Нівелір

Потяг дратівливо стукотів, рипів і пересувався колією так повільно, ніби збирався сконати на найближчій станції. У плацкартному вагоні було нестерпно парко і тхнуло брудними шкарпетками. Низенька пухкенька провідниця з виснаженою посмішкою на початку ще вперто намагалася пропонувати пасажирам чай, та дуже скоро зрозуміла, що ідея була така собі.

Пейзаж за вікном невблаганно змінювався у міру того як потяг рухався все далі і далі на схід. Ян більшу частину поїздки просидів в навушниках і з похмурим обличчям спостерігав за де-не-де вкритими снігами схилами, які час від часу змінювалися гарними статними будинками і хатинками, дахи яких були вкриті сріблястим сніжним покровом. І без того короткий сірий день швидко добіг свого кінця — поступився темряві та жовтуватим вогникам ліхтарів. Над головою в якусь мить увімкнулося світло, що трохи розігнало по кутах тіні, та Ян навіть бровою не повів. Схрестивши руки на грудях, він вперто дивився у вікно і не знімав навушників. Сережка у правому вусі колихалася в такт руху потяга, а тонкий чорно-червоний браслет неприємно сковував лівого зап’ястка.

Довгий гудок різким свистом перекрив музику у навушниках, і Ян зробив звук гучніше. Решта пасажирів майже увесь час блукала вагоном у своїх дурних невідомих справах, чим нестерпно дратувала; маленькі діти безперестанку лазили з нижніх полиць до верхніх і назад, ніби дикі мавпенята, що повтікали з зоопарку; запах дешевих цигарок і пива шлейфом тягнувся за чоловіками і жінками, які совали до тамбуру чи не кожну годину, аби трохи розвіяти свою нудьгу від нестерпно довгої подорожі. І хоч Ян не зважав на решту, все ж інколи погляд його темних очей сам собою ковзав по пасажирах. Тоді вони здавалися йому дивно пласкими, ніби жили в світі двовимірному, зі своїми дрібними проблемами, маленькими радощами, купою нездійсненних мрій та згубних звичок.

Ще два дні тому він і гадки не мав, що стане одним з них.

Ян прихилився до стіни і заплющив очі. Музика тарабанила у вухах важкими дисонансними акордами хард-року, та він їх майже не чув, як і слів пісні. Думками хлопець знову, чи не в двадцяте тільки за сьогодні, повернувся до того зловісного дня, коли йому стрельнуло в голову вкрасти разом з приятелями трамвай. Тоді то здавалося вкрай кумедною дріб’язковою забавкою, яка не мала жодних шансів закінчитися погано. Не було нічого легшого, ніж вдертися вночі у депо і за допомогою здібності — доторку і пари влучних слів — змусити охорону дістати потрібні ключі. Адреналін бурлив у крові, азарт притупляв розум, і відчуття абсолютної влади та безкарності п’янили не гірше від алкоголю. Вони — королі ночі, дітки впливових політичних та культурних діячів, обдаровані надприродними здібностями і обласкані вдачею, відчинили браму і, відчайдушно горлопанячи на спорожнілі вулиці, поїхали кататися на вкраденому громадському транспорті нічним Львовом.

Ян зітхнув ледь чутно. Мати забавки не оцінила.

По Янову душу у поліцейський відділок від Почесної варти, куди його з компанією притягли вже через якихось дві години, вона прислала свого асистента Віктора. Віктор був наче та оскома — завжди всміхнений і люб’язний, що від нього аж зводило щелепу, та як би не хотів — не позбудешся. Ян здогадувався, як саме він владнав ситуацію, бо вже через десять хвилин поліцаї відпустили старшокласника на всі чотири. Віктор мовчки, та вельми люб’язно (як завжди) посадив його в автомобіль і повіз додому. Всю недовгу дорогу до двоповерхового будинку по Чорновола Ян мовчав і з-під лоба споглядав вуличні вогні. Винуватити когось окрім себе було марно, та й тоді він не відчував провини. Йому було нудно і він знайшов спосіб розважитися. Чи велике діло?..

— Пані Еміліє, я привів Яна як ви і просили.

Мати вечеряла у їдальні за довгим столом, у дорогому костюмі світло-гірчичного кольору. Темне волосся однією гарно вкладеною хвилею спадало з лівого плеча, а в правому вусі яскраво біліла маленька перлинка. Перш ніж щось відповісти, вона відклала столове приладдя у бік і акуратно промокнула вуста серветкою.

— Дякую, Вікторе. Можеш йти.

— Так, пані.

Слухняний асистент нечутно щезнув, та його надто солодкий одеколон продовжував лоскотати ніздрі Яну навіть за відсутності власника.

Тиша, що запанувала у їдальні, тиснула хлопцю на вуха, та він вперто мовчав. Він і так знав, що довго мати не протримається: завжди зайнята у своєму інституті, Емілія Черненко переймалася лише наукою та реалізацією своїх винаходів. Тож максимум, на що вона була здатна — то зачинити його в будинку та лишити без кишенькових грошей на місяць. Однак для Яна то ніколи не було проблемою, бо він мав достатньо в заначці на чорні дні. А що стосувалося заборони виходити на двір — так і те непогано, бо як мінімум тиждень не буде ніякої школи зранку. Ян був свято переконаний, що саме так все і станеться, однак тоді не знав, як глибоко помилявся.

— Вкрасти трамвай… Ти хоч розумієш, скільки законів для обдарованих ти порушив?

Вона не підвищувала тону. Вона по життю того не вміла. Мати говорила рівно і спокійно, як голос з телефонного автовідповідача, що був позбавлений будь-яких інтонацій. Ян не дивився на неї і продовжував мовчати, втупившись поглядом у фіолетові ромби та трикутники, які були намальовані на картині, що висіла в дальньому кутку їдальні.

— Що ж, — знову почала вона, коли хлопець нічого не відповів. — Я намагалася йти тобі назустріч і закривала очі на всі твої витребеньки. Та цього разу ти перетнув межу. Збирайся. Через три дні поїдеш до дядька Степана у Кривий Ріг. Продовжиш навчання там.

Ян кліпнув і вся його внутрішня впевненість в тому, що все якось минеться, раптом розвалилася як картковий будиночок, заливши по собі відчуття гніву і дикої несправедливості.

— Куди? — недовірливо вирвалося в Яна. У нього в голові не вкладалося те, що він щойно почув. — У Кривий Ріг? Та я навіть не знаю, яка то область!

— От заодно і з’ясуєш, — відповіла Емілія і відвернулась, ніби розмову вже було завершено. Яну тільки й лишалося, що дивитися на блискуче темне волосся свої матері і безпорадно хапати ротом повітря. Вона не може… Вона не могла так вчинити!

— Мамо!.. — обурено почав був він та Емілія лише махнула рукою. Ян навіть збагнути нічого не встиг, як поряд з’явився усюдисущий оскомний Віктор і без зайвих слів начепив блискучого чорного браслета хлопцю на лівий зап’ясток. Коли той замкнувся з ледь чутним клацанням, старшокласник зойкнув, відчувши, як щось прокололо його шкіру, ніби голкою. Ян поглянув на браслет і побачив, що той майже одразу частково змінив колір з чорного на червоний.

— Що за?.. — почав був він і недобре передчуття накрило його по самі вуха. Шкірою пробіг мороз. — Що це в біса таке?!

— Ти ж не думаєш, що я відправлю тебе на інший кінець країни отак просто? Твій дядько Степан — звичайна людина, тож маніпулювати ним, чи кимось іншим в Кривому Розі безкарно я тобі не дозволю, — відказала Емілія і повернулася до приголомшеного сина. — Цей браслет зав’язаний на крові і блокує твій дар. А зняти його зможе лише твій звичайний кровний родич. Тож в дорозі раджу як слід подумати над своєю подальшою поведінкою.

— Дідько! — сердито вигукнув Ян. — Ти не можеш так зі мною вчинити! Втратити здібність це майже те саме, що цілодобово ходити голим! Ну подумаєш якийсь там трамвай! Я ж нікого ним не переїхав, аби заслужити таке!

— Добре, сьогодні це трамвай, Яне, а завтра що? — вона втомлено схрестила руки на грудях. — Потяг? Літак? Супутник? Чи може одразу ракету і в космос?

— Та ліпше вже й справді в космос…

— Я все сказала, — відрізала Емілія і Ян замовк, зрозумівши, що сперечатися марно. — Віктор подбає про квиток на потяг і щоб ти без пригод дістався своєї нової домівки.

— Квиток на… що? Ма, та годі! — відчайдушно вигукнув хлопець. — Я не хочу їхати в ту діру! Та ще й потягом… Це так довго! Дай хоч телепортаційною станцією скористатися!..

— Подякуй, що не на трамваї поїдеш, — кинула вона у відповідь і вже через кілька секунд зникла за поворотом у коридорі, лишивши сина смакувати наодинці гіркоту розбитих вщент сподівань на те, що все минеться.

Ян намагався сперечатися, намагався втекти від Віктора, і всілякими способами намагався зняти з себе дурного браслета, та все марно. Як і казала мати — три дні, і ось він вже трясеться у найдешевшому плацкартному вагоні, що більше схожий на древнє пересувне пекло в якому смердить хлоркою, шкарпетками і цигарками, в компанії найзвичайнісіньких людей і ненавидить весь світ довкола.

Ян був навіть радий, коли світло в вагоні вимкнули і навкруги запанувала відносна тиша. Він зняв навушники, влігся на свій жорсткий матрац і сердито дивився на підлогу, де час від часу мчали химерні тіні. Помірна тряска в якусь мить зрештою заколисала хлопця. Змучений від злості та роздумів щодо несправедливого покарання він таки заснув.

А коли прокинувся вранці, то не впізнав пейзаж за вікном.

Величні засніжені схили змінили неосяжні степи стерна, сухостою та чорні поля, що тягнулися далеко за обрій. Гарні заміські будиночки, ніби хто їх прокляв, перетворилися на вбогі халупки зі старими шибками, облізлою фарбою на дверях та звичайним колючим дротом замість огорожі. Похмуре молочно-сіре небо висіло над цими темними землями цупкою ковдрою і породжувало ще більшу зневіру. Одне селище змінювалося на інше, та картина в цілому лишалася однаковою. Ян почав смутно здогадуватись, що мати відправила його назад у часі в справжнє Середньовіччя.

— Місце 47, станція «Рокувата», — звернулася до Яна провідниця. — Готуйтеся, прибудемо через сорок хвилин.

Хлопець кивнув, зітхнув і кинув з-під лоба ще один похмурий погляд на вікно.

Ян знав про дядька Степана тільки те, що той був молодшим братом його покійного батька, і що він зі звичайних. Хлопець його не пам’ятав, бо був ще зовсім малим, коли вони бачились востаннє, тож гадки не мав, що то за людина. Одне Ян знав точно — так чи інакше, а він змусить дядька або зняти дурнуватого браслета зі свого зап’ястка, або ж, у крайньому випадку, дістане трохи грошей на квиток додому, чи до Києва — він мав там знайомих і цілком міг в них перечекати непевні часи. Без дару, звісно, далеко не розженешся, однак ліпше так, ніж жити за чужими правилами з зовсім незнайомим чолов’ягою і ще бозна-ким.

Коли потяг зупинився на веселій зеленкувато-рожевій станції з великим написом «Рокувата», Ян застібнув куртку, закинув за спину наплічник, взяв сумку і поплентався до виходу. І щойно він спустився на перон, як в обличчя йому одразу вдарив вітер, що доніс із собою запах дощу і вихлопних газів.

— Гей, Яне!

Не встиг хлопець зорієнтуватися, як з юрби людей, що зустрічала інших пасажирів на станції, до нього хутенько вийшов усміхнений худорлявий чоловік років сорока. Вигляд він мав трохи занедбаний, як і весь його одяг, і зачіска, однак посмішка здавалася доброзичливою і цілком щирою.

— Ледь тебе впізнав, дивись, як ти виріс! — вигукнув Степан, з яким Ян виявився одного зросту. — Блондином став, та й сережка у вусі… Це мода така зараз у вас у Львові?

Ян знизав плечима.

— Та щось типу того.

— Цікаво… А я ж твій дядько Степан, до речі, — ніби згадавши, що не відрекомендувався, сказав він і простягнув руку. Ян без ентузіазму потис її. — Впевнений, що ти мене не пам’ятаєш, та то не страшно. Познайомимось ще раз, еге ж?

Він змовницьки підморгнув і намагався був взяти його сумку, та Ян не дав.

— Я сам.

Дядько дещо збентежено поглянув на хлопця, та через секунду посмішка знову повернулася на його обличчя.

— Що ж, добре. Тоді ходімо, хлопче, повезу тебе додому.

Після цих слів Ян трохи пожвавів.

— У вас є своя машина? — поцікавився він і одразу поглянув на стоянку унизу. Сам факт, що не треба було їхати громадським транспортом, трохи підняв йому настрій. Досить з нього.

— Так, он моя старенька стоїть, — всміхнувся дядько, махнувши кудись у бік і Ян, повернувши голову побачив автівку кольору какао з молоком, яка, зважаючи на вигляд, була старша від нього як мінімум в два, а може навіть і в три рази.

«І цей мотлох все ще їздить?» — хотів запитати Ян, та вчасно припнув собі язика. Якщо він бажав, аби дядько зняв браслета, варто було побути ввічливим хоча б у перші десять хвилин знайомства.

Коли вони підійшли до машини, Степан відчинив багажник і Ян поклав туди сумку. Потім трохи роззирнувся навкруги: незвично широкі дороги і вулиці, старі п’ятиповерхівки і дрібні магазинчики хіба що не в кожному вікні перших поверхів. Зі станції раптом долинув жіночий голос, що повідомляв про відправлення потяга і Ян озирнувся. З важким серцем він спостерігав за тим, як остання ниточка, що зв’язувала його зі справжньою домівкою, щезала.

— Ну ж бо, сідай, — люб’язно запросив Степан і Ян неохоче сів у салон. Крісло було незручним, та навіть попри штучний ароматизатор у вигляді ялинки, всередині майже до нудоти смерділо паливом. — Ти голодний, чи може пити хочеш? Я взяв з собою канапки і чай в термосі про всяк випадок, бо нам ще півгодини їхати.

— Та ні, дякую, — від однієї думки про канапки з запахом бензину шлунок ледь не скрутився в вузол.

— Ну як знаєш, — дядько вставив ключа у замок запалювання і завів машину. Ян про себе чи не вперше в житті помолився, аби доїхати неушкодженим.

Кривий Ріг виявився сірим, тихим, і вкрай неквапливим містом, що було дуже дивно, якщо враховувати ширину і довжину його доріг. Тролейбуси і маршрутки, повз які вони проїжджали, котилися майже порожньою дорогою ніби на завтра. Люди, що йшли тротуаром, нікуди не поспішали і не зіштовхувалися одне з одним. У Львові ранком суботи страшно з хати виходити, аби не задавили і не забили, особливо на Привокзальній, а тут хоч галопом скачи, та, певно, нема сенсу…

— Про школу твоя мама домовилась, — сказав дядько і Ян повернувся до нього. — Я, до речі, там працюю завгоспом, так що раптом виникнуть якісь проблеми чи питання — звертайся. А школа наша, вона ж сумісна, ти знаєш?

— Сумісна? — не зрозумів Ян.

— Ну, колись то було дві окремих школи — одна з обдарованими учнями, друга зі звичайними. Однак через брак фінансування було вирішено їх з’єднати. Так що огорожу між ними прибрали і подвір’я збільшили, — дядько всміхнувся. — І от що я тобі скажу: що звичайні, що обдаровані — тепер ненавидять фізкультуру ще більше ніж до того.

Яну фізкультура була до лампочки, бо він взагалі не збирався затримуватися надто надовго в цій дірі, однак з ввічливості таки вичавив з себе посмішку. Вчитися з чайниками в одній будівлі? Та ліпше вже піти пішки назад до Львова.

Ніби прочитавши Янові думки, дядько скосив очі на його руки і кивнув:

— Твоя мама розказала про браслет і про те, як ти його отримав. Трамвай, так? Оце, певно, весело було.

Цього разу Ян поглянув на дядька зі слабкою цікавістю. Поки що він був єдиним з дорослих, хто саме так прокоментував його витівку.

— Було. Допоки хтось поліцаїв з Почесної варти не викликав.

Степан розсміявся.

— Ми з твоїм батьком теж у юності всілякі дурниці коїли… Однак, тс-с, я тобі цього не казав. Красти трамвай було безглуздо і вкрай небезпечно.

— Та я вже ніби второпав, — пробурмотів Ян собі під носа. Він трохи помовчав, а потім все ж вирішив ризикнути — дядько здавався наче людиною непоганою — і запитав: — Ви можете зняти браслета? Мама казала, що це може зробити лише мій кровний родич. Не хочу йти в нову школу беззахисним.

Степан підібгав губи і враз якось знітився.

— Яне, не те, щоб я не хотів… Пробач, та це покарання твоєї мами і я не можу отак просто його скасувати. А щодо школи, то ти не переймайся: оскільки вона сумісна, там під час занять всі обдаровані схожі браслети носять, аби випадково не наробити біди якої звичайним учням. Звісно, лише на час навчання і перебування у стінах закладу…

— Добре, я зрозумів, — Ян повернувся назад до вікна і подумки обізвав себе бовдуром. І на що він взагалі сподівався? Ясно ж, що мати про все подбала заздалегідь. Нема в кого просити порятунку, нема на кого покластися, та нехай.

Ян не збирався здаватися так легко.

За решту шляху більше ніхто не зронив ні звуку і незручна тиша тяжіла в салоні старої автівки аж допоки дядько не зупинився біля триповерхового будинку з двома під’їздами. Тут було невеличке подвір’я, поросле травою, а одразу за ним — дитячий садок і майданчик. Звичайна тиха вуличка зі звичайними будинками і людьми.

Дядько дістав сумку з багажнику і пішов відчиняти під’їзд. Ян закинув на плече наплічник і послідкував за ним.

— Ось, чотири сходинки і ми вже вдома, — весело відказав Степан, коли вони зайшли всередину, і раптом голосно зойкнув: — Уй, хай йому!..

Спочатку Ян не зрозумів, що сталося, а потім несподівано побачив під ногами маленьких і метушливих іграшкових динозавриків, які хутко чкурнули вниз сходами до виходу і щезли за поворотом через лічені секунди.

— Чекай, Яне, — Степан поклав сумку біля чорних залізних дверей і пішов назад на двір. Зупинився навпроти під’їзду і гаркнув: — Лізо! Лізавета! Гей, чуєш мене?

Ян теж вийшов з під’їзду, аби подивитися, що відбувається. Вікно балкону другого поверху відчинилося і в проймі з’явилася голова дівчини з кумедною рудою гулькою на голові. Ян подумав, що незнайомка могла бути його ровесницею.

— Вітаю, дядьку Степане, що сталося? — запитала дівчина, здмухнувши гривку, що падала їй на очі.

— Скажи Сергійкові, щоб тримав своїх динозаврів при собі, бо один з них щойно прокусив мені чобота! Добре, що то старі чоботи, а якби нові?

Ліза зробила глибокий вдих.

— От гівнюк малий! Не хвилюйтеся, дядьку, зараз я піду і дам йому хорошого прочухана!

— Дякую, дівчино, — з полегшенням відказав Степан, аж раптом його погляд впав на Яна. — О, до речі, Яне, це Ліза, твоя майбутня однокласниця. Лізо, це мій небіж, Ян.

— Привіт! — помахала вона, приязно посміхнувшись, на що сам хлопець тільки пирхнув і відвернувся.

— Лізо, не забудь про Сергійка, — нагадав Степан, чи то не зауваживши, чи то не звернувши уваги на грубість хлопця. — І так ледь з клопами з підвалу розібралися, ще нашестя іграшкових динозаврів не вистачало!

— Звісно, я про все подбаю, не хвилюйтеся, — запевнила дівчина. Вона зачинила вікно балкону, та Ян все одно почув, як голосно вона крикнула: — Сергію! А ну ходи-но сюди, малий!..

— От тепер я спокійний. Та дитина своїми іграшками кого завгодно до інфаркту доведе, — відказав дядько і поплескав Яна по плечу. — Але то таке. Ходімо, хлопче, відпочинемо, вип’ємо чаю з дороги…

Дядько відчинив двері квартири, зайшов і увімкнув світло. Очам Яна постав манесенький коридорчик з прямим виходом до вітальні. Тут були полички для взуття і дзеркальна шафа для одягу.

— Не соромся, проходь, — вів далі дядько, після того як вони роззулися і зняли верхній одяг. — Квартира, звісно, невеличка і давно вже потребує ремонту, однак наразі трохи то складно… Направо кухня і ванна кімната. У вітальні я живу, а ти займеш кімнату ліворуч.

Квартира й справді була тісна: Ян міг би закластися на що завгодно, що одна його власна кімната в будинку у Львові була більша за все помешкання дядька. У вітальні стояв розкладний диван, телевізор, пара старих крісел, журнальний столик і комод з одягом. На підлозі лежали декілька потемнілих від часу килимів, що були покликані не стільки утримувати тепло, скільки закрити пощерблену підлогу, фарба на якій де-не-де потріскалася. Світлі шпалери були вкриті дивними темнуватими плямами різних форм і розмірів. Про себе Ян подумав, що у більш вбогій квартирі він ще не був.

Однак коли хлопець прочинив двері у своє нове помешкання, то на мить завмер спантеличено.

Кімната виявилася довгою і вузенькою, та містила в собі окрім письмового стола з комп’ютером велику книжкову шафу, шафу для одягу та двоярусне ліжко.

— Це кімната мого пасинка Матвія, — пояснив дядько і ця новина буквально стала для Яна вишенькою на торті з неприємних несподіванок. — Його мама померла, тож ми живемо з ним вдвох. Зараз він у бабусі з дідусем у селі, та повернеться в понеділок зранку. Коли я дізнався, що ти приїдеш, то дістав з гаражу старе двоярусне ліжко, що належало нам з твоїм батьком. Не хвилюйся, воно міцне, — дядько показово постукав по каркасу зі змученою посмішкою. — Матвій спить унизу, якщо ти не проти.

Перспектива ділити кімнату з іншим хлопцем, особливо коли сам  Ян двадцять чотири години на добу був без здібності, привабливою геть не здавалася. І бажання втекти звідси якнайдалі стало лише сильнішим.

Дістало!

— Скільки йому років? Він обдарований?

— Е… Ні, — похитав головою Степан після недовгої паузи. — Він твій ровесник, вчиться зі звичайними дітьми в протилежному від твого корпусі школи. Матвій тихий, спокійний хлопчина. Я певен, ви поладнаєте, не переймайся. Тож… Ласкаво просимо. Почувайся як удома. А я поки що піду поставлю чайника.

Дядько пішов на кухню, а Ян зняв наплічника і сердито жбурнув його на нижнє ліжко.

Удома, аякже. Його дім міг бути де завгодно, та тільки не тут.

*** 

У першу ж ніч на новому місці Ян і ока не стулив: як виявилося, мати квартиру означало ділити своє життя не тільки зі співмешканцями, а ще й з сусідами за лівою стінкою, за правою, та ще й згори. Перші пів ночі хлопець слухав вереск Лізи і тупотіння зі стелі, другі — телевізор сусідів за стінкою. Коли телевізор таки замовк, сусіди з іншого боку вирішили, що ранок неділі — ідеальний час для того, аби почати генеральне прибирання. Тож коли загудів пилосос, Ян тільки безсильно застогнав у простирадло і закрив вуха подушкою.

Ліпше б до церкви сходили, паскудники…

— О так, — співчутливо промовив дядько Степан, коли вранці Ян поскаржився йому на надто тонкі стіни. — Ти не звик до такого, розумію. Та то тільки у вихідні — по буднях зазвичай тихіше. Але якщо баба Ганя зі своїм телевізором буде тебе діставати, ти їй постукай в стіну добряче. Вона вже навчена, зробить тихіше.

Він посміхнувся і продовжив пити чай. Ян, який був надто дратівливим і злим, після безсонної ночі, його веселощів не поділяв.

— Не хочеш вийти, прогулятися районом? В нас тут, насправді, нема так особливо на що дивитися, однак якщо хочеш…

— Ні.

— Гаразд, — не став наполягати Степан. Він зробив ковток з горнятка і дбайливо підсунув до небожа тарілку з печивом. — Завтра зранку я поїду за Матвієм, тож до школи тебе проведе Ліза і заодно розповість, що і як. Вона хороша дівчинка, тільки часом буває надто голосна… Та ти звикнеш.

Ян зовсім не бажав до неї звикати: ранком та скажена Ліза так голосно верещала на свого брата через зіпсований іграшками одяг, що він в деталях розчув все, що вона думала про свого Сергійка і його здібність. Певно як і взагалі весь будинок.

— А що вона вміє? — запитав Ян, бо такі речі завжди корисно було знати наперед. Дядько Степан зробив ще один ковток з горнятка, перш ніж відповісти.

— Ліза з імітаторів. Вона може копіювати речі, неживі предмети.

Ян подумки кивнув. Нічого особливого.

— Ясно.

За весь день хлопець так жодного разу і не вийшов з квартири. Дядько тактовно його не турбував: сам він після сніданку пішов на базар, а потім в гараж. Поки його не було вдома, Ян з цікавості трохи понишпорив по хаті. Позаглядав по шафах і шухлядах, потім увімкнув комп’ютер, щоб трохи розважитись, та той виявився під паролем, тож вилаявшись крізь зуби хлопець його вимкнув. Читати Ян не любив на відміну від того ж Матвія, який мав вражаючу книжкову колекцію. А ще той, з огляду на кількість списаних охайним почерком зошитів, був неабияким зубрилом і ботаніком. Один лише цей здогад навіював на Яна нескінченну нудьгу. У вітальні він якось натрапив на кілька альбомів зі світлинами: свого покійного батька і його старих, а також свої власні, коли він був ще дитиною. Останні фото були зроблені кілька років тому: на них був зображений дядько разом з покійною дружиною і чорнявим усміхненим хлопчиком, що мав великі блакитні очі. Ян одразу збагнув, що то певно і був Матвій.

Декілька разів впродовж дня хлопець намагався подзвонити матері, та кожен його дзвінок адресувався автовідповідачу. Коли його врешті дістало слухати один і той самий роботизований голос,  Ян взяв навушники і увімкнув музику на повну гучність, аби заглушити власні думки. Ненависний браслет на лівому зап’ястку неприємно холодив шкіру. Ян сердився і був ображений настільки, що навіть не вийшов на вечерю, хоча й чудово чув, як дядько кликав його кілька разів. Хлопець так і пролежав в самотності і темряві, не ворухнувшись, і вдав, що спить, коли почув, як прочинилися двері його кімнати. А потім й справді заснув. І цього разу проспав ніби мертвий аж до самого ранку.

— О, добре, що ти вже прокинувся. Ось тобі гроші на обід і ключі від хати, — відказав дядько, поклавши все на журнальний столик, коли Ян заспаний вийшов з кімнати. Сам Степан був вже одягнений і збирався на вихід. — Я лишив тобі сніданок на столі — обов’язково поїж перед виходом. Ліза зайде по тебе о восьмій, а я поїхав за Матвієм.

Він поплескав себе по карманах куртки і, впевнившись, що все взяв, перевів погляд на Яна і всміхнувся сердешно.

— Гарного тобі першого дня. Побачимось пізніше.

Хлопець невпевнено кивнув. Дядько одразу вийшов, зачинивши за собою двері.

Ян справді був дуже голодний, тож цього разу поїв як слід. Кинув до наплічника кілька зошитів, взяв гроші, ключі та пішов вдягатись. Він всерйоз обмірковував, а чи не послати все під три чорти, та замість школи просто погуляти десь, та коли в двері швиденько постукали, зрозумів, що такої можливості йому не дадуть.

Не надто охоче прочинивши двері, Ян побачив на порозі сяючу широкою посмішкою знайому рудоволосу дівчину і дуже товстого маленького хлопчика років десяти, в окулярах на пів обличчя.

— Привіт, Яне! — тоненько пискнула вона. — Я — Ліза, якщо раптом ти забув, ми вже бачились. А це мій брат Сергійко.

Сергійко з кумедно серйозним виглядом підібгав окуляри і довгим прискіпливим поглядом оглянув Яна з голови до ніг. Особливо велику увагу він приділив фарбованому волоссю і сережці у вусі.

— То ти брат Матвія? — врешті запитав він.

— Ні, — грубо відрізав хлопець, накинув куртку з наплічником і вийшов за поріг.

— Яне, давай я поможу тобі з ключами, — люб’язно знайшлася Ліза і спритно допомогла зачинити двері з чого він зрозумів, що їй це було далеко не вперше. Ніби прочитавши його думки, вона пояснила: — Дядько Степан ліпший друг мого батька, так що ми ніби одна дружня велика родина!

Якщо дівчина думала, що від цієї новини він прийде в захват, то вона сильно помилялася. Бажання втекти з цієї триповерхової божевільні одразу зросло в рази.

— То… Як там у Львові? Гарно? — почала закидати питаннями Ліза, щойно вони вийшли на свіже повітря. — От я там ніколи не була. Тільки на морі в Криму…

— А сережка у вусі не заважає тобі спати? — голосно перебив сестру Сергійко і перш ніж Ян встиг хоч якось відреагувати на питання, Ліза сердито шикнула на нього.

— Ти можеш не заважати, коли твоя сестра говорить? І взагалі, чого то ти раптом йдеш зі мною до школи? Ну ж бо, йди вперед, не заважай дорослим розмовляти!

Сергійко показово закотив очі.

— Теж мені, доросла, — фиркнув він. — А вчора ревіла над «Хатіко» ніби навіжена.

— А ну закрийся, малий зраднику, не то я всі твої «Лего» з вікна повикидаю!..

Ян не зважав на суперечку родичів і просто мовчки йшов вперед. Скориставшись тим, що на нього ніхто не зважав, він роздивлявся околиці. Підлітки перейшли через широку дорогу, минули невеличкий парк зі старими фонтанами, потім ще раз перейшли майже порожню проїжджу частину, пошарпаний торговий центр і пірнули у двори п’ятиповерхівок. Там біля одного з будинків стояла дівчина в довгому пальто кольору пудри, окулярах і двома темними косичками, що визирали з-під рожевого берету.

— Настю! — раптом гукнула Ліза і привітно помахала дівчині. Ян подумки зітхнув. Ну клас, ще одна. Мало було йому галасливих брата і сестри…

— Привіт, — приязно промовила дівчина, коли вони підійшли ближче. Ян лише неохоче кивнув.

— Це Настя, моя подруга і однокласниця, — пояснила Ліза. — Настю, це Ян, небіж дядька Степана. Він тепер буде вчитися з нами! Хіба не чудово?

— О, то ти двоюрідний брат Матвія? — запитала вона і це раптом зірвало всередині Яна якусь невидиму стіну. Він ще навіть не був знайомий зі своїм сусідом по кімнаті, проте вже починав біситися від однієї згадки його імені.

— Він мені не брат! — сердито гаркнув Ян і присутні дівчата разом з Сергійком синхронно здригнулися. — Він лиш пасинок мого дядька, а я його рідний небіж! Що не ясно?

Запала довга незручна пауза. Анастасія невпевнено поглянула на Лізу, а потім промовила ледь чутно:

— Пробач, я нічого такого не хотіла.

— Так, вона ж нічого такого не хотіла, Яне! — широко всміхнулася Ліза і поспішила перевести розмову. — Давай ми ліпше розповімо тобі про наш клас, так? Тобі, певно, цікаво, хто там на що здатен, еге ж?

Ян лише похмуро зиркнув на них з-під лоба і пішов уперед — він вже бачив огорожу школи, тож здогадувався, що саме туди і мав йти.

— Тож, е, я — з імітаторів, можу скопіювати що завгодно окрім органіки. Ось, — вона зняла з пальця каблучку, сховала її в долонях і заплющила очі. Пройшло кілька секунд. Коли Ліза розкрила долоні Ян побачив, що в неї їх було вже два. — Копія зникне через кілька годин. Такий собі дар, насправді, — трохи знітилася Ліза і одразу ж вказала на подругу. — А от Настя з технологів. Вона вміє робити усілякі технологічні штуки, по типу браслетів, що ми носимо в школі.

Після її слів Ян скосив очі на дівчину з косичками. Технологиня… Вона мала такий самий дар, як і його мати. Настя йшла трохи осторонь по інший бік від Лізи і дивилася кудись перед собою. Ян в ту мить трохи пожалкував, що так необачно зірвався через її слова. Якщо вона з технологів, то, можливо, могла б зметикувати як зняти блокування з його бісового наручника…

— Ну, сама офігенна в нас Тоня — наша староста, — продовжувала Ліза. — Вона президент учнівської ради, дуже розумна. Тоня з діячів — маніпулює пам’яттю і спогадами. Я вважаю, це дуже круто. А більшість з класу — природники. Вирощують рослинки, займаються погодою, опановують стихії… О, до речі, поза школою бережися Сашка Рудого, бо він як чхне, то тебе здує на інший кінець вулиці.

— Це вона з власного досвіду знає, — з широкою посмішкою вставив Сергійко, захихотівши, за що майже одразу дістав потиличника.

— А ще в нас є Геник Герега, — як нічого не сталося, мовила далі Ліза. — Ніколи не бери в нього грошей, бо він ще той гад і його профіль — інклюзія. Лишить без штанів — оком не встигнеш змигнути.

— Я би собі такий дар як в нього теж хотів! — із захватом проговорив Сергійко. — Тоді б я міг їсти тістечок скільки заманеться!

— Та ти вже сам як тістечко!..

— А яку здібність ти маєш? — запитала раптом Настя, тож Ліза і Сергійко теж з цікавістю поглянули на Яна. Хлопець відчув, як проти волі запалали його вуха.

— Я з діячів, — відказав він, бо це все, що їм потрібно було знати. Краєм ока хлопець побачив, що супутниці лише невпевнено перезирнулись між собою. Ясна річ, що вони очікували подробиць, та він був не в настрої розповідати. Однаково продемонструвати свої вміння Ян ніяк не міг.

— Ну, що б це не було, я впевнена, що в тебе крутий дар! — промовила Ліза, аби заповнити незручну паузу. Ян машинально натягнув рукава куртки по самі пальці, аби нові знайомі випадково не побачили браслета. 

Синопсис