Дорога

Дорога була живою. Про це знали всі. Тому що коли приходив час Великого Походу, вона збільшувалась у розмірах разів у два, бруківка неначе наростала новими пластами, спочатку новими та шліфованими, неначе нова шкіра після поранення, а потім на очах перетворювалася на старе каміння, пошерхле та потемніле від часу, чи збитий ногами ґрунт. Приходив сіро-жовтий пил і лягав на Дорогу тонкою завихреною млою, миттєво з’являлися несміливі травинки та мох між мостовинами – і здавалося, що так було завжди. Ця трансформація відбувалася за кілька днів до Походу. Тоді селяни намагалися не їздити і не ходити по Дорозі, бо перешкоди і набридливі перехожі дратували Дорогу в цей період. Часто бувало, що діти, забувши пересторогу матері, вистрибували на молоде каміння чи з необачності, чи з бравади – і отримували жорсткий відпір. Добре, якщо тільки синці лишалися на колінах чи ліктях, бувало, що необережні малі ламали й руки, й ноги…

Сьогодні зранку сонце, здавалося, світило по-особливому яскраво та урочисто. Било у вікно, випікаючи великі квадратні дірки у занавісках, що аж вишиті жар-птиці заходилися вогнем… Ой, проспав…Похід уже почався, а я проспав… Схоплююся на ноги, швиденько встрибую у штани і мчу на кухню.

Мама клопочеться біля якогось горщика та купи полумисків, посміхається мені ласкаво і відсилає вмиватися… Тато сидить за столом і ріже хліб. Я підходжу до Вікна Часу, зиркаю на годинник і бачу, що все в порядку, маємо ще з півгодини до початку Походу. Та… Їм же не зрозуміти мене – у мене ж Похід у перший раз… Нарешті я побачу Їх. Тих, хто йде Дорогою. І може… Завмираю, щоби не наврочити, стукаю по столу, тьхукаю три рази і хлюпаю в обличчя крижаною водою. І мрію, марю, фантазую…

Вихід з хати до Дороги споконвіку відбувався о дев’ятій ранку за годинником Сонця. Цей годинник всі робили у внутрішньому дворику, і задля нього завжди робили у хаті спеціальне Вікно Часу. Яке б не було планування хати, а вікно Часу було незмінним у всіх мешканців села.

Мама й тато відкривають двері, тато йде першим, несе Трипалля. Завмирає серце, захоплює дух, таємниця чекає десь там… Я ступив за поріг – а очі вже жадібно вбирали в себе все, що робилося на Дорозі. А там не робилося нічого. От, лихо. Рано, Похідники тільки з’явилися біля перших хат села… Ми виходимо до Дороги і сідаємо на лавку, зроблену спеціально для зустрічі Гостей. Біля кожної господи стоїть така лава, для зручності часто покрита овчиною, м’якими подушками чи просто якимось рядном.

Трійкут стоїть поряд у спеціальній підставці, вітер перебирає пелюстки квітів, що прикрашають це барвисте диво.

О, про Трійкут розкажу окремо, бо він вартий того. Якщо ви бачили тризубі вила, то ви зможете уявити це символічне деревце-вила. На довгому держалні на трьох зубцях прилаштовано три цікаві речі. Це лялька з соломи, обв’язана червоною стрічкою, вона називається Золоха і приносить у хату гроші та добро. На уроках символіки ми докладно вивчали цей цікавий символ. Й досі пам’ятаю, як Сіля Ходот, наша вчителька з символіки, бубонить своїм сухим, нудним, гидотним голосом: «Золоха – це символ добробуту та достатку. Нерідко Перехожі сходять з Дороги, аби забрати її з собою. Це значить, що у господаря ляльки увесь наступний рік буде багатим та щасливим. Як приклад, можна навести жителів нашого села – Мартуся Волоса та Геніра Басусу, які після того, як Подорожні взяли їхню ляльку, зненацька розбагатіли…»

Так-так, це справді було, три роки тому у названих дядьків Перехожі забрали ляльку, тоді й посипалися достатки на їхні голови. Мартусь, копаючи город, знайшов горщик з золотими монетами, а Генір отримав буквально через місяць після Походу велику спадщину від якоїсь прабабусі з далекого села. З того часу всі намагаються зробити свою ляльку якнайкрасивішою, якнайбарвистішою, хоча це не головне, як на мене. Кажуть, що в Мартуся тоді була дуже маленька і бідна лялька з позаторішньої соломи, бо він та його родина ледь кінці з кінцями зводили.

Наша лялька була гарненькою, я сам її вив’язав, складаючи соломинку до соломинки, замість очей причепив дві намистинки, а на місце корони, неодмінного атрибуту Золохи, прилаштував маленькі кетяги калини – красиво вийшло, просто супер!

З лівого боку від Золохи прилаштовували завжди м’ячик-скачик. Це я так його називаю. Ще його звуть Колобок, бублик (чому, у нього ж немає дірки?!), а по науковому – Коловир. «Символ довголіття, вічності, повторення, перетворення і круговороту природи», – це Сіля Ходот, наша вчителька-мучителька вбивала нам у голови. Наскільки пам’ятаю, у нашому селі м’ячик не забирав ні один з перехожих. А у сусідньому селі – його взяли у Менпафа Вутра. Років із триста тому. Він та його сімя живуть і досі, уявляєте! Вигляд Менпафа та його дружина мають шикарний, як каже мій друг Дувко, на років 25. Отже, ви зрозуміли, м’ячик приносить довголіття.

Про третю ж річ і говорити не хочеться, бо це жахливий Заворот, закручений у велику кількість вузлів та заворотів жмуток соломи, сухої трави, непотрібних ганчірок і тому подібний мотлох. Вважалося, що чим більше Заворот має вузликів – тим краще. Ох же ж і вузликів нав’язав я на старих поясках та непотрібних ганчірках. Он який великий та заплутаний вийшов. Трохи чи не найбільший серед усіх Заворотів у селі. Сіля Ходот вчила: „Заворот – це символ хаосу, мінливості і скінченності життя. Вузлики в ньому символізують проблеми, біди та сум у нашому житті.”

Заворот роблять в останню ніч перед Походом, тому що торкатися зайвий раз до поганої речі, а тим паче, щоб вона ще лежала у хаті хоча б день, – не можна. Я був присутній (сховався в кущах, не дивлячись на строгу заборону мами) на церемонії спалення минулорічного Завороту. Тато підхопив його на вилки і кинув у вогнище, спеціально розпалене задля цього. Потім мама довго підкидала до вогню калину, часник та пшеницю маленькими порціями – щоб очистити вогонь. Попіл було скинуто в спеціальну яму біля штакетника, де росла бузина, заглушивши навколо всі рослини, і куди скидали всі Завороти минулих років. На тому місці ніколи нічого не росло, а я одного разу спіткнувся там і вивихнув палець. Може й через неуважність, як каже мама, але я точно знаю, що це через те погане місце, заворотне.

Ну, і ще варто сказати про Сидора, котрий завше лежав поряд з Трипаллям. Це вузлик, у якому була наготована їжа для того, кого Гості, що сходили з дороги, забирали з собою.

Отже, ми всілися гарненько на лавочці і почали чекати Перехожих. Кіт Мурко вмостився у мене на колінах і замуркотів втішено і голосно, аж хропів від задоволення, що його гладять і люблять такий довгий час.

Віддалік зліва біля своєї господи сиділа баба Пуліза зі своїми дітьми та онуками. Лавка у них довга й широка, бо сімейка теж нівроку – аж п’ятнадцятеро осіб, і всі при тілі. Навпроти через дорогу примостився на пеньочку дідо Туско зі псом Кульком. Обидва худі і, як каже мама, миршаві. Гостренька борідка у діда і гостренький писок у його собаки. Смішні. Я трохи не пирснув зі сміху, дивлячись на веселу парочку. Птахи цвірінькали голосно і якось по-святковому Пахло м’ятою та вишнею, котра звісила свої гілки мало нам не на голови. Оце пригода! Як жаль, що тільки з 14 років можна стрічати Походників. Скільки цікавого я втратив!

Аж ось Дорога неначе засвітилася зсередини голубуватим сяйвом, здавалося, вона напружилася і вигнулася дугою, стала гладенькою і бездоганною. Я захоплено втупився в бруківку біля наших ніг, аж ахнувши від подиву. „Дурненький, он туди дивися!” – сказала мені мама і вказала направо, де вже з’явилися перша Перехожі. Ага, добре їй казати, я ж уперше бачу Дорогу такою незвичайною та сяючою. Думка промайнула та й зникла, бо мої очі і весь я був уже там, біля перших Подорожніх, які повагом, спокійно та гордо ступали по Дорозі.

З дорогознавства я був відмінником. Знав географічне розташування усіх Доріг у нашій країні. Знав усі особливості Дороги, її недоліки та переваги, загрозу для людей і всі щасливі випадки. Я знав усі різновиди, види, раси, які бачили на Дорозі. Вчені класифікували все, що йшло, пересувалося, рухалося, їхало чи повзало Дорогою. Жахливі монстри і гарненькі дівчатка, смердючі кучматі невідомо хто і пристойні пані й панове, величні принцеси і лицарі в блискучих обладунках і ще багато-багато різних Подорожніх проходили Дорогою за часів її існування. Ніхто не пам’ятав світу без Дороги. Вона була завжди. В теорії я знав усе, але ось в житті не бачив ні одного Гостя. І ось вони йшли по Дорозі мимо нашого будинку, і я міг бачити все на власні очі, відчувати їхні запахи, чути брязкіт зброї, тупіт копит, шурхотіння крил, чавкання слизу окремих страшних монстрів (у нас в селі їх називали просто Хляки). Ось поряд пройшов гарний панок у дуже барвистому одязі, вслід йому ще чулися захопливі вигуки та шепотіння баби Пулізиних молодших дочок.

І мені зовсім не було страшно. Навіть коли поряд протупотів величезний (вище нашої хати точно!) Тупотун. Його величезна нога могла б уміститися на всьому нашому городі! А я не злякався, бо ж пам’ятаю, що ніхто з Подорожніх ніколи не зможе вчинити нічого поганого тим, хто стрічає їх на узбіччі. Навіть коли хтось із них вибирає Заворот. На останньому уроці з дорогознавства, власне перед Походом, у нашому класі Сіля Ходот провела спеціальне заняття-підготовку. Ми чітко засвоїли, що Дорога безпечна, якщо ти не виходиш на неї.

Все це – люди та істоти, власне Дорога, реакція односельців на подорожніх – мене дуже захоплювало й тішило. От так сидів би і дивився б на Подорожніх без упину! Аж раптом я зрозумів, що Дорозі чогось не вистачає, щось неприродне є у цьому Великому Походові, щось невловиме, але моторошне, незручне і мульке для людини. І тут мене осяяло! Так! Як я не зрозумів одразу. Не було чути ніяких розмов, люди, котрі йшли Дорогою, зовсім не розмовляли. Не видавали звуків навіть монстри і чудернацькі істоти. І ніхто не дивився вбік, на узбіччя, неначе ніхто не бачив нас, тих, які їх зустрічають. На фоні шуму їхніх кроків (якщо кроки були) не було чути, щоб хто-небудь говорив, кричав, рикав чи пищав. Подорожні йшли тихо і повільно. Неначе приречено! І тут мені стало страшно…

РОЗДІЛ 2. Заворот

“Ну,ну, заспокойся, це все дурниці,” – втішав я себе. – “У школі, по-моєму, про це щось вчили”. Але що і коли говорилося про цю неприродну мовчанку Гостей, я, хоч ти плач, не міг згадати. Мене кидало в дрож від понурих облич подорожніх-людей. Хотілося встати й побігти геть, до хати, наприклад. От же й сміху буде, як Васько дізнається, обсмикнув себе я тверезою думкою. Злякався невідомо чого. Та виявилося, що злякався недарма. Поки я перестрашено зирив на дорогу, сталося одразу три речі. По-перше, голосно і різко загавкав навпроти собака Кульок, зацікавлений виглядом і гупанням Тупотуна, він смикнувся від лавки, де був прив’язаний, зарикав загрозливо і зненацька відірвався від припони. Відчувши свободу, дурний пес, не слухаючи діда, переможно загавкав і кинувся на дорогу. Ой-ой-ой! Це ж вірна смерть! Загине від ніг величезних монстрів або просто дорога його вб’є. Як? Це вже вона вміє і знає як. В той же час з нашого боку дороги на дорогу кинулася Тінинка. Я зовсім забув про неї, треба було її замкнути в комірчині, а я замотався зі своїми зборами та переживаннями! Тінинка тишком-нишком (хитрунка!) пробралася до хвіртки і сиділа там десь у кущах, на дереві чи й взагалі під лавкою. А все я винний!

Тінинка кинулася на допомогу Кулькові. Замахала своїми маленькими крильцятами, ручками і запищала щось там на своїй смішній мові. Теж загине, дурна. І я, не слухаючи мами й тата, котрі щось кричали услід, кинувся теж уперед, на дорогу, на поміч Тінинці і, якщо пощастить, то й Кулькові. І треба ж таке, що саме тоді з дороги навпроти нас ступив на придорожню траву один із Подорожніх. Якби не така гостра ситуація, я би був страшно вражений, але зараз я бачив перед собою лише Тінинку, до якої не міг протиснутися, бо застряг між широким Хляком та довгим велосипедом, на якому сиділо щось із вісьмома ногами. Причому всі вісім ніг крутили педалі. Крім цього, я відчув, що вгрузаю в дорогу. Мої ноги ставали все тяжчі, їх засмоктувало, неначе в якомусь болоті у трясовині. Ось велосипед проїхав, і я, напруживши всі сили і витягши їх із ґрунтівки, нарешті опинився біля малої верескухи й схопив за малі крильцята. Не звертаючи уваги на її писк, кинув далеко на узбіччя, вигукнувши просте закляття „Сидидома”. Тінинку швидко потягло в бік нашої господи.

Так, ще Кульок! Але тут я побачив перед собою щось величезне і волохате. Саме на нього після Тупотуна переключився дурний собака. Як не дивно, він аніскілечки не вгрузав у дорогу, на відміну від мене.

– Куля, Куля! – покликав я.

Ага, зараз, ніякої реакції! Волохатий гігант цікавіший за знайомого хлопчиська. Та тут я згадав, що у кишені в мене є цукерки, які так любив пес. Дістав цукерочку, помахав нею перед Кульком і кинув на інший бік дороги, куди й весело побігло дурне собача. Там його благополучно зловив дід Туско, котрий весь цей час шкутильгав біля дороги взад-вперед, але так і не наважився переступити межу між дорогою та узбіччям.

Коли всі були врятовані, я сам опинився в ситуації безвихідній. Загруз у дорозі. Смикнув правою ногою і зі страшним зусиллям висмикнув ногу, але ліва вгрузла ще глибше. А на мене в цей час сунула велика Гусінь. Ну, все, кінець мені! Я закрив очі від страху і передчуття болю й смерті.

І тут мене щось схопило за руку і буквально висмикнуло з грузької дороги. Я на мить завис у повітрі, а потім якимось чином опинився вже на узбіччі, впав на бік і боляче забив ребра. Відходячи від шоку та болю, я побачив поряд блідого тата, заплакану маму і верескливу Тінинку (от, дурна, вирвалась-таки із закляття). Краєм ока я примітив ще тінь когось четвертого. Підняв голову і завмер. Це був Подорожній. Той самий, котрий ступив з дороги до нашої лавки в той час, коли я кинувся на допомогу малим неслухам. Це він урятував мене, зрозумів я.

– Дякую, – тільки й спромігся прошепотіти я, намагаючись зіп’ястися на ноги.

Вони зовсім не слухалися. Бо я побачив у руках Гостя річ, яка ще недавно була на Трипаллі. Річ, над якою я працював довго й уперто. В руках Подорожнього був Заворот.

Це значило, що той, кого вибере Подорожній, піде з ним назавжди і ніколи вже не повернеться додому. Це значило, що той, на кого вкаже Гість, повинен зараз же взяти Сидора, котрого завбачливо поклали під Трипалля, і йти геть, навіть не зайшовши до хати і не зібравши речі. Це значило, що твоє теперішнє життя закінчується, стає колишнім, але починається нове життя, але яке – не знає ніхто. І цим кимось був я. Я побачив це в очах Гостя.

Це був старий довгобородий чоловік. У нього були сині колючі очі, сповнені холоду та спокою.

– Ти підеш зі мною, – промовив він тихо й упевнено і протягнув мені Заворот.

Я піднявсь і взяв клубок у руки. Що тут скажеш. Треба йти. Поряд беззвучно плакала мама, мовчав тато.

– Я повернуся, – сказав батькам, – обов’язково.

Мама похапцем поцілувала мене, тато обняв і прошепотів:

– Будь мудрим, сину.

Тінинка поряд верещала щось розпачливе, а потім раптом шмигнула в Заворот і сховалася серед мотузок та ганчір’я, затихла. Я спробував витягти її звідти, але де там. Вона просто перетворилася на мотузку – піди відрізни від справжньої. Та ніколи. Ну, може це й на краще, мені буде не так самотньо.

РОЗДІЛ 3. Перехрестя

Ми брели зі старим біля Дороги уже досить довго. Сонце сідало за небокрай. Похід Дорогою вже давно скінчився. Зникли, наче розтанули, всі ті Подорожні, які заповнювали її в цей день. Можна було вийти на бруківку та йти комфортно і швидко, але ми все місили бруд і пил на узбіччі, заплутуючись у густих бур’янах і час від часу потрапляючи у великі й не дуже ямки. Я втомився, хотілося їсти і спати. Ноги гуділи від перевтоми, – ніколи ще так довго і так далеко я не ходив. Спочатку я намагався розговорити старого Подорожнього, ставив питання, забігав наперед і зазирав в очі. Той мовчав і дивився тільки собі під ноги. Так ми і йшли, мовчки, сумно, приречено …

Нарешті старий вирішив зупинитися на нічліг. Ми вмостилися біля невеликого джерельця, що пробивало собі дорогу серед великих валунів і переходило в невеличкий потічок. Біля нього росли невисокі дерева, що давали довгу і рвану тінь у променях червоного сонця, яке заходило ген за далекі верхівки Старого лісу. Я бухнувся на коліна і довго пив воду просто з джерельця. Зі свого сховку в Завороті виплуталася і Тінинка, запищала щось нерозбірливе, теж кинулася до води. От дурненька, і навіщо пристала до мене? Але в глибині душі я був дуже радий її бачити поряд. Вона – нагадування про рідний дім, маму, тата… Щоб не розплакатися, я хутко витер очі рукавом, зиркнув на старого і спитав:

– Вибачте, може, ви будете пити воду? Я можу вам принести. У мене є кухоль.

Я виплутав з мішка старий жерстяний кухлик і набрав води. Старий мовчав, не дивився на мене, але кухоль узяв і пив довго, повільно, смакуючи.

– Дякую, хлопче. Мене звуть Мудрило, – нарешті озвався старий стиха.

– А я Оксен. Дуже приємно, – з культури поведінки та етики у мене була п’ятірка.

– Ну, як ти? – спитав дід.

– Нормально. Незвично тільки, і втомився.

– Це вже доля у тебе така, – стиха сказав старий.

– А куди ми йдемо? – спитав я.

– Не знаю, хлопче, не знаю.

Я дуже здивувався. Події останніх годин ошелешили мене, як обухом по голові, я був неначе в якомусь тумані. Знав, що проти Дороги і Долі не попреш, але думав, що Доля знає, куди вона мене кидає. Але виявилося, що сам старигань, який висмикнув мене з буденного життя, від моїх рідних і близьких, сам не знає, куди ми премося.

– А навіщо ви мене тоді взагалі забрали від батьків? – здивувався я.

– Мені було видіння. Я диволюб з далеких країв. Мусив з’явитися тут, щоб урятувати тебе від смерті. А після цього вести туди, де тобі потрібно бути.

– І куди ж?

– А ось цього я не знаю. Дорога сама заведе нас, на те вона й Дорога.

– Але ж ми не йдемо по Дорозі, – здивувався я, – все узбіччям.

– Бо не дійшли до потрібного перехрестя, – сказав Мудрило. І надовго замовк.

Мовчав і я, думаючи свою гірку думу. Чесно кажучи, мені було лячно від невідомості, але й цікаво було, чесно скажу. Дуже. Я вперше забрів так далеко від дому, та ще й отримав у напарники такого цікавого Подорожнього. Я! Простий сільський хлопчак! Став сам Подорожнім! Ну чи не круто? Васько як дізнається, аж вдавиться від заздрості.

Я згадав Васька і похнюпився. Засумував. Вже й не побачимося, може, з ним.

Ми вмостилися на м’якій траві і заснули. Спав я дуже міцно, бо страшенно втомився від усіх цих переживань і походів. А зранку, нашвидку поснідавши (ось навіщо Сидор!) ми вийшли до Перехрестя.

На Перехресті стояла сторожова застава. Це була масивна двоповерхова кам’яна будівля з вікнами-бійницями і залізними, місцями покритими іржею, дверима. Довга й товста шліфована колода, приєднана до спеціальних дерев’яних стояків, перекривала Дорогу. За колодою була якась магічна завіса, бо самого Перехрестя видно не було, все приховував білий туман. Біля колоди-загороди збоку, просто на траві, сиділи двоє охоронців, які якраз снідали, коли ми підійшли. Принаймні, я вирішив, що це охоронці, бо при поясі в кожного висів пістоль.
– Добридень добрим людям. – повагом промовив мій супутник. – куди зараз можна пройти?

– Перехрестя закрите! – вигукнув молодший охоронець і засміявся зі своїх слів, як із якогось жарту. – Зламалося. Немає ходу!

Другий охоронець, старший, неквапом жував окраєць хліба із салом і задумливо дивися на мене. Недобрий це був погляд, ох, недобрий.

– Що, малий, ти із Заворотом? – спитав він, зиркнувши на мої руки. Я теж подивився на свої руки, але Заворота не побачив. Бо він же був у мене у вузлику! Я кивнув.

– Із Заворотом усіх пропускаємо лише лівою Дорогою. Але там зараз не пройти. Зачистка. Розбійники з’явилися. Заборонено пропускати, – і він смачно вгризся у шмат цибулі.
– А правою дорогою? – спитав Мудрило, насупившись.

– Спочатку наліво, а потім направо, – якось заплутано пояснив старший охоронець, – інакше не можна.

І що ж тепер робити? Невже, повернемося додому? Мені аж дух захопило. Мама, тато…

– Нам не можна повертатися, – мовив Мудрило стиха, – там ти загинеш. Я прийшов урятувати тебе, і ми повинні йти тільки вперед…

Раптом двері скрипнули і з будівлі виглянула стара й здоровенна бабела, вона гукнула:

– Егей, хлопці, знову показують королівські новини, а оглядач зламався! Ану хутко хтось ідіть, поремонтуйте!

– А що, вже починаються новини? – заметушилися обоє охоронців і, схопившись на ноги і покидавши залишки їжі на розстелному рушнику, кинулися в двері.

Отакої! Що ж це така за охорона, що залишає свій пост напризволяще?

Ми зі супутником перезирнулися, кивнули один одному і рвонули на перехрестя. Я перестрибнув колоду зверху, а старий Мудрило зігнувся в три погибелі і пройшов попід нею, мало не впавши на коліна.
А тепер куди? Ми прошмигнули магічний туман і зупинилися. Дивно, але за перегороджувальною колодою перед нами  я побачив тільки дорогу, яка вела ліворуч. То це не перехрестя доріг? Просто продовження однієї нашої дороги?

Старий Мудрило упевнено завернув уліво. І я поплентався за ним.

– А як же розбійники?  – спитав я.

– Та, мабуть, це придумки. Щоб ми повернули назад, – відповів старий.

Ну-ну. Сподіваюся, це справді так.

Ми йшли вже кілька годин. По обидва боки дороги височів густий старий ліс. Звичайний ліс, як у нас вдома. Я сумував за родиною, друзями, навіть за набридливою своєю вчителькою Сілею Ходот. От як я сумував.

Тінинка сиділа в мене на плечі і щось мугикала в такт крокам. Раптом вона перервала спів і запищала розпачливо та злякано.

– Що сталося? – стрепенувся я.

Але, звичайно, вона не відповіла, бо була просто маленьким духом мого дому, який вирішив, що дім поряд зі мною. Вона не говорила, а тільки пищала й щебетала, як пташка. Просто ще маленька, не навчилася говорити.

Мудрило зупинивсь і прислухався. Справа від нас у зарослях лісу чулося виття і хрипле гарчання. Воно наближалося.

– Слухай, Оксене, – сказав старий. – Нічому не дивуйся і нічого не бійся. Пам’ятай, слово – це дуже сильна зброя. Бережи себе. Зустрінемося в кінці цієї дороги, на наступному Перехресті.

І він зник. Оце тут ось стояв біля мене, і ось його вже немає. “Дуже сильний маг”, – якось відсторонено подумав я.

А виття з лісу стрімко наближалося. Я хотів був кинутися в ліс, щоб спробувати хоча б залізти на дерево, але не встиг. Та й не дало б це ніякого результату, не зміг би я втекти.

Бо на дорогу вибігли Гексуни, а вони, як відомо, чудово лазять по деревах. Їх було п’ятеро, великі, як телята. Вони оточили мене, грізно хекаючи та гарчачи. “Ну от і закінчився мій шлях Дорогою”, – подумав я, впав на землю і закрив голову руками.

РОЗДІЛ 4. У полоні

– Грук, грук! – закричав раптом хтось із узлісся. – Геть! Не чіпайте його! О, хто це в нас тут? – почув я голос якогось чоловіка, який неквапно наближався до гексунів.

Чоловік схопив мене за карк і поставив на ноги. Це був бородатий приземистий чолов’яга у капелюсі з широкими крисами. У правій руці він тримав пістоль, направлений мені в груди.

– Малий, ти що, заворотник? – гикнув бородань, побачивши Заворот, який виглядав із вузлика з Сидором, що валявся у мене біля ніг.

Я не знав, як вести себе у такій ситуації, тому промовчав.

– Ну, нічого, тепер тобі не треба нікуди йти, – перебільшено ласкаво промовив чоловік.- Ти вже прийшов, правду я кажу, Сопуне?

І він загиготів, озираючись на іншого чоловіка, вочевидь, того самого Сопуна, який теж виходив із лісу. Сопун був одягнений у чаклунську мантію. Це налякало мене ще більше, ніж пістоль і гексуни разом узяті.

– Угу, – підтвердив він.

– Підеш із нами. А щоб ніяких несподіванок, Сопун тебе трохи причаклує, – знову загиготів бородань.

– Угу, – знову мугикнув Сопун.

Підійшов до мене, відштовхнувши ногою найбільш агресивного гексуна з дороги, і сказав, дивлячись мені на ноги:

– Поглянь, у тебе пута на ногах. І ти не можеш швидко ходити. Підеш повільно за мною, аж доки я не скажу зупинитися.

Він сказав це звичайною мовою, але щось царапнуло мою свідомість, деякі слова прозвучали якось не так, як завжди, переконливіше, проникливіше, чи що.

Я глянув на свої ноги і не побачив ніяких пут. Але коли Сопун розвернувся і ступив крок до лісу, мої ноги самі почали переставлятися, йдучи за ним. Я відчував пута, хоча їх там не було. Другий розбійник (а це, вочевидь, були розбійники, про яких нам говорили охоронці на Перехресті) знову засміявся, схопив мого вузлика і поспішив за нами.

– Грук, грук! – покликав він за собою гексунів.

Ми заглибилися в ліс.

– Це буде мій! – радів чомусь уголос бородань. – Трохи, правда, хирлявий. Та нічого, замінить Сувоя. Що Дорога дає – те моє!

– Наче мій повинен бути, – споквола промовив Сопун. – Ти, Браде, щось наплутав.

– Що?! За жеребкуванням – мій! Ти що?! – почав закипати Брад. – У тебе є вже троє. А у мене Сувій геть охляв. І жеребкування, жеребкування! Ми ж кидали кості, я виграв!

– Добре, не скигли. Я пожартував. Люблю послухати, як ти ниєш.

– Добрі жарти! Ти не думай, що якщо ти маг, то тобі все дозволено! Печатка мене захищає! – він зиркнув на свою долоню, де справді краєм ока я встиг помітити якісь накреслені лінії.

Незабаром ми вийшли на велику лісову галявину. Тут стояли кілька зроблених із ялинових гілок куренів, щось варилось у великому казані на вогнищі. На гарчання гексунів із одного куреня вийшов невисокий чоловік в оксамитовому добротному, але місцями потертому костюмі. Мабуть, це був проводир ватаги, бо поводив себе владно і впевнено.

– О, я бачу, ви зі здобиччю! – сказав він. – Це добре, бо Сувій вже геть ні на що не годний.

– Та ні, – заперечив Брад. – День-два – і стане на ноги. А це ось заворотник. Мій!

– Давайте вже обідати, – сказав Сопун. – А ти, – звернувся до мене, – відчуваєш, що пута на ногах зникли, ти можеш зупинитися. Заведи його в клітку, – це вже до Брада.

Брад схопив мене за лікоть і потягнув на край галявини, де стояла велика залізна клітка. Я все не міг отямитися від того, що після останніх слів Сопуна ноги почали слухатися мене, відчуття спутаних ніг зникло. Тут би мені рвонути в ліс, спробувати втекти… Але я, як покірна вівця, плентався за Брадом. Він заштовхнув мене в клітку і замкнув двері. Потім поспішив до багаття, де вже зібралися обідати його напарники. Ні, звичайно, я не втік би, якщо б і побіг у ліс. Гексуни. Я зітхнув. Сів у кутку клітки, охопивши ноги руками, і засумував.

– Хлопче, подай водички, – раптом почув я слабкий і хриплий голос з купи лахміття, яке лежало в іншому кутку клітки.

О, тут хтось є? Я підійшов ближче і побачив маленького чоловічка, блідого й брудного, вкритого усіляким ганчір’ям. Мабуть, він не був людиною, бо мав дуже маленький зріст і невеликі ріжки на голові. Я не дуже здивувався, бо знав, що у нашому світі є чимало різних істот. Найосновніші раси ми вчили у школі: люди, дракони, ілюзори та тіні. Але було ще багато інших народностей, яких ми проходили дуже побіжно. Представників інших народів залишилося дуже мало. Пам’ятаю, були хохелі, полісуни, антипки…

Я роззирнувся навколо і побачив два відра. Одне було з водою, а інше, аж у глибині клітки, – таким собі імпровізованим туалетом. Схопив кухоль, що стояв біля відра, набрав води і підніс незнайомцю. Той жадібно випив. Потім відкинувся на спину і прохрипів:

– Тікати тобі треба, хлопче, бо тут буде тобі гаплик! Я от, бачиш, вже ледве дихаю. Мабуть, скоро смерть моя прийде.

– А що вони з вами зробили? – спитав я.

– Нічого, вони нас навіть годують добре, щоб довше трималися. І пальцем ніхто не торкнувся. Але гронянка, ключ-трава нас повільно вбиває…

Я чув про ключ-траву. Ніколи не бачив (хіба що на картинках у книжках), бо в нашій місцевості вона не росте, але знаю про її особливості. Це доволі висока рослина, листя у якої схоже на виноградні грона або китиці.

Кажуть, що ключ-трава росте на тих місцях, де у землі заховано скарби. Чим більший і багатший скарб, тим більше росте на тому місці ключ-трави. Але ще особливістю гронянки (так її ще називають) є те, що вона отруйна. Людині, яка вдихає запах її квітів чи просто знаходиться поряд з ключ-травою, загрожують повільне отруєння, хвороби, а часто й смерть.

От, значить, чим займаються розбійники! Вони, крім того, що грабують подорожніх, ще й використовують їх як рабів для пошуків скарбів ключ-трави.

– Тут поряд є місце, де відбулася давня велика битва. Там просто зарості ключ-трави. Бо в землі лежить багато дорогоцінних речей, похованих разом зі своїми господарями. Нас туди возять на возах, дають спеціальні хусточки, щоб зав’язати ніс і рот. Але все одно ми повільно вмираємо. І ми не можемо втекти, бо не можемо, ми зв’язані Словами. А Сопун – маг, який керує Словом. Це найсильніша магія нашого світу. Коли ти пізнаєш істинну основу Слова, то воно стає твоїм інструментом, твоєю зброєю. Він каже нам іти – і ми йдемо, він наказує слухатися – і ми слухняні, готові на все. Правда, він знає тільки кілька найпростіших Слів примусу. “Пута” “іти”, “працювати”, “слухатися” – цими точно володіє, бо ми відчули їхню силу на собі.

Це точно, я теж відчув силу цих слів на собі!

– Але й цього достатньо, аби тримати нас у покорі, – продовжував Сувій. – Якщо станеться чудо, і ти виберешся звідси, знайди мою родину і скажи їм, що я думав про них, коли помирав.

– Мене звати Оксен, – прошепотів я. – Мене вибрала Дорога. Я мушу йти далі. Я обов’язково втечу.

– А я хованець, антипко Сувій. З роду Сувоїв Дрібнорогих, що на Вогняній рівнині. Тут є ще дев’ятеро людей, два ілюзори і навіть один дракон. Вони зараз працюють, копають. Нас тут розбійники поділили між собою жеребкуванням, як рабів. Кожному належить по троє робітників. Хто з них що викопає – те отримує їхній хазяїн.

– Ми втечемо разом! – гарячково шепотів я Сувою. – От побачите, як тільки випаде нагода! Або нас врятують. Коли я йшов через Перехрестя, охоронці казали, що розбійників начебто шукають.

– Я не дотягну, – похитав головою антипко. – А охоронці з розбійниками в долі. Розбійники носять їм різні дорогоцінні речі в оплату за те, що ті направляють подорожніх саме цією дорогою. Це я вже потім дізнався.

Остання моя надія розтанула.

Так сиділи ми до вечора. Нас погодували, дали гарну миску каші й шматок хліба. Сувій майже нічого не їв. Все кутався в ганчір’я та спав. Мені було його дуже шкода. Та й себе було шкода. Я злився на старого Мудрила, який кинув мене напризволяще, хоча міг розправитися з гексунами і розбійниками своєю магією. “А може, його магія безсила проти магії Слова?” – думав я, намагаючись знайти причину зникнення старого.

Увечері на галявину приїхали два вози, на яких ще два розбійники привезли втомлених і наче якихось причмелених в’язнів. Також на возах лежали мішки з викопаним добром. Полонених погодували, потім Сопун щось сказав кожному з них, і всіх запхали у нашу клітку. Стало дуже тісно, не було де розвернутися. Я притулився поряд зі Сувоєм та почав розглядати прибульців.

РОЗДІЛ 5. Я мрію про втечу

Полонені розташувалися в клітці і почали вкладатися спати. Мене наче не помітили. Люди збилися в окрему групу, ілюзори були наче й окремо, але іноді перекидалися словами з людьми. Лише дракон тримався окремо. Це був високий юнак з золотистими очима. В людській іпостасі обличчя його було виснажене, риси загострилися, ніс із горбинкою робив подібним до хижого птаха. Одяг, видно, подерся об колючі кущі, бо був схожий на старе лахміття. Руки рясніли від мілких порізів і кривавили. Він сидів, опершись спиною об прути клітки і, здавалося, задрімав.
Всі теж почали вкладатися спати. Гомоніли приглушено. Якщо й побачили нову людину в клітці, то зробили вигляд, що не помітили. А може, й справді не зауважили, бо були якимись причмеленими, сповільненими. Мабуть, давався взнаки вплив ключ-трави. Ніхто не підійшов до Сувоя і не спитав, як він почувається.
– Сувою, – спитав я тихо у свого хворого сусіда, який прокинувся від шуму, – а скільки часу ці люди тут, у полоні?
– Коли мене схопили, тут уже було семеро людей й ілюзори. Пізніше з’явилися інші. Дракона зловили три дні тому.
– А чому ж дракон не втікає? Адже їхнє плем’я володіє магією, – здивувався я.
– Магія Слова сильніша за магію драконів. І крім того, у розбійників є магічні печатки. Їх продає загадковий чоловік, який приходив сюди кілька разів. Печатки виконують різні функції. У нас на долонях стоять печатки підкорення. А на руках розбійників – печатки спротиву магії.
І він показав мені долоню, на якій червоніли якісь лінії, схожі на татуювання.
– А мені не поставили печатку, – здивувався я. – Дивно.
– Якщо ти завтра підеш працювати, то поставлять. Їх кожного ранку поновлюють, бо сила магії слабне з часом.
– І не можна ніяк позбавитися від неї?
– Хіба що відрізати руку, – скривився антипко. – Сильний маг слова тільки може її стерти, просто промовивши істинне Слово.
Ми помовчали. Я чомусь згадав свій рідний дім. У нас теж використовуються прості побутові заклинання. Вони продаються у магазині у відділі побутових товарів. Це паперові сувої, на яких написані мовні формули. Ти їх можеш, наприклад, вивчити напам’ять і потім використовувати в побуті. От як «Пилзникає». Мама промовляє його, коли треба витерти пил на полицях. Я Тінинку додому завжди відсилаю заклинанням «Сидидома».
Ой, а як же Тінинка? Я аж підскочив від думки про неї. Вона шмигнула в Заворот, коли набігли гексуни. Значить, зараз вона в розбійників. І її треба виручати! Я конче повинен розібратися з цією магією Слова. Відчував, що тут криється мій порятунок.
Я почав роздумувати. Отже, як дізнатися істинну основу слів? Адже всі ми володіємо мовою, всі вміємо говорити. Дехто говорить, наприклад, правильно і красиво, інший – погано, деформуючи слова, ковтаючи закінчення слів та речень. Чи в цьому полягає мистецтво говоріння? А може, сила Слова пов’язана з переконливістю? Адже є такі люди, які вміють говорити дуже довідно, впевнено, чітко, а інші мимрять собі під ніс, кривомовно мурмочуть щось. Усі ж використовують мову, слова… Значить, усі могли б володіти магією Слова?
От би навчитися! Я б, наприклад, використав Слова для втечі. І допоміг би усім полоненим. І Тінинці. І Сувою. Бо йому он зовсім зле, ледве говорить.
Говорить… Гм.
І я почав тихенько шепотіти собі якісь слова, щоб з’ясувати, чи зможу я використати силу хоч якого-небудь слова. Це ж треба, щоб видно було результат, правда? Я вирішив почати з найпростішого. Щоб нікому не пошкодити, я заповзявся вплинути на самого себе. Тому стиха почав промовляти собі “У мене зникла рана!”, “У мене щез поріз!”, “Рана гоїться!”, “Поріз зажив!” та інші подібні слова й речення, дивлячись на рану в мене на руці. Поріз з’явився ще вдень, коли ми з розбійниками пробиралися через кущі дерну.
Поріз не зник. Тільки хтось із полонених, які вже вляглися спати, прикрикнув на мене: “Що ти там бурмочеш? Не заважай спати!”. Ага, мене все ж таки помітили. Просто тут, у клітці, у жахливих умовах, на порозі смерті кожен був сам за себе. Я ще не дійшов до того порогу, коли стаєш байдужим до всього, а тому мушу якнайшвидше втекти!
З цією думкою я й заснув.

РОЗДІЛ 6. “Вчитися треба, Оксене!”

На ранок Сувоєві стало гірше. Лихоманка почервонила його запалі щоки. Дихав тяжко, з якимось шипінням. Мені було дуже шкода маленького антипку. Якби ж то я вмів лікувати чи знав магічні слова, які б поліпшили стан мого нового знайомого! Чомусь хотілося звинувачувати у всьому  не лиходіїв-розбійників, а себе, докоряти в невмінні й незнанні. Полонені прокидалися, ворушилися мляво, неохоче, наче їх було обпоєно дурман-травою. Невже й на мене чекає така доля?

Нас погодували якоюсь кашею, дали скибку хліба та принесли відро з водою, щоб напилися. Потім Сопун почав випускати з клітки в’язнів по одному, щось тихо бубонів кожному й ставив на долоню червону печатку. Прийшла моя черга. Я прошепотів Сувоєві, щоб він тримався і що я обов’язково щось придумаю, хоча ніякої впевненості в цьому майже не було. Виходячи з клітки, я промовляв собі в голові, намагаючись вірити в те, що кажу: “Мене ніхто не зможе зачарувати! Я не піддаюсь упливові чарів! Магія не діє на мене!” Сопун ляпнув мені печатку на долоню і сказав по-особливому:

– Ти слухатимешся мене та Брада. Будеш виконувати все, що ми накажемо. На твоїх ногах – пута.

Я відчув, як пута обплутують мої ноги, і запанікував, опустив голову, щоб ніхто не побачив мій розпачливо-відчайдушний погляд, і ще переконливіше почав умовляти сам себе: “Мене не чіпає магія! Геть від мене, закляття! Пут немає!” Нічого не відбувалося.

“Ну невже, – думав я, – Сопун чимось відрізняється від інших, що слово підкорилося йому?” Я глянув скоса на мага, що якраз колупавсь у вусі. Та ні, тут повинен бути якийсь інший чинник.

Я почав аналізувати так, як учила нас на уроках вчителька Сіля Ходот. Ніколи не думав, що згадуватиму мою подеколи нудну, нестерпну і прискіпливу вчительку з такою вдячністю й повагою. Все, що вона втовкмачувала нам у наші дурні голови, виявилося потрібним, просто необхідним у критичній ситуації, в яку я потрапив. Отже, як, де, коли, куди, звідки, з якою метою? Ці запитання до прислівників, як казала нам учителька, підходять і для аналізу будь-якої ситуації. “Вивчите запитання – зможете вирішити будь-яку проблему!” Визубрив я ці питання, чесно кажучи, на третій чи п’ятий раз, якісь вони мені тоді здавалися недолугі й непотрібні. Васько, мій друг, досі забуває декотрі з них, за що отримує на горіхи на уроках. Ех, Васько, де ти, мій задушевний друже? Чи ж могли ми подумати ще вчора, що більше не побачимося з тобою! Ха, а чи міг я собі уявити, що якісь прислівники можуть стати мені в пригоді? Та ніколи! Я гірко зітхнув. Досить. Мушу сам собі давати раду.

Отож, думай, Оксене, думай!

Ага, питання.

Як? До чого воно? Може, як діє магія слова? Маг (очевидно, що не тільки маг, бо побутові заклинання могла використати і моя мама) промовляє певні слова, що впливають на когось або щось. Значить, я так теж зможу. Це втішає.

Де? Не зрозумів. Де використовується магія? Та будь-де! Де знаходиться маг? Якщо так, то маг має зайняти якесь певне місце для чаклування? Та ні, Сопун чарує, де хоче.

Коли? Коли завгодно!

Куди? Незрозуміле питання. Може, куди направлено магічний вплив? Наприклад, на ноги, щоб накласти пута.

Звідки? Що звідки? Звідки маг бере силу для закляття, наприклад?

З якою метою? Це зрозуміло, в нашому випадку, щоб отримати слухняних рабів, накласти пута.

А якщо по-іншому? Якщо вважати, що ці питання стосуються конкретного заклинання у конкретному місці і в певний час з певною метою? Я аж стрепенувся! Попереду замаячили обриси відповідей на ці загадкові питання-виручалочки.

Отже, наприклад, я хочу, щоб у мене не було пут. Фраза “зняти пута” підійде. Тоді виходить таке собі компактне заклинання, магічна мовна формула!

Як? Промовити слова.

Де? Будь-де.

Коли? Коли мені потрібно.

Куди? Направлення: на ноги.

Звідки? Силу беру зі своєї злості.

З якою метою? Звільнитися від пут.

Невже все так легко? Не може бути!

Я озирнувся навколо: в’язні понуро сиділи на возах, похитуючись у такт ходу коліс, тільки дракон іноді гостро зиркав то в небо, то в ліс. Здається, його також не полишало бажання втекти.

Ніхто не звертав на мене уваги, і я наважився. Подивився на свої ноги, де відчувалися магічні пута, і почав накопичувати у собі злість і ненависть, яку викликали в мене розбійники, яких жадібність перетворила на тварин, опустила в болото ницості й ганьби. Цікаво, якою силою нагнітав свої слова Сопун? Жагою жадоби й наживи, заздрістю й злістю на свою нікчемність? Так, не відволікайся, Оксене!

“Зняти пута!” – прошепотів я, коли відчув, що мій мозок аж тріщить від злості на ту безвихідну ситуацію, в якій опинився.

Нічого не сталося. Зовні. Але сталося все! Пута зникли! Я обережно похитав однією ногою. Вільні. Мої ноги були вільні! Невже я зміг?! Радість і гордість переповнили мене, хотілося стрибати, закричати від радості, зіскочити з воза і побігти в ліс, геть від розбійників і гексунів. Так, гексуни. Вони наздоженуть мене, не встигну я й оком змигнути. І я вирішив поки не подавати виду, що вільний від пут. От випаде якийсь щасливий момент, і скористаюся нагодою. Мені ж треба ще допомогти Сувоєві. Тоді я почав придумувати, як би краще організувати нашу втечу.

Ні, ну хто б міг подумати, що звичайні питання до прислівників наділені такою силою! А якби я їх не знав? І в голові, як наяву, прозвучали слова вчительки Сілі Ходот: “Вчитися треба, Оксене, і вчитися добре! Колись ті знання, які ти отримуєш у школі, зможуть врятувати тобі життя!”