…Зазвичай я повертався від старої о пів на дев’яту вечора, хвилиною пізніше або раніше. У мене дуже точне відчуття часу. Немов усередині цокає невидимий годинник.
Відчиняв двері до підвалу, кидав ключ на стіл і дивився на стіну.
Тік-так, тік-так…
Як би там не було, але я відразу помітив, коли старий механічний годинник почав запізнюватися. Спершу на п’ять хвилин, потім на десять. Не те, щоб це було великою трагедією, але я терпіти не можу зламані речі. Якщо щось працює не так, як слід, його потрібно відремонтувати. Якщо річ полагодити не можна, її треба позбутися.
Я зняв годинник зі стіни і розібрав його. Ніяких шестерень, які стерлися, чи пружин, що лопнули. Тоді я почистив кожну деталь окремо і зібрав усе докупи. Два дні дзиґарі йшли, як годиться. Але в середу – у день, коли кур’єр залишав пакети з продуктами під дверима місіс Девоні, годинник знову почав запізнюватися. Я трохи затримався у старої, вирішивши порадувати Поппі і приготувати на вечерю лазанню, а вони все ще показували без чверті вісім.
Я розбирав і збирав годинник ще кілька разів, намагаючись знайти причину збою, але безрезультатно. Кожен наступний день біг хвилинної стрілки сповільнювався. Зрештою я повісив годинник назад на стіну і просто став чекати, коли він остаточно зупиниться.
Цього не сталося ні наступного дня, ні через день. Механічний годинник йшов так, ніби чиясь невидима рука подовжувала йому життя. Він дратував більше ніж коли-небудь, але якщо б я відправив його у сміттєвий бак, містер Трілі обов’язково вирахував би з мене його вартість.
Все це було дуже дивно. Тобто, я вирішив би, що це дуже і дуже дивно, якщо б у мене не виникла серйозніша проблема.
А справа ось у чому. Дерев’яна підлога біля дивана прогнила і почала просідати, утворивши невелике заглиблення не більше півдюйма завглибшки і п’ять дюймів завширшки. Нічого незвичайного. Вогкість повільно підточувала тонкий настил з дощок, поки вони не почали скрипіти і вигинатися. Одного разу я навіть мало не вивихнув ногу, втрапивши у глибку. Втім, тоді я не надав цьому великого значення. Мене мало що могло потурбувати, крім хіба що нужника, який засмітився в перший же тиждень мого проживання тут. Пам’ятаю, все лайно пішло вгору, але загалом розповідати нема про що. Яма в підлозі завдавала набагато більше незручностей: вона швидко розширювалася.
Вже до неділі глибка стала не менше двох футів завширшки. І оскільки міс Девоні мала зайти, щоб розплатитися зі мною за надану їй послугу, мені нічого не залишалося, як накрити заглиблення старим побитим міллю килимом.
Ідея виявилася зовсім непоганою. Проклята яма зникла з поля зору, і я міг ігнорувати її існування принаймні деякий час. Але це зовсім не означало, що вона не намагалася нагадати про себе щоразу, коли моя нога провалювалася в цю пастку і застрягала в ній, як у капкані. Переважно це траплялося вдень, а вночі гнилі дошки рипіли і стогнали без жодного приводу.
Нарешті я визнав правду: яма стала набагато більшою і глибшою, ніж раніше. Отже я просто змушений був запросити містера Трілі, щоб він на власні очі оглянув масштаби катастрофи. Урочисто зірвавши старий килим, я пред’явив йому дірку в підлозі, глибиною не менше фута і шириною не менше трьох. Там, у глибині, зяяв невеличкий темний отвір.
Поколупавши у ньому пальцем, містер Трілі розширив прохід, посвітив у нього ліхтариком, але не виявив нічого, крім тонкого земляного лаза. Це була нора на кшталт кротової, або, може, щурячої – я на цьому зовсім не розуміюся.
Містер Трілі пішов і повернувся за півгодини з молотком і кількома міцними дошками. Він прибив їх до підлоги цвяхами, повкладавши таким чином, що вони повністю закрили отвір, а зверху знову постелив килим. Це було чудове рішення. Її-богу, краще б я і не придумав.
Увечері того ж дня я подався до Поппі, щоб дізнатися, чи їй нічого не потрібно. З квартири за стіною голоси майже не долинали, так що ми у відносному спокої подивилися повтор шоу з Опрою Уїнфрі. Додому я повернувся як завжди і відразу завалився спати.
Було близько п’ятої ранку, коли мене розбудив страшний гуркіт: старі дошки провалилися, потягнувши за собою нові. Килим зник у темному отворі. Я посвітив у нього мобільником, але дна не було. Піді мною зяяла безодня, з якої долинав якийсь монотонний гул. Іноді його перебивали шарудіння і скрегіт, ніби піді мною була станція метро, і поїзди безупинно їздили туди-сюди. Але це просто неможливо! Нашому маленькому містечку така розкіш і не снилася.
Все йшло до того, що з підвалу доведеться з’їжджати. Мені слід було знайти іншу квартиру і якнайшвидше, поки будинок не обвалився прямо мені на голову. Хтозна, можливо, в стінах уже були тріщини, і вся ця споруда трималася на чесному слові.
Але мені було сімнадцять, і містер Трілі, схоже, був єдиним орендодавцем, якого цікавили лише мої гроші, а не особисті обставини. Він здавав мені житло, не вимагаючи документів. Я міг би представитися Домініком Харрісоном або Елвісом – його це не бентежило. Отже, мені слід було потерпіти ще рік, перш ніж мої дії стануть законними.
Чесно кажучи, у мене голова репалася від усіх цих думок. Я пролежав на дивані до восьмої ранку, старанно обмірковуючи перспективи, але так ні до чого не додумався. Відкривши холодильник, я витяг з нього запліснявілий шматок піци, засунув його в сміттєвий пакет, і, прихопивши решту сміття, вирушив на роботу.
Кава, що продавалася на розі, була гарячою. У думках від неї прояснилося, і всі проблеми у світлі нового дня здалися не такими вже й серйозними. Зрештою, це лише дірка в підлозі. Вона не змушувала мене до негайних дій. Будинок був старим і розвалювався вже протягом тривалого часу. А це означало, що ще рік-другий він міг простояти як нічого й не було. Все, що мені потрібно, це просто обходити дірку по краю, виявляючи до неї деяку повагу. Ніби в мене раптом з’явився сусід, з яким слід порозумітися тому, що нам нікуди один від одного дітися.
Саме так я і вирішив: з ситуацією краще змиритися. Але тоді я й уявити не міг, чим все обернеться.
Настав листопад. Сонячні дні видавалися все рідше. На вулиці помітно похолодало, і Поппі почала надягати поверх пальта вовняне пончо – таке велике, що воно сягало їй до п’ят. Щодня вона прогулювалася, після чого сідала на лавку в найближчому сквері і годувала голубів. Я спостерігав за нею з вікна свого фургончика і думав, що моє власне життя теж не відрізняється різноманітністю.
Торгувалося поганенько. Як я і очікував, доходи стрімко скорочувалися. Якось сильний дощ зарядив на цілий день, і я повернувся додому раніше. Мені довелося розутися біля порога: у кросівках хлюпала вода, а в шкарпетках не знайшлося б жодної сухої нитки. Годинник на стіні цокав так голосно і повільно, що між двома ударами я встиг послати його до біса. На вулиці стояла кепська погода, а всередині мене вирдився не менш паскудний настрій. Все, чого мені хотілося, це доїсти залишки холодної китайської локшини та залипнути у телефоні. Але як тільки я увійшов до кімнати і клацнув вимикачем, усі мої плани вмить розлетілися.
Величезна яма, як і раніше, зяяла посеред вітальні. Вона не стала більшою, але на її краю, звісивши ноги в порожнечу, сиділа дівчинка.
Премила така дівчинка, не старша за мою кузину Люсінду, в білому платтячку з рюшами, або як там їх називають. Ось тільки у Люсінди волосся було прямим і темним, а у цієї золоті завитки лягали на плечі і сяяли навіть у тьмяному світлі лампи. Її шкіра була блідою, а очі великими та ясними, як у ляльки.
– Гей! – озвався я до неї. – Хто ти така? І як взагалі сюди потрапила?
Але вона тільки зухвало заколихала ногами у повітрі. Робити це було досить небезпечно, оскільки будь-якої миті дівча могло зісковзнути в бездонну глибину. Я подумав, що, певно, не має жодного значення, як вона тут опинилася. Вона могла спуститися з верхніх поверхів у пральню, а з неї пройти крізь ґратчасту решітку в моє скромне помешкання. Варто було лише роздобути ключ від висячого замка у містера Трілі.
Все це цілком могло бути частиною дитячої гри. Й її друзі-співучасники чекали на свою подільницю десь поруч. Але найважливіше було те, що дівчинка несвідомо наражала себе на небезпеку, сидячи на краю глибокого провалля.
– Ні-ні, сиди, де сидиш! – попередив її я. – Якщо ти рушиш із місця, то можеш упасти і зламати шию. Давай так: я нічого не маю проти того, що ти тут. Я просто підійду ближче, простягну тобі руку та допоможу встати.
Дівчинка завмерла, прислухаючись до моїх слів. Вона, як і раніше, нічого не відповідала, але я готовий був заприсягтися, що її занепокоєння вступило у смертельну сутичку з цікавістю. Втім, це було не дивно. Я завжди умів ладнати з дітьми. Вмів їх зацікавити. Знайти підхід до моїх численних племінників і племінниць, кузенів і кузин. Тому ні краплі в собі не сумніваючись, я став повільно просуватися краєм ями. Нас, як і раніше, розділяли кілька кроків, і ситуація все ще залишалася загрозливою. Може, мені навіть слід було зателефонувати в «911», але якби я став окреслювати суть проблеми, збоку вона не здалася б такою серйозною. Я вже не кажу, якими неприємностями мені загрожувала б зустріч із копами та працівниками соціальної служби.
Я зупинився і простяг руку.
Шкіра дівчинки була не просто блідою: я міг бачити, як крізь неї просвічують кістки, наче їх щось підсвічувало зсередини, якесь блакитне сяйво. Ключиці та тонкі фаланги пальців – все це було видно, як на рентгенівському знімку. Не знаю, чи могло таке статися від того, що вона змерзла – тоді і справді було страшенно холодно, але мені раптом захотілося загорнути її в теплий плед.
– Гей, дай мені руку. Я не зроблю тобі нічого поганого. У мене залишилося трохи локшини. Якщо хочеш, я розігрію її для тебе. Вибач, але більше нічого запропонувати не можу.
Я подумав, що все ще стою надто далеко, і зробив крок уперед. Під моєю босою ногою щось огидно хруснуло. Піднявши стопу, я побачив під нею розчавленого величезного таргана.
– Трясця…
Упершись долонями в підлогу, дівчинка випростала руки в ліктях і, легко підвівшись, ковзнула в яму – так, що я кліпнути не встиг.
– Трясця! – вилаявся я і додав ще щось, що, мабуть, повторювати не буду. Я стояв над проклятою дірою у підлозі, яка дихала вогкістю і гниллю, а до мого слуху не долинало нічого, крім знайомого гулу. Дівчинки в білій суконці й слід простиг: ні клаптика білого мережива, ні криків про допомогу, нічого!
Моя спина змокла, а волосся на голові стало дибки. Я провів по ньому тремтячими руками, потім протер очі і знову втупився в прогнилу підлогу. Її земляний край обсипався.
Я остовпів, але всього на півхвилини, не більше. Зірвавшись з місця, кинувся до ґрат лише за тим, щоб переконатися, що замок висить на колишньому місці. Я кілька разів крикнув: «Гей! Є тут хтось?», але мені ніхто не відповів. Ні смішків, ні тупотіння дитячих ніг, які б підтвердили мій здогад.
Схоже, дівчинка не мала спільників.
Схоже, що ніякої дівчинки і не було!
Можливо, з проклятої дірки в кімнату просочувався отруйний газ, і я ним надихався. Мої долоні змокли. Я відчував себе бісовим торчком, якому ввижається всяка маячня.
Порившись у металевій шафі зі старим мотлохом, я знайшов шматок щільної поліетиленової плівки, закрив ним підозрілий отвір і, як зміг, притис до підлоги скотчем. Це була нікудишня перешкода, але що ще я міг зробити? Потім піднявся до містера Трілі, аби пожалітися на свою квестію, але його як на зло не було вдома. Все, що мені залишалося, це повернутися до себе.
У підвалі не відчувалося жодних сторонніх запахів.
І я знову замислився над побаченим.
Зрештою, я міг стати свідком чогось незрозумілого: видіння дівчинки, яка світиться зсередини. Прозорої дівчинки. Ні! Примарної дівчинки.
І тут до мене дійшло: я бачив привида! Неспокійного духа, що з’явився у цій кімнаті! Справжню примару!
Це було дуже круто! Якби я відразу додумався зняти її на камеру, я став би суперпопулярним. Просто натиснути кнопку – і все. Я – мегазірка з мільйоном переглядів у ютубі та сотнями дурнуватих коментарів під відео.
Якби я тільки здогадався…
Але не все ще було втрачено. Всім відомо, що примари з’являються на тому самому місці час від часу. Буцімто у них там якісь незакінчені справи. А це означає, що дівчинка могла з’явитися знову. З одного боку, це обнадіювало. Але з іншого, викликало занепокоєння. На той момент я був ситий чудесами донесхочу, і щоб убезпечитися від них, переставив шафу так, щоб вона повністю закривала дірку в підлозі. Кремезна металева конструкція була досить важкою, і я сподівався, що те, що ховається в норі, не зможе зрушити її з місця. У будь-якому разі вона залишалася моєю останньою надією провести ніч спокійно.
Мій сон не був ані міцним, ані безтурботним. Мені ледве вдалося заплющити очі до ранку. Та навіть крізь дрімоту я продовжував прислухатися до тихих шерехів, які долинали з дірки в підлозі. Повітря, що хто його зна звідки бралося, надувало поліетиленову плівку, і вона шелестіла, породжуючи новий, незвичний звук. Іноді я провалювався в сон, і тоді мені снилося, що з щілини між великою металевою шафою на коротеньких ніжках і підлогою висуваються тонкі бліді пальці. Вони нишпорять по гладкій поверхні і, не знайшовши, за що вчепитися, знову ховаються в темряву.
Але це було лише нічне жахіття, і коли я прокинувся, страшні видіння щезли разом із залишками сну.
Наступного дня я добре вичистив резервуари, де збивалася і охолоджувалася молочна маса, і відігнав фургончик у гараж біля мого будинку. Не того, де я жив зараз, а того, де мешкала вся моя сім’я. Під’їжджаючи, я включив музику спеціально для Люсінди, яка розгойдувалася на гойдалці у дворі. Вона привітно помахала мені рукою, і я помахав у відповідь.
Повернувшись додому, я перш за все зазирнув до Поппі, запитати, чи нічого їй не потрібно. Телевізор був вимкнений, а вона сиділа і дивилася в порожній екран, в якому відображалася кімната. Вигляд у неї був задумливий.
Про що взагалі думають старі люди?
Колись я про це дізнаюся, але не раніше, ніж сам постарію і зморщуся, як перележана бруква.
Цього разу розмова у нас із Поппі не клеїлася. Вона продовжувала мовчати, не помічаючи моєї присутності. Таке вже бувало, і я не помітив у її поведінці нічого дивного. Тому просто перевірив, чи добре зачинене вікно, щоб стару бува не прохопило вітром. Я вирішив, що загляну до неї завтра вранці, оскільки роботи у мене більше не було.
Наступні три дні нічим незвичайним не відзначилися. Я тинявся без діла вулицями і дивився крізь товсті шибки вітрин магазинів на розкладений на полицях товар. Місіс Девоні видала мені черговий четвертак, і я роздумував, на що його витратити. Заплативши за житло і купивши кілька пачок локшини швидкого приготування, яку всього-то і потрібно, що залити окропом, у мене все ще залишалося 300 баксів. Непогано, правда? У самостійного життя є свої переваги. Але й мінуси також. Я мусив знайти собі іншу роботу.
Проходячи вулицею, я помітив компанію колишніх однокласників.
– Гей, придурок! Йди-но сюди! – закричали вони мені, а дехто навіть запустив у мене порожнім паперовим стаканчиком з-під кави. Коли я перейшов на протилежний бік, вони все ще кривлялися. Хтось сказав: «От опудало!» І, мабуть, це було останнє, що я від них чув, бо прискорив крок і вже за десять хвилин був удома.
У кімнаті счинився такий кавардак, ніби Барон Земо та Капітан Америка з’ясовували тут стосунки. Велика залізна шафа була перевернута і відкинута до стіни, поліетиленова плівка розірвана на шматки, а в підлозі зяяла вже до болю знайома дірка.
Дівчинка в мережевній сукні перевертала кімнату догори дриґом. Вона шаруділа обгортками від фастфуду, що валялися на підлозі, гортала журнали, виривала з них сторінки і відкидала геть. Вона нишпорила рукою під диваном, вигрібаючи грудки пилу і колись загублені пластівці попкорну, переставляла речі з місця на місце, поки, нарешті, не дісталася чашки. Найзвичайнісінької керамічної чашки, колись білої, але тепер більше схожої за кольором на гнилий зуб.
Це була найулюбленіша моя річ, куплена на домашньому розпродажі ще тоді, коли мені було дев’ять. Здається, з того часу я не мив її жодного разу: просто витрушував вміст і насипав на його місце нову порцію чаю. На її стінках промалювалася така кількість річних кілець, ніби ця річ ніколи і не була виліплена з глини, але самоутворилася нарощуванням багаторічного бруду. Стара заварка і зараз намертво прилипла до її дна, і дівчисько колупало її пальцем.
Вітаю, Авторе!
І відразу перечепилося око на фразі «А справа ось у чому. Дерев’яна підлога біля дивана прогнила і почала просідати, утворивши невелике заглиблення не більше півдюйма завглибшки і п’ять дюймів завширшки».
Тобто 1,27 см завглибшки і 12,7 см завширшки? Хіба це просідання? Просідання – це коли дошка має наочний прогин між двох брусів (а між ними зазвичай метр). А тут ще треба придивлятися.
«Вже до неділі глибка стала не менше двох футів завширшки. І оскільки міс Девоні мала зайти, щоб розплатитися зі мною за надану їй послугу, мені нічого не залишалося, як накрити заглиблення старим побитим міллю килимом».
Дивно. Чому він це приховував? Аби не турбувати хазяїв?
«І тут до мене дійшло: я бачив привида! Неспокійного духа, що з’явився у цій кімнаті! Справжню примару! Це було дуже круто! Якби я відразу додумався зняти її на камеру, я став би суперпопулярним. Просто натиснути кнопку – і все. Я – мегазірка з мільйоном переглядів у ютубі та сотнями дурнуватих коментарів під відео».
Мені ця реакція героя не здається природною. В нормі людина має лякатися привидів.
«Заплативши за житло і купивши кілька пачок локшини швидкого приготування, яку всього-то і потрібно, що залити окропом, у мене все ще залишалося 300 баксів».
Зверніть увагу – це так званий давальний самостійний відмінок «проїжджаючи повз станцію, з мене злетів капелюх».
Шкода, що ознайомчий уривок не закінчується якимось ґачком. Бо те, що дівчинка дивна, ми вже давно зрозуміли.
Після прочитання синопсису маю багато питань.
1. Традиційне. ) Чому події відбуваються в Америці? Зрештою, можна змінити імена на українські, місце подій – на Україну, шоу Опри Уінфрі – на шоу довгоносиків.
Річ у тім, що місце розташування тут узагалі не впливає на події. Тож можна його змінити, уникаючи питання взагалі.
2. Як змінила Тоні зустріч зі світом фей? Що він знайшов і що втратив? Яким чином він взаємодіє з ними і, завдяки цьому, змінюється? Та чи змінюється він?
Складається враження (з синопсису), що бурхливе життя фей – окремо, і життя Тоні – теж окремо. В чому його покликання тоді? Де дорослішання?
Підсумовуючи, я не бачу у творі теми янг едалт. Так само, як не побачив і конфлікт.
Тим не менш, щиро бажаю вам удачі на конкурсі!
Вітаю! Дуже дякую за увагу до мого «Тоні». Спробую відповісти на Ваші запитання.
1. Щодо «просідання». Словник дає таке тлумачення цього слова: «ПРОСІДАННЯ – дія і стан за знач. просідати. ПРОСІДАТИ – осідаючи, опускатися або прогинатися.» Інших характеристик словник не наводить, отже не думаю, що габарити глибки мають критичне значення. Чи треба до неї придивлятися, аби побачити? Достатньо просто випадково її помітити.
2. Чому Тоні накрив глибку килимом? Багатьом людям властиво хоч трохи наводити лад в оселі перед приходом гостя.
3. Чому Тоні не злякався дівчинки? Вона була «премила», нагадала йому маленьку кузину, яку він дуже любить, не поводила себе агресивно. Так, специфічна зовнішність феї вселяє в хлопця певне занепокоєння, але не страх.
4. За «давальний самостійний відмінок» щиро дякую. Речення справді кострубате і потребує редагування:)
5. Чому події відбуваються в Америці? Якщо б я писала про Оха та потерчат, то події відбувалися б в Україні. Але я обрала фей, а вони – персонажі кельтської міфології. Так уже сталося, що кельтські вірування перекочували у Новий Світ разом із переселенцями з Англії. Тож я просто помістила фей у їх природне культурне середовище. На запитання, чому я не пишу повісті тільки на українську тематику, відповім так: моя уява не має географічних меж.
6. Чи змінився Тоні? Починаю синопсис словами: «Тоні Річчі вважає себе невдахою.» Закінчую синопсис: «І на запитання «Хто такий Тоні Річчі?», впевнено відповідає, що це «найщасливіша людина у світі». Що знайшов? Своє місце у цьому світі, відкрив у собі талант майструвати механічні іграшки. Це і є його покликання. Що втратив? Невпевненість у собі, відчуття власної нікчемності.
7. Де конфлікт? Ця повість побудована на психологічному конфлікті особистості: відчуття нікчемності бореться з бажанням стати значущим, бажання бути фінансово незалежним – із звичкою нічого заради цього не робити, бажання жити окремо – з відчуттям самотності і бажанням бути потрібним своїй родині тощо. Саме ці суперечності і є рушієм сюжету даної повісті.
8. Виходячи з того, що дорослішання – зміна системи цінностей в результаті набуття життєвого досвіду , усвідомлення відповідальності за власні вчинки, набуття нових соціальних ролей і таке інше, маю визнати, що Тоні таки подорослішав.
9. Також прошу дати чітку загальноприйняту характеристику літератури янг-едалт, аби я могла погодитися з Вами або заперечити Вашу думку про відсутність теми янг-едалт у творі.
Ще раз дякую за відгук! Успіхів Вам у конкурсі! Якщо щось пропустила, запитуйте:)
Буду відвертим — вгледів багато позитивних коментарів і вирішив залишити свій. Не знаю чи вам він потрібний, не претендую на звання критика чи великого знавця, проте почасти моя думка дуже різниться з іншими учасниками конкурсу. Тому є ймовірність, що вона вам буде цікавою чи то корисною.
Наступний текст не стосується ні в якому разі персони автора чи авторки, є виключно висновками й припущеннями сформованими з наведеного уривку.
Перша претензія(а без цього не обійдуся): вибір місця подій. Чомусь українських авторів початківців дуже тягне писати про персонажів з США, Великої Британії тощо. Насамперед так ви ставите себе в дуже конкурентний ряд іноземних авторів. Адже мені, як українцю, хочеться читати про українців і вважаю, що український автор має кращі шанси добротно розкрити персонажа саме українця(див. банальна наявність відповідного досвіду). Проте є ймовірність, що ви живете закордоном. Але й в такому випадку персонаж легко може бути українцем, що дозволяє дуже класно розкрити іншу країну очима українця й зробити оповідь набагато цікавішою для читача. Як приклад хибності обраного шляху відразу наведу ті ж міри довжини, що далі використовуються. Окей я знаю скільки дюйм і фут в сантиметрах, але відкрию секрет більшість людей в Україні не знають, бо воно їм непотрібно.
Плюс відзначу, що мені не сподобалася стилізація тексту. Відчувається дух початку 20 століття, або щось типу того. Що, до речі, дивно враховуючи, що далі є згадка про Опру та й телефони ті ж присутні. До того ж відзначу, що, відповідно, стилізація, яка наповнена українським духом, скажімо так, див. «Її-богу»(плюс помилка), створює відчуття, наче я читаю перекладне оповідання когось на кшталт Лавкрафта(тільки з меншим ступенем жаху й т.д. звичайно).Тому очевидний висновок, якщо я захочу почитати текст початку 20 ст чи навіть 21 про Америку, то я почитаю їхніх авторів просто, особливо класиків.
І все це зводиться до того, що, на мою думку, потрібно шукати власну індивідуальність, а не наслідувати когось і щось. Може й у очах багатьох ця думка хибна й не варто мені чіплятися, проте я цього відчуття не можу позбутися.
Також мені не сподобався персонаж. Він не схожий на підлітка чи юнака. Поведінка його нереалістична. Тут приклад відразу ж його дії та міркування, коли дірка з’явилася й почала збільшуватися. А ще великий внесок у нереалістичність героя вносить той факт, що оповідь іде від першої особи, а тому ваш стиль накладається на свідомість персонажа й вона виглядає знову ж таки нереалістично. Тому на мою думку середньостатистичний юнак сімнадцяти років ну ніяк не зможе вжитися в шкіру вашого героя.
Повернуся до стилю, а саме зазначу, що виходячи з всього перерахованого вище, він дуже перевантажений. Забагато елементів, які мало притаманні літературі янг-едалт: складні описи й метафори, велика увагу до деталей, відверто літературні образи в мислені тощо. Гарний приклад остання сцена й геть непотрібна увага до чашки в момент, коли емоції наростають. І ні щоб грати на цих емоціях, ви натомість даєте флешбеки про чашку та її опис.
Тут ви можете заперечити, що не потрібно недооцінювати підлітків і т.д. Проте це роблять видавництва тощо, які встановляють віковий проміжок янг-едалт і відповідно надають йому певну характеристику. От серед цих характеристик вказується й простіший стиль, а також динамічність сюжету, з чим у вас також є невеликі проблеми.
Четвертак — вперше чую, що це слово використовували в значені 400 доларів, а не 25 центів. Можливо ви знаєте більше, але зверніть увагу на думку пересічного читача.
На цьому уривок закінчений і саме за ним робитиму свій висновок.
В мене язик не повернеться сказати, що текст поганий. Це лише друга робота, де я бачу цілком хороший вироблений авторський стиль(хоч і було трохи помилок і т.д.). Проте також вдруге цей вироблений стиль не пасує літературі янг-едалт. Звичайно можете тут зі мною не погодитися, тому можу лише парирувати й порадити почитати якусь з мейстрімових книг. Той же останній Гаррі Потер. Якраз персонажі там ідентичного віку з вашим героєм. Щодо невідповідності підлітковій літературі я також відзначу, що не побачив у уривку конфлікту притаманному цій віковій групі. Адже змінити вік вашого героя на 25 років і в уривку, взагалі, нічого не зміниться. А от що-що, а конфлікт ви б мали точно закласти у наведеному тексті. Звичайно є загадка, що ж це за дівчинка. Проте воно ніяк не корелюється з віком героя.
Тому враховуючи все вищеперераховане, можу підсумувати, що попри всі зауваги ваш текст непоганий, хоч і стилістично він мені не подобається. Але головна проблема в ньому, що з уривку я не побачив нічого окрім віку героя(і то вік лише на папері, а не в поведінці тощо), що б вказувало на література янг-едалт.
Дякую за увагу і удачі. Пояснень ніяких не потребую, бо будь-яке додаткове розкриття тексту автором у коментарях є несправедливим стосовно інших учасників. Висновок для голосування бажаю зробити виключно з прочитаного уривку й синопсису)
Дякую за увагу до мого твору! Успіхів Вам у конкурсі!
Один з творів, який мені дуже, ДУЖЕ до вподоби:)) Я рада, що все ж таки відкрила його. Щоправда, з назви очікувала, що Тоні – це дівчинка:) Ну, звичайно, бажаю успіху в конкурсі!
Бажаю успіхів навзаєм! Дуже рада, що повість Вам сподобалася!
Дуже круто!
Щиро дякую! Рада, що повість Вам подобається!
Оригінальна історія.
Трохи не зрозуміло з синопсису, що там сталося з гг і вітчимом. І чого неповнолітня дитина раптом змушена доглядати психічно хворого вітчима, а не хтось дорослий, та ще й роблять його винним? Де соцслужби?
Але лінія з феєю мені сподобалася.
Вітаю!
Пепе, вітчим гг, страждає на рідкісний психічний розлад: він вважає, що половина його тіла належить іншій людині. Поступово хвороба набирає обертів, і Пепе намагається покалічити себе, спробувавши відділити від себе «чужинця». Тільки тоді родичі звертаються до лікаря, який прописує хворому заспокійливі пігулки. Сім’я Тоні живе небагато, тож рідні збирають гроші, аби забезпечити Пепе комфортні умови в хорошій клініці. Саме на цей час хлопцю дозволяють прогуляти школу, аби наглянути за вітчимом. Кремезний товстун Тоні із сильними руками завиграшки здатний скрутити вітчима під час нападів буйства, тож потреби у соціальному працівнику ніхто не вбачає.
Тоні помічає, що коли Пепе приймає пігулки, то перестає бути Пепе і перетворюється на «овоч». Хлопець легковажно приймає рішення кілька разів на тиждень замінювати пігулки алкоголем. Перегляд футболу по телевізору і пиво наче повертають «колишнього» Пепе, але вітчим лише симулює здорову поведінку. Насправді життя йому нестерпне, і він накладає на себе руки, скориставшись тим, що увага Тоні послабилася і він відволікся. Саме тому родичі і покладають на хлопця частину провини за смерть Пепе (простіше кажучи, недогледів).
У творі все це детально розписано. Та у синопсисі я не стала вдаватися в «психіатричні» подробиці, описавши цей момент схематично і сконцентрувавши увагу читача на фантастичній складовій повісті. Я дякую Вам за запитання, адже вони свідчать про Вашу зацікавленість. Рада, що тема феї сподобалася! Успіхів Вам у конкурсі!
Хех, ну от і намалювався дуже і дуже ймовірний переможець. Нехай щастить, Авторе. Хоча з вашим талантом, везіння вам не надто й потрібне ).
Щиро дякую! І бажаю удачі навзаєм! Вона нам точно знадобиться, адже на конкурсі всі ми конкуруємо з великою кількістю талановитих письменників:)
Відмінно!
Дякую за відгук! Мені дуже приємно знати, що повість Вам сподобалася!
Написано круто! Вам вдалося добре виписати оповідача, мені подобається дивитися на світ очима цього героя, я відчуваю атмосферу твору.
Мене, втім, дещо бентежить сюжет: герой досить пасивний аж до моменту коли його кусають. Перед тим він навіть не зазирає у ту яму. А після блукання серед ілюзій історія практично закінчується, і правила світу фей вже ні на що не вплинуть, якщо я правильно зрозумів. Хоча мені дійсно дуже цікаво, як там все працює, я б хотів про це почитати.
Ось, а ще хочу відзначити божевільного вітчима. Це дуже здорово, що герой сам починає бачити щось, що змушує його сумніватися у власному психічному здоров’ї, і в нього вже є оце знайомство з божевіллям у минулому.
Підсумовуючи, мені сподобався текст і взагалі стиль, мені було б цікаво почитати усю повість. Зичу успіхів на конкурсі!
Вітаю, Олександре!
Дякую за відгук, рада, що повість сподобалася. Щодо головного героя Ви все правильно зрозуміли: Тоні – ледачкуватий, інертний, лише крайні обставини здатні спровокувати його на активні дії. Він безумовно хороший, талановитий хлопець, але не великий інтелектуал, тож всілякі загадки його не ваблять. Його допитливість, якщо вона не стосується улюбленої справи, досить обмежена. Психологічний портрет героя я складаю протягом твору, але на зазначених рисах характеру ставлю акценти все ж на початку повісті, аби читач ясно уявляв, з яким типом особистості має справу. На жаль, початок повісті в уривку не представлений.
Історія Тоні на блуканнях не завершується, а в частині «І ще дещо», яка відіграє роль постскриптуму, я досить детально зупиняюся на тому, як саме Тоні живеться на межі двох світів. Дива не відміняються! 🙂 Наш світ і надалі зазнає чарівного впливу, а Тоні стає свідком усе нових і нових його проявів. Але ж синопсис – стислий переказ, тому багато деталей твору і пояснень залишилися «поза кадром».
Ще раз дякую за увагу до моєї повісті і бажаю успіху у конкурсі!
Дуже цікаво, просто захоплююче!
Щиро дякую! Позитивні відгуки завжди мотивують!!!