Диваки з вулиці ілюзій

День 1

Напередодні Різдва Лілі зосереджено дивилась у вікно поринаючи думками у велетенські кучугури снігу.  Дівчина намагалась налаштуватись для вирішення двох завдань: по-перше, сусід Анатолій Іванович, що мешкає навпроти, не з’являвся на власному подвір’ї понад тиждень, про що свідчить нерозчищена доріжка і по-друге, що подарувати Олегу, її найкращому другу, на Різдво? З другим запитанням все було просто. Олег любив годинами проводити вільний час за читанням книг. Тож проблем з подарунком не було, парочка новеньких детективів і питання вирішено. А от перше завдання дуже непокоїло Лілі. У вільний від уроків час її улюбленим заняттям було спостерігати за тим, як дідусь Анатолій – сусід, копошиться на подвір’ї, сніг розчищає, щоденно вигулює корейського джиндо по кличці Бада, що в перекладі з корейської – Океан, як він зустрічається з літньою сусідкою Ірмою, що мешкає в кінці вулиці і яка теж вигулює свого тібетського Норбу. Зазвичай сусіди спочатку дивуються начебто випадковій зустрічі, вітаються, розмовляють, а потім один із них змінює свій маршрут та прогулянка здійснюється спільно. Дівчині здавалося, що ось-ось і мила пара одиноких людей похилого віку зіграють весілля і Лілі, як таємна прихильниця цієї дружби, буде на сьомому небі від щастя. Та сталось те, що Ірма вигулюючи Норбу вже кілька разів здивовано споглядала на будинок Анатолія, навіть хапалась за спину й розминала її десь хвилину, а одного разу навіть вигукнула на всю вулицю: «Норбу, до мене!», й не зустрівши свого друга не наважувалась завітати в гості. Ось і в цей сніжний день Ірма неначе не помічала, що Норбу своїми короткими лапами ледь перестрибувала кучугури снігу. Чотирилапій зовсім було не до прогулянок. Знову Анатолія Івановича  не було, лиш Бада жалісливо заскавчав відчувши поряд Норбу. Ірма образилась. Лілі це зрозуміла як тільки старенька підхопила собаку на руки та міцно обійняла. Вона так повільно і приречено поверталась до дому, що Лілі не стерпіла і зателефонувала в службу доставки.

— Доброго дня! Я б хотіла замовити піцу для свого сусіда, що мешкає по вулиці Михайла Коцюбинського, 1. За замовлення платитиму я і мешкаю навпроти. — Лілі замовкла на хвильку, киваючи щось мугикала і продовжила, — так я готова. Піца з курячим філе, оливками, шампіньйонами, подвійним сиром і обов’язково овочеве асорті з томатів та болгарського перцю, а ще… — Лілі проковтнула слину, – не забудьте про подвійний сир, а ще можна трішки фета.

Снігопад не вщухав, але при поганій погоді піца прибула напрочуд швидко. Лілі розплатилась з кур’єром і побігла на другий поверх.

— Цікаво, дідусь не буде проти, що я взяла на себе сміливість і замовила піцу з інгредієнтів, які подобаються мені?

На це запитання не було кому відповісти, адже мама Лілі поїхала ще вчора у відрядження для проходження курсів з підвищення кваліфікації вчителів фізики.

Кур’єр погукав сусіда, але реакції не було. Молодик покрутився на місці ще деякий час і подзвонив у двері Лілі. Та отримала піцу обрану на свій смак і розчаровано попленталась на кухню.

— Шкода, що Бада такий злючий і близько не підпустив кур’єра, — мовила Лілі долаючи третій шматок піци.

Аж тут прокинулась Рима — прочула щось смачненьке. Муркочучи вона тихенько прийшла на кухню і велично потягнулась. Лілі з вереском гепнула трикутник піци на підлогу Римі і побігла на другий поверх своєї кімнати з коробкою і рештками піци. Кішка добряче зголодніла і швиденько поснідала, та ще й прибігла за добавкою до кімнати Лілі.

— Не дивись на мене! — кішка вирячилась і насторожилась, — Що ти чекаєш побачити, тицьнувши сюди брудною лапою, га? Може, ти вичікуєш, коли втомлюся тебе пасти та з’їси мою піцу? Дзуськи! Я виставила лазери один зверху, другий знизу та третій посередині. Тільки ти їх не помітиш. Річ у тому, що я не збираюся, стати твоєю здобиччю, ні. Я тебе засмажу цими лазерами!

Лілі сиділа біля дверей, озброївшись феном для волосся зрідка поглядаючи на кішку, що намагалася перетнути поріг. Коли пухнаста Римма підіймала лапу, в спробі прорватись через встановлений кордон, дівчина натискала на кнопку, і фен працював на повну силу, а та відступала. Зрештою кішці набридло грати з Лілі, і вона втекла, задерши хвіст.

Дівчина залишила фен і написала повідомлення Олегу. Друг не відповідав надто довго і вона одягнула куртку, шапку та рукавички. Минувши червоні вовняні нитки, натягнуті у дверях, вона спустилася на перший поверх. Римма сиділа на дивані вітальні, облизуючи лапи. Дівчина зупинилася, дивлячись на кішку.

— Навіть не думай іти до моєї кімнати — засмажишся! — буркнула вона до Римми, і поспіхом взувши чоботи, вибігла надвір.

Сніг обліпив русяве волосся дівчини. Знову взялась хуртовина та ще й рясна. Будинок старенького сусіда діда Толі був ледь помітний. Очищені доріжки знову замело, а на вулиці нікого не було. Лілі накинула капюшон і пірнула в снігову завісу. 

Почувся приглушений звук автомобіля й Лілі остовпіла. Повернувшись та скоса глянувши повними жаху очима у бік звуку, вона моментально перестрибнула через паркан сусідки Віри і впала в кучугуру. Протерши очі від снігу рукавичкою, Лілі побачила червоні Жигулі з номерами ВІ–273,16 °С. Зачекавши хвилину, дівчина обтрусила сніг, вибралася зі свого сховку і дістала невеличкий блокнот і ручку з внутрішньої кишені. Записавши номер автомобіля, помістила блокнот на місце й попрямувала далі.

***

Блукаючий погляд сірих очей зупинився на Олегові.

— Знаєш, діда Толі вже тиждень не видно вдома та ще й доріжка не розчищена.

— Ти спостерігаєш за ним? — світлі брови хлопця злетіли.

— Він живе один, а зараз розвелись всілякі мисливці за самотніми пенсіонерами і їх багатством. Ось і приглядаю, — дівчина сперлась на спинку дивана ліктями, і додала: — Я замовила піцу і відправила кур’єра до нього додому.

— Навіщо? — хлопець прискакав до дівчини на одній нозі, інша була в гіпсі і гепнув поруч. Його увагу привернув манікюр подруги білого кольору, котрий ідеально контрастував з погодою за вікном, а сріблясті блискітки як чарівні сніжинки сяяли на світлі від люстри.

Дівчина приречено звалилася на диван. Глибоко вдихнувши й наче шукаючи думки, на стелі натикаючись на три плафони-квіти, намагалася знайти розгадку на запитання, яке її мучило.

— І знаєш що? Ніхто не відчинив двері. Як гадаєш, він помер? — вона скоса зиркнула на хлопця.

Чорні плямки постали на обличчі друга від споглядання на люстру і поступово риси появлялись як у проявнику майбутнє фото.

— Чого б йому вмирати? Чого ти до нього взагалі причепилась?! Ти раніше навіть не знала, як його звуть! 

— Раніше він був просто новим мешканцем нашої вулиці. А потім я спостерігала й відчула, розумієш… а він ішов, майже біг і обертався, ніби від когось ховався, або наче як за ним стежили. А сьогодні навіть Ірма на нього образилась.

Лілі схопилася і тривожно подивилася хлопцеві у вічі бажаючи почути втішні слова.

— Ти собі це вигадала, як і те, що знаходиться у твоїй кишені. Усі ці номери автомобілів, їх колір, марка — все це безглуздо, — він захитав головою й заплющив очі.

— Це не безглуздо, — дівчина подивилася на нігті. — Коли хтось помітить, що діда не видно вже давно і його почнуть шукати, опитувати сусідів. Коли ж до мене прийдуть, я дістану блокнот і покажу, в які дні біля його будинку був припаркований автомобіль.

— Тобі не набридає це робити? Ти могла б зайнятися чимось… вишивкою або… чим зазвичай дівчата займаються? — на хвильку він замислився, і ніби щось пригадав, мовив: — до речі, я підібрав для тебе книгу.

Лілі приречено зітхнула, взяла книгу, але продовжила про своє:

— Сьогодні повз мій будинок проїхали червоні Жигулі з номером ВІ–273,16 °С, уже втретє за тиждень. Раніше не помічала, щоб біля якогось будинку нашої вулиці стояв цей автомобіль. Якось, уночі Жигулі стояли біля будинку діда, тільки його самого ніде не було. А через деякий час двоє людей винесли щось і поклали в багажник. Я знаю ходьбу сусіда, тому впевнена, що ні той, ні інший не шкутильгав. – Лілі помітила скептичну посмішку на обличчі хлопця і сказала: – гаразд, а що як він захворів? Це ж якщо він увесь час хворіє, то навіть собаку немає кому погодувати.

— По-перше, таких автомобільних номерів не може бути. А по-друге, легше сходити до будинку діда та постукати, а не замовляти щоразу піцу, коли хтось пропаде з твого поля зору, — тяжко зітхнув Олег.

— По-перше, — почала передражнювати Лілі, — автомобільний номер я не вигадала, а по-друге, ти ж розумієш, що я цього не зроблю? Я тільки-но пережила сьогоднішній похід до тебе.

— Він живе всього-на-всього через дорогу, а я аж вкінці вулиці, — заперечив Олег.

— Знав би ти, як я пересувалася. Прогулянка була схожа на шпигунську розвідку. Я давно не відчувала такого адреналіну. Якби мама не поїхала у відрядження, кішка не дратувала, і ти відповів мені на повідомлення, то взагалі ніс на вулицю не показала б.

— Я радий, що не помітив твоє повідомлення, і бачити тебе краще ніж читати його текст, — очі хлопця потьмяніли.

Лілі нечасто навідувалась у гості до друга після того як він зламав ногу катаючись на лижах.

— А ще ця війна з Риммою, — Олег округлив очі й напружився, намагаючись зрозуміти, в чому на цей раз винна кішка. — Вона сьогодні намагалася напасти, — багатозначно кивнула дівчина. — Я попросила маму, щоб вона замкнула її в підвалі, але вона, мабуть, поспішаючи на автобус зовсім викинула з голови.

— Чому ти вирішила, що кішка хотіла напасти? Може, їй хотілося погратись?

— Вчора я несла кефір та печиво і дивилася на стелю. Зазвичай вранці на ній різні візерунки від тюлів, але ж снігопад. Коли опустила очі, кішка прямо-таки кинулась мені в ноги, і я не встигла зреагувати. Політ Лілі разом із кефіром та печивом, — мрійливо протягла дівчина. — Я навіть встигла помітити приземлення кожного окремого печива. Ця руда… почала злизувати кефір. Я впевнена, що коти і кішки не ті, ким здаються насправді. Вони розумні та підступні. Я їм не довіряю. А ще сьогодні, коли я їла піцу…

— Хочеш кави? — запропонував Олег прямуючи на кухню.

— Я зроблю, — Лілі зіскочила із дивана і пішла на кухню. — Ой, хотіла ще спочатку запитати, а що то в коридорі за безлад лижний? Чохли розкидані.

— Вирішив трішки прибрати, та й цієї зими мені кататись вже не світить. Ось ці лижі, до речі… ой бо, це просто старе та невиправне чудовисько. Вчора об них пальця порізав.

Дівчина нахилилась до лиж, роздивилась всі неприємні очам місця й мовила:

— Як на мене, то дуже гарна раритетна річ, — Лілі подивилась в бік чохлів і зображуючи двома руками спочатку невидимі відрізки, а потім перетворюючи тих на щось прямокутне, а потім взагалі на щось об’ємне.

— Мені здається, що до кухні ми ще не скоро дістанемось, — Олег знесилено заплющив очі спираючись на стіну.

— До речі, в чохлах можна перевозити…

— Лижі в них можна перевозити й більш нічого, — відрізав Олег.

— Злюка ти, Олеже, — Лілі надула губи.

— Хто б говорив, хотіла, навіть страшно подумати, що саме перевозити в моїх чохлах.

— Просто згадуючи діда Толю, то…

— Ні, навіть не дозволю тобі вимовити. Йди роби каву, бо розфасую сам в чохли, — здавалось ще трохи і друг просто вибухне від злості.

— Я взагалі то про гроші подумала. Що як в діда якісь скарби на дні нафталінової шафи? Невже тобі ані трішечки не цікаво, куди він зник? Стільки детективних книг прочитав і зовсім не відчуваєш, що тут щось не те?

— Мені цікаво, але я не детектив… Знаєш, в мене є чудова ідея, що як ти підеш до діда Толі, а ми через телефон будемо мов по рації спілкуватись? Нарешті зможеш заспокоїтись і вгамувати бурхливу уяву.

— Гм, — Лілі попрямувала на кухню і засипала каву в турку. Цікава пропозиція, але в мене є краща.

— Зважаючи на те, для чого ти мої чохли збиралась використати, навіть страшно подумати яка саме?  — Олег закотив очі.

— От звідки ти знаєш? Я ж про скарби сказала.

— Та в тебе на лобі було написано.

Лілі образилась на секунду, а потім згадала з якоїсь розумної книги, яку їй запропонував Олег, що ображатись краще зразу або ж взагалі ніколи.

— Коротше, в тебе є санки? — запитала дівчина.

— От після цих слів, я навіть кави вже не хочу. От нащо ти прийшла?

— Бо ти ж мій найкращий друг, хто як не ти мені допоможе? — очиська подруги по-дитячому благали про допомогу.

— Гаразд, в мене є санки. Далі що?

— Будемо кататись, — Лілі пограла бровами, а Олег подумки жалкував, що не відповів на повідомлення Лілі вчасно.

Метелиця вщухла. Лілі тягла санки прямуючи вулицею до будинку діда Толі, а Олег сидів роздратований і трішечки сумний. Тому Лілі не оглядалась, а йшла дивлячись під ноги, як завжди ковзаючи, залишаючи неакуратну лижню, яку миттю з’їдали санки і виконували дві тоненькі акуратні смужки. Олег про щось собі замислився, але разом із тим не забороняв собі мрійливо торкатись рукавичкою сніжних узбіч. Лілі вже майже наблизилась до будинку діда і з величезними захопленими очима поглянула на друга. Олег усміхнувся і розгорнув долоні в яких тримав заготовані три сніжки. Лілі швиденько почала маневрувати на місці, хоча це взагалі не допомогло і всі три сніжки потрапили прямісінько в обличчя дівчини.

— Досить! — заблагала дівчина.

— Авжеж досить, більше я не приготував, — Олег щиро посміхався аж поки Лілі не зліпила сніжку і як жбурне в друга.

Він засміявся ще дужче обтираючи обличчя від снігу. Раптом Олег насупив брови, дістав з кишені блокнот подруги, примружив очі й подивився на червоні Жигулі, що зупинились прямісінько біля будинку діда.

— Дивина, ті ж самі номери, – сказав він замислившись. — Ніколи таких не бачив.

— А я тобі що казала?

З машини вийшла жінка в здоровенній шубі аж до п’ят і чоловік, одягнений в пальто і сучасну шапку вушанку. Обоє швиденько заскочили на подвір’я до діда і навіть не поглянули на Лілі та Олега.

— Можливо, треба було запитати в них що і як? — Олег марно зазирав намагаючись розгледіти приїжджих — паркан був надто високим.

— Та я розгубилась. Ми були так близько, трішки лячно.

— Я буду тут, а ти йди та розпитай про діда, бо через проїжджу частину не поїду.

— Гаразд, але я зателефоную тобі, раптом що, і ти знатимеш, що зі мною щось трапилось.

— Не зважаючи на дивні автомобільні номери, мені здається, що все надто просто, дід захворів і його доглядають родичі, а я даремно поїхав. Хоча, доведемо вже справу до кінця, щоб спати спокійно.

Лілі перебігла через проїжджу частину. Наостанок, вона продемонструвала другу телефон і вкинула його в кишеню і швиденько зникла у високій хвіртці з профнастилу. На екрані мобільного телефону з’явилось ім’я – Лілі та її фото з кумедно вигнутою бровою. Олег приклав вухо до динаміка.

— Я провела собі навушник, – серйозний голос Лілі спантеличив його і він засміявся.

— Розумно, шпигунська розвідка.

Олег поглянув навкруги – ані душі.

Будинок сусіда точнісінько як і будинок Лілі – двоповерховий, розташований по лівій стороні подвір’я. Гараж розташувався по центру.

— Ситуація така ж як з мого вікна. Кілька пар слідів ведуть до будинку, — сказала Лілі.

— Цікаво, чиї б то сліди могли бути? – Олег не втримався від саркастичних міркувань.

Від ґанку  і до гаража тягнулись невеличкі ямки. Лілі сіла навпочіпки, приклала мізинець до ширини п’ятки сліду, що вкарбувався в сніг в напрямку носком до гаража і довжини того не вистачило десь на сантиметр.

— Я впевнена, що то сліди першопроходців з червоних жигулів, хоча, є ямки схожі на давні сліди, котрі ведуть до гаража діда. Зважаючи на те, що всю ніч і частину дня йшов сніг, можна з впевненістю стверджувати, що сліди вчорашні, або ж навіть ранкові. Гадаю, що вони збігаються зі слідами цієї парочки. Спробую постукати у двері.

— Вмієш ти створити детективну атмосферу. Гаразд, будь обережна і тримай дистанцію. Постукай і відійди на три метри. Раптом що – біжи до мене.

— Ти жартуєш чи серйозно? Бо мені вже страшно, — дівчина поглянула в бік хвіртки.

На мить їй закортіло втекти з подвір’я діда Толі.

— На всяк випадок, а то не встигнеш моргнути й будинок проковтне тебе, — Олег засміявся, — жартую, але дистанцію раджу таки тримати.

Лілі постукала у двері й відійшла на безпечну відстань як їй радив Олег. Ніхто не відчинив і зачекавши хвилину вона попрямувала до гаража. Той напрочуд виявився незамкненим.

— Ніхто так і не відчинив. Проте гараж відчинений, може зайти?

— Ні, — суворо відповів Олег. — Якщо нікого немає, краще за все покинути приватну територію.

— Та ж як немає, вони просто не відчиняють, — дівчина зазирнула у вікно будинку, але те було щільно закритим жалюзі, — Гаразд, я лише швиденько подивлюсь чи на місці запорожець діда. Можливо, він кудись поїхав?

— Лілі, краще не роби цього, ти в невигідному становищі. То боїшся йти сама, а тепер взагалі в чужий гараж зібралась. Тим більше в будинку є родичі.

— Я сумніваюсь у тому, що це родичі. Якісь вони дивакуваті і їх маршрут мені здається незрозумілим. Я швиденько, раптом що, гукай на допомогу.

Дівчина помістила навушник в кишеню, повільно відчинила двері гаража й увійшла всередину. Машина діда – зелений запорожець стояла на місці. Значить сам дід нікуди не поїхав і можна було без жодних проблем одразу покинути приміщення і повернути Олега в обійми теплої та затишної квартири. Але те, що її цікавило залишається нерозгаданим, а ще стіна, що була ледь помітною через недостатнє освітлення й була завішана якимись картинками та вирізками. Лілі причинила за собою двері і підійшла до стіни. На ній були прикріплені вирізки з газет та наукових журналів, а в самісінькому центрі – космонавт. Лілі зробила кілька знімків на камеру телефону. Серед них був космонавт, якісь незрозумілі цифри та, як здалось дівчині – набір букв. Інші знімки зі статтями були не зрозуміло для чого прикріплені, але напевно у діда була якась логіка в цих діях. Вдома вона точно з цим розбереться. Лілі була впевнена, що дідусь натрапив або розслідував якусь надзвичайно таємничу справу. Але яку? Що ж він такого таємничого знайшов, що в якийсь момент просто зник?

Грюкнула хвіртка. Лілі перелякалась і швиденько заховалась за задній бампер дідового запорожця. 

— Не вистачало ще інсульт заробити! 

Однак звуків більше не було, лише ритмічне ехо десь вдалині. Причаївшись в такій позі, Лілі помітила на диску колеса запорожця втиснутий у вентиляційний отвір зім’ятий в грудку клаптик паперу.

— Так просто й не помітиш, — дівчина потягнулась за знахідкою.

Розгорнувши папірець і розгладивши його між долонями у ньому виявився зображений квадрат шість на шість. По вертикалі та горизонталі клітинки нумерувались від одиниці до шістки. В першому горизонтальному рядку написано незакінчене слово «Воядже». Рядки 2-7 містили в собі неповторювані букви за алфавітом, проте на чолі з буквою «р» — закінченням слова першого рядка, але з пропущеними літерами, що були використані у першому та частині другого рядків. Дівчині папірець здався аж надто незрозумілим і аж надто цікавим.

Коли вона вийшла з-за воріт діда — не повірила очам. Санки були перевернені, а Олега ніде не було. Дівчина розгублено роззирнулась, вхопила себе за куртку в області грудної клітки і намагалась відтягнути її якомога далі, щоб вдихнути більше повітря. Руки та ноги тремтіли. Вона підійшла до санок і заглянула під них в спробі знайти друга, розгледіти де б він міг заховатись. Викрали!

— Телефон! – дівчина швиденько дістала навушник і приклала до вуха. – Олег, – мовила вона пошепки, щоб бува, викрадачі не почули звук з телефону друга.

Коли ж дівчина поглянула на екран телефону, то зрозуміла, що зв’язок завершено. Лілі нічого не залишалось окрім як викликати поліцію. 

На місце виклику прибув керівник слідчооперативної групи слідчий Григорій Колесник. Він вийшов з сріблястого Dewoo Lanos в синій куртці Columbia, накинув капюшон і попрямував до Лілі, котра безпечно сиділа на холодних сходах ґанку біля свого будинку обійнявши коліна.

— Доброго дня! Ви здійснили виклик?

— Так, — схлипуючи відповіла зарюмсана дівчина з червоним носом. — Мій друг сидів он там, — тицьнула червоним від морозу пальцем дівчина в бік перевернутих санок. — Ми зовсім трішки не доїхали моєї домівки. Розумієте, я зайшла до сусіда, діда Толі, щоб провідати його, — дівчина знову тицьнула пальцем вказуючи на сусідній будинок, — тому, що його вже з тиждень не видно біля дому. Пес гавкає — голодний. Просто зник чи взагалі не виходить з будинку і нікому до нього немає діла. А коли вийшла з сусідського подвір’я, то мало не зомліла. Я б ніколи не витягла його на вулицю, якби знала, що таке трапиться.

Слідчий попрямував до санок і покликав дівчину.

— Це ви наслідили? Санки чіпали?

— Так, я шукала телефон друга. Хотіла зателефонувати, але телефон він тримає зазвичай під кофтою. Я подумала, що, можливо можна якось відстежити дзвінок, тому й не дзвонила, щоб раптом що, викрадачі не позбулись телефону.

Оперативники обшукали місце викрадення і разом із дівчиною поїхали у відділок для дачі показів і для написання заяви про зникнення. Як дівчина не вмовляла слідчого, щоб той навідався до діда, той начебто її й не чув. Поїхали спочатку до будинку Олега. Здійснили обшук.

Нарешті дівчина приїхала до дому виснажена, спантеличена і пригнічена. Думки були сповнені переживаннями про те, що друга немає так довго. Що як він зник назавжди, а всьому виною її ідіотська дитяча, егоїстична примха – страх за себе? Вони й справді могли б просто говорити по телефону, а тепер… Ще й дідусь Анатолій зник і ця парочка, що увійшла в будинок зникла і машина…

— Машина! Як же я не помітила, що зникла машина? Поки я розглядала подвір’я вони могли вийти і… Господи, це ж очевидно, що це ця клята парочка викрала і дідуся Анатолія і Олега.

Дівчина  подзвонила до слідчого і повідомила про те, що згадала і продиктувала номер машини. Та й після дзвінка їй все одно було неспокійно і лячно усвідомлювати, що навпроти знаходиться будинок, де снують незрозумілі персонажі, котрі звідкись приїжджають і кудись від’їжджають на червоних Жигулях. До повного щастя ще й мама приїде лише завтра і в будинку вона сама самісінька. Вона витягла з-під ліжка коробку з телескопом, швиденько вийняла його, налаштувала фокус на подвір’я діда.

— Цілковита темрява, — приречено вимовила дівчина, — в сутінках телескоп не діє. Вона впала на ліжко. Думки ще довго лоскотали нерви, аж поки на стелі не з’явились рухливі плямки світла. Вона підскочила і виглянула у вікно. Автомобіль зупинився біля входу будинку Лілі й вона впізнала транспорт слідчого. Григорія Колесника не було видно з вікна другого поверху. Тому Лілі в абсолютній темряві  спустилась на перший поверх і підійшла до вікна, минаючи диван на якому спала Рима. Нарешті вона побачила в машині темний силует і трішки поспостерігавши й заспокоївшись, підійнялась до своєї кімнати, заскочила під ковдру і швиденько заснула. Та хоч заснула, але сон змінював реальність. До її будинку увійшли жінка в довгій шубі та чоловік в пальто і шапці вушанці.

Лілі снилось, що вона сиділа за столиком затишного кафе виконаного у бежевих тонах. Лунала мелодія, що дурманила думки й приміщення наче дрімало.

 Над прозорими вхідними дверима продзвенів дзвіночок і на порозі з’явився космонавт, одягнений у скафандр.  Перебуваючи у невагомості, він повільно підпливав до сусіднього столика та тримаючись за спинку дивана намагався сісти. До нього підійшла офіціантка в кораловій уніформі з білим чепчиком і фартухом. Поки космонавт намагався помістити себе на диван, працівниця скоса подивилася на Лілі крізь світлий локон і підступно посміхнувшись, поставила чашку перед космонавтом. Над дверима знову продзвенів дзвіночок. Увійшов молодий пенсіонер, кульгаючи на ногу і сів навпроти дівчини. Офіціантка попрямувала до барної стійки, взяла чайник з кавою і порожню чашку. Приміщення заповнила гучна пісня. Дідусь нахилився і щось завзято розповідав, його обличчя було стривоженим, очі великі, а брови високо підняті. Проте як не старався співрозмовник донести важливість тої інформації, але дівчина не могла розібрати жодного слова через надто гучну пісню. Лілі подивилась на колонку і зустрілась поглядом з офіціанткою. Обличчя тої здавалось знайомим, проте іронічна посмішка працівниці дивним чином відривала її від пошуків у пам’яті знайомих людей. Офіціантка тим часом налила каву космонавту. Декілька крапель здійнялися з чашки й, утворивши кілька чорних невеличких бульбашок залетіли назад у кавник. Білявка здивовано зиркнула на Лілі й знову посміхнулася. Дідусь, не припиняючи, розповідав щось, поки до їхнього столика не підійшла офіціантка з чашкою. Він підняв долоню догори і зупинив її. Та обурливо роззявила рота і знову поглянула на дівчину. Анатолій підвівся і попрямував до виходу.

Лілі відхилилась і подивилася на космонавта, що однією рукою утримував себе на дивані, а іншою намагався взяти чашку, але вушко було надто маленьке. Він відпустив руку від спинки й обома руками схопив чашку.

У вікно кафе щось кинули. Здригнувшись, дівчина перемкнула свою увагу в бік вікна. Дід Толя несамовито грюкав кулаками, а офіціантка та ще якийсь чоловік намагались того відтягти. Кволі пересування Лілі здавалось, ані трохи не допомагали рушити з місця. Тоді вона подивилась на космонавта, що демонстрував якісь знаки. А потім перевернувся в повітрі й відштовхнувся ногою від спинки дивану і за секунду опинився біля дівчини. Лілі зрозуміла, потрібно відштовхнутись аби прискоритись. Вона поглянула на руки й дійшла висновку, що й сама в скафандрі. На те, щоб виявити причину того, чому вона в ньому часу не було, адже дідуся вже тягли до червоних Жигулі. Дівчина вхопилась за спинку дивана й відштовхнулась в бік виходу. Коли юначка перетнула поріг, то верхня частина тіла гепнула обличчям долу, а інша частина тіла, що ще знаходилась в приміщенні продовжувала висіти в невагомості. Дивне обмундирування полегшило й знеболило падіння й за це вона була вдячна комусь, хто помістив її в скафандр. Лілі допомогла руками і ледь витягла себе із тієї дивної невагомості. Піднявшись на ноги вона встигла помітити лише бампер машини, котра поїхала геть. Дідуся забрали ці дивні люди. Вона підійшла до вікна де нещодавно стояв дідусь. В склі застряг камінець, а до нього був прив’язаний папірець. Невже викрадачі не помітили, що дідусь будь-якими методами намагається їй щось розповісти? Вона покрутила його і з легкістю вийняла, проте тріщини у вікні стали більшими. Зважаючи на це вона відійшла подалі, щоб бува не поранитись. Рукавиці костюма заважали розв’язати щільно обмотаний тонкий шнурок тому вона міцно стиснула його в долоні.

Космонавт що перебував у приміщенні приплив до вікна і підійняв світлофільтр. Лілі впізнала в ньому Олега, свого зниклого друга.

Синопсис