14 Серпня, 2023

КЛЮЧ ВІД СІРОЇ ВЕЖІ або ПОРЯТУНОК ІВАНКИ

Повернутися до конкурсу: Початок Шляху

Частина 2

Як потрапити до пустелі Іванка воліла б не знати, але сталося те, що сталося. Тепер, вона постійно повторювала, що опинилася тут випадково! І, хоч частково це було правдою, проте Іванка сама прикликала у своє життя магію. Інша справа, що вона геть забула про це. Та не лише магія, але сама доля мала у цій історії місце і обіцяла Іванці новий хід подій.
На годиннику стрілки завжди йдуть чітко по колу, не зупиняючись ні вдень, ні вночі. Іванка саме пройшла перше коло – повних дванадцять років життя і досягла певної зрілості. Тепер, на неї чекав час випробувань і спокус, а наприкінці – іспит.
Що воно уроки та іспити знає кожен підліток, тим паче, відмінник. Але ж то у школі: підготувався і склав, а от про іспити долі Іванка ніколи не чула. Тринадцять! – бамкнув годинник в її день народження і луна покотилася по всіх усюдах. Саме з тієї миті почався відлік нових дванадцяти років. Магія тільки прискорила цей процес і день у день, секунда в секунду, не залишаючи часу на підготовку, дівчинка гулькнула чи-то в книжку, чи в морок, чи в сон, а потрапила у справжню пустелю.

Звісно, в пустелі немає вулиць, високих дерев і будинків з панорамними вікнами. Лише безмежні бархани – нанесені вітром кучугури піску – дикі пустельні тварини, змії, багатоніжки, скорпіони та кактуси. Що ж, на те вона і пустеля: таємнича і геть непридатна для життя звичайних людей. Тут не знайдеш ані парку розваг, ні ятки з морозивом, ні, тим паче, крамниць. Але, як це не дивно, раз на сто або навіть тисячу років, сюди потрапляє хтось із сучасного світу.

В теплому одязі, капелюсі та чоботах, з важким рюкзаком, Іванка просувалась пустелею, в якій не бачила геть нічого казкового. Вона думала лише про те, що там, вдома, зима і студінь, а тут, бозна-де – пекло! Не зупиняючись, скинула вона капелюх, стягнула шарф і пухову куртку…
Зморена та налякана, Іванка ледь не зомліла. В її дівочому світі ще не було такої лютої пустки! Вона відчувала чиюсь присутність, але нікого не бачила. Зусібіч дув тільки вітер. Він дмухав у розгалужений летаргічний ріжок, приспати хотів, заколисати, щоб розсипала молода пані свої літа в цих пісках, щоб в забуття впала і не вибралася звідси ніколи, а шукати… Хто її тут шукатиме?! Шляхетний лицар в шоломі з мечем і трояндою? Це міраж! Вибух фантазії! Казочки! А от вітер-дикун – це реальність. І він вже тут, поряд.

2

«З будь-якої пустки є вихід» – ці слова було викарбувано над вхідними дверима сірої вежі дрібними, мов бісер, літерами. Майже стерті, бо дуже давні, вони жевріли, немовби іскра надії, але не кожен гість був уважним, не кожен одразу їх помічав. Іванка теж не помітила. Наче в ковчег увійшла вона в цю господу. Мигцем піднялася по сходах, намацала тонку заслону, відсунула й переступила поріг кімнати. Опинившись високо нагорі в голові запаморочилось і стало страшно. «Капость… – подумала Іванка і схлипнула, – Тут все хитке, от-от завалиться!» Так здавалося на перший погляд. Насправді, споруда пустелі міцна, набагато міцніша від будинків у мегаполісі.

Ця вежа посеред пустки, стоїть на порожньому, так би мовити, місці. Вона, наче з книжки казок: довжелезна, вузька, з башточкою нагорі і годинником над вхідними дверима. Від того годинника ніякої користі, бо він застряг у минулому. Раніше, він йшов уперед, а коли стрілки заплуталися – час зупинився.
Отже, вежа. Така собі примітивна споруда, дуже схожа на гострий, простий олівець. Клямка, поштова скринька, гвинтові сходи всередині – все із піску. А вікна зі східним орнаментом націлені на захід і в небо.
Біля брами юрмляться понадміру шпичасті, схожі на мур, колючки. Вони тут відповідальні за безпеку і спокій. Коли вітер підхоплює хвилю піску і жбурляє її у бік вежі, колючий мур роздувається, стає ширшим і затуляє вежу, як щит. Відбиває напад і вежа лишається непохитною. Окрім муру, біля брами є вартові: страшнючі комодські варани. Це такі гігантські лускаті ящірки сірого кольору. Кожна істота завдовжки в три метри! Кігтисті й зубаті! Бр-р-р!

Дивна, направду, вежа. Хто її архітектор і хто будівничий – знає вітер, але він вперто мовчить, бо це – великий секрет.
Що в ній такого дивного? Якщо чесно, є дещо, приховане від сторонніх. Щоправда, на перший погляд все поганенько. Та і всередині протяги й повів кіптяви від свічок. Просто під сходами на другий поверх прихована комора з оббитими лутками, павутинням в кутках і гнилим запахом. Тут і розвернутися ніде! Купа непотребу в клунках і коробках, іржаві цебра, старі пантофлі, футляр (мабуть, від контрабасу) всохлі павуки та скорпіони на вікнах, сторічна пилюка – жах!
Підлога встелена рипучими дошками. На другому поверсі кухня, де завжди темно і прохолодно, праворуч пральня і кілька тісних кімнат. У глибокому підвалі нема чим дихати, як в кочегарці, горище – діряве, а кімнати й заселена брудом комора – мов безбарвні і підозрілі особи з неабияким почуттям власної гідності і безсоромними бісиками в очах-вікнах.

Так, ця вежа з характером. Певна річ, не китайський палац, але ж і гостя – не королева!

3

Що не кажи, але шафи, стільці, комоди і скрині – всі меблі в цій вежі надзвичайно-шикарні. Наче зроблені майстром для майстра. З добірної деревини, натуральної шкіри, оксамитових і шовкових тканин. Ґудзики, кнопки і навіть найменші цвяшки, кожна дрібничка виглядає, як витвір мистецтва. З карнизів струмують важезні портьєри лілових, смарагдових і густо-сливових барв. А білі, як сніг, фіранки, хвилясто-легкі і прозорі, захищають кімнати від безжального сонця пустелі. Латунні ручки з відбитками літери «М» нагадують королівські печатки. Навіть ключики в отворах шаф і комодів зводять з розуму диханням таємниць…

Все, що є в цих кімнатах – не для сторонніх очей. Випадкових гостей тут, авжеж, не буває. Це не оаза і не готель для втомлених мандрівників. Це диво-вежа, справжня і таємнича, яка може випустити тебе цього ж дня, а може стати кліткою на тисячі довгих років! Звісно, в людини нема стільки часу, але рік в пустелі немовби мить вдома. Реальний час біжить швидко, наче гірський струмок, а тут хвилини плинуть повільно, як кораблі у Середземному морі, аж заморока бере.

Люди сюди потрапляють несподівано і загадково. Як рідкісні книги, рукописи і листи – наче їх підкидає хтось під самісінькі двері.
Бідолашна Іванка! Вона намагалась нічого тут не торкатись. Навіть не розкладала своїх речей. Та і які в неї речі? Шкільний наплічник з підручниками, олівцями й смартфоном.

4

Іванчина голова стала важкою, як більярдна куля, бо сповнилась розпачу. «Що робити? – крутилася в’їдлива думка, – Як звідси вийти живою і повернутись до мами з татом?!» Закривши очі, Іванка зробила глибокий вдих, потім видих і розплющивши їх наважилась визирнути у вікно.
Хоч якою відкритою до пригод була ця душа, опинившись в загрузлій у пустці вежі, Іванку лякало все, що вона бачила та відчувала. А бачила вона тільки сірий, піщаний світ і себе в пастці цього, чужого їй світу, куди її закинуло мимо волі. А, раптом, ця вежа ніколи її не відпустить? Іванка почала тремтіти від тих припущень і сльози з’явились в куточках темних очей. Вона уявила, як тато і мама сумують, шукають її по всіх усюдах, дзвонять в школу та поліцію, плачуть…

«Цього не було в моїх планах», – казала вона собі стоячи біля вікна нагорі і чекала слушного часу, щоб її врятували хоч з неба, хоч з-під землі, але скрізь було загрозливо-тихо. Коли очі втомлювались дивитися вдалину, їй вважалося, ніби он летить білий літак, але над тою пустелею літали лише кажани і невеликі птахи.

Іванка сахнулася. «Може, тут і привиди є?» – вона намагалась себе розрадити, прикликати усмішку, розсмішити себе якимсь жартом, вигадкою, повною маячнею! Але, чомусь, цей невдалий жарт був дуже схожий на правду. Підлога рипіла навіть коли Іванна не рухалась. Деінде гупали двері і ляскали міжкімнатні замки, чулися голоси. Складалось враження, наче хтось швендяє по цих сходах, але не лишає слідів. А, може, це протяги?

Вірити в привидів і боятися невідомо чого – все одно, що дивитися в дзеркало і лякатись свого двійника. Це ж безглуздя! Привиди, звісно, існують, та без діла вони не з’являються. Отже, якщо десь поруч виник туман, спитайте, чого йому треба? Може він хоче повідати вам про минуле, чи розсекретити майбуття. Не робіть хибних висновків. Кожен знає звідки він і навіщо. Тим паче, привиди. Але вони частіше регочуть, ніж розмовляють. Їм з живими людьми майже нема про що говорити. Та, часом, навіть із привидом можна знайти спільну мову, якщо довкруж все, як у казці.

5

Одразу й не зрозумієш: це казка, чи сон? А може життя, схоже на казку, де перш ніж отримати бажане, треба здолати дракона?
«Втомилася», – прошепотіла Іванка і гаряча сльозинка скотилася по щоці. Здавалось, що стукіт стривоженого її серця чують і стіни, і вітер. Вона виглядала розгубленою і безпорадною, але тут, в цій непривітній пустелі, не було геть нікого, хто б пожалів її і врятував. В рюкзаку лежав смартфон, але зв’язку не було. Ноутбуку з доступом до Інтернету, чи хоча б факсу – пусто-дурно шукати! То як покликати на допомогу?! Іванка спробувала відкрити кватирку, щоб гукнути: «Гей! Хто-небудь! Я тут!!!» та суховій проковтнув ці слова, а замість відповіді дмухнув їй в обличчя дрібним, сірим піском, більше схожим на пил. «Отже, я не в Австралійській пустелі, де скрізь червоний пісок – схлипувала Іванка, – І не в Єгипетській, де він білий… А де ж я? Може в Сахарі чи Каракумах? Боже, не залишай мене тут саму!»

Якби ж знати, що це не Сахара, не Каракуми, не Гобі… Іванка потрапила до магічної пустелі часу, яку кожна людина має пройти сама. Хтось долає її ще в дитинстві, хтось у розквіті сил і краси, а дехто на схилі літ, у своєму поважному віці. І завжди це важко. Для всіх. Інколи навіть страшно. Але не варто боятися, тому що пустеля боягузів не любить. Вона їх нищить і довго не відпускає.

6

В кутку, під стелею, щось шаруділо, немов осіннє листя завіяне з давніх часів і, раптом, залопотіло крильми… Дівчина роззирнулась, задерла голову вгору і вп’ялася очима у дальній кут біля стелі. Нічого не було видно, але там точно був хтось живий! «Кажан!» – Іванка скрикнула, сіла навпочіпки і затулила руками голову. Так, то був кажан. Справжній, як всі кажани. Вже за мить Іванка прийшла до тями, підвелась і подивилася на нього ще раз. Той саме висів лапками догори, зачепившись пазурами за визубні в стелі. Коли він вдруге розправив крила, Іванці стало не по собі, бо ті крила були дуже широкі й чорні…

Всі знають, що літають не тільки комашки, метелики і птахи. Бувають летючі мурахи, жуки, навіть летючі лисиці. От тільки люди ще не літають, а миші – не дивина. В цієї істоти були міцні, темні крила. Ну, як у дракона! Пружні і непрозорі. Вони не намокали і не псувалися. Навіть сонце не могло їх обвуглити й перетворити на тоненьку шматинку. І стрілами блискавки неможливо було їх пошкодити! Так здавалось Іванці. Проте, вона ще не знала, що цей кажан з дуже давнього роду, де кожен третій – віщун, а кожен другий – помічник чаклуна (це вже як доля складеться). Ніхто не може опиратися долі. Ні люди, ні кажани. Ніхто і ніколи, бо у всіх є призначення. Обрати собі безтурботне життя мріє кожен ледащо, але то все пусте. Пустельні летючі миші були покликані якоюсь вищою силою жити тут, у цій безлюдній місцині. Скрізь літати, все знати і берегти таємниці. Хтось таки має їх берегти до певного часу. Та як не крути, а колись настане той день…
День, коли кожен бранець пустелі почує в цій тиші важливі для себе слова, розкриє для себе усі таємниці!
Того щасливого дня, зима випустить із клітки весну, тиша принесе в торбі грім, радістю обернеться журба і найтемніша ніч на світанку скінчиться. От тоді висохнуть гіркі людські сльози і нові усмішки відродять живі серця.
Летюча миша знала про це пророцтво, але більше ніхто не знав.

Разом з усіма живими істотами в цій багатостраждальній пустелі, кажан-віщун чекав на велике диво. Тут всі розуміють, що немає нічого ціннішого за життя, а врятувати його може тільки диво! У кішки їх цілих дев’ять – так кажуть люди, що полюбляють котів. Отже, в кішки дев’ять життів, в людській свідомості – одне-єдине і неповторне, а у таких кажанів, як цей – теж одне, але трьохсотрічне життя. І все одно, воно так швидко минає! Пояснити цього аж ніяк не виходить, бо люди такі квапливі і неуважні. У них завжди багато питань, та мало хто вміє слухати. От і наша Іванка потрапила сюди невипадково. І, хоч нічого про це не знала, але врешті решт мала повірити в невідворотнє диво, в звільнення від чорної магії.

7

Страхи трішечки вгамувались, Іванка розслабилась і розмріялась. «От би зараз горнятко какао і свіжу булочку з білого борошна… – проговорила вона до себе, – Такі булочки пече Клер із цукерні»
Зрозуміло, що Клер тепер десь у іншому вимірі. Так само, як тато, мама, Родік і краща подруга Зоя… Іванка за ними так сумувала і дедалі більше хотіла додому, але скрізь було тихо, порожньо і ніяких звісток.

Скільки минуло часу – дівчинка не розуміла. Вона втратила його плин одразу, тільки-но опинилась в пустелі. Тут не було ні справних годинників, ні звичайного календарю. Здавалось, все зупинилося, стоїть на місці, а вежа стала в’язницею. І хоч вхідні двері легко відкривались зсередини, вийти з них Іванка ще не наважилась.
Навіщо вона в цій пустелі без батьків, друзів і усіх звичних речей? До неї ніхто не приходив, ніхто з нею не розмовляв, не займав. Довго! Навіть кажан з великими, чорними крилами висів у своєму кутку сам один і не звертав на нетутешню гостю уваги. Якщо це казковий кажан, то він мав би її повчати, радити щось дуже правильне і, врешті решт, підказати їй вихід. Але той маскувався під мертвого і невтомно мовчав день і ніч.
Іванка чекала, коли все почнеться або краще скінчиться, коли вона знову опиниться вдома і забуде про цю пригоду. Дожидала, нудилася, тинялася по кімнатах і в одній з них натрапила на запилюжене дзеркало.

8

Дзеркало-дзеркало… Велике за розміром, воно стояло на підлозі і зосереджено слідкувало за всім, що відбувалося в цій кімнаті. Частину його поглинала тінь, друга частина була повсякчас осяяна: вдень – сонячним світлом, вночі – місячним сяйвом. В облямівці з темного дерева, люстро скидалось на голову похмурої жінки з видовженим, нерухомим обличчям. Широка підставка нагадувала туго заплетені коси і хоч амальгама дзеркала потьмяніла від давнини і деінде з’явилися тріщинки й плямки, Іванку вхопила цікавість: а що, як туди зазирнути? «Якщо це казка і я її полонянка, – міркувала вона іронічно, – то може це казка про Іванку у Задзеркаллі?»
То було дуже наївно і по-дитячому, але Іванка вірила, що можна ввійти навіть в дзеркало, наче в звичайні двері, бо те, що з нею вже відбулось – ніяк не назвеш звичайним і зрозумілим. То, чому б не пірнути у Задзеркалля, не провалитися ще глибше, ніж оця пустка?
Зі знанням справи й готовністю до пригод, дівчинка підійшла до дзеркала ближче. Повітря бриніло і дзеленчало. Якась дика напруга стояла між нею та цим старим дзеркалом!
Зазирнувши всередину, Іванка побачила свої припухлі від сліз очі, бліду шкіру і ніякої усмішки. Це раніше вона була впевненою, рум’яною й відкритою, як вікно в новий світ. А за цей час у пустелі, хоч то хвилина пройшла, хоч сплинув рік, вона дуже змінилася і вже сама це відчула.
«Хіба це я?..» Іванка дивилася і самій собі не подобалась. Їй стало так сумно, так шкода себе і так страшно! Вона відхилилась від дзеркала і завмерла, а коли знову наважилась зазирнути углиб, то вже побачила там не себе, а чиюсь тремку тінь.

9

Може, це страх?! Від нього що хочеш примариться! Іванка не відійшла, а відскочила від дзеркального плеса, але невдовзі почула тоненький, дівочий голос. Він линув із потойбічної глибини, спалахував і стихав, наче хтось пірнав в воду і виринав з неї. Іванка отетеріла. Суміш страху і цікавості готувала її до надзвичайних подій. Затиснувши рот долонею, щоб не скрикнути, вона стояла незрушно, наче прикипіла до місця. Думала, що запаморочення мине, дзеркало знов стане дзеркалом і в ньому з’явиться її відображення. А тоді, ризикнула і зазирнула в нього ще раз. Але в дзеркалі було порожньо! Якийсь прозорий серпанок і притишені голоси пробивалися крізь цю дзеркальну діру. Все гучніше і ближче клекотав чийсь заливчастий сміх.
Іванка довго й терпляче чекала, вглядалася в темряву і прислухалась до неї. А коли чекати набридло, вона не втрималась і покликала: «Гей! Хто там сховався? З’явися!» Лише після цього в дзеркалі з’явилось обличчя.

На Іванку дивилася не якась грізна тінь, не чудовисько і не примарна істота. То була справжня дівчинка. Вугільно-чорне довжелезне волосся, на шиї – золотий ланцюжок з ключиком, а на обличчі усмішка, мов ніжний райський метелик. Вона підморгнула Іванці, просунула в дзеркало руку і жбурнула на підлогу взуття. Це було неможливо, неприпустимо і фантастично! Наче то ніяке не дзеркало, а розчахнуті навстіж двері таємного, чорного ходу.
Привіт! – звернулася вона до Іванки, – Нумо, допоможи!
Однією рукою панна схопилася за дерев’яну облямівку дзеркального входу, іншу простягнула Іванці і всім тілом подалася вперед. Витягти її було не так просто. Іванка докладала зусиль, ніби тягнула з-під землі дужу моркву, яка в ній міцно загрузла, та вже за мить, вони обидві гепнулись на підлогу і почали реготати.

10

Панянка дістала з кишені мереживний носовичок і прудко обвила ним зап’ясток. Вона намагалася щось приховати, та Іванка встигла помітити, що там свіжий опік. Такий само маленький кружечок лишився в книжці з принцесами після «пожежі»! Але припустити, що це – одна з тих принцес було просто смішно і аж занадто казково. Іванка відганяла від себе химерні думки, а чепурна і ошатно вбрана Іванчина гостя поводилась тут, як вдома. Вона підвелася з підлоги, взула сріблясті мешти і тримаючись за зап’ясток, сіла в зручне, м’яке крісло.
Хто ти така? – наважилась запитати Іванка.
Катрина.
А що це в тебе з рукою? Де це ти обпеклася?
Дівчина вмить скоцюрбилася, та відпиратись було запізно. Тоді, вона зняла хусточку і, наче з гармати, випалила:
По-твоєму, це дуже смішно?! Ти ж мене ледь живцем не спалила!
Очі Іванки, і без того великі, стали ще більше від подиву і жаху. «Бути цього не може!» – сказала вона собі, бо зрозуміла, що це-таки принцеса із книжки! Але ж вона зовсім не схожа на тих безглуздих принцес. Ті були злі, невдоволені, зажурені і нудні, а ця дуже мила на перший погляд. До того ж, де таке бачено, щоб персонажі книжок поводилися, як люди?
Пробач, я не хотіла нашкодити… – тихо сказала Іванка, – Тобто, книжку спалити хотіла, а тебе не чіпала.
Авжеж! – звісно, гостя була розгнівана, але водночас спокійна.
Ну, пробач, мені дуже шкода, – знов звернулася до неї дівчинка.
Облиш, – сказала принцеса, ляснула долонями по бильцях крісла і додала: – Той жах в минулому, та і рука вже забула боліти. До того ж, я не боюся нічого, окрім байдужості. Від вогню та ненависті ухилитися можна, а від байдужості не втекти…
Іванка не зрозуміла, що вона тим хотіла сказати і тільки збиралася з’ясувати, як принцеса взялася кахикати і сміятися.
«Оце так вскочила у халепу», – зізналась собі Іванка. Але ж відступати нема куди. Довкруж пустеля з вітрами, телефон не працює, а тут ще ця дивна-предивна гостя.

11

Так, рука не боліла, не дошкуляла, а от опік лишився на все життя. Принцеса стидалася того каліцтва. Його тепер, як на гріх, всі кругом помічали! Навіть принцеса Любава – нудьга в окулярах – і та бачила крізь товсті скельця, що то за цяточка на руці у Катрини, бо руки були її гордістю і прикрасою. У когось волосся, мов левова грива, у когось очі, в яких потопаєш, чи ноги довгі й тонкі, як тростини, а в цієї принцеси були гарні руки та нігті. Вона тримала горнятко відвівши мізинчик убік, демонструвала каблучки на пальцях і манікюр, досконалий за будь-якої погоди. Тепер, підпаливши її ніжну шкіру, Іванка все зіпсувала! З того дня, Катрина всюди носила хусточку або мереживні рукавички, намагаючись приховати недолік.
Принцес шрами не прикрашають. Вони їх спотворюють! Дивись, що накоїла… – вона знову і знову навмисно засмучувала Іванку, хоч та і сама була безвідрадна, бо завдала шкоди такій юній, вродливій дівчині. Чомусь вона не сприймала її, як принцесу. Може, тому що корону та не носила?
І чого ти хотіла нас спекатись? Який ґедзь тебе вжалив?! – питала вона Іванку, – Невже так погано дружити з принцесами? Чи тобі весело сидіти отут самій? – принцеса роззирнулась довкруж, зіскочила з крісла і закружляла, мов дзиґа у центрі кімнати. Вона була витончена, поворотка і красива, як намальована!
Давай дружити! – палко вигукнула Катрина, – Я покажу тобі, як ми всі живемо, познайомлю з подругами і навчу розважатися!
Іванка вже ледь не плакала. Вона не бажала ні виправдовуватись, ні розважатись, лише хотіла додому, до мами. Пригорнутися і забути цей сон! Але ж це не сон і забути його не вдасться.

12

Знесилена і приголомшена, вона дивилася на принцесу. Та була жвавою, енергійною і не зважаючи ні на що репетувала:
Може ти ще не встигла отямитись, але часу обмаль! Збирайся! Чкурнемо по крамницях! Треба купити тобі щось пристойне! Чимшвидше зняти цю жалюгідну шкільну форму, перевдягнути тебе в розкішну сукню, хоч ти і не заслужила! – тут вона усміхнулась своєю фірмовою усмішкою і клацнула язиком. Іванка ледве змусила себе усміхнутись у відповідь, хоч досі не розуміла, що відбувається.
Невже, в пустелі є справжні крамниці? – здивувалась вона.
Звісно є! Це для тебе пустеля, але з нами вона стане оазою, Дісней Лендом!
Але у мене нема грошей на нові речі…
От дурненька, – потріпала її по щоці говірка і невтомна Катрина, – чи я тобі вже не подруга?! Зі мною тобі взагалі непотрібні гроші!
Як? Невже тут все безкоштовно? – такого Іванка не бачила навіть в кіно.
Ну, звісно, не безкоштовно! Але за «спасибі» можна здобути і сумочку від Dior і сукню від Valentino… Я ж кажу дружити: зі мною вигідно! Дивись…
З маленької сумочки на ланцюжку вона дістала свій гаманець, а з гаманця витягла золоту картку.
Що це? – спитала Іванка – Кредитка?
Надзвичайна кредитка! – вона трусила нею перед Іванчиним носом. – Це перепустка в світ, куди іншим вхід заборонено! Золота, безлімітна картка може виконати будь-які наші бажання!
Після цих слів, принцеса, і без того висока, стала ніби на голову вище. Вона дивилась на спантеличену, маленьку Іванку, наче фея з казки про Попелюшку і весь її образ кричав: «Я все можу!»
Хочеш горіхово-шоколадного брауні з капучино?!

Синопсис

Повернутися до конкурсу: Початок Шляху