Пірнаючи у книги

Дівчина кидає мені меча. Ловлю його на ходу і, рубонувши по переслідувачу, ховаюсь за рогом. Моя супутниця забігає трохи далі і старається розрізати мотузку на руках. Я ж глибоко дихаю і озираюсь у пошуках ворогів.

–   Ей, – чую тихий вигук зверху і підіймаю голову. З вікна другого поверху вигулькує чорнява маківка, а опісля до низу летить мотузка. – Лізьте сюди.

Звільнившись, дівчина притуляє руку до стіни і концентрується, а потім припіднімається над землею. Я підштовхую її і та летить у напрямку вікна. Я ж у цей час лізу догори за допомогою шнура. Коли ми вже всі разом питаю:

–   І що далі?

Хлопець, що покликав нас сюди, прикладає палець до вуст:

–   Йдіть за мною, – і йде в сторону коридору. Ми прямуємо за ним і всі втрьох зникаємо у його чорноті.

***

–        Я їду в Америку, – говорить брат, а моєю спиною йде морозець, хоч це і є майже кінець літа. Я підвів погляд на усміхненого хлопця. Мабуть у моїх очах можна було прочитати німе запитання, тому що він дещо розгублено продовжив: – У вересні, виграв грант на навчання. Поїду на рік точно, а може й на більше, якщо буду добре вчитись. – Мені все ще складно переварити цю інформацію.

–        Ееее, вітаю! – я хотів приховати розгубленість, але не вийшло. Мені треба було побути наодинці. – Пробач, я домовився вийти погуляти, мушу бігти.

Я прожогом вискакую з кімнати. Стримувати емоції дуже складно, хочеться забитись у куток і подумати в тиші. Вже на виході я зіштовхуюсь з мамою. Дуже невчасно.

–        Ігор, куди пішов? – роздратовано питає вона. – Домашнє вже зробив? В кімнаті прибрав?

–        Так, – я стараюсь уникнути розмови і прожогом вискочити з квартири, проте мене мама хапає мене за комір і тягне назад у хату. Вона зла, як чорт:

–        Не бреши мені!

–        Я не брешу! Нам сьогодні мало задали і я все зробив ще в школі. Мені…

–        Ти сьогодні знову не був на уроках! – Гримає жінка. –  Мені дзвонила Інна Михайлівна і сказала, що ти вже другий день не з’являєшся, тому ніяких прогулянок. Брись в кімнату.

–        Але мам!

–        Ніяких «але»! Ти на домашньому арешті. Місяць не випущу з хати, ти за той час маєш надолужити оцінки, інакше і на два замкну вдома. А ще я більше не платитиму за твої дурнуваті курси. Ти обіцяв, що вони не завадять тобі, але я бачу, що це не так.

Мене охоплюєпаніка, в голові порожньо і сумбурно водночас.

–        Тільки не курси, мам! – мій голос зривається на крик.

–        Не смій піднімати на мене голос. Сам нарвався! Поки не почнеш по-людськи поводитись, доти і не думай мене щось просити! Ти міг би хоч трохи бути подібним на Петра?

–        Але…

–        Марш в кімнату! – Я оглядаюся на високу постать брата, який стоїть позаду, але той безпорадно дивиться на нас з мамою. Мене бере злість. Який ж він безпорадний! Весь такий ідеальний, але і слова не може сказати. І при тому завжди отримує похвалу.

Мені було нестерпно лишатись тут, тож я, в чому був, в тому і вискакую з квартири, прихопивши кросівок, який не встиг взути. Позаду лунають крики, але зупинятись для мене зараз буде все одно що замкнути себе у клітці на тижні. Я вискакую з під’їзду і біжу куди очі ведуть. За десять хвилин я зупиняюся в одному з тихеньких провулків, адреналін вже по трохи втихає і я тільки зараз розумію, що біг весь цей час напівбосий. Ліву ступню пече. Вулиці не є надто чистими і я сподівався, що не ввігнав скалку чи кусок скла.

Думки пролітають неймовірно швидко, поки я натягую взуття на скалічену ногу. І що тепер? Вернусь додому – мені прилетить ще більше. Треба як мінімум перечекати поки мама перестане злитись. Мене бере сміх. Це ж я виходить я вперше з дому втік. І що в такому випадку робили герої фільмів? Я лізу в кишеню по телефон, аби спробувати хоч комусь написати. Але не тут то було, схоже я його з собою не взяв. Ідеальний утікач, що тут сказати.

Знову зненацька приходять думки про брата, та я пробую їх відігнати. У мене нема абсолютно ніякого бажання згадувати про нього. Проте один спогад таки наздоганяє мене і виявляється доволі корисним. Коли Петро був приблизно мого віку, то теж одного разу пропав на день, а потім я отримав від нього повідомлення, що він у бабусі. Він тоді звісно дуже швидко вернувся, не в його характері заставляти матусю хвилюватись. Я роздратовано зітхнув.

–        Окей, спробуємо цей варіант.

* * *

Добратись до бабці було дещо проблематично, адже вона живе не надто близько до нашого дому. Та ще й є ризик, що вона кудись поїхала з подругами, а мама про це не сказала. Проїжджаю зайцем декілька разів та гублюся вуличками, намагаючись знайти знайому дорогу. Зрештою таки находжу будинок старенької. Це є доволі старий особняк, але неймовірно гарно оздоблений. Я надаю перевагу більш мінімалістичним речами, але цей будинок скидається на такий, який описують в мультиках чи фільмах жанру фентезі. Плющ обвиває пів стіни, звисаючи над вікнам, наче природня штора. руда черепиця виблискує на сонці. Прикрашає будинок ліпнина над вікнами і ще купа елементів, які я поняття не маю як називаються.

На ажурній чорній брамі знаходжу потрібного ворона і натискаю йому на око. Такий собі дзвінок для[U1]  «своїх», якщо ж приходять якісь незнайомці, то мають скористатись стандартним. Якось я спитав у неї, навіщо це, а вона лиш загадково посміхнулась і відповіла, що хоче зразу знати, хто до неї забрів. Раптово око іншого ворона поруч крутиться, наче вишукуючи щось, дивиться на мене, а потім я чую старечий голос:

–        Ігорю! Милий мій, що ж ти не попередив, заходь швидше! – лунає звук відкривання замка. Заходжу в двір, минаю невеличкий садок і швиденько заходжу в будинок. На порозі вже стоїть бабця і широко мені посміхається. На ній легка білосніжна сорочка, чорні домашні штани та великий светр з скандинавськими орнаментами.

–        Дуже рада тебе бачити. По яких таких справах прийшов?

–        Привіт, бабцю, – в мене нема ніякого бажання їй розказувати про те, що відбулося зараз, тож я коротко відповідаю – Та захотілось зайти в гості.

–        О, звісно, проходь, що ж ти раніше не попередив, я б щось приготувала. Хочеш кави?

–        Не відмовлюсь

Ми вмощуємося на кухні, бабця готує напої і задає всілякі питання про життя, проте відповідаю я на них неохоче.

–        Ба…

–        Що?

–        Я посварився з Петром, – бубню я. – І з мамою теж.

А потім коротко розповдаю бабці останні події.

–        Жалієш?

Мої брови зсуваються до купи:

–        Скорше злюсь.

–        Он воно як, – задумливо мовить жінка. – Як думаєш, а може в Петра на то були свої причини?

Я міцно стискаю горня, що аж вени на руках виазять і мимоволі підвищую голос:

–        Та до дупи ті причини! Ми домовились за рік найти обоє роботу і звалити від мами, разом поселитись. А тепер що? Він мене просто кинув! – відхекують від палкої тиради. Зрештою мене бере сором, що накричав на бабусю. – Вибач.

–       Та нічого, – вона всміхається і робить ковток запашного напою. – А хочеш розкажу дещо цікаве про твою маму?

Я запитально вигинаю брову.

–        Вона була ще більш буйна ніж ти у шкільні роки. Зривала уроки і постійно капостила. Мене стільки разів викликали до директорки, що я навіть встигла з нею завести дружбу.

Мама? Оця неймовірно строга жінка, що давала мені по потилиці за дев’ятки? Може бабуся хоче просто перевести тему. Схоже я скривив недовірливу гримасу, бо бабця продовжує:

–        Так, мій любий. Я давала їй багато волі і вона розігналась. Єдине, що я її заставляла робити це читати книги, але в такі моменти вона верещала, що я порушую її права, то я лишилась цієї справи. Але через це зрештою вона погано закінчила школу і не змогла поступити в університет, в який дуже хотіла. Відповідно найти толкову роботу їй було складно і її мрійливість розбилась об сувору реальність. Після цього вона мені постійно жалілась і звинувачувала у своїх невдачах.

–        Таке враження, що вона саме тому так тисне на мене.

–        Мабуть

Я суплюся і переводжу розмову в інше русло.

–        Ба, а можеш розказати за книги? Я їх хіба в музеях бачив і на фотках.

–        Ви зараз тільки комп’ютерами користуєтесь в школі? – питає бабця, а я киваю. – Коли я вчилась то ми використовували здебільшого користувались підручниками. Але в якийсь момент все почало діджиталізовуватись і зрештою книги стали непотрібні.

Бабуся на хвильку задумується, а потім плескає в долоні і по-змовницьки шепоче:

–        А хочеш покажу?

–        В тебе є книжки?

–        Як і в кожної поважаючої себе старої леді. Ходімо

Поки ми йдемо коридорами, вона розказує про те, як в якийсь момент країни одна за одною почали вилучати фізичні підручники зі шкіл. Вони тиснути на видавництва, щоб ті переходили виключно на електроні примірники під приводом захисту екології, хоча говорить вона це якось скептично. Ми доходимо до чергового повороту, бабця зупиняється навпроти полотна із зображенням мабуть якогось грецького міфу. Вона двічі тисне на різьблену квітку на рамі картини.

–        Дай руку, – я слухаюся і вона проробляє те саме, але вже моїм пальцем. – Потім тобі буде достатньо тільки раз тицьнути.

Це виглядає дивно, адже нічого не відбувається, а я вже було думав, що зараз роз’їдуться стіни і ми пройдемо в таємну кімнату. Натомість бабуся підходить до дзеркала в підлогу, що стоїть трохи далі по коридору і простим рухом відсуває його вбік. Там і був прохід. Що сказати, розумно.

–        Не забудь зачинити за собою, – це я і роблю, а опісля чую характерне клацання замка. Ми проходимо по вузькому коридорчику, який втім швидко закінчується.

Коли я бачу, що за ним ховалось, то не вірю власним очам. Переді мною величезна кімната з великою кількістю поличок заставлених книгами. При чому не старими і затхлими, які показували нам в школі, а з яскравими різнокольоровими обкладинками на яких були зображені абсолютно різні речі, починаючи від просто дуже гарних позолочених візерунків, закінчуючи ілюстраціями різних персонажів.

–        Це моя невеличка забаганка. З дитинства мріяла створити власну бібліотеку, – задоволена враженням, яке на мене справила обстановка кімнати, вона всідається на диван і пропонує сісти поруч в крісло-мішок. Але мені значно цікавіше було прогулятись по кімнаті, оглядаючи не тільки стелажі книг, а й декорації.

–        Ти наче в музеї, – чую сміх позаду. – Можеш взяти в руки, покрутити, почитати. Все чого душа забажає окрім, як палити, заливати чаєм чи ще якимось чином псувати.

–        Звідки в тебе це все? І нащо? – питаю я, розглядаючи вигадану карту на форзаці однієї з книги.

–        Я завжди дуже любила читати. Це в принципі не було ніколи дуже модно, але я була настільки цим захоплена, що мріяла в дитинстві відкрити бібліотеку-кав’ярню. Може так би і зробила, якби такий заклад міг хоча б триматись на плаву.

–        А чому ти їх ховаєш? Тим більше коли в тебе така масштабна колекція, їх би в музей здати.

–        Та де там. Віддавати ці скарби на поталу людям, які того не цінують? Хлопче, за моєї молодості книг було дуже багато, якщо порівнювати з тим, що зараз. І куди вони всі зникли, як думаєш?

–        Просто стали не потрібні і люди їх повикидали?

–        Якби ж то, їх організовано утилізували. Та й зрештою, а нащо викидати, книжки бували і як підставку під ніжку стола використовували. А тепер по домах якщо і можна найти книжку, то чисто випадково.

Бабуся і далі розпиналась би у гнівній промові, якби ми не почули, як пробив старезний антикварний годинник. Вже була дев’ята вечора.

–        Що ж це я. Ти не голодний? – я ствердно киваю і ми йдемо вечеряти. Між тим ми обробили мою поранену ступню. Опісля, змучений насиченим днем, я падаю на ліжко і миттєво засинаю.

На наступний день я прокидаюся від звуків сварки. Схоже знизу хтось гучно лається. Хоча я ніколи не чув, як мама використовувала прокльони, проте можу закластися, що це саме її голос. Я спускаюсь по сходах достатньо, щоб мені було видно вхід до будинку, проте сам я був прихований вигином поручнів.

–        Прямо зараз поклич Ігоря сюди і не крути мені голову. Те, що ти була поганою матір’ю, не завадить мені бути хорошою! – гукає мама.

–        Ти справді вважаєш, що цей контроль їм допоможе?

–        Не твоєї старечої голови справа, ти вже себе показала. Не мороч голову моїм дітям.

–        Але Ігор не хоче…

–        Мало, що він хоче! Мене це не обходить, він мій син і мусить мене слухатись, – перебила мама, а мені стало геть погано і незатишно. Я бувало недолюблював її, злився, але все ж любив. Але в такі моменти мене переповнювала ненависть і я гепнув що було сили по стіні. Це був досить необдуманий вчинок.

–        Ігор? – верещить ця жінка. – А ну спускайся! Негайно!

Вона штовхає бабцю і біжить до сходів, але я часу не гаю. Тікаю. Але куди? Дякувати богу, у баби великий особняк. Проте не настільки, щоб тут можна було вічно бігати. І тут я згадую вчорашню екскурсію і на всіх швидкостях біжу до такої жаданої зараз картини і зображенням якогось стародавнього міфу. Ледь не пролітаю повз, але вчасно зупиняюся, надавлюю на квіточку і несуся далі. Адреналін збурював кров, я швидко привідкрив дзеркало, заскочив досередини, клацнув замок. І саме вчасно, адже крізь тонкий шар скла я побачив розпашілу матір, яка пробігла повз лютуючи.

В мене було бажання щось розтрощити, а потім забитись в куток і сховатись від світу. Першого я собі дозволити не міг, а от друге – дуже навіть. Я зайшов в кімнату, впав у затишне крісло і закутався у коц, який лежав поруч. Хоч мені і не було холодно, а навіть навпаки, проте конче потрібно було сховатись від зовнішнього світу. Сподіваюсь бабця розбереться.

Так я пролежав десь хвилин п’ятнадцять, проте заспокоївся лише трохи. Схоже, вітальня, як на зло розташовувалась прямо під цією кімнатою і мені було чутно весь той гам, який створювала матір. А вона довго буянила, в якийсь момент я навіть почув дзенькіт розбитого скла. До всього я тепер почувався ще й винним перед бабусею, яка мусила через мене терпіти ці знущання.

Аби хоч трохи відволіктись, я прогулявся кімнатою і навмання обрав книгу. Розгорнув і почав читати. Спершу це давалось дещо складно, адже я не звик до художньої літератури, але зрештою призвичаївся. Однак зосередитись все одно не виходило, та й книга була напрочуд нудною і надто веселою, як на мій настрій. Тож я пройшовся по полицях ще раз і обрав іншу, із значно похмурішою обкладинкою.

Початок був гротескний, а головний герой, Ейван, повторював події останньої години, які відбулись зі мною. Спершу він тікав від гонитви темними коридорами і зрештою знайшов сховок. Схоже його переслідував ворог і явно не з добрими намірами. Як знайомо.

«За що мені це. Чому я мушу ховатись у цьому закапелку від солдатів, які раніше мене ж і захищали, яким я вірив. А тепер, через цю дурнувату ситуацію змушений таїтись і вслухатись до власного дихання. Я всього лиш раз не послухався, проявив характер і от у що це все вилилось. Чому б їм просто не лишити мене в спокої?»

Я читав рядки, наче ті були списані з моєї голови, наче я сам їх і написав. В очах замерехтіло, а у вухах загуло, так нестерпно я розумів цього Ейвана. В очах почорніло, а до горла піднявся клубок чогось в’язкого і темного. Сам я почувався наче став легким мов перина. А потім провалився в темінь.

* * *

М’язи напружені, а дихання збите. Тримаю в руках меча і замахуюсь на чорнявого хлопця з густою щетиною на голові, той ухиляється, але і я не промах. Пригинаюсь, оминаючи випад брюнета, замахуюсь знову.

– Ваша високосте, де ваша лють?

– О, хочеш відчути на собі мого меча?

Я розгубився, переді мною на невеликому тьм’яному майданчику стояв дебелий хлопець, а перед очима блиснуло лезо. Моїм тілом прокотилась паніка, але я проти своєї волі кинувся вперед. Подумки я щодуху тікав з надією знайти схованку, проте моє тіло кинулось на озброєного противника. Від страху хотілось закрити очі, проте я не міг. Що б я не пробував зробити, тілом наче керував хтось інший. Звук удару об залізо, перед очами промайнули іскри. І ось, секунда, і я вже лежу на жорсткій кам’яній долівці, а коло шиї вибличкує меч. В очах почорніло, в голові гуділо, а серце шалено билось, і єдиним бажанням врятуватись, а потім до купи обмізкувати якого такого чуда на мене напали.

– Відчути то хочу, але щось у вас не виходить, – чорнявий труснув головою, заправляючи зброю в піхви. Поки я пробував відійти від шоку, моє тіло піднялось, наче і не я ним керую.

Тіло пішло із своїм колишнім противником в сторону невеликої обтесаної кам’яної будівлі.

– Ваша високосте, які далі справи вас чекають?

– Довго ти мене ще так кликатимеш? – вимовили мої губи.

Чорнявий зняв лляну сорочку і пирхнув:

– Ще багато маєш справ, Ейване?

Мимоволі кутики моїх губ роозтягнулись у сумній посмішці:

– Урок етикету, управління ресурсами, політика, закони.

Поки мій рот розмовляв з хлопцем, я губився в здогадках, що ж відбувається. Проте почувши знайоме ім’я дещо заспокоївся. Так наче звали головного героя книги, яку я читав у бабусиній бібліотеці. Мабуть задрімав. Хоча тепер цей гармидер, який влаштувала мама, відчувався менш реальним ніж цей сон.

Поки я був у роздумах, навіть не помітив як хлопці пройшли тьм’яний коридор, що більше нагадував печеру, освітлену самими лише гасовими лампами. Коли ми вийшли з тунелю мені перехопило дух. Ми були на кам’яний міст, що вів до величезного замку. Звідси було видно лише незначну його частину, проте і так було ясно – архітектори не скупились на ідеї, а власники – на ресурси. Асиметрична споруда була зроблена з темного каменю. Вся стіна була помережана лоджіями та балконами, а подекуди навіть терасами. Масштаби дивували, але ще більше вражало те, що все це було під кам’яним куполом. Схоже ця місцина була повністю видовбана в глибині скелі, чи взагалі під землею. І здавалося б, що тут має бути темно, хоч око виколи, проте весь простір був осяяний величезними кристалами, що були замуровані у стелі.

– О, глянь, вже готуються, прикрашають, – чорнявий хлопець кивнув у бік невеличкого міста, яке простиралось в підніжжі замку. Знизу метушились люди, проте з такої відстані мені було складно сказати, що саме вони робили.

– Сподіваюсь, цього року вони не будуть робити аж надто пишної забави – промимрив Ейван.

– Навіть не надійся. Це свято богині, їй люд ніколи не скупиться. – Коли вони вирішили влаштувати турнір? – чорні зіниці дивились прямо на мене. А може навіть у мене. Чи то мені, чи то Ейвану стало некомфортно.

– На третій день.

– Вирішили подати на десерт?

– Я б взагалі відмінив цей архаїзм. Ніхто вже давно не користується сокирами у боях.

– Зате це гарне видовище. Два воїни, закутані з голови до ніг у лати, сходяться в бою, гатять один одного, доки один з них не здається під напором сили противника. На мечах то трохи не те, не так захопливо.

– От тільки для боїв в мене є ти, Трасар, найкращий тілоохоронець на всю країну, і армія. Нащо воно королю, якщо все можна вирішити перемовинами і дипломатією.

Трасар – як виявилось – лише стенув плечима.

Ми попрямували далі. Десь чотири дні я прожив у тілі Ейвана, це вперше на моїй пам’яті я бачу такий довгий і деталізований сон. Доходило до того, що я разом з хлопцем вивчав історію, ходив на фехтування і їв всяке таке, що мені навіть важко охарактеризувати, єдиним знайомим з їжі були хіба сири, вино та в’ялене м’ясо.

Неочікувано для мене я виявив, що емоції Трасара впливають на мене, а з часом я почав переймати і його думки.

Синопсис