До життя – один міст

В один з вечорів, коли я була вдома одна…

Але, почнемо не так. Почнемо з того, мабуть, що вдома я майже завше одна. Відтоді, як уся моя сім’я – разом і в одну мить, – вирушила у «той» світ, я лишилася сам-на-сам з невеличким домом, з таким само невеличким садком та – спогадами.

Звісно, у 23 роки жити спогадами – некорисна справа, та я себе тішила думками, що згодом душевні рани загоються, а порожнечу, що лишилася в серці, заповнить Надія. Вона і тепер уже жила в моїй душі. Часто, дивлячись на яскраві фото, я гладила їхні обличчя пальцями, цілувала їхні руки, вітала їх зі святами та обіцяла прожити гідне життя, щоби їм не було за мене соромно, а мені не було соромно тоді, як ми зустрінемося знову. Я не сумнівалася: Зустріч станеться; і поступово – день у день, за тижнем тиждень, – Надія заповнювала ту вирву в моїй душі, що її лишила ракета. Ота зла, смертоносна ракета.

Хоча, саме про ракету я старалася не згадувати. Я займала себе навчанням та роботою. Вдень, до сутінок, працювала в малярській бригаді – ми розписували різні об’єкти. А з вечору і – мало не до світанку, – просиджувала над заняттями для інституту: читала, малювала, креслила; по крихтам збирала потрібну інформацію для рефератів та дописів.

Про хлопців я не думала. Відтоді, як сталася «та подія», моє серце замкнулося від усіх.

З плином часу, авжеж, я навчилася знаходити втіху у малих речах, у буденних справах. Найбільшою відрадою стали прогулянки.

Коли вдавалося вихопити поміж ділами півгодини чи більше, я блукала чи то містом, якщо перебувала там, чи то нашим селищем: розглядала будинки, паркани, оздоблення вікон і димарів. Ця справа захоплювала мене – я була закохана в архітектуру; до того ж, глибоко в серці жили спогади про ті вечори, в які ми, разом з дідусем, вирушали мандрувати поміж будинки, мимохіть розмовляли про будівництво, веселили одне одного та були, мабуть, щасливі.

Тепер я напевно знала, що мушу бути щасливою. Заради них. Бо ж вони цього так хотіли! Мама заплітала мені щоранку коси, навіть до двадцяти років; тато катав на газелі та стримано усміхався будь-яким моїм успіхам – чи то стрибкам у басейні, чи здобутому третьому місцю в олімпіаді з біології. Бабуся називала мене «сонечком» та завше стрічала після школи, а останні два роки – після інституту. Старший брат помагав з уроками, а згодом – з лабораторними, заспокоював у складні життєві хвилини. Молодший – кожного свята дарував власноруч зроблене оригамі. Та найбільше, мабуть, любив мене дідусь.

Ми з ним були схожі якось по-особливому: обидва рудуваті, веснянкуваті, та щиро любили життя. Не раз, і не два, працюючи вдвох на городі чи десь іще, ми скочували в страшенні, а водночас – кумедні халепи. Пам’ятаю, як поралися з дровами, під навісом коло курника. Там було вузько – з одного боку паркан – з іншого загорожа. Ліворуч від мене – дворова вбиральня. Раптом чую, дідусь волає:
– Соню, у вбиральню, хутко!

Щойно туди скочила – а повз мене – лавина дрів. Дідусь свариться, а мені смішно. Потім і йому вже смішно стало. Насміялися досхочу – а тоді вже потихеньку всю цю купу дрів – по одному, по два, – назад поскладали. Бабусі розповіли – і вона сміялася. А ввечері всі разом вечеряли, розказували кожний про своє, і знову – з усмішками, з піснями – дідусь ох як співати любив!

Таке в нас було життя. А потім…сталося, що сталося.

Аби не віддаватися сльозам – мені же гірше, – накинула на плечі кофтину та хутенько побігла гуляти. Це було в п’ятницю після модульного тижня, тобто, четверні весняні заліки лишилися позаду. Попереду ще півтора місяці навчання, а тоді – літо.

Ну, а завтра – знову на роботу: малювати кольорові смуги на стінах. Більшого мені частіш за все не довіряли. Хоча, ні, головний-то довіряв, та головний після головного – Сергій, – усю найскладнішу, найцікавішу роботу забирав собі, маю на увазі – розписи з фігурами людей, пейзажів, звірів. Звісно, гроші потім розподіляв відповідно. Як-то кажуть, хто як робив, так і заробив. Собі – шмат, а решті – решту.

Ганя, моя напарниця, ще вміла якось підлестити, та й те не надто помагало. Ну, а я… Авжеж, можна було б учинити якийсь скандал, та – хай тому…Сил нема. От краще нагуляюся зараз удосталь! А на картоплю з кавою поки вистачає, і світло економлю, стараюся.

Маршрут обрала, як завше: від нашого дому – праворуч, потім на перехресті -повз сірий особняк в мінімалістичному стилі і – межи приватними будиночками прямо, прямо, аж до самого поля, ну а зворотній шлях – уже манівцями.

Сказати по правді, краще було б і не доходити поля, тим паче, після заходу сонця – хтозна, які там звірі – чотириногі або двоногі блукають. Та відмовити собі в одному задоволенні аж ніяк не могла. До того ж, вважала це задоволення вкрай безневинним.

За кілька метрів від останньої домівки – давно вже закинутої, – починалася ледь помітна стежина. Її надибати можна було лише вдень, коли добре видно, та я доволі гарно знала цю місцину, аби ногами намацати потрібні камінці та попрямувати на пам’ять.

Доказом моєї доброї орієнтації в темряві слугувало те, що вже за кілька хвилин попереду викреслювалася могила. Задоволення ж полягало в тому, аби доторкнутися рукою до могильного пагорку – чомусь, у будь-який час, навіть узимку, він був теплим і вологим на дотик, мовби свіжим. Звідки він тут узявся? Адже війна не зачіпляла цієї окраїни, а до найближчого цвинтаря слід було йти ще кілометри з два, степом та перелісками.

Цікаво, що на хресті з металевих труб висіла порожня табличка. Я її розглядала влітку, за яскравого сонця… так ось, жодного сліду фарби на жодній ділянці металу не помітила. Начебто якийсь жартівник накопав собі гробок та поставив хрест, а табличку лишив пустою, так би мовити, на майбутнє. Такий собі «спомин смертний».

Ну, комусь, може, «смертний», а я там почувалася, як удома. Наче до друга приходила. Влітку, у вільний час, могла годинами сидіти обіч хреста, гортати книжку; навесні милувалася краєвидом. Цікаво, що від того дня, два роки тому, як ми з цією могилою зустрілися, і аж до сьогодні жодної людини навколо я не бачила. Чи то місце тут було таке, відлюдне, чи – хтозна?..

Та якраз того весіннього вечора, в п’ятницю після модульного тижня й напередодні нового ганебного робочого дня, все мало круто помінятися.

Почалося з того, що рука моя звично торкнулася теплого гробка, а думки в голові пожвавішали, розбурхані уявою невідомого мерця, який міг би лежати отут, під хрестом. Наступної миті очі мої раптом вихопили з сутінок білі літери: «Стефан Чорний Психолог», які за хвильку – любісінько зникли! І майже водночас із цією чудасією до вух долинув негучний голос:
– Добридень, пані, вірніш, добрий вечір.

В той момент, як я обернулася (а обернулася, щойно почула голос), незнайомець уже стояв мало не впритул до мене, і навіть у сутінках видно було, який має уважний, чіпкий погляд. На серці мені чомусь похолонуло. Та, як на диво, відсахнутися не вдалося, ноги мов прикипіли до землі.
– Стефан Чорний Психолог, це ви!
– Так, а ви пані Софія. Звісно, ми знайомі.
– Перепрошую! Не знаю вас. І…знати не хочу, признатися. Посуньтесь, дайте дорогу, піду собі. «З добра ума», – це я вже подумки додала, та той саме це начебто й почув.
– З добра ума вам краще лишитися, пані Софіє. – Він говорив не погрозливо і відступив на два кроки назад, помітивши, як я дрижу. Гарно, що зростом був не надто високий, хоча й стрункий, ба навіть – худорлявий, навіть – прозорий, чи як? Мабуть, саме останній факт і змусив мене визначити його, як примару. Звісно, подумки. Та він раптом вголос відказав:
– Я не примара, пані. Ви ж самі назвали мене Стефаном. Проте, я й не мешканець цієї могили. І не дивуйтеся, – здається, він трохи усміхнувся, – фобам притаманне вміння вгадувати думки.
– Але ж… я бачила на могилі ваше ім’я?
– Це я в такий спосіб представився.
– Тоді…чия це могила?
– А ви досі не втямили?
– Ну, тільки не кажіть, що моя!
– Але ж, вона й справді ваша.

Тут мені враз зробилося якось і страшно, і смішно, і захотілося у вбиральню.
– Даруйте, мені час іти.
– Хвилинку. Більше я не затримаю, – він трохи торкнувся рукою мого рукава – цього виявилося годі, аби могильний холодок пробрав мене від кісток до самого серця.
– Я лише хотів запросити вас на роботу, пані Софіє. Робота за вашою професією. Файні умови праці, обладнання; гідна платня… – пошепки він назвав ціну. Їй-бо, це приваблювало! Та я так і не зрозуміла до пуття, що то за «робота за професією», бо він сказав «решту ми вам пояснимо на співбесіді» – назвав місце і час. Я так прикинула – начебто день вільний. Погодилася. Та наостанок, як він уже нарешті повернув іти, не стрималася:
– Стривайте, пане Чорний-Психолог! Так чия це, насправді, могила?

Він подивився на мене так, начебто я тут зараз перед ним зробила потрійне сальто й приземлилася на шпагат.
– Я ж уже вам сказав, що ваша.
– Гм. А де ж тоді ваша?
– На цвинтарі, авжеж.
Нічого ліпшого на думку не спало, ніж уточнити «на якому саме».
– На єврейському. А що?
– А…а от що! Єврейський цвинтар з землею зрівняли! Ще за радянських часів. Тепер там парк.
Він задумливо знизав плечима.
– Ну… за те їм подяка. А тепер, вибачте, і мені час іти. До побачення.
– До побачення, пане.

Дивно, як я зворотним шляхом не перечіплялася на кожному кроці – було вже геть темно, а я лише про те й міркувала, нащо погодилася на ту осоружну співбесіду. По-перше, казна-з ким! По-друге – казна-де! Ну, і, нарешті, по-третє – казна-коли!!! В неділю! Мій єдиний вихідний день, єдиний день на тиждень, коли моє нервове сумління не дорікатиме мені за зайву годину в ліжку, морозиво на обід та усілякі приємні пустощі, на кшталт загоряння на даху в купальнику чи сніданок на яблунях з чашкою кави.

От візьму – і не піду нікуди! Насамкінець, не з тих людей сей чорний психолог, аби так одразу йняти йому віру! Не піду – і крапка. Вирішила так – і враз полегшало, значить – правильний вибір.

Вдома я, передусім, роздяглася до білизни і стала перед люстром. Мені подобалося розглядати себе в люстро, зокрема, обличчя – спостерігати, як змінюються риси після тої чи іншої думки, події, емоції. Зараз це було тим цікавіше, що в полі я стрілася, ну…напевно з якимось небіжчиком! А ким ще може бути людина, яка позиціоную себе мешканцем могили на потрощеному кладовищі? Ну, хай навіть я щось додумую – полюбляю фантазувати, – але ж серце й досі поколює в грудях, мов од холоду.

В люстрі, щоправда, все було, як завжди. Запалі щоки, синці навколо очей, і цей неприємний, застиглий погляд. Раніше він був відкритий, трохи лукавий та добрий. А зараз – жодних емоцій, наче тумблер переживань стоїть на нулі. І це, взагалі-то, недалеко від правди. Емоційна мумія – це я.

Отож, коли крізь відчинене вікно на кухні долинув страшенний грюкіт – наче гамселили по залізу ломом, – я просто причинила вікно й продовжила приготування кави. Признатися, рідко пила каву перед сном, та щось поболювала голова – така нагода поласувати лате з цукеркою.

На другій ложці цукру я раптом усвідомила, що гамселять доволі близько, тобто, скоріш за все, у мою калитку, чи браму. Досипавши п’яту ложку у чашку я завагалася: чи вийти подивитися, що воно там, а чи хай йому… так, хай. Всілася у крісло й взялася цмулити каву. Тепла чашка; тіло, втомлене за день, приємно ниє у передчутті скорого спочинку. Ліжко вже розстелене; на подушці, під торшером, пригоди Шерлока Холмса в жовтій обкладинці, – те, що можна смакувати безліч разів, як цукерку.

Десь на десятому ковтку кави колотнеча знадвору вщухла. Натомість пролунав один важкий, зловісний – баммм! Але, нагадавши собі, що війна скінчилася, я перемістилася з чашкою у ліжко й обгорнулася простирадлом.

На другій сторінці «Блакитного карбункулу» в двері у передпокою застукотіли: мабуть, не лише руками-ногами, а й головою. Тобто, паркан їх не зупинив, либонь, впораються і з дверима. Ще за кілька сторінок «Карбункулу» замок брязнув, петлі писнули – хтось украдливо задріботів підлогою.

Кімната, де я жила, сполучалася з одного боку з кухнею, з іншого – з коридором, отож, нічний гість мав от-от постати просто мене. Поспіхом накинувши на плечі халат, я витягла з-під ліжка арбалет – до речі, віднедавна завше спала із зарядженим арбалетом в головах, – та сіла верхи на подушку. Каву, авжеж, довелося відставити на стільця.

Невдовзі на порозі показалося дівчатко – худе й мале, з довгим носиком. Лише зазирнувши пильніше в його лице можна було зрозуміти, що створінню цьому вже близько 20 років – видавав погляд. Манера триматися була дитячою – непевною, боязкою. Дивно, навіть, як ці малі тонкі ручки й ніжки спроміглися вчинити назовні такий дебош.

Звісно, дівча очікувало від мене якоїсь реакції, як просто стояло коло дверей та кліпало очима. Аби завадити його задумам – будь-яким, все одно не треба, – я вирішила діяти нестандартно й запитала:
– З якого такого приводу я вас запросила?

Гостя, у свою чергу, не стала заперечувати й намагатися повернути на своє; натомість відповіла, що «запрошено її саме для деяких вельми важливих роз’яснень». Звісно, цими вдаваними піддавками вона намагалася затягнути мене у свою гру. Я це розуміла, тому не взялася розпитувати про «роз’яснення», а просто попередила, що дуже втомилася за сьогодні, а тому можу в будь-який момент чи то заснути, чи то вистрілити з арбалету – рука сіпнеться.
– Добре, тоді я казатиму швидко, аби не віднімати в вас години сну.
Я відказала, що вона може геть нічого не казати, бо слухати її, я, авжеж, не збираюся, тим паче – поступаючись годинами власного спочинку. Нахабство яке.
– Але ж, ви мусите мене бодай вислухати. Хіба я дарма пооббивала собі всі руки й ноги, калатаючи у ваші калитки?
– Це була ваша ласка. Я вас до цього не змушувала. А, до речі, із парканом там усе гаразд?
– Так. Тільки браму повалено.
– Тоді вам доведеться її полагодити.
– Я полагоджу! Лише вислухайте мене, молю! – Вона й справді благально склала рученята і стала навколішки. – Якби ви тільки знали, що зі мною зроблять, як ви не послухаєте!

Вона заплакала. Подумки картаючи себе за м’якотілість, я допомогла дівчиськові підвестися на ноги – її тіло виявилося майже невагомим, худішим, навіть, за моє. Кістки випиналися з-під матерії плаття, як згірки. Чомусь, з рота її пахнуло травою та ґрунтом. Так, саме цим; і уява одразу намалювала вічносвіжий гробок в степу.
– Клавдія Чорний Психолог. – Вуста мої так природньо видали це ім’я, що я і не здивувалася.
– Так, це я. Вірніш, Чорний Психолог звучить погано. Краще просто… Клавдія. Клава.
– Ви сестра Стефана? – Я всадовила дівча за стіл та налляла їй в кухлик теплого молока – добре, що перед цим нагріла з запасом.
– Ні, не сестра, – вона ковтнула з кухлика, подавилася, та все одно дивилася на мене вдячними очима. Їй-бо, мене взяв жаль – такі великі, сині та залякані очі. Але ж, помагати Клаві шляхом утиску власних інтересів я не збиралася, про що і поспішила повідомити.
– О ні! – Вона слабко усміхнулася, втираючи губи, – річ лише в тім, що Стефан – ніякий не Стефан, і навіть не Соломон, як, до речі, було зазначено на його могилі, коли там іще розташовувалося кладовище. Він Теф, а Теф – це Шарлатан, і шеф у нього – Каналія. Ну що, я вас упевнила влаштуватися на роботу до нас? Мій шеф – Адріано Ловелас.

Я подивилася в обличчя Клаві, і, упевнившись, що вона не жартує, навіть не всміхається ані куточком рота, сказала:
– Ніяких шахраїв та баламутів я не знаю. Пояснювати мені нічого не треба. Полагодь мені ворота – та бувай здоровенька. До побачення.

Дивно – її лице раптом аж перекосило.
– Благаю! – Вона вхопила своїми руками – мої. – Підпишіть ось тут, – на столі з’явився папірець. – Ось тут – і ви в нас на роботі. Хоч скільки вам там обіцяв Каналія, а ми вдвічі, ні, втричі, о, ні…вп’ятеро більше платитимемо! Все, що завгодно. Ну, як, я вас переконала?

Боляче було на відчайдушну надію в цих очищах відповідати сухим:
– Ні, не переконали.
– То що мені ще зробити? – Тепер вона охопила руками голову; крізь її ридання було чутно: «то я вмру, я вмру».
– Тільки не тут, – сказала я, – і не раніше за те, як поправите мені браму. Ось, візьміть іще молока, може вам заварити чай?
– Ви не розумієте, – простогнала вона, – я тепер і справді помру! Мене… мене простісінько стратять!

Я не здивувалася. За час війни я багато що зрозуміла, може, і доволі хибно, але ж – це мій досвід. Одним із винесених переконань було те, що жорстокість, на жаль, не щось там заобрійне та казкове. І страта за якийсь так проступок – доволі сподівана річ. Хоча й не безневинна – та то вже мій власний погляд, нікому не цікавий, насправді.
– Я можу вам допомогти заховатися, – сказала я, підливаючи молока в кухлик і підсуваючи до Клави.
– Як вам мене жаль, то ви можете просто підписати цю бумагу, і тоді нічого поганого не станеться!
– Вибачте, ні. То що, вам допомогти заховатися?

Вона окинула мене нищівним поглядом, стиснула кулаки й люто процідила:
– Дякую. – А тоді жбурнула кухликом об підлогу, і, перш, ніж ляснути дверима, перекинула стілець, на якому оце зараз сиділа. Її прощальними словами було:
– Моя смерть на вашій совісті, пані!

Браму вона, авжеж, не полагодила. Це я побачила наступного дня, коли вийшла подихати свіжим повітрячком на двір.

Була шоста ранку. Так, у робочі дні я зазвичай змушувала себе піднятися раніше, аби приділити годину-другу особистим справам, ну, тобто помилуватися на навколишній світ та вдосталь пофантазувати-поміркувати, з чашкою кави або чорного чаю, чи то на ґанку, чи на підвіконні, а коли була гарна погода – на яблунях у кінці саду.

Щоправда, сьогодні я карталася думками за ту дівчинку, Клаву. Геть не хотілося, щоби їй заподіяли шкоду; я почувалася трохи винною через те, що не доклала вчора належних зусиль, аби упевнити її в тому, що їй необхідна допомога. Втішало, хіба, що сама гостя наприкінці повелася не як людина, що потребує допомоги.

І все ж, мені було неспокійно. Можливо, не вистачало прогулянки, і це ще можна було виправити – до виходу лишалося близько півтори години.

Гадаючи мимохіть, якого б сусіда попросити поставити браму, я зодяглася в куртку й джинси, взула кросівки. Все світле, свіже. Віднедавна геть не терпіла чорний колір, просто уявити не могла, що це таке має зі мною статися, аби  я вбралася в чорне. Навіть чорні сукні не носила, навіть колготи, ба більше – аксесуари. До речі, під час війни така ж історія була і з синім – хтозна, чому? Цікава річ – психологія сприйняття кольорів.

Отож, вирушила на прогулянку. Ранок був теплий, весняний, співали птахи. Було легко, і геть не хотілося думати про будь-що, окрім нових сюжетів для казок. Так, зрідка я бавилася тим, що складала різні історії. Здебільшого, в умі, та хтозна? Може, й до паперу колись дійде? Стану письменницею, мої книги надихатимуть когось на щось добре, а може – на щось лихе. Останнього не хотілося б, звісно.

Могилу я вирішила не провідувати. Щось не тягнуло. І, хоч як би того не хотілося визнавати, та причина крилася, напевно, в моєму небажанні знову стрінути отого Чорного Психолога. Хоч ким би він там не був – шахраєм, ловеласом, каналією, – а цю сторінку я вже вважала для себе перегорнутою. Робота в мене є, і не погана. Платні, як-ніяк, а на нормальне студентське існування вистачає, тож і годі.

Мабуть, того разу я б так і покружляла селищем, не наближаючись до поля, отримала б купу гарних емоцій від споглядання зелених садочків, різноманітних фасадів і ґраток – улюблена дідусева тема, – і повернулася б додому, сповнена життєвих сил і натхнення. До речі, так воно на початку й складалося, але ж далі…

Почалося все з того, що задзвонив мобільний. Зазвичай, коли телефонував Сергій, спілкувалися ми доволі сухо та по-діловому, жодних емоцій. Цікаво, що ця розмова не стала виключенням. Ось вона дослівно.
– Софіє, добрий день.
– Добрий ранок, Сергію.
– Володимир Вікторович попросив передати, що вас звільнено, відсьогодні.
– Ого. Дякую. Невже.
– Це його рішення. Я тут ні до чого. За своїми речами можете під’їхати в будь-який час, краще не раніше за десяту та не пізніше за пів на одинадцяту сьогодні. В майстерню.
– Добре, під’їду. А до чого така спішка?
– Всі питання до Володимира Вікторовича.
– А яка причина мого звільнення? Ми, начебто, з Ганею все робили швидко та гарно.
– Всі питання до Володимира Вікторовича. Я лише передаю його слова. Все зрозуміло? Чи щось іще?
– Так. Іще дещо, – додати довелося поквапом, аби не почути вчергове «всі питання до…»:
– Моя частина платні, ти мені її віддаси? Маю на увазі, за останній об’єкт. Ми там з Ганею малювали птахів, равликів, і…
– Я пам’ятаю. Ваші гроші я віддав Гані, то ви між собою розбирайтеся. Іще питання?
– Жодних питань, Сергію Федоровичу. До побачення.
– До побачення, щасти.

Щасти! Я розсміялася – останнім часом на подібні епізоди ліпшої реакції не знаходилося. Набрала Володимира Вікторовича. Голос його лунав, як завжди: бадьоро й упевнено.
– Альо, Софіє? Що? Звільнив? А, ну, не зовсім те, щоби звільнив. Просто роботи в нас зараз небагато, об’єктів мало, Сергій сказав, начебто, сам зо всім впорається. Ну, тобто, помічники йому не потрібні. Але це не означає, що я вас звільнив. Я вас і надалі матиму на увазі, і обов’язково запрошу, щойно намітиться гарна робота. Що? Сказав забрати пензлі і робочі халати? Ні, з цим можете не поспішати. А з приводу платні – я все віддав, що вам належить. Так, так, Сергію! Саме йому! Ну, на все добреньке! Заходьте на каву-чай! Гарного вам дня та настрою, бувайте!

Знову давши волю сміху, набрала вже Ганю. Голосок зазвучав сонний, як завше м’який та поступливий.
– Так, слухаю. Софійко? Привіт-привіт, а я щойно прокинулася, на роботу збираюся. Що? Звільнено? Хто це сказав? Ні, нічого такого не знаю. Мені ніхто не дзвонив. Що? Платня? Так, Сергій мені заплатив. Та там тільки моя частка. Твою не давав. Ну, може я щось наплутала, та сума замала на двох, ти ще уточни в нього. Ні, реально, який жах! Як же я тепер без тебе? Може це помилка, Софійко? Ти ще поспитай, передзвониш мені, ага?

На сей раз я вже не сміялася, лише посміхнулася. Вибивати гроші з напарниці, подруги?.. Чи тут не вона наплутала, а, скажімо, Сергій? Чи Володимир Вікторович?

А найліпше, мабуть, просто не розмірковувати над цією історією. Врешті-решт, можна припустити, що до понеділка мені вдасться влаштуватися на нову роботу. Постає лише питання – на яку? І тут… і тут я авжеж мусила пригадати про «заплановану» на завтра співбесіду. Так, так, саме ту – казна-з ким і казна-де.

Все пасувало одне до одного. Закрадалося питання – чи варто мені долучатися до цієї гри? Чи може, краще, якось ухилитися? Чинити геть не так, як вочевидь диктують обставини. Тобто, боротися всупереч усьому? Боротися. Боротися, аби просто боротися? Чи доцільно це в випадку, коли моя мета не передбачає боротьби заради суто боротьби.

План я продумала дорогою назад, вже геть не звертаючи уваги на пташок і погоже небо. По-перше, вип’ю чашечку кави, дарма, що другу. Хай навіть третю, сьогодні можна, сьогодні зі мною чинять несправедливо, або ж – я потребую міцності. Раз. По-друге – поїду до зоопарку, зі скетчем для нарисів; куплю собі морозива дві порції і досхочу малюватиму тварин, зокрема – котячих: тигрів та пантер. По-третє – в мене буде цілісінький день, сповнений щастя, аби гарненько обмізкувати все і дійти правильного рішення. Ну, хай і неправильного, та найголовніше – рішення.

На початку все складалося так, як я і задумала, і часу на обмірковування було чимало. В голові поступово народилася думка: піти влаштуватися покоївкою до приміських котеджів. Оскільки там уже працювала одна моя знайома, то це було доволі реально. Я чула, що платять там не мало, а робочий день скінчається о п’ятій вечора. До того ж, робити щось руками, прибирати, прати – це мене не лякає. Отож, надвечір, сповнена надій та приємних емоцій – все ж таки, відвідала зоопарк! – я стояла на зупинці та чекала на трамвай. І от, саме тої миті, як вагон уже стукотів по колії колесами, і очі мої вихопили номер – двадцять сьомий, мій! – вуха раптом вловили:
– Прошу, пані, за мною.

Спритно обернувшись, я стрілася очима з поліцейським. Він дивився втомлено, доволі, навіть, похмуро, і явно не бажав повторюватися. Все ж, я вважала за потрібне поцікавитися, в чому справа.

Він не відповів, лише поманив пальцем за собою, а щойно ми опинилися подалі від люду, відверто сказав, не відводячи очей:
– Я бачив, у вас в сумці вода. Дайте попити, будь ласка. Я заплачу.
– А, держіть. Забирайте собі. А платити не треба.
– Ви добра людина, – це поліцейський завважив неохоче, і ще більш неохоче признався, повертаючи пляшку, яку навіть не відкривав:
– Насправді, мені потрібно було роздивитися вас зблизу. – Подумав, і додав – мало не через силу:
– Краще б забиралися туди, звідки прийшли.
– Я тут від дитинства живу. Тобто в місті.
– Не бреште. Ви з тих, що вештають кладовищами. Вас незабаром саджатимуть за ґрати.
– А, то ви думаєте, я з вандалів?
– Ви жартуєте зі мною?
– Мені здалося, що жартуєте саме ви.

Він подивився на мене так, нібито збирався пристрелити на місці. Та мабуть роздумав – сухо кинув:
– Ходімте.

Мені не лишалося кращого, ніж попрямувати слідом. Взагалі-то, якщо б я зараз вирішила, що з мене досить, і я не хочу пропускати черговий трамвай чи ходити казна-куди й не вість нащо, то я б не посоромилася бодай і загону поліцейських: зробила б, як вважаю за потрібне, не думаючи про наслідки. Це була не легковажність, а скоріш відчайдушність, породжена не природною сміливістю, як може здатися на перший погляд, а глибокою порожнечею – в серці, в тій його частині, де мали б жити вони.

Але ж, поліцейському пощастило – зараз мною рухала цікавіть. Достатньо відсторонена, аби не ставити зайвих запитань, і доволі визначена – аби спокійненько прослідувати за супутником: на початку – уже майже темним провулком, далі – міським сквером. А пунктом призначення виявився парк, точніш – атракціон Кімната Сміху.

Хлопець в кепці пропустив нас без зайвого слова, навіть не спитав про гроші. Ми опинилися у невеличкій, напівосвітленій залі з кривими дзеркалами. Та мій супутник мовчки наблизився саме до звичайного дзеркала, в самому кінці, і поманив мене.
– Ну? Що бачите?

А що я могла побачити? Ну, я. Мале, руде, худорляве. І тут – стоп. Щось мене насторожило.
– Ну? – Повторив поліцейський.

Щось зі мною і справді було не так; щось, спроможне викликати переляк, навіть, жах, і за хвильку я раптом втямила, що то воно таке. Я виглядала, як людина, що годину тому померла. Тобто, начебто ще жива, але вже на вустах і навколо очей – синювато, щоки – бліді, риси – загострені. І якась неприродня скутість в рухах – я її не відчувала, але в люстрі те відобразилося.
– Можете йти, – сказав поліцейський. Мабуть, в такий спосіб він демонстрував свою благородність. – Але іншим разом…
– Зрозуміло, вам на очі не навертатися. Але ж, я, чесне слово, нічого тут не тямлю. Здається, раніше виглядала нормально. Може, мало сплю останнім часом?.. – Це я сказала радше для себе, звикла віднедавна промовляти думки вголос, та поліцейський замислено відзначив:
– А ви… не схожі на них. Ні, не схожі. Може, ви й правда – просто ви?
– Цікаво, за кого ви мене маєте.
– Вже пізно, – відказав поліцейський, – я вас затримав, то мушу відвести назад на зупинку.

Дорогою він якийсь час мовчав, а тоді зненацька мовив, знову ж таки, мов через силу:
– Мабуть, ви й справді не з них. Я помилився, прошу вибачення.
– Нічого, – сказала я, – але… можете пояснити, що це за «вони»?
– Вони? Їх нема. Я це вигадав.
– А що… ви, либонь, не поліцейський насправді?
– Так, ні.
– А навіщо вдавали з себе поліцейського?
– Все, що я робив від моменту нашої зустрічі, мало метою лише одне – вивчення вас, пані Софіє. Поліцейський – бо інакше ви б на мене і не подивилися. А тепер, поздоровляю. Вас прийнято на роботу.

На моє спантеличене мовчання він пояснив:
– Тобто, я подумав: навіщо відкладати співбесіду на завтра, коли робочого місця ви потребуєте вже сьогодні? Теф надав вам чудову рекомендацію, добре, що не помилився. Ще раз вітаю.
– Ви…
– Адольфо Каналіо. Завтра чекаю на вас біля будинку з Пеліканом. Об одинадцятій.

Сказати, що я була засмучена, це, насправді, нічого не сказати. Увесь зворотній шлях, замість веселкових спогадів в голові юрмилися хмарні думки. Звісно, я могла б і не йти завтра на, так би мовити, роботу, і, авжеж, розуміла, що цього не станеться. Тобто, не станеться того, аби я не пішла. Самі обставини підштовхували мене до такого кроку, а сил боротися я не відчувала. Ну, може зранку вони й прокинуться, сили, тобто, та години-дві навряд вистачить, аби звернути гори та щось вигадати путнє.

І нащо їм так те потрібно, аби я до них влаштувалася? І, насамперед – «до них», – це до кого? До «тих, хто блукають кладовищами», як висловився сам Адольфо Каналіо? І, до речі, стосовно нього. Як на позір, він мало чим відрізнявся від звичайної, середньостатистичної людини; хіба що погляд мав похмурий, ну так то буває, особливо в таких людей, як правоохоронці.

І, хоч як би мені того не хотілося визнавати, та за нашу невеличку бесіду я встигла пройнятися до цього дивака якоюсь, начебто навіть, повагою. Заглибившись думками у підсвідомість, поміркувавши, я дійшла такого висновку: Адольфо вселяє довіру своєю зосередженістю, увагою до співрозмовника, і – в цьому ще належало переконатися, – пильністю до дрібниць. Як я все це визначила, поспілкувавшись з людиною без малого півгодини? Мабуть, провідну роль тут, все-таки, відігравала невербальна сфера. А й справді! Як пригадати, то Адольфо увесь час поводився стримано і спокійно. Очами не блукав, головою не вертів на всі боки; рухався так само вивірено, продумано. І – ось воно що! Нарешті я зрозуміла. В ньому не було вульгарності. Так само…як і в тому, як пак його…а,  так, Стефані! Тобто, саме те, що найбільше мене привертає в людях, і чого саме, на мою думку, так бракує сучасності. Чемність, делікатність; вміння витримати деяку дистанцію у спілкуванні, але без холодної зарозумілості й зверхності.

Звісно, як і всякий митець, я була вразлива – і з огляду на це мені варто було б заспокоїтися, притамувати пориви захоплення та трішки подумати головою. Цим я й зайнялася, щойно переступила лист поваленої брами та опинилася на власному дворі. Та збудження заваджувало думкам. Починалася лихоманка. Таке зі мною траплялося в моменти особливого напруження.

Отож, зараз, мабуть, краще за все – просто повернутися в хату, заварити собі міцного солодкого чаю та постояти з теплою чашкою коло вікна, подивитися на зорі, подихати свіжим повітрям. А тоді, як думки трохи вгамуються, вже щось вирішувати – з холодною, так би мовити, головою.

На початку все склалося якнайкраще. Я заварила собі чаю, налляла в нього молока – ще лишилося пів-пакета; стала біля вікна і заглибилася у спогади. Зазвичай, спогади про рідних налаштовували мене на мирний, хоч і трохи журливий лад – і це був дійсно найліпший спосіб втихомиритися. Та скінчилося тим, що я заплакала, і, як це нерідко бувало в такі хвилини, завалилася в ліжко, не перевдягаючись, навіть капці не скинула.

Тепер мені було геть байдуже навіть на те, чи прокинуся я завтра, а чи ні, до того ж, почалася нудота, таке траплялося зі мною після дня без їжі, лише з чаєм-кавою.

На щастя, та втіха, яка приходить бува разом зі сльозами, хутко заколисала мене, і прокинулася я наступного дня у напрочуд гарному гуморі. Навіть здивувалася, як побачила на собі вихідні джинси, футболку з Мейбл Пайнс, і  – не повірите! – капці. І ще – через резинку затерпла потилиця. Мені, до речі, ліньки було вигадувати собі зачіски, накручувати бігуді – уже роки з два я носила хвостик. Короткий. А щойно він спускався трохи нижче за лопатки, то одразу його підрізала.

Отож, знявши резинку – хай бодай зранку голова відпочине, – прибрала ліжко, а тоді, поволі, смакуючи кожною миттю, кожним промінчиком у кімнаті, взялася готувати каву.

На кухні вікно виходить на схід – то я мала змогу насолоджуватися чудовим ранковим краєвидом: дахи, димарі, дерева – усе вигравало сонячними зблисками, а у відчинене віконце дмухало вітерцем з моря. У такі хвилини, зазвичай, забуваються всі негаразди, і саме в такі моменти в душі зароджується бажання жити, наче джерело відкривається – джерело жаги й любові до життя. Ну, не знаю, як іще це пояснити.

Про Адольфо Каналіо та його пропозиції я, авжеж, і не думала. Вірніш, гадки якісь спливали в голові, та то мимохіть – і одразу вивітрювалися. Ну, нащо мені, ото скажіть, якась стовідсоткова афера? Завтра, дай Боже, завітаю до потрібної подруги, влаштуюся якою-ніякою, та цілком легальною покоївкою, і буде мені і на шмат хліба з салом, і на каву, і на комуналку – сплатити.

За чверть години я вже сиділа з горнятком на підвіконні, цмулила каву з корицею і віддавалася, як завше, фантазіям – про таємничих людей в масках, які вештають кладовищами, – та хтозна, що там роблять. Так захопилася, що незчулася, як почала вголос промовляти сюжет – ну, тобто все, що мені ото на думку спадало. Здається, було таке:
– … а в темному льоху, в повню, вони збираються, аби розказувати, хто з якої могили вибрався назовні та кого вдає з себе, аби дурити простих людей і заманювати у свої таємні володіння. Серед них, до речі, був і один красунчик…

Тепер належало описати красунчика. Який він? Серце в мене приємно тьохнуло, а на думку, як на ту пеню, ліпшого не спало, ніж образ того… Тефа-Стефа… як пак його…ага, Соломона.

– Красунчик… отож, невисокий на зріст, стрункий, як свічечка. Навіть у мороку неважко роздивитися вроду того обличчя: тонкі риси, погляд ясний, цікавий. Волосся начебто в’ється – така легка хвиля, як на морі у погожий день. От цікаво лише, якого кольору очі…. В темряві це не так уже й легко було розгледіти.
– Ну, зате зараз ясний день, то можете обернутися і все надолужити.

З несподіванки я мало не впала з того підвіконня, а горнятко таки впустила, і воно вщент розлетілося на підлозі.
– А…ви! А з чого ви це взяли, що я це… про вас?
– Ну, як не про мене, то перепрошую.

Заспокоювало, що ані вираз обличчя, ані голос в непрошеного гостя й натяку не мали на глузування, чи навіть – усміх. Все було сказано серйозно, з тихим, якимось вдумливим, ба навіть, дещо похмурим видом.

І очі на мене гляділи – це вже я добре роздивилася, – темні; сумної, тобто, з опущеними кутками, будови.
– То що, підемо? – Він стояв, спершись на одвірок, легко й невимушено, але без зухвалості. Костюм мене здивував трохи – такий начебто чорний, підкреслює тендітний стан, але ж – геть не офісний, строгий, а скоріш – робочий, м’який. В такому ще, либонь, танцювати гарно – ноги-руки викидати, навприсядки, абощо.
– Ну, танцюватимемо потім, – всміхнувся гість, – а зараз, може, підемо?

Те, що він явно вистежував мої думки, а тоді так безпардонно виказував їх, не могло не злити – я мовила:
– До речі, як ви сюди потрапили? Точніш… не так. Хто вам надав право сюди потрапляти, взагалі?
– А ви ж самі вчора уклали угоду, – він розвів руками, – угоду з Головним. То я і прийшов, по вас.
– Угоду? Коли це я вже встигла? Уві сні?
– Ні. Не уві сні. А як ви ходили з Головним учора туди і сюди, балакали, дали води, отже, усіляко виказували довіру. Ну, а коли й цього замало, то на його повідомлення, що вас прийнято на роботу, ви нічого не заперечили, ані слова. Отож, маємо, що маємо.

Він відліпився від одвірку. А я, хай і відчувала неабияку зацікавленість тим, що відбувається, відказала, що все одно нікуди не піду, хоч гопки ви мені тут скачіть – та й годі.
– Врешті-решт, письмової угоди нема, а тому й нічого тут теревені розводити. Як хочете чаю – то будь ласка. А на все інше – дулю від мене візьмете, от.
– Чаю я поки не хочу. Та може незабаром захочу, дякую. А з приводу документу – то ось він.

І дійсно – де не взявся, – на столі вже папірець. Текст там було надруковано приблизно такий:
«Я, Шварц Софія Михайлівна, відсьогодні – стояла сьогоднішня дата, – беруся виконувати обов’язки оздоблювача Великого Моста на благо Всесвіту і зокрема – власної Вітчизни. За мною лишається право звільнитися, щойно роботу буде завершено. В свою чергу, головний зодчий Адольфо Каналіо зобов’язується забезпечити належну платню (стояла значна сума) і належні умови праці».

Внизу було й підписи проставлено – один, у вигляді чудернацького завитка – певно, належав самому Адольфові; другий – єврейські літери СШ – мій. Літери єврейські, до речі, бо я захоплювалася мовами, завше пробувала щось новеньке. То німецьку, то італійську, а останнє моє вподобання – іврит. Ось і придумала підписуватися на івриті. Але ж, на що сподівалися у тій конторі, коли так грубо і безпардонно підробили мій підпис? Просто сміх – та й годі.
– Це ж не моя рука, – сказала я Стефанові. – Ви що, глузуєте?
– Егм… а яка ваша? Покажіть. Ось вам чистий папірець.

Я намалювала СШ. Стефан узяв папірця в руки, покрутив – до чого ж тонкі в нього виявилися пальці! – а тоді, усміхнувшись, мовив:
– Ну, може, то й не ваш підпис, зате сей – уже точно ваш. Отож, угоду укладено, підемте.
– Як се, укладено?

На моє спантеличення він здивовано, ніжно, як у малого дурненького дитяти перепитав:
– То ви нічого не зрозуміли?
– Поясніть.
– Свята простота. Я ж надурив вас!

Оскільки я й досі кліпала очима, з роззявленим ротом, він зітхнув, і поблажливо, уже, як душевнохворому, роз’яснив:
– На попередньому документі був не ваш підпис. Ви мені сказали, що не ваш. Я попросив вас показати свій. Ви зробили підпис на чистому папірці. Але він не буде довіку чистим: увесь потрібний текст угоди ми додамо – згори, знизу, чи впоперек – не має значення, і – овва – ви нам винні. Бо ж в останньому пункті цієї угоди, який, до речі, я завбачливо не зазначив, сказано: всяк, хто не виконає умов, буде позбавлений геть усіх могил своїх рідних будь-де, тобто – ні пам’ятників, ні гробків, ні кісточок під ними. Гладеньке місце – як нічого й не було. І всі імена вилучено з архівів – геть усі з геть усіх. Як вам таке?

Цікаво, що й тепер він ані сміявся, ані глузував, ані, тим паче, дратувався. Просто стояв, дивився мені в очі, неусвідомлено смикав усе того осоружного папірця і – чекав. Авжеж, чекав, що я ото все кину – і піду за ним.
– Не знаю, чи ви мені правду сказали про могили. Тобто може, може вам те й не по зубах?
– Гадаю, по зубах.

Синопсис