Фрінденленд

1

У другу епоху Герберіської ери, в ті глибокій давнині старих часів, коли ще серед людей жили справжні велети і маги, десь в долині Фрінденленду жив бідний хлопець Енеу. Він не мав абсолютно нікого і перебивався якоюсь сякою-такою роботою в багатих скнезів, (місцеві правителі, що були залежні від баронів). Минав час. А він так і залишався наполовину голодний і без даху над головою.

Якось Енеу повертався після чергового робочого дня у своє житло, за селищем. Там, в старих розвалинах він зробив собі невеличке житло. Де міг так-сяк лягти і заснути після важкого робочого дня. Того дня Енеу повертався пізно. Він мало заробив. Той майже нічого не міг поїсти. Так і йшов похнюпившись до своєї барлоги.

Раптом він побачив старця, що сидів на камені. Старець був весь древній аж порослий мохом. Біля каменю лежав його посох, стара-престара палиця. А на її кінці було щось на зразок маленьких білих камінчиків, котрі наче маленькі голови цвяшків визирали на тлі потрісканої деревини.

Хто ж він – той старий? Логічне питання. Так само подумав і Енеу. Хлопець знав, що в світі існує багато різних чаклунів, магів, відунів, принців. Всі ці особистості зналися на тому, що прості смертні називали чарами. Але разом із тим, серед ним було багато таких, які викрадали людей. Вони служили тьмі. І приносили людських дітей в жертву. Все це Енеу знав. Але ж у їхньому убогому селищі таких ніколи не було. Тай бути не могло. Адже, старий жрець одного з місцевих божеств – Лінкор, суворо переслідував будь-які прояви «сили». Він швидко настроїв проти таких усю місцину. Тож, робити тут їм було нічого.

Старий відверг свої порепані уста і промовив до хлопця:

– Синку, дай мені вкусити чогось.

Звісно, всі в цій місцевості всі були доброзичливими. І Енеу в тому числі. Але ж він просто не міг нічого запропонувати.

– Дав би, було б що…

– Знаю – сухо відповів той – Але мені нема де переночувати. Чи не міг би ти бодай дозволити мені заночувати в тебе?

– Що ж.. ходімо – якось без зайвих слів відповів Енеу – Якщо мою барлогу можна буде назвати житлом – то прошу.

І вони рушили до жилища хлопчини.

По дорозі обоє мовчали. Старий мовчав. А хлопець не знав, що спитати. Він вірив і не вірив. Бо ж мало що може привидітися на голодний шлунок. Так і йшли аж поки не дійшли

2

– То ти тут живеш? – спитав своїм могильним голосом старий, коли вони нарешті підійшли до розвалин.

– Тут – відповів хлопець – Від коли себе пам’ятаю, від коли я тут.

Старий оглянув місце. А тоді присів на камінь поруч з входом. Він щось прошепотів і перед очима обох з’явилися наїдки. Старий вказав рукою, мовляв, пригощайся. Енеу протягнув руку. Їжа була справжньою. Це заворожувало. Адже він би так хотів теж, щоб не бути залежним ні від чого і ні від кого.

– Ти їж – промовив старий – Сила не любить голодних.

Хлопець взяв кусень їжі. Вона залишалася справжньою. Він поклав її в рот. І відчув смак. Такий чудовий смак. Він такого певне ніколи не їв. Старий був магом. І не просто магом. Він був сильним магом.

– Сила, яку ти бачиш – продовжував старий – Хоче бути в розумних руках. Ти напевне чув про Зло в Диких землях?

– Чув. І що? – продовжував жувати Енеу.

Настала тиша. Обоє дивилися один на одного і мовчали.

Про Зло в Диких землях поговорювали вже давненько. Ходили різні слухи, що воно знову прокинулося. Так би мовити проснулося після довгих часів свого ув’язнення. І Енеу про це знав. Він також чув ще колись давно від своїх знайомих, що зло це було породжене древніми силами. І що коли воно прокинеться, то вже ніхто не здатен буде його здолати.

Така перспектива лякала мешканців цілої долини. Але ніхто особливо не замислювався над тим. Тай для чого, якщо це було так давно, що всі ці розповіді почали вважати легендами. А значить такими, які не мають під собою правди.

Хоча Енеу такого не думав, та все ж таки якось особливо теж не замислювався над значенням тих слів. І навіть, коли сусід Анкорі сказав, що чув від скнезівських воїнів, що у Диких горах справді щось твориться. Хлопець вирішив що лише розмови. І лише тепер, отут, усвідомив, що щось коїться. Але що саме?

Старий і далі мовчав. І лише глибоко протяжно дихав, майже вив. Енеу стало якось не по собі біля такого гостя.

– Не бійся мене – раптом ніби крізь сон пробурчав старий – А те, що барон Хвагус зібрав армію і рушив до гір – правда.

Але звідки він міг знати, про що думав Енеу? Він ніби читав думки. Не інакше як маг.

– Так і є – раптом знову обізвався старий – І я тут не просто так.

– Ну звісно, що не просто так – ніби потвердив переляканий Енеу.

– Я тут аби забрати одного хлопця – уже більш жваво але і далі спокійним тоном продовжував старий – Я розшукую його вже певний час.

– А ну так, звісно. Хочеш навчити його всім цим своїм можливостям. Передати свою силу.

– Не зовсім – відповів старий і пильно глянув на хлопця.

Старий встав і пройшов в глиб місця ночівлі. Там, в самому кутку він побачив якусь річ. І ця річ неабияк його зацікавила. Але чим?

– Звідки це в тебе? – строго спитав старий юнака.

– Не знаю. Зохо, мій друг, казав, що мене з цим знайшли в долині коло села Лігуш. Там мене загубили напевне батьки. Якщо вони колись у мене були, звісно. А що?

Старий ще раз прискіпливо оглянув річ. Сумніву бути не могло. Це символ королівського дому Каліосто. Отже, це має бути той, кого він шукає.

– Ти кажеш, що тебе знайшли з цим? Так? – продовжив старий – Ти знаєш, що це?

– Уявлення не маю – усміхнувся юнак – Хоча Квакун мені радив, нікому не показувати це. А головне нікому не давати. Бо це магічна річ.

Старий залишився в тій позі в якій зігнувся оглядаючи річ. Якийсь час він так знаходився, ніби завмер. Так минув якийсь час. А тоді він різко розпростався і сказав:

– Збирайся! Ми йдемо звідси!

– Стривай! Як це йдемо? Чому це йдемо? Куди йдемо? І взагалі, чому я маю з тобою кудись йти?

– Нема часу на розмови. Забиймося звідси.

3

Вже сонце було високо над обрієм як старий нарешті дозволив їх зробити короткий перепочинок. Енеу ледь волік ноги після такої нічної прогулянки. Але мовчав. Він навіть уявлення не мав куди вони так поспішали. Він просто приліг під деревом відпочити.

А старий тим часом пильно роздивлявся. Наче шукав чогось. Якогось знаку. Або якогось сховку, як думав Енеу. Хлопець спостерігав за старцем. І незчувся як на якусь задрімав. Але не встиг від бодай трохи закрити очі як старий розбудив його.

– Спати будеш потім – сказав він строго – Нема на це зараз часу.

– Куди ми спішимо? – вже трохи роздратовано спитав хлопець – Поясни мені нарешті.

Старий розвернувся, глянув на нього своїм порожнім поглядом і відповів:

– А ти що, зовсім не догадуєшся нічого?

Звісно, Енеу не догадувався. Його витягли посеред ночі з хижі. Цілу ніч вони кудись йшли, не зрозуміло чого і куди. І тепер ще й він має догадуватися сам для чого. Дуже мудро.

– Ну що ж… – зітхнув старий – Трохи ще відпочинь а тоді рушаймо далі. А там, по дорозі розповів.

Звісно, що така відповідь таємничого старого зовсім не задовольняла хлопця. Але іншого виходу наразі не було. Треба було слухати його. Бо тепер вони вже давно бозна де. І дороги назад до селища Енеу уже все одно знайти б не зміг. Тож єдине що залишалося – це продовжувати слідувати за дивним незнайомцем. Може він щось тай пояснить.

Далі дорога була болотистими полями Гвідена. Про них Енеу лише знав те, що це десь на схід від їхнього селища. І що у Гвідені можуть жити гноми, котрі свого часу перебралися з далекого краю – Гномолундії.

– Скажи хоча б куди ми йдемо – не витримав хлопець.

– На схід. Далеко на схід – відповів старий.

Шлях продовжувався цілий день. Аж пізно надвечір вони дісталися невеликого селища. Це був Шаломом, село на краю світів людей і гномів. Ну, не зовсім на краю, бо це все ще були землі Фрінденленду, але тут проживало багато гномів.

На зріст вони були нижчі за нормальний зріст дорослої людини десь на тридцять-сорок сантиметрів. Це були не високі ростом, але широкоплечі, бородаті міцні істоти. І хоча вони по своїй природі були абсолютно схожі на людей, характер у них був зовсім інший.

З одного боку вони були дуже дружні. Їхній дружбі можна було хіба що позаздрити збоку. Вони завжди підтримували один одного. І це було плюсом. Однак, разом з тим вони були жадібні до золота. І ця річ була страшенно пагубною для них. Завдяки цьому матеріалові, котрий вони вміло знаходили, вони перетворилися на злих і аморальних істот. Часто гноми засідали випивати в таверні. І там минали цілі дні.

4

Подорожні зупинилися на краю села в одного старого гнома. Цей старий, Мантуан, видався Енеу знайомим зі старцем. Принаймні, так він подумав увійшовши у двір. Хлопець падав з ніг. Тому він після смачної вечері одразу поринув в здоровий, міцний сон.

Прокинувся Енеу аж десь на другий день, коли сонце було високо. Але цього разу старий його чомусь не спішив. Можливо і на краще. Бо майже дві доби рухатися без перепочинку було заняттям не з легких. Але він чомусь знав, що тут довго вони не пробудуть.

На дворі було тихо. Так, наче нікого ніде не було. Хоча він чув якийсь тихий скрип. Енеу піднявся з низького ліжка. Нарешті це відчуття гарного відпочинку. Так не спав він ще від дитинства. Хоча, яке там дитинство. Дитинства як такого у Енеу не було. Тай батьків він своїх не пам’ятає зовсім. Отак жив весь цей час, доки не з’явився цей дивний старий і не потяг за собою невідомо куди.

Що буде далі він не знав. Старий злобно мовчав. А Енеу не особливо перебирав тим, куди і що. Тай яка різниця. Якби там не було а він нічого не втрачав. Бо що втрачати, якщо ти нічого не маєш? От власне, Енеу не мав нічого. Навіть родичів в своєму селищі. Може тому він так швидко згодився мандрувати хоч куди.

Тим часом звідкись повернувся старий. Він був чимось явно не задоволений.

– Надіюся, що ти встиг поїсти – були перші слова – Ми рушаємо.

– Куди?

– Геть звідси. І то негайно.

Сперечатися було зайвим. Енеу встиг прихопити з собою лише кілька пиріжків зі стола і ще два в руку. А перед виходом випити глечик молока. Дорога обіцяла бути довгою. І не лише.

Як і згадувався Енеу дорога знову була якимись не прохідними хащами, геть десь поза можливостями пройти нормально. Вони довго дерлися навмання чорт знає куди. Але таки вийшли нарешті туди, куди хотів старий. Хлопець зрозумів це з того, що коли вони підійшли до якогось дерева, старий зупинився і дав знак, що вони можуть перепочити.

– Можеш трохи відпочити. Ми в безпеці – повідомив старець і сам сів під деревом.

– А ти заодно поясниш мені нарешті куди ми несемо ноги. І від чого втікаємо – знесилено бурмотав Енеу.

– А ти ще не здогадався ? – спитав старий.

Той помахав головою що ні.

–Що ж… Почнімо з того, що ти ніякий не Енеу. Ти Антіан, син Мурдура, колишнього царя Ортеану. Під час битви при Гвентомі, твого батька захопив в полон Сантаріс і …

– Стривай, стривай – перебив його хлопець – Ти хочеш сказати, що я син короля Ортеану? І що мій батько сам король?

– Саме так. Але доброго в цьому мало. Сантаріс всюди полює на тебе!

– Для чого?

– Бо у разі смерті Алламані, твоєї сестри, ти єдиний будеш законним спадкоємцем трону. І не лише. Колись твій дідусь, Рангон, одружився твоєю бабусею. А вона була ельфійкою. Тож у твого батька, так само як і у тебе тече кров ельфів. А ще вона змогла подбати про союз з Лісовими друзями й іншими силами живих істот. Тому Сантаріс робить часті походи в царство Кардос, в священних лісах якого ще залишалося багато мамелюдків. І ціль цих походів одна – знищення усіх носіїв світла.

– Я думав, зло лише за Драконовими горами.

– Так. Але є але. Колись дуже давно, коли ще твій дід правив у Ортеані, сім королів зібралися аби знищити гродорів. Їм допомагали маги, лісові друзі, і гноми. І навіть деякі з ельфів. Але гродори, наполовину люди, наполовину звірі були сильні. Вони воювали своїм військом на драконах. Як вони зуміли приручити цю погань, що дише вогнем ніхто не знав. Але гродор верхи на драконі це була не переможна річ. Саме тому тринадцять найсильніших магів, за допомогою ельфів створили річ яка здатна знищити драконів. Це були списи долі. Вони були облиті отрутою привезеною ельфами з Океанію. І завдяки цьому нам вдалося подолати їх. Ми зуміли знищити їх всіх разом із їхнім ватажком королем Теофольфом.

Пізніше виявилося, що за всіма темними силами стояв сильний сам Сіріум. Він продав свою душу Мороку. І той дарував йому надзвичайну силу і знання. А коли війська гродонів були розбиті, він забрав його до себе в підземне царство Вічної Темноти, щоб служив йому. так він злився з Мороком в одне ціле назавжди.

Та, як виявилося, не один лише Сіріум продав себе Темряві. Але й Сантаріс теж прагнув влади над світом. Він таємно шукав «сім артефактів». А коли знайшов другий, то відкрито заявив про себе.

– І що це за артефакти?

– Корона мудрості, плащ сили, меч правосуддя, перстень океану, скіпетр влади, книга знань і трон величності. Хто володіє всіма цими предметами – володіє світом.

– Звучить цікаво. Але чому ви його не зупинили. І яким чином це стосується мене?

– Ніхто цього не сподівався! Зло має властивість носити маску до певного часу.

– Отже, маги просто недогледіли, що у вас коїться під носом. Ти ще казав, що є ще якась моя сестра.

– Є. Але вона лише номінальна правителька. Сантаріс відібрав від неї всю владу і помістив її в своєму палаці, на горі Хортем. Звідти він править наче б то від її імені. А фактично від свого. За допомогою різних чарів, котрих він навчився від Сіріума, він змушує всіх йому вірити.

– А як же тоді, Зло Диких гір, проти котрого зібрався воювати барон Хвагус?

– Його не перемогти. Єдиний шлях це знищити Сантаріса.

5

Новина про те, що він син короля була для хлопця двоякою. Бо з одного боку він одним махом може стати царем. А з іншого – це ще треба змогти. І при чому змогти треба видерти свій трон з рук не просто узурпатора. А уже наполовину чаклуна з маніакальним бажанням правити світом. Ну така собі перспектива.

Протистояти Сантарісу у хлопця реально нема чим. Ні армії. Ні однодумців. Ні навіть найменшого уявлення про те, що робити. Але це зараз не найгірше. Бо перш за все треба добратися до Ортеану. І вже тоді можна буде про щось говорити.

Десь в такому дусі вів свою бесіду по дорозі старий. Він розповідав про велику раду лордів, котрі тепер стали ще більше жадібні аніж були колись.

– До влади прийшли напівкровки – говорив старий – Вони безжально знищують все, що лише було. Вони здатні лише збирати податки з решти населення, котре ще не винищив Сантаріс. У своїх замках вони лише те й роблять, що – п’ють вино і влаштовують оргії. А тим часом влада Сантаріса збільшується з кожним днем. А разом із тим і Морока.

Він розповів, що Хортем тепер став неприступною фортецею. Що на бік Сантаріса перейшли деякі гірські гноми, котрі жили північніше гори Хортем. Вони були ображені на правителів Ортеану ще з давніх часів. Тож тепер, коли прийшла така нагода вони вирішили відімстити своїм давнім кривдниками.

А ще старий розповів, що Сантаріс зумів знайти книгу знань. Тож тепер він може отримувати все нові знання і заклинання. І це серйозна проблема для них. Також старий відкрив новоявленому принцу про те, що проти Сантаріуса згуртувалися сім найсильніших магів цілого Ортеану на чолі з Шахна-Ого. Але вони заховалися в Пустельних Берегах, поміж племенами фасудеїв. Однак, вони там вічно ховатися не зможуть. І тому їм треба поспішати аби змогти з’єднатися ще до другого повного місяця. Інакше, може бути пізно.

Таким чином, вони будуть змушені зробити великий обхід вздовж кордону аби найманці Сантаріса не змогли їх помітити. А ще, зараз тут буде безпечніше. Бо хоча такі як Лінкор і працюють таємно на Сантаріса, все одно сили вони ніякої не мають. Вони лише жерці. І не більше.

Від всього почутого паморочилося в голові. Бо й справді, в один день отримати скільки інформації було чимось новим для Антіана. А ще давалася в знаки втома. Під вечір він геть чисто вибився із сили. Тож вони були змушені знайти собі нічліг десь у лісі.

Звісно, така перспектива мало радувала. Але виходу іншого наразі не було. Крім того, один із місцевих жителів за золоту монету повідомив їм із старцем, що селами шастають люди Віквіліна. А можливо і самого Сантаріса. Бо вони обидва узурпатори.

Свого часу Віквілін скинув з трону правителя Вейтеносу – Мілкласа. Той як раз і був одним із тих семи королів. Але на старість Мілклас почав пити ель. І доходило до того, що він навіть не впізнавав своїх підданих. Так колись могутній і розумний правитель став жертвою в руках придворного блазня Віквіліна. Сам же Віквілін був на той час головним королівським чашником при дворі.

Ніхто й подумати не міг, що саме він підсипає старому королю замість справжнього напою отруту до чаші. Аж поки той в приступі безумства не зарізав одного із своїх гостей під час обіду просто за столом. Від тоді в королівстві почалася справжня гризня за владу, переможцем з якої вийшов якраз Віквілін. Тому й не дивно, що ці двоє між собою можуть знатися.

6

У старого Мілкласа залишилася дочка, принцеса Кретоноя. Але де вона зараз ніхто не знав. Бо ж після приходу до влади Віквіліна всіх членів родини попереднього правителя спіткало «нещастя». Дуже швидко всі вони кудись безслідно зникали. Або їх знаходили мертвими за дивних обставин. Але жодних доказів причетності нового короля до цього не було.

Однак, після зникнення Кретоної по цілому королівстві почалися з незрозумілі збройні виступи. Чому не зрозумілі? Бо кожен з цих виступів очолювала дівчина. І кожен раз вона називала себе принцесою. То тут то там ширилися чутки про її появу. Аж доки хтось не пустив в народ чутку, що справжня принцеса втекла в Семицарство. Це трохи заспокоїло розбурхані маси.

Але разом із тим привело нову біду на землі. З-за гір почалися напади. І цього разу були вже не гродори. Принаймні не такі як раніше. Це були зовсім інші, схожі на них, але набагато сильніші і більші. Крім того, тепер вони були не просто хаотичною масою але цілеспрямованим, дисциплінованим кулаком.

Змінилася також у них і зброя. Тепер протистояти їм було ще важче. І не лише через їхню фізичну силу. Тепер вони були ще й добре озброєні. А їхні ватажки тепер могли навіть будувати примітивну членороздільну мову.

Але всі ці нюанси мало хвилювали новоспеченого претендента на трон Ортеану. Антіан легенько почав жаліти, що вплутався в цю історію і послухався старого піти з ним. Міг же собі спокійно і далі жити в своєму селищі і не морочити собі зараз голову. Хто знає чи все те, що наговорив цей старий пройдисвіт правда? Може це все абсолютна брехня. Хто там знає куди вони ідуть. Такі думки легенькою змійкою впліталися в голову юнакові.

Бо ж і справді, все якось надто заплутано. Він королівський син. Його в дитинстві покинули в лісі не знати чого. Там його знайшли якісь бідні люди і підібрали. Довгі роки він мучився в злиднях. А тепер, коли він все таки якось виріс знаходяться добрі регенти корони, котрі бажають йому добра настільки – що аж хочуть зробити його королем. І так і ні.

А тим часом вони наближалися до якогось місця, котре судячи з усього і шукав старий. Це було старе величезне дерево на схилі пагорба. А під ним замаскована печера.

В печері було прохолодно. «Нарешті можна буде нормально поїсти» – подумав Антіан. Та перш ніж він встиг витягти взяті по дорозі пиріжки звідкись долинуло шарудіння. І от з-за стіни вийшла постать. Це був ще один старий. Темний балахон вкривав його цілого. А на голові був такий же капюшон. І лише старече бородате лице було на ньому світлою плямою.

Старий привітався кивком голови і спитав свого колегу:

– Отже, все таки ти його вмовив?

– Майже – байдужим тоном відповів той – Він і сам радий був звідти кудись рушити. А тут я нагодився.

– Це добре. Це добре – схвально відповів той, що вийшов.

Цей другий старець звався Матас. Він також входив до числа тих тринадцяти магів, що кували списи свого часу. А перший, той котрий вів Антіана іменувався Дербером. Колись він був головним радником старого короля.

Як виявилося, це саме він радив залишити малого принца в лісі. А сам влаштував так аби його знайшли потрібні люди. І від тоді стежив за ним час від часу. Але себе ніяк не проявляв. Він не хотів аби люди Сантаріса засікли його. Тож і не використовував магію там, де могли бути антари, придворні маги Сантаріса. Самі по собі вони були дуже слабкі. Але вони дуже гарно відчувають сплеск магії при її використанні. І тоді Сантаріс посилає в те місце своїх омусів, зачарованих вершників.

Синопсис