НАЗАВЖДИ

НАЗАВЖДИ

Кен нахилився над  дзеркальною гладдю озера. Його великі очі моргали та збільшувалися у ледь помітній хвильці, що тихо витанцьовувала на сяючій поверхні. Губи, тонкі та бліді, трохи ворушилися. Копитця кентавра то набухали, то зменшувалися у відображенні. Колихалося у водяному темному склі все тіло людини-коня.

Іншого разу Кен почав би роздивлятися себе, милуватися досконалістю ліній, але не сьогодні. Ліс позаду нього загрозливо зашелестів, одночасно у повітря зірвалися сотні птахів. Вони піднялися в небо, затулили сонце, почали шукати здобич. Промені не могли більше відображатися у озері, його дзеркало потемніло.

–        Погоня! – видихнув із себе Кен.

Він розумів: чи зараз, чи ніколи. Птахи з гострими велетенськими дзьобами-списами наближалися. Їх крила шипіли в повітрі по-зміїному та змінювали траєкторію вітру, сутінки наближалися. Їхнє дихання заколисувало. Кентаврові захотілося спати, та він крутнув головою так, що русяве скуйовджене волосся розлетілося навсібіч, відкинув сумніви та стрибнув у воду. Вона обпекла холодом, а Кен занурювався все глибше.

–        Вчасно, – усвідомлював він, – бо списи-дзьоби птахів майже торкалися його тіла.

« Мисливці з п’ятого виміру не залишать нас, доки не знищать всіх, – голос батька звучав у свідомості, і Кен спускався глибше та глибше.

Потім з’явилася нова течія, вона водоспадом занурювалася в холод глибини, робила петлю. В якусь мить підхопила кентавра. Кен відчув, як тепло та життя входять в тіло, розправився, його м’язи наповнялись енергією, усмішка засяяла на обличчі. Він майже фізично приймав мелодію маминої колискової, яка зазвучала в ньому та перенесла в щастя дитинства. В цьому потоці можна було дихати та відчувати те, що в Земному світі називали Любов’ю.

Кентавр видихнув із себе тривогу та смуток. Надія повернулася до нього, хотілося стрибати, танцювати, а ще знайти щось значне … чи когось. Але Кен чітко усвідомлював свою задачу, зі свідомості прийшло нове слово – місію: він має знайти початок світів. Місці, де творилися виміри. Тільки там зупинити зло, що руйнує його домівку.

Потік Любові погодився з думкою Кена: він ставав потужнішим від правильних рішень і думок: поніс кентавра швидше, зазвучав світлою мелодією, наповнив диханням. Але потім щось трапилося: почулися голоси. Мандрівник насторожився, почав прислухатися. І потік на крутому повороті загубив Кена.

Спочатку він злякався, а потім почав борсатися в чужих водах. Вони не були холодними, але дихання в них було не можливим.

–        На поверхню, на поверхню! – щось шепотіло на вухо Кену, і той щосили бив копитами, допомагав руками. Сам став величезною стрілою, що направлена вверх.

Поверхня була близько, промені сонця, що пробилися у воду, вже торкалися могутнього тіла, але повітря не вистачало. Кен зібрався з останніми силами: ривок, другий, і вода розступилася перед обличчям. Кентавр вдихнув раз, другий: легені поволі наповнювалися киснем, очі яснішали, погляд упіймав безмежне небо, на якому не було хмаринок. Кен піднявся вище над водою, повернув обличчя до берега: перед ним сиділа дівчина. Мандрівник розгубився, злякався. Його копита вже торкалися дна, а тіло хотіло під цілющі промені сонця, але …

Кен уважно подивився на дівчину. Від неї йшли хвилі тепла, дивної енергії, якої не знаходив кентавр у своєму світі.

РОЗДІЛ 2. ПОЛІНА

Вона вміла створювати світи, що жили в мелодіях, які прокидалися на світанку, наповнювали енергією та бажанням рухатися, радіти, відчувати. А ще жили в образах-малюнках, які Поліна вихоплювала обережним поглядом з навколишнього чи із своїх роздумів, з глибин свідомості, яка підказувала: відтвори цю радість, чи смуток, чи роздум.

Дівчина була уважною. Вона любила спостерігати. Іноді їй здавалося, що десь всередині єства  розпускається квітка, ніжна, тендітна, запашна. Вона, як саме життя, може дарувати щастя, якщо вхопити момент: не зірвати, зберегти променисту росу і акорд цілісності донести іншим у кольорах чи звуках.

Поліна у свій світ впускала не багатьох друзів, а ще Його. Він був трохи вигаданим, трохи реальним. Сидів на передній парті перед нею в класі та час від часу крадькома поглядав на дівчину.

Поліна відчувала ці погляди, але не показувала своєї зацікавленості. Іноді Його образ пробирався в світ її творчості. І вона малювала Його очі, усмішку, кучерик волосся, що вільно колихався на високому чолі. Іноді в її уяві вони танцювали разом вальс під музику Штрауса. Та в одну мить все обривалося на високій ноті, що не могла бути гармонійним закінченням.

Дівчині завжди хотілося зрозуміти суть речей, почуттів. Іноді їй не вистачала досвіду, і тоді чіткі та різкі твердження були хибними. Поліна з часом розуміла це, але визнавати не любила.

Ще її дуже дратувало, коли хтось хотів поміститися в її світі-житті силоміць.

–        Чому я повинна їсти борщ, коли не хочу?

–        Чому мушу розмовляти, якщо хочу мовчати?

–        Чому самотність це погано?

–        Ти як равлик у мушлі! – іноді казали їй мама.

–        Хай я равлик, але не хочу, щоб мені заважали жити в моєму світі! – підвищувала голос Поліна, морщила чоло та гарненького носика. Не так давно вона зістригла довге волосся, залишила хлопчачого чубчика. Гострий погляд зелених оченят, видовжене худорляве обличчя; постава висока, пряма – все робило її справжньою пацанкою. Тільки сережки та хрестик на червоній нитці, що розмістився на шиї, а ще хода видавали дівчину-підлітка.

РОЗДІЛ 3. ЗУСТРІЧ.

Ліс слідкував за зустріччю. Кущі бузку, що росли разом з вербами на березі, почали пахкотіти так, як ніколи; хвилька озера зашепотіла ніжною мелодією адажіо з «Місячної сонати», а соловей вирішив посперечатися з печалями світу і виспівував енергійно й радісно. Поліна відразу зрозуміла: наближається незвичайне!

А Кен випірнув з води, вдихнув повітря, відчув присутність незвичайної незнайомки та застиг на місці.

–        Ти хто такий? – Поліна швидко піднялася, залишила свій скейчбук, в якому малювала. Її хлопчачі шорти та зачіска не ввели Кена в оману: він знав – перед ним дівчина.

–        Я кентавр! – крутнув головою, звільняючись від залишків води.

–        Кентаврів не буває! Це міфологія! – насмішкувато видавила з себе Поліна, – її очі округлилися, розширилися, вона уважно спостерігала за кожним рухом Кена. Рука нервово м’яла щіточку пензлика, що забарвлювала пальці в червоний колір; потім за старою звичкою поправила пасмо волосся, що більше тне звисало на обличчя, але зараз заважало ніби бачити головне.

Кен виходив з води. Спочатку він сумнівався, що це потрібно робити при незнайомці: топтався на одному місці, але було нестерпно знаходитися у мокрому. Його литки зводило, копита відмовлялися стояти на піщаному ґрунті, занурювалися в нього глибше й глибше.

Кентавр ще раз крутнув частиною тіла, що виднілася над водою та рішуче подався до берега: будь що буде!

Він виходив поволі, намагався дати час дівчині, що, здавалося, втрачала контроль над собою. Завжди зібрана, безстрашна Поліна здригнулася, очі її наповнилися жахом. Вона зробила декілька кроків назад: на неї йшов з гордо піднятою головою, русявий, із скуйовдженим волоссям, блакитноокий справжнісінький кентавр.

–        Я Кен! – ввічливо та з гідністю прозвучало. Від слів вітання світ навколо почав змінюватися: стало легше дихати, бо повітря наповнилося пахощами свіжості, а сонячні промені несли ніжну, прозору мелодію перетворень. Від них хлопець-кентавр губив свою тваринну частину і через хвилину стояв перед Поліною її ровесником в коротких шортах, але без футболки, що було природньо на березі озера.

Поліні хотілося протерти очі, вона зблідла, чоло та носик вкрилися смужками, але зустрілася поглядом з Кеном і заспокоїлася: від нього йшла хвиля добра та внутрішньої гармонії. Дівчина майже проспівала:

–        Поліна! – спробувала простягнути руку для вітання, але не відважилась. Та цікавість, допитливість прокинулись в ній:  хотілося дізнатися про таємницю незнайомця.

–        Що це в тебе? – погляд дівчини наштовхнувся на рану, яка вкривала праве плече.

Кен не знав, як відповісти, і чи можна казати правду про справжню причину й рани, і його появи тут.

–        Не хочеш – не кажи, але, якщо тобі потрібна допомога, то мусиш бути відвертішим.

–        Так, – задумливо протягнув мандрівник, – та чи можу тобі довіряти.

Його погляд занурився в очі дівчини, хотів там щось прочитати.

Поліна зніяковіла та почервоніла: ніхто на неї не смів так дивитися. Та вона відчула добру силу, що йшла від незнайомця, а ще прихований, глибокий смуток; зрозуміла: йому можна довіряти.

–        Розповідай, хлопче-кентавре! Сідай поряд. Вона розстелила довгий пляжний рушник, щоб помістився Кен. Сіла першою, поряд поклала свій скейчбук з малюнками. Він мусив відділити її від мандрівника.

Кен сів обережно на краєчок: він відчував, що ця дівчина впускає його у свій світ, але не можна цим зловживати.

РОЗДІЛ 4

–        Це було колись, дуже давно. Наші виміри, а їх людських є чотири, – Кен тільки заговорив, а дзеркало озера стало ділитися на частини, щось зображувати у секторах квартету. Мелодія, прозора, чиста, що її приносив вітерець, все об’єднувала. Від неї ставало тепло та затишно, бо тікали печалі та приходила радість.

Але смуток з’явився в голосі Кена. Через хвилину Поліна зрозуміла: для того, щоб зникнути назавжди! Його слова звучали струмком сподівань у надії.

–        Це як у скриньці Пандори: біди вилетіли, але надія залишилася, – чомусь подумала Полінка, вдивляючись в лице Кена. Спокій повернувся до неї, і можна було добре розгледіти нового знайомця. Голубі очі та русяве скуйовджене трохи волосся тепер робилися виразнішими: їх доповнювала  усмішка, – проста та добра, – знову прийшло в голову, – як у Монни Лізи, – бешкетні іскри посипалися з очей. А Кен помітив і збентежився:

–        Та що з тобою!

–        Нічого, так! – заховала погляд дівчина. Їй подобався цей мандрівник світами. Почала слухати його уважно.

Кен продовжував: чотири людські виміри були об’єднані в одному. Ми існували в нескінченності: в нас не було виміру часу зовсім. Люди творили свої світи реальності у вічному Дусі. Він є Батьком живого.

Озеро засяяло, засвітилося, стало випромінювати світло. Серце дівчини почало стукати гучно та швидко, воно приймало радість, наповнювалося. Поліна відчула, що її тіло стає легким, його вага щезає під напором чудових променів.

Слова Кена повернули до реальності:

–        Та з’явилися темнокрилі корки. Їм вдалося вкрасти в нас істину, сенс, знання. Наші очі вони зробили темними, щоб обманути та обікрасти, так зруйнувати край, у якому могли жити тільки ми, люди, в чотирьох потоках життя. І діти Творця прийняли обман, більше не могли знаходитися в потоках Життя, бо вони чистота не забруднюється. А завдання корків було знищити в людях людське, – Кен захвилювався, він голосно зітхнув і почав тихенько гойдатися, ніби так заколисував смуток.

–        То завдання корків перемогти Батька людства та знищити нас? – Поліна уважно дивилася на мандрівника. Його очі були глибокими та щирими. Тільки вона була з тих, хто не вірить на слово.

–        Як ти доведеш, що говориш правду? – в дівчині прокинулася в’їдливість, з якою вона любила підходити до кожного чужого твердження, аж поки воно не ставало її переконанням.

Поліна примружила оченята, вони зробилися темнішими, непроникними, захотіла повернутися в звичайність, яка ніколи не підводила, може, комусь дошкуляла. Та в наступну мить відчула, що пляжний рушник, на якому сиділи співрозмовники підіймається над землею, і вони переміщуються у хвилях чи то повітря, чи то мелодії.

–        Місячна соната! – впізнала дівчина, – знову адажіо.

Кен мовчав, тому що на поверхні озера відбувалося дійство. Поліна бачила минуле, теперішнє, майбутнє одночасно, а в них потоки творчості, якими керували люди. Вони допомагали Творцю, батьківська Любов в Його серці була живою, вона підтримувала, направляла, давала свободу.

Поліна бачила, як одного разу в променях повної свободи утворилася щілина. Темне насіння посипалося з неї. Воно не могло знаходитися в Живих потоках.

–        Ні! Не беріть! – просили води Батька. Тільки діти не послухали.

Полінин носик знову наморщився, в руках знайшлася щіточка від пензлика. Пальці безперестанку перебирали м’якенькі смужечки. Дівчина нічого не могла більше заперечити Кену. Їй пригадалося: вірити – це вибір. Тепер вона чітко бачила дві свої дороги: це її особистий вибір. Зрозуміла, що дорога світла – це її шлях, її доля, вона не буде противитися їй.

Поліна відпустила захист, що вибудувала між собою та Кеном, струснула головою, подивилася в очі тепер побратима.

–        Так, я вірю тобі, я прийняла рішення, бо Життя мусить перемагати, а світло та істина виростати в нас.

–        Ти не все побачила, – зупинив Кен дівчину одним рухом руки.

–        Його треба послухати, – зрозуміла Поліна.

Потоки в озері вимальовували час скорботи: хвороби, смерті, розпад. Юній художниці пригадався «Останній день Помпеї».

–        Чому? – задала собі питання, але часу не було на нього відповідати. Поліна голосно зітхнула, тепер її смуток, що ховався в темних кутках, мусив вийти. Рушник в потоках над озером гойднувся. Дівчина злякано вхопилася за руку Кена. Він був спокійним та серйозним. Поглядом щирим і ніжним знову дивився в очі дівчині, казав:

–        Корки вкрали Книгу буття та істину. Ми всі залишилися безхатьками, що забули рідний дім. Мусили тікати у різні виміри, де панував нещадний до Життя час, щоб врятуватися.

–        Невже ніхто нам не міг допомогти? Є ж Творець Живих потоків, Який – Любов! Чому Він мовчав? – Поліна відчувала кожне слово Кена, ніби була у той час, у тому просторі. І саме на неї звалилася темнота, яка відмінила всі сенси істини та замість творчого запропонувала хворобливе виживання.

Кен мовчав, а вода в озері забарвлювалася в червоний колір, ставала схожою на кров. Запах хліба, духмяного, білого, ще вина заповнив простір.

–        Що це? –  Поліна злякано подивилася на хлопця.

–        Це знак нашої дороги, – обличчя його проясніло, в очах спалахнули вогники, юна мисткиня знала їх, помічала в собі у хвилини творчості.

–        Тоді, коли люди були обмануті корками та згубили сенси, знання про себе, втратили домівку, Потоки Життя нас не залишили та дали дорогу Сина. Це не дозволило знищити нашу людську сутність. Але наша єдність розпалася. Нас повели у чотири сторони Духи Отця. Вони мали обличчя Орла, Лева, Тільця, Людини. У кожного мільярди очей, щоб бачити та допомагати. Ми стали різними зовні, окремо розбудовували планети-простори у часі. Та в нас завжди була надія колись опинитися вдома, в Потоках Життя Батька. Там творчість, Любов поза часом, – очі Кена засяяли ще більше, він усміхнувся та витер сльозу, що сміло котилася по щоці. Та наступну хлопець не витирав та все сидів, задумливо вдивляючись у глибини озера. Вода у ньому стала звичайною, і тільки нетутешній вітерець стелився тихою мелодією. Він підняв рушник, на якому сиділи співрозмовники, він хитнувся. Поліна несподівано для себе опинилася в обіймах Кена, здригнулася, ніби обпіклася, бережно відсунулася. А потік відправив їх до берега, опустив на землю.

Неподалік закричала сорока. Може, хотіла повернути до земного? Але Поліна не дала їй шансу:

–        Що ж трапилося з вашим виміром? Вас вів Тілець з багатьма очима.

–        Ми виживали. Наша планета була схожою на цю: води, ліси, гори, ріки, держави. Мені здається, що ми з вами існуємо в паралелях розвитку, почуттів і думок. Хтось з нас забув велику історію, та й планетарну не завжди розуміє. Але є й такі, що борються за людську сутність. Нам це ще важче, – Кен чомусь зніяковів, червоні плями пішли по щоках, він зітхнув. Але потім хитнув головою, дивлячись перед собою, сказав:

–        Тільки в людському є любов, дружба, творчість, милосердя – це шлях істини, – погляд хлопця потеплішав, він усміхнувся, подивився на Поліну.

Дівчина ще нікого не підпускала так близько до свого світу почуттів, але Кену довіряла. Хлопець дивився в глибокі зелені її очі та залишався серйозним, продовжував:

–        У мене місія: я мушу добратися в Початок і повернути Книгу Життя, де сенси та істина; поки народи моєї планети не перетворилися на хижих хворобливих істот, бо вони не можуть бути просто тваринами, а в темноті стануть монстрами. Тоді на всі планети в чотирьох площинах чекає катастрофа.

Слова Кена торкалися душі дівчини, та вона розуміла, що вони не перетинають червоних ліній її сутності, поважають і почуття, і думку. Поліна слухала:

–        Прийде час, коли вічність поверне собі наші виміри. Ми змінимося в Потоках Життя, – Кен подивився у очі дівчини та зустрів там розуміння, вона хотіла теж розповісти про духовну історію планети, бо їх Книга зберіглася. Поліна наморщила свого носика, і тому Кен вже знав: хвилюється.

–        У нас своя історія: Творець, зрада Людини, Христос! Він платить за нас ціну життям. Він дорога, якою йдем додому. І в нас, у нашому вимірі, як ти кажеш, багато людей вірять і сподіваються. Це християнство, та є інші віри.

Погляд Поліни полинув кудись далеко. Вона замислилася про свою боротьбу за творчість, бо все навкруги може нашіптувати: «Навіщо! Нікому не потрібно!» А про віру: «Можна жити окремо від Творця, по-своєму. Без Його Духа Любові, добра. Але тоді з яким? У злобі корків?

Дівчина здригнулася, повернулася від роздумів у реальність, яка теж була трохи абсурдною.

–        І що далі? – подивилася в очі Кену, який здогадувався, що робиться в її душі. В ньому Поліна знаходила підтримку та повагу.

–        То чому в тебе рана на плечі?

Кен не відповідав, він дивився на воду. Хвилька, розбуджена недавніми зображеннями, розшумілася. Її плескіт став гучнішим. Середина озера почала набухати, виростати пагорбом-велетнем. А потім на самій верхівці з’явився гейзер абсолютно чорного потоку. Він бив з величезною силою, піднімався над лісом. В якусь мить з нього вилетіли гігантські створіння, що нагадували птахів з дзьобами-списами.

Поліна глянула на Кена, він зблід, вкрився мурашками, губи його злякано про щось зашепотіли. Він підхопився на ноги, тремтячими пальцями з кишені шортів дістав декілька насінин, кинув їх на землю. Умить проклюнулися паростки, зросло стебло, з’явилися листки та бутон.

–        Мерщій! – Кен схопив дівчину за руку, підвів. Вони бігли. Поліна не встигла опам’ятатися, запротестувати, як зазвичай. Вона просто знала, що так потрібно.

Світ навколо втікачів змінювався, змінювалися й вони. Десь близько знову кричала сорока, розносила свіжі новини. А потім каркав розпачливо ворон. Чомусь крила в нього були білі.

–        Білий ворон! – блискавкою било в свідомість, але на здогадки не було часу. Все жило в одному пориві: вперед, рятуватися.

Втікачі бігли серед стебел трав, вони чомусь перетворилися на величезні дерева. Доріжка вела просто в бутон квітки, що проросла з насінини. Треба було стрибати в отвір, який здавався кратером вулкану.

–        Вперед, Поліно! – майже кричав Кен, тому що дівчина зупинилася та широко розплющеними від страху очима поглядала у прірву попереду. – Довірся мені!

Виходу не було: стрибнули. Отвір бутону зачинився за юнаком і дівчиною.

РОЗДІЛ 5

Це був час війни. Підлітків на літній місяць батьки привезли в табір у Карпатах. Після неспокійних ночей із сиренами та вибухами, це місце здавалося абсолютно безпечним. Тут була інша реальність. Війна теж переступила поріг цієї місцини, але не мала сили убивати.

Софі сиділа на лавці, читала книгу, але зміст губився серед думок:

–        Де Поліна! Вона давно повинна була повернутися. Чому їй весь час хочеться кудись податися із своїм скейчбуком? Скоро вечеря, почнуть її шукати, тоді без неприємностей не обійдеться! – бідкалася Софі. Вона то нахилялася над розділом, який починала читати вже декілька раз, то піднімала очі на доріжку: на ній мала з’явитися Поліна. Подруга багато раз так щезала та завжди приходила на вечерю вчасно, навіть заздалегідь, а тепер нема!

Софі та Поліна були нерозлучними.

– В час творчості ти випадаєш із реальності, де звичайне. Усамітнення народжує нові образи та світи, – пояснювала Поліна подрузі. Софія розуміла її потребу, погоджувалася.

Софіїн тато був на фронті, і вона звикла чекати та … молитися. Можливо, дівчина нікому не призналася б в цьому, щоб не сміялися, але не Поліні. Софі навчилася віддати Творцю проблему та бути спокійною. Тільки зараз це не дуже виходило, тому погляд стрибав то в книжку, то в сторону лісу, куди пішла подруга.

Софі сиділа довго. Тривога, що народжувалася, будила спогади. Дівчині пригадалося, як колишні однокласники стали навколо неї, забрали наплічник із щоденником, в якому особисті записи, кричали, обзивали, глумилися. Софі плакала та не могла вирватися з кола приниження, болю, а приятелі просто були байдужими, точніше переляканими, бо булінг можливий в середовищі тільки боягузів.

Поліна не належала до них: зайшла до класу, зрозуміла ситуацію, взяла свого портфеля і порозкидувала забіяк. Софі завжди дивувалася: де береться в подруги мужність і фізична сила, справитися з таким Голіафом – перемогти місцевих розбишак, не злякатися – на це потрібен талант чи характер.

–        Я про це не думаю «як»! Іду та б’юся!

–        Ти просто Тор! – дивувалися ті, що спостерігали за дійством збоку.

–        Ні! Я просто не люблю боягузів, які всі на одного та й байдужих!

–        Нарвешся! – скрививши обличчя, погрожували розбишаки, але при Поліні нікого ображати не наважувалися.

Софі була іншою. Її великі сірі оченята вмить наливалися сльозами, тільки хто грубо зачепить її  словом чи штовхне. Вона пасувала перед злом, не могла дати відсіч і плакала. Ці сльози з’являлися самі собою. Дівчина сердилася на них, на себе, але зробити нічого не могла, тільки голосно зітхала. Поліна завжди була її  рятівницею.  Зате Софії снилися багатосерійні сни, їх можна було записувати та знімати серіали, а ще вона найкраще розв’язувала математичні, фізичні, хімічні задачі.

–        Як тобі вдається? – запитували однокласники. А Софії це було просто: всі ходи до результату були їй відкриті, зрозумілі.

–        Та зараз вона сиділа на лавці з книжкою, раз у раз нервово поправляла довге волосся, загортала чубчик, який чомусь нелогічно, по-хлопчачому висмикувався із загальної дівчачої зачіски. Очі Софії почали наливатися слізьми, вона намагалася раціоналізувати: логічно пояснити собі ситуацію (так її вчила Поліна).

Денис та Максим прийшли вчасно.

–        Нема Поліни! – здогадався Макс, – пішла до озера в ліс малювати.

–        Точно! – шмигнула носом Софі.

–        То чого сидіти? У нас майже година! Дзвони їй!

–        Уже давно! – підвела великі мокрі очі на Макса Софі, – ось! – вона швидкими рухами провела по екрану смартфона, викликала подругу. У модній сумці з грубого матеріалу задзеленчало різкою мелодією.

–        Поліна! – незадоволено пробурмотів Денис, – ідемо на пошуки, годі чекати та плакати, – він кивнув на Софію, яка, як завжди, від грубощів розгубилася та не знала, що відповідати.

РОЗДІЛ 6. На пошуки.

Софі підхопила Полінину сумку, на якій різнокольоровий єдиноріг стрибав у квітах, і поспішила за хлопцями. Макс був високим та худим, його руки та ноги так несподівано швидко виросли, що одяг батьки не встигали купувати, тому все на ньому було трохи короткуватим. Це не втішало хлопця, але не могло не радувати те, що тепер одним поштовхом руки міг закинути ядро, баскетбольного м’яча чи будь-що дуже далеко. І це було здорово! Макс  – золотий хлопець, – по-доброму шуткували дівчата. Це було правдою: світло-руде волосся кучерявилося навколо блідого обличчя, що вкривалося ластовинням, особливо навесні та влітку.

–        Ха! Не затуляй очі – сонце світить! Твій ніс замаскувався, щоб сонце думало: свій! – жартував його тренер з волейболу, – воно не може тобі заважати!

Максим не ображався на жарти і сам посміювався. Не вмів ні на кого ображатися. Може, тому ніхто і не ображав! А «Золотий» до нього причепилося.

Зараз він ішов твердим чоловічим кроком, а дерева розступалися перед ним, бо був величнішим, чомусь більшим за них.

Денис тупотів за другом швидкими короткими кроками. Він був меншим на зріст, але ширшим у плечах, друзі його звали: наш Піноккіо, тому що був добрим і це добро в ньому завжди жило в дії: зібрати гроші на дрон для ЗСУ – грає на скрипці, заспокоїти малечу в бомбосховищі – збирає пазли з дітьми. Так завжди.

Трійця друзів ішла крайньою алеєю до прихованого від ока дорослих лазу в ліс. Та голос вожатого Олега все ж наздогнав компанію:

–        Ви куди? Скоро вечеря! Чи ще не зголодніли?

Вожатий задав правильне питання, він тільки на п’ять років був старшим за своїх вихованців і добре знав це відчуття голоду підлітків в період активного росту.

–        Звичайно, ми зголодніли, – за всіх відповів Максим, – але якось з цим мусимо впоратися, протриматися ще з годину! – весело та голосно майже проспівав.

–        Ми за гербарієм! – опустивши очі, усміхнулася Софі. Олег їй майже повірив. Ще раз серйозно та по-дружньому попередив:

–        Не запізнюйтесь!

Таким тепер тоном , по-родинному, в якому звучало: всі свої та найдорожчі, говорили педагоги. Навіть ті, що здавалися дуже строгими.

*** Друзі дійсно збирали листки та квіти. Вони одразу подалися до озера. Обходили всю місцину. Кликали, кричали, вдивлялися в сліди на  стежках – Поліни ніде не було. Потім розділилися: кожен пішов в свою сторону. Нарешті зійшлися біля озера. Всілися знесилені та розхвильовані на пісок.

–        Може, скупатися? – подивився Макс на Дениса. А той вже знімав шорти, на бігу – футболку, бризками розбурхував воду, подолав декілька метрів і зупинився.

Максим не поспішав: він акуратно склав свої речі та обережним кроком поступово заходив у воду. Насолоджувався теплими обіймами хвиль, лагідністю променів.  Біля Дениса зупинився.

Хлопцям здалося, що вони чують голоси. На березі за шумом хвиль, що розігралися під поривами вітру, нічого не було чутно. А тут тріщала сорока, каркав ворон, стукав об сосну дятел, кричав чи так співав якийсь незнайомий птах. Друзі переглянулися: ще якісь звуки, схожі на слова доносилися, здавалося, з глибини. Хлопці насторожилися.

–        Максе, Денисе! – добиралося до них від Софі, – повертаймося, Поліну прикриємо.

–        Вона десь тут, я її носом чую, – пробурмотів Денис на березі.

–        Дивно, і я відчуваю, тільки не знаю як!

–        Це називається інтуїція! – зітхнула Софі, її очі знов хотіли наповнитися слізьми, та вона з ними боролася, – кажете чуйка, п’яте відчуття? – ніби це була алгебраїчна задача, яка розв’язувалася просто: –  Треба сюди принести Боніфація! Поліниного улюбленця. Він її знайде!

ПІСЛЯ ВЕЧЕРІ

На вечері Олег всіх перерахував, не було двох, потім з’явилися. Вожатий заспокоївся.

–        Кому добавки? Кому чаю? – весело запитував та ходив між рядами, потім старанно розливав гарячий напій.

–        Хто поїв, можна вставати з-за столу! – нарешті пролунало, і друзі, розважливо, тихенько

відправилися з їдальні. Вони йшли до будиночка, де мешкали Софі з Поліною. Зайшли до кімнати, сіли на дивані біля стола. Рудий довгошерстий кіт лежав на Поліниному ліжку. Коли зайшли хлопці, він підняв голову, блиснув різнокольоровими очима, синім та зеленим, і більше не спав. Але велику волохату голову поклав на лапи та почав слідкувати.

–        Ви сьогодні щось занадто чемні, – мурчав, певно, кіт.

–        Ти Чеширський? – підійшов до улюбленця Денис. Хотів погладити, але той зашипів. Хлопець забрав руку.

–        Він такий! – засміялася Софія, а потім серйозно  звернулася до кота:

–        Знаєш, ми загубили Поліну, допоможи знайти! Без тебе не справимося. Кіт підвівся, потягнувся, сів і нявкнув.

–        Він погодився! – зітхнувши, заявила Софі, підхопила кота на руки, і вся трійця швиденько попрямувала до озера.

РОЗДІЛ 7

Синопсис