Бо зірку на сході бачили ми
Годинник відбиває одинадцять, і пальці Балтазара торкаються виступів на латунній копії антикітерського механізма. Каспар відкладає точильний камінь і перевіряє гостроту ножиць. Мельхіор прокидається, підходить до стіни, з якої стирчить безліч шпильок, перевтикає кілька і хмуриться.
– Зникла. Вона знов зникла.
– Пошукай на полу, – відповідає жіночий голос.
– Знов за своє, – шепотить Мельхіор.- Що мені та голка зараз, Мойре! Мені потрібно знати, де вона була. Кожного року…
– Я сиділа в кріслі, – знизує плечима жінка. – Твої колеги свідки.
– Такі ж сліпі, як я, – парує Мельхіор. – Легко обдурити нас. Де тепер цю зорю шукати?
– У людей запитай, – сміється Мара. – у тих добрих людей, що вам очі викололи.
Мельхіор позіхає. Стіна, яку він не бачить, є картою зоряного неба – шпильки то є зорі, які він переміщує по пам’яті, і тільки одна, найголовніша, завжди вислизає. О якби він був зараз в своєму Зіккураті… але там нині лише вітер, пісок та покинута авіабаза.
Мельхіор вдягає куртку та високу шапку з козлячого хутра. Мельхіор знову йде шукати ту-саму-зорю.
За кілька хвилин Каспер та Балтазар.наздоганяють його – як минулого року, та позаминулого, та сто років тому.
– Куди ж ми тебе одного, старого та сліпого, відпустимо? – каже Балтазар.
– За відьму не хвилюйся, – вторить йому Каспер. – Її ножиці розпадуться за тиждень.Не народився ще той, хто зніме мої чари.
– Дивно, кожного року ти псуєш їх їй, і вона все одно дає їх тобі точити.
– Страшна штука деменція, – знизає плечима Каспер.
– Мойра в демеції ще страшніша, – киває Балтазар
Царі замовкають.
Цьому протистоянню тисяча років – або більше. Кожного року царі покидають оселю, щоб відшукати блукаючу зірку, що приведе їх до Того, хто все виправить – але знаходять її надто пізно. Іноді вони стають на її слід влітку, іноді вже восени. Вони повертаються, бо астрологу потрібні розрахунки, а ще – не можна надовго залишати Мойру, що несповна розуму.
Царі повертаються – і бачать Мойру, що заплуталась в нитках і намагається розірвати їх голоруч – але навіть це краще, ніж залишити Мойрі нормальні ножиці. Бо коли так – на землі трапляються мор та війни. Ближче до Різдва та-сама-зоря завжди зникає з карти; Мельхіор думає, що то витівки Мойри.
– Сліпі астрологи та мойра в деменції, – повторює Балтазар. – Що допоможе цьому світу?
Хтось штовхає Каспера в бік.
– Перепрошую, – царі чують винуватий схвильований голос. – Там… не повірите… нова зірка.
Дякую! Дуже люблю історії, коли є над чим задуматися.
Цікава історія. Сподобалася.
Дякую!
Справді, моторошно. Авторе, ви зуміли вкласти у 365 слів і безнадію, і відчай, і яскравих персонажів… Заздрю білою заздрістю.
Трохи змазано фінал (от хотіла б я знати, хто це останнє речення бовкнув), але то таке.
Дякую за чудове оповідання!
Автор не має гадки. Може випадковий перехожий-п’яничка, може дядько Янус, а може і ще хто
Вітаю, авторе! Мій улюблений тип мініатюр – це коли, крім власне історії, з оповідання можна дізнатися щось нове особисто для мене (сподіваюся, мене не закидають капцями, якщо я скажу, що ніколи не цікавилася іменами трьох царів?). Маю сильну підозру, що в текст закладено набагато більше сенсів, ніж я за три прочитання роздивилася. І це теж дуже круто! Щиро бажаю успіху на конкурсі, а сама тим часом піду гуглити, що ще всесвітня мережа знає за цих трьох.
Дякую! Все що закладено в текст, закладено випадково, але волею Долі)
Ух ти, яка цікава історія 🙂 Ще й вкладена в такий малий обсяг! Неймовірно. А хто наприкінці говорить, невже Мойра?
Дякую. Успіху на конкурсі!
Автор не знає, але читач може уявити кого завгодно 🙂
Дякую!
Отже, тепер ми знаємо ім’я того муд…реця, який дав Мойрі ножиці. Їй і тижня, трясця, вистачить!
Дякую за цікаву версію, Авторе! Успіхів на конкурсі!
Їй і рук вистачить, але не так швидко.
Дякую!