Схованка моїх світів

На прямокутній деревʼяній коробці були вирізьблені чорти, відьми, вовкулаки, та інші міфічні істоти. Не зважаючи на відсутність кольорів персонажів було легко відрізнити, так як фігури були дуже чіткі та деталізовані. Ден обережно провів рукою по поверхні, та спробував підняти коробку, але вона з однієї сторони відкрилася і стало видно, що це була зовсім не скриня. Вставлена в деревʼяну палітурку, перед ними на столі лежала книга. Школярі здивовано переглянулися і Ден повільно відкрив книгу. На першому аркуші великими, каліграфічно написаними від руки буквами була назва – «Схованка моїх світів». Ні автора, ні видавництва, ні року випуску – решта сторінки була порожньою. Ден перегорнув перший листок. На наступній сторінці була картинка, так само намальована від руки звичайними кольоровими олівцями. З першого погляду, картинка скидалася на дитячі каракулі, але придивившись, можна було побачити чіткі лінії, тіні, які відкидала зображена істота, навіть плавні градієнти. Посередині малюнку, виючи чи то від люті, чи від болю, була зображена істота, схожа на вовка, яка стоїть на двох зігнутих лапах та розривала на грудях людську футболку. На спині, під коміром футболки, у звіра була густа сіра грива, а у відкритій щелепі гострі ікла.
– Це ж вовкулака. – тихим голосом, ніби боячись привернути увагу намальованого персонажа, застогнав Ден.
Яна стояла непорушно, з виразом захвату та здивування на обличчі. Денис перегорнув ще один аркуш. На ній була назва істоти. Як і здогадався хлопець – це був вовкулака, та його опис на кілька сторінок. На наступних аркушах були зображені інші міфічні персонажі. Школярі, спочатку не вимовляючи ні слова, роздивлялися картинки та читали їх назви. Потім стали згадувати міфи з уроків української літератури. Їм траплялися богатирі, домовики, лісовики та інші міфи українського походження. На одному із зображень вони упізнали Мавку. Але ця сильно відрізнялася від тої, яку описувала Леся Українка. Звичайно, Мавка згадувалася і в інших відомих творах, але школярі знали її тільки з драми-феєрії Лесі, та переглянутого більш ніж годину тому мультфільму в кінотеатрі. У творі письменниці, її образ втілював роль краси та вірності, в пробудженні духовних сил людей, і взагалі, в «Лісовій пісні» вона була позитивним персонажем. В описі, що лежав у них перед очима, Мавка була гарною дівчиною, на спині якої не було шкіри, тільки відкритий хребет. Також, вони прочитали, що її первісною назвою була «навка», і ними ставали діти, які померли нехрещеними.
Перегорнувши ще кілька сторінок, вони зупинилися на зображенні чоловіка в білому одязі та червоних черевиках, з травою та колоссям замість волосся, бороди та вус та чорною, як земля, шкірою. Навколо чоловіка була висока трава, такого ж кольору, як його волосся.
– Ще один лісовик?
– Польовик – перегорнувши сторінку, прочитала Яна, а потім задумалась і додала – я знаю про нього.
– Звідки?
– Бабуся розповідала. У них в селі дуже поважають польових духів. Кажуть, що ті оберігають жнива, тому їм присвячують різні обряди та пісні.
Дівчина провела пальцем по рядку, який був виділений червоною ручкою, та зачитала слова:
«Між могутніми стеблами рослин,
Біля похилого дерева дрімає
Охоронець місцевих долин,
І в руках своїх спокій тримає.
Блакитне полумʼя ока яскравого
Оживить кожну впалу стеблину.
Другий камінь з-під чуба золотавого
Помститься за рідну долину.»

Ледь дочитавши до кінця рядка, Яна різко подивилася на зображення польовика, яке просвічувалося з попередньої сторінки. Воно стало чіткішим, а через декілька секунд зовсім набуло вигляду лицьової сторони. Зараз картинка виглядала ще більш детальною, ніж коли вони її переглядали. Яна відсахнулася, а трава на малюнку заворушилася. Польовик дивився дівчині прямо в очі, а тоді… зник. Перед ними лежала розгорнута книга, на якій була зображена тільки трава, яка ворушилася від вітру. Раптом, десь позаду почувся запах свіжоскошеної трави та звук шарудіння сіна. А тоді всі відчуття почали покидати їх, світло згасало, ноги стали ватними.
Їх повністю огорнула темрява. Зір повернувся не відразу. Вони лежали на землі, відчуваючи під тілом голу землю. Обличчя пощипував свіжий вітерець. Тоді перед очима почали зʼявлятися образи високої трави та вечірнього зоряного неба. Яна відшукала поглядом Дениса. Він лежав поряд з наляканим та здивованим виразом обличчя. Якийсь час вони лежали нерухомо, тільки кліпаючи, та не вимовляли ні звуку. Нервово озирнувшись, вони сподівалися побачити людей з відеокамерами, які скажуть що це тільки розіграш, або щось в цьому роді. Але навколо не було ні душі. Вся місцевість вказувала на повну відсутність чогось живого, окрім рослин та вітру. Ніби поле, на якому вони знаходяться, належало тільки природі, і кожному, хто втрутиться в її справи, погрожує покарання.
Денис намагався опанувати себе. Він встав, обтрусив одяг від трави та озирнувся. Подав Яні руку. Невпевнено, дівчина прийняла допомогу та піднялась. Вдвох вони почали оглядатися, стараючись зачепитися хоч за якусь дрібну деталь, хоч за найвіддаленіший натяк на вихід. Але окрім безкрайнього високого поля не було нічого. Погляд Яни зачепився на ледь помітному отворі між стеблами травʼянистих рослин. Дівчина підійшла вперед. Денис вирішив, що краще не втрачати її з поля зору, тому рушив вслід за нею. На місці, до якого вони дійшли, трава розступалася, ніби хтось тут нещодавно проходив, але слідів взуття не було. Отвір був не широким, але досить видимим, тому на близькій відстані його легко можна було відрізнити. Вони пройшли шляхом, який вказувало поле, стежка петляла то вправо, то вліво, а згодом, вони дійшли до місця з якого почали. Між високими стеблами було чітко видно розчавлені від ваги тіл підлітків рослини. А повернувшись назад до отвору, з якого вони тільки що вийшли, не побачили там нічого. Отвір просто зник.
– Та що за чортівня? – першим порушив тишу Денис.
– Тихо – Яна перелякано озирнулася.
– Нас хтось розігрує, як першокласників, дивиться за нами, ховаючись десь серед цього поля.
– А як ми взагалі опинилися посеред поля? Як ти це поясниш?
– Що ти хочеш сказати? Що чарівна книга засмоктала нас у дивовижний світ польових духів? Це тобі не «Джуманджі», трясця тобі. Ми знаходилися в будинку, де щодня тусуються наркомани. Ніяких тобі чарівних книжок, мавок та польовиків. З чарівного там міг бути тільки порошок та шприци!
З кожним словом спокій та здоровий глузд хлопця все розсіювався, а голос ставав все гучнішим та більш нервовим. Яворська з усіх сил намагалася зберігати спокій. Вона і сама не вірила в те, що якась дивакувата книга магічним чином перенесла їх в паралельний вимір. Точніше, не могла в це повірити. Її мозок вперто відкидав це твердження, намагався підібрати пояснення та більше схилявся до Денисового варіанту. Але підсвідомість підкидала все більше провокуючих запитань, відповідей на які мозок дати не міг.
Вірить вона в реальність того, що відбувається, чи ні, але вона точно знала, що паніка в будь якому випадку не допоможе вирішити їхні проблеми. Тому вона підійшла до Дениса ближче, обережно однією рукою обхопила його запʼястя, а іншу поставила йому на плече та подивилася в його темні, сповнені гнівом, карі очі.
– Краще подумаємо спокійно, впевнена, ми знайдемо цьому пояснення і зможемо звідси вибратись, якщо будемо зберігати спокій. Просто не кричи і…
Не давши дівчині закінчити речення, Бойчук вирвав руку та зарепетував ще сильніше.
– А то що? Боїшся розгнівати польових духів? Тоді я тебе розчарую, ми їх вже розгнівали своєю присутністю!
Ден, більше не стримуючи емоцій, почав бігати полем, відштовхуючи та заламуючи руками колосся. Він хаотично рухався то в одному напрямку, то в іншому, шукаючи щось, або когось. Взагалі він сам не знав, що шукав, просто панічно оглядав все навколо. Яна намагалася не втрачати його з поля зору. Обережно відгинаючи рослини та стараючись завдавати мінімум шкоди, дівчина тупцяла майже на одному місці, не зводячи погляду з хлопця. Але раптово подув сильний холодний вітер, метушливо теліпаючи колосся. Різкий холод защипав очі, змусивши зіщулитись, і Яна інстинктивно закрила обличчя руками. Поступово вітер зник. Опустивши руки, дівчина почала оглядатися. Поле стерло всі сліди Денисової присутності. Навколо була тиша, залишився тільки легенький вітерець, а всі зімʼяті та зламані хлопцем стебла повернулися на свої місця та невимушено посміхалися місяцю та зорям. А тепер її саму остаточно огорнула паніка.
– Ден? – її голос прозвучав тихо і тремтів у ритмі з усім тілом. Вона повторила гучніше – Денисе! – відповіді не було.
Вона вже взагалі не знала в що вірить. Серце шалено калатало, по всьому тілі пробігали мурахи. Думки плуталися, одне питання перебивало інше і питань було значно більше ніж відповідей. Якщо все це правда, то Денис дійсно розгнівав польових духів своєю поведінкою, а це значить, що їй все ж не варто піддаватися емоціям, як би важко це зараз не було. З іншого боку, вона не має уявлення де зараз знаходиться її однокласник, чи все з ним в порядку і чи взагалі він ще живий. Яке покарання чекає на порушників польових законів? Вона це дізнається, тільки якщо сама спровокує місцевий суд. І зараз їй це здавалося єдиним можливим варіантом, так як єдине, що тримало її психіку в більш менш нормальному стані, це присутність Дениса.
До його зникнення вона навіть не помічала, що насправді не вона заспокоювала хлопця, а він її. Не зважаючи на його нестійкий та бешкетницький характер, разом з ним вона почувалася спокійно. Звичайно, він не був дуже сильним, або дуже сміливим, він навіть дорослим не був, вони ж однолітки, вчаться у восьмому класі. А зараз потрапили в халепу, яка навряд чи була б під силу навіть її батьку – майже двометровому працівнику поліції, з хорошою бойовою підготовкою та мʼязистою, дужою структурою тіла. Та все ж, цей незрозумілий позитив вселяв в неї надію. Все що відбувається навколо було просто божевіллям, але вона була впевненою, що вони швидко знайдуть рішення разом і зможуть повернутися. Що от-от опиняться в тому смердючому будинку, дивлячись на книгу в деревʼяній вирізьбленій палітурці, зрозуміють що з ними сталося і пояснення буде настільки легким та зрозумілим, що вони посміються і повернуться до друзів, із захопленням розповідаючи їм цю дивну історію.
До друзів… Максим з дівчатами зараз надворі, чекають на них. А що, як набридне чекати? Підуть і залишать їх самих? Або зайдуть в будинок, не знайдуть Дениса з Яною, подумають, що це вони їх залишили? Вони ж натраплять на книгу! І, можливо, теж попадуть сюди. Або в інший світ, залежно від того… Від чого? Як вони з Деном сюди потрапили?
Намагаючись прояснити думки, дівчина почала складати в голові події сьогоднішнього дня в хронологічному порядку: привітання батьків, підготовка до свята, зустріч з друзями, кінотеатр, парк, стежка, покинутий будинок, напівзруйновані сходи, другий поверх, книга. «Схованка моїх світів». Чиїх же? Окрім назви, про книгу більше не було жодної інформації. Ні імен, ні видавництва, ні сайту – нічогісінько. До цього питання слід повернутися пізніше, зараз на це часу не має. Важливіше питання в тому, що саме вирвало їх з рідного світу та перекинуло в цей чужий, незнайомий та безлюдний. Все ж таки, в Яни не залишилося сумнівів щодо правдивості ситуації. Вони знаходяться в якомусь паралельному вимірі, це точно.
Отже, вони зупинилися на зображенні польовика. Але вони так само детально розглядали інших істот також. Вони довго дивилися на вовкулаку, який зайняв почесне місце на першій сторінці після титульної. Не можна читати? Але вони читали про мавку, обговорювали розбіжність написаного в цій книзі від драми-феєрії Лесі Українки та мультфільму. Може це через те що дівчина прочитала декілька рядків вголос? Здається, так. Адже вголос вони читали тільки один уривок, тим паче, саме ці рядки були обведені червоним, і саме після цього їх перекинуло сюди.
Припустимо, з цим питанням вирішено. Тепер поставали інші, значно важчі: Як звідси вибратися? І де шукати Дениса?
Роздуми трохи заспокоїли Яну. Серце досі шалено калатало, все тіло здригалось від тремтіння, але думки ставали на місця. Вона заринулась у спогади бабусиних розповідей про польовика. Навряд чи все сказане буде співпадати саме з цим світом, але, можливо, якась інформація зможе допомогти.
Все село поважало польових духів. За легендами, вони дбайливо доглядають жито, захищають поле від шкідників. Особливо для хороших господарів. Яна згадала, як дідусь іноді вставав посеред ночі і ніс у поле каравай. Коли маленька онука запитала його, що він робить, то спочатку дідусь не відповів. Приклав палець до губ, мовляв: «Тссс…». А на наступний ранок шепотом розповів, що це пожертва для польовика, щоб бути з ним у гарних відносинах. А ще додав, що про пожертву ніхто не повинен знати. Це робиться в тиші, а зайвий галас може розгнівати духа.
Яна почала нишпорити по кишенях, шукаючи щось, що підійде для пожертви. Звичайно, в курточці випадково не заваляється каравай, але вона сподівалася, що польовик зрозуміє її ситуацію. В кишені були провідні навушники, гаманець з кількома сотнями гривень та старенький «Samsung». Вона ж зовсім забула про телефон. Дівчина намагалася його розблокувати, але він був вимкнений. Затримавши кнопку ввімкнення, екран ожив, але ні звʼязку, ні інтернету не було, тому вона заховала його знову в кишеню. В іншій кишені знайшлася одна шоколадна цукерка «ROSHEN». Яна оглянула цукерку, яку стискала в руці. Надії мало, але кращих варіантів не було. Озирнувшись, вона схилилася та поставила на землю цукерку. А тоді, обережно, стараючись не зачіпати стебла рослин, пішла просто вперед.
Тим часом, майже на кілометр далі від дівчини, відкрив очі Денис. Кілька секунд взагалі не розумів де він, хто він, а наступної миті ниючим болем пронизала права частина голови. Він зіщулився, приклав долоню до болючого місця та почав озиратися. Памʼять поступово поверталася, разом з наростаючим страхом та гнівом. Навколо було темно, сиро та мʼяко. Провів руками по землі та по сторонам, всюди була волога глина. Вставши на ноги, хлопець потягнувся рукою до верху. Там було невисоко, всього на пʼять сантиметрів над головою він торкнувся глини і та осипалась прямо на нього. Через утворений отвір полилося місячне сяйво. Незграбно викарабкавшись нагору, він знову озирнувся навколо і побачив такі ж краєвиди як і минулого разу, але Яни ніде не було. Його огортала злість та страх але знову втратити свідомість і опинитися ще в якомусь місці, можливо, навіть гіршому, бажання не було. Тому, намагаючись стримати себе та завдавати менше шкоди довкіллю, хлопець попрямував вперед.
Жодного разу не озирнувшись, Яна йшла вздовж поля близько десяти хвилин. Вона старалася не звертати та не збиватись зі шляху, щоб випадково не зробити коло. Окрім високого жита на горизонті не було видно нічого, тим паче зараз була ніч і дівчина ледь відрізняла землю по якій ходить. Іноді в небі пролітали кажани, а перед очима де-не-де зʼявлялися комахи, але більше нікого не було. Та раптом хтось сів їй на плече. Яна здригнулась від несподіванки та різко обернулася. Зі сторони в сторону, ніби образившись різким рухам дівчини, літала синиця. Вона злітала вгору та поверталася донизу, а згодом рвонула вперед. Яна направилась в сторону пташки. Та летіла швидко, але час від часу озиралася та маневрувала в повітрі, перевіряючи чи дівчина йде за нею. І Яна, не маючи інших варіантів, слухняно слідувала за пташкою. Поступово знову здійнявся легенький вітерець, але цього разу він ніби був на її боці. Розводив в сторони колосся, щоб дівчині було краще видно шлях, а в кінці утвореної вітром стежки виднілося високе тонке дерево. Синиця востаннє повернулася до Яни і, ніби попрощавшись, зробила невелике коло навколо своєї осі та відправилась високо в небо. І дівчина, вже прямуючи тільки за вітром попрямувала в сторону дерева.
Розглядаючи в руці зіжмакану обгортку від цукерки, під деревом сидів низенький старий чоловік. На ньому була довга біла сорочка, великий живіт був завʼязаний потертим червоним поясом, за яким ховався серп. Поверх травʼянистих локонів, які були замість волосся, красувалася соломʼяна шляпка. Яна зупинилася на відстані близько десяти метрів від нього, а так як було темно, то розгледіти його обличчя було важко. Але дівчина відразу здогадалася, хто саме сидить під березою. Польовик прийняв її імпровізовану пожертву і зараз виглядав досить дружнім, тому вона подалася вперед. Підійшовши ближче, Яна роздивилася його лице. Ще розглядаючи зображення в книзі, його глиняна шкіра справляла дивне враження, а зараз, стоячи прямо навпроти нього, здавалася ще химернішою. У чоловіка були різного кольору очі. Праве виблискувало яскравим блакитним полумʼям, а ліве, в тьмяному освітленні здавалося чисто чорним.
– Давно не куштував шоколаду. Хто ти, красуне? – його голос був мʼяким та шовковистим, з ледь чутним хрипом.
– Я… Яна.
– Ти не з Його родини. А той хлопчисько тим паче.
Від згадки про Дениса, по тілу знову пробігли мурахи. Вона досі гадки не мала, де зараз знаходиться її однокласник, чи все з ним в порядку, а те, з яким тоном про нього говорив Польовик, навіювало ще більше страху.
– Він не знав, він злякався і… ми випадково… не хотіли… – слова з тремтінням ледь вискакували у Яни з горла. Вона хотіла захистити хлопця, звичайно, якщо він ще живий, але одночасно не хотіла накликати гнів Польовика на себе.
– Тут раніше ніхто не зʼявлявся, окрім Хранителя та його нащадків. Як ви потрапили сюди?
– Ми випадково знайшли книгу і вона перенесла нас сюди. Ми не знали, що так трапиться, ми не хотіли…
Дівчина вже ледь стримувала сльози. Старий це помітив, піднявся та, неспішною ходою пошкутильгав до неї. Зірвавши одну соломинку з поля, він встромив її собі до рота та повільно обійшов Яну. Вона супроводжувала його наляканим поглядом та старалася вирівняти дихання. Чоловік заспокійливо торкнувся її плеча.
– Ми хочемо повернутися. Додому. Ми більше не потривожимо вас, обіцяю.
– І як ви плануєте це зробити?
Дівчина заглянула в його блакитне око. Інше тепер теж можна було роздивитися краще. Воно мало темний, смалянистий колір. Він вивчав її обличчя так само, як і вона його.
– Ви нам допоможете?
– Я не знаю, як звідси повертаються. Хранитель як зʼявлявся так і зникав, а окрім нього, як я вже сказав, тут не було нікого. Можу тільки влаштувати тобі теплий ночліг, а зранку вже сама подумаєш, що тобі робити.
– А Ден?
– Хлопця я не відпущу. Роботи тут багато, навчу його культури. А потім, як повернеться Хранитель, віддам йому, хай сам вирішує.
Сльози знову навернулися на очі дівчини. Попри мʼякість голосу, тон Польовика звучав впевнено і справляв таке враження, що він не поведеться ні на які вмовляння, а на те, щоб домовитися з ним, у неї не було жодних пропозицій. Раціональне мислення не спрацьовувало, тому в хід пішли емоції. Дівчина просто впала навколішки і заплакала. Вона не намагалася надавити на жалість, на відчуття провини, просто вона трималася увесь цей шлях і сил більше просто не залишилось.
Дідусь сів навпроти неї, схрестивши ноги, та знову почав роздивлятися зіжмакану обгортку.
– Кажеш, книгу знайшли?
Яна опустила руки, які перед цим ховали її заплакане обличчя.
– Так.
– Я нічого не знаю про ваш світ, про книгу та де її ховають. Я створений для того щоб оберігати та захищати своє поле, в справи Хранителя я ніколи не втручаюсь. Але раніше тут нікого не було. Можливо, з ним щось трапилось, як думаєш?
– Гадки не маю, де можна ховати такий… досить небезпечний скарб, – Яна намагалася підбирати слова обережно, – але знайшли ми її в… непередбачуваному місці. Думаю, вона точно мала бути не там.
Старий замислився. Якщо ці дітлахи потрапили до його світу, то так само тут може зʼявитися будь хто. Книга у відкритому доступі може становити пряму загрозу для його світу. І Хранитель. Він був для Польовика як рідний батько. Заходив він не часто, але завжди з приємними гостинцями та дружніми теревенями. З одного боку, чим йому допоможуть ці двоє підлітків? Але з іншого боку, зараз вони тут єдині. І окрім зухвалості та невідповідної поведінки хлопця, вони йому нічим не загрожують.
Ніби прочитавши думки Польовика, Яна все ж знайшла привід для домовленості:
– Якщо допоможете нам двом звідси вибратись, ми заховаємо книгу в надійному місці і спробуємо знайти Хранителя.
Не те, щоб невпевнені слова дівчини про «спробу знайти Хранителя» цілком задовільнили чоловіка, але на більше він і не сподівався. Тому тільки коротко кивнув головою. А тоді встав на ноги і обернувся.
– Як я і сказав, я ніколи не бачив, як Він виходить звідси, тому шлях вам доведеться шукати самим.
З цими словами чоловік почав просто розчинятися в повітрі. Яна хотіла зупинити його, але він вже перетворився в невагомий вітерець, який за секунду обернувся на сильний потік вітру та рвонув у сторону. Під потоком трава почала розступатися і в кінці довгої стежки дівчина побачила темну рухому пляму.
А на другому кінці дороги Денис розмірковував про те, що б сталося, якби вони не прочитали вголос ті рядки. Долаючи довгий шлях мовчки, хлопець вже дійшов до того ж висновку що і Яна. Вони б просто роздивилися зображення, а потім закрили б книгу і пішли додому? Вони б ніколи не дізналися про світи міфів та легенд, хоча в теперішньому становищі така думка його зовсім не розчаровувала, навпаки – краще б він цю книгу і не бачив ніколи. І в той момент з правої сторони він нього зʼявився сильний потік вітру, який поділив поле на дві частини, а в кінці цієї лінії височіло струнке дерево, від якого дівчина вже бігла в напрямку до Дена. Хлопець не відразу відрізнив що саме рухається в його сторону, було темно і Яна була ще далеко, але впізнавши силует однокласниці теж направився в її сторону.
Дівчина кинулась йому на шию та притисла до себе так сильно, що він ледь чутно пискнув. А потім теж зціпив руки за її спиною та міцно обійняв. Дівчина в деталях розповіла йому про все, що сталося за його відсутності і вони почали думати, що ж слід робити далі.
– То кажеш, він хороший? – Ден старався постійно дивитись під ноги, щоб не зачепити якісь рослини. Після того, як Яна розповіла все про Польовика, йому здавалось, ніби він на випробувальному терміні, і якщо ще раз розгніває духів то потрапить в ще гіршу ситуацію.
– Так, просто не треба було психувати й лаятися на його полі.
– А хто такий той Хранитель?
– Не знаю.
– А він що казав?
– Тільки те що він приходить, спілкується з ним, приносить ласощі та іноді приводить когось із своїх рідних.
– А щось конкретне? Імʼя, адреса, хоч зовнішній вигляд?
– Я не питала.
– То ми просто маємо відшукати таємничого чоловіка про якого абсолютно нічого не знаємо, навіть як він виглядає. Так, завдання на кілька хвилин.
– Ну вибач, я була надто зайнята тим, що вмовляла польового духа відпустити тебе. – Яна намагалася вдати ображений голос, щоб Ден не чіплявся до неї, хоча сама зрозуміла свою помилку і жалкувала про те, що не ставила потрібних запитань.
– Добре, для початку треба вибратись звідси. Ти бачиш хоч якийсь натяк на вихід? Він випадково не згадував про те, де це поле закінчується?
– Він казав що Хранитель зʼявлявся нізвідки і так само зникав.
– Чудово. Можливо якийсь підземний хід?
– Думаю, про це він би знав, він контролює все поле – рослини, тварин, землю, навіть вітер. Я думаю, це теж має бути якийсь портал. Якщо книга викинула нас просто посеред поля, то звідси має бути схожий шлях.
– То ми шукаємо книгу?
Підлітки знову почали озиратися. Навколо них не змінювалося взагалі нічого. Вони подолали вже великий шлях, але поле було без сумніву безкінечним. Яна намагалася пригадати, чи випадково книга не лежала біля них коли вони тільки потрапили сюди. Спогади про перші хвилини в цьому місці були розмитими через страх і нерозуміння того, що відбувається, але книги біля них не було. Такий великий та помітний предмет точно привернув би увагу. Отже, якщо книги поряд не було, а будь який інший предмет знайти просто нереально, то вони дійшли висновку, що повернутися можна тим самим шляхом, як і потрапити сюди – за допомогою слів. Не зважаючи на хорошу здібність запамʼятовувати текст, дівчині не відразу вдалося відновити в памʼяті слова. Зрозумівши, що блукати полем в пошуках невідомого предмету немає сенсу, Денис з Яною сиділи на траві та задумливо гладили долонями колосся. Згодом, спільним зусиллям відкопавши в памʼяті всі уривки фраз, їм вдалося відновити увесь текст.
Кілька секунд вони сиділи непорушно, не вимовляючи ні звуку і, здається, навіть не дихали. Але нічого так і не сталося.
– Може його потрібно саме прочитати?
– В тебе є ручка і папір?
– Так, а ще підручники з усіх предметів, кольорові олівці та щоденник з домашнім завданням. Я ж завжди в кіно ношу шкільний портфель. – Ден показав лямки неіснуючого портфелю.
– Можна спробувати в телефоні.
Яна вийняла з кишені куртки телефон подивилась на циферблат. Від того часу, коли вона востаннє виймала телефон минуло майже двадцять хвилин, отже вони тут вже точно майже годину. Дівчина відкрила нотатки, надрукувала текст і прочитала його в голос. Досі ніяких змін.
– Може помилка в тексті?
– Ми всі слова поставили правильно. Я памʼятаю звучання і ритм, з текстом точно все добре.
– Дай гляну. – Ден взяв у руки її телефон та уважно перечитав. – Ти розділові знаки не всюди поставила.
– Та яка різниця?
Ден додав коми та крапки, тоді Яна ще раз перечитала все вголос.
Цього разу чекати не довелося. Ледь дочитавши останнє слово, все навколо проковтнула темрява. Аромат трави зник, натомість повернувся запах сортиру. Шкіра відразу відчула зміну температури, а замість того, щоб сидіти на траві, вони зрозуміли, що стоять на ногах. Дівчина не відразу наважилася відкрити очі, тому сильно злякалася, почувши, як Денис різко закрив книгу. Ще майже хвилину вони роздивлялися, стараючись звикнути до цього світу, поглядали на закриту книгу та кілька разів зустрічалися поглядами, після чого відразу відверталися.

Синопсис