Серце Янгола

Від автора:

Ви вірите в те, що Янголи існують? А те, що вони ходять поруч? Ми іноді бачимо їх у вигляді простих людей, які проходять повз, або у вигляді наших друзів, які вчаться з нами в одній школі.

Але як не крути, а там де є Янгол обов’язково буде і Диявол, куди без нього.

Пролог

– Дихай! – кричав чоловік, схилившись над дівчиною, яка була без свідомості. Вдавлював своїми долонями її грудну клітину, роблячи непрямий масаж серця. Ритмічними рухами натискав на грудину дівчини. – Дихай! – знову і знову повторював він, торкаючись своїми губами її губ, вдихаючи повітря. – Ти повинна жити! – проговорював, як якусь молитву, вдивляючись то в темноту, в пошуках людей, то на її мокре обличчя. – Дихай! – знову зробив глибокий вдих, і притиснув свої губи до її губ. – Живи! – перевіряв частоту пульсу. – Рідна моя. – Не зупиняючись ні на секунду, продовжував рятувати її.

Сам весь мокрий. Краплі води стікали з його волосся по обличчю, по очах, по губах. Демір навіть не витирав лице, щоб не втратити ні секунди дорогоцінного часу. Постійно дивився на неї. З таким болем і жахіттям в очах просив не вмирати, що у самого виступили сльози… Чекав найгіршого.

Скільки часу пройшло, як він виніс її на берег із річки – невідомо. Але здавалось, що минула вічність.

Навкруги нікого не було. Темно, тихо, і тільки вони двох – боролись за життя… За їхнє життя, адже якщо її не стане, то і йому нізачим жити.

В голові постійно появлялись думки, що вже пізно, занадто пізно. Вона померла. Її немає. Його дівчинки. Але здаватися ніхто не збирався.

– Дихай, – знову перевірив пульс. І здається сталося диво. Ніби відчувши, що вона жива, чоловік зупинився, завмер, почав прислухатися. Здалось, що поворохнулась… Точно, вдихнула і закашляла. Потім ще і ще.

Слава Господу, жива.

Така ніжна, тендітна, зваблива. Вона була схожа на саме Божество. Тонесенькі кисті рук, до яких і боязко доторкатися, боючись зломати. Ідеальне тіло, до якого прилипла мокра, майже прозора кофтинка… А, під його долонями, відчувались маленькі дівочі груди.

Розділ 1

Елірія прийшла до тями і зрозуміла, що їй страшенно болить голова. І, як це не дивно звучить – болить грудна клітина. Таке відчуття, що хтось по ній танцював.

Відкрила очі і не повірила

Де вона?

Невже в лікарні?!

Три ліжка, на одному із яких “валялась” дівчина. Ще на одному, напроти лежала якась жіночка, нібито спала. Третє – порожнє.

Припіднявшись на лікті, Елірія хотіла розгледіти все, але заболіло ребро.

“Надіюсь воно не зламане.” – Подумала вона.

Лягла на місце. Більше рухатися бажання не було. Хто його знає чому вона тут? Можливо ще й ноги зламані?

Легенько так, щоб не заподіяти ніякої шкоди своєму організму, вона поворохнула ногою. Потім іншою… Здається цілі.

“Тоді, що я тут роблю? Нічого не пам’ятаю”.

Якісь смутні картинки пролітали перед очима, але нічого конкретного.

Ні, так зовсім не годиться! Їй обов’язково отрібно згадати все! Обов’язково!

Тільки наморщила лоба щоб хтось щось згадати, як почула жіночий голос.

– Ти мабуть дуже сильно кохаєш свого хлопця, адже навіть в такому напів мертвому стані промовляла його ім’я, – бормотала щось їй зовсім не зрозуміле, та жінка, яка хвилину тому ще спала на сусідньому ліжку. Чи вдавала вигляд, що спить.

Що вона має на увазі?

Говорила про якогось хлопця, якого в Елірії зроду не було.

– Вибачте, що?! – дівчина, як ненормальна витріщилась на цю худорляву, змучену, хвору, незнайомку з великими чорними очима. Ця жінка була схожа на циганку, чи ще гірше на відьму, що її і лякало.

– Не роби вигляд, що не розумієш мене, – відкинула ковдру, і звісивши ноги, присіла на своєму ліжку.

Дівчині відразу кинулись у вічі її страшні, не меньш худорлявіші ноги з чорними венами.

Жах! Такого вона ще ніколи не бачила, і якщо чесно, то і не сильно хотілось. Здавалося, що ціноги їй нестерпно болять, адже вона час від часу кривилась, і зажмурювалась.

– Звісно не розумію! Ви щось мабуть плутаєте! – все ще продовжуючи неподвижно лежати, Елірія повернула голову в її сторону, відповідала на ці безглузді видумки.

– Я вже не у тому віці, щоб плутати. Може я і хвора але ще не сповна розуму, щоб не зрозуміти, що ти уві сні говорила, – стояла на своєму ця стара відьма, по інакшому її не назвеш.

“Чому взагалі причепилася до мене? Чи їй не все одно?” – Пролетіли думки.

– Може я щось там і говорила, але ніякого хлопця в мене немає. І взагалі, це не ваша справа! – різко відрізала.

Якщо чесно, дівчина вже починала злитися. Хто вона така, щоб лізти у все це, у її життя? Вона взагалі-то теж хвора людина… мабуть… не знаю… Ну, раз лежить тут, значить хвора, а хворі люди можуть і марити.

– У такої красуні і немає хлопця? Нізащо не повірю, – незнайомка якось підозріло посміхнулася. – Якщо і справді не має, то я можу познайомити тебе із своїм плимінником, – ще й підморгнула.

“Що?! Вона, що збирається мене тут ще й свати?! Це вже занадто!”

– Ні, дякую. Я якось сама знайду собі коханого, – не голосно, так спокійнесенько відповіла Елірія, а самій хотілося витурити цю навіжену з палати. Вже дістала!

– Можливо ти вже його зустріла, ось тільки ще не знаєш про це, – жінка піднялась і стала на свої хворі ноги. Дивилась на дівчину так, ніби знала більше про її життя ніж знала вона сама.

Елірія не розуміла, що вона мала на увазі, але дуже хотіла, щоб той кого вона вже зустріла, і був її назавжди. Але десь дуже глибоко в душі, вона знала, що цього ніколи не станеться. Вони не зможуть бути разом.

– Вибачте, раз ви чули, що я розмовляла уві сні, то можливо скажете мені, що то було за ім’я? – запитала і з таким жахом чекала відповіді, що серце почало випригувати із грудей.

– Ти шепотіла дуже красиве чоловіче ім’я – Демір.

– Що?! Демір?! Вибачте, а ви впевнені?

“Господи! Господи! Господи! Цього не може бути.”

Вона не могла шепотіти його ім’я, просто не могла! Чи могла?!

Ніхто не повинен дізнатися, що вона кохає його. Ніхто!

– Звісно впевнена! В мене хворі ноги, а не голова.

– Я…- хотіла ще щось сказати, але їй завадив лікар, який так вчасно зайшов.

– Доброго дня! – високий, кароокий, симпатичний чоловік в білому халаті, посміхаючись підходив до дівчини.

– Доброго дня, – несміло, перелякано відповіла, натягнувши на себе ковдру. Навіть не уявляючи, що він зараз буде їй говорити, і що вона буде йому відповідати, якщо нічого не пам’ятала.

– Елірія, як твоє самопочуття? – приклав долоню їй до лоба, міряючи мабуть температуру.

– Здається все добре… А звідки ви знаєте моє ім’я?

“Я взагалі-то нічого не пам’ятаю з того, що сталося і чому я тут, а тим паче, хто мене сюди привіз і сказав, як звати.”

– Один чоловік, той що привіз тебе сказав. Ти що взагалі нічого не памятаєш?

– Ні! Я навіть не знаю, що трапилось.

– Два дні тому, ти розбилась на автомобілі.

– Два дні?! – в неї аж мову відібрало. А їй здавалося, що вона тут від сили години півтори лежить, а тут… аж два дні.

– Так, ти була без свідомості два дні. Хто тебе врятував ми не знаємо. Той чоловік, що приніс тебе сюди, повідомив, що знайшов тебе коли проїздив повз… на березі річки.

– На березі? Дивно.

Дівчина згадала, що не збиралася нікуди їхати на автомобілі Макса. Вона ж не вміла, і прав не мала. От тільки, не встигла сісти на сидіння, як авто різко завелося саме і рвануло з місця. Потім… потім протаранило той клятий міст. Більше здається нічого не пригадувала.

От, дідько!

Це ж виходить, що вона ще й розбила автомобіль Максима? О, ні! Він її вб’є.

– Якщо тобі вже краще, то за дверима стоїть чоловік із поліції, можеш йому все розповісти, що пам’ятаєтш, – лікар так красиво посміхнувся, що вона почала трішки заспокоюватися. Приємний чоловік.

– Добре, – кивнула головою, що згідна.

За хвилину лікар зник в коридорі, і замість його в палату увійшов поліцейський. Такий трішки повнуватий, охайний, чорнявий чоловік, з якимись документами в руці. Він кивнув для її сусідки по палаті, щоб та вийшла теж в коридор. “Відьма” скоса глянула на чоловіка і з ненавистю в очах пошкандибала до дверей. А Елірію це насторожило. Для чого питається він це зробив?

– Елірія… доречі, красиве у вас ім’я. Незвичайне! Я слідчий по цій справі. Мене звати Захмарний Олександр Петрович. Хотілось почути від вас, хоч щось, що сталося того вечора, два дні тому, – підсунув стілець який стояв біля вікна, до її ліжка, і присів. – Ви щось вживали перед тим, як сідати за кермо.

– По якій ще справі?!… І, що ви маєте на увазі “вживала”?

– Мені доручили дізнатися, хто ж у нас в місті такий супер герой, що пірнає у річку, вириває дверцята автомобілю, щоб врятувати дівчину, тобто вас, – показав на дівчину ручкою, якою збирався щось записувати.

– Що?! Який ще супер герой? Я взагалі нічого не розумію, та й не пам’ятаю.

“Божечки, що цей чоловік тут таке верзе?”

– Можливо ви не пам’ятаєте, чи не хочете пам’ятати, але ми витягли автомобіль із річки, на якому ви врізалися у міст. Експерти розповіли, таке, що жодна жива людина не повірить, але я їм вірю. Так, як знаю, що цей незнайомець уже не раз рятував людей у місті. А тепер дайте відповідь на запитання, ви вживаєте, якісь наркотичні засоби чи може курите їх?

– Я не знаю про що ви мені тут говорите! Я нікого не бачила, взагалі… я не наркоманка.

– Якщо ви дорогенька були не під кайфом, то для чого таранили міст? Може побачили перед собою когось? Когось дивного? Він стояв на мосту?

– Хто?

– Той хто витягнув вас… Послухай, дівко… Мені набридло сюсюкатися з тобою. Розповідай правду. Ти злетіла з мосту тому, що побачила оте створіння на ньому і вирішила збити його автомобілем?

– Ви, що взагалі?! Яке створіння? – їй хотілося вже і його запитати: ” Дядьку що ти куриш?!” – Там нікого не було. Я просто невпоралась з керуванням. От і все. Я не вмію їздити, в мене навіть прав немає. Я вперше в житті сіла в той чортів автомобіль. Розумієте?! А ви тут якихось створінь приплели.

– Або ти говориш правду, або покриваєш ЙОГО… Ти зрозумієш, що цей так званий супер герой, чи створіння, чи хто він там в Біса такий, може не тільки рятувати, а ще й нести загрозу суспільству. Ми ж навіть не догадуємось на що він здатний! Сьогодні він вирвав дверцята, щоб врятувати, а завтра може і вбити когось цими дверцятами.

– Це якась маячня! Я в це не вірю! Вирвав дверцята під водою щоб врятувати мене?! – аж присіла на ліжку, не могла більше слухати все це. Можна і з глузду з’їхати. – Можливо ці дверцята відбилися коли автомобіль вдарився в міст.

– Я теж так думав, але у експертів інша версія.

– І це ж яка?

– Ось, – дістав з папки папірець і протягнув їй. – Це документ в якому чітко написано, що дверцята автомобіля було вирвато під водою… руками. Ще й відбитки пальців залишилися. І знаєш, що? Експертиза довела, що відбитки не схожі на людські.

– Маячня якась, чесне слово. – Не людина, а Амфібія якась. Хоча… На секунду їй здалося, що вона може знати, хто це міг зробити, але вірити в це відмовлялась.

І тльки одне ім’я стукало пульсом в її голові – Демір.

Розділ 2

Два тижні до того.

Колись покійна бабуся Елірії, говорила їй, що коли хороша людина помирає, то її душу забирає Янгол, а коли помирає погана, то Диявол. Дівчина звісно в це не вірила. Вважала, що бабуся просто жартує. Якось вона була далека від цього невідомого їй Світу. Вона не замислювалась, над тим, а чи взагалі можуть ці Янголи чи Дияволи ходити по Землі.

Так, вона вірила, що вони є десь там. Але зараз, сьогодні, вона здається починала втрачати здоровий глузд, адже в неї з’явилися всі докази того, що Янголи серед людей. І з одним із них дівчина навіть знайома.

Тож, якби їй хтось зараз сказав, що коли вона помре, то по її душу прийде Янгол, Елірія б з усмішкою відповіла: “Якщо він буде схожий на нашого вчителя фізкультури, то я готова померти хоч зараз. Він такий красунчик.”

Так, так, вам не почулося! Янголи вони ще ті красені… мабуть. Ну, один із них, так красунчик це точно! Інакше вона б в нього не закохалась. А може він зовсім і не Янгол? Хто знає.

***

Сьогодні зранку, дівчина знову прокинулась з криками. Їй снилися жахіття. Цей сон чомусь часто сниться, і вона завжди хоче змінити його але не може.

Елірія присіла на ліжку, піджавши під себе ноги, подивилась у вікно. Вона завжди так робила, щоб заспокоїтись. Дівчина любить денне, сонячне світло, а от темряву, здається скоро зненавидить. Вона починає її лякати. А ще більше її лякають сни, які сняться з її приходом. Хоч бери та не спи цілісіньку ніч.

Сниться постійно один і той же чоловік з татуюванням вогню на плечі. Його обличчя дівчина не бачить, тільки чує голос. Такий приємний, ніжний, хриплуватий голос, який щось говорить. Що саме розібрати не може, лише деякі слова: “Ти можеш вбити мене! Ти це зробиш?”

Дівчина розуміє, що не хоче нікого вбивати і тим паче цього незнайомця. Постійно уві сні шукає вихід, щоб цього не робити… але нічого не входить.

Ще ні разу не додивилась цей жах до кінця. Завжди прокидається з надією того, що він живий.

– Елірія, дитино! – мама забігла до кімнати. Підійшла ближче, та присіла в ногах. – Знову сниться жахіття? – погладила дочку по голові. В її очах було видно, що перелякалася… Не була б вона мамою. Доречі, самою турботливою та найкращою в Світі.

– Так, – кивнула вона головою, шепочучи. Вдивлялась в її красиве, втомлене обличчя, яке незважаючи ні на що, завжди посміхається. – Та ти не бійся, все добре, – доторкнулась до її руки, такої ніжної, теплої, лагідної.

Вони з мамою Олександрою мешкали вдвох. Батька в дівчини не було, та й вона його не бачила ніколи, хіба що на фотографіях. Він загинув ще до її народження. Ще була бабуся, яка теж померла.

– Якщо все гаразд, то йди снідати, я приготувала твої улюблені налісніки з сиром та чай, – матуся підморгнула їй та клацнула легенько по носі.

– Добре, дякую.

– А, я їду на роботу, – вона вже підійшла до дверей, та взялась за ручку.

– Але ж сьогодні в тебе вихідний! – здивовано відповіла дівчина, звісивши ноги з ліжка. Намагалась спросоння знайти свої капці.

Її мама працює лікарем, тож жінку завжди викликають на роботу, особливо посеред ночі. Особливо коли станеться щось жахливе, якась аварія, чи когось підстрелили, чи порнули ножем. Одного разу їй навіть довелось їхати в дві години ночі до лікарні, щоб пришити якомусь хлопцеві два пальця на руці. Одним словом, її мама завжди поспішає на порятунок чиїхось життів. Вона ніколи не відмовляє в допомозі, і за це Елірія її і любить – за її добре серце.

– Мене визвали. Там якесь ЧП сталося. Десь цієї ночі горів хімічний склад, постраждало десять чоловік. Деякі із них добряче обгоріли але всі живі.

– Господи, який жах.

– Мені по телефону тітка Марія говорила, що вони розповідають щось за межею реального… Таке, як то їх хтось врятував.

– Мабуть пожежники, які приборкували вогонь, – дівчина відкинула ковдру, та зіскочила з ліжка. Очима шукала свій одяг, який завжди вішала на стілець. Потрібно було переодягати нічну сорочку.

– Та ні. Ці чоловіки кажуть, що їх врятував якийсь чоловік, який у вогні не горить, та ще й сильний такий, що зумів утримати палаючий дах, який падав їм на голови. – Мама знизила плечима. – Маячня якась. Вони мабуть надихались тих хімікатів.

– Це точно! Чи фантастики надивились, – вона взяла в руку свою синю кофтинку, яка лежала на стільці. – В нашому місці навряд чи є хтось подібний.

– Все, я піду, бо спізнююсь, – мама зробила крок за двері, але вона затримала її.

– Зажди!…- крикнула, махнувши рукою в якій тримала кофтинку. – Можна я сьогодні схожу до своєї подруги Маргарити? Мені потрібно занести їй підручник з історії. На всіх їх не вистачило, вчитель роздав один на парту. А так, як я сиджу з нею за однією партою, то мені потрібно занести цей підручник Маргариті, щоб вона зробила домашнє завдання… В нас скоро екзамени.

– Звісно ж, можеш йти, тільки довго там не засиджуйся. Сьогодні ж неділя, її батьки мабуть хочуть відпочити.

– Я не на довго. Обіцяю!… Люблю тебе! – послала повітряний поцілунок.

– І я тебе, – мама закрила за собою двері.

А дівчина перевдяглася, та пішла до кухні снідати. Вона весь час думала, про цього героя- незнайомця. Оце ж вони вигадали! Сильний та ще й не горить у вогні! Ці чоловіки, що справді гадали, що їм хтось повірить? Такі кумедні. Як діти, чесне слово.

***

Є такі люди, про яких говорять, що “Він навіть самого Диявола не боїться”… Так, ось – це здається кажуть про Деміра. Він і справді його не боїться, тому що і є ним… Ну майже! Він напів Диявол, напів людина. Його покійна мати була Дияволицею, яка двісті тисяч років тому, втекла зі своїми двома сестрами із Пекла. Вона була ще тією красунею, яка звабила Земного чоловіка. Ось, так на Світ з’явився Демір.

Всі сестри Дияволиці мали по два дара. Вони довгі роки вешталися по Землі, та творили свої темні справи. Одна із них, найстарша, її звали Даніра, її два дара заключалися в тому, що вона була повелительницею ночі та часу. В день вона ховалася у темній скелі, так, як перетворювалась на просту смертну, а з наступом ночі, виходила зі своєї схованки. Ніч давала їй могутню силу, за допомогою якої Дияволиця могла зупиняти час. Але в один прекрасний день, вона була змушена вийти зі схованки, за що і поплатилась. Була вбита, ким саме невідомо. Тітка цього Деміру не розповідала.

Середня сестра має владу над людською думкою. Вона може змусити людину підкоритися їй, немов гіпнотизує. А ще вона бачить майбутнє. Її звати Аріша. Вона до ціх пір жива, і не просто жива, а проживає зі своїм племінником Деміром. Він називає її старою відьмою, так, як у цієї Дияволиці чорні, жахливі очі, якими вона і по цей день, може гіпнозувати людей. Правда на нього її фокуси не діють.

Чому старою? Так, насправді, Дияволиці не старіють, і завжди молоді, але є одне але… Його тітка Аріша, теж була завжди молодою, але тисячу років тому, вона закохалася. Її коханий був простим земним чоловіком, який захворів. Щоб його врятувати, Аріша пожертвувала своєю молодістью. Вона не хотіла, щоб її коханий помер, і тому попросила свого батька Диявола, не забирати цього чоловіка, а в замін вона віддасть свою вроду та молодість. Він погодився, але… коли Аріша зістарилася, то втекла від свого коханого, щоб той її такою не бачив… На перший погляд, це непотрібна жертва, але, цим, вона здобула собі шанс жити вічно. Як не дивно це звучить, а тітка Аріша безсмертна.

А, ось мама Деміра…

Доречі, про його матір. Її звали Міра, і вона була Дияволицею кохання і пристрасті, а ще дуже вродливою, та звабливою. Не один чоловік не міг встояти перед її красою. Як кажуть, що кохання та пристрасть можуть спалювати, як вогонь? Ото ж бо! Його мама була повелительницею вогню.

Мабуть їй набридло бути самотньою стільки тисяч років, і тому вона теж закохалася в земного чоловіка. Вони були щасливі, до поки мама не завагітніла. В ту ніч до неї з’явився її батько Диявол, та сказав, що забере її сина в Пекло, це буде плата за те, що вона зі своїми сестрами втекла від нього. Мама Деміра почала просити Диявола, щоб не забирав її сина, і вона погодиться за це на все. Диявол тоді відповів, що він залишить жити цю дитину на землі, але взамін візьме життя його батьків. Мамі нічого не лишалося, як погодитися. Тітка Аріша розповідала, що мама Деміра померла відразу після його народження, а батька вбила блискавка на наступний день.

Ось чому Демір проживає вже майже триста років з цією старою відьмою. Адже вона єдина його родина, вона йому завжди допомагає, та інколи передбачає майбутнє.

Демір з’явився на світ з міткою на плечі, у вигляді вогню. Багато хто думає, що це татуювання. Мабуть йому передалася врода матері, адже він завжди помічає, як на нього реагують жінки, дівчата. Вони не можуть погляду відвести від чоловіка, щойно побачать. Але, незважаючи на все це, Демір одинокий. Не може ніяк впустити в своє серце нікого. Навряд-чи якась жінка зрозуміє те, хто він такий, і не осудить, та не викаже.

А хто він такий? Він здається і сам толком не розуміє хто він. Адже Демір не людина, та й не Диявол… в ньому всього по-трішки.

Тітка Аріша розповідала йому, що коли йому виповнився рік, то в нього з’явилися всі здібності, які мала його покійна тітка та матір. Це їх дарунок, їх дар, для Деміра, на перший День народження.

Двісті тисяч років тому, після того, як його мама Міра, зі своїми сестрами втекли з Пекла, то Господь погодився допомогти Дияволу їх повернути. Для цього він послав на землю одного зі своїх Янголів, якому відірвав крила. Цей Янгол повинен був вбити Дияволиць, і здається, що найстаршу Даніру він і вбив. Янгол Господа – смертний! Він старіє, як всі люди, та вмирає… і завжди в обліку чоловіка. Якщо він Деміра не знайде, та не знищить до того часу, як помре, то на заміну йому прийде інший, після його смерті.

Кожного разу коли помирає один Янгол, відразу на землю приходить новий, в образі немовляти. Він живе простим людським життям, та нічим не відрізняється від інших людей, до поки йому не виповниться вісімнадцять років. Тоді Янгол здобуває свою силу, про яку мало що відомо. Божого Янгола можна впізнати по рубцях на його спині. Рубці, які залишились від відірваних крил.

Тітка прозвала цього Янгола – Безкрилий.

Всі сили, які має Демір, проявляються в нього після заходу сонця, як і в покійної тітки Даніри. Ось, чому він, рятує людей в нічний час. Хоча ніколи не проходить повз і в день, якщо комусь потрібна допомога.

***

– Деміре…ти що оглух – смикала його за футболку на плечі тітка Аріша. – Ти вже годину в такому стані. Як прийшов із тієї дурнуватої школи, так і все… Що вони там з тобою зробили?… А я говорила, щоб ти н рипався туди! Ні, ти мене і слухати не хотів. Ще й змусив директора гіпнитизувати. От і маєш! – Тітка зі злості з страшенним гуркотом відсунула стільця і присіла напроти. А Демір все ще був у ступорі.

– Ти не знаєш, чому мені серце болить?

– Тобі?! Не сміши. Воно в тебе зроду не боліло. Ти вигадуєш.

– Ні, – спокійно промовив. – Сьогодні вперше заболіло і… Я навіть не знаю чому. Думав ти мене просвітиш. Ти ж ясновидиця якась, врешті решт.

– Але ж не лікар, – жартома відповіла тітка. Вона явно не хотіла нічого розповідати. Блимала тими чорними, як ніч віями.

– Кажи… Кажи все, що знаєш! – крикнув підвівшись на ноги. – Де взявся у мене на серці рубець?! Мені робили якусь операцію?! Так?! – вдарив рукою по столу, він підскочив разом з тіткою. – Досить дурня з мене робити! Ти ж все знаєш! Розповідай, інакше… Я піду від тебе, будеш сама жити. Відьма!

– Та, що ці бісові діти з тобою зробили?! Не встиг переступити поріг школи, як ледь інфаркт не отримав. – Продовжувала свій концерт, Аріша. Вона явно хотіла перевести тему нашої бесіди і як завжди викрутитися своїми жартиками, щоб не розповідати правди. Але справа так не піде! Досить його за ніс водити. Демір вже ці її брехні стільки років слухає, що аж бридко.

– Рахую до одного. Якщо не почнеш говорити, то ти мене не знайдеш. Піду звідси, і тобі навіть твоє всевидяче око не допоможе дізнатися де я. Зрозуміла! – дав їй зрозуміти, що не жартує. Взагалі!

– Пам’ятаєш, я розповідала тобі, про той день, коли твій батько загинув? – почала вона.

– Ти казала, що його блискавка вбила. До чого тут мій батько?

– Я розповіла тобі не все…

Синопсис