Прийдешні

Розділ 1

Їдкий запах кіптяви.

Він нав’язливо сидів на кінчику носа всю дорогу, але тут, на під’їзді до Центрального вокзалу, увірвався до ніздрів повною силою.

Майка вдихнула цей запах якомога глибше й мрійливо примружилася. Аромат великого міста, великих можливостей. І Майка не впустить жодну. Вона приїхала перемагати.

Паротяг зашипів, стравлюючи пару, потяг почав уповільнюватися. Майка, наплювавши на образ дорослої жінки, який старанно репетирувала всю дорогу, прилипла носом до вікна.

Колія зміїлася над містом високою естакадою вже годину. На крутих поворотах залізниця нахилялася до центру, щоби потяг з неї не «знесло». Пасажири мали змогу милуватися затишними вуличками, мощеними знаменитою червоною бруківкою. Звісно, якщо таке бажання на випарується з переляку від висоти, на якій потяг пролітав над дахами. Але навіть захоплююча дух мандрівка над містом ніякого порівняння зі самою станцією не витримувала.

На підʼїзді до вокзалу одинока колія почала множитися. Майка ледь очі не зламала, скошуючи погляд долу, – все намагалася виловити момент, коли з-під колес потяга вирине нова пара рейок. І ледве не пропустила найцікавіше.

Обабіч залізниці виросли дивні споруди: червоні стовпи, віддалено подібні до пожежних гідрантів. Від звичного атрибута міських вулиць їх відрізняли велетеньські розміри й купа пухких, перетягнутих численними муфтами труб, що з’єднували дивні конструкції між собою.  Труби час від часу пірнали в землю, а на їхнє місце виринали нові. Майчин цупкий погляд вихопив циферблати монометрів, важкі чавунні вентилі й ще багато дрібниць, що свідчили про призначення чудернацьких споруд. Парогенераторна станція! Серце й артерії міста.

Дивно, що її просто на вокзалі побудували. В Майчиному рідному містечку станція розташовувалася у передмісті, подалі від людських скупчень. Воно й правильно: раптом що трапиться. Що люди, що пара – створіння непередбачувані. Високий тиск – то не жарт, аварії на парогенераторній рідкістю не були. Та й люди подеколи не мали належної пошани до дикої енергії, що струмилася трубами, могли й пошкодити обладнання.

Проте дивуватися розташуванню станції просто посеред найулюдненішого місця Кийбурга Майці судилося недовго.

Потяг протяжно зітхнув, здригнувся й став, як укопаний. Пасажири заозиралися: хто байдуже, хто знервовано, а хто й захоплено. Згори загуло, вагон струсило, металевий лязкіт пробіг по стінках. Вікно, до якого Майка притулялася головою, боляче вдарило по лобі.

– Ма, ми злітаємо? – малий бешкетник, що всю дорогу корчив гримаски до Майки з лави навпроти та намагався буцнути її наплічник, коли втомлена, вицвіла матуся відверталася, схвильовано підхопився.

– А ну сядь! – смикнула його мати. – І пристібнись. Пришвартуємося, тоді скакуватимеш.

– Ну ма-а! – обурився хлопчисько.

Майка підхопила багатостраждальний наплічник, потайки від суворої родительниці показала язика малій дзизі й, ледь не втративши рівновагу, коли потяг струснуло, пересіла до вікна праворуч. Повз нього наразі пропливала велетенська «нога» причального крана, і дівчина таке видовище пропускати не збиралася.

Вмонтовані в металеву конструкцію блоки й сервоприводи затулили вранішнє сонце, поїзд востаннє струснуло, метал вагону ще раз протяжно зітхнув, і все припинилося. Люди, що впродовж усієї стиковки напружено сиділи, прив’язані до своїх лав грубими ремінцями, відмерли й заворушилися, збираючи речі.

Коли пневмоприводи вагонних дверей видихнули клубочки пари й відпустили створки, біля них вже скупчилися нетерплячі пасажири.

Майка з презирством ставилася до такого поспіху. Хоч як би їй кортіло якнайшвидше звести знайомство з величним і суворим Кийбургом, дівчина вперто сиділа на лаві, аж допоки останній з попутників не покинув вагон. Вона запхала руку до наплічника й намацала свій скарб, загорнутий в улюблений плетений светр.

«Щасти мені», – прошепотіла до себе, глибоко вдихнула й зробила крок назустріч новому життю.

***

– Льодяники! Льодяники на паличці!

– Пиріжки-и! Ка-апуста! Карто-опля! Си-ир!

– Якщо клинить механізми, допоможе вам залізний!

Майка пирхнула. Останній зазивала вочевидь пишався своєю здатністю римувати слова. Проте, на думку дівчини, сенсу в цьому віршику очевидячки бракувало.

– Якщо клинить… – знову заволав голос просто над Майчиним вухом, а перед самісіньким носом з’явилася рука, що розмахувала стосиком трохи зім’ятих папірців.

– Агов, годі глушити людей безглуздими віршиками! – обурилася вона.

– Нічого вони не безглузді, – в свою чергу обурився голос.

– І що ж таке залізне мені допоможе, якщо мене заклинить? – Майка неквапно обернулася до голоса, закочуючи очі.

І втупилась у погляд, настільки синій, що весняне небо в ясний день не завжди такий колір має.

– Ти механізм? – здивовано витріщилися сині очі.

– Сам ти механізм, – фиркнула Майка.

– А як же тебе тоді може заклинити?

– Слухай, ти знущаєшся? Мені не до твоїх приколів. Роби свою справу, та й по тому. Тільки не волай мені в самісіньке вухо.

– Мені було би набагато простіше її робити, якби ти не стовбичила на моєму робочому місці. А ще, якби ти не стояла просто під вивіскою, то й питань, що за залізний такий, у тебе не виникало б.

Майка, не знайшовши, що на це відповісти, знову пирхнула, але на кілька кроків відступила. Це неабияк допомогло розгледіти й вивіску, на якій значилося: «Залізний дракон», і співрозмовника – високого, худорлявого юнака, навряд чи старшого за саму Майку. Окрім ясно-синіх очей, хлопчина міг похизуватися блідою шкірою, ластовинням по всьому носі, купою несподівано темних, мідних кучерей та блискучою усмішкою. Яскрава зовнішність. Майка навіть трохи йому поспівчувала, поки не збагнула, що не всі вважають неприкметну зовнішність необхідною для виживання.

Хлопчина вочевидь помітив, що Майка його роздивляється й горделиво вип’яв груди. Його погляд із насмішницького перетворився на «і як я тобі».

– Очманіти, як більш зрозуміло стало, – феркнула Майка, удаючи, що роздивлялася вона вивіску, а не зазивалу. Вуха, які зрадницьки почервоніли, дівчина хутко прикрила волоссям, струсивши головою.

– Не «більш зрозуміло», а «зрозуміліше», дурепо, – повчально посміхнувся юнак. – Зі сходу?

– Тобі що до того? Як хочу, так і говорю, – Майка обурено висмикнула з руки хлопчини рекламний листок і розвернулася йти геть. – Але за пораду дякую. Якщо в мене щось заклинить, обов’язково звернуся до залізного.

Вже відійшовши на кілька кроків, вона не втрималась і показала за спину непристойний жест із трьох пальців. Щоправда, сама й зіпсувала ефект, озирнувшись, щоби подивитися на реакцію.  Нахаба сміявся – щиро, весело й аж ніяк не обурено. Ще й підморгнув їй хитро на прощання.

***

– Гроші покажи, – жінка дивилася похмуро.

Двері гостиня відчинила усього на третину, затуливши прохід власним дебелим тілом.

– Ви мене за волоцюжку маєте? – обурилася Майка, але гаманець витягла.

Розкривати, щоправда, не стала – най на око вагу оцінює. Навіть зі столичними цінами, Майчиних заощаджень щонайменше на тиждень має вистачити. А за цей час вона встигне вступити! Думку, що в неї не вийде, Майка відганяла. Має вийти, адже будь-який майстер при здоровому глузді має розуміти, який скарб Цех отримає в Майчиній особі.

– Кімната на трьох, оплата за тиждень наперед, – гостиню гаманець не надто вразив.

– Мені так надовго не треба! – Майка напустила на себе впевнений вигляд. – Я до Механічного Цеха навчатися приїхала. Мені лише пару днів формальності утрясти.

– Зʼїдеш раніше – поверну решту, – знизала плечима гостиня. – Якщо не зламаєш мені тут чогось.

– Грабуєте, – зітхнула Майка.

– Пʼятнадцять на день, – зробила вигляд, що не почула Майчиних зітхань, гостиня.

– Агов! – дівчина не на жарт обурилася. – У вас отам написано, що по вісім за ліжко!

– То в загальній залі, там місць немає, – байдуже знизала плечима гостиня. – Є лише в кімнатах, вони по пʼятнадцять. Не влаштовує – шуруй шукати ночівлю деінде.

Майка  похмуро зиркнула на тітку з-під лоба, шмякнула в протягнуту руку весь гаманець, потім порилася по кишенях і додала ще пʼять гривень мідяками.

– Проходь, – посунулася гостиня.

– Дівчата, до вас сусідка. Вітайте.

– Ви ж обіцяли! – обурилася одна з дівчат – висока, струнка білявка.

– Я казала, що зроблю все можливе, – знизала плечима гостиня. – Але решта кімнат заповнені.

– То хай іде до загальної зали, – запропонувала білявчина сусідка. – Там повно місць.

– Вона оплатила кімнату.

У Майки аж подих від такого нахабства перехопило.

Розділ 2

Будівля Цеха темною громадою нависала над площею. Засиджена голубами статуя стирчала навпроти головної прохідної як нагадування про плинність людської пам’яті. Майка вважала це крайнім проявом лицемірства: понаставлять монументів, а потім не помічають їх аж настільки, що дозволяють птицям загидити до невпізнаваності.

– Куди? – вахетр дивився суворо, ніби заздалегідь знав, що Майка не має права тут знаходитися.

– Я прийшла… – з переляку Майка забула слова, тому просто простягла затиснутий у руці листок. – Ось, – дівчина задерла підборіддя й спобувала змусити руки не дрижжати.

От відчувала вона, що та зустріч із зазивалою була не на добре. Не дарма в рідному Дикопіллі казали, що побачити синьооку людину – до капості від долі. Капості почалися ще в гостинному домі, де з Майки нахабно здерли всі наявні гроші. І тепер ось.

– «Ремонт механізмів будь-якої складності. «Залізний дракон» не кине вас сам на сам із проблемою», – глузуючи, прочитав вахтер. – Мені не повідомляли, що в нас щось зламане настільки, що це потребує втручання профанів.

– Вибачте, – Майка знітилась. – Це мені дорогою сунули, я листки переплутала. Ось, – вона вихопила дурацьку рекламу з руки вахтера. Натомість витягла з кишені інший листок, дбайливо згорнутий в чотири рази.

– Упевнена, що прийшла за адресою? – перепитав вахтер, ледь зазирнувши в паперець.

– Це ж площа Механиків? – заозиралася Майка в пошуках адресної таблички.

– Механиків, – погодився дядечко. – А от чи механік ти?

– Стану ним, коли мене навчать!

– Вважаєш себе достойною учнівства в цих стінах?

– А це майстрам вирішувати, чи не так? – Майчина зухвалість почала повертатися.

– Саме їм, – розсміявся вахтер неочікувано по-доброму. – Заходь вже. Через плац, сині двері, другий поверх, коридором праворуч.

***

Майка глибоко вдихнула, замружилася й піднесла руку до дверей, збираючись із духом, щоби постукати. Рука провалилася в пустоту, а за нею ледь не полетіла носом уперед і сама Майка. Довелося розплющувати очі й, червоніючи, вибачатися перед поважним дядечком із пишними вусами, що саме виходив із кімнати.

Дядечко окинув дівчину здичавілим поглядом, пробурмотів щось на кшталт «зовсім подуріли» й хутченько почовгав коридором, не обертаючись.

– Хто там ще? – пролунало зсередини.

– Я за ого… – ледь чутно почала Майка, не наважуючись навіть зазирнути без дозволу.

– Та заходь уже, якщо припхалася, – не дуже гостинно запропонував хазяїн кабінета.

Майка несміливо переступила поріг і захоплено завмерла, зробивши лише пару кроків.

Кімната виявилася значно більшою та ошатнішою, ніж можна було подумати, судячи зі ступеню пошарпаності дверей. Книжкові шафи ломилися від товстих фоліянтів у шкіряних палітурках із золотим тисенням. По стінах висіли портрети поважних панів у перемішку з почесними грамотами та листами подяки з розмашистими підписами. Але по-справжньому в цій царині пихи панував важкий дубовий стіл-секретер. Ні, не стіл. Стіл, з великої літери. Він стримано виблискував полірованою поверхнею, а вичурне золоте письмове приладдя йому неймовірно пасувало.

Господар приміщення за цим Столом губився, хоч, коли Майчин погляд його врешті-решт намацав, і виявився людиною чималенькою. В усіх сенсах.

– Давай, швиденько, – нетерпляче поманив рукою огрядний пан.

Майка, гублячи рішучість із кожним кроком, підійшла до Стола.

– Я за оголошенням. Ось, – вона простягнула панові завітний клаптик паперу. – Дядечко на прохідній, сказав, що це до вас…

– Звідки це у тебе? – напохмурився пан за Столом.

– Зі стовпа. У Дикопіллі, є такий стовп спеційний, на площі. Туди всі клеять оголошення.

– Зрозуміло, – пан скривився. – Спізнилася ти, панянко. Добряче так спізнилася, на кілька місяців.

– Але ж оголошення… – розгублено пробурмотіла Майка.

– Було невесні, а зараз вже осінь на носі. Довгенько ти їхала.

– Я думала… Не думала… – Майка знітилася.

– Це я зрозумів, що не думала. Маленьким красунечкам думати необов’язково, чи не так? – пан окинув Майку масним поглядом.

Так вона й знала, що весь цей задум від початку приречений. Ще коли по копійчині відкладала на квиток на Столичний Експрес. Але що ж тепер. Дорога назад, до Дикопілля, Майці закрита. Відступати нікуди. Доведеться перти вперед або залишитися на вулиці, без грошей і перспектив, наодинці з великим і не надто дружнім до чужинців містом.

– Думала! – визначилася Майка. – Думала, що як дати в оголошенні не зазначені, то й приймаєте ви о будь-якій порі року, – вона спробувала посміхнутися до пана, але посмішка вийшла помітно кривуватою.

Хазяїн кабінета глянув на дівчину так, ніби з’їсти її хотів. Облизнувся навіть ледь помітно. Майка зіщулилася, дупою відчуваючи, що її от-от виженуть із пишно вбраного кабінету, як цуценя, що нашкодило.

– Як це не зазначені? – перебільшено здивувався хазяїн кабінета. Придивився до Майчиного листка. – Ну добре, якщо це вже наш недогляд… Мені саме потрібна особиста учениця, – підморгнув він. – Давай папери.

– Я… Які папери? – не второпала Майка.

– Рекомендації, свідоцтво про завершення учнівства з особистим клеймом майстра, паспорт твій, нарешті, – нетерпляче перелічив пан.

– Ось, – Майка простягнула паспорт.

Пан узяв, не дивлячись на дівчину, розкрив на першій сторінці. Другу руку зі стукотом уронив на Стіл і нетерпляче поманив.

– То де решта? – звів він очі на Майку, коли так нічого більше й не дочекався.

– Решта чого?

– Документів. Рекомендації, свідоцтво.

– Але ж… У мене більше нічого немає.

– Тоді доведеться пред’явити вагомі докази твоєї вправності. Є чим мене зацікавити? – хазяїн кабінета з очікуванням поглянув на дівчину.

Майка ледь стрималася від радісного вигуку. Зпрацювало!

– Ось, – вона порилася в наплічнику й витягла свій скарб.

Судячи зі спантеличеного вигляду, не таку цікавинку пан мав на увазі. Але здолав подив досить швидко. Проте його новий, незацікавлений, вираз обличчя здався дівчині награним.

– Де поцупила?

– Чому одразу поцупила? – обурилася Майка, відчуваючи, як усередині все обірвалося.

Так вона й знала: марна то була затія. Навіть шансу довести, що вона щось може, не дадуть.

– Ой, тільки не кажи, що сама зробила. Механізм складний. Хоч і не надто тонка робота… – пан повертів іграшку в руках. – І втілення… Ти не знаєш, як собака виглядає?

– Це не собака!

От невіглас, а ще майстер! (Чи хто він там. Майка щойно збагнула, що не подивилася на табличку на дверях кабінета й не те що імені, навіть посади його хазяїна не знає.)

– А хто?

– Домокотик, авжеж, – фиркнула Майка.

– Що за домокотик?

– Дух, що створює затишок в оселі. У столиці що, про них не знають? – нахабно «здивувалася» вона.

Пан тільки хмикнув.

– І як він працює?

– Встромляєте ключик, заводите…

– Я не за це питаюся, – роздратовано перервав Майку співрозмовник. – Щоб я розглянув іграшку як заміну рекомендаціям, ти маєш пояснити принцип її роботи. Докладно, щоби я повірив, що ти дійсно в цьому тямиш.

Говорячи це, господар кабінету все ж спробував завести механічного домокотика. Від необережного поводження іграшка застогнала, але пан продовжував силувати, і ніжний механізм не витримав. Всередині дзенькнуло, ключик провернувся легко, не зустрівши спротиву.

– Ви його зламали! – Майка в нападі відчаю кинулася видирати з рук нечемного пана свій скарб.

– А виріб ще й неякісний, – феркнув той. Але тримав міцно. – Доведеться надати інші докази твоєї корисності.

Масна посмішка майстра Майці зовсім не сподобалася.

– Віддайте! – попросила дівчина. – Негайно! – запанікувала вона, коли побачила, як її співрозмовник намагається відкрутити голову іграшці, щоби зазирнути всередину.

– Ти що, дрібното, голос на мене підвищуєш? – розгнівався він. – Ну якщо ти не хочеш тут вчитися… Проводіть мою відвідувачку, – додав, нахилившись до позолоченого ріжка, що стирчав зі столешні.

– Нікуди я не пі… – Майка почала обурюватися, але перечіпилася на півслові. – …ду.

Екземпляр, що з’явився в дверях, навівав думки про марність спротиву. Величезний, голови на дві вищий за Майку. І повністю залізний.

Таких автоматонів дівчина хіба що на картинках бачила. Коштували вони наглих грошей, у Дикопіллі такого ніхто собі дозволити не міг. Навіть у столиці подібні охоронці водилися лише при Раді Гільдій. А тут диви: якогось товстуна й «сині двері, другий поверх» охороняє.

Майка так задивилася на легендарного автоматона, що геть забула, навіщо він тут. А дарма. Не встигла вона отямитись, як опинилася перед дверима. Зі зовнішнього боку. Носом до таблички «Шеф-майстер Тадей Гордослав».

***

Автоматон на видворенні Майки за межі кабінета пана шеф-майстра не зупинився.

Доніс до прохідної. І виставив дівчину на вулицю, мов крихку, але безвольну куклу. Майка спробувала прорватися назад, але автоматон далеко не відходив – завмер біля вахтера мовчазною статуєю. А щойно Майчина нога переступила поріг, відмер і перегородив шлях.

– Пустіть мене, будь ласочка! – вона спробувала домовитися з людиною, що, на її думку, мала вплив на цю залізяку.

Але єдине, що зуміла розгледіти в очах вахтера, перш, ніж той відвів погляд – добряче прихований страх.

Розділ 3

Голуби й тут примудрилися все загидити. На лавах уздовж алеї місця чистого не було. Майка витягла носовичок і спробувала відтерти собі місце, щоб сісти, але швидко осягнула марність зусиль: розкішні сіро-білі плями трималися міцніше за оригінальну темно-червону фарбу. Ну що ж. Як від тертя засохлий пташиний послід не відійшов, то й на штані не переб’ється.

Майка вмостилася з краєчку лави, а потім плюнула й відкинулася на спинку, витягнувши ноги, що гули, мов два пожежні колоколи.

– Пара плям на одязі мені вже нічим не зашкодить, – заспокоїла себе вголос, звертаючись до похмурого неба, що панувало над містом.

Небо – єдине, що не сподобалося Майці в Кийбурзі. Ну, окрім пихатого шеф-майстра. Але пана, що відібрав у Майки її скарб, документи й надію, навряд чи можна вважати частиною міста. А от завішане щільним смогом небо – цілковито. Як і червону бруківку, газові ліхтарі, товстенькі кавалки парових труб уздовж вузьких вуличок, будинки, складені з попелясто-коричневої цегли – усе, від чого дівчина, попри розчарування й негоди сьогоднішнього дня, була в суцільному захваті.

Найбільше вражав парк. Він витягнувся вздовж усього міста. Дерева, між якими блукали звивисті алейки, ніби зійшли з картинок минулої епохи. Майка уявити боялася, скільки років цим велетням. Навіть мох на їхніх боках – і той здавався віковим! В інший день вона залюбки б погуляла, роздивляючись райдужні переливи кори. Але сьогодні їй було не до того. Безсила злість і відчай переповнювали. Не слід було сідати. Поки переставляла ноги, якось легше дихалося. Але вартувало припинити рух, як гіркі думки навалилися з потрійною силою.

Коли ти невдаха, то це не лікується. У Дикопіллі все йшло шкереберть, Майку спочатку через сиротство й малолітство шпиняли, а коли підросла, дізналася, що механіка – взагалі «недівоча» справа. Але ж то в Дикопіллі. У столиці мало бути геть не так!

Але здається, пан Гордослав не лише через юний вік та несерйозну стать Майку за рівню не мав, а й вирішив, що на провінціялку можна взагалі не зважати. Згадавши пихатого пана, Майка знову похнюпилася. Захотілося втопитися (вона навіть зиркнула на фонтан, біля якого примостилася, але води там було курям ноги замочити) і поїсти. Їсти кортіло дужче, але Майка собі таку розкіш, як вечеря, дозволити навряд чи зможе.

У відповідь на ці думки шлунок обурено забулькотів, натякаючи, що вечеря – це не розкіш, а необхідність. Майка полізла до наплічника. Там ще пакетик цукатів мав завалятися. Не надто поживна страва, але заткнути голод, щоби не відволікав від роздумів про майбутнє, вистачить.

Перспективи вимальовувалися кепські. Повертатися до Дикопілля – не варіянт. Дівчину там хіба що стражі порядку вітатимуть. Учнівство в гільдії механиків їй також не світить: пихатий пан Тадей подбає. Навіть, якщо Майці вдасться знайти іншого майстра, який має повноваження приймати учнів. Грошей, щоби пожити в столиці, поки трапляться інші варіянти, також ніде взяти. Весь час, який в Майки є – це голодний тиждень без сніданків та вечерь. А може, і без обідів.

Знайоме відчуття, що весь світ проти неї, нахлинуло, ледь не втопивши.

– Чого вилупився? – не дуже ввічливо звернулася Майка до статуї, що примостилася по сусідству.

Статуй по всьому місту натикано було чимало, але в парку спостерігався їх очевидний надлишок. І, на відміну від тих, котрі послуговувалися сідалом для птахів на площах, паркові виглядали лячно живими. Складалося враження, що це люди, застиглі під час своїх звичних справ: хто голубів годував, хто розкладав мідний посуд на продаж.

– Та кому ти потрібна – витріщатися.

Майка з переляку заволала так, що голуби, які вже постановили вважати її за статую й мостилися поряд, стурбовано підхопилися. Вже коли майже взяла найвищу свою ноту, дівчина збагнула, що голос йшов не від статуї, а з-за її власного плеча.

– Ну ти й голосна, – блакитноокий хлопчина перестрибнув через спинку скамійки й умостився поруч. – М-мм, шмашно, – прошамкав він, вивудивши з Майчиного пакетика пару цукатів і закинувши їх до рота. – Нішого шмашнішого я вже кілька тижнів не їв.

– Що, твій «дракон» так мало платить, що на їжу не вистчає? – Майка зазирнула до пакетика, в якому їй самій мало лишилося.

– Пристойно нам платять, – відповів хлопчина, примружившись від задоволення. – Але наразі з їжею трохи проблемка… кухар від нас утік, – зізнався він. – До речі. Я Дей. Деян.

– Майка, – похмуро відрекомендувалася дівчина. – Просто так узяв і втік?

– Не просто, але це довга історія. Трагічна. Бо ми вже місяць харчуємося сендвічами.

– Я би зараз за сендвіч що завгодно віддала, – зітхнула Майка, а шлунок підкріпив її слова гучною тріллю.

– Навіть всі цукати, що залишилися? – блиснув радісним поглядом Дей.

Майка зазирнула до пакетика, струсила його. На денці залишилося від сили штук пʼять, а їсти хотілося, здається, ще більше, ніж раніше. Сендвіч по всьому краще.

– Угу, – кивнула, протягуючи пакетик новому знайомцю.

– Ммм, – пробурмотіла Майка, вгризаючись у сендвіч, який виявився просто таки велетеньським.

Дей напружено дивився, очікуючи реакції. І саме через цей погляд Майка постаралася не дуже кривитися. Їй і на думку не спадало, що звичайний сендвіч можна так споплюжити, щоби він геть неїстівним зробився.

– Того, хто це зробив, треба до вʼязниці запреторити, – не втрималася вона. – За знущання над продуктами.

– Типу ти краще вмієш готувати, – обурився Дей.

– Ну, мої цукати ти впоров, аж причмокував, – знизала плечима Майка.

– Ти що, сама їх робила? – сині очі спалахнули надією.

Майка знову знизала плечима: «А що там готувати».

– Стань нашим кухарем! – раптово плюхнувся на коліно перед Майкою хлопець.

– От лицедій пришелепкуватий, – для підкріплення діагноза Майка пальцем біля скроні покрутила.

– Ні, я серйозно! Майстер Світовид добре платить.

***

От дурепа! І чому вона від пропозиції Дея відмовилася?

Майка знову заколотила в двері гостинного дому.

– Ти ще тут? – у дверях відкрилося маленьке віконечко, в яке визирнуло ліве око гостині. – Шуруй звідси, поки я поліцію не покликала.

– Гроші поверніть! Бо поліціянтам розкажу, що ви мене пограбували!

– Гроші підуть у рахунок відшкодування збитків, – послідувала уїдлива відповідь.

– Які такі збитки?! – обурилася Майка.

– Репутаційні, – недобре посміхнулася гостиня. – За тридцять років у моєму закладі крадіжка сталася вперше.

– Я тут до чого? Шо ви взагалі таке верзете?

– Те, що чула, крадійка! – жінка захлопнула віконце. – Якщо не підеш зараз, поліція буде тут за пʼять хвилин!

– Та пішла ти!

Майка щосили копнула носком чобота зачинені двері, зойкнула, відбивши пальця, плюнула на червону бруківку перед порогом і розвернулася йти.

***

Під деревами-велетнями залягли чорнильні тіні, а статуї в світлі газових ліхтарів здавалися моторошно живими. Майці навіть кілька разів здалося, шо ті рухаються.

Дівчина вмостилася на знайомій лаві біля фонтана. Подумала й розляглася на ній, підсунувши наплічника під голову. Від статуй навмисно відвернулася, слідкуючи за підозрілими прикрасами парку боковим зором. Якщо їй все одно доведеться ночувати просто неба, вона проведе час із користю!

Не те, щоби комусь дійсно буде користь, якщо Майка доведе рухливість статуй, проте власні думки були настільки неприємними, що хотілося зачепитися за будь-що окрім них.

Що сталося в гостинному домі, Майка так і не второпала до кінця. Буцімто, сусідки по кімнаті звинуватили її в крадіжці, але ж це очевидний наклеп! Чому гостиня їм повірила? Що дівчина могла в них поцупити, коли пробула там не більше пʼяти хвилин?

Поринувши в роздуми про свої проблеми, Майка забула про статуї. А коли знову на них позирнула, очам своїм не повірила. Одна зі статуй, хлопчик, що біг за голубом, змінився. Раніше його ліва нога була піднята для стрибка, а тепер майже торкалася землі. Якщо статуя й рухалася, то робила вона це в зворотньому напрямку.

– Чого розлеглася! – гримнуло над Майчиним вухом.

Дівчина сіпнулася й ледь не звалилася з лави, зрозумівши, що задрімала.

– Нумо вставай, волоцюжко! – поліціянт був не в гуморі.

– А що, в нас вже заборонено відпочивати в спеційно створених для цього місцях? – похмуро спитала дівчина.

– Ночівля на вулиці заборонена, – байдуже відповів поліціянт. – За безхатницьтво й жебракування штраф і громадські роботи.

– Я не жебрачка! – обурилася Майка.

– Угу, а спиш у парку тому, що любиш свіже повітря.

– Я не спала, я за статуями спостерігала!

– Ти хропіла, – хихотнув поліціянт. – Предʼяви документи.

– Удома документи, – Майка намагалася говорити якомога нахабніше – ну ж бо пронесе, і поліціянт не стане наполягати.

– Удома – це де?

– «Залізний дракон» знаєте? – Майка імпровізувала. – Я там працюю… І живу, – подумавши, додала вона.

– І що ж ти там робиш? Не схожа ти на чокнутого генія… – засумнівався поліціянт.

– Рятую геніїв від голодної смерті! – рявкнула Майка. Цей тип просто так не відчепиться, треба додати напору. – Куховарю. І це дуже виснажує, щоб ви знали! А ще інколи хочеться втекти від того гармидеру й відпочити. У тиші й наодинці! А не вислуховувати тут звинувачення від всяких там… – ой. Останню фразу можна було б і не казати.

Поліціянт, вражений Майчиною запальною промовою, почав коливатися. Але вона знову сама все зіпсувала. Настільки в роль увійшла, що навіть сама повірила, буцімто тяжко працює, годуючи «чокнутих геніїв». Геть забулася, що дядько перед нею – не випадковий перехожий, що заважає дрімати в затишному куточку, а страж порядку. І на «всяких там» може образитися.

А поліціянт образився. Смикнув за комір, змушуючи підвестися, вихопив наплічник з-під Майчиних пальців.

– Ходімо.

– Куди? – перелякалася дівчина.

– Перевіримо твої слова.

***

Триповерховий будинок виглядав дещо чужорідно в двоповерховому кварталі. Мав він вузький фасад, помітно розширюючись позаду, за рядом сусідніх будинків. Враження було таке, ніби дракон з назви перетворився на каменного й запхав цікавого носа поміж звичайних будинків, розсунувши їх. Враження підкріплювали два ока-вікна на другому поверсі й низка труб з гостроверхими ковпаками, якими ощетинився дах.

Хоч двері були звичайними. Такі ж зелені й деревʼяні, як і в гостинному домі, і в більшості інших будинків міста. Хіба що замість традиційного віконця посеред дверей красувалася дивна напівкуля, обтягнута мідною сіткою.

– Тут? – поліціянт заніс руку, щоби постукати.

Майка, в чиїй голові від панічних думок вже тісно було, закивала так, ніби намагалася їх звідти витрусити. От хто її за язика смикав? Зупинила би своє красномовство вчасно, поліціянт, може, й не став би наполягати на перевірці Майчиної історії. А тепер все. Навіть, якщо любитель цукатів відчинить, далеко не факт, що зможе чи схоче підіграти.

– Щось вони не квапляться відчиняти. Може, не чекають на тебе? – уїдливо спитав поліціянт.

– Майко, ти прийшла! – радісний вопль Деяна здатний був пів вулиці розбудити. – Я більше так не можу! Ми голодуємо!

– Ви знаєте цю дівчину? Вона дійсно працює у вашій божевільні кухаркою?

Майка зробила величезні очі, сподіваючись, що Дей сприйме це за натяк, а не за напад із судомами.

– Офіцере, вам щось потрібно? – за спиною Деяна зʼявився високий сивий чоловік у смугастому домашньому халаті. Окуляри в тонкій оправі перекосилися й зʼїхали на кінчик носа, волосся було скуйовджене й, як здалося Майці, трохи димилося.

– Майстре Світовиде, Майка прийшла приготувати нам вечерю! Справжню! – заторохтів Дей, не давши поліціянтові й слова вставити.

– Це правда? – Світовид перевів погляд на дівчину, яка не полишала спроб подати таємний знак. В темних очах за скельцями окулярів промайнув подив і співчуття – майстер вочевидь вирішив, що Майка не сповна розуму.

– Правда-правда! І я навіть більше не ображаюся, – закивала Майка, підморгуючи обома очима.

Світовид кинув на неї ще один співчутливий погляд, а потім повернувся до поліціянта:

– Так у чому ваша проблема, офіцере?

– Вона спала на лаві в парку, документів при собі не має.

– То людина тепер не може відпочити в місці, створеному для відпочинку? – недобре примружився майстер.

– Та тьху на вас, змовилися! – сплюнув поліціянт. – Якщо ще раз побачу, то штраф стягну з вашого притону! – він сунув Майчиного наплічника Дею, розвернувся й пішов геть.

– Ну заходь. Готуй, – запропонував майстер Світовид.

Розділ 4

Краще б вже Деян не пхався допомагати. Якщо він і дійсно геній, як сказав поліціянт, то Майка знає в чому. Такого антиталанту до кулінарії вона не бачила в жодного живого створіння.

– Поклади ножа й сядь отам! – не витримала дівчина, коли Дей розтрощив тарілку, на якій кришив цибулю. – Я обіцяла картоплю з засмажкою, а не з фарфоровими скалками. Важко було дощечку взяти?

– Яку дощечку?

Майка сунула питоме просто під носа хлопцеві, ледве не потрапивши йому по зубах.

– Але це ж картина… – Дей розгублено взяв дощечку.

Дощечка була веселенька, з фізією кухаря, в якого замість носа красувалася велетенська цибулина, а дві морквинки зображували вуса. Звичайна дощечка, на одному боці якої можна було різати, а іншим, розмальованим, не гріх і на стіну повісити.

Майка мовчки вихопила «картину» й запхала її хлопцеві до рук, перегорнувши іншим боком.

– А-а… – здогадався той. – А-аааа!

– Беее, – передражнила його Майка.

– Яка іділія! – до кухні ввалилася висока, струнка дівчина.

Майка витріщилася на новоприбулу. Якби не голос і не деякі особливості статури, її можна було прийняти за двійника Деяна: тонка, худорлява, блідошкіра, ніс вкритий соняшним ластовинням, сині очі. Скуйовджене темно-мідне волосся підстрижене, здається, навіть коротше, ніж у Дея. Обличчя дівчини прикрашали темні плями, а від неї самої помітно тхнуло машинним мастилом.

– Ждоровенькі були, я Дана, – представилася вона, вхопивши й запхавши до рота щойно почищену Майкою морквину, – М-ммм! Нарешті шправжня їжа!

– Можна подумати, вас тут взагалі не годували, що ти на сирі овочі кидаєшся, – пирхнула Майка.

– Нас годував він, – палець Дани звинувачувально вперся в ніс Деяна, залишивши на ньому чорну пляму. – А Дейчик має талант робити з істівних речей неїстівні.

– А самій узяти цю саму морквину з комірчини слабо було? – здивувалася Майка.

– А як я знала, що воно їстівне? Воно виглядало геть не так!

– Майко, познайомся із моєю сестрою, – закотив очі Деян.

– Старшою, – уточнила Дана.

– Молодшою, – фиркнув хлопець.

– У тебе немає доказів.

– Слова Світовида ти за доказ не вважаєш? – обурився Дей.

– В нього також немає доказів!

– Ці нахабні близнюки тобі заважають? – до приміщення, де ставало доволі велелюдно, зазирнув сам майстер.

«Про вовка промовка», – пробурмотіла Майка собі під носа.

Вона пробула в «Залізному драконі» ледве годину, а голова вже йшла обертом. Ще з розмови в парку дівчина зрозуміла, що робітники майстерні живуть в будівлі, де й працюють, дружною, хоч і безпорадною в побутових питаннях родиною. За словами Дея, «Дракон» був чимось на кшталт Цеху, але дуже маленького й незалежного від гільдій. По суті, весь цех складався з одного майстра – Світовида – і купки учнів. Дуже зголоднілих учнів.

Ледве давши речі розкласти, Дей потягнув Майку на кухню. Всі заперечення, що треба хоч умитися та руки помити, хлопець проігнорував. «Спершу найважливіше – вечеря! А митися потім будеш, в нас чудова ванна, з гарячою водою. Хоч до ранку там хлюпайся, воду ми самі гріємо, безкоштовно – наші влаштували додатковий контур довкола котла в кузні.» Проти зголоднілого хлопця Майці годі й тягатися було, тож довелося хутченько робити ревізію в комірчині й вигадувати, що їстівного можна приготувати з того, що ще не зовсім зіпсувалося.

Овочі підгнили, але Майці вдалося навибирати більш-менш цілих картоплин. Недбало пошматований окіст годився тільки на готовку, і Майка, не довго думаючи, нарубала його дрібними кубиками для засмажки. З цибулею пощастило більше – знайшлося цілих пʼять золотавих цибулин. Якраз достатньо, щоб зрозуміти, що Дей не вміє користуватися кухонними дощечками, а тарілок на вечерю не вистачить, якщо дозволити йому «допомагати» й далі. Єдину морквину щойно схрумала Дана, тож салат доведеться робити з порожньої капусти.

Хоч із хлібом проблем не було. Трохи зачерствілий, але Майка підсмажила скибочки, натерла часником й посипала петрушкою, цілісінький пучок якої стояв у вазі посеред кухонного столу.

– Ми що, їстимемо букет? – спробувала вчинити опір Дана, але майстер Світовид так на неї шикнув, що Деєва близнючка хутко припинила обурюватися, лише дивилася дикими очіма, як Майка рубає «красу».

– Нас сьогодні пʼятеро, – зауважив Світовид, коли Майка почала розставляти тарілки на велетенському столі.

– Ой, невже Зоран вирішив почтити нас своєю присутністю? – уїдливо поцікавилася Дана.

– Не вирішив! – гримнуло зі стелі так, що Майка ледь не впустила тарілки. Останні пʼять, до речі.

– Вирішив-вирішив, – усміхнувся Світовид. – Ти ж давно підглядаєш. Май на увазі: якщо не підіймешся зараз, тобі може й не лишитися. Тягнути їжу до майстерні я не дозволю.

– Та пішов ти! – обурено вилаявся голос зі стелі.

Майка, обережно поставивши тарілки на стіл, звела очі туди, звідки йшов голос. Розмовляла вкрита мідною сіткою напівкуля, яку дівчина спершу прийняла за чудернацьку люстру.

– Це що, гучномовець? – поцікавилася вона.

– І не тільки, – гордо пояснив Дей. – Через цю штуку можна спостерігати, що в кімнаті відбувається. Бʼюся об заклад, Зорчик від самого початку підглядав і слиною давився.

– Не від початку! – рявкнуло з гучномовця, потім напівсфера зашипіла, всередині клацнуло, й усе змовкло.

***

– Чого витріщилася? – похмуро спитав Зоран, і Майка почервоніла й хутко відвела очі.

Обстановка за вечерею склалася напружена. Члени «Драконячого цеху», як дівчина подумки обізвала цю компанію, між собою не дуже ладнали. Принаймні, Дана із Зораном очевидячки знаходилася в стані війни.

Зоран, схоже, взагалі ні з ким особливо не дружив і був готовий завестися від першої-ліпшої «не такої» репліки на свою адресу. Майка його не засуджувала. Можливо, якби вона сама опинилася в такому становищі, як Зоран, то теж воліла би сидіти в своїй комірчині й ненавиділа всіх людей. Особливо тих, які на тебе витріщаються.

Але ж їй цікаво! З професійної точки зору.

Коли до кухні своїм ходом вʼїхало крісло, Майка вилупилася на це диво, ледь знову дорогоцінні тарілки не побила. Стикнувшись із кілким поглядом того, хто в цьому кріслі сидів, твердо вирішила більше не витріщатися. Але все одно не стрималася.

Крісло мало цілу систему труб, коліщаток і клапанів і, здається, справжнісінький мініатюрний паровий двигун, що оживляв це диво техніки й рухав коліщатка. З Майчиної точки зору, для того, щоби змусити крісло котитися, куди командував Зоран, така складна система була не потрібна. І тому механізм виглядав ще цікавішим – дівчині кортіло розібратися, що він ще може, крім пересування в просторі.

Сам Зоран її зацікавив менше, ніж його крісло, та й намагалася Майка «не витріщатися», тому не надто роздивлялася. Окрім непривітного характера, парубок мав темне волосся й майже чорні, колючі очі. Старший за Дея з Даною, але не настільки, щоби Майка його в «дядьки» записала.  Занадто худий, як і всі присутні. Але це як раз легко виправити, якщо Майка тут залишиться. А залишитися кортіло, бо якщо на самій лише кухні цього будинку стільки чудес техніки, то про дива майстерні Майка могла тільки мріяти. Це ж захопливіше, ніж Механічний Цех із його сторожевим автоматоном!

Головне, щоби її страви Світовиду до смаку прийшлися, а вже переконати старого майстра в тому, що Майка ще й до механіки неабиякі здібності має, вона якось спроможеться.

– Та скільки можна? Ти що, каліку ніколи не бачила? – вибухнув Зоран черговим докором.

– Вибач… – пискнула Майка.

Отакої! Знову вона забулася й роздивляється.

– Хто взагалі кухарці з нами вечеряти дозволив? – продовжив обурюватися парубок. – Не пригадую, щоби ви раніше прислугу за спільний стіл тягали.

– Зоране! – смикнув його майстер.

– Та ні, все вірно він каже, – Майка підвелася. – Вибачте, я краще піду до кімнати. Втомилася з дороги, – почала виправдовуватися вона, стримуючи сльози. – Посуд на столі лишіть, я вранці помию.

Не слід було приставати на пропозицію Світовида й сідати з усіма. Але Майці так лестило ставлення майстра до неї як до рівні! Ну що ж. Буде їй наука – знати своє місце. Вочевидь, зустрічі з пихатим паном Гордославом було недостатньо, щоби Майка цю науку засвоїла.

Сльози відчаю застилали очі, і дівчина, зачинивши за собою кухонні двері побігла чимдуж. Ще не вистачало, щоби хтось за нею пішов і побачив цю істерику.

***

Майка заблукала.

Нібито й дорогу запамʼятала (та й що там запам’ятовувати, три повороти й сходи), але все одно повернула десь не туди. Блукала вона вже хвилин пʼять, дивуючись, як у цій будівлі стільки плутаних коридорів помістилося. Доблукалася до того, що усі сходи, які зустрічала на своєму шляху, почали вести виключно вниз. Коли вона встигла піднятись аж на третій поверх, дівчина так і не зрозуміла. Мабуть, надто сильно піддалася відчаю й жалінню себе, що не слідкувала, куди ступають ноги.

Кімната, в якій її поселили, була на другому поверсі, тож їй усього й треба, що спуститися на один проліт. Поміркувавши, Майка вирішила, що навряд чи є різниця, якими саме сходами спускатися, й попрямувала до найближчих. Найближчі виявилися гвинтовими.

Мабуть, таки є частка правди в тій дурній прикметі щодо синьооких людей. Бо неведене нещастя – єдине, чим Майка могла пояснити своє виняткове невезіння.

Щойно вона спустилася на кілька сходинок, позаду заскриготіло. Майка ще встигла обернутися, щоби побачити, як світло газового світильника з коридору нагорі зникає за важкими дверима, які викотилися просто зі стіни. Дівчина кинулася до проходу, але не встигла.

– Агов, випустіть мене! – заволала вона, щосили замолотивши кулаками в двері.

Двері стійко проковтнули всі Майчині удари.

– Ну й не треба, – фиркнула Майка й рішуче покрокувала сходами вниз. Все одно їй туди.

Двадцять сходинок потому дівчина щось запідозрила. Налічивши сорок, почала не на жарт хвилюватися. Якщо вона правильно рахує, то має бути вже на першому поверсі, проте сходи продовжували витися вниз без зупину, а жодних дверей чи проходів, які вели би до людей, не траплялося.

– Пухнастодупі домокотики! – вирвалось у Майки, коли сходинки нарешті закінчилися, і дівчина вибралася на рівну підлогу.

Сходи привели до чималенької зали, яка займала, мабуть, площу цілого поверху під будинком майстерні «Залізний дракон». Вікон чи інших виходів зала не мала. Зате мала купу купезну мідних труб і котлів. Посеред мішанини цих труб умостився дивовижний апарат.

Витягнуте, подібне до кулі тіло, нагадувало дирижабль без гондоли. Боки апарата виблискували міддю, а в тупому кінці темнів отвір, до якого була приставлена невеличка драбина на три сходинки.

Майка захоплено торкнулася мідного бока, відчула майже живе тепло, що йшло від гладенького металу. Залишками здорового глузду дівчина розуміла, що чинить неправильно, але цікавість швидко заткнула розуму рота й перемогла.

Майка крадькома роззирнулася, чи не дивиться хто, й прослизнула всередину.

Світло спалахнуло, засліпивши після напівтемряви, що панувала на сходах і в залі. Удруге за останні десять хвилин за Майчиною спиною з гучним стуком зачинилися двері.

«СТАРТОВИЙ ПРОТОКОЛ АКТИВОВАНО. ПОЧИНАЮ ЗВОРОТНІЙ ВІДЛІК»

Засвітився напис на стіні.

Синопсис