Захисниця Землі

– Ну що, є? – питала моя подруга, налаштовуючи камеру.
– Привіт, Пепер, – доповнила я, миттю засміявшись.
– Так, досить! – стримуючи свій сміх, скомандувала вона, пригрожуючи рукою.
Я видихнула. Відчуваю стислість всередині, хоча обстановка повинна була розрядити мене. Не вийшло. Все одно лячно, я ж не просте повідомлення записати вирішила.
Зберися, зберися!
– Так, начебто готово, – пробурмотіла подруга, обличчя якої нарешті теж можна було побачити, окрім чорної зачіски та фіолетової водолазки. – Вдихни та видихни.
Я зробила, як вона просила.
– Один… два… три…
Клац і запис пішов.
За одну мить я загубила усю впевненість у собі, що й так трималася ледве-ледве. Що я повинна була казати?!
Так, спокійно, вдих-видих. Потім виріже, якщо що. А може й ні, буде елемент живої реакції.
Я визволила повітря назовні.
– Моє ім’я – Фезер. Так, мене звати Перо, не дивуйтесь. Хоча, – я нахилила голову набік, – когось звати Зепелін (дирижабль), тож чому тут дивуватись, хе-хе. Кхкхм… – на секунду я «відкашлялась» у кулак.
– Стоп, знято, – майже не стуком зупинила запис подруга. – Давай ще раз, Фез, це не піде.
Я розгубилась, проте губи змогли щось промовили:
– Так можна списати на живу реакцію… – і, звичайно ж, я прийнялась ніяково розмахувати руками, додаючи своєму аргументу більшої вагомості.
– Просто давай заново, – вона виставила перед собою долоню. Після повернулась роздивлятись екран камери. – Давай, коротко та по суті.
Хотілося заперечити. Але з іншого боку, може так буде краще. Не знаю, у мене думки плутатись починають.
– Один… два… три…
Запис пішов.
Я сіла рівніше, голова трохи піднялась. Змахнула два пасма волосся навколо ока, що полізли до нього. Вираз обличчя вдалося зробити не нервовим, за що я окрему медаль заслуговую. Я збиралась з духом.
Та промовила:
– Моє ім’я – Фезер. І я – супергероїня Землі.
Ніби прибуваючий потяг, мої сили безповоротно змело геть, не залишаючи й натяку на їхню колишню присутність.
Це неправильно.
– Ні, я не можу, – я опустила голову, заховав руками обличчя.
Я почула зітхання. Схоже, Тесса розчарувалась. Знаю, мені самій неприємно…
– Ну й у чому проблема? – спитала вона мене.
Як тобі сказати… якщо я сама не до кінця розумію?..
Мої очі визирнули з-під рук, зустрічаючи очі моєї подруги.
– Не знаю… – я відповіла правдою, опустив руки униз та знову втупившись у підлогу. – Просто це… ну… неправильно… – рука робила кругові оберти, як наче допомагала мені крутити думки. – Якщо згадати все, що я робила за весь час…
– Так, Фезер…
Свист.
Чийсь свист перервав її фразу. Як і мої думки, він також обірвав їхній шлях по моєму мозку. Ми разом повернулися до його джерела.
– Дівчата, згортайтесь, чим ви там не займаєтесь.
Прибиральник. Ми домовились з ним, що покористуємось спортзалом на час. Він не був проти, але більшу частину часу ми витратили на суперечку про те, який Доктор з серіалу кращий. Звичайно, Одинадцятий!
– А що, вже? – схаменулась я, перевіряючи годинник у телефоні. Дійсно.
– П’ять вечора, – промовила Тесса. – Швидко однак, – після вона звернулась до прибиральника: – Хвилину!
Той кивнув й тихенько вийшов за двері. А ми збирали свої речі назад у рюкзаки, тихенько (ні) зітхаючи. Що ж так тяжко…
Взагалі-то, мені майже нічого не треба було збирати, окрім телефону й шкірянки, яку я взяла для вигаданого собі образу. От у подруги речей буде більше. До речі, треба ввімкнути музику. І посидіти у думках. Прекрасна стратегія, користуюсь кожен день у будь-якій незрозумілій ситуації. Тесса поки буде діяти схожим образом, тому можна не хвилюватись. Якщо що – гукне.
Взявши з лавочки телефон зі вставленим у нього дротом від навушників, – ледве розпутавши їх, – я вставила самі навушники у вуха та прийнялась крутити плейлист. Блін, та не потрібен мені Ютуб! Хоча з нього зручніше слухати, як на мене. Отже, саундтрек мульта готовий. Можна мріяти.
Голова сама по собі піднялася догори, очами зустрічаючи білу стелю спортзалу. Краще б зорі… Трохи впавши до смутку, ми пішли до виходу, поки наші кроки супроводжувало відлуння великого приміщення.
Кхм… Власне кажучи, уявляла я усе дещо по-іншому. Хоча так, такий сценарій зараз не реалізуєш, я мрію ще не здійснила. Але не будемо про сумне, давайте про круте.
***
Уявила, як я пафосно ходжу по нічному даху будівлі. Кроки у сповільненій зйомці, крутий погляд при повороті до камери, я у бурій шкірянці. Може дощик є, а може й ні. Та на краю я в розвороті стрибаю вниз.
А далі – обкладинка коміксу зі мною.
– Гаразд, друзі. Давайте в останній раз. Мене звуть Фезер. І протягом довгих років я була головною захисницею Землі.
Кадри мого польоту на фоні нічних зірок і я прискорююсь.
– Інше ви знаєте. Колись я звалилась, наче сніг на голову, – в буквальному сенсі, – у магазинчик коміксів. Блукала розгублено, але знайшла хороших людей, що допомогли мені та прозвали моїм ім’ям, а все через руде перо, що причепилося до мого волосся. Досі ношу його, маленького.
А може трохи інша історія буде розказана.
– А після мене вдочерив бравий детектив Емануель Крістенсен – або просто Менні.
Так, точно по-іншому треба буде.
– Я читала комікси, що мені немов долею було приписано. Та захотіла стати супергероїнею. А чому б ні, сили-то є, он, літати можу. І так я врятувала місто. Потім ще одне. І ще, і ще. А далі мені запропонували титул супергероя країни, проте я ввічливо відмовилась, виголосивши промову про те, що хочу захищати увесь світ разом. І це прийняли.
Дорослою я, мабуть, круто виглядала з такою промовою.
– І нехай мені багато хто протистоїть. Нехай я можу падати. Не зважаючи ні на що, я обов’язково знайду в собі сили полетіти знов. Тому що єдине, що стоїть між кожним народом та забуттям – це я. Надія на…
***
– Земля викликає Криптон, як чутно?
Картинка перед очима миттю полетіла геть і тепер я бачила лише вулицю, будинки й Тессу, що майже кричала мені у вухо.
– Криптон би тобі ніяк не відповів, він зруйнований, – відповіла я перше, що перше прийшло до засмученої голови, поки рука потягнулась за навушником.
– Залежить від того, про які комікси мова, – я дивнувато подивилась на неї. – Мультивсесвіт, що з неї взяти, – знизала плечима подруга.
Теж правда. Могла сказати я, але тільки коротко зітхнула.
Другий навушник витягнула з вуха і обидва сховала до кишені джинсів, ледь не потрапивши у червоний бомбер. Я й не помітила, як музика вже перестала грати. А, я ввімкнула не плейлист, тільки одну пісню. Тоді зрозуміло.
– Уявляла свій ідеальний сценарій розповіді про себе? – здогадалась подруга. Щоб йому, я ж включала і її до цього сценарію, чому я забула?!
Ну що за життя…
– Ага… – все, що змогла сказати я.
– Сподіваюсь, крім цього нічого більше не було? – її карі очі вивчали мої, блакитні.
Якщо ти про новий набір зневажливих думок, то я про них взагалі забула. Поки не нагадала. Але ні, зараз усе добре.
– Та ні, все гаразд, – відповіла я, та вона примружилась. – Правду кажу, руку на серце покладу.
Тесса пирхнула.
– На яке саме?
Так, нестаріючий жарт. Згадуючи Доктора та мої з ним (нею, з деякого часу) подібності, то у нас обох було по два серця. Звідки – не знаю. Але факт залишається фактом – я дуже добросердечна.
– Для тебе – хоч на обидва, – руки поклались на обидві сторони грудей.
Тесса розплилась у посмішці, злегка нахиливши голову. Рука виставилася вперед, очікуючи мою для рукостискання.
Взагалі-то, після такого я очікувала дещо іншої реакції…
Та тільки-но я простягла руку у відповідь, як подруга забрала свою.
– І знову купилася, – сказала вона, вже обіймаючи.
Добре, тепер прощаю.
Акуратно, я відповіла їй своїми обіймами й ми стояли, насолоджуючись теплом одна одної. Не хочу таке припиняти, хочу вічність так стояти. Зібрати тата, друзів та стояти ось так усі роки. І хай весь світ зачекає!
Гаразд, це було б занадто.
– Я знову чую, як пар твоїх думок з вух іде.
Я засміялася. Вона мене занадто добре знає.
І знову тиша. Приємна тиша. Тиша, що обіймала нас, лише іноді гублячись серед сторонніх скороминущих звуків світу. Поки й зовсім не повинна була зникнути.
– До зустрічі, Капітане Фезер.
Моя посмішка розширилася ще сильніше.
– До завтра, Реальна Сталь.
Тесса знову пирхнула. За її прізвиськом теж стояла історія. Історія про те, як поки мої два серця робили мене добродушніше, її єдине серце було немов зі справжньої сталі. Чи заліза, навіть прізвище таке ж – Уільямс. Але, правду кажучи… не сказала б, що це така вже правда. Просто вона…
На жаль, момент кінця наших обіймів відбувся зараз, обірвавши думку. Сумно, але це поки. Скоро ще зустрінемось, як і завжди.
Тесса відійшла на невелику відстань, сіла на бордюр та начепила на себе шолом, наколінники на сірі штани та я-забула-як-називається-таке-на-руках. Після чого перевзулась у ролики, заховавши кеди у рюкзак. Піднявшись, вона ще раз помахала мені рукою, – я відповіла тим ж, – і Тесса покаталась на роликах дорогою додому. Я лише дивилась у її спину, що поступово зменшувалась. Поки та не сховалася за рогом.
Сумненько. Хоча не перший день літа тусуємось. А може, справа й не у цьому…
Ну добре, на мене вже зачекались.
***
Увійшовши до будинку, зачиненні двері різко змінив ледве чутний шум вітерцю на шум увімкненого телевізору. Схоже, тато вже вдома. Я зняла свій бомбер, залишившись у білій футболці з джинсами, та повісила на гачок. По руках прохолода пролетіла. Як наче і не літо.
Знявши свої шахові кеди, – вони були чорно-білі у клітинку, – я начепила рюкзак назад на плече та тихо крокувала до сходів на другий поверх, до своєї кімнатки.
– А тепер не рухатись, – пролунало до мене за спиною.
Я миттю зупинилась. У чому я завинила?
– Повільно повертайся до мене.
Довго не думаючи, – тільки згадавши забуті «руки за голову», – я розвернулась на місті. І зустрілась віч-на-віч зі своїм татом, що направив на мене пістолет.
А він підготувався, навіть коричневий плащ свій одягнув. І щетину залишив.
– Чи знаєш ти, у чому тебе звинувачують? – з тією ж протяжною швидкістю запитав він.
– А хіба не ти повинен мені це розказати? – спитала я після короткої паузи на подумати.
– Відповідайте на питання, міс, – сказав він більш серйозно, хитнувши пістолетом.
Голова нахилилась набік, очі втупились у підлогу, в якому я намагалась знайти правильну відповідь. Що я забула? Я тільки прийшла, зустрілася з прохолодою й пішла до себе. Де помилка?
Думка, як куля з цього пістолету, влетіла мені в голову.
– Я не сказала «я вдома», – винувато посміхнулась я.
– Правильно, – мені здалось, тато трохи здивувався. Я не настільки у думках засиджуюсь! – І тепер, – він почав підходити до мене, – доведеться вигадати для тебе покарання.
– О ні! – вирішила підіграти йому я. – Тільки не фруктові пластівці, я без них не проживу!
Реально, це найсмачніша річ у світі, тато, не треба.
Він у відповідь чомусь закліпав карими очима. Пістолет трохи опустився.
– Ні, це, звичайно, хороше покарання, але для забутої фрази – занадто.
На душі стало легше. Нехай я й підігрувала та все це жартома відбувається, але чомусь за пластівці мені стало трохи лячно. Я що, схиблена?
– Фух, – видихнула я. – Дякую, о бравий детективе!
Тато дещо скривився.
– Хоча, якщо подумати!..
– НІ! Не треба! Що я можу зробити, аби уникнути покарання?
– Хм… – він поліз у чертоги розуму. – А що ти можеш мені запропонувати?
Помсту на блюдечку.
– Хо-хо, – засміялась я, після схопила тата як дружину на весіллі та підстрибнула до стелі, залишившись зависати у повітрі; його самого підняла угору, поки руки-ноги не доторкнулись стелі. – Можу знову перетворити тебе на Людину-Павука!
На деякий час він завмер, не здригаючись і волосиною. Схоже, спрацювало.
– Ні, зараз, на жаль, відмовлюсь, – відповів він трохи тихіше.
Я пирхнула та приземлилась на підлогу, ставлячи тата на свої дві. Він хутко повернув рівновагу, поправивши одяг та видихнувши.
А може, варто двічі подумати перед такими приколами…
– Можу тоді вигадати заміну.
Тато повернувся до мене.
– Яку ж? – не давши договорити, я швидко обійняла його, посміхаючись. Тато доволі скоро позбувся розгубленості й відповів тим ж. – Приймається, – сказав він та поцілував у лоба, залишивши мене задоволено посміхатись.
А тепер пішли до Тесси, в обіймах посидимо.
Але у тата, що не чув моїх думок, – дякуючи богу, – були інші плани.
– Переодягайся, якщо потрібно, й спускайся назад, – казав тато, припиняючи обійми. – Вечеря чекає, – він пішов у кухню.
– А що до вечері?
– Прийдеш і дізнаєшся.
Я знов тихо засміялась. Щось нове вигадав? Хто знає. Треба скоріш класти рюкзак на місце.
З останньою думкою я швидко піднялася по сходах.
***
Відчинивши двері та штовхнувши її вперед, я кинула рюкзак на ліжко, вже збираючись йти назад. Але мій погляд зачепила те саме ліжко, на яке гарно плюхнувся рюкзак. У голові промайнули пригоди у спортзалі та вирішальною думкою стала бажання плюхнутись самій на зоряну постіль, як мій синій зберігач речей. Що я й зробила. Підлетіла й плюхнулась. Прямо лицем у подушку.
– Ай.
Перевернувшись лицем догори, з’явилось бажання розтягнутись майже як морська зірка, що без зволікань було здійснено у життя, відчувши неймовірне розслаблення.
Тепер головне – не заснути.
Взагалі, уся ця кімната виглядає майже точно як типова кімната гіка… Хотіла б я так сказати, але стіни мої не покривають постери з плакатами, бо мене вони так і не зачепили, а від гіку у мене тільки купка фігурок та коміксів. Ну, ще тамагочі є, подарунок татів. Хоча не сказала б, що це іграшка не для більш широкого кола.
До речі, він там живий ще?
Промайнула думка не перевіряти його, яку я все ж проігнорувала, зіскочила польотом з ліжка та підійшла до столу, узявши девайс. Ні, живий. Складно зрозуміти, скільки вони проживуть, бо той, хто їх створював, мабуть, мав увесь можливий запас вільного часу, особливо після самого створення. Я швиденько пробіглась по всім процедурам для піксельного кота та відклала тамагочі назад. Іноді здається, реального кота чи навіть з телефонного додатку набагато легше доглядати, аніж цього. Та тим не менш, позбуватися його я не хочу. Начебто.
Так, полюбуємося ще раз Карою та побіжимо униз.
…
…
…
Добре, достатньо.
Виходячи з кімнати, до мене долинули знайомі звуки. Я уповільнила крок, намагаючись переконатись, що це вони. Телевізор передавав новини, де розповідалось про нову проблему.
– О, знову Роджер передає, – почула я від тата, остаточно зрозумів, що до чого.
Не встигнувши й подумати, я блискавкою пролетіла увесь шлях прямо до вітальні.
– ЩО ТАМ?!
Погляд тата затримався на мені. Пролунало зітхання.
– Коли-небудь ти щось та зламаєш.
– Не будь песимістом, що там кажуть?!
– Телевізор перед тобою, ще нічого не почалось, – він вказав пальцем на сам телик.
А розповідалось там про…
Про що?
Я б розказала, якби екран цього пристрою спостерігання за світом не погас так само миттєво, як я сюди прилетіла.
– Гей! – обурилась я. – А куди?
– Пробки вибило, чи що? – поцікавився у повітря тато. Як він незворушність зберігає, тут супергероя країни показати не можуть!
– Менні, Менні, прийом, – зашипіла й заговорила рація.
Тато тяжко зітхнув. Вже другий раз. Але, все ж, пішов за рацією.
– Привіт, офіцере, що трапилось? – сказав він у рацію. Невже щось цікаве?!
– Та тільки-от розібрались з електростанцією, як знову на ній проблеми почались.
Так ось у чому справа.
– І мене теж звуть допомогти, але тепер нікому патрулювати район. Може, заміниш мене?
Голова тата звалилась вниз. Не на підлогу. Був близький ще до одного зітхання. Але я розуміла дещо ще.
– Джеммо, у мене ж відпустка, – почав протестувати тато. – По суті, тільки почалась. Людям, як ми, теж відпочивати потрібно.
– Я знаю, я розумію, Менні, але мені нікого більше попросити. Будь-ласка.
– Не хвилюйся, Джеммо, я зараз буду! – крикнула я, щоб вона почула, поки сама схопила червоний бомбер з гачка біля входу й вистрибнула за двері, одягаючи її.
– ФЕЗЕР, НЕ… – я різко завмерла, повернувшись до дверей.
– Пізно вже, – відповів тато. – Її від такого не зупиниш.
Якийсь час стояла тиша.
– Чому ти в неї завжди так віриш? – я ледве змогла почути це крізь цю тишу.
– Вона моя дочка. У цьому вся причина.
Обличчя саме по собі посміхнулось і я розвернулась й полетіла у небо.
***
Усе місто простягалося піді мною… гаразд, якась його частина точно. Але й її було достатньо, аби відчути себе прекрасно, спостерігаючи усі ці будівлі, що легко містились в… обох долонях. Для однієї треба ще вище полетіти.
Цього я робити не буду, але скажу таке: літати над хмарами – видовище ще красивіше. Ти немов пливеш по безмежному морю, тільки замість риб – птахи, і ніхто тобі не заважає, тож ти насолоджуєшся своєю свободою. У такому випадку, хмари будуть бар’єром до іншого світу, схований у глибинах цього моря, наче Атлантида.
Вау.
Я ненадовго зупинилась, аби усвідомити, що зараз вигадала. Кому б таку історію розповісти, може книжку напишуть?
БАХ!
– Боже! – я здригнулась, трохи відлетів у бік.
Це постріл був? А, точно, як я забути встигла?! Там, мабуть, реально суперпуперзлодій з’явився, поки я летіла, а я тут про Небесну Атлантиду думаю.
Я що, Рай вигадала?..
Мозку! Не зараз!
Змахом голови я відкинула непотрібні думки та, не поспішаючи, полетіла вперед, оглядаючи місцевість піді мною. Не так вже й багато високих будівель, але якщо намагатись серед них знайти, що тобі потрібно, то це перетворюється на пошук ручки, що впала на підлогу й зникла.
– Та де воно?
Трррру.
Я різко притиснула рукою карман джинсів, немов інакше мене розкриють.
– Хто дзвонить?
Діставши телефон, на екрані висвічувалось ім’я Джемма.
Вона мене помітила, а я її – ні?
Я швидко оглянула низ, але нікого досі не знайшла. Якби була штаб-квартира…
Натиснула «відповісти».
– Так?
– Фезер, ти пролетіла мимо нас. Я б могла промовчати, але вже не буду тебе відмовляти, тому прилітай назад, якщо хочеш допомогти.
Її голос звучав як суміш відчаю зі смиренністю. Може, відчай – слово трохи гучне, але іншого не підберу. Мені стало ніяково.
– Зараз буду, – відповіла я й завершила дзвінок. Вау, одразу у ціль.
Переконавшись, що телефон не вилетить з карману, я полетіла у зворотному напрямку, уважніше оглядаючи вулицю піді мною. Та зовсім скоро я виявила дві поліцейські машини: біля однієї стояла пара поліцейських, біля іншої – здається, була Джемма, усі у темно-синій формі. Проводячи по їхньому погляду, я помітила й людину з пістолетом і, наче, сумочкою.
…серйозно?
Гаразд, може, є щось ще. З цією думкою я полетіла трохи далі, а після – обережно у самий низ, щоб опинитися прямо за його спиною. Хехе.
Так…
Так…
Дихання затримуємо.
Мигцем глянула на поліцейських – схоже, зрозуміли, що варто мовчати. Дякую.
Мужик був трохи вище за мене зростом, хоч і зігнутий. Темно-коричнева шкірянка, чорна коппола, що ховала, начебто, лисину. Шкірянка пошарпана. Більше я не роздивлялася, була зосереджена на потилиці та тому, щоб він не обернувся.
– Та що ви там…
– Бу! – вигукнула я, наче від свого страху; мужик здригнувся, а я схопила його за шкірянку позаду. – Полетіли! – і ми відірвались від землі, злетіли вгору.
– ФЕЗ!
Джеммо, я впораюся! «Окей» не покажу, але ти зрозумієш. Дідько, цей вже наче спеціально зірватись та гепнутись хоче.
Мужик не кричав, як прокажений, поки ми проривались крізь повітря, що дивно, але тепер він стиснувся клубком, тож стратегія робоча. Сподіваюсь…
І ось, ми опинились у місці, про яке я зовсім нещодавно думала. Наче я сама собі натякнула на те, де ось-ось буду. Безмежне блакитне море над білими хмарами, що ховали за собою світ людей. Класно.
Не знаю, що сказав би про це ця людина, але й питати не буду. Мене цікавлять дещо інші питання.
Я схопила шкірянку мужика зручніше, відчувши, як той здригнувся від думки, що може впасти. Які у нього нерви, якщо до сих пір не пискнув? Я тільки прискорене дихання чую, не зважаючи на вітер, що дещо заважав.
– Ти виглядаєш надто спокійним для того, кого тримають на декількох десятках метрів над землею. Дивно це…
– Виглядаю, – скутим голосом заговорив мужик. – А ти дихання послухай. І на землю мене опусти, заради всього доброго!
– Якщо пообіцяєш, що розповіси, для чого сумочку стирив.
– Та для чого я міг її стирити?! – майже крикнув він. – Захотілось більше грошей, от і все!
– Для чого?
– Для себе! – роздратовано вигукнув мужик, ляснувши себе по голові, не даючи копполі впасти. Дивно, що на шляху не звалилась. – Егоїстичні причині, шо тобі хочеш почути?!
Чогось більшого.
– Взагалі, якщо чесно, то хотілося б, щоб ти виявився таємним суперзлодієм, – пробурмотіла я. – Тоді моє життя стало б ще прекрасніше.
– Ха. Хаха. Хаха! – уривчасто засміявся він. – При своєму розумі, ні? Ті що, шукаєш шалених вчених та ігнориш грабіжників типу мене? Тоді чого ж мене тут тримаєш?!
…
Я що, справді?..
– Очманіти, та ти героїня ще краще, ніж про тебе кажуть.
Що?!..
– Та Громадянин Солдат виглядає переконливіше за тебе раз у сто! Фух, можеш опускатись, мене вже не налякаєш.
Мені здавалось, я зараз могла відкрити у собі дар очей-лазерів, достатньо продовжувати так дивитись на його потилицю.
– Ти настільки впевнений?… А якщо я зараз ненароком послаблю свої руки? Будеш таким ж спокійним? – я говорила тихіше, трохи протягаючи слова.
Мужик на секунду перестав видавати будь-які звуки.
– Та ти не зможеш, – хитнув він головою.
– Хочеш перевірити?
Я глянула у його око, що дивився на мене боком. Цікаво, чи є здібність буквального гострого погляду?
Стійте, що він…
БАХ!
ЯКИЙ В БІСА ПІСТОЛЕТ?!
– Я ВИПАДКОВО!.. – кричав мужик, падаючи у хмари.
Я… він… що…
– ПРИДУРОК! – з криком я полетіла униз. Де він там, за хмарами зник?!
Пролетіла крізь них, він вже далеко. Та щоб тебе, випадковий дурень!
Полетіла швидше. Рвонути не можу, втрачу час, треба поступово прискорюватися. Ай бісів дурень, бісова я, чого його впустила взагалі?!
Грабіжник усе кричав та крутився, наближаючись мимо будівель, а я ледь-ледь набирала швидкість, аби наздогнати його. Чому я взагалі це зробила, чому я очікувала суперзлодія, ФЕЗЕР, ТИ РОЗУМІЄШ, ЯК ЦЕ ТУПО?!
Та прискорюйся ти нарешті!
Ось, майже дісталася, крик різав вуха, якось не зриваючи його горло. Майже дісталась, майже дісталась!
Дідько… прямо в око влетів загублений пістолет, я зупинилась, схопившись за око. Ти знущаєшся?!
Іншим оком я бачила, як грабіжник летів повз високі будівлі, ось-ось готовий гепнутися об асфальт. Це геніально!..
Його збило, відправивши до будівлі поруч із ним, де одразу завис, опинившись у сітці. Я ледве зупинилася. Прибрала руку з ока.
Якого…?
Мужик ледве рухався, проте був живий. Усе гаразд. Та що за сітка та…
А… постривайте…
Прозора сітка… яка з’явилася від стріли, що прилетіла у його шкірянку…
Зброя…
Повільно я повернулася до поліцейських неподалік.
Серед них стояло нове обличчя у зелено-чорній формі.
Громадянин Солдат.
Він провів рукою й ледве помітний, прозорий лук розчинився у повітрі.
Ха.
Хехе.
Клас.
Знайшовши у собі зникаючі залишки сил, я опустилася на землю, чуючи, як мукав грабіжник. Треба було зупинитись та прискоритися, а не повільно набирати швидкість. Треба було не відволікатися на око. Та щоб мене…
– Фезер! – підбігла до мене офіцерша, заховавши пістолет. – Ти як, все гаразд?
Не дочекавшись, поки я подумаю, вона швидко оглянула мою голову на наявність поранень. Звичайно, нічого цього не було. Поки вона не зупинилася на оці. Не знаю, що з ним, та Джемма нічого не сказала
– Ні… – промовила я. – Все добре…
Не згадуючи, що я зганьбилася. Перед Громадянином, в біса, Солдатом. І все через те, що я вчинила вкрай по-дурному! ТА ЧИМ Я ВЗАГАЛІ ДУМАЛА?!
Я здригнулась, стукнувши ногою об землю. Не психувати ж мені на людях.
Господи, ну що я за дурепа…
Громадянин, тим часом, щось сказав поліцейським й обидва маршем підбігли до грабіжника. Сітка зникла після помаху руки Солдата, поліцейські спіймали грабіжника та почали пов’язувати у наручники й тягти у машину.
Джемма акуратно повернула мене до себе.
– Фезер, я ж просила, не приходити. Ми б і самі впорались. Я розумію, що ти хочеш допомогти, але у цій справі не треба було… – її голос звук за звуком віддалявся від мене, замінюючись моїми власними думками. Хоч я вже не знала, про що ще думати, якщо всі докори я успішно сказала сама собі. Тільки слова Джемми вкладали цвяхи у труни, одне за одним.
– Офіцере.
– Що?
Хтось, хто стояв позаду мене, зупинив Джемму. Вона б не перейшла на які-небудь образи, вона б не дозволила собі. Може, тільки не на людях… Я б не втрималась хоча б мовчки себе засуджувати. Я вже.
Вона змірила мене поглядом. Свій я опустила назад у землю. Після я почула зітхання. А після я здогадалася, хто був позаду мене.
Джемма підійшла до мене й акуратно обійняла. Еге ж. А чи заслужено? Тепло повинно було зігрівати. Проте воно лише тільки пекло. За що мене обіймають взагалі?
– Сідай, підвезу, – прошепотіла на вухо Джемма, звільнивши від обіймів та повівши мене до машини. Я поглянула назад.
Звичайно, там був Громадянин Солдат.
Круто.
***
Машина проїжджала мимо міста. Я сиділа позаду й спостерігала за ним через вікно, поки голова лежала збоку від нього. Не найзручніше положення для спостерігання. Але воно й не дивно. Я ж майже що не спостерігала. Тільки у голові сиділа. А вид був, як увімкнений на фоні серіал. Який хотілося б передивитись, але…
Та що я… Я сіла в калюжу, а зараз починаю думати про серіал, який дивилася неуважно. Просто він був нудний? Але ж спочатку мені все подобалось! Так чому перестало? Чого мені не вистачило у ньому, щоб я вирішила займатися чим завгодно, окрім, власне, перегляду? А потім ще перед Меттом незручно було, що я майже не подивилася його улюблений серіал…
Ха… нагадує дещо. Я ж до супергеройства тепер точно так само відношусь. Подавайте мені всесвітнє зло, навіщо мені ці грабіжники, я хочу бути захисницею цілої Землі, ОЦЕ ВЖЕ РІВЕНЬ, ТАК?!
Роздратоване зітхання і я відвернулася від вікна, опинившись трохи нахиленою вниз, втупившись у протилежні від мене двері. Наліпка якась.
– Кхм…
О ні, зараз почнеться…
– Фезер, як себе почуваєш?
А як ти гадаєш, Джеммо? По мені ж видно. Нікчемно.
– Кепсько… – промовила я, переключившись на спроби розгледіти наліпку, не наближаючись до неї. Зараз не до цього, але я хочу, тому викручуємось.
– Це через те, що ти провалилась? Нібито провалилась, – додала після паузи офіцерша.
– Не нібито. Точно провалилась.
Що на цій наліпці? Мені відблиски з вікна заважають!
– Гаразд, Фезер, може, все дійсно так, – її каштановий хвостик хитнувся. – Але не треба… робити з мухи слона. Треба лише… ні, це не буде «лише».
Це точно. Себе ще спробуй змусити перестати думати, що кожен провал – це кінець світу. Але проблема у тому, що зараз ситуація дійсно на такому рівні!
– Я б з радістю… мабуть… якби зараз там не опинився Громадянин Солдат.
– То у цьому справа… – Джемма зітхнула.
Машина зупинилась. Світлофор, схоже, завадив. Поруч стояли, замислившись, інші машини. Може, хтось хоче поквапитися, забувши про світлофор, тільки б швидше опинитись удома. Чи де вони хочуть опинитись.
Наприклад, ми. Хотіли б, але тоді Джемма перестане бути офіцершею.
– Слухай, – Джемма повернулася до мене, – я хочу поговорити з тобою по суті.
Ти так не лякай…
– Про що ти думаєш? Чому ти прилетіла нам допомогти – хоча я просила Менні – та в результаті загубилась у хмарах? Не тільки образно. Навіщо ти це робиш, якщо… відбувається подібне?
– Що відбувається? – я відштовхнулася від сидіння. – Моє ігнорування здорового глузду? Та хотіла б я знати, от тільки я сама гадки не маю! – я відвернулась назад, схрестивши руки на грудях. – Аніякої.
– Тоді навіщо? Ти це робиш, бо це весело? Чи тому, що ти серйозно хочеш стати супергероїнею?
Ах, ось, про що вона.
Я повернула до неї погляд. Мовчала. Долоні стисли руки. Мої очі дивилися у її, але більше нічого не відбувалось.
Та мовчання припинило гудіння машин позаду. Джемма відвела погляд трохи далі від мене, дивлячись у заднє вікно.
– Може, поїдеш вже? – промовила я.
Офіцерша випустила маленьке повітря з носа, розвернулась та натиснула на газ. Я знов відвернулася до наліпки. Вже навіть не хотілось її роздивлятись.
Та через десять секунд, розмова продовжилася:
– Будь-ласка, не будь як Метт. Він особистість теж не приховує та у цілому веде себе абсолютно безрозсудно! Уявив себе якимось Робертом Дауні-молодшим з тих фільмів. Просто нуль відповідальності. Нуль, – вона підкреслила це жестом нулю. Я віддала перевагу мовчки дивитись у вікно на місто, що пропливало мимо нас.
Джемма тяжко зітхнула.
– Чому підлітки так прагнуть бути супергероями?
Здавалось, усе моє тіло ввімкнуло автопілот.
– Тому що ми хочемо допомогти світові, – відповіла я. – Перетворити його на краще!
– Але ж є інші способи допомогти! – парирувала офіцерша. – Чому, наприклад, не дерева посадити? Не кошти на благодійність пожертвувати?
– А з суперсилами нам що робити?
Джемма замислилась. Промінь сонця на секунду стрільнув їй в очі.
– Їх теж можна в інших сферах використовувати.
– І в яких саме?
Безперечно можна було без проблем відповісти на це питання хоча б яким-небудь вантажником, але я не сильно замислювалась над своїми аргументами. Бо сподівалася на те, що є.
– Вантажником, наприклад, – офіцерша наче думки мої прочитала. – Якщо мова йде про підняття величезних тяжкості. Але на кожну здібність можна знайти застосування у звичайній професії.
– І який тоді сенс у суперсилах… – пробурмотіла я, відвертаючись назад до вікна.
– Що-що?
– Нічого, – тепер я не знала, що відповісти. Я відчувала образу за те, що вона взагалі цю тему завела. Та чи правильно це?
Сонце знову осліпляло офіцершу, на цей раз не ховаючись за деревами чи будинками. Джеммі довелось все ж опустити сонцезахисну кришку?.. Не знаю, як це зветься, але тепер вона була під захистом.
Під захистом…
– А навіщо ви пішли у поліцію?
Питання збило офіцершу з пантелику, від чого вона майже не відпустила педаль газу. Чи це я перебільшую.
Але тишу прикривали лише звуки оточуючої вулиці, що були чутні через трохи опущене вікно. А от Джемма складала компанію тиші.
– Тому що я хотіла допомагати людям, – з поразкою видихнула вона.
– Тобто, перетворювати світ на краще.
– Але між нами є різниця! – вона повернулася до мене й заговорила гучніше: – Я старша й усвідомлюю відповідальність за свої дії, а ви – ще діти, що нездатні на це!
…
Тиша.
Не навколо. У голові. Хтось вимкнув у ній світло.
Очі втупилися на офіцершу. Вона тримає суворий погляд у відповідь.
Мовчання повільно набирало свою вагу, лягаючи на нас, немов 15-сантиметровий сніг.
Голова знов повернулась у бік вікна. Тоді й всередині неї почало прояснятися.
– Добре, – ледве чутно промовила я. Не хотілося більше нічого казати. Хотілося вилетіти з цієї машини до себе додому.
Я почула, як інші машини сигналили позаду. Придивившись до вікна, зрозуміла, що ми зупинили рух.
Офіцерша, схоже, теж приходила до тями. Боковим зором я помітила, як вона повертається назад у сидіння. Але ще не натискає газ.
– Агов! Ви їдете чи вже відкрили нове паркування? – закричав один з водіїв.
Тук.
Вікно зачинилось. Разом з цим мовчання, що тиснуло, перетворилось на мовчання, що напружувало.
Коли вже приїдемо?
Картинка за вікном зрушила з місця. Схоже, ось моя відповідь.
Тиша досі душила. Та ніхто нічого не робив.
– Вибач, Фезер… – тиша знову вмерла. Убивцею була офіцерша. – Мені не варто було так казати. Здається, забагато стресу за сьогоднішній день… І ось, зірвалась…
Вона подивилась у дзеркало зверху, схоже, перевіряючи, чи дивлюсь я. Я дивилась. Отримавши погляд у відповідь, прибрала свій.
І все одно…
– Я не повинна казати вам, що та як вам варто робити, це так. Але просто… – Джемма підбирала слова, – я турбуюся за тебе… Фезер…
Мої очі повернулися до дзеркала.
– Я не хочу, щоб з тобою щось трапилось. Тим паче, частково я відповідальна за тебе перед Менні. Не хотілося б його засмучувати…
Очі Джемми благаюче дивились у мої. А мої відчули тяжкість опущених брів та опустилися самі, разом з усією головою.
Дідько…
– Кхм, та це значить, що нам… потрібно… – вона не могла підібрати слово. Може, відчула, що знову ляпнула трохи не те й намагалась виправити ситуацію, а слова, як на злість, не лізли у голову.
Можливо…
– Опинитися біля твого будинку, – договорила Джемма, а я рефлекторно поглянула у протилежне вікно.
Ми приїхали. Один з багатьох будинків, що нічим не виділявся серед інших, стояв навпроти нас, на щось чекаючи. З-за дверей виходив тато, збираючись зустрічати нас. Ох, що буде…
Ми, чомусь, завмерли. Тільки пару секунд потому я полізла до інших дверей, відчинила її та вийшла з машини. Я вже закривала двері.
– Фезер, – але Джемма зупинила мене.
Не одразу, я подивилась у її карі очі.
– Не ображайся на те, що я наговорила… – сказала вона. Були б її очі блакитні – мали б колір смутку. Точно мої. – Пробач, будь-ласка…
На секунду я опустила погляд униз.
– Все гаразд, – після короткої паузи відповіла я. – Чесно.
Здавалося, вона не до кінця повірила. Але може, я помилялась. Врешті-решт, вона наче добре читала емоції інших. І ні, це не суперсила.
Джемма кивнула з посмішкою.
– Тоді добре. Хай щастить тобі, – її рука ледь помахала мені.
Я кивнула у відповідь, але посмішку ширше зробити не змогла. Закрила двері й пішла татові на зустріч.
А поліцейська машина поїхала далі.
Еге ж…
Підходячи до дому, у моїй голові думки перестрибували з бажання сповільнити швидкість ходьби на протилежне – прискоритись й пробігти мимо, до себе у кімнату. Ніяка з них не виглядала добре, так я б попросту відтягнула неминуче. Від такого не втечеш.
Ось я й опинилася біля тата з опущеною головою. Знову захотілося зробити крок у сторону дверей і я його зробила, але рука тата мене зупинила.
Я подивилась у його очі. Брови опущені. Може побачив око, яке до ранку виправиться. Гніву нема. Є жаль.
Це було очевидно. Він би не став мене відчитувати за те, що я знову провалилась. Але досі залишалась я сама, хто, певно, буде цим займатись.
Ти тільки дай мені пройти у кімнату…
– Йди сюди, – прошепотів тато, легенько притягуючи до себе. А я й не чинила опір. Більше не було такого бажання. Потроху, воно змінювалось.
Та доторкнувшись одне одного, опинившись у його обіймах… воно змінилось слізьми.
Не сильними. Не цілими струмками. Вони маленькими крапельками повільно стікали по моїх щоках на білу сорочку-поло тата. Взагалі не передавали те, що було у мене всередині. Бажання зненавидіти себе, довести почуття провини до піку, аби тільки я отримала те, що дійсно заслуговувала за цей день.
Та чомусь… я також й не хотіла цього. Це дурне бажання зникало через звичайне тепло, що відчувалось від обіймів тата. Адже ж він поруч. Він розуміє. Таке буває. Нічого не треба перебільшувати.
Так легко зрозуміти… і так складно прийняти…
Рука тата лягла мені на голову. Пригладжувала її. Сльозам більше не було сенсу литися. Нема про що.
Чому мій мозок такий бовдур?..
Тиша наповнювалась тільки подихом вітру, бажаючим теж нас обійняти. Ми ж досі на вулиці стоїмо. Нехай й на порозі будинку.
– Хочеться у дім тепер… – пробурмотіла я. Наче бажаючи й не бажаючи, щоб тато це почув. Не знаю, чому.
Обійми трохи ослабли. Тато про щось думав. Я не піднімала на нього очі, щоб помітити це, та могла здогадатися, що це так.
І ось, він теж порушив тишу:
– Ніч кіно?
***
Поївши підігрітий у мікрохвильові вечерю, тримаючи засмучену моську, ми пішли дивитись (передивлятись) один з супергеройських фільміців. Настрою у мене якось не годився саме на цей, але там вперше з’являється один з моїх улюблених героїв, тож нехай.
Сцену за сценою, я дивилась та якимось дивом змогла позбутися від усіх цих вимотуючих думок. Не хочу їх перераховувати, інакше поверну назад. Фільм йшов доволі захоплено, тільки тато знову заснув. Схоже, він ще не відійшов від поліцейського режиму сну. Ну, нехай.
Ось вже й перша половина пройшла. Навіть трохи більше. І нарешті, той самий герой з’являється у кадрі! У голові промайнули кадри з майбутніх фільмів за його участю, особливо останній. Так довго я ще не плакала…
І ось, у фільмі знов промовили ті самі слова, що були там завжди. Та на цей раз вони немов звучали інакше.
– Коли ти маєш таку силу… та нічого не робиш… і стається щось погане… винен ти…
Ось воно. Ось, що завжди було відповіддю на все, що я роблю. Причина, чому ми, захисники світу, чи то поліцейські, чи то супергерої, робимо те, що робимо.
Одна з причин, чому я почала увесь свій шлях.
Бо я маю бути відповідальна за запобігання зла.
І я не повинна відступати.
І так до кінця фільму я лежала з новонабутими силами. Хотіла так вважати. Насправді, ця думка допомогла мені поглинутися емоціями та забути про реальність на останню безліч хвилин, що тепер відчувалися кількома секундами. Як так швидко?
І ось, я повернулась у реальність. Очам якийсь час довелось заново звикати до того факту, що фільм, що зараз передивлялись, не є справжньою реальністю. А отже, емоції повинні вщухнути і забуті думки ось-ось повернуться.
Витративши трохи часу на вимкнення техніки, я тихо й обережно повернулась у свою кімнату. Визирнула у вікно. Темно й навіть зірок не видно. Образливо.
Ввімкнула світло на кілька секунд, відчувши його укол в очах, та вимкнула, помітивши, що зорі на стелі загорілись. Немає справжніх – будуть свої. З такою думкою я впала у ліжко. Ну й згадала свою мотиваційну промову. А там понеслося…
Сказати – це я сказала… згадати – згадала… а що далі?
Я знаю, навіщо я це роблю. Знаю, навіщо хочу це робити. Проте… як щодо іншого? Треба ж якось вміти робити те, що хочеш. На одних словах з місця не зрушиш.
Так, зате песимізм зрушить. Ось, до речі, і він.
Ніч не була гарною, не фарбувала мою кімнату у темно-синій. Нічого не було видно, а я лежала у суцільній темряві. Тільки невеличке світіння маленьких зірок на стелі не дозволяло мені відчути себе у пробній версії забуття.
Ой, боже… щось мене заносить.
І все-ж-таки… у голові знов залунали слова Джемми про Метта та його безвідповідальності. Мені не можна бути як він. Сам Метт дійсно не характеризується великою відповідальністю, завжди надає перевагу робити, потім думати.
Та ні ж, не завжди, він… що?
Дідько… мені лячно від того, що потягне за собою здійснення моєї мрії. Якщо вона взагалі здійсниться… може, просто забити на все, ігнорувати це й дозволити своєму життю піти шкереберть?
Нініні, Фезер, тримай себе в адекватності, не губись у подібних ідеях!
Ну… а що ще залишається? Тільки продовжувати лажати, поки всі остаточно не відмовляться від моєї допомоги.
Я тяжко зітхнула. Треба повернутись набік. Десь там, у безодні темряви, стоять фігурки мої. Мило.
***
Я стояла на пожовклій траві. Точніше, на тому, що залишилось від неї. Майже вся вона згоріла й можна було знайти хіба що чорний попіл. Такий ж чорний, як і день, що сьогодні відбувається.
Гілка хруснула й впала на землю. Її колишнє дерево майже обвуглилося під обпікаючим танцем рудого полум’я. Йому залишалось майже нічогісінько. Тільки дайте йому доробити почате.
Висока стіна будівлі, що стояла поруч й трималася на останньому подиху, втратила ще один фрагмент себе. А після… захотіла доєднатись до вальсу вогню. Сподівалась, що він її упіймає. І ось, вона вже падає на його дерево.
Із протяжним звуком, як низька нота, більше воно не стояло.
Я стояла й дивилася на це. Ноги більше не утримували мене, бажаючи кинути, як будівля – цю стіну. Та я не могла. Я не мала право. Після цього.
Темний дим прилетів до мене. Ноги, що тільки що болісно пульсували, благали мене впасти на землю, тепер стояли, як у цементі, не дозволяючи мені й поворухнутися. Мені залишалося тільки намагатися не задихнутися у цьому димі, що так і мріяв залізти у мої легені.
Так як дим прилетів, так він і розчинився. Навіть швидко. Вид посірілої будівлі з деревом, яке притиснула її стіна, майже не змінився. Хотіла б я його роздивитись, якби моєї ноги не торкнулась чиясь рука.
Я смикнула ногою, звільнившись від руки, а з нею й від цементного ув’язнення. Та з розумінням, чия це рука, я знов завмерла.
Тесса.
Вона лежала, абсолютно не рухаючись. Мертва, стало бути. Навіть перевіряти не треба. Тут усі мертві.
Насилу, я підняла голову вперед і, немов прочитавши мої думки, дим підніс мені вид на інших.
Джемма лежала з пістолетом неподалік від голови.
Метт був блідіший за сніг.
Навіть Громадянин Солдат лежав бездиханно, спираючись голову на свій псионічний щит. Боюсь уявити, як це зробили.
І звичайно, тут був тато. Я не бачила причин, за яких він перервав існування. Може, вони десь усередині.
Та поруч зі мною лежала Тесса. Що з нею трапилось, я теж не знаю.
Я знаю тільки, що це все через мене.
На очі хотіли наринути сльози. Хотіли б. Якби я не виплакала їх усіх, розгубивши усі свої сили на них. Тепер мені залишалося лише дивитись. На результати свої дій.
Цілком достатньо для покарання.
Ноги підкосило і я вдарилась об землю. Боляче. Печіння, немов примарного вогню, торкнулося моїх колін, розширяючись по ним.
Недостатньо для покарання. Була неправа. Треба більше. Набагато більше для того, щоб я зрозуміла, що зробила.
А я зробила нічого.

Синопсис