— Нічого людям робити — свята переносити! — обурювалася тітка Рая, нарізаючи салат. — Чому це я маю перещитувать усе? Діти звикли до Миколая, а тепер він в якусь несуразну дату… Кому заважає Різдво сьомого січня?
— Раю, припини, — втомлено зітхнула мама. — Не переносять, а повертають. Кладуть на місце колись поцуплені свята.
Яся слухала їх, неквапливо розставляючи тарілки у вітальні. Куди поспішати? Щойно вона закінчить, покличуть допомагати готувати, а вона це ненавиділа. Хіба подбати про кутю?
Кутю в родині не любили. Не тому, що вона нікому не смакувала: не мали звички її їсти. А тато наполягав саме на куті. Він усе пояснив. І Яся зробить, як він сказав. Йому там, на «нулі», видніше, що є правдою, а що — вигадкою.
Добре мама сказала: «Кладуть на місце колись поцуплене». Яся мусить сьогодні долучитися до цього діла. І нехай вона ще мала, всього п’ятнадцять… Вік — не головне!
«Морозе, Морозе…» — прошепотіла дівчина. За вікном завила хуртовина.
— Це не сирена? — розхвилювалася на кухні тітка Рая.
— Та ні, заспокойся. Вітер.
«Поклич його обов’язково, — писав тато, — він нам дуже допоміг. Заслужив на смаколик».
Яся знала: за татовими жартами стоїть щось більше. Знання, про яке не пишуть у месенджерах.
Коли всі зібралися за столом, Яся зачекала, доки мама з тіткою почнуть сваритися через якусь дрібницю, й тихо пробурмотіла:
— Морозе, Морозе, ходи кутю їсти!
Нічого не сталося. А чого вона чекала?
— Морозе, Морозе…
Хвіртка зі стуком розчахнулася. До кімнати сипонуло снігом. Мама зірвалася з місця, кинулася зачиняти…
Яся відчула його. Він сів поруч, на порожньому стільці, який вона змусила залишити біля столу: «це буцімто для татка, й тарілку поставимо». Було холодно, так холодно, наче біля Ясі всівся сугроб.
Він дивився на неї. Очима батька — залягли в кутиках зморшки. Очима батькових друзів, котрих вона бачила на світлинах.
— Пригощаєш? — почула Яся і збагнула, що для всіх решти нічого не відбувається.
— Так, — змерзлі губи ледь ворушилися. — Їж на здоров’я.
— Що? — озвалася мама.
— Та ні, нічого.
— Розказати? — його очі всміхалися. Яся кивнула.
Він почав говорити. Як змерзли дороги, взявся кригою осінній бруд, як неслися українські танки та БМП понад москальськими нашвидкуруч виритими окопами… Він посміхався з гордістю, мружив очі, то таткові, то чужі. Хизувався. Вона кивала, запопадливо дивлячись у крижані вічі. Він заслужив на її захват.
І на повернення до святкового столу.
Дуже сподобалося. Дякую автору за таке гарне оповідання)
Дуже щемко.
Дякую і бажаю перемоги
Вітаю, авторе!
Гарна історія. Особливо сподобалися меседж про таємні знання, “покласти на місце” та протиставлення свідомості поколінь.
Успіхів та наснаги!
Мені дуже сподобалось. Бажаю вам удачі на конкурсі)))
Правда, в 15 вже дорослі-самостійні, але то маленький ньюанс.
Мороз вийшов щирий та справжній. Переосмислення цього образу давно проситься, у вас вийшло. Я таке люблю і люто плюсую.
За це оповідання я б і дві позначки “так” віддала.
Це перший твір, який викликав у мене сльози… Дякую, авторе!
Ой. Не плачте, в них усе буде добре!
Вітаю Автора! Щиро вдячна за сильну історію. Вкласти у короткий формат яскраву картинку, впізнаваних героїв (так, у мене є точнісінько така сама тітка!), і відчуття дива, від якого мурахи о шкірі скачуть – це, як на мене, дуже серйозний рівень. Особливо хочу відмітити, що святкова атмосфера – саме наша, рідна і знайома з дитинства.
Єдиний момент, на якому я спотикнулася – це вік головної героїні. Скоріш за все, виключно специфіка мого власного досвіду, але. В 15 я себе вже давно не вважала малою, а “ти вже досить доросла, щоб допомгати” чула від родичів рокі з 8, чи що. Так, я знаю, що подібна ситуація далеко не у всіх)
Від душі бажаю удачі на конкурсі і ще раз дякую за оповідання, яке дозволило відчути запах і смак тієї самої куті!
Дякую щиро за такий відгук 🙂 Щодо віку – ну, так, починають вимагати допомоги раніше, звісно. Але коли йдеться про здатність дитини робити щось важливе, їй повсякчас торочать: для такого ти замала. Але вона не вірить – як кожна п’ятнадцятирічна 🙂