Королівство під кущем бузку

Бузок біля дідової хати тієї весни цвів особливо рясно. Марко відчував, що відпочиває тут і тілом, і душею. Щовечора, коли закінчувались уроки, він виходив і сідав на лавочку, аби помилуватися яскраво-блакитним травневим небом, рясно помережаним візерунчастим сплетінням гілок, ще молодих зелених листочків та білих, блакитних і лілових пахучих кетягів. Ці кущі саджав ще дідусь Марка, коли був таким самим шістнадцятирічним підлітком. За півстоліття вони добряче розрослися, утворивши справжнісінькі джунглі. Зате майже відразу це місце стало улюбленим у сільської молоді. Скільки Марко себе пам’ятав, хлопці й дівчата цілими компаніями приходили сюди фотографуватися, тут призначали побачення і зізнавалися у коханні. Дід Василь, Марків дідусь, частенько сам нарізав закоханим юнакам цілі оберемки пахучих квітів, і тоді над селом ще довго линув солодкий бузковий дух. 
Марко завжди мріяв, що якогось вечора і йому дідусь наріже різнокольоровий букет і він нарешті запросить на побачення високу русокосу Софію із сусідньої вулиці. Ця дівчина, як і Марко, приїхала в село на самому початку війни, та так і залишилась тут. Вона мало що про себе розповідала, за винятком того, що родом була з Донеччини і що батько зараз воює на фронті. Більше Марко і не допитувався, оберігаючи дівчину від важких спогадів. Та чого там гріха таїти ー хлопцеві в принципі було важко заговорити до неї першим. В горлі чомусь терпло, а язик наче прилипав до піднебіння, хоч коли Софія не бачила, Марко не зводив з неї закоханих очей. Він був цілковито упевнений, що це і є те саме кохання з першого погляду, про яке так любила дивитись у фільмах і читати в книжках бабуся. Але Софія завжди виглядала так по-королівському величною, що він відчував себе надзвичайно ніяково перед нею. 
Софія, як і більшість його однокласників, теж не оминала бузок діда Василя, фотографуючись біля нього сама чи разом із подругами, чим Марко тихцем пишався, щоразу уявляючи, як дарує дівчині букет і проводжає додому, розповідаючи якусь цікаву історію, над якою вони абсолютно точно в кінці обоє посміються. Проте подруги Софії, здається, геть не сприймали Марка всерйоз, підсміюючись із його нерішучості та дурнуватого обожнювання. Це було ще одним цвяхом у труну Маркової хоробрості, за якою він навіть не бачив, як на це реагує сама Софія. Бо якби бачив, то точно б здивувався. 
Шанс заговорити із Софією Марку випав одного теплого вечора, коли у ставку біля села на десятки голосів перегукувалися жаби, а цвіркуни на вигоні намагалися їх чи то перекричати, чи то підлаштуватися під цей травневий хор. Софія тоді прийшла до бузку сама, без своїх гамірних подруг. Вона відразу запримітила Марка, який теж вирішив нарешті трохи відпочити від постійного сидіння перед комп’ютером та книжками, намагаючись розгребти нескінченний потік домашніх завдань.
ー Привіт, ー привіталася дівчина і кивнула на вільну частину лавки біля Марка. ー Не заважатиму?
ー Ні, що ти, ー Марко заблокував телефон, сховав його в кишеню і трохи посунувся, звільняючи місце, ー сідай, звичайно. 
ー Люблю це місце, ー Софія підняла голову, розглядаючи химерне плетиво гілок над головою. ー Здається, що тут можна відчути справжнє єднання з природою. Як у казці, коли під кожним деревом і кущем ховається ельф, лепрекон або ще якась магічна істота. 
ー О так, ー Марко теж поглянув угору, ー чи коли у такому місці можна знайти портал до чарівного світу з усякими магами, неприступними замками і справедливими королями та королевами. 
Він перевів погляд і побачив, що Софія посміхалась, дивлячись тепер не на бузок, а на нього. 
ー Мама завжди казала, що у моєму віці вірити в казки про чарівників і все таке ー це якесь дивацтво. Що мені треба подорослішати і почати бачити світ реальним, з усіма його перевагами й недоліками, ー повільно промовила вона, шукаючи підтримки у Маркових очах.
ー Але хіба віра у казку автоматично виключає можливість критично оцінювати світ? ー стенув плечима Марко. ー Нас зараз оточує стільки зла і несправедливості, що, можливо, саме оця дитяча наївність і віра в диво зможе допомогти. Як гадаєш?
ー Гадаю, що у твоїх словах є якась частка правди, ー Софія втупила у Марка пильний погляд, наче намагаючись знайти у ньому відповіді на якісь свої запитання. ー Слухай, а давай спробуємо перевірити це просто зараз! ー вигукнула вона, раптово зриваючись на ноги.
ー Як? ー здивувався хлопець. 
ー Ти ж знаєш оцю прикмету, що якщо знайти у кетязі бузку п’ятипелюсткову квіточку, то здійсниться найзаповітніше бажання? Спробуємо перевірити? 
ー Давай, ー погодився Марко і теж підвівся. Він загадав, що якщо йому і справді трапиться зараз така квітка, то він нарешті запросить Софію на побачення. 
Не зводячи з нього погляду, що аж світився азартом, вона наосліп зірвала одну гілочку. Марко зробив те саме. Кілька хвилин вони витратили на пошуки тієї самої чарівної квітки, пильно перебираючи свої гілочки. Софія впоралася раніше, скрушно похитавши головою.
ー У мене, на жаль, нічого, ー сумно промовила вона і вдихнула солодкавий аромат. ー А в тебе?
Маркові якось навіть ніяково було хвалитись дівчині, що він таки знайшов ту заповітну квітку з п’ятьма пелюстками, але його мовчання, мабуть, остаточно би зруйнувало віру в диво, тому він відірвав квітку і простяг на розкритій долоні Софії. 
ー Кажуть, що бажання, яке загадав, не можна промовляти вголос, бо не здійсниться, але я все ж спробую.
ー Ти загадав щось особливе? ー Софія зацікавлено схилила голову набік. Від смутку в її очах не лишилося й сліду. Марко відчув, як починають тремтіти руки в очікуванні відповіді.
ー Так, ー тихо промовив він, а після, кахикнувши, додав: ー Я загадав, що якщо знайду таку квітку, то запрошу тебе на побачення.
ー Мабуть, з такої оказії варто було запропонувати тобі цю гру раніше, ー засміялась Софія, крутячи у пальцях свою гілочку. 
ー Це типу… Так? ー Марко відчув, як долоня починає тремтіти сильніше. 
ー Звичайно, ー тепла усмішка засяяла на обличчі Софії ще сильніше. ー Призначай місце і час.
ー Тоді, може… Тут і зараз? ー Марко аж сам здивувався, як швидко розтанула його нерішучість. 
ー Згода, ー кивнула Софія. 
— Тут посидимо чи прогуляємось селом? — запитав Марко, зламуючи для  неї ще кілька гілочок бузку. 
— Давай краще посидимо тут, — Софія притулила бузок до грудей і глибоко вдихнула пʼянкий аромат. — Цей запах нагадує мені про дім. 
— Хочеш туди повернутися? — запитав Марко, але майже відразу прикусив язика. Знає ж, що дівчині, мабуть, дуже боляче чути це, але Софія на диво спокійно відповіла:
— Звісно, хочу, але там зараз війна, і попри все моє бажання це неможливо. 
Марко з розумінням похитав головою і перевів тему. Слово за слово розмова перескочила на обговорення якоїсь містики і надприродних сил та речей. 
— А ти віриш у подорожі в часі? — раптово запитала Софія. — Чи в те, що за допомогою певних предметів можна потрапити в інший світ? 
Марко замислився. Все, що назвала Софія, виглядало для нього скоріше епізодами із якого-небудь фентезі фільму, аніж чимось насправді реальним. Проте дівчина, схоже, у це дійсно вірила. Але Марко вирішив бути з нею чесним. 
— Скажу відверто — про подібні речі цікаво читати у книзі або дивитися на екрані в кінотеатрі. Але в реальності цього не існує. Бо якби так було насправді, хіба не знайшлося б сміливця, який ризикнув би повернутись у минуле чи відправитися до майбутнього та виправити всі помилки людства? Можливо, тоді нам не довелося б жити в час війни, як мінімум. Або ще якось змінилась би історія всієї планети. 
— Розумно, — задумливо кивнула Софія, дивлячись кудись у далечінь. — Але як щодо паралельних світів? 
— Це типу, як у Пулмана? Де існували вікна-портали в інші реальності? Для мене це те саме, — знизав плечима Марко. — Красива історія, але не більше. Як би сильно ти в це не вірив, його не існує. Але чому ти про це питаєш?
— Просто цікаво, — посміхнулась у відповідь Софія. — Я люблю такі історії, от мені й цікаво, як до цього ставишся ти. 
— Я більше реаліст, — так само усміхнувся Марко. — Хоча, якщо це комусь подобається, дорікати не стану. Про смаки ж не сперечаються. 
— А якщо я тобі спробую довести, що це правда? — Софія хитро примружила смарагдово-зелене око. — Як ти тоді реагуватимеш? 
— Навіть не знаю, — чесно відповів Марко. — Можливо, ти спочатку спробуй це зробити, а потім подивимось. 
— Що ж, домовилися, — підморгнула Софія. — Ой лишенько, я тут із тобою геть забалакалася, навіть про час забула. Матуся, напевне, скоро почне всюди дзвонити, розшукуючи мене. 
— Тебе провести? — запропонував Марко, але дівчина хитнула головою.
— Дякую, але не треба. Тут же недалеко. Та й не зовсім темно ще. Бувай, Марку. І дякую за бузок. 
Марко посміхнувся. Якби Софія тільки захотіла, він би весь бузок у селі їй до ніг поклав. 
— Софіє! — покликав він, раптом згадавши ще дещо. — Ми зможемо завтра ще зустрітися?
— Поки не знаю. Але якщо залишиш мені свій номер, я напишу і скажу точніше, — Софія простягла Марку свій телефон, і він швиденько записав номер. 
— Дякую за чудовий вечір, — сказав він, віддаючи телефон. 
— І тобі дякую, — посміхнулась на прощання Софія і за кілька хвилин зникла за поворотом вулиці. 
Маркові здавалося, що він зараз від щастя полетить, наче повітряна кулька. З паркана зістрибнув сірий пухнастий кіт, якого по черзі підгодовували всі сусіди, і втягнув носом повітря. Мабуть, щось таки внюхав, бо відразу витягнув спочатку передні, а потім задні лапи, широко позіхнув і, задерши догори хвоста, почимчикував у тому ж напрямку, куди пішла й Софія. Марко провів його поглядом і пішов до хати, звідки вже бабуся кликала на вечерю.

***

Бузок пахнув домом. Софія вдихала солодкий аромат, намагаючись надихатись ним на роки вперед. Здавалось, наче востаннє вона його нюхала вічність тому, а зараз він у неї в руках — такий рідний, знайомий, що завжди був поряд. Відповідаючи на Маркові питання, вона фактично не збрехала. Там, де вона прожила більшу частину свого життя, зараз і справді точилася війна, і вони з матірʼю дійсно стали вигнанками у рідній країні. Батько відправив їх у безпечне місце, а сам залишився захищати свою землю. Софія відчула, як по щоці скотилася сльозина. Сум за батьком розʼїдав душу, хоч при матері старалася цього не показувати, аби не ятрити душу ще сильніше. Софія різким рухом змахнула її зі щоки. Ні, зараз не час і не місце. Зараз потрібна вся сила і мужність, яку зможе у собі знайти. У неї є завдання, яке потрібно виконати. І вона не підведе тих, хто їй це доручив.
Поза спиною затріскотіли в заростях акації горобці, але Софії навіть оглядатися не треба було, вона і так знала, хто за нею йде. Сірий кіт видряпався по деревʼяному стовпчику на паркан і граційно закрокував по штахетинах. 
— Як він тобі? — запитала Софія. 
— Ніяк-мр, — муркнув кіт. — Ти спрравді думаєш, що він-мр… Достойний-мр? 
Кіт провів поглядом малу горихвістку, що заливалась тріском, вважаючи його за нападника. Але пташина його точно не цікавила, принаймні зараз. 
— Я не знаю, — стенула плечима Софія. — Але у нас обмаль часу. А він єдиний, кого я знаю, хто хоч якось нам підходить. 
— Шкода лише, що не факт, що він нам повіррить-мр. 
— Я не змушуватиму його вірити, — відрубала Софія, — я лише покажу йому, на що здатна і розповім свою історію (свою справжню історію!), а потім погляну на реакцію. Ти ж зумієш стерти йому памʼять, якщо раптом щось піде не так?
— Спрробую-мр, — кіт розпушився і раптом стрепенувся, наче збираючись на когось перетворитись. — Але тут магія пррацює не так-мр. Мені трреба потрренуватись-мр. 
— До наступних вихідних тобі часу вистачить? — запитала Софія, погладжуючи кота по пухнастій спинці. Той ненадовго задумався, а потім кивнув.
— Вистачить-мр.
— Тоді тренуйся. Але старайся це робити так, аби тебе ніхто не помітив. Село тут маленьке, а зайві розмови нам не потрібні. 
— Добрре-мр. Тут є на околиці закинута хатина-мр. Думаю, мені підійде-мр.
— От і чудово.
Скрипнула хвіртка, і Софія зайшла у двір. Кіт так і залишився сидіти на паркані, оглядаючись навсібіч. Йому не надто подобався цей світ, де магія відчувалась або слабко, або її взагалі не було. Він мусив тут маскуватися, приймаючи подобу чогось, що не налякало б місцевих жителів, але найбільше йому хотілося прийняти свою істинну подобу і велично ширяти небом у компанії таких самих істот, не боячись, що хтось випадково побачить і здійме ґвалт. Але лише тут, у цьому світі, його господині не загрожувала небезпека, тож заради неї він мусив миритися і з його незручностями. Обранець господині коту теж не подобався, але у них дійсно залишалося зовсім обмаль часу, тож вибирати не доводилося. Бузок відцвіте за кілька днів, щонайбільше півтора тижні, а до цього часу потрібно було встигнути провести обряд. Інакше вони ризикували застрягнути тут ще на бозна-скільки часу. А цього котові хотілося найменше.

***

Занедбану хатину на краю села, зусібіч порослу кленами та бузиною, кіт облюбував ще взимку. У цього місця була якась особлива енергетика і відчувались хоч і слабкі, але відчутні вібрації магії. Для повноцінного переходу цього було замало, але для того, аби могти прибрати свою істинну подобу, вистачало. Кіт тут перетворювався на велику, розміром з доброго коня, ящірку з широкими шкірястими крилами. Серед своїх родичів він був ще малятком, деякі дорослі могли вирости і втричі більшими, але йому поки що вистачало і цього. Ще б не так холодно було тренуватися, але літати доводилося ночами, аби ніхто із селян не побачив. Траплялися, звісно, інциденти, та «жертвами» найчастіше ставали сільські пʼянички, тож їм віри ніхто не йняв, а тренування можна було продовжувати далі. 
Софія приносила сюди їжу своєму улюбленцю, а в особливо морозні дні ще й старі ковдри, аби не так холодно було спати. У подобі кота було, звісно, набагато тепліше, але шерсть та блохи, які раз у раз заводилися в цих ковдрах, були йому справжньою мукою. Проте тепер, коли варто було удосконалити не лише польоти і натренувати крила, а й попрактикуватися у створенні порталів, ковдри стали справжнім скарбом. Принаймні, вони могли захистити вікна та стіни, якщо трапиться якась помилка. А в тому, що вона трапиться, кіт навіть не сумнівався. Свого часу він поганенько вчився у школі, тож тепер треба було не тільки згадувати те, що розповідали на уроках вчителі, а й самостійно практикувати доволі небезпечну портальну магію. Але заради своєї господині він готовий був не тільки на це. 
Вдосталь надивившись на шлюбні ігри горихвісток і впевнившись, що Софія вдома і в цілковитій безпеці, кіт зістрибнув з паркана і неквапом пішов у напрямку хатини. Він уже добре орієнтувався на місцевості і знав, де можна скоротити шлях через чийсь паркан чи перебігти рівними рядами зазеленілої картоплі, полохаючи місцевих мишенят, тож часу пішло небагато. Однак для тренувань на вулиці все ще занадто видно і треба було чекати. Кіт знав, що ніч у нього сьогодні буде важкенька, тому вирішив трохи подрімати. Повний місяць, що зійде за кілька годин, стане для нього хорошим будильником.
Він прокинувся, щойно зійшла повня. Вигнув спину, потягнувся, розминаючи затерплі кісточки, і перетворився на крилату ящірку. Акуратно склав крила, аби нічого не зачепити і не подряпатися, вибрався з хатини і вже тоді розправив їх. Змахнув декілька разів, розігріваючи, а тоді піднявся в небо, де загорялися яскраві травневі зорі. Далі зробив кілька кіл над сільськими полями, то повільно, то пришвидшуючись, то підіймаючись, то опускаючись. Він мав бути впевненим, що в разі потреби зможе втримати на собі людину, а, можливо, й двох. А для цього потрібно було мати міцні мʼязи. 
Після польотів наступним пунктом плану були портали. Отут стало трохи страшнувато. Ящір акуратно приземлився біля хатини і знову перетворився на кота. Він досі не розумів, чому спадкоємиця королівського престолу свого часу вибрала саме його — милого, з лускою чарівного фіалкового відтінку, яка затьмарювала своєю красою інших, але такого посереднього в навчанні. Та він навіть достойні портали створювати не вмів! Але тепер на ньому лежала відповідальність і за свою господиню, і за хлопця, якого, можливо, вона теж втягне в цю історію. Тож потрібно ретельно практикуватися. 
Повний місяць світив так яскраво, що не треба було ніякого іншого освітлення. До того ж, готувати портал в образі кота теж виявилося набагато простіше — великі розміри тіла не заважали, а хвіст не зачіпав усі кутки. Знісши у зубах необхідні йому гілочки бузку, сосни та клена і лапою сформувавши з них трохи кривувате коло, кіт ступив у його центр і сів, обгорнувшись пухнастим хвостом. Потрібне заклинання разом з усіма інтонаціями він вивчив ще раніше, тож тепер треба лише відкрити портал. Але зробити це виявилося набагато складніше, ніж він думав. Вперше повітря довкола загорілося дивними синюватими іскрами і ледь не підпалило шерсть. Вдруге повітряним потоком, схожим на ураганний, його збило з лап і відкинуло до протилежної стіни, на щастя, завішеної ковдрою. Кіт кілька хвилин полежав на спині, задерши догори лапи, а опісля перевернувся, струсився і знову ступив у середину кола. Чого-чого, а впертості йому було не займати. Так продовжувалося до самого ранку. Кіт помилявся, експериментував зі словами та інтонаціями, міняв місцями дерева у колі, замість привʼялих, потовчених чи пропалених клав нові гілочки, але достойного порталу так і не вийшло. Проте невдача лише підбадьорила його. Він мусив продемонструвати своїй леді гарний результат, а це означало, що потрібно було тренуватися вдвічі більше. 
Стомлений безрезультатними спробами, кіт приліг у центрі створеного ним кола, поклавши голову на лапи, і замилувався світанком. Трохи дошкуляв голод, бо Софія останнім часом не мала можливості достатньо добре годувати свого улюбленця, тож доводилося розбавляти раціон мишами, щурами та інколи вкраденою десь куркою. Ними він старався не надто зловживати, аби не привертати до себе зайвої уваги і не викликати підозри у селян. Але сьогодні цією пересторогою він вирішив знехтувати. Йому потрібно багато сил, аби подолати опір простору і часу й відкрити портал, тож на весь наступний тиждень він збирався стати грозою місцевої свійської птиці. 

***

Марко був закоханий у неї по вуха — це Софія бачила добре. Він приносив їй оберемки бузку (ті оберемки потім мали добру службу для кота), купував солодощі у місцевому магазині, годинами гуляв із нею селом, розповідаючи всілякі цікаві історії чи обговорюючи якийсь новий фільм. І тим сильніше її мучила совість, що вона не може розповісти хлопцеві про себе всю правду. На якусь мить їй навіть здавалося, що вона зраджує, нехтує його довірою, але розуміла, що чим менше Марко про неї (про неї справжню!) знає, тим менше зможе розказати, якщо раптом його спіймають. Софія не знала, чи вдасться ще комусь колись повторити те, що зробили вони з матірʼю, але не варто було втрачати пильності. Шпигуни могли бути всюди. 
— Чому ми прийшли саме сюди? — Марко сторожко озирнувся, оглядаючи хащі, в які привела його Софія. Дівчина міцно тримала його за руку, але не від страху перед тим, що тут може жити, а від страху, що він зараз просто піде, і зірве весь її план. 
— Хочу тебе де з ким познайомити і дещо показати, — змовницьки промовила Софія, продовжуючи стискати Маркову долоню. Вона щиро сподівалася, що її улюбленець уже опанував портальну магію і зможе вразити Марка. 
— Памʼятаєш, ми з тобою говорили про подорожі в часі і між світами? Так от один мій добрий знайомий останні кілька днів проводив досить цікавий експеримент. І тепер я хочу показати тобі його результати. 
— Ти зробиш портал в інший світ? — засміявся Марко. — Я вже хочу це побачити.
Недовірливість у тоні неприємно різанула Софії слух, але вона нагадала собі, що він живе у світі, де подібні речі можна побачити лише на сторінках книг чи екрані телевізора, тож просто мовчки запросила до тієї самої занедбаної хатини. 
— А тут доволі… затишно, — мугикнув Марко, переступаючи поріг і озираючись навсібіч. — Якщо не рахувати повної відсутності вікон та дверей, звісно. Хто тут живе? 
— Його Світлість Стефан, особистий дреґен Її Королівської Високості, — Софія вказала рукою на кота, який схилив голову ледь не в театральному поклоні.
— Особистий хто? — перепитав Марко, відступаючи на крок назад. Дівчина уже не тримала його за руку, тож він легко міг це зробити. — Бо я поки що бачу тут тільки гарно вгодованого сірого кота. 
Софія зрозуміла, що якщо почне пояснювати, хто такий дреґен і до чого тут королівський титул, Марко просто втече. Тому вона кивнула Стефану:
— Любий, продемонструй, будь ласка, нашому гостю свої уміння.
— Добрре, мрледі.
Кіт струснувся і поважно ступив у центр раніше заготовленого кола. Неначе із майстерно замаскованої колонки зазвучала давня пісня. Софії на мить здалося, що повітря довкола неї і Марка завібрувало. А, можливо, на неї просто так впливали слова рідної мови, які вона вже давно не чула. Стефан виводив кожну ноту пісні-заклинання, і простір перед ним наче стоншувався, відкриваючи обриси того, що існувало за ним. Софія втягла носом знайомий солонувато-йодистий запах, що вже відчувався у повітрі. Прозвучало ще кілька рядків — і наче крізь тонку плівку, через межу двох просторів завиднівся шматочок золотистого пляжу, на який набігали вкриті білими баранцями піни хвилі, а за ним — далекий горизонт і синє-синє море. Софія не витримала і впала на коліна, відчуваючи на щоках гарячі доріжки сліз. 
— Дім! Мій милий дім! — прошепотіла вона, впираючись долонями у тверду глиняну підлогу. — Як же я хочу додому! 
Софія відчувала, що ще кілька секунд, і вона кинулася б у той портал, навіть незважаючи на те, що завбільшки він був, як маленьке віконце. Але до тями її привели оплески від Марка. 
— Браво! Надзвичайно майстерна ілюзія! Я навіть на секунду повірив, що бачу перед собою справжнє море. А тепер розповідайте, в чому секрет цього фокусу? Це ж якась постановка для школи, так? 
Портал із глухим тріском закрився, залишивши по собі тільки запах солі і шум прибою у вухах. А ще ображений писк Стефана.
— Мр-ілюзія?! Мр-фокус?! Постановка-мр?! — захлинався він, спопеляючи Марка поглядом. Але видно кіт, що вміє говорити, справив на хлопця більше враження, ніж віконце до моря.
— Софіє, поясни, будь ласка, що тут відбувається? — повільно промовив Марко, присідаючи перед дівчиною навпочіпки. — Що це за вистава, і для чого ти її влаштувала? 
Якби не істеричний писк Стефана, Софія напевне вліпила б Маркові ляпаса. Але дреґен, скрикнувши, вмить змінив подобу з кота на крилату ящірку. Марко підскочив на рівні ноги і вирячився на обох. Софія теж піднялася, чекаючи на його подальші дії. 
— Хто ви, в біса, обоє такі?! — вигукнув Марко, задкуючи до виходу з хати. — І для чого вам я?! Мені потрібні відповіді! Негайно!

Синопсис