Знедолені

1

Обережно знімав потворні радянські іграшки з ялинки. Скрип їх металевих кріплень доводив Дмитра до сказу. Якби ще дерево було нормальним, а не напівлисим шматком пластику. Не так хотів провести перший день останніх шкільних зимових канікул. Виспався б краще, а не прибирав актову залу після концерту.

— Та не кричіть так! — гаркнув на восьмикласників, яким ранок не збавляв галасливості.

Вгледів вдячний погляд однокласниці, що, стоячи на табуреті, складала верхні прикраси. Відкрив рота ляпнути щось, але розгублено стулив назад, побачивши, як та показово відвернулась.

— Ану, заворушились! — впізнав крик ще одного однокласника Василя: — Начальство прийшло!

Зітхнув, горлати на цього сенсу немає — витрачати час ні за понюх табаки.

— Опача! — напарник Микола відразу за ним: — Які люди зібралися.

Дмитро зиркнув скоса на них, навіть не вітався.

— Шо ти? Працюєш з челяддю, мажорчик? — новоприбулий Микола ніяк не втихав.

— Ще раз так скажеш — дам ляща.

— Та не психуй, він більше не буде. Батьку тільки не кажи, — блиснув усміхом Василь та виліз із дружком на сцену.

— А ти, чорна, шо тут робиш? — далі ж став кпити однокласницю.

Дівчина й оком не повела. Займалася ділом, ігноруючи всіх.

— Мовчиш? Не ображайся. Он Микола тобі пісню завчив, — Василь тільки починав дурнувату гру, збирав погляди школярів і розбурхував злість у Дмитрові. — Мочи, братан.

Той театрально набрав у легені повітря й пританцьовуючи розпочав виступ:

— То циганка молодая. Нехай мені заспіває, — естрадну манеру змінив на оперну, вхопившись за груди: — Хай візьме мене за руку. І до себе в табір привеее-дееееее!

Надривний регіт дружків і хихикання інших перервав змучений, але ствердний голос Джоанни:

— Заваліть писки, недоумки.

Її вугільно карі очі пробіглися людом. У Дмитра й самого нутро похололо, хоч йому вистава теж була не до смаку. Дівчина злізла з табуретки й понесла коробку до інших. Василь буркнув їй у спину:

— Чуєш? То що ти тут робиш? — кивнувши Миколі на рюкзак Джоанни, додав: — Циганська кров щось красти потягнула? — взяв у дружка її ранець і продовжив: — Зараз провіримо.

Не намагаючись нормально відкрити, почав розривати тонку піддатливу тканину. Вчувши тріск, Джоанна зупинилась. Так і тримаючи коробку, повільно повернулась.

— Ой, я випадково, — Василь ошкірився знову.

— Альо! — не втримався Дмитро. — Це вже занадто.

— Занадто для нормальних, цигани — другий сорт. З ними інакше ніяк, бо ще грішне подумають, шо люди.

Дівчина зітхнула й рушила до нього. Мовчки схопила скляну Віфлеємську зірку й розбила на друзки об голову хлопця. Він даремно спробував встояти, вхопившись за ялинку, але в обіймах з нею рухнув на підлогу. Занімілі від шоку, всі беззвучно спостерігали за ним. Хитливо Василь звівся накарачки, тоненька цівка крові потягнулася з розбитої макітри.

— Сране циганське поріддя, — його бурчання порушило закляклу тишу.

Дмитро вгледів, як на скроні однокласниці напнулися вени від зціплених зубів. Але й не подумав її зупиняти. Джоанна стиснула залишки іграшки в руці й кілька разів гострим склом штрикнула дупу супротивника. Той хвицнувся та збив її з ніг. Вже навколішках дівчину наздогнав удар важким черевиком. За тихим зойком вона ринулася знову в атаку, але Микола вхопив її ззаду за волосся.

— Ти шо робиш!? — неоковирно крикнув Дмитро, потягнувши його за капюшон.

— Мажор, не лізь! — вчепившись міцніше за хвіст, Микола заволав.

Лють спалила сумніви до тла. Й секунди не пройшло, як по забіяці прилетів ляпас навідмаш. Дмитро вхопив Миколу в задушливий захват і щосили здавив. На дещицю вдоволений гнів дозволив розгледіти, що противник нарешті відпустив дівоче волосся. Тріпонув голодним до кисню тілом, кинув на підлогу. Секунд тридцять — не нашкодиш, але до всирачки налякаєш — холод розуму прийшов на зміну емоцій.

Дмитро глипнув на однокласницю. Та трималась за обличчя однією рукою, іншою потирала потилицю. Лишаючи кривавий слід, од неї відповзав Василь.

Короткий спалах болю в спині й хлопець відчув, що обтяжений тілом позаду, летить стрімголов зі сцени. Темрява та дзвін у вухах, зверху привалює кістлява туша Миколи, що збив його з ніг. Непевну картину світу розрізає писклявий крик завуча:

— Ви що тут влаштували!?

2

— За мною в кабінет! Швидко! — жахаюче горлала Лідія Петрівна.

Дмитро скинув із себе Миколу, крізь зуби процідив на того «дурне» і першим почовгав на вичитку від завуча. Та сиділа у кріслі — троні з якого мало не щодня сипалися гнівні повчання на неборак школярів.

Потираючи вдарену скроню, хлопець сів навпроти Лідії Петрівни на скрипучий стілець. Поряд нього Джоанна й подалі Микола. Останнім зайшов Василь, кров на його обличчі почала присихати, та вигляд від того ліпшим не став.

— Чого стоїш? Сідай, — буркнула до нього завуч.

Вчувши смішок од Джоанни, Дмитру й самому довелося прикривати долонею усміх.

— Я постою, — промимрив Василь.

— Що ти там прикриваєш? — Лідія Петрівна звела брови на дивну позу юнака. — Ану, показуй.

Той секунду потупцяв, але таки повернувся. На пошматованих джинсах виступили плями крові, формуючи на дупі багряну мозаїку.

— Можеш стояти, — потерши чоло, завуч сказала. Пробіглася обличчями школярів та стандартно почала свій допит: — Хто затіяв бійку?

— Я, — наче з гордістю підняла руку Джоанна. — І я його так розфарбувала.

Дмитро здивовано відхилився, вдивляючись в лице однокласниці. Лише щойно помітив, як на вилиці тої, бордовими барвами проростає синець. Але жодного тобі рум’янцю від нервів, така ж смугла, та бліда шкіра, вугільні очі.

— Але він її довів, — не втримався Дмитро.

Лідія Петрівна докірливим позирком присадила цей порив і запитала:

— Що ж він такого сказав, Джоанно? Що ти…, — зависнула на мить, опустивши погляд, — ось це зробила?

— Вгадайте з однієї спроби, — дівчина спокійно одказала. — Що ж він міг мені сказати?

— Джоанно, але ж ти дівчинка, — жінка потерла очі та зітхнула. — А ви двоє? За компанію побитися схотіли?

Дмитро зиркнув на Миколу й стенув плечима. В словах була дещиця правди, тому змовчав.

— Ще раз ви в школі влаштуєте таке. Ні. Будь-де навіть, — Лідія Петрівна підвелася й дала загрозливу паузу. — Будете з дільничним говорити, а не зі мною… А тепер по домівках. Тільки по одному. Хоча, Миколо, заведи краще Василя додому.

Буркнувши «До побачення» дружки зникли за дверима й повисло противне мовчання. В тілі Дмитра біль потроху заміщав стрес. Хлопець відсунув комір светра й помітив, що плече його потроху синіло. Наввипередки із синцем, на голові росла гематома. Головне крові немає, «шишку» якось переживе. Поряд Джоанна нігтями дряпала рвані краї рюкзака. Там усередині виднівся одяг, що до свербіння у носі смердів пральним порошком.

— Джоанно, можеш іти, — сказала Лідія Петрівна.

Лишившись з нею наодинці, Дмитро відразу запитав:

— А я? Я ж бився не з нею.

— Посидь хвилину, — тон завуча змінився на привітний, наче материнський: — Я б хотіла, щоб все що відбулося лишилося між нами. В твого тата й так багато турбот, не треба його втягувати в це.

Хлопець аж стетерів. Батько, голова громади, звичайно, важливий чоловік у селі. Та до чого це прохання, він не зрозумів.

— Та я й не мав казати. Ще від нього получити не вистачало, — бовкнув і відразу пожалів, завучу зайве знати подібні деталі.

— Тоді добре, можеш іти.

— Добре, — нахмурив брови та підвівся. — До побачення!

3

Швидко взяв свою куртку та почалапав надвір. Під глухий тупіт ніг коридором, емоції заграли щось дивне в голові юнака. Помісь злості й досади, гніву й жалю. Вийшов до вологої противної зими, вгледів двох товаришів.

— Чемпіон світу у важкій вазі, — оголосив Максим, боксуючи з повітрям, — Дмитро Олександрович Бондар!

— А де мій пояс тоді? — гигикнув той. — І де ви лазили? Підмога мені б не завадила.

— Курили за туалетом, — показово прикриваючись, прошепотів Ігор.

— Все з вами ясно, — промовив Дмитро та, помітивши, як за рогом зникає темний силует, додав: — Почекайте секунду.

Не він один розгледів у ньому Джоанну, Ігор крикнув вже у спину другу:

— Ти гля’, який жених! Ми в тебе віримо, казанова!

На жарти й регіт, Дмитро не зважав. Місія його набагато важливіша.

— Джоанна! — вигукнув він у слід. — Джоанна, почекай!

Схована в капюшоні дівчина не реагувала, довелося грубо кричати:

— Джоанна!!!

Зупинилась. Рваний рюкзак на спині тягнувся до землі, де шкіряні «берці» місили сльоту. Якби не чорне пальто, дівчина б походила на «байкера» чи «металіста».

— Джо, — повернувшись сказала вона. — Просто Джо.

Вчувши холодний тон, Дмитро на мить оторопів, але таки здужав слова:

— Не зважай на цих дебілів. Шкода, що вони так до тебе ставляться.

— Шкода?

Не розібравши її емоцій, юнак наче й себе переконуючи повторив:

— Шкода чесно.

— Шкода чесно? — крива посмішка заграла на дівочих вустах. — Та хоч Шкода Октавія, я від того не перестану бути «циганкою», — на останньому слові вона зробила в’їдливий акцент.

— Та я ж не про те…

— Ой, не бреши. Чи ти надивився підліткових фільмів? І, як син голови громади, дивись принц, хочеш зробити з мене циганки — «людину»? — показавши пальцями лапки, сказала вона.

— Шо? — питання саме випало з нього. — Це тут до чого?

— Тоді, що ти хочеш? Поцілувати тебе, бо ти поштурхався з Миколою?

— Ну «дякую» могла б сказати, — не приховуючи обурення, на випад Джоанни Дмитро відказав.

— Дякую! — показово вклонившись, сказала вона й, вхопивши жменю мокрого снігу, кинула по ньому.

Дмитро прикрився від сніжки та сам поспіхом зліпив одну. Але дівчина вже розвернулась і, накинувши капюшон, мовчки покинула його. Поскреготав зубами і кинув таки сніжку вслід однокласниці. Попасти не хотів, але хоч так саме він крапку поставив. Не встиг потішитися з цього, як середній палець у відповідь знову розставив все на місця.

Постояв мить, перетравлюючи сварку в голові. Смоляні очі дівчати так і грали холодною злістю в думках. Їх вибив звідти лише крик та сміх товаришів.

— Ну шо там? Коли весілля? — Ігор своє не відпускав.

— Пішов ти, — відказав журливо Дмитро.

— Піду. Й ти разом зі мною, — розважливо мовив далі товариш. — Макса теж з собою беремо. Він сьогодні при грошах, пригощає нас чіпсами.

Не встигли вони звично обжартувати цю тему, як з туалету неподалік вибіг переляканий школяр. Він глипнув на старших, сковзаючи снігом і багном, погнався до них.

— Пацани, поможіть, будь ласка, — белькотів задиханий хлопчисько.

— Чуєш, які ми тобі пацани, малий? — обрубав його розчарований Дмитро.

— Дімон, не гарячкуй, — промовив Максим і запитав у хлопчака: — Шо  там таке?

— Та ми тут, — невпевнено мовив той, — взяли покурити. Й Женька щось накрило занадто.

— Від цигарки? — розпитував Максим.

— Та ні… «Водний» на коноплі…

Троє друзів на те з несподіванки посміхнулись. Дмитро ж нахмурившись потому сказав:

— Так ви ж сьомий клас. Не рано перейшли на марихуану?

— Та ми попробувати. А Женька тягу як взяв, то мало в дірку з гімном не впав. Так і валяється там, — хлопчак розгублено зиркав на старших.

— Підемо глянем, — розвівши руками, промовив Максим та посунувся стежиною грязюки до туалету. — Гайда. Коли ще таке буде?

Невелика цегляна будівля стояла осторонь школи. Років десять, з моменту появи в самій школі нормального туалету, її використовували, як курилку. За дерев’яними дверима їх зустріло нерухоме тіло Женька.

— Шо ти, бродяга, «блєдного» зловив? — гигикнувши Ігор запитав.

Відповіді не дочекались, лише здоровенні зіниці гляділи в порожнечу. Дмитро зітхнувши взяв бідолаху попід руки й потягнув надвір.

— Ти норм, братан? — запитав у третього хлопчака, що сидів під стіною й, роззявивши рота, глипав на дійство.

— Ага, — розреготавшись той одказав.

— Поняв, кайфуєш.

Максим журливо зітхнув і підхопив ноги непутящого наркомана. Безмовно погодивши план, вони потягли його в залишки сніжної кучугури. Дмитро стягнув з хлопчини куртку й почав обтирати мокрим снігом.

— В когось є вода?

— У мене кола, — зрозумівши до чого йде, сумно промовив Ігор.

— Давай.

З труднощами їм вдалося напоїти бідака. Не пройшли й миті, як той виблював всю колу й залишки сніданку на долівку.

— На запий, — простягнувши пляшку, мовив Дмитро. — Посидь, подихай свіжим повітрям, має полегшати.

Повернувся до хлопчака, що не дочекався своєї черги «дунути», та запитав:

— Який дебіл, вам дітям, дав коноплю? Ще й сильну таку.

— Буркевичі…

— Старші брата твоєї манюні, — штурхнувши Дмитра в плече, Ігор саркастично сказав: — Хто б міг подумати?

Дмитро цю насмішку проігнорував, лиш нахмуривши лоба глянув на хлопчиська, що тільки приходив до тями.

— Я казав тобі, з ними треба щось робити, — промовив Максим. — Скільки можна вже цю фігню терпіти?

4

Холод ночі пробирав до кісток. Дмитро глипав у темінь, виглядаючи там товариша.

— Де той Ігор? — запитав у Максима.

— Написав, шо вийшов.

Хмикнув на те й подлубав черевиком мерзлу землю.

— Добре мороз взявся, не буде видно слідів.

Напарник на те лише кивнув і через мить промовив:

— Он, іде Ігор.

— Ти чого так довго? — буркнув Дмитро та, побачивши позаду Миколу, додав: — А цей чого тут?

— Не злись, — Максим штурхнув його у плече.

— Ото-то, — промовив Ігор під дзенькіт скла у пакеті. — Він поміг гімно в пляшки розливати.

— Поміг? — вже Микола вліз у розмову. — Я сам все зробив. Казав же, що тій курві відімщу за Василя.

Дмитро насупив брови, та не встиг щось сказати, як Максим потягнув його вбік.

— Нащо він нам здався? — прошепотів Дмитро.

— Якщо піде щось, — Максим стишив голос, аби його точно не почули інші, — не так, зіпхнемо все на нього.

Дмитро зиркнув на однокласника, що не раз був скалкою в дупі, й промовив:

— А він не знає, що Джоанна й близько не в кентах зі своїми братами?

— Та що цей валянок знає? — гигикнувши Максим одказав. — Пішли, бо я собі яєчка так відморожу з цим вітром.

Коли четвірка зібралась докупи, Максим витягнув з кишені ключі й простягнув Ігорю.

— П’ята брама, не забудь. Ховаєтеся там, якщо за вами хтось поженеться, — затримавши в’язку в руках, пильно зиркнув на товариша й додав: — Тільки постарайтеся непомітно сховатись.

Йшли на справу мовчки, максимально непомітно. Крізь порослу алею, далі через шкільний садок. Він виходив на клапоть вільної землі, де колись випасали колгоспну худобу.

Зупинились. Лівіше внизу, через городи виднівся будинок Джоанни. Відразу навпроти юнаків, за кілька десять метрів, конюшні, щедро віддані в оренду її сім’ї. Вище ж на пагорбі склади, які з розвалу колгоспу належать батьку Максима. Дмитро зітхнув, задивившись на них, можливо доведеться відступати саме туди.

— Боїшся, шо образиш Джоанну? — криво усміхаючись, Ігор запитав.

— Шо? — з-під лоба глянув і буркнув Дмитро. — До чого тут Джо?

— Джо? Звідколи це вона тобі Джо?

— Закрий рота, Ігор, — не в гуморі від цієї гри, Дмитро спробував її обрубати.

— Чого ти так зразу? Я твій вибір не засуджую. Карі очі, чорні брови, висока, довге хвилясте волосся, — Ігор зліпив мармизу, ніби дегустує найсмачніший у житті десерт, —  модель. Ще й екзотика, можна сказати. Я сам її не проти тойво, якби вона б не була… — похитавши головою не доказав.

— Ким якби не була? — нахиливши голову, мовляв тільки спробуй неправильно відповісти, запитав.

— Тихше, ковбой. Якби не була така «темпераментна», себто «прибацана». А ти шо подумав?

Дмитро наче бик ніздрями випустив пару й, стишивши норов, промовив:

— Ідіть готуйтеся. Рівно через чотири хвилини починаєм.

Не випробовуючи долю, хлопці послухали його, залишивши Дмитра наодинці з Максимом. Останній звірив годинник і запитав:

— Зачепило?

— Не цейво.

— Не тойво, я зрозумів… — Максим одразу вловив настрій друга й перевів тему: — Фарбу перевірив? Добре видно буде?

— Та повинно — брав найдорожчу. Твоя трафаретка, як там? Не поламав? — Дмитро гигикнув на питанні, аби трохи розрядити атмосферу.

— Відвалилося трохи, то я склеїв. Але хтозна чи триматиметься добре це ДВП. Як навіть відпаде, то все одно нормально видно, що це перекреслена конопля.

— Знатимуть, що наркоті в нашому селі не місце, — ствердно Дмитро проказав і додав: — Гайда, наші п’ять хвилин якраз.

Ховаючись за деревами, вони рушили до високої стіни конюшень. За їх планом, вже як хвилину по в’їзних воротах прилітають пивні пляшки наповнені гімном. Смердючий відволікаючий маневр, але як навіть на цьому обмежаться, й так непогано.

Максим приклав трафаретку до стіни. Роззираючись, в свою чергу, Дмитро дістав балончик фарби.

— Давай швидше, — підганяв Максим.

— Та фарба обмерзла чи шо… — буркнув, трясучи балончик.

Коли ж малюнок нарешті набрався червоної барви й руки обох були вимазані нею, почулися крики. Лунали вони вдалині, з іншого боку конюшень, збурюючи скакунів і серця юнаків.

— Валимо, — першим не витримав Максим.

— Ні. Їх треба максимально провчити.

Дмитро чув невдоволене зітхання друга. Впевнено рушив до блоків соломи, з десяток куп яких накриті брезентом лежали скраю городу. Йшов старанно укриваючись за рядом старих каштанів. По п’ятках все ж слідував Максим. Саме він простягнув запальничку, коли наполегливе черкання сірників знівелював вітер.

Совість чи страх підвели Дмитра до найменшої купи. Не пройшло й миті, як вогонь заходився поїдати солому. З адреналіном напереваги хлопці кинулися в напрямку садка. Сяйво позаду розросталося й приємно тріскало жадібним полум’ям.

Сховавшись у гущавині, Дмитро зупинився. Зиркнув через плече й застигнув від величі вогню, що хитався за сівером. Та хвилину тріумфу зіпсував периферійний зір, що з ночі вихопив дві знайомі постаті.

— Куди ці дебіли біжать? — запитав Максим.

Дмитро навіть оком на нього не повів. Все розглядав дивну поведінку напарників, що неслися, здавалося б, з найбезпечнішого місця. «Може біжать до нас святкувати» — бажане припущення відразу здалося неправдою. Хлопці стрибнули в глибокий рів попід дорогою та зникли з поля зору.

Почулися крики. Долиною гналися Шандор і Тамаш — близнюки, старші брати Джоанни. Бігли ж, очевидно, за Ігорем і Миколою. Дмитро вибив ногою з землі мерзлий камінь і пожбурив у слід погоні. За цим ще декілька разом із Максимом, доки в метрах десяти від траншеї, де ховалися їх співучасники, брати не зупинились.

Мить радості, що план його вдався, змінився в Дмитра на розгубленість. В їх напрямку бігли два довбня, бійка з якими нічим хорошим не кінчиться. Максим порушив будь-які сумніви, розбивши вигуком паніку:

— Біжимо!

Думки не встигали за ногами, що несли парубків через час і простір подалі від стусанів. Не так вони їх боялись, як можливого провалу плану. Нехитрої ідеї, що робила з простих школярів справжніх месників у боротьбі зі злом.

Трохи продихавшись на холоді, Дмитро вирвався вперед. Мислі мов град лупили його макітру. Вихопив одну й погнався до дитячого майданчика знайти там прихисток. Жадібно хапаючи повітря, Максим слідував за ним.

Й коли безпека показалася такою близькою, прямісінько перед носом почувся стукіт ніг. Дмитро шарпнув друга за куртку і припав з ним за металевий паркан. Стишуючи подих, він роззирнувся. Якщо постаратись, можна пролізти до хвіртки, вибратись на каскад гірок і там заховатись. Запізно.

Шкрябаючи долівку палицями, до них рухались близнюки. Дмитро притулився до холодного металу в надії лишитись непоміченим.

Аж дзенькнувши по вусі, в паркан прилетів камінець. Один за одним маленький щебінь посипався зливою навколо.

Підсунувся до щілини між листами. Тікати чи ні — шматувало нестерпно вагання. Не менш спантеличені стояли й брати близнюки. Вони роззирались навкруги, виглядаючи з темені стрільця камінням.

— Звідти летить! — почувся вигук і Дмитро зітхнув, адже напрямок був протилежним від них.

— Пронесло, — сапаючи, мовив Максим. — Дімон, я один відчуваю цей запах?

Посмішка блиснула на обличчі юнака й він одказав:

— Ні. Я теж. Смердить горілою коноплею.

5

Споглядав сутінки, що потроху сковували день. Стояв біля вікна та все зиркав на екран ноутбука дізнатися час. На стілець не сідав, аби не видути коліна на джинсах. Дістав з пакету рюкзак вкотре перевірити чи він нормальний. Химерна емблема й напис «Disturbed». Відкрив «YouTube» і ввімкнув їхню пісню з улюбленої гри. Важкі гітарні рифи потягнули приємну ностальгію. Суворий голос матері вигулькнув з пам’яті, все дитинство намагалась відтягнути сина від монітора.

Сум потроху змінився на подив. Уперше знав дівчину, якій до вподоби така музика. Хоча міг би й здогадатися раніше, а не кілька днів тому з її «інстаграму».

З перемінним успіхом підспівував, але враз замовкнув. Навпроти будинку зупинилося дві чорні автівки, які Дмитро відразу впізнав. З однієї показались батько та брати Джоанни, з іншої дядько.

Натиснув на паузу й відійшов од вікна, сховався у тінь. Кілька дзвінків у двері й звідти показався батько Дмитра. За двійкою фраз він впустив гостей у будинок.

Вичекав хвилину: до нього не йдуть, до себе не кличуть, отже не все так погано. Ковтнувши згірклу слину, тихенько прочинив двері. Прислухався, затамувавши подих.

— В нас тут самосуд не працює, — ствердно промовив батько.

— Ми зразу сказали вам, хто це зробив. Поіменно, — грубий голос бубонів слова, наче батька Джоанни. — Ваш син серед них. Але знайте нашу щедрість, мої побили тільки малого Петруків…

— Вашу щедрість!?

— Саме так. Ви знаєте, на яку суму в нас згоріло товару через ваших діток?

— Через мою щедрість у вас був цей товар, — Дмитро рідко чув батька таким сердитим. — Вас, як собак з дороги підібрали. Дали місце, контакти з потрібними людьми. І ви розказуєте про щедрість? Вимагаєте щось? Забули своє місце? Швидко можу нагадати.

— Так ви заговорили?

— А з вами бачу інакше ніяк! Ще раз почую, що хтось з ваших лізе до наших дітей — навіть, підв’язки в поліції вам не поможуть. Ви не те, що в районі собі місця не знайдете, в області будуть гнати вас, як чумних, — важко зітхнув після такої промови й спокійніше додав: — Буде вам урок. Краще слідкуйте за товаром.

За цим хату оповила тиша. Дмитро чув, як у скронях його калатає кров. За скрипом стільців почувся голос батька Джоанни:

— Подивимося, кому це ще буде урок.

— Шо ти сказав!? Погрожуєш? — гаркнув батько Дмитра та видав грубий смішок: — Ти глянь шавка циганська рота роззявила як. Вимітайтеся з моєї хати! І я зроблю вигляд, що цього не чув… Шо дивитесь? На вихід, худобо.

Дмитро тільки уявити міг їхні невдоволені пики. Помісь злорадства й страху грали усміхом у нього на лиці. Помста вдалася на славу, а з головою громади на їхньому боці й захист залізний.

Ніхто більше не обзивався, лише двері вхідні грюкнули, що вібрація стінами розповзлася. Почувши кроки, хлопець зачинив свої двері й подався по рюкзака — якраз ще встигне.

В кімнаті показався батько: обличчя червоне, спітніле чоло. Він зиркнув на Дмитра й зітхнувши спокійно промовив:

— Більше такого не роби.

— Та я ж не…

— Замовкни, — перебив батько. — І я не буду читати моралі. Договорились?

Оцінивши ситуацію і настрій почутого, Дмитро кивнув. Слова якогось не здужав.

— Кудись зібрався?

— Та прогулятись, — зиркнувши на пакет, одказав юнак.

— Краще посидь вдома пару днів. Я завтра на Київ, до суботи мене не буде, — тон батька нарешті пом’якшав: — Щось специфічне хочеш їсти, бо я поїду закупитися тобі?

— Ні, нічого, — автоматично відказав Дмитро.

Хоч за цим і спалахнула в голові купа всього, він все одно промовчав.

Батько кивнув та, витерши лоба рукавом, подався з кімнати. Його поведінка додала тріумфу Дмитра присмаку розчарування. Все-таки справа могла пройти краще. Гецнувся на ліжко та поринув у задуму. Погляд блукав візерунками шпалер, а з вуст пролунало логічне питання:

— А як вони дізнались поіменно? Мене з Максом точно розгледіти не могли… Може Микола здав? Але він хоч гімно, та точно не стукач… Срака…

Сховав пакет з рюкзаком під ліжко та глипнув у вікно. Доведеться їй зачекати. Принаймні до завтра.

6

Батько лишав домівку так і не розпрощавшись з тривогою. Дмитро гарно читав це на його лиці. Сам же юнак негатив не розділяв, бо ж любив лишатися наодинці.

— Сиди вдома, нікуди не ходи, — наостанок сину давав настанови. — Мені не дзвони, буде не до того. Ти ж знаєш: київські справи, то серйозно.

На те просто кивнув, аби не затягувати час. Глипнув на годинник — ще сьогодні встигає. Батько махнув і заскочив у мерседес. Лишивши хмару вихлопів на легкому морозі, поїхав.

Дочекався, поки автівка не покине вулицю, й заскочив у хату взяти рюкзака. В останню мить витягнув його з упаковки та обірвав цінник. Так все-таки краще. Вкотре звірив годинник і почовгав на справу.

Хмарний зимовий день потроху збігав до ночі. Снігу не було, що на кінець грудня наганяло сум. Синій тоненькій лід на річці також не радував. Закриваючи обличчя від сіверу, Дмитро підкорював пагорб. Аби встигнути, доведеться зрізати через склади, що належали сім’ї друга.

— Шукаєш Макса? — знайомий голос пролунав з гаража.

Зиркнув на тракториста, що самотньо колупався над запчастинами, й одказав:

— Та ні, — засумнівався, як ліпше збрехати, та неоковирно ляпнув: —  В магазин іду, сюдою ближче.

— Це діло добре, — не підводячи голову, промовив чоловік.

Не маючи, що йому ще сказати, Дмитро мовчки покрокував далі. Підійшов до краю будівлі й зупинився. Величезна споруда, що раніше слугувала мало не усім колгоспом, стояла на верхівці пагорба. З одного боку її фундамент підпирав крутий насип землі. Попід ним далі конюшні, від них між вишень тягнулася стежка, якою зазвичай гуляла Джоанна в цей час. Не раз її бачив, коли всю осінь з Максимом тинявся тут.

Сперся на стіну та чекав, за кілька хвилин нудьги дістав телефон. Гра в дурня зазвичай виручала в такі моменти. На третьому програші підряд підвів очі від гаджета й помітив темну постать серед дерев. Нахмурився на калатання власного серця — дивно. Доки міркував, як почати розмову, дівчина наблизилась впритул.

— Джо! — з нього вирвався вигук.

— Бондар? — опустивши капюшон, запитала вона. — Шо хочеш?

— Ходи сюди, — старанно приховуючи подарунок, махнув вільною рукою Дмитро. — Ходи, давай!

Дівчина насупила брови, роззирнулась і таки почовгала до сходів піднятися крутим фундаментом. Вгледів примружені від підозри очі. Його дурнувата посмішка не допомагала справі, але приховати її не міг.

— Це тобі замість порваного, — наввипередки промовив він і простягнув рюкзак.

Джоанна зупинилась. Зазвичай крижане лице наче поспіхом підбирало правильну міміку. Мовчки вона таки підійшла та взяла подарунок. Покрутила в руках. Легкий усміх підказав, що сподобався, та слова спантеличили хлопця:

— Яку це, Бондар, ти гру задумав?

Логічне питання. Хоча й не формувалося воно в голові юнака. Даремно спробував зліпити відповідь, всередині крутилися лише відчуття.

— Та бачив ти любиш «Disturbed», — бовкнув, аби не мовчати.

— Воно то так. І рюкзак класний. Але з якого дива ти мені його купив? — говорила вона м’якше, та непідкупна цікавість не полишала голос. — Чи це компенсація за вашу витівку? Тоді ти трохи не за адресою.

— Це тут ні до чого, — дещицю злості в розмову підмішав Дмитро. — Тобі порвали рюкзака, я побачив класний ото рішив…

— Пригнись! — шарпнувши його за шкірку, скрикнула Джоанна.

Хлопець аж гикнув на обрубаному слові, та все одно розчув тріпання крил над головою.

— Курва ти срана, — тримаючись за скривавлену руку, гаркнула дівчина. — Йобнутий голуб.

Дмитро ошелешений глипнув на рану Джоанни. Зустрів її схвильований погляд. На долівку впало кілька крапель крові, загравши в голові юнака мелодію вдячності й жалю. Перевів свій зір на дерево, де сиділа оскаженіла птаха.

— Джо… Це походу не голуб…

Розміром з крука, та повністю сіра. На гострих пазурах виднілася кров. Але все це дріб’язок, якого миттю затоптав переляк. Потягнула його до єства хлопчини друга голова, що перевернута стирчала зі спини тварини. Дмитро відчув на собі химерний чотириокий позір і скрегіт різонув його вуха.

— Джо, — штурхаючи дівчину в плече мовив: — Глянь. Шо це за…? Шо за… мутант?

Не придумавши кращої ідеї, дістав з кишені телефон і почав знімати. Та лиш камера зловила фокус, птаха зірвалася з гілки й полетіла прямісінько на нього. За кілька метрів од Дмитра її постать закрутилась вихором у сіру хмару й сильним ударом збила хлопця з ніг.

Холодний асфальт навіть крізь шапку зустрів відчутним ударом. Лиш груба куртка пом’якшила падіння. За темінню перед очима юнака виникла вискалена пика чоловіка. Химерні зуби, що суцільною пластиною походили на дзьоба, виклацували лиховісну канонаду смерті.

Вперся долонями в шию нападнику, що з тим же сорочим скреготом, намагався загризти Дмитра. Й коли з хлопця вирвався знесилений стогін, ззаду показалась Джоанна та лямкою рюкзака, наче кляпом, захопила дивного чоловіка-птаха.

Гаркнувши од скрути, вона відтягнула нападника. Дмитро навздогін приклав його черевиком у пику. Та з такою силою, що об гострі зуби лямка рюкзака розірвалась. Покоцаний болем хлопець схопився та з розмаху ногою прописав по лиці незнайомцю. Лють окутала всі думки, жорстокість палахкотіла нутром. Наступний удар прийшовся по ребрах, відправивши тіло чоловіка з фундаменту котитись насипом донизу.

Жадібно хапав після бійки повітря. Підхопив побитий телефон і зиркнув на Джоанну, що розгублено глипала на розпластаного монстра внизу.

— Він… перетворився з… пташки? — питаннями вирвався з нього переляк: — Це шо таке?

— Я… — насупивши брови, лише слово подужала вона.

— Джо, ми навалилися наркотою? В нас глюки? Це ж нереально? — зірвався на писклявий крик Дмитро.

Замовкнув з роззявленим ротом — нападник зводився на ноги. Перезирнувся з Джоанною, ковтаючи гидкого слимака власної слини.

— Що за мужик? — голос тракториста пронизав хребет розрядом ляку. — Чо’ він поліз до вас?

Дядько Женік крокував до них, стискаючи шмат залізяки. На мить страх трішки відпустив та Джоанна заштовхала його через вуха назад:

— Глянь, до нас повзе.

Впиваючись кігтями у мерзлу землю, нападник здіймався схилом дороги. Поточилися подалі від нього. Дмитро намагався зрозуміти реальність, все спихаючи дійсність на дивний сон. Але вдарена спина та трепіт рук відбивали будь-які сумніви.

— Не бійтеся, зараз з ним розберемось, — промовив дядько Женік, коли двійка зляканих підлітків минала його.

Хлопець зиркнув на однокласницю з надією, що та хоч щось скаже трактористу. Про двоголового птаха чи химерний оскал чоловіка в якого він перетворився. Але Джоанна мовчала, її чорні очиська метушились, шукаючи шлях із цього жаху.

— Ти шо хочеш? — гаркнув дядько Женік, коли на бетоні показався незнайомець. — Слабий на голову?

Тільки зараз Дмитро розгледів його вид. Старовинний пошарпаний одяг, що раніше носила всяка знать. Абсолютно ввесь сірий, один в один, що пір’я двоголового птаха.

На тихий скрегіт тракторист штурхнув чоловіка у груди. Той одразу перехватив його руку. Лівицею врізав ляпас, що ноги дядька Женіка ходором заходили під ним. Довгим кігтем на лобі тракториста незнайомець заходився видряпувати щось. Завершивши, кинув оніміле тіло додолу.

Дмитро застигнув. Тихий відступ перервали вагання. Допомогти односельчанину, якого знає з самого дитинства чи рятуватися самому? Метрів п’ятнадцять сірої зони відділяли його.

— Бондар, ідемо звідси, — невпевнено промовила Джоанна.

Тракторист підвівся й зазирнув у лице незнайомцю. Обоє заскреготали огидним сорочим співом.

— Бондар, бігом! — шарпнула за капюшон Джоанна й вони рвонули подалі.

Зимові черевики важким тягарем сковували біг. Страх підганяв, вистукуючи кров’ю по скронях. За гупанням власних ніг, далеко позаду хлопець чув, як за ними женуться. Скоса зиркав на Джоанну, яка, хоч як би не старалась, але його темп втримати не могла.

Повів за собою вбік, аби закутками приховатись від погоні. Зі скрипом з воріт гаража перед ними вискочив тракторист. Дрібне каміння ковзнуло під взуттям. Тендітне тіло дівчини врізалось у спину. Дмитро ледь встояв на ногах, та боязнь кричала, що це даремно.

Подумав тікати назад, далекий скрегіт зупинив. Затиснутий поміж старої техніки та будівель, хлопець вперше зустрів відчай, коли дядько Женік кинувся на нього. З-позаду на захист стала Джоанна, вкотре прикривши хлопця рукою.

Тракторист зупинився пів метра від них. Скрегочучи він нюшкував скривавлену дівочу долоню. Наморщився та сахнувся од неї. Похиливсь убік, аби обійти, та Джоанна не пустила. Скривилася, мазнула кров’ю обличчя Дмитра й, взявши його попід руку, повільно рушила повз нападника. Той все крутив носом і клацав зубами, та не нападав.

Зиркав на нього, вірити в жах не хотів. Лице вкрите тоненькими цівками крові. На чолі в обрисах рани виднівся птах, окутаний червоною барвою.

Лише за кілька метрів Джоанна відпустила хлопця й знову кинулась на біг. Дмитро ошелешений послідував за нею. Обігнав і знову крутонув у знайомий поворот. Мороз потроху сковував горло. За пеленою ляку, юнак вгледів у стіні над землею маленький люк.

— Сюди, — гукнувши рвонув туди.

Метал вкусив холодом за пальці, та вхід піддався.

— Залізай.

Тримаючись за змучені груди, Джоанна болісно фиркнула. Розгледів сумнів в очах, та знемога в них сяяла сильніше. Збираючи пил із асфальту, вона посунулась у темне невідоме. Дмитро одразу за нею. Груба зимова куртка противно шкреблася об маленький вхід, але скрегіт, що наближався, підганяв.

Зсунувся на бетон. У боротьбі з трепотом рук насилу закрив люк, приховавши їх од зовнішнього світу. Химерно чужого, яким він постав сьогодні.

Засвітив екран телефону. Розбитий ущент той заграв порожнього палітрою фарб. Тьмяним світлом пройшовся по куцому підвалі, що слугував доступом до невідомого колгоспного функціоналу. Дмитро в цьому не розбирався. Все життя місце слугувало йому на пару із Максимом секретним сховищем, де вони вперше спробували пиво й цигарки. Старий стіл і лавка так і стояли, запилені й покриті цвіллю, та все одно пахнули затишком і безпекою.

— Сховай, — прошипіла Джоанна, розігнавши задуму.

Не встиг відреагувати, як вона вхопила за руку й запхала ту разом з телефоном у кишеню.

— Шо…?

Затулила пальцем рота, обірвавши слова юнака. Й так міцно, що вражений він замовк. Од натиску вперся в холодну стіну, дівчина все не відпускала. Захоплений подивом і дискомфортом, аби звільнитись, вкусив її за палець.

— Ти, блін…

Під звуки скреготу Джоанна стулила вуста. Далекий біг змінився на кроки й наблизився мало не впритул. Дмитро розчув ходу обох. Зупинились неподалік. Бесіда сорочою мовою знову притягнула тупий страх. Лише періодичні завивання вітру рятували від нестерпного звуку.

Почулися кроки, впевнено вони наближалися до сховку. Крізь темінь торкнувся Джоанни, наче в намаганнях розділити з нею переляк. Дотик її холодної долоні трохи привів до тями.

Хто б не йшов за товстою стіною до них, почав віддалятись. За човганням підошов рознеслося тріпання крил і піднявшись угору воно розчинилося в сівері.

Синопсис