Ескіз Смерті

Глава 1.

Важкі краплі, що невпинно гуркотіли, перервали мій сон. І це завжди мені подобалось. Стукіт по підвіконню, буремні грім та блискавка. Небезпечні, проте захоплює подих від цих сповіщувачів гніву небес.

Коли мене пробуджують ці звуки хаосу, потемки стають ближчими, ніби з кожним стуком по підвіконню, стихія закрапає в душу частинку себе аби прояснити: всі ми її частина.

Іноді, як цього року, грози не спинялись кілька тижнів.

Ще зранку крізь відкрите вікно я відчула приємний запах вологи. З першого погляду вже видно контрасти міста. Зелень навколо кольорів свіжо нанесених фарб. Можливо, це через бездонність сірого неба, до якого намагався дотягнутись залізобетон, а можливо, це довід природи, що нам не затьмарити її устоїв.

Саме тому, хоч би як ковдра не затягала мене у свої вранішні обійми, я марила краплями, що лягатимуть на мої щоки, доки небеса не змусять осоромитись людської цікавості й поставити завісу із тканин і пластику. Але для мрійників свої кордони. Я здіймала голову у небо крізь прозорий купол парасольки, навіть коли краплі приголомшували.

Дороги, машини, перехрестя. Парки, фонтани й озера. Все було на своїх місцях. Як і завжди було.

Дощ ще накрапав. Центр міста вже був позаду і попереду лишався шлях крізь вулицю мистецтв, де літніми вечорами постійно збирались представники свого заняття: музиканти, художники, скейтери і танцюристи. До того він стих, забезпечивши безпромерзлу прогулянку і дав змогу фудкорту неподалік нагодувати мене найсмачнішою шаурмою, із тим оглядаючи кожний знайомий душі закуток міста на шляху.

Проте на вході до парку, коли дощ почав посилюватись, за величчю театру, поміж бетону і дерев, зібрались люди, що, здається, не збирались розходитись чи ховатись, навіть якщо дощ стане нерозривною стіною. В жодного із них не було парасоль, але це їх, здавалось, не хвилювало. Вся їхня увага була пригорнута до хлопця, що стояв на сходах. Люди здалеку здавались зібранням до прощання, до похорону, оскільки здалеку розливались чорною плямою. Проте, підійшовши ближче, я зрозуміла свою помилку. Хлопець на сходах не був розчарованим. Ані натяку на те. Скоріше він був роздратований. Він щось казав, проте я не могла втямити сенсу його слів. Люди в натовпі ж кивали чи хмикали, виказуючи свою думку йому і сусідам, але слухали, не відволікаючись на розмови.

І тільки опинившись поблизу я зрозуміла, що промовець — єдиний хто відрізнявся від оточуючих. Його волосся було світлим, тоді як в інших з-під чорних шкіряних капелюхів виднілось кольору вуглів.

Я не одразу отямилась, коли зрозуміла, що натовп навколо розходиться. Люди обходили мене і кидали в мою адресу невдоволені погляди.

— Скільки тобі років? — почулось збоку. Я озирнулася і побачила промовляючого. Я озирнулась і побачила що навколо не залишилось більше нікого окрім нас двох.

— Чому питаєте? — розгублено промовила я.

— Бо ті, хто ходять на зібрання, не поводяться так незграбно. Перед тим, як вгамувати свою цікавість хоч трохи б спробувала вгамувати себе і поводитись зібрано. Тоді, може, й не кинулась би нікому в очі.

— Що це за зібрання? — спитала ніяково я, і хлопець підніс руку до лоба й зморщився так, ніби не бачив нічого більш безнадійного в житті.

— Пішли, — втомлено вимовив він, — якщо вже прагнеш у штаб, то відведу та наслідки розгрібай сама.

— У штаб?..

— Не треба прикидатись, якщо вже прийшла, то зрозуміло для чого. Вважай, тобі пощастило, що я в настрої поняньчитись з тобою.

Я обурено скривилась, однак пішла слідом. Вулиці були цілком пусті, хоча ми й не обирали великих, йшли якимись постійними заворотами. Лиш одинока парочка на нашому шляху осмілилась вийти з баклажками для води під проливень, що почався знову. Нас же рятували парасольки. Хлопець поруч вже якийсь час косився на мою — прозору, то й весь мій одяг загалом, і згодом таки невдоволено покачав головою.

— Думаєш, ми просто так шкіру носимо? — усміхнувся він і вказав на свій чорні плащ та капелюх, — Ти ніби вирішила пройтись галочкою по всіх правилах, порушивши їх.

Мені було вже все одно куди він мене веде, лиш би позбутися цього невмолимо барабанящого дощу.

Незабаром ми таки дійшли. Незнайомець зупинився біля арки поза якою крився вхід. Кілька хвилин ми просто стояли і дивились на дощ, вже склавши парасольки. Тоді хлопець відчинив двері і впустив мене.

Піднявши погляд на залу, я затримала дихання. Неможливо було здогадатись, що тут буде неймовірний простір. Попри те, що будівля була кількаповерховою, тут була одна велика зала з височенною стелею.

Зліва блоком стояли стіни, ніби тут добудовували кімнату, закриту від усіх. Справа ж був коридор, що уводив вглиб, а над ним бетонний блок. Схоже, це теж був коридор до іншої частини приміщення. До нього вів металевий прохід, що нависав над рослинами знизу.

Посередині зали підіймались сходи на платформу, вздовж якої стояли столи, а за ними працювали люди в чорному. За ними ще був простір в якому виднілись рослини, звідки здіймався металевий прохід, що вів до того самого бетонного блоку.

Саме приміщення було вифарбовано у темні кольори, проте величезні вікна, що загострювались угорі й були поділені так, ніби готувались до створення вітража, надавали світла кожному закуту.

— Луко, — пролунав суворий чоловічий голос. Нагорі сходів стояв центральний великий стіл, з-за якого вже виходив брюнет з яскравими блакитними очима і вираженими вилицями. Його погляд прострілював гордовитістю, тому мені було неприємно усвідомлювати, що він підходить до нас. Схоже, що Лука – мій сусід.

— Хто це? — незнайомець підійшовши впритул до Луки, не дивлячись навіть у мій бік, кивнув на мене.

— З молодших. Прийшла на збори. Це ніяк не побороти, якщо тільки не втихомирити їхню цікавість.

— Тож кожному екскурсію проводитимеш? Мало основної роботи? — спитав він похмуро.

— Ще чого! — обурено відповів Лука.

— От і відмінно. У нас роботи по горло, а ти тягаєш тут всяких, — він миттю глянув на мене після чого миттєво відвернувся назад, — Сподіваюся, тобі вистачило розуму спочатку дізнатися, хто вона.

— Ну з цим поки що не склалося… — він потер свою карамельного кольору потилицю.

— Дурень! — брюнет дав йому потиличник, — звідки нам знати, що вона своя?

— Та добре, не бісися. Зараз все дізнаємося, і ти зрозумієш, що приводу для занепокоєння нема.

— Молись, щоб так і було, — він грізно повернувся до мене — який рід?

— В якому це плані?

— Не вмикай дурепу, неси відповідальність за свої вчинки! Хто родоначальник?

Я покосилась на нього й просто назвала своє прізвище.

— Верлан.

Він посуворішав.

— Смієшся? — незнайомець покосився на Луку і той із сумнівом скривився, — Справжнє прізвище.

— Вам що, документи показати?

Незнайомець кивнув.

Я невдоволено дістала телефон і показала свій електронний паспорт. Лука теж підійшов і його брови злетіли.

— Це не означає, що вона від них, Вад.

— Але й не наша, це вже основа для позову, Луко.

Шатен скривився та на обличчі проскакувало хвилювання.

— Чого це ви розбушувалися, хлопці?

Ззаду них підійшла висока дівчина з довгим, злегка розпатланим, чорним волоссям. Очі відливали яскравою синьовою, проте таких я ще не бачила. Вони ніби… сяяли. І мені здалось, що ефект цей давала якась дика веселість.

Дівчина поклала обидві долоні на їхні плечі, вставши посеред них і зацікавлено подивилася в обличчя спочатку одному, а потім іншому. Брюнет з обуренням глянув на руку на своєму плечі, але дівчина цього не помітила, вже дивлячись на мене.

— Привіт, я Амелія, — вона відштовхнула хлопців назад і витиснула себе вперед, а тоді весело простягла мені руку, — То це про тебе мене попередив Лука, щоб я не дала настановам Вадима тебе розтерзати? — вона з невдоволення глянула на брюнета, — Він злюка, не звертай уваги, я теж завжди потай сюди пробиралася, — Вадим вже свердлив її очима, добре що вона цього не бачила. Вона підійшла ближче, прикривши одне око і приклавши долоню поверх губ, весело прошепотіла: — Якщо що я допоможу з батьками, тільки підіграєш.

— Амеліє, — не витримав Вадим, — Хіба тобі не треба займатися документами повнолітніх і вводити їх у курс справ?

— Та з ними робити нічого, все знають, всіх правил дотримується. Повіки щось цікаве не знайдеш, як не втрутишся сама. Як роблю “найнуднішу”, з ваших мірок, роботу, то й на двіж я маю право.

Вадим зітхнув і кивнув їй у сторону кабінету. Вона вдоволено кивнула і схопивши мене за руку, радісно потащила за собою.

— Можливо, вона не з воронів, — шепнув Лука.

— Вас чути, — суворо сказав Вадим, — якщо шепочетесь, то так, щоб муха не чула.

— То хто ти тоді? — здивовано пробурмотіла Амелія.

— Це і треба вияснити. Розповідай, — його погляд впився у мене.

— Що?

— Про своє життя. Хто батьки, чим займаєшся.

— А з чого це я маю відчитуватись? Ви не слідчий комітет.

— Проте ти в нашому штабі, — м’яко сказала Амелія, — якщо ти не одна з нас, то ми маємо право знати, хто ти.

— Справедливо, — підмітив Лука, спираючись на стіл.

—Гаразд, — зітхнула я, — Аврора, дев’ятнадцять років, студентка. Про батьків не розповідатиму, не вони ж сюди прийшли.

— Чому ти прийшла на зібрання? — спитав Лука задумливо.

— Взагалі-то я йшла додому, але мене зацікавило, чого стільки народу зібралось. А потім ти мене потягнув сюди.

— Люди не підходять з вулиць на наші збори, — промовив Вадим, — Хто ж ти до біса така?

— Мене теж це питання цікавить, — сказала я.

— Ти не знаєш, хто ти? — здивувався Лука.

— Я не знаю, хто ви.

— Гаразд, — кинув Вадим шатену, — Поклич Зоріну. Хай вона її забере.

— Куди? — запанікувала я, — на мене чекають вдома!

Лука очікувально поглянув на Вадима. Той кивнув Амелії.

— Гаразд, — сказав брюнет, — доведеш її додому.

Я не заперечувала, бо сама з цих дебрів вулок я не вийду, а дощ досі лив, як з відра. З GPS не находишся.

— Чудово, — сказала Амелія, встаючи, — не перетинатиму твоїх рамок, скажеш до куди тебе вести.

Я кивнула і теж встала. Зі мною не попрощались, тож і я не стала. Ми просто вийшли під дощ.

Глава 2.

Минув тиждень. Я не розповіла батькам про зустріч попри всі вимоги пояснити, чим таким я була зайнята, що пропустила десять телефонних дзвінків і передзвонила лиш через півтори години.

Цього тижня сонце повернулось на горизонт, проте до вихідних знов наздогнав холод.

— Бридка погода, — сказала мама, — Ти ні з ким не домовлялась гуляти?

Я покачала головою.

— От і добре. Зараз воду піду наберу, а то вже закінчується.

— Давай я, — сказала я і швиденько зібралась. На вулиці й справді було сиро і холодно. Після теплих днів не хотілось надто вдягатись, тому всі мерзли.

І так увесь тиждень. Та щойно вихідні скінчились, сонце знов вийшло сяйвом. Кожен хто міг — вийшов на вулицю. Температура знов підійнялась до того, що вітрівки було вдосталь.

Я сиділа в закуті під деревом і спостерігала за дітьми, що бавились на дитячому майданчику. Хтось грав у футбол, хтось розносив гірку, та всі були зайняті.

З часом мою увагу захопив телефон, що безперестанно вібрував. І все — мене втрачено. Чати, стрічки соцмереж затягнули увагу настільки, що я не помітила, як коло мене опинилась дівчина. Вона стояла, спершись на дерево і спостерігала за мною. Проте думаю, що вона мене зацікавила куди більше, аніж я її.

Попелясте біле волосся коротке з однієї сторони, проте спадало на очі з іншої.

У вусі була велика чорна кругла сережка, що закривала добру його частину. Перегородку носа теж прикрашало витончене півкільце з камінням. Одяг сочився темрявою, як і очі, затягнуті мороком.

— Ти Аврора? — спитала незнайомка.

— Так.

— Нещодавно ти була в штабі чорних воронів. Мені потрібно дізнатись про тебе трохи більше. Пройдеш у наш тепер.

Я скривилась.

— Знову це? З якого переляку мені йти бозна-куди при тому, що з Вами я навіть не бачилась ніколи.

— Ти зі мною ні, — протягнула вона, — а з твоєю матір’ю у нас була розмова.

Мій телефон задзвонив.

— Так, — я підійняла трубку телефону, не зводячи погляду з незнайомки.

— Зоріна вже прийшла? — спитала мама.

— Хто? — спитала я.

— Вона казала про твоє гостювання в них нещодавно. Коли ти трубку не брала, — сказала мама з докором, — я в шоці з того, що ти вчинила, тож будь добра виправити. І на сьогодні твій телефон підв’язаний до мене, щоб ніхто не хвилювався, — я почала виправдовуватись та мати перебила: — йди вже й не чини більше дурниць.

Мої вуста стислись, щоб стримати роздратування.

— Ладно, пішли.

Я встала, забрала свою сумку і покрокувала за незнайомкою.

Ми дійшли до вулиці, що ніби сяяла життям. Магазини, кафе, люди, зайняті рутинними справами і діловими зустрічами. А поруч з тим знаходилось закрите подвір’я. Дівчина показала допуск і охоронець дозволив нам увійти. Проте ми обійшли основний вхід у під’їзд і дівчина відкрила приховані металеві двері. Вона зайшла, а слідом за нею і я.

Ми ніби потрапили в одну велику квартиру, що простягалась на всі поверхи одразу.

Сходи вели з одних апартаментів в інші, а самі квартири від сходового майданчика відділяло тоноване скло, що водночас, схоже, грало і роль дверей. Щоправда, як відкривати їх було незрозуміло. Деінде скло було підняте догори і ми могли розглянути інтер’єр. Приміщення повністю були чорними: стіни, меблі, декор. Тільки панорамні вікна і непримітні лампи надавали світла, а також сам сходовий майданчик, що по праву руку від нас теж надавав огляд від підлоги до стелі. По ліву ж руку завжди апартаменти. Так воно було до самої верхівки, доки ми не побачили над собою скляного даху. Це був майданчик, повністю закритий склом, проте здавалось, що того навкруги немає. Лише одна стіна була чорна, так само як і плитка і меблі на цьому майданчику. Ми зайшли всередину і, пройшовши кілька кімнат, опинились у гостьовій. Здавалось, що тут зібрались всі жильці нижніх поверхів: на фоні кімнатного мороку сиділи то там, то тут біляві люди і грали в карти за столом. Біля них вирізнявся єдиний чорноволосий хлопець, що точно був серед воронів, яких я бачила раніше.

— Дем’ян вас знов на азарт посадив, — докірливо констатувала Зоріна.

— Ми просто освоювали покер, — підморгнув чорнявий хлопець, — Це Аврора? — сказав він, зібравши червоні фішки, після чого підійшов.

— Я тобі казала нікого не приводити, — процідила крізь зуби Зоріна, — як мені тепер все пояснювати?

Хлопець хмикнув.

— Розберешся, — сказав він і, запаливши сигарету, задоволено відкинув голову видихнувши дим.

— Давно його на місце треба було б поставити, — пробурмотіла вона так, щоб лиш я почула, — Пішли, треба поговорити, — сказала вона вже голосно до нас обох, — а ви, — вона просвердлила поглядом граючих, — якщо я повернусь і побачу хоча б одну карту чи фішку — пройдете білу кімнату, Ойзіс буде тільки рада.

Від цих слів враз обізвалась тиша і Зоріна, відчинивши суміжні двері, впустила нас.

Нова кімната, очікувано, відливала мороком. Напроти входу було велике двоспальне ліжко, заправлене чорною постільною білизною. Воно знаходилось майже у самого вікна, що займало безмаль всю стіну, загортаючи кутом і межуючи з наступною стіною — чорною. В тому заглибленні стояла велика темна шафа. По ліву сторону теж було таке заглиблення, але навпаки — далі від нас. Там було кілька полиць і рослини, які здавались надто темними, щоб бути живими. Одразу ж від нас по ліву руку був випин у стіні, що виявився ванною кімнатою.

Дем’ян підійшов до заглиблення зліва і відвинув звідти м’яке чорне крісло, плюхнувшись туди. Тоді й ми відвинули собі стільці й сіли напроти.

— Почнемо ми, певно, з питань, — сказала Зоріна, — Задавай.

— Що ви сказали мамі?

— Що ти розбила наш телевізор, а тепер будеш допомагати встановлювати новий.

— Що?! — я витріщила очі, — Я ніколи такого не викидала, як мама повірила, що я взагалі була у вас?

Зоріна витягла кулон. Це була нерівна перлина із заглибленнями по боках і отвір знизу, ніби туди щось підставляється, побачила, проходячи повз барахолку, думала щось підставити туди, та з часом мені й без каменя подобалось. Мама ж такої думки не дотримувалась і казала, що ношу всілякий поламаний мотлох. Уявляю, як їй було соромно, коли це поставили в доказ того, що то була я.

Я кивнула, показуючи, що зрозуміла.

— Ще?

— Чому все чорне?

— Нарешті питання до теми, — усміхнувся Дем’ян.

— Ти була серед чорних воронів, — сказала Зоріна

— Кого?

— Чорноволосі блакитноокі. Поголовно. Не помічала таких чи що?

Я сковтнула і кивнула, перевівши погляд на Дем’яна.

— Так, я з них, — підтвердив він.

— А ми білі. По зачісках відрізняй.

— Ворони це якесь угрупування?

— Це наша сутність, — сказав хлопець, прикуривши, — і, напевно, твоя теж. Але для того треба тебе відвести в білу кімнату.

— Замовкни, — сердито буркнула Зоріна, — не відводитимемо ми її туди.

— Все одно доведеться, — протягнув він, відкинувшись назад, — богині підуть на такі міри.

— Ти не вони. Як скажуть, тоді й гадатимем, не зараз.

— Богині? — підійняла брову я.

— Так, — відповів Дем’ян, — Макарія для білих, Ойзіс для чорних. Все навпаки.

— І хто вони?

— Ойзіс — богиня страждань, — сказала Зоріна, — Макарія — блаженної смерті. Ми їх підлеглі, що забирають душі.

— Клас, — видихнула я скептично.

— Надто недовірлива вона для воронки, — прикурюючи промовив Дем’ян, — ворон не може прожити життя людини.

— В будь-якому випадку вирішувати не нам.

— Чому ворони? — спитала я.

— А хто? — здивувалась Зоріна.

— Ну я ж не знаю.

— Ворони — духи смерті, сказала дівчина, — переночуєш в нас, доки ми все не вияснимо.

— Хіба на таке домовлялись? — обурилась я.

— З твоєю мамою — так.

— І що саме ви вияснятимете? — зітхнула я.

— То наша справа. Але вранці підеш вже додому.

— Я не брала нічого з собою.

— Це й не потрібно. В нас свій дрес-код.

Вона відкрила шафу і продемонструвала охайно складені чорні речі.

Так звані ворони пішли на вихід.

— То кулон хоч віддайте!

— Зранку, — кинула Зоріна, — буде нашою заставою.

Я знов зітхнула і пішла перевдягатись. Ванна кімната нічим не відрізнялась від мороку навколо: чорний мармур і кахель, деінде тонкі білі вставки.

Коли я вийшла, вже звечоріло.

З панорамних вікон виднілись машини, що метушливо перетинали проспект. Кафе приймало все більше людей, що були в перебігах між роботою і домом, на вулиці з’явились вечірні музиканти.

Перевдягнувшись в спортивний костюм, я вийшла. В гостинній сидів Дем’ян і грав у пасьянс, знов прикурюючи.

— Може зіграємо? — сказала я.

— У що? — спитав він, усміхнувшись.

— В дурня.

— Ну то будь готова мати це ім’я.

— Та байдуже, час то треба скартати.

Він розклав колоду і витягнув козир. Піка.

— Що ж, перевіримо чи ти жива, — сказав він, усміхнувшись.

— Що? — перепитала я, спантеличившись.

— От і люди пішли, — він відкинувся назад, продивляючись свої карти, — Це ваша ж релігія й ваші ж ігри, а обізнаності ніякої. Хоча, може, то й в доказ твоєї причетності до нас.

— Ще чого, — буркнула я.

— Піка символізує спис, яким ткнули сина Божого на хресту, щоб перевірити чи він ще живий.

— Інші карти теж значення мають?

Він кивнув, але не дав питати далі, закидаючи мене картами. Під кінець гри я зрозуміла, що він піддавався, хоч я й все одно програла.

— От біс, і тут собі казино влаштував, — запалилась Зоріна.

— Вона сама попрохала, — знизав він плечима, — перевірила?

Вона кивнула і сіла поруч зі мною.

— Я замовила доставку. Скоро принесуть їжу.

Я вдячно кивнула й склала карти.

— То хочеш послухати про наш світоустрій? — спитав хлопець прибравши всі залишки азартних ігор з кімнати.

— Давайте, — зітхнула я з безнадійністю.

— Тобі сподобається, — сказала Зоріна, вносячи їжу, — Про долю самої Смерті. Але почнемо з богинь.

Я підтягнула ноги на диван, взяла шматок піци і приготувалась слухати.

— У всіх своя спадщина. Навіть якщо то розруха і морок. Нас же морок породив. Макарія отримала у спадщину вмістилище душ. Царство Аїда стало підконтрольне їй після того, як пантеон розпався після тисячоліть років існування.

— Розпався пантеон?

— Через його неактуальність, — сказав Дем’ян, — Щобільше люди знають, то менше богів стає.

Я спантеличено оглядала то одного, то іншу.

— Гаразд. Проте чому їй у спадок дісталось царство Аїда? Хто вона?

— Ніхто не знає достеменно. Але всі схиляються до певної версії. У часи звершення гераклових подвигів, оракул сповістив, що перемогти царя Геракл може лише після принесення людської жертви. Через це онука Зевса добровільно прирекла себе на смерть і потрапила до підземних володінь. Тоді Аїд і Персефона, напевно побачивши в дівчині можливість урізноманітнити свою вічність, дарували їй силу і нарекли богинею блаженної смерті. Вона ж за століття одинокості перестала розбирати почуття. Ну так кажуть. Тоді Ойзіс, якій влади не досталось, взяла залишки свого світу, нав’язала своє бачення майбутнього залишків їхньої частини пантеону, яке нова володарка душ прийняла.

— Звучить як маніпуляція.

— То вона й була, — сказав Дем’ян, прикуривши сигарету.

— То а хто ж сама Ойзіс?

Дем’ян фиркнув і попіл полетів на килим.

— Та цього краще не знати, — відповів він.

— А вона його покровителька, — співчутливо протягнула Зоріна, — Ойзіс взяла лаври керування на себе. Вона — саме страждання. Морок її батько, а мати — Ніч. Саме звідти течуть її можливості. Ойзіс джерело того, що Макарії дісталось в просіяних крихтах. В плані енергії. Тому вони не абихто в існуванні одна для одної.

— Чудово, — протягнула я, відкидаючись на диван і взяла новий шмат піци.

— Не сказав би, — промовив Дем’ян витрушуючи попіл в попільницю, — І хто ти — нам поки не зрозуміло. Але однозначно одна з нас. Будь-хто не зупиняється на зібрання воронів. Тебе природно тягне до нас. Так ми думаємо.

— Розповідь цікава, припущення — абсурдне. Гарних снів, — кинула я і скрилась у відведеній мені кімнаті.

Глава 3.

Минуло кілька тижнів, з того часу, як я навідалась до дому воронів. Кожен раз як тепер я проходила повз ту будівлю, що було неминучим при певних обставинах, мені здавалось, що звідти до мене тягнеться якась незавершена справа. Проте я жила своїм життям, намагаючись не думати про це, хоч би як мне не з’їдала цікавість.

От і сьогодні я йшла додому після зустрічі і роздивлялась голі гілки дерев. Рівно до тих пір, доки із вирію думок мене не вирвала рука, що схопила ззаду мене за лікоть і різко відтягнула назад.

Дем’ян швидко повів за собою. Якийсь час я просто спантеличено йшла за ним, доки не отямилась і не зупинилась.

— Якого біса?! — я вирвала руку.

— Якої богині було б коректніше, — ледве підійняв кутки рота він, — В тебе таке нудне життя, як ти взагалі існуєш?

— Звідки тобі знати яке в мене життя? — обурилась я.

— Не думай, що той, хто побував у двох штабах може виявитись не причетним до воронів. Просто поки ми ще не знаємо яким чином. Тому тобі необхідно зустрітись з богинями, щоб вони дали вказівки щодо тебе.

— Нікуди я не піду. У мене своїх справ вистачає, попри твої ствердження. І повторюю: звідки тобі знати, яке в мене життя — промовила я останню фразу вже по словах.

— Ти не помічаєш, коли ми дивимось.

— То хочеш сказати, що я під спостереженням?

— Так.

— То здивуй мене. Розкажи щось.

— Вчора ввечері ти дивилась детектив про вбивство у потязі. Мушу зізнатись, люди вміють інтригувати.

Я здійняла брови.

— Це було о дванадцятій ночі, яким чином?..

— Ми маємо свої засоби, — гордовито промовив Дем’ян, задоволено усміхаючись і запалив цигарку.

— Якщо не розкажеш як — я нікуди не піду.

— А дізнаєшся тільки якщо підеш.

— Це вам потрібно, не мені.

— Спірне питання, — він розвернувся спиною і раптово зник. Я почала оглядатись і нікого не побачила.

— Що за приколи, — зітхнула я і востаннє оглянувшись навколо пішла далі. Проте рука раптово заболіла. У неї впилось щось гостре. Я глянула туди й побачила ворона, що ткав у мене своїм дзьобом.

— Йди звідси, — крикнула я.

Птах відлетів і сів на землю. Тоді навколо нього обернувся чорний туман, а на тому місці тепер вже стояв Дем’ян.

Я відсахнулась і затисла рот рукою.

— Цікавий спосіб стеження, скажи? — він наступив на цигарку, що, схоже, випала з його руки під час перевтілення.

— Ви.. як?

— Це наша форма і для збирання душ. Знаєш же, чого воронів звуть вісниками смерті?

Я кивнула.

— Вони з’являються перед відбуттям людини, — пошепки промовила я.

— Так. Тобі не легенди розповідали, а реальність. Тож приймай її. Треба зустрітись з богинями, тепер то ти підеш?

Я сковтнула і пішла слідом. Я оглядала його з ніг до голови і не могла усвідомити те, що щойно сталось. Проте це факт, тож варто подивитись й на інші дива.

За цей шлях він вже скурив ще три цигарки, при тому, що йшли ми не так вже й довго. Він лишав половину горіти й підпалював нову.

— Тобі так і хочеться гратись з вогнем, — промовив чоловічий голос з-за кута, коли ми вже підходили.

— Ти ж знаєш мене, Вадиме, — сказав Дем’ян то закриваючи, то відкриваючи запальничку, — Це для мене спосіб вижити.

— Я забираю Аврору. Ти знаєш, куди далі.

Дем’ян кивнув і кинувши останній погляд на мене, перевтілився у ворона й полетів геть

— То тепер ти нам віриш? — спитав Вадим, так само слідкуючи поглядом за зникаючим вороном.

— Не можу точно сказати, проте ви вивели мою цікавість на новий рівень.

— Добре, — мовив Вадим і ми пішли до арковидного входу у штаб чорних.

Тут все змінилось — воронів майже не було, тільки залишені чорні речі, у кого одяг, у кого сумка, у кого канцелярія.

Коли ми увійшли одне з небагатьох зайнятих місць опустіло і до нас спустилась Амелія.

— Привіт! — весело мовила вона, — Рада знову тебе бачити,— вона простягла руку і я стиснула її, — ти готова?

Я невпевнено поворушила головою.

— Хоч один з вас хоча б розповів їй на що очікувати? — пронизливим поглядом своїх сяючих блакитних очей вона обвела спочатку Вадима, потім мене.

Вадим байдуже покачав головою.

— Йолопи, — роздратовано махнула рукою дівчина, — взагалі нічого тобі не сказали? — невдоволено мовила вона.

— Ну, знаю тільки що до богинь.

— Ну слава світові, хоч на це Дем’ян здатний. Дивись, ти підеш лиш до однієї богині — Ойзіс, бо Макарії виходить на зв’язок в іншому місці, вона — покровителька білих.

Я кивнула.

— Яка вона?

— Моторошна, — скуйовдилась Амелія, — одразу зрозуміло, що така як вона не могла створити воронів.

— Амеліє, — застеріг її Вадим.

— Ой, — відмахнулась від нього дівчина, — Не переймайся, богині тобі нічого не зроблять. Нам лиш потрібні їхні відповіді. Вадим відведе тебе до Ойзіс і приведе назад. Він її офіційний вісник, тож з’явишся з ним. Головне не бійся.

— Ойзіс — богиня страждань. Не слід очікувати від неї людяності.

— Песиміст, — буркнула Амелія, — не залякай там її.

Вадим проігнорував її і велів мені йти слідом. Я кинула останній погляд на Амелію і та підбадьорливо здійняла кулачки в гору.

— То що від мене потрібно? — спитала я майже пошепки, наблизившись майже вплотну до Вадима.

— Просто стій та слухай. Там розберемось.

— Гаразд, — мовила я і відійшла, а тим часом ми завернули в коридор і нас огорнув морок. Непроглядна темрява вела нас вперед, проте вона не здавалась незнайомою. Було комфортно і тепло попри те, що я не бачила взагалі нічого, скільки не кліпай, а картинка не змінювалась. Тільки рука, що тягла мою вперед після того, як я запанікувала, не давала збитись з напряму. З часом, щоправда, я зрозуміла, що звертати тут особливо нікуди. Нарешті попереду побачилось світло, ледве помітне, проте достатньо, щоб стати орієнтиром. Ми дійшли до двері, широкої і темної. Білий просвіт був по обидва боки від неї у невеличких щілинах. Вадим відпустив мене і відчинив двері. Світло одразу розповзлось темрявою, освітивши шлях вперед.

Попри те, що посвітлішало, насправді промені не потрапляли на наш шлях. Ми увійшли до круглого приміщення з трьома круглими вставками в стінах, створених за принципом віражу. Вони не були кольоровими, тільки молочно-матовими. До центру вела кам’яна дорога, наприкінці якої піднятий на п’єдестал, стояв кам’яний ворон, що вже розправив крила, але ще не здійнявся в політ. Від статуетки до кожного вікна вела стежка. Вона не закінчувалася чимось, просто вела до стін.

— То… — тихо промовила я, — нам тут її дочікуватись?

— Вона завжди тут, — холодно промовив він.

— Проте ж зараз нема, — я обвела кімнату поглядом, та не побачила нічого нового.

— Дальній кінець правого крила.

Я покосилась на нього і, дочекавшись його кивка, підійшла до статуетки, почавши її оглядати. Вона була детально вирізьблена і виглядала майже живою.

Дальній кінець… правого крила. Там стирчала чергова пір’їна. Я торкнулася неї. Камінь виявився крижаним і цей холод рознісся тілом, ніби схолодивши душу, а тіло зробивши крижаним палацом. Я пересмикнулася. Холод охоплював все глибше, доки тіло не стало тремтіти. Я відійшла назад і наткнулась на Вадима.

Навколо ворона, із того самого місця, якого я торкнулась, почав розповсюджуватись густий туман і коли той розсіявся, статуетку ворона своїми довгими нігтями шкрябала висока дівчина. Риси її блідого обличчя були різкими, строгими, повіки напівспущені, губи нюдові. Волосся й вії — ніби в альбіноса. Виглядала вона і молодо і давньо водночас. Ніби лінії її лиця промалювали віки́.

— Хто це, Вадиме, — зневажливо кинула вона, звисока окидаючи мене поглядом, — вона не годиться для нашої мети, тож випроводи її до Макарії.

— Ми думаємо вона ворон, Ойзіс, — втомлено відповів він.

Богиня повторила свій зневажливий огляд.

— Не відчуваю, — промовила вона, — в неї інша енергетика.

— Проте й не душа ж.

— І не душа, — холодно погодилась вона. Проте її очі тепер впивались у мою постать, що казало про справжню зацікавленість, — Де ж ви її знайшли?

— Вона завітала на зібрання. А тоді з’явилась у штабі.

— І її походження невідоме?

— Ні.

— То яка ж пташка до нас завітала, — вона встала переді мною і подивилась льодяними очима прямо в мої, — Тоді… — вона повернулась до нас спиною і стала вдивлятись у кожне з трьох вікон, — просто відведи її до Макарії, мені необхідна її думка.

— Що їй передати?

— Скажи все те ж, що й мені. Вона зрозуміє хід моїх думок. Можеш бути вільний. І ти, дівча Смерті. Проте ще побачимось.

І тоді стало гірше. Піднявся вітер. Не сильний, але його віяння вистачило, щоб я відійшла на кілька кроків назад. Богиня перекинулась на ворона і злилась зі статуєю. Вона зникла, лишивши тонкий білий туман в приміщенні. І тепло. Без неї стало тепло.

— Пішли, — сказав Вадим і спішно почав виводити мене.

Я поглянула на статуетку ворона і, переконавшись, що вона затихла, ступила знов у тунель мороку.

Синопсис