Відважні світляки: таємний похід в країну ельфів

Відважні світляки: таємний похід в країну ельфів

ЧАСТИНА 1

Тато постукав і, чомусь не дочекавшись відповіді, зайшов до дитячої кімнати. Вираз його обличчя насторожував:

– Де ваша старша сестра? – він допитливо обвів поглядом дітей.

Дітлахи, а їх було четверо, мовчки дивились на тата. Хоча Тіма можна ще не рахувати – малюк сидів у манежі та вряд чи розумів, про що взагалі йдеться.  У решти в очах – тільки здивування, бо зазвичай їхній тато – найстриманіший тато, найправильніший тато, тато – взірець для родини. А зараз його ліхтарик нервово мерехтить та навіть проблискує червоним.

Монік, старша сестра, первісток, вже мала окрему кімнату і хоча залюбки грала з молодшими, проте не ділилась з ними планами на день і не обговорювала свої дівочі секретики.

– Лео? Мартін? Нінель? – голос в тата був майже суворий. Маленький Тім захникав. Діти старанно дивилися в татові очі і щосили демонстрували щирість. Лео, який на все завжди мав особисту точку зору, знизав плечима:

– Ми не знаємо. А що сталося?

Татків ліхтарик блимнув червоним:

– Її досі немає! Вона приходить о четвертій, зараз вже сьома!

Десь унизу рипнули двері. Тато стрімко вийшов та затупотів сходами. Діти підхопилися слідом. Тім ображено заплакав, тож Нінель, любляча душа, повернулась за ним. Коли вона з малюком спустилась у вітальню, там віяло грозою: Монік мовчки стояла перед татом. Тато також мовчки стояв перед Монік. У вітальні – напружена тиша, тільки чути, як під вітром квіти стукають у вікно. Чим би скінчилася та мовчанка, вгадати неможливо, але двері знов гупнули: мама! Мама зайшла, і все в домі наче ожило: засміявся маленький Тім, побігли назустріч дітлахи. І тільки тато з Монік навіть не поворухнулись.

– А що тут, мої рідненькі, відбувається? – мати миттєво відчула негаразди, підійшла до тата та Монік, що стояли, як скульптурна композиція посеред вітальні.

Монік заплакала, мати пригорнула її до себе:

– Що, доцю? Що сталося?

Тато склав руки на грудях:

– А ти подивись на її ліхтарик!

– А що з твоїм ліхтариком, дитино?

Тато аж гримнув:

– Вона його пофарбувала! Пофарбувала! Самовільно! У її роки!

Молодші затамували подих: ого! Оце так вибрик! Фарбувати ліхтарики у старших класах світлячкової школи можна тільки з письмового дозволу батьків!

Монік заридала. Мати погладила її по голові:

– Покажеш, доню?

Монік мовчки кивнула, але голови не підняла. Ввімкнула ліхтарик та заплющила очі. Вітальнею розбіглися яскраві, як північне сяйво, промінці. Зелені, жовті, помаранчеві, голубуваті… Це було казково! Нінель захоплено гучно вдихнула і, схоже, забула видихнути. Тім почав радісно аґукати, мама заплескала в долоні. Тільки тато старанно робив обурений вигляд, бо так потрібно виглядати взірцевому татові, але… це справді було чарівно!

– Доцю, це красиво… В мої роки таких кольорів не було, – сказала мама, коли Монік вимкнула ліхтарик та наважилась підняти голову. – Але ж як тебе прийняли у перукарні без нашого з батьком дозволу?

Тато згадав свої обов’язки бути взірцем сім’ї:

– Зранку піду туди! Я їм покажу єдину дошку на підлозі, по який вони ходитимуть!

Мартін, якого Лео пошепки дражнив занудою, вирішив показати, хто тут найбільш слухняний син:

– Я їм не заздрю! І взагалі, я б собі ліхтаря нізащо не фарбував!

Нінель та Лео виразно подивились на нього, у їхніх очах читалося: помовчав би, га?

Монік здригнулась:

– Тату, не треба! Не ходи! Вони тут ні до чого! Я… я…

Мати про щось здогадалась, похитала головою:

– Дітлахи, а йдіть-но до себе, ми з Монік самі розберемося. Тім вже засинає. Нінелько, люба, візьми йому нектарчику з кухні.

– Ну? –запитав тато, коли малеча піднялася у дитячу. – Кажи.

Монік зробила великий вдих:

– Я сама написала дозвіл, – Ти б все одно не дав згоду, а в нас всі дівчатка, яких у команду черлідингу взяли, вже пофарбувалися!– Монік прошепотіла це з таким відчаєм, що тато засмутився.

– Доню… ну, звідки ти знаєш… – йому було ніяково, бо донька мала рацію, – він вряд чи дозволив би. – Але ж це погано, ти ж…

– Я знаю, тату, я збрехала, і мені соромно…

Тато постукав ногою по підлозі. Він думав.

– Так, доню: брехня – погане діло, але й ти мене вибач, бо в цьому є і моя провина – ніяк не змирюся, що ти в мене вже майже доросла. Тож нехай вже буде такий ліхтар…

Монік аж розквітла:

– Дякую! Я вас люблю!

– Тебе взяли у команду черлідингу? – запитала мама.

– А кого ще брати, як не Монік? – щиро здивувався тато.

2.

         У це затишне невеличке північне місто, що розташувалось майже на кордоні Світлої країни – країни світляків – частіше за інші міста залітали феї та ельфи по своїх потребах: феї просили дівчаток та молодих жінок прикрасити зачіску черговій принцесі, ельфи запрошували хлопців підсвітлити печеру або таємничу стежину. А коли десь планувалося весілля – о, тоді навіть підлітків закликали!

 «Нехай твоє світло завжди несе радість!» – це було і традиційне побажання одне одному на свята та на день народження, і сенс життя цих милих і щирих створінь.

У центрі міста росте величезна липа. На її найнижчий гілці розташувались початкова школа та дитячий майданчик з атракціонами і тренажерами. Трохи вище – Музей міста, у який обов’язково водять малечу на освітні екскурсії та гостей, що іноді приїжджають чи до родичів, чи по справах. Ще вище – банк, офіси, кінотеатр, магазини, перукарня (так-так, та сама, куди потребується дозвіл батьків, якщо неповнолітня світлячка захоче пофарбувати свій ліхтарик).

Липа –  гордість міста, вона зображена на гербі, що прикрашає головні ворота.  Дерево квітує на синьому фоні, а вгорі – сім зелених зірок, які уособлюють небесну армію світляків. Що це за армія? Про неї – трохи згодом.

У червні до липи злітаються світляки й багато ельфів, аби поласувати ароматним пилком. В обмін на липові смаколики ельфи обіцяють свою допомогу в разі небезпеки. Наприклад, від щитників. Бо дрімлюгу навіть не всі ельфи подужають… Від дремлюги краще просто ховатися…

3.

– А мама казала рахувати до трьохсот, доки чистиш зуби! А я ще до ста не дорахував! – це Мартін. Він молодший від Лео. Він дуже розумний хлопчик. А ще – правильний до… занудства! І зараз йому все одно, що Лео тупцює під дверима туалету, бо дуже треба… ні, вже невтерпець як треба!

– Мартін! – Лео ледве стримується. – Я зараз вибухну, відчини та вмивайся далі! Як не відчиниш, краще не виходь!

Мартін знає: якщо Лео сказав – Лео зробить. Він відчиняє двері та робить вигляд, що порушення порядку – важкий гріх, та чого не зробиш заради брата-страждальця! А погрози – то таке, ранковий жарт.

Дівчатка збираються мирно: спочатку Нінель, бо вона молодша, потім Монік – їй треба більше часу, щоб зробити зачіску та може на саму мацюпусеньку порошинку підмалювати-підрум’янити щічки. Нінель знає про цю порошинку, але вона вміє мовчати, коли треба мовчати.

Четвірка школярів вирушає до школи. Вони стартують з ґанку одночасно, та вже через декілька хвилин розлітаються у різних напрямках: Мартін – у початкову школу, до центральної липи, Нінель та Лео – трохи далі, на вулицю Медову, де у двоповерховому будинку вчаться середні класи, а Монік – майже за місто – саме там знаходиться старша школа.

Колись, дуже давно, ця вулиця була останньою в місті. Далі – тільки щільний ліс. Туди, в той ліс, ходити можна було лише вдень, бо вночі у будь-яку мить могла з’явитися дрімлюга.

Дрімлюга – страшний птах-привід. Про його безшумний політ, страшні очі та величезну волохату пащу, про жагу ласувати світляками дитинчатам розказують змалечку: спочатку як легенду, а коли трохи підростуть, як про справжню небезпеку.

Колись, дуже давно, саме на останній вулиці міста була старша школа. І в школі було свято: випускався черговий клас – сім дівчаток та вісім хлопців. Такі свята зазвичай проводяться ввечері – ліхтарики починають виблискувати яскравіше саме в сутінки та і вечірнє свято – то вже по-дорослому…

Ніхто й не помітив, як дві подружки кудись зникли – чи то відійшли причепуритися, чи, може, пошепотітися про щось секретне. Але крик почули всі. Він лунав з лісу. А ще – торохкотіння, ніби якийсь двигун запрацював у темряві. Хлопці навіть ліхтарики не загасили – помчали туди…

Про той страшний випадок є стенд в Музеї міста, на ньому – імена тих шістьох світляків, які так і не повернулися з лісу.  Біля цього стенду учням початкової школи розказують, що казка про люту дрімлюгу – це не вигадка, а страшна правда. А ще є звуковий запис, який вмикають наприкінці розповіді – торохкотіння, ніби запрацював якийсь двигун: цей голос – голос дрімлюги, її жахлива нічна пісня.

Задля безпеки міста на межі з лісом встановили башти з прожекторами. Ці прожектори – справжній витвір наукової думки світляків: вони реагують на будь-який рух і вмикаються, якщо непроханий нічний гість намагається чи повітрям, чи землею наблизитися до міста.

4.

          – Чепуристий!  Пихатий! Жук!  З’їв!  Багато! Солоних! Фісташок! Чепуристий! Пихатий! Жук!.. – ні, це не заклинання – це дівчатка з команди черлідингу займаються на шкільному стадіоні, а тренер командує, як їм вмикати кольори синхронно, щоб утворити веселку. Цю кричалку вони придумали самі і  задоволено повторюють її разом із тренером.

Йой, скільки ж було суперечок! Скільки фантастичних, смішних та безглуздих ідей! Зашифрувати кольори веселки у правильному порядку – це навіть не половина справи: слід було придумати зрозумілий вираз, який мав би хоч якийсь сенс. Та той сенс вислизав, вивертався, перетворювався на дурницю та відверто кепкував над їхніми юними голівками.

На літеру Ч пропонували чавкати, чавити, чеберяти та чепчик; на П було не краще – п’яний, пантофель або патлатий. Коли дівчатка добалакались до жирного п’яного  пантофля, у якого завжди сміливий фасон пальта, тому він барвисто чавкає у чепчику, вони зажурилися. Зажурилися, та не здалися. Тому злива ідей таки перемогла: народилась фраза, яку зараз вигукує тренер:

Ч – чепуристий – червоний;

П – пихатий – помаранчевий;

Ж – жук – жовтий;

З – з’їв – зелений;

Б – багато – блакитний;

С – солоних ( до речі, тут теж були суперечки: солоних чи солодких? – але зійшлися на тому, що солоні смачніші) – синій;

Ф – фісташок – фіолетовий.

Просто зараз команда відпрацьовувала заключну фігуру композиції – герб міста, липу з сімома зірками і веселку, яку вмикала вся команда під фразу про чепуристого пихатого жука.

По команді  тренера чітко вибудовується піраміда:

– Один! Два! Три! Чотири! 

Але “п’ять” тренер сказати не встиг.

– А-а-а-а!!! – несподіваний вереск з нижнього раду здригнув усю споруду, вона миттєво розсипалась, дівчатка покотилися по траві.

Це була Монік. Вона вже сиділа та стискала долонями ногу біля коліна. Дівчина мружилася через біль, ледь стримуючи сльози – що? що трапилось?! Тренер  мчав до неї:

– Монік, люба, я обережно… – він подивився: на нозі була рана, яка гострим конусом вглиблювалась всередину. –  Дівчата, шукайте подорожник, я зараз промию ,  – він вже діставав з аптечки все необхідне.

– Як ви гадаєте, за тиждень це загоїться? Я зможу виступати? – схвильовано запитала дівчина, коли рану заліпили пластирем.

– Важко сказати, будемо сподіватися, люба.

Тренер удруге назвав її «люба»! У всіх дівчат перехопило подих: тренер був красень – біляве хвилясте волосся, блакитні очі, спортивна постать –  всі старшокласниці мліли, коли бачили його!  У команду з черлідингу, яку в місті відкрили тільки у цьому році, була величезна черга та суворий відбір, як на зірковий фестиваль!

Тренер, хлопець врівноважений, позитивний, дивився на дівчаток, як на молодших сестер, і ставився до кожної хоч вимогливо, та дбайливо. “Люба” або “мила моя” – ці приємні для кожної дівчинці слова були для нього не більш ніж звертанням, яким він сам не надавав ніякого значення, проте не одна юна світлячка зранку припорошувала щічки рум’янами!

І дарма, що в тренера була подруга та по місту ходили чутки про заплановане на осінь весілля – дівчаткам у старшому підлітковому віці це не заважає обожнювати обранця своєї таємної дівочої мрії.

– А що ж це за гидота, на яку я впала? – раптом згадала Монік, і всі почали оглядати місце навколо неї.

– Ой, гостре! – скрикнула одна дівчинка. – Дивіться, ось воно!

«Гидота», якої раніше наче й не було на цьому місці, бо вони тут зранку тренувалися, зараз стирчала з землі блискучим прозорим носом. В цю мить визирнуло сонце, його світло впало прямісінько на кінчик незрозумілого предмету, і він спалахнув таким нестерпно-яскравим  сяйвом, що всі аж очі заплющили.

– Ого… – прошепотів хтось з дівчаток.

– Вау, – також пошепки погодились інші.

– Точно що вау,  – вже вголос підсумував тренер.

Він спробував дістати знахідку, але це виявилося не так просто: предмет досить щільно застряг у землі. Але за п’ять хвилин на долоні тренера лежала-таки досить загадкова річ: прозорий гранований кулон, схожий на заточений олівець. Його тримала глуха металева закріпка з петлею. Метал був ясний, ніби й не з землі його витягнули, а тільки що помили та начистили. Очі в тренера поповзли на лоба:

– А щоб мені ліхтар згорів! Це… – дівчата затамували подих. – Це ж гірський кришталь у мітрилі, це справжній ельфійський амулет!..

Цієї миті сонце, що встигло сховатись за хмарку, знов визирнуло: промені світла з кожної грані бризнули, здавалося, до небес.

       – Так, Монік, тримай свою знахідку, – тренер простягнув кулон дівчинці. – Я, чесно кажучи, не знаю, що з цим робити, але у нашому Музеї є стенд про ельфів, а сам директор вже давно захоплюється цією темою. Точно, люба, він найкращий спеціаліст у місті, раджу віднести цю штуковину до нього.

Чомусь цього разу ніхто з дівчаток навіть не відреагував на чергове «люба» – всі, включно з тренером, були приголомшені.

– По домівках, командо! Одужуй, Монік, ти нам потрібна, – і тренер повільніше ніж завжди пішов зі стадіону. Мабуть, роздумував про той кулон, бо і гадки не мав, наскільки небезпечною була його порада…

Дівчата ще певний час розглядали амулет та милувались красою сяйва, а потім стали збиратися.

– Тобі потрібна допомога, Монік? Ти зможеш летіти?

Монік здивовано поглянула на подруг, наче не розуміючи, про що це вони. Потім ніби згадала, обережно потягнула пластир, зняла клаптик подорожника – під ним було чисто! Геть нічого, жодної подряпини!

Всі зрозуміли, що це явище не коментується. Ніяк. Бо немає жодної версії для коментарів. Мовчки простояли десь хвилину, нерухомо дивлячись на гладеньку та неушкоджену ногу своєї подруги.

– Нез’ясовно, – тільки і сказала врешті-решт одна.

Мабуть, кількість див за такий невеликий час зробила свою справу – світлячки вже втомилися реагувати.

5.

– Марті-і-і-ін! Виходь, я так не граю! – Нінель чутно аж надворі.

Гра у хованки відбувається в дитячій кімнаті. Тут є куди сховатись, але всі таємні місця для схову вже давно вивчені: онде Лео сидить за комодом, накидавши на себе копицю з подушок – Нінель не квапиться його викрити, вона шукає Мартіна, що зве себе «генієм маскування» і – що є, то є! – знайти його практично неможливо.

– Марті-і-і-ін! – вона несподівано топає ногою.

Мабуть, тупання ніхто не очікував, бо в цю ж мить роздався такий звук… такий характерний огидний звук… ой-йой! Яка ганьба! Мартін! Він проявився просто перед Нінель, засоромлений до нестями.

– Фу-у-у-у! Щитник! Клоп-смердючка! – Нінель затискає носа та біжить геть з кімнати. Слідом, розкидавши подушки, кометою мчить Лео.

– Клоп-смердючка! – встигає крикнути він на ходу.

Вони вибігають на двір та валяться від реготу на траву.

– Фу-у-у-у! – крізь сміх вигукує Лео.

Та Нінель вже шкода брата:

– Досить, Лео, він молодший, піду по нього, – вона підводиться та йде на другий поверх.

Там, впритул до стіни, сидить та схлипує Мартін.

– Малий, ти найкрутіший у хованках, ти справді геній маскування, – Нінель сідає поруч та обіймає хлопчика.

– Вибач, я ж не хотів!

– А хто ж хоче! Всі ганьбляться не за бажанням, – поряд з молодшим на два роки братом Нінель відчуває себе майже дорослою. – Все, заспокойся. Краще навчи мене, як ти це робиш.

– Що роблю? Псую повітря? – сором ще не вгамувався, ще обпікав душу хлопця.

– Та ні, це я теж вмію, – Нінель чесно намагалась відволікти брата від смутку. – Як ти так ховаєшся?

– Хіба тебе в школі не вчать, як ставати невидимкою?

– Вчать, звісно, але…

     Так, з того страшного вечора, який вкарбувався в історію міста назавжди, на зборі мешканців було вирішено: дітей треба вчити простішої магії. Мистецтвом ставати невидимками володіло багато світляків – це було як хобі, як гра у самовдосконалення, бо потребувало вміння зосередитися, сконцентруватися, прибрати з голови все зайве.

З’ясувалося, що були й такі, для кого це виявилося неймовірно важко, тому деякі світляки так і закінчували школу, не склавши екзамен з цього предмета.

Але в кожній справі є свої генії. А якщо не генії, то, принаймні, особи з винятковими здібностями. І Мартін належав саме до них – він буквально з першого класу збагнув – та ні, скоріш, відчув всією душею, що це мистецтво створено саме для нього. І поки його однокласники ще вчились правильно складати долоньки на грудях, заплющувати очі та казати «тс-с-с», він, прозорий, вже міг вільно літати класом… Незримий, з беззвучним сміхом, він відчував себе майже володарем повітря. І тільки вдома він  залишався Мартіном-занудою. А тепер ще, мабуть, стане і Мартіном-щитником.

Знизу затупотіли. Лео? Мартін напружився: старший брат не був йому ворогом, але й не був і другом – тим старшим братом, який захищає, підтримує та вчить нехитрих хлоп’ячих премудростей з особистого досвіду.

Найкращим другом Лео була Нінель. Найкращим другом Нінель був Лео. А Мартін… Мартін почувався зайвим, хоча часом відчайдушно намагався привернути до себе увагу… Виходило погано. Як зараз.

– Ей, Мартіне! Ходімо м’яча поганаймо! – це-таки Лео, стоїть на порозі, підкидує м’яча.

– Чесно? – Мартін дивиться з такою надією, що Лео ніяковіє.

– Авжеж! Не з дівчинкою ж мені у футбол грати! Пішли!

І хоча Нінель ганяла м’яча не гірше за брата, вона схвально киває:

– Йди вже, малий, не марудься! – та потай показує Лео «ОК!» – Тільки потім навчи мене, добре? Ти ж найкращий в цьому!

Мартін підхоплюється. Він готовий: готовий вчити, готовий грати, готовий бути братом і другом! Але таких слів він ще не вміє казати, тому просто енергійно киває головою та стрімголов несеться сходами униз – чекати старшого брата.

Лео знизує плечима:

– Виходь, Нінель, нехай тут добре просвіжіє.

Що робити – у Лео на все свій погляд, і в колі цього погляду Мартін – це вранішня неусувна перешкода, це ходячий каталог правил поведінки, це… багато чого просто незручного!                                                                        

6.

Тим часом вдома тихенько з’являється Монік. Чомусь вона не зазирає до молодших, як зазвичай, а швидко йде до себе, ретельно зачиняє двері та одразу сідає перед дзеркалом – це її улюблене місце. Але себе вона не бачить – згадує, тримаючи в руці таємничий кристал, ранкові події. Мацає свою ногу – ціла, неушкоджена, така, як завжди. Голова йде обертом… Кристал треба поки сховати, сходити до Музею та з’ясувати хоча б те, що можна з’ясувати.

Вона підносить до очей кристал, дивиться крізь нього в дзеркало і… що це?! На поверхні дзеркала не вона! Вірніше, її там немає! Монік прибирає кристал від очей –дзеркало слухняно відображає симпатичну та дещо спантеличену світлячку з блискучими темними очима.

– Спробуємо ще раз, Монік, – наказує дівчина самій собі вголос. Голос тремтить. Монік теж. Але вона не звикла здаватись. – Давай, люба! – та аж посміхнулась, згадавши тренера.

– Один! – підносимо кристал! – з перебільшеним оптимізмом скомандувала вона собі.

– Два! – розплющуємо очі!

– Три… – і завмерла: у дзеркалі з’явилася розкішна кімната. Вона була майже темна, але й при цьому слабкому освітленні в око впадали гаптовані фіранки, золоті кубки на полицях, мечі та луки по стінах. Все це трохи виблискувало, та картина все одно була похмура. Посеред кімнати стояло ліжко – велике, старовинне, із золотими бильцями та важким балдахіном над ним. І на цьому ліжку хтось лежав і, вочевидь, цей хтось був хворий. Відображення поступово наближалося: ось він, той, хто лежить на ліжку – очі заплющені, на обличчі – вираз болю та страждань.

Кристал почав здригатися. Він просто виривався з рук, і в якусь мить Монік не змогла його втримати. Як метелик, що випадково попав у кімнату та хоче звільнитися, кристал почав битися у дзеркало, намагаючись потрапити туди, до хворого. Чи той щось відчув, чи просто співпало, але очі його розплющилися – дивні смарагдові очі – і він подивився просто на Монік. Вона підхопилась, закрила долонями рота, щоб не закричати.

Але ось кристал, не подолавши перешкоду, безсило впав на столик під дзеркалом. Видіння зникло.

Монік ще тримала долонями рота та боялась поворухнутись.

– Монік, дитино, йди вечеряти! – мамин голос привів її до тями. Вона обережно взяла кристал, поклала його у скриньку до своїх прикрас та з острахом глянула у дзеркало: воно слухняно показало дуже симпатичну, але дуже збентежену світлячку.

7.

– Так ось, я вважаю: справи погані і ми всі маємо бути готові, що у будь-яку мить це може торкнутися і нас, – тато говорив серйозно, але спокійно. – Поки що ніхто особливо не постраждав, але якщо щитникам не дати гідну відсіч… – він чомусь не став закінчувати фразу, а тільки постукав долонею по столу. 

На слові «щитникам» Мартін поперхнувся та закашлявся – його аж у жар кинуло. Лео пирскнув у склянку з соком – бризки полетіли на Нінель. Нінель тільки підняла брову – залізна дівчина!

– Так от, якщо не дати їм гідну відсіч, – продовжив тато, – вони з’являться не тільки у центрі країни, – він знову грюкнув по столу для переконливості, – а дістануться і наших північних міст.

– Я не розумію, – відповіла мама, – чому ельфи не прийшли на допомогу?

На слові «ельфи» поперхнулась та закашлялась Монік. Нінель та Лео підозріло зиркнули на неї.

– Не звертайте уваги, вже все добре, – заспокоїла їх старша сестра. Повірили? Хотілося б.

– Ельфи не тільки не прийшли на допомогу, – у татковому голосі було щось схоже на розгубленість, –  про них взагалі вже давно нічого не чути. Скоро наша липа розквітне, чи прилетять вони до нас цього року?

Монік напружилась. Думки в її голові почали обертатися з такою швидкістю, що вона вщент випала з розмови: напади-щитники-ельфи-кулон-хворий… Хто? Кого вона побачила в дзеркалі? Чи є між всім цим якийсь зв’язок?

– Між іншим, дітлахи, – тато подивився на дітей, побачив відсутній погляд старшої, – Монік!

Дівчина стрепенулася:

– Що?

Нінель та Лео знов уважно подивились на неї. Потім одне на одного. Цього їм завжди було достатньо для розуміння.

– Я кажу, – продовжив тато, –  як би що не було, та вже скоро – кінець навчання та канікули. За традицією, яка склалася, коли ти, Монік, з’явилась на світ, – тато тепло глянув на доньку, –  ми щороку влітку їдемо з малечею на південь, до моря та сонця.

– Тому що для дитячого ліхтарика треба багато сонця – набагато більше, ніж тут, у нас, – додала мама.

– Минулого року ми брали з собою Мартіна, цього року ми беремо Тіма і Мартіна, а Нінель та Лео їдуть у літній табір. Що ти, Монік? Може, з нами? Допоможеш з малечею.

– Я вже не малеча! – Мартін, здавалося, забув, хто в сім’ї самий слухняний син. – Я хочу в літній табір! Я хочу з Нінель та Лео!

Нінель та Лео подивились одне на одного: цього їм завжди було досить для розуміння.

– Нехай їде з нами, тату, – це Лео.

– Ми наглядатимемо за ним, він слухняний, – це Нінель.

– Добре. З вами вирішено. – підбив підсумок тато. – А ти, Монік?

– Це моє останнє шкільне літо, і я б хотіла провести його зі своїми друзями. Я хочу у літній табір.

– Тоді оголошую родинний збір закритим.

Вечір минув спокійно. Якщо, звісно, не враховувати присмак таємниці, який так і відчувався в повітрі. Особливо – чутливими дитячими носами.

8.

Монік вирішила, що зранку летітиме до Музею. Вона використає свій «бібліотечний день», щоб спробувати розвідати хоч щось на кшталт чарівного кулону з гірського кришталю. Але для всіх домашніх це секрет – ніхто не мав бачити її в Музеї.

Якби Монік затрималась вдома ще хоча б на п’ять хвилин, вона б почула, як Лео і Нінель обговорюють заплановану на сьогодні шкільну екскурсію.

– Нам сьогодні розповідатимуть про щитників! – оголошував Лео. Він казав це перебільшено голосно, роблячи особливий акцент на останньому слові. Чому? Мартін розумів чому.

Третя зала Музею, зала Слави, присвячена Першій Місцевій війні. Тоді загинули семеро відважних світляків з першої світлячкової армії. У світляків, створінь сяйва та радощів, до того часу армії не було взагалі. Вони ніколи не тримали у руках зброї. Вся зелена, наповнена пахучими квітами та деревами країна виявилась цілком беззахисною, коли почалися нашестя щитників.  Країна світляків стала ласою легкою здобиччю. Місто за містом просто спустошувалось вщент. Країна мала померти.

Але на допомогу прийшли ельфи: ельфійський король не тільки надіслав зброю – прибули його воїни, які зібрали у кожному місті окрему армію та навчили світляків захищатися. Спочатку на півдні, потім всією країною покотилися війни.

Північне місто на межі країни стало останньою та остаточною перемогою світляків. Це була епічна битва, на яку щитники стягнули всі залишки своєї ненажерливої орди. Але ворога зустріла добре навчена армія. Битва, в якій не витримувала навіть ельфійська зброя, була виграна, хоча з поля бою повернулися не всі: сім відважних бійців, ліхтарі яких згасли навіки, зірками злетіли на герб міста. Назавжди.

Монік стояла посередь третьої зали. Зі стендів на неї дивилися герої та ельфи-інструктори, які навчали першу армію. У вітринах, під склом, – ельфійська зброя. Все це вона бачила і раніше, на шкільних екскурсіях, все було на перший погляд давно знайоме.

Але зараз Монік уважно вдивляється в кожний експонат, в кожну світлину. Ось, наприклад, портрет ельфійського короля: поважний, але не пихатий погляд смарагдових очей, багате вбрання… а це?! Монік наблизилась впритул до портрета – не може бути! Кулон! Кристал гірського кришталю з мітриловою закріпкою! Художник виписав його настільки майстерно, що здавалося, дістанься сюди сонячний промінь, кулон засяє на всю залу. Сплутати було неможливо: у дівочий скрині, серед шпильок та браслетиків, лежав амулет ельфійського короля!

– Монік! Ти звідки тут?

Нінель та Лео, а далі цілий клас з вчителькою здивовано розглядали старшокласницю, яка, на їхній погляд, обнюхувала світлини на стенді.

Монік зашарілася:

– Це… самостійна… реферат з історії міста… в мене бібліотечний день…

Вчителька усміхнулась:

– Добре, Монік, ми підемо через пів години, можеш працювати далі.

Дівчина вихором вилетіла з Музею. Оце вона вгатила! Оце попала! Тепер їй не відкараскатись від двох маленьких нишпорок, які ще вчора з вечора щось запідозрили.

– Монік! Як здоров’я?

Ого! Це що, сьогодні все місто за нею стежить?

До неї підходив тренер.

– Як справи? Щось виглядаєш не дуже… Може, тобі потрібно полежати вдома?

Зараз! Зараз вона викладе, як її застукали за «обнюхуванням» експонатів у Музеї! Як  брат та сестра сторопіли, побачивши її там! Монік була зла. Тому відповіла, ледь стримуючи роздратованість:

– Все добре. Готова тренуватись далі, пане тренере.

– Називай мене просто Вільям, Монік. Я невчасно? Вибач, – він помітно зашарівся та вже майже пішов, але раптом обернувся:

– До речі, я хотів з тобою поговорити про той кулон, але якщо…

– Ні-ні-ні, Вільяме! Будь ласка! – Монік аж підлетіла до нього та благально склала долоні. – Прошу!

Тренер подивився дуже зацікавлено. Допитливо так подивився. Але не прокоментував, просто мовчки кивнув. Вони сіли під липою на лавці у вигляді розкритих квітів.

– В мене, люба, збереглася вдома книга – сімейна реліквія, – почав розповідати він, – я вже хотів віднести її до Музею, щоб вона зайняла своє почесне місце у третій залі, – на цих словах Монік подалася уперед, і Вільям знов подивився дуже допитливо.

– Це старезна книга про ельфів, яку моєму прадідові подарував ельфійський король, бо мій прадід був героєм, від захищав місто від щитників! Там навіть є підпис від короля: «Вільяму – гідному воїну та справжньому герою». Так, – він відповів на німе запитання дівчини, – мене назвали на його честь.

– І що в цій книзі?

– Історія ельфів, карта країни та багато чого цікавого, зокрема, про їхні цілющі обереги. Я впевнений, що ти знайшла саме такий амулет. Хто його хазяїн та коли він втратив цього кулона, сказати вже неможливо. Але точно, що ельф без нього не одужає, якщо захворіє… ні померти не зможе, ні жити.

– Вільяме! – Монік знов благально склала долоні. – Я можу подивитись цю книгу?

– Чому ні? Ти дівчина охайна, надійна, я навіть попереджати тебе не буду, наскільки вона цінна!

– Саме це ти зараз і робиш, – перший раз із ранку Монік усміхнулась.

– Добре. Принесу на тренування, як ти прийдеш.

9.

– Нінель, зосередься, уяви щось далеке та прозоре, що тебе взагалі не бентежить, та намагайся це розглянути, – голос Мартіна звучав доброзичливо, ніби старшим братом був саме він. – Розслабся. Тепер самими зубами тихенько кажи «тс-с-с». Так, молодець, підніми руки… м-м-м-м, все, тебе видно, давай спочатку.

Мартін вчив Нінель бути невидимкою. Вона ще з початкової школи вміла ставати прозорою, але навіть найменша спроба ворухнутися зводила її навичку нанівець. І зараз вона докладала всіх зусиль, щоб збагнути те, чого  не могла осягти: як це – звільнити голову від думок.

– Нінель, що ти уявляєш як прозоре? – Мартін хоче, але не знає як передати сестрі свій досвід.

– Небо. Вікно. Воду. Я не знаю, що ще можна уявити, може, ти підкажеш?

– Знаєш, я бачу перед собою вікно – скло, по якому тече дощ. Я вдивляюся, розглядаю, як біжать зверху прозорі потічки, як вони переплітаються між собою…

– Добре. Я спробую. – Нінель прикладає долоні до грудей, заплющує очі, самими зубами тихенько каже «тс-с-с-с» і – зникає. Проходить декілька секунд, і Мартін відчуває, як щось хапає його за вухо.

– Нінель!!! – він в захваті. – Ти це зробила!

Нінель з’являється позаду:

– Я зрозуміла! Ні, не те! Я відчула! Дякую тобі, братику!

Тим часом Монік намагається якнайтихіше піднятися до своєї кімнати. Молодші зайняті, але двері в дитячу відчинені. Вона майже досягла своєї мети, та сьогодні, мабуть, не її день: чергове раптове «Монік!» змушує її завмерти. Це Нінель. Вона невидимкою вилетіла з кімнати і побачила сестру.

            З дитячої вибігли Лео та Мартін.

– Що ти робила у Музеї? – Лео дивиться, як тато – просто в очі.

Брехати молодшим не хочеться. Сказати правду неможливо.

– Вибачте, я поки що не можу вам всього пояснити, бо сама не все розумію.

– Монік, може, в тебе якісь неприємності? – Нінель, добра душа, завжди відкрита для співчуття.

– Слухайте, розповім що зможу, але трохи згодом, обіцяю. По-перше, я правда, сама не все розумію, по-друге, мені треба на тренування – скоро змагання з черлідингу.

Діти розчаровано зітхнули та пішли до себе. Монік видихнула – виграла деякий час.

10.

– Може, вона закохалась? – Нінель шукала якесь виправдання сестрі.

– А до чого тут Музей?

– В учителя історії, наприклад. Хоче звернути його увагу якимись там суперзнаннями.

– Ти його бачила? Та він на таргана схожий!

– Ну, Лео! Може, тобі схожий… хоча так, викапаний тарган.

– У якій залі вона була? Не пам’ятаєш?

– Там великий прапор у куті, яка це?..

– Зараз… – Лео замислився, намагаючись відтворити маршрут екскурсії.

Вони удвох сиділи в одному з наметів у дитячій кімнаті. Говорили пошепки, щоб не заважати сплячому Тіму.

– Це третя! Це зала Слави, – долетіло з сусіднього намету. Мартін, усунутий від «дорослих» розмов, сидів там з книжкою.

– Точно! – відгукнувся Лео, – Третя! Ти що, підслухуєш?

– Нема чого робити! – Мартін фиркнув. – Ви б ще голосніше розмовляли, вас би і під липою було чутно!

Нінель та Лео перезирнулись.

– Йди до нас, малий, – гукнула Нінель.

Мартін не змусив себе чекати.

– Перша зала – Початок часів, друга – заснування міста, третя – зала Слави, четверта…

– Стоп, розумник! – Лео намагався приховати подив. – Ти що, всі зали пам’ятаєш?

– Певна річ! А ти хіба ні? – це була хвилинка його маленького тріумфу. – Пам’ятаю зали, пам’ятаю стенди…

– Гаразд, малий, залишайся – в тебе мізки шурупають.

Мартін засяяв.

– Які стенди у третій залі, на стіні, що межує з четвертою?

– О! Там герої війни та ельфи. Там навіть ельфійський король – добрячий такий портрет!

Нінель та Лео одночасно вдихнули: нормальний закрут! Нащо Монік ельфійській король?!

– Треба йти до Музею, – вирішує Лео.

– Ми не можемо, в нас Тім, – нагадує Нінель.

– Тоді завтра! Підеш з нами, Мартін? – ого, це вже справді щось незвичне!

Мартін спробував зробити байдужий вигляд, та блиск очей викрив його миттєво:

– Так! Я з історії багато чого знаю!

-О, мабуть, будеш учителем, – Лео не стримався, щоб не підколоти, та Мартін не зрозумів, бо, очевидно, не почув про таргана.

           11.

– Дівчатка, любі мої, ви молодці, та маєте стати суперзірками! Перемога на змаганнях повинна бути за вами! – Вільям закінчував тренування. – В нас залишився тиждень, викладайтеся на повну! Дякую за роботу, розходимось.

– Вільяме! – Монік гукнула тренера. – Книгу даси?

– Слухай, люба… – тренер знітився, – можливо, спершу таки  розкажеш, що ти хочеш там знайти? Я ж бачу – тебе щось гнітить. Це якось пов’язано з кулоном?

Монік мовчала та дивилась у землю.

– Хай не набагато років, але я ж таки старший, ти можеш мені довірится,– він поклав свою долоню дівчині не плече.

В напрузі минулих подій долоня тренера стала останньою краплиною – Монік всілась на траву та розридалась. Тренер присів поруч. Він не втішав – давав можливість виплакатись, і Монік поступово заспокоїлась.

– Вибач, тренере, я не втрималася.

– Пусте, не вибачайся. Щось розкажеш?

– Можна завтра? Я спочатку хочу сама втямити, як пов’язані між собою кулон, король та відсутність ельфів вже майже рік.

– Король? – Вільям стрепенувся. – До чого тут король ельфів?

Монік завмерла – це ж треба так безглуздо схибити!

– Я сказала «король»? Заговорилася, мабуть, – вона намагалась виглядати впевнено.

– Як знаєш, люба, – тренер піднявся, дістав та віддав Моніці пакунок та пішов зі стадіону. Навіть спина його, здавалося, була ображена такою недовірою.

12.

Дома нікого. В кухні на холодильнику записка від мами: «Доню, приєднуйся! Ми всі їмо морозиво».

– Та ні, матусю, сьогодні без мене, – з полегшенням сказала Монік. – А тобі – осібна дяка, я й не розраховувала на таке везіння. – Вона готова була поцілувати холодильник – однією проблемою менше.

Дівчина піднялась до себе, зачинила двері та розгорнула пакунок. Вона була ладна не спати всю ніч, аби прочитати якомога більше, але… Очі в Монік потихеньку поповзли на лоба: книга була ельфійською!

– Ні-чо-го со-бі! – вона вдивлялась в ті надписи, ніби від її погляду щось залежало.  – Добре, сподіваюсь, там хоча б картинки є.

Вона обережно почала гортати сторінки: ілюстрацій небагато, що на них зображено – не зрозуміло, від ельфійського  тексту замерехтіло в очах… Ні, марна, безнадійна справа – вона нічого тут не знайде. Хоча стоп: оце ж мапа? Так, точно мапа! Ще й їхнє місто унизу.

– І що, Монік? Ти її запам’ятаєш? Чи, може, змалюєш? Чи, може, хоча б скажеш, навіщо вона тобі? – дівчина запитувала вголос з відчаєм, бо надія на розуміння проблеми не справдилась. Мабуть тому не відразу почула сторонній звук – якесь стукання. Дощ? Хтось з сусідів вирішив зайти?

Вона визирнула у вікно – сухо. Збігла униз – нікого. Повернулась до себе: скринька! Її скринька з прикрасами просто гопцювала!

– Ну, ОК, – з острахом прошепотіла дівчина, – не вб’єш же ти мене. Мабуть. – Вона відкрила скриню та відскочила.

Кристал вистрибнув рибкою, злетів та впав прямісінько на мапу. Але він не завмер – натомість почав перекочуватись по всіх напрямках. Мапа ніби намотувалась на кулон – ліс, кольорові стрічки річок, знову ліс, гори… Хоча картинка в книзі залишалась недоторканою. В якусь мить кристал зупинився, і Монік простягнула до нього руку. Кулон здригнувся, зіскочив на долоню та знов почав перекочуватись – на долоні стала з’являться мапа.

– Ей, я не буду ходячою мапою, стій! – диво чи ні, але кристал зупинився. – Фух, друже, налякав ти мене. – з полегшенням вимовила Монік. Насправді, її страх кудись непомітно зник. –  Зараз я тобі аркуша дам – катайся скільки хочеш.

Буквально за хвилину аркуш перетворився на мапу, таку ж кольорову, як у книзі.

– Гарна робота, друже! – Монік спробувала взяти кристал, щоб повернути його у скриню. Але він почав нервово підстрибувати на книзі. – Ще щось? Гаразд! Дивись, я буду гортати, а ти вже вирішуй сам, що тобі потрібно.

Гортати довго не прийшлося – вже на другій сторінці кристал злетів, впав на верхній кут та почав вбирати в себе надпис, який йшов навкіс і був написаний чорнилами.

– А, це ж, мабуть, та присвята предку Вільяма, – здогадалась дівчина. – Скоро почну розуміти ельфійську, так, друже?

«Друже» тим часом перекотився на аркуш з мапою, вибрав вільне місце та залишив відбиток надпису на ньому. 

– Все?

Кулон не рухався.

– Слухай, якщо я розкажу про тебе батькам або в Музеї, – раптом їй здалося, що на слові «Музей» кристал здригнувся. Ні, нерухомий, точно здалося! Вона продовжила, – вони зберуть дорослих та придумають, як тебе віддати ельфам? Судячи з мапи, це далеченько, я не впевнена, що зможу подолати таку путь.

Вона перегорнула аркуш на чисту сторону та простягнула руку до кулона,  сподіваючись, що там він, можливо, напише їй відповідь. Та взяти його вона не змогла – кулон ніби скипів червоним палаючим сяйвом та закрутився на місці як скажений. Вся кімната стала червоною, ніби в ній здійнялася пожежа, з шаленою швидкістю закрутилися по стінах та стелі помаранчево-червоні виблиски. Монік знову злякалася:

– Припини!

Але це не подіяло. Кулон, як дзиґа, перекотився на аркуш – на чистій стороні почали з’являться палаючі букви: ні – ні – ні – ні… Він зупинився тільки тоді, коли весь аркуш був заповнений. Після цього кристал завмер та знову став прозорим. Букви зникли, ніби й не було.

– Я навіть питати не буду чому, – Монік відчула себе спустошеною.  – Добре, я  подумаю, як повернути тебе королю, – вона поклала кристал у скриню, загорнула ельфійську книгу та почала роздивлятися мапу. Та везіння скінчилося – унизу гупнули двері.

13.

Суботній ранок – спокійний ранок. Тільки в Монік тренування, інші – вільні.

– Ма, ми після сніданку втрьох підемо до липи, можна? – Лео починає втілювати план відвідування Музею.

Реагує тато:

– Утрьох? І хто  третій?

– Я, – озивається Мартін.

– О! Тебе зарахували у команду?

– Милий, нехай йдуть, то добре. До обіду повертайтеся, – мама мала особливий талант зчитувати з повітря настрій своїх малюків, незважаючи на те, скільки їм було років.

Музей по суботах працює з десятої до дванадцятої, тому треба поспішати, якщо шукачі невизначеної інформації розраховують з нею визначитись.

Ось  третя зала. Ось портрет ельфійського короля.

– Вона стояла так, – Нінель підіймається навшпиньки та дивиться перед собою. Просто їй в обличчя вглядаються з портрету смарагдові очі. – Тут якась прикраса намальована – роздивляється дівчинка далі, – прозора та схожа на олівець.

– Ви тут самі, без дорослих? – це директор Музею, дуже лагідний дядько. На міських святах він грає на сопілці і, навіть граючи, примудряється посміхатись.

– Так, – відповідають вони майже хором.

– Але ненадовго, Нінель дуже подобається прикраса на тому красивому портреті, то вона попросилась подивитись, – Лео миттєво зорієнтувався.

– О, це гідна прикраса! Ельфійський оберіг! Найпотужніший із усіх відомих ельфійських амулетів! Хто ним володіє, може нічого не боятися, – очі директора якось дивно спалахнули, він їх навіть прикрив на мить, –  без нього… – він помовчав, – без нього навіть наймогутніший ельф стає вразливим.

– Навіть король?

Директор спохмурнів:

– Боюся, що так. Боюся, що він його втратив… або в нього поцупили і… – очі директора знов спалахнули так, що він прикрив їх долонею, обірвав речення та, ніби надягши маску, посміхнувся своєю повсякденною усмішкою.

– Вибачте, панове екскурсанти, Музей зачиняється, прошу до виходу.

Троє допитливих шукачів сидять під липою.

– Які версії, панове екскурсанти? – Лео вдало копіює директора.

– Тато казав, що вже рік чекають на ельфів, та їх ніхто ніде не бачить, – пригадала Нінель.

– Якщо їх ніхто ніде не бачить, вони ніде не з’являються, – продовжив Лео.

– Якщо вони ніде не з’являються, значить, у них проблеми, – припускає Мартін. – А якщо Монік роздивлялась портрет короля…

– То проблеми саме у короля! – закінчує Лео.

– З отою цяцькою, мабуть, – додає Нінель. – Директор сказав, що її не можна втрачати.

– А він її втратив! – детективи майже одноголосно повторюють слова директора Музею.

– І до чого тут Монік? – запитання Мартіна звучить, як голос розуму.

– Це треба спитати у Монік, – підводить підсумок Лео.

Синопсис