє «красиво» штучно висловлятися. Але зараз, коли триває війна, з колишніх російських лібералів позлазила самоварна позолота. Тож варто помовчати й не ризикувати більшим. Ліберал… Подлипський був настільки безбарвним і ніяким, що здавалося – він не лише ярлики, він і душу разом із ними з себе споров.

Поїхали назад. І цього разу сподівалися, що обійдеться без сюрпризів – бо потяг уже наближався до станції. Аж тут за вікном з’явилося світло. Дедалі воно ставало яскравішим… і несподівано потяг виїхав із підземного тунелю. Навкруги – поле. Ліворуч удалині якесь поселення, праворуч неподалік – густий ліс. На узліссі паслися коні.

– Цікаво, це який рік? – тихо спитав Подлипський.

– Та що там рік – мабуть, чотирнадцяте століття.

Вагон здригнувся, мов од підземного поштовху, і став. Світло за вікнами на мить померкло, та незабаром знов засвітило сонце. Коли Єгор глянув у бік лісу, то замість коней, що паслися, просто на них полетіли вершники, одягнені в гімнастерки й шинелі часів громадянської війни. Обличчя перекошені від напруги, земля переорана від розривів снарядів. Раптом увімкнувся звук канонади, окремі постріли перемежовувалися кулеметними чергами. Пасажири у потягу мов скам’янили – поки хтось небажаючий вийти з зони комфорту не припустив:

– Мабуть, кіно знімають. Чи голограма, я читав про таке.

І знову всі втупилися в гаджети – вай-фай, як на диво, працював.

«Так, їх нічим не здивувати, – подумав і собі Єгор. – Зачинились у власні мушлі, без емоцій, без емпатії. Готові сприймати навколишнє як декорації для кіно».

Аж тут, якраз навпроти Єгора, з іржанням і хрипом крізь стіну вагона ввалився гнідий жеребець із підкошеними передніми ногами – мабуть, підстрелений кимось із солдатів.

Стіна лишилася неушкодженою, хоча Єгор чув розпечене дихання коня й бачив піну, що валилася з рота. Кінь майже дістав копитами до грудей Єгора. Та він впав на підлогу, перекотився й скочив на рівні. Проте кінь уже почав танути на очах – і незабаром зник. А потяг повільно зрушив з місця й за хвилину в’їхав на «Красні ворота».

– Не наглядають за кіньми як слід, – пробурчала якась жінка.

– Він тебе не зачепив? – спитав блідий Подлипський.

– Не встиг. Але налякав трохи, – визнав Єгор. – Все ж таки прямого «пробою» не сталося, це фантоми. Чи…

– Що?

– Чи нема у цьому, так би мовити, містичної складової?

Подлипський спочатку втупився в Єгора, наче не зрозумів, про що йдеться, а тоді зареготав, випускаючи пару, бо й сам помітно злякався.

– Ти що, яка така складова. Якщо це й фантастика, то суто наукова. Дія порталу підлягає винятково законам фізики. Коротше. Доручаю тобі з’ясувати, хто та яким чином зламав захист арки. Живеш поруч, Проблема Стіни на те й проблема, що нікуди від нас не втече. Зрозумів? От і займайся. Я щиро впевнений, що ми бачили фантоми, хоча хтозна… Про всяк випадок, постарайся не потрапити під копита, – і Подлипський підморгнув.

– Хіба я слідчий? З чого хоч починати?

– Не знаю, ну… почни з перевірки камер стеження – так завжди роблять. До речі, тобі та Стіна ще не набридла? Тут тобою зацікавилися в іншому відділі. Тема – дуже перспективна, але цілком таємна. Хоча воно того варте.

– Дякую, Проблема Стіни для мене цікавіша. Та й не сказати, що аж так кортить лізти в ті державні таємниці.

«Тільки не кидайте у терновий кущ», – подумав Єгор, розуміючи, що Подлипський до цієї теми ще повернеться.

***

Єгор уже другу годину передивлявся записи камер. Черговий по станції, в якого давно закінчилася зміна, відверто нудьгував і з сумом дивився на нерозгадані кросворди. Та раптом пожвавився й поставив відтворення на «стоп», а тоді трохи відмотав назад.

– Диви, знов та божевільна.

– Що це за одна?

– Та хтозна, якась дівчина дурна. Наказали її ганяти, бо ходить у метро на картах ворожити. А то бува, що тиняється пероном та рахує щось. А спитаєш – каже, ґратки на підлозі роздивляюся, червоні та білі. Але вона така… не шкідлива, тільки трохи причинна. Сьогодні зранку теж була, до цього переполоху… А це що? Ти бач, у неї, виявляється, й хлопець є!

Єгора теж зацікавила дівчина. Звісно, фото вчора бачив побіжно, проте був майже впевнений, що то Петра. Та ще здалося, що вона дивиться просто в камеру, просто на них. Чомусь аж до мурах. А вона бачить – і посміхається. Щодо хлопця – сто відсотків, то був Малий, хоч і стояв спиною. І на цьому запис обірвався.

– Ця камера часто збоїть.

– Коли зроблено цей запис?

– Це не запис. Вони, мабуть, ще там, якщо не поїхали кудись. То що? Я можу вже йти?

– Так! Дякую!

Єгор вийшов із апаратної та спробував зателефонувати Юрку. Той був поза доступом, тож Єгор вирішив прогулятися пероном. І у протилежному кінці платформи побачив обох. Вони сиділи на лавочці та щось із захопленням роздивлялися. Підійти ближче виявилося нескладним, бо на станції, як завжди, трималася напівтемрява, а пасажирів уже було відносно багато. Втім, Петра з Малим аж настільки занурились у свою справу, що нічого навколо не помічали.

Єгор обережно пройшов повз. Побачив, що дівчина зробила розклад на таро. Це була колода «78 дверей». Деякий час він просто спостерігав, не розуміючи, навіщо це робить. Аж ось вони підіймаються, повільно йдуть до однієї з арок. Обіймаються і довго цілуються. Єгору здається, що Петра поступово затягує Малого в арку. Це інша, не дванадцята. Малий заходить усередину… і тут в арці з’являється слабке спочатку сяйво, як серпанок. Поступово з нього викарбовуються яскраві струмені, що перехрещуються, мов ґрати…

Єгор встигає добігти, з силою вириває Малого з внутрішнього простору арки. Той здивований, злиться й не розуміє, навіщо Єгор це вчинив. І що він узагалі тут робить. А Петра… ні, вона не зробила крок. Вона якось легко ковзнула на місце Малого – і за хвилину щезла, розчинилася, спочатку перетворившись на слабкий чорно-білий відбиток фотоплівки. А сяйво зникло.

– Ти хоч знаєш, що воно таке? – крикнув Єгор, намагаючись перекричати шум потяга.

– Ні! – Малий замотав головою. – Але відчуття незабутнє – зливатися разом, коли летиш крізь простір, мов крізь Усесвіт.

– Йолопе! Це «арка вісімнадцять». Вона помічена в нас як «вихід із часу», тож нею ніколи не користалися. Люди через неї не можуть пройти, на шляху виникають часті вогняні ґрати. Були випадки, коли ця арка зненацька «засмоктувала» воротаря, і ті зниклі не повернулися. Ти цього хочеш? Зараз підемо додому, і ти докладно розповіси, як ви це робили.

– Але ти теж мусиш багато розказати! – відказав Малий.

– Авжеж!

***

Усю дорогу Малий намагався додзвонитися до Петри, але абонент був поза зоною досяжності.

– Боюся, Петру вже не побачити, – сказав Єгор. – «Арка-18» ще нікого не повертала. Можеш розказати про дівчину трохи більше? Прізвище, де живе, навчається чи працює…

– Навіщо тобі?

– Це залишиться поміж нас. Уяви, що до тебе звернулися її родичи. Що ти відповіси?

Малий замислився…

– Якщо подумати, я небагато про неї знаю. Зустрічаємося завжди у місті – в кав’ярні, у парку, на вечірках у спільних знайомих. Вона не з нашого інституту. Я навіть не питав, скільки їй років, бо це ж нечемно, так?

– А зранку що було?

– Петра вчора зателефонувала. Каже – карти вказують на вдалий час, можна провернути цікаву штуку на «Красних воротах». Таке, що світ обертом піде. Звісно, я погодився. У ворожбу я не вірю, але якщо пригода – то чом би й ні. Сьогодні зустрілися в метро. Вона каже, спочатку ходімо цілуватися. В арку, щоб ніхто не бачив. Хіба від такого відмовляються? Я її обійняв, заплющив очі і… і наче в космосі опинився. Ні, реально. Сталася така тиша, що лячно дивитися, що там навколо. Потім це минуло, і ми раз – і у сквері біля метро. Як я туди потрапив, досі не розумію. Але мені було гарно, дуже гарно, вільно і легко. Я наче забув про все, як у дитинстві. Петра сміялася: «Подивись, яка зара здійметься метушня навколо метро. Нічого не бійся, я маю чим відвести їм очі». Тож ми знову пішли туди… А ще я пам’ятаю, що батьки зникли теж у метро. І я хочу нарешті дізнатися, що там насправді відбувається.

– Я тобі розкажу… Пригадай найвідоміші споруди у вигляді арок. В Києві – Золоті Ворота, в Парижі – Ейфелева вежа, Бранденбурзькі ворота в Берліні, Ворота Індії в Делі, римська арка Септимія Севера… Власне, кожна країна, яка відчуває себе єдиною нацією, має схожу браму і людей, що її зберігають і підтримують зв’язок минулого з майбутнім. Зв’язок – буквальний. Це портали в часі, якими опікуються таємні спільноти. Тільки сила таких порталів невелика і що далі, то більше вщухає. Проте можна задіяти енергію мільйонів людей, від кожного взяти по грану. Де? Та в метро! Щодня повз арки проходять сотні тисяч. Тому портал будують на станції метро, найближчої до справжньої арки.

Здебільшого ці спільноти замкнуті на себе. Всіх об’єднує лише Проблема Стіни. Річ у тім, що нема можливості потрапити в майбутнє далі 2024 року. Що там відбулося – невідомо, і чи існує планета взагалі – теж.

Як завжди, з росією все складно. Бо в росії нема нації, ані в минулому, ані в майбутньому. Вони живилися з арки, що була побудована на честь перемоги у бою під Полтавою. На початку двадцятого століття ту арку вдалося знести. Це єдиний у світі портал, який не має «живого спадку», а побудований суто на електриці. Після жовтневого заколоту їхні «Красні ворота» стали державною установою. Метою залишається боротьба з іншими порталами, які вважаються ворожими, та прагнення підпорядкувати їх собі.

– А яка техніка тут забезпечує роботу? – спитав Малий.

– Дзеркала Козирєва та торсіонні поля Картана.

– Те й інше – лженаука. Принаймні, не має експериментальних доказів.

– Наразі вже – має. В тому числі у вигляді такого собі йолопа, який миттєво перемістився з метро у сквер неподалік. В ідеалі моє завдання – вимкнути цей портал, бо нічого, крім шкоди, він не несе. Щороку під прикриттям ручечної спільноти Pelikan-hub я зустрічався із закордонними колегами і ми обговорювали, як заподіяти черговій шкоді. Але після повномасштабного вторгнення пен-шоу тут не відбуваються, а активність у мережі легко відстежити. Не сказати, що я в розпачі, але стан складний.

Тут Малому на телефон прийшла смска. Він подивився:

– Йюхууу!

– Що там?

«Передзвоню пізніше. Цьом»

– Петра! – зрадів Малий.

– Дивовижно! Якщо це дійсно вона.

– Братику! Не шукай у всьому теорію змови. Це точно Петра.

– Кажуть, що таємні знання колись довірили «гріху», тобто картам, щоби зберегти у віках. Звісно, це я лише як приклад наводжу. Але Петра довела, що вміє цим користуватися. У такий от спосіб, що сполохала цілу державну установу – Держчаснагляд. Або російською – Госвремконтроль. Познайомиш мене з нею?

– Мабуть… Колись. Якщо гарно поводитимешся.

– Знущаєшся?

– Та ні, познайомлю, звісно. Слухай, офігіти! Гос… врем… контроль… Тільки нікому не кажіть, що в кацапії існує служба, яка контролює час. Вау! «Расія – найкрутіша країна світу!» А маховики часу, як у Гаррі Поттера, по штуці в руки колись видаватимуть? А можна до цієї контори звернутися, щоб видали персональну просторово-часову частинку, щоб я нарешті виспався нормально?

– Щоби висипатися – просто лягай спати раніше, – усміхнувся Єгор.

***

Наступного дня Подлипський зранку викликав Єгора до себе.

– Розповідай, що взнав. Скажу по секрету, на мене тиснуть навіть із того боку. Був гість із 1956 року – теж незадоволений тим, що їхні пасажири бачать потяги з майбутнього. Каже – «якщо вам не вдасться це полагодити, я муситиму доповісти товаришу Хрущову».

– Порушень я не знайшов, – спокійно та недбало відповів Єгор. – Скидається на те, що арки спрацювали самі по собі. Мабуть, треба поновити обробку поверхні.

– Ну, то добре… – так само недбайливо відповів Подлипський. – Подивись, ось тут цікаве. До мене звернувся черговий по станції. Каже, йшов зі зміни на поїзд та побачив якусь метушню біля арки-18. І зазнімкував. – Подлипський розвернув монітор до Єгора і показав кілька світлин, на яких той витягує Малого з арки. – Це ж твій брат, і він не має відношення до нашої установи, так? Виходить, це порушення державної таємниці.

– Сподіваюся, черговий отримав премію за донос?

– Так, нову збірку кросвордів. Зараз самий час повернутися до розмови про інший відділ. І ти вже мені не відмовиш.

Синопсис