Вхурделило! Скло заліпило снігом, вітер гуде і сміється, кидаючи жмені крижаних скалок на дах. Можливо, здалеку наукова станція, цей дім на краєчку скелі, здається незворушним осередком спокою. Ясний розум називають холодним, ніби поміркованість означає неспроможність відчувати. Та якби ви знали, які тут, на півночі, вирують пристрасті!
– Снігурде! – вчулося у витті снігової бурі.
Доводиться вдавати, ніби нікого немає вдома. Кожного разу те саме! Навіть заздрість бере до пари, чиї стосунки з часом стають більш шаленими. Коли поважний пан Мороз вчергове не стримається, помацає якусь студентку, пригорне до себе необачну заблукалу красуню, затисне в міцних обіймах занадто впевнену мисливицю, ніхто з них не зможе опиратися йому. Для нього це розвага, та його жінка лютує кожного разу, коли дізнається. Якщо дізнається.
Ми звемо її позаочі Люта, не називаємо справжнього ім’я, щоб її служки не донесли одразу, що про неї йде мова. Так, вірний помічник і асистент бере участь не лише в справах, а й в розвагах свого керівника. Тим більше, що ми не шукаємо тих розваг, можна сказати, це вони знаходять нас. Певно, вони шукають пригод. Занадто сміливі, здаються собі такими сильними, такими розумними. При цьому наївно вірять, що поважний пан здатний їх покохати. Він не бреше, коли говорить, що закохується. Він щоразу закохується насправді, та тільки жінка в нього одна, і мусить повертатися до неї. Коли ж (якщо!) Люта дізнається, починається справжня буря. Як зараз, коли я мрію, щоб дім перетворився на снігову кучугуру, в якій мене неможливо буде знайти.
– Снігурд – Снігурденко, заморожене серденько! – проспівало знадвору.
Слова штрикнули крижаними спицями, я підскочив до вікна, та воно виявилося замережаним білими квітами. Хтось дістався мого дому в таку негоду, щоб насміхатися. Холодна лють завібрувала в жилах, ви пошкодуєте, що насмілилися ображати гордого воїна півночі! Я захищаю кордон, пильную за дотриманням правил і покараю порушників!
Рішуче розчахнув двері й опинився серед дивних істот. Вони обступили мене, танцювали і співали, бліді обличчя усміхалися. В снігових вихорах носилася Люта Хурделиця. Нарешті я збагнув, що не ревнощі змушували її лютувати, а жаль за кожним закрижанілим дівочим серцем. Вона скаженіла від появи нових снігових королев і хотіла помсти.
Блакитний лід очей Снігурки скував мене. Заболів морозний опік зрадженого кохання. Навіщо брехав їй і собі? Тепер хоч захищатиму. Висітиму іграшковим лицарем на її новорічній ялинці.
Дякую Вам, авторе, за живих та незвичних персонажів.
Ваш коментар – бальзам для зраненої душі Снігурда! Дякую!
Вітаю Вас, пані!
Така вже, видно, доля Снігурда – засмучувати й дратувати жінок. Вибачте, не знав, що мініатюра не може мати форму есе, чи сповіді, чи, скажімо, листа. В моїй розповіді вам багато чого бракує, і багато що здається зайвим. Не вдалося Вас потішити, така вже в Снігурда вдача. Тепер ви можете уявити, як сильно гніваються жінки, які спілкувалися зі мною наживо. Вони перетворили мене на ялинкову прикрасу, дозволяють говорити лише раз на рік… Не личить лицарю виправдовуватися, тому приймаю всі покарання і схиляюся перед вашою мудрістю.
Вітаю, авторе!
Тут багато чого бракує. Наприклад, прямої мови. Без неї цей твір – не оповідання, а есе. Бракує конфлікту. Відсутній антагоніст. Натомість забагато описів. Вони пригальмовують процес читання. Особливо, коли на початку – такий собі “домік Пришвіна”. Особливо, коли майже все оповідання – “домік Пришвіна” (якщо цікаво, що воно таке, погугліть).
Загалом, це можна вважати синопсисом.
Удачі на конкурсі!
Вітаю Вас, пані!
Така вже, видно, доля Снігурда – засмучувати й дратувати жінок. Вибачте, не знав, що мініатюра не може мати форму есе, чи сповіді, чи, скажімо, листа. В моїй розповіді вам багато чого бракує, і багато що здається зайвим. Не вдалося Вас потішити, така вже в Снігурда вдача. Тепер ви можете уявити, як сильно гніваються жінки, які спілкувалися зі мною наживо. Вони перетворили мене на ялинкову прикрасу, дозволяють говорити лише раз на рік… Не личить лицарю виправдовуватися, тому приймаю всі покарання і схиляюся перед вашою мудрістю.
Тобто в усьому винні жінки? От халепа!
О, ні! Снігурд ніколи не звинуватить жінку! В усьму винна моя надмірна привабливість, самовпевненість і здатність закохувати. Через цю кляту харизму постійно втрапляю в халепи.
Та ви спробуйте – он в інших мініатюрах автори втрамбовують у 365 слів усе, що треба. Зав’язку, перипетії, кульмінацію, розв’язку, катарсис. Тож не хвилюйтеся. Пишіть, і з часом ви теж наїдите гарну харизму.