Мара

27 квітня 1986 року, Київ, Українська РСР.

Того ранку Настю розбудив стук у двері. Сусідку виключили кілька тижнів тому, Настя була сама – довелося вставати. Стукала комендантка, здається, теж щойно прокинулася.

– Тобі з інституту дзвонять, – сказала вона замість привітання. – Кажуть, терміново.

– Дзвонять? Хто? – Настя потерла очі.

– Мені не звітували, – кинула комендантка та почовгала геть.

Настя накинула халат, всунула ноги в капці, та спустилася до комендантки – там був єдиний телефон на весь гуртожиток.

– Алло? – сказала Настя у слухавку, намагаючись змусити свій голос звучати менш сонним, ніж він був.

– Каланча?

– Так, а…

– Де тебе носить?

Настя глянула на годинник, що стояв поруч – шоста ранку. Так, де ж її могло носити?

– З ким я…

– Не впізнала? Це Владлен Костянтинович Карков.

Настя аж виструнчилася, сон як рукою зняло.

– Владлене Костянтиновичу, вибачте. Ви вже повернулися? Як ваше?..

– Не зараз, немає часу. Ти фотографією захоплюєшся?

– Що?

– Ти спиш чи що? Фо-то-гра-фі-є-ю, – по складах повторила слухавка.

– Вибачте, так, – Настя потерла очі, – так, не професійно але…

– Добре. Ти мені потрібна на кілька днів. Не знаю на скільки. Маємо декуди з’їздити. Потрібен фотограф, а зі сторони когось тягти я не хочу. Дуже важливо.

– З’їздити? Куди?

– Не можу сказати. В межах Київської області. За університет не хвилюйся, я всіх попереджу, проблем не буде. Згодна чи ні?

– Зачекайте, мені треба… – Настя запустила руку у власне волосся.

– Каланча, це терміново. Вирушаємо за годину з тобою чи без тебе. Ну?

Їхати чи ні? Дідько, про що тут думати насправді? Карков раптом кудись її кличе. Не аби кого, а її. Карков! Отже знає, отже пам’ятає, може навіть запропонує проходити в нього практику, якщо Настя не підведе.

– Ну? – повторила слухавка.

– Так, я зможу.

– Чудово. За годину – не пізніше – будь біля головного входу. Не забудь фотоапарат і паличку. Головне фотоапарат. Чекаю.

І кинув слухавку.

Зібралася Настя швидко. На дно сумки вона поклала фотоапарат, щоб не забути, потім з десяток коробок сірників – її «паличка» (в підручниках це вперто називали інструментом або каталізатором, але жодна назва, крім «палички» не приживалося). Змінна білизна… Далі Настя не знала. Їдуть на кілька днів – куди? В інше місто? Чи кудись у поле? Уточнити вона не додумалася, а тепер вже пізно. Врешті, Настя склала до сумки водолазку та брюки, але вдягнула сорочку, коричневі піджак та спідницю, щоб не ризикувати. Зі взуттям було найскладніше та найпростіше водночас. На кінець квітня у неї були лише масивні туфлі кольору іржавого металу – мамин подарунок. Важкі та вузькі. Мама казала «розносиш», але де там. Якийсь час Настя просто дивилася на них із відчуттям приреченості – витримати в них цілий день було не аби-яким випробуванням. Та вибору все одно не було.

За сорок хвилин Настя була біля головного входу до інститут. Там стояв білий із синім автобус, а біля входу чекав – на Настю, вочевидь, – Владлен Костянтинович. Великий, трохи вищий за Настю, широкоплечий, аж якийсь квадратний. Через цю «квадратність» він завжди нагадував Насті гральну карту. Він був вдягнений у бежевий костюм, на голові – фетровий капелюх, на скронях зблискує срібне волосся. Щопівхвилини Владлен Костянтинович поглядав на годинник.

– Ну нарешті, швидше!

Останні кроки Настя пробігла та застрибнула в автобус. Слідом увійшов Владлен Костянтинович.

– Рушай, – кинув він водієві.

Машина рушила з місця так, що Настю кинуло на найближче сидіння. На щастя вільне.

Владлен Костянтинович встав у проході, тримаючись за поруччя. Він пробігся поглядом по салону, ніби перераховував присутніх. Настя сподівалася, що він бодай щось пояснить, але він просто сів прямо за водієм, від неї через прохід.

Настя припіднялася та визирнула з-за спинки свого сидіння, ніби солдат з-за краю окопу, та окинула поглядом салон. Автобус був напівпорожній, цих людей Настя бачила вперше. Хоча ні, кілька облич були знайомі, але імен пригадати вона не могла. Здається, одне одного більшість пасажирів також не знала. Усі, крім кількох купок, що стишено балакали про щось, трималися одне від одного на відстані та так само, як Настя, роздивлялися присутніх у салоні. Цікаво, що це за зібрання та навіщо?..

Настя повернулася на своє місце.

Спочатку вона подумала, що її разом іншими студентами залучать до ліквідації НЗД після якогось секретного експерименту. Під час великих експериментів із ЗД – таких, що можуть вплинути на суть речей та, як Владлен Костянтинович казав під час лекцій «розсунути межі можливого» час від часу виникали НЗД – «невраховані зміни дійсності». Настіна колишня сусідка – аспірантка – якось розповіла, що їхню групу вивезли кудись в ліс, у БРСР, наказали прочісувати територію та шукати «щось дивне». Сусідка розповідала, що на одній з ділянок лісу тварини росли із землі, а дерева ходили довкола. Щоправда, це могла бути брехня із серії «страшні казочки на ніч». Так чи інакше сусідку відрахували.

Але якщо річ в чомусь такому, то навіщо там фотограф? НЗД – це радше відходи, вони для науки не цікаві. І навіщо так терміново? Сталося щось серйозне?

Вона губилася в здогадах, поки автобус їхав через Київ. Потім він виїхав за місто, і праворуч та ліворуч розкинулися чорні поля, пронизані жилками лісосмуг, ніби крила велетенського метелика.

Настіне серце на мить опустилося трохи нижче звичайного місця. Вона знала цю дорогу. Це міг бути збіг, звичайно – це ж траса. Вони можуть їхати будь-куди, так сталося, що з чотирьох напрямків – схід, захід, північ та південь вони їхали саме на північ. Але з кожним новим поворотом у Насті міцнішала впевненість – це та сама дорога.

Вона наважилася. Знову визирнула з-за краю сидіння, ніби перевіряла, чи не помітить її хтось, та підсіла до Владлена Костянтиновича. Він м’яв у руках свого капелюха та навіть не повернув голови.

– Владлене Костянтиновичу?

Він смикнувся від несподіванки, випустив з рук капелюха.

– А, Каланча, – він нахилився та підняв капелюха, – якщо хочеш поставити якісь питання, то давай не зараз.

Настя вперше роздивилася його обличчя після того, як він зліг через інфаркт місяць тому та перестав з’являтися в інституті. Він був блідий, на обличчі, здавалося, побільшало зморшок.

– Ми їдемо в Прип’ять? – запитала Настя.

– Звідки ти знаєш? Від кого? – він нахилився вперед.

– Ні від кого, – Настя похитала головою, – там просто живе моя мама.

– Мама?

– Автобус з Києва до Прип’яті теж їде цією дорогою.

– Он воно як, – Владлен Костянтинович відкинувся назад, – вибач, я не знав.

– Нічого страшного. Скажіть, там щось сталося?

– Не зовсім там, – його руки знову взялися за капелюх, – до прибуття я не можу розповідати.

– Але з містом все добре?

– Має бути.

«Має бути» – Насті це не сподобалося.

– А що…

– Каланча, я же сказав, не можу – інструкція. Сама все побачиш, – він відвернувся до вікна.

Настя повернулася на своє місце.

Звична дорога тривала кілька годин. Попри хвилювання Настя змогла задрімати. Її розбудив галас у салоні. Усі повставали зі своїх місць та зібралися біля вікон ліворуч. Настя теж пішла глянути що там.

З-за обрію валив чорний масний дим. Насті здалося, що небо над ним ледве помітно жовтішає, ніби дим міг його закоптити.

– Це ж над ЧАЕС, – прошепотіла вона.

Пожежа на станції могла загрожувати місту? Настя не знала. У голові спливали якісь смутні уривчасті знання про радіацію, про Хіросіму та Нагасакі, атомні бомби. Але ж пожежа на станції та вибух атомної бомби – це не одне й те саме (друге гірше за перше)?

Настя кинула погляд на Владлена Костянтиновича. Той також дивився у вікно, але якось за компанію, без інтересу.

– Владлене Костянтиновичу, ви казали…

– Заспокойся, Каланча, – він не відвів погляду від вікна, – це маскування.

– Що? – Настя знову підсіла до нього.

– Це скоріше за все мара.

– Мара? А якщо станція дійсно горить, це…

– Станція не може горіти. Це теж мара. Тільки я тобі це сказав, коли ми вже приїхали, ясно?

Мара? Настя вже кілька місяців не була вдома, але ЧАЕС вона добре пам’ятала ще зі шкільних часів. Жити у її тіні було захопливо, вона була величезна, футуристична, ні на що не схожа. Хіба що на космічний корабель з фантастичного роману. Це усього лише мара? Вона нереальна? Може Владлен Костянтинович вирішив її заспокоїти? А якщо це правда, то навіщо це могло бути потрібно?

– Як?

– Всі запитання на місці, – нагадав Владлен Костянтинович.

Довелося повернутися на своє місце. Інші теж поверталися, хоча, судячи з гомону, інтерес до диму не вщухав.

Дуже скоро вони промайнули великі білі літери «Прип’ять» та в’їхали в місто. Настя зітхнула з полегшенням – все було в порядку. Люди видавалися стривоженими – це й не дивно. Але в іншому все було як зазвичай. Рідні вулиці, рідні звуки. Настя лише зараз зрозуміла, як скучила.

Але прогулятися містом та забігти додому можливості не було – автобус проїхав через нього та попрямував до станції.

Настя ніколи б не повірила, що це все не насправді. Час від часу вітер відганяв дим, немов припидіймав завісу, і тоді було видно ніби вирваний з м’ясом шматок енергоблоку. Наче хтось відкусив шматок від велетенського торту. Станція з усіма її трубами та будками на майданчику була настільки величезною, займала стільки простору так впевнено і безкомпромісно, що у її реальності не виникало жодного сумніву. Але, виходить, це все був обман.

Коли автобус під’їхав до кількох будівничих вагончиків, що стояли на майданчику, просто перед чорною дірою, з якої валив дим, Владлен Костянтинович пробурмотів:

– Тут стій.

Автобус завмер на місті, і Настю кинуло вперед, довелося вхопитися за переднє сидіння.

Настя встала та скривилася. Сидячи ще можна було забути про туфлі, але стояти та тим більше ходити в них було важко.

Чекаючи, доки всі вийдуть, Настя глянула у вікно. Там стояло кілька будівельних вагончиків, іще один автобус, а поруч із ними чорна та блискуча, наче друкарська машинка, «Волга». Цікаво… Трохи далі було кілька пожежних машин із ввімкненими мигалками, а пожежники стояли біля них нерівним рядком та дивилися перед собою – напевно, загіпнотизовані.

Настя вийшла останньою. Владлен Костянтинович окину всіх поглядом та сказав:

– Чекайте тут, Каланча – за мною, – і пішов у бік вагончиків. Настя його наздогнала.

Біля вагончиків стояли двоє чоловіків, один нижчий, інший вищий. Той, що вищий трохи нахилився вперед, заклавши руки за спину. Той, що нижчий, тримав руки складеними на грудях.

З руками за спиною стояв чоловік у добротному чорному пальті. Настя подумала, що це і є власник «Волги». Років сорок. Міцний, русяве із легкою сивиною волосся охайно зачесане. Говорячи, він потроху нахилявся вперед. Він на секунду розвернув до автобусу широке обличчя з високим зморщеним лобом, але одразу ж повернувся до розмови. Він говорив наче не підвищуючи тон, але низький та глибокий голос було чутно по всьому майданчику.

– А я вам іще раз повторюю, товаришу Маринюк, Партія вважає, що в СРСР катастрофа на атомній станції неможлива.

– А НЗД на думку Партії можливе, товаришу Листін? Чи ці ваші Гроби? – запитав другий.

Він був у коричневій куртці поверх картатої сорочки. На носі окуляри у роговій оправі. Насті здалося, що він якщо і старший за неї, то не набагато. І що це було за останнє слово? «Гроби»? Якийсь термін?

Листін посміхнувся.

– НЗД на думку Партії не існує та існувати не може. Ядерна катастрофа існувати може, але не в Радянському Союзі, – коли Лситін казав «Партія» або «Радянський Союз», у його голосі звучали урочисті інтонації Левітана, – Навіщо ви, – він зробив паузу, підбираючи слово, – начаклували дим?

Маринюк потер лоба.

– Не начаклував, його немає, – пробурмотів він.

– Як це нема? Ось же він, – Листін показав на стовп диму під жовтуватим небом. Насті здалося, що він не розуміє, але той продовжив, – я його бачу, Прип’ять його бачить, скоро весь світ побачить. Над атомною станцією в СРСР підіймається дим. Навіщо йому це бачити?

– Які інші варіанти? Сейсмологи навіть зафіксували поштовх, вам же казали. Навіть викид радіації був, як…

– Не знаю, – знизав плечима Листін, – ваша з товаришами-атомниками задача придумати пояснення, моя задача пересвідчитися, що воно відповідатиме інтересам та баченню Партії.

– Радіація? – перепитав, підійшовши, Владлен Степанович.

– Короткочасний викид, це не… – Маринюк похитав головою, не обертаючись, – ми сумніваємося, що це дійсно була радіація. Дозиметри мовчать, тут безпечно, – він і ніби лише після цих слів помітив новоприбулих.

– Владлен Костянтинович Карков? – запитав Листін.

Настя зупинилася трохи позаду Владлена Костянтиновича.

– Роман Павлович Листін? – запитав той у відповідь.

– Радий нарешті познайомитися особисто, – він наблизився до Владлена Костянтиновича, ніби хотів його обійняти, але натомість лише потис його руку обома своїми, – У Москві чекають на звіт максимум за тиждень. Ми готові починати?

– Так.

Листін задоволено кивнув та обернувся до Насті.

– А ви, товарищко?

– Наш фотограф, Анастасі…

– Товаришу Карков, я запитав не вас.

Настя виступила з-за спини Владлена Костянтиновича.

– Анастасія Павлівна Каланча, магістр…

– Наш фотограф, – повторив Владлен Костянтинович.

Листін подивився на Настю кілька секунд і знову кивнув, ніби схвалював її існування.

З Маринюком Владлен Костянтинович, вочевидь, був знайомий, тож вони коротко привіталися та й по всьому. Насті Маринюк потиснув руку, не сказавши ні слова.

Листін тим часом рушив до станції, але за кілька кроків зупинився та обернувся, посміхаючись.

– То як нам пройти? Сізаме, відчинися?

– Пройдемо, – запевнив Маринюк та рушив просто до чорного провалля у тілі станції. Листін йшов за ним. Владлен Костянтинович теж хотів йти, але Настя притримала його за руку:

– Цей Листін з Московського Інституту?

– Якби ж-то, – зітхнув Владлен Костянтинович, – він з дуже великого московського кабінету.

– Тобто він не?.. – здивувалася Настя.

Владлен Костянтинович похитав головою та теж рушив до станції.

– Нічого не знає, але велике цабе. Все йому поясни, а потім переконуй, що ти не верблюд. Як завжди.

Маринюк зупинився за кілька метрів від стіни, ліворуч від чорної діри та склав руки за спиною точно як Лістін, задрав високо підборіддя та подивився на станцію. Кілька секунд нічого не відбувалося, а потім місце, де стіна станції сходилася з бетонним майданчиком припіднялося, ніби скатертина на столі, з під якої ось-ось вилізе пес. Але замість пса за проходом було щось сіре.

– Ми входили не так, – зауважив Владлен Костянтинович.

– Я там дописав вибух, лише потім помітив, що там ще й вхід, – відповів Маринюк.

Листін підійшов до проходу, але знову зупинився та глянув на Владлена Костянтиновича. Той зробив вигляд, що не помітив, але Настя побачила, як піднялися вгору кутики губ.

– Товарищу Карков, проведете екскурсію? – запитав Листін.

– Залюбки, – Владлен Костянтинович увійшов у прохід, а Листін затримався, щоб сказати:

– А ви, товаришу Маринюк, залишайтеся тут.

– Але я…

– Ваша робота – це… як це у вас називається? – він глянув на Настю, – Мара? Ось нею і займіться. І дайте команду решті, хай розгортають табір, – він кивнув у бік автобусу, де досі юрбилися люди.

Не чекаючи на відповідь Маринюка, Листін пройшов у прохід.

Маринюк пробурмотів щось собі під ніс та пішов до автобусу. Настя зітхнула та також пірнула у прохід

Вона завжди очікувала на якийсь ефект, але не було ані звуку, ані спалаху, нічого. Просто картинка перед очима раптом змінилася, як кадри діафільму. Замість стіни станції перед очима раптом виник сірий бетонний паркан.

– Каланча, – покликав її Владлен Костянтинович. Вони з Листіним стояли праворуч, біля розчахнутих воріт. Настя підійшла, а по дорозі глянула туди, де стояв автобус. Майданчик станції звідси був такий самий, але без труб та більшості будок. По-дивному порожній, ніби шахівниця без фігур. До автобусу підійшов Маринюк та роздавав якісь команди, але Настя не чула, які.

– Цікаво у вас тут, – прокоментував Листін.

– Ніхто сюди не заходив? – запитав Владлен Костянтинович

– Ні, ми з товаришем Маринюком весь час були там.

Владлен Костянтинович кивнув. Вони пройшли крізь ворота.

За парканом, в принципі, все було те саме: бетонні плити, між якими хіба що трава так не стирчала, як на місці станції, кілька дерев та двоповерхова будівля – просто коробка, яка могла бути як лабораторією, так і дитячим садком. Хіба що з даху стромила антена. Настя націлилася на неї ФЕДом та зробила знімок.

Будівля виглядала абсолютно мертвою. Замість вікон були чорні дірки. На другому поверсі горіло світло. Ще був запах, ніби паленого паперу. Сильний та важкий. І звук. Спочатку Насті здалося, що він їй ввижається, але ні. Ледве помітне, але, все ж, відчутне гудіння. Важке та чомусь неприємне. Воно немов поглинало усі інші звуки – голоси звучали крізь нього.

– Отже, передавач вони запустили, – пробурмотів Владлен Костянтинович.

Настя підняла очі, щоб краще роздивитися антену.

– Владлене Костянтиновичу, дивіться…

Виявилося, що коли вони їхали автобусом, їй не здалося. Над станцією, а точніше над інститутом, який за нею ховався, була жовта пляма, ніби щось закоптило небо.

– То ось навіщо дим, – пробурмотів Листін.

Настя була впевнена, що на фотографії цю жовтизну видно не буде, але все ж зняла і небо.

– Ходімо, – Владлен Костянтинович поспішив до інституту.

Що ближче вони підходили, то гучнішим ставало гудіння. Але Настя вже не була впевнена, що вона його чує, вона радше його відчувала всім тілом, як низьку вібрацію.

Біля інституту стояло два автобуси – точно такі, як той, на якому вони приїхали.

Знімок.

Шибок у них так само не було, але скалок довкола Настя не бачила. Хоча ні, осколки зблискували на сонці біля «Жигуля» праворуч. Він стояв коло дерева, капот у нього був зім’ятий.

Знімок.

Побачивши цю машину, Владлен Костянтинович прошепотів щось – Настя не розчула – та побіг до авта. Настя спробувала наздогнати його, але в цих туфлях бігати було неможливо. Під ногами захрустіли осколки.

Владлен Костянтинович завмер, ніби налетів на стіну, десь у метрі від «Жигуля».

Коли Настя наздогнала його, вона так само зупинилася.

У машині був мертвий чоловік. З видовженим лицем, з рідким коротким волоссям, у коричневому костюмі. На зіжмаканому болем та жахом обличчі були темні полоси крові, яка витекла з його вух та носа. На лобі був слід удару від керма, але навряд він помер від цього. Його обличчя та шкіра рук були червоні, ніби обгорілі на сонці. І ще щось було не так. Руки, що вчепилися в кермо. Вони не просто вчепилися, вони ніби прикипіли до нього. Немов зрослися.

– Знайомся, Каланча, професор Журавльов. Мій заступник, друг та колега.

– Що… – голос раптом кудись зник, Настя прочистила горло та заговорила, – що з ним…

– Гадки не маю.

Владлен Костянтинович підійшов ближче. Настя на це не наважувалася, лише спостерігала.

Він дістав з кишені хустку, затулив нею носа та, нахилившись, зазирнув у салон, відчинив бардачок, обійшов довкола машини кілька разів, відчинив багажник, побряцав там чимось, нахилився, ніби хотів залізти всередину.

– Їхав, – пробурмотів він, – запізнювався? А вони вже ввімкнули і щось…

– Що тут у нас? – наздогнав їх Листін.

Побачивши, що в машині, він відсахнувся.

– Що з ним сталося? – запитав Листін. Його голос втратив раптом усю глибину.

Владлен Костянтинович похитав головою.

– Ходімо далі. В машині нічого нема, лише каністра бензину в багажнику.. Не забувай знімати, – кинув він Насті.

Настя спохопилася та зробила знімок. Потім обійшла по широкій дузі машину і зняла з іншого боку.

Неможна розкисати. Неможна показувати, що розкисаєш.

Владлен Костянтинович вже підіймався по сходах, але Настя перед тим як заходити підійшла до одного з вікон. Якби сила, що вибила шибки, йшла зсередини назовні, то усе подвір’я було б всипане скалками отже… Але тут Настя зрозуміла, що помиляється. На рамах, які зовсім не постраждали, зблискували якісь грудки, ніби застигла смола, тільки прозора. Скло не розбилося, воно розплавилося.

Знімок.

– Агов? – крикнув Владлен Костянтинович, стоячи біля порогу. Ніхто не відгукнувся.

– Владлене Костянтиновичу, скло. Розплавлене.

– Розплавлене? – він трохи відхилився назад, але підходити не став, – Бачу, цікаво. Ходімо швидше, треба вимкнути передавач, – він увійшов до будівлі.

– Діє лише на деякі матеріали, як кислота, але не кислота, – промимрив Листін та увійшов слідом.

Настя хотіла їх наздогнати, але за декілька кроків зупинилася, бо ледве не перечепилася через щось блискуче. Термос. Червоний, пластмасовий, з якимись квіточками.

Знімок.

Термос лежав на бетоні недалеко від входу, пластикова кришка відлетіла від сильного удару, а корпус оповила чорна тріщина.. Звідки йому тут взятися? Настя нахилилася та підібрала його. Термос був теплий, ніби довго лежав на сонці, хоча це місце було в тіні інституту. Настя покрутила його в руках. Раптом вона відчула, що тепло переростає в біль. Не сильний, майже непомітний, але це був біль. Тепло, яке вона відчула спершу, тонким струмком повзло по руці, Настя відчувала його у кістках, ніби самі кістки надто розігрілися.

Настя обережно поклала термос у сумку. Щойно вона його відпустила, біль почав спадати, і коли вона увійшла до інституту, він вже зовсім минув. «Треба розповісти Владленові Костянтиновичу», – подумала Настя та увійшла.

Вони із Листіним стояли біля сходів та дивилися на стелю, ніби власники квартири, яку затопило. Настя підняла голову та відступила на кілька кроків назад із зойком.  Бетонна стеля прогнулася, наче дах намету, у якому зібралася вода. Залізобетон провисав, немов тканина.

Владлен Костянтинович раптом зірвався з місця та побіг нагору. Попри хворе серце він перестрибував сходинки через одну. Настя та Листін – за ним.

На другому поверсі, де горіло жовте світло, а гудіння ставало неприємним, Владлен Костянтинович кинувся до прочинених дверей, але у проході знову завмер, як біля машини. Тільки тепер він ще й схопився рукою за одвірок, постояв так кілька секунд, потім обернувся до Насті.

– Дай мені фотоапарат, – він простягну руку.

– Навіщо?

– Дай. Це я краще зніму сам. Дай і не заходь.

Настя проковтнула ком у горлі та відповіла його ж словами з однієї з лекцій.

– Вчений не може пройти повз зачинені двері.

– Ну як хочеш, – він розвернувся та увійшов до кімнати, звідки долинало гудіння.

Настя увійшла слідом та пошкодувала про це.

Ще перед порогом носа торкнувся солодкуватий запах. Майже не відчутний за запахом паленого паперу. Настя ще тоді зрозуміла, що побачить щось, що бачити не хотіла б, але відступати було запізно. Спочатку їй здалося, що очі обманюють, але вона це бачила насправді.

На підлозі були люди. Близько двадцяти – хоча було складно сказати точно – осіб лежали у цьому заглиблені, де утворилася брудно-зелена калюжа якоїсь сукровиці. Це були не окремі тіла. Вони всі були з’єднані. Вони зрослися. Ніби пластикові солдатики, яких купою кинули на розжарену пательню. З єдиної шкіряної (Настя не хотіла думати «м’ясної») маси стирчали руки, ноги та голови. Вона не хотіла дивитися на це ані секунди, але не могла відвести погляд, не могла перестати вдивлятися у деталі.

На обличчях людей закарбувалися жах та біль. Частини тіл, загорнуті у рештки одежі, були переплетені між собою. Десь просто рука вхопилася за руку, десь вони зрослися, утворюючи петлю. Це було неможливо, але цій аномалії було байдуже, що вона неможлива. Вона просто була і не лишала місця для заперечень.

Владлен Костянтинович проковтнув без води якусь пігулку. Настя бачила, як він, тримаючись за стіну, ніби його очі відмовилися бачити, обійшов якнайдалі зварені разом тіла та наблизився до якогось металевого пульту, оплутаного дротами, від якого антена йшла кудись вгору та, мабуть, закінчувалася на даху – Настя через тіла його одразу і не помітила.

Владлен Костянтинович смикнув рубильник, і гудіння одразу зникло.

Клацнув фотоапарат. Настя опустила очі та побачила, що її пальці стиснулися, і вона випадково зробила знімок. Клацання затвору трохи привело її до тями.

– Це НЗД? – прошепотіла Настя.

Владлен Костянтинович не відповів. Він присів на край пульта та взявся за голову однією рукою, ніби боявся, що вона відпаде.

Пролунав кашель. Це Листін виблював, щойно побачив тіла. Настя подумала, що виблювати було б добре, виплеснути з себе перший шок та повернутися до життя. Але вона не могла. Вона не могла зрушити з місця. В голові ніби утворився один великий шматок (один великий шмат м’яса) льоду замість мозку. Настя хотіла піти звідси геть, але тіло не слухалося її, притиснуте жахом до стіни. Все, що вона змогла це сповзти на підлогу та закрити очі руками.

Усе, що відбувалося наступні кілька годин, ішло ніби повз неї. Вона чула, що Владлен Костянтинович та Листін розмовляють про щось. Кроки. Потім хтось знову блював. Просто над вухом у неї Владлен Костянтинович наказав комусь:

– Решту в інститут не пускайте.

Хтось називав її ім’я. Можливо навіть кликав. Але Настя була не здатна розпізнати решту слів, не здатна була думати, рухатися. Не здатна на бодай щось, адже наступним кроком буде відняти руки від очей та побачити це знову.

Настя не знала, скільки вона так просиділа. В голові потроху яснішало. Аж раптом вона почула над собою м’який глибокий голос.

– Анастасіє Павлівно, ви досі тут? Вам недобре?

Настя не ворушилася.

– Давайте я вам допоможу, – на неї впала тінь, вона це бачила через заплющені очі.

– Вимкніть світло, – попросила вона.

– Що?

– Вимкніть світло, тоді я зможу встати.

Вимикач клацнув. Настя прибрала руки та обережно розплющила очі. Перед нею – не так, між нею та… цим стояв Листін. Він простягав їй руку.

Настя сперлася на його широку долоню та підвелася, дивлячись на обрис своїх черевиків.

«Треба думати про те, як вони тиснуть, про те, які вони незручні та більше ні про що».

Листін, і далі стисткаючи її долоню, поклав їй іншу руку на плече та вивів у коридор.

У коридорі він зупинився та зазирнув Насті в обличчя – він, як і Владлен Костянтинович, був трохи вищий за неї.

– Анастасіє Павлівно, вам краще?

Настя кивнула, й далі дивлячись на свої черевики.

– Давайте я вас проведу.

– Куди?

– До вашого спального місця. Надворі організували табір. Умови спартанські, але, думаю, – Настя відчула порух м’язів, з яким він озирається через плече, – нам це тепер не страшно.

Що далі він відводив її від тієї кімнати, то краще їй ставало. Принаймні, Настя достатньо опанувала себе, щоб помітити, що Листін досі тримає руку – важку та теплу, наче його голос, – на її плечі, хоча потреби в цьому вже не було. Власне, її не було від самого початку. Коли вони спустилися сходами, Настя вирішила, що точно не хоче, щоб хтось побачив, як він тримає її, тому пробурмотіла:

– Товаришу Листін, дякую, далі я… – вона хотіла вивільнитися. Але він її не відпустив. Вони стояли біля виходу, точно під стелею, що провисла, ззовні через вікна без шибок переплескувалося жовте електричне світло, лунали голоси.

– Я кричатиму. Почують, – попередила Настя.

Густі брови Листіна піднялися, він відпустив її та склав руки за спиною у звичній манері. Настя відступила на пару кроків.

– Анастасіє Павлівно, я налякав вас? – запитав він, трохи нахилившись вперед. Він досі стояв між нею та виходом.

– Не треба мене проводжати, я здатна дійти сама, дякую, – сказала Настя, однак з місця не зрушила.

– Я хотів по дорозі сказати вам дещо. Точніше, попросити. Думав, нам буде зручніше назовні, але якщо ви наполягаєте…

– Наполягаю. Що ви хотіли?

Синопсис