Дикарка.

Маленьке, трошки більше долоні, кошеня шипіло, вигинало спину і топорщило мікроскопічний хвіст, не гребуючи кігтями, коли величезна рука шаруділа зовсім поруч, намагаючись схопити.  Сил не вистачало відбиватись. Воно і так ледь змогло заскочити в різнокольорову гору вінків, в надії сховатись.

— Пшла! Пшла звідси! — кричав Олег Степанович — Де ти взялась на мою голову! Прибити мало!

Рука була все ближче, а сил ставало дедалі менше і коли кісточки на худенькій дупці вперлись в надгробок, тіло підвело хоробрий дух, поступаючись темряві.

— Яка черга!? Воно ледь дихає! Ви лікарі, чи де? — тупотіла ногами низенька блондинка в чорному довгому пуховику

— Ну як ви не розумієте? — розтягуючи слова і не відриваючись від пасьянсу протягнула носата жінка в окулярах — У лікарів операція. Там пес не останньої людини. Дорогущий між іншим. Не кинуть же вони його, щоб оцю — піджавши губи скривилась носата — рятувати.

— Та вашу за ногу! — заверещала блондинка на все горло — Тут люди є, чи тільки це чмо адміністративне.

— Я зараз поліцію викличу! — взвизгнула дамочка.

— Ольга, що тут відбувається? — двері позаду носатої відчинились випускаючи високого сивого чоловіка з гострим обличчям і колючим поглядом.

— Та от, Іван Микитович. Скандалістка…

Договорити жінка не встигла, відсунута об’ємним пуховиком.

— Ось. Вона ледь дихає. Зробіть щось. Ми ж по сьогоднішніх заторах не доїдемо до іншої клініки.

На диво обережно, старі мозолисті руки підхопили крихітне тільце і понесли в інші двері.

— Вся в господиню. — засміявся чоловік, коли кошеня, щойно оклигавши, полоснуло його лапою і спробувало втікти. — Така ж бойова.

— Та не моє воно. — махнула знятою шапкою дівчина — На цвинтарі знайшла щойно. Всі руки мені сполосувало доки з вінків діставала. І не лишиш же в такий снігопад. А як свідомість втратило я його хвать і сюди. А це дівчинка, так?

— В такому віці важко визначити. Але черепаховий ген майже завжди у самок.

— І що там твоя Дикарка? — пролунало обережне зі слухавки.

— Та що їй зробиться. — махнула рукою Яна, переводячи погляд на кішку — Сидить, он, мухою милується вже пів години. Гуманістка всрана.

— Не тікала більше?

— А щоб часом. Он, вчора, годину по двору бігала, лапаючи. Сусіди вже напевно ставки на нас роблять. І не впевнена, що на мою користь.Думала плюнути і най валить куди хоче. Але ж завтра переїжджаємо. Як надумає повернутись і не зможе?

— Ой, Янка, вічно ти сама собі гризоту зробиш. Та то кіт. Хоче йти-най йде. Може, вона взагалі  господарів має і до них так рветься.

— Ну які господарі, Нат! Я ж її місячною знайшла. Просто такий дурний характер і мозок з арахісину.

Ніби зрозумівши, що це про неї говорять, кішка окинула дівчину зневажливим поглядом і махнувши жирною триколірною дупою, продефілювала в іншу кімнату.

— Натка, щось мені лячно. — дівчина сиділа на дивані, піджавши під себе ноги. Телефон в її руках злегка потрушувало — Вона верещить, як не в собі і на двері кидається.

— Може сказ? Коли ти кажеш вона тікала в останнє? До лікаря телефонувала?

— Та вона ж вакцинована. — недовірливо протягнула блондинка — Микитович ввечері має заїхати-подивитись.

— Ну і чого чекати? — Яна відразу уявила, як закатує очі подруга і топає ногою —  Хапай її і вже тягни в клініку!

— Як ти собі це уявляєш? Переноску вона ще в під’їзді зламала. Добре що в самий раж ввійшла на моєму поверсі, то я якось встигла до себе закинути, поки не вискочила. А тепер он двері вхідні виносить. Я ще ніколи такого не бачила. Навіть страшно в коридор вийти.

Коли телефон запікав, скаржачись на низький заряд, дівчата поспішили розпрощатись.

— Тримай оборону! Я повернусь і відразу до тебе. — кинула на останок Натка, як завжди першою вибиваючи дзвінок.

— Натка, вона москітну сітку прогризла і втікла вночі. — ридала Яна, накручуючи кола навколо будинку

— А ти що не закрила її у ванній?

— Та вона до вечора заспокоїлась якось. Навіть погладитись підійшла. Сама! Уявляєш? Лікар сказав, що швидше за все стрес від переїзду так дався в знаки. Вколов якесь чи то снодійне, чи то заспокійливе і пішов. А вона заснула одразу.

Декількома годинами раніше:

Олег Степанович обережно крокував по старому карнізу між вікнами другого поверху.  Ні, він не сумнівався у власній координації, а от більш як піввіковий елемент будинку довіри не внушав, місцями осипавшись і без чужої участі.

“Треба ж було цій малохольній на цвинтарі по такій погоді гуляти. Ще й вчепилась в того кота, як п’явка. Ну от їй котів мало? Хапай любого. Ні – мусіла його забрати. А я всього на рік відпросився. Ще трохи і повертатись потрібно.”

Під ці думки, нарешті перескочивши на підвіконня потрібної квартири він з полегшенням видихнув і поліз у відчинену кватирку.

Першою несподіванкою став горщик із якоюсь смердючою квіткою. Щоб не скинути його, довелось змінювати траєкторію приземлення . Через що тіло повело і замість підвіконня Степанович ткнувся мордою в центр чахлого смердюха.

“А бодай тобі! ” подумки вилаявся він, озираючись по сторонах.

Переконавшись, що нікого не розбудив, Степанович обережно заозирався.

На великому двоспальному ліжку хтось явно спав, видаючи голосні рулади.

Серце забилось у радісному передчутті. Нарешті! Та варто було підійти ближче, як все всередині обірвалось.

На ліжку, укутавшись в тонке одіяло так, що з під нього стирчав лише величезний гострий ніс і бліде підборіддя, спала абсолютно незнайома жінка.

“Невже я помилився?” —  сердце пропустило удар.

Роздивляючись жінку, Степанович на мить забувся і нога сама піднялась, почесуючи за вухом.

“Кляте тіло!  — вилаявся він, опановуючи себе — Ну як таким можна щось провернути?”

Поруч завібрував телефон. Степанович мимоволі перевів на нього погляд, читаючи вспливше повідомлення  і перестав дихати.

— Ах ти ж щуриха довгоноса. — зашипів він, ледь не порушивши усю конспірацію.

— Ну нічого! Я тобі влаштую “Феєричний День Незалежності” !

Висунувши кінчик язику, Степанович зосереджено клацав телефоном. Не все вдавалось з першого разу. Одруківки боляче різали по серцю, вихованому в повазі до пунктуації і орфографії, але на редагування не було ні сил, ні часу. Коли здавалось, що власний хвіст зараз відіб’є ребра – Степанович нарешті закінчив і потягнувшись усім котячим тілом, обережно підхопив смартфон за  чохол зубами і потягнув ховати під крісло, попередньо відключивши звук.

Яна сиділа за столом,вже хвилин п’ять  помішуючи давно остигшу каву. Сьогоднішній ранок приніс новини, що досі не давали зосередитись.

Розбудив дівчину дзвінок в двері, за якими буравлячи її  колючим поглядом стояв низький чоловік.

Потім на неї з прокляттями кинулась сусідка,яку вона взагалі вперше бачила, звинувативши невідомо в чому.

Сусідку відразу відтягнули дужі чоловіки в штатському, а от Яну мордували ще пів дня, доки вона не згадала, де бачила ту саму агресоршу. Нею виявилась адміністраторша з клініки, яку звільнили ще зимою. Але страшно не це. Страшно, що носата виявилась ворожим координатором і планувала масовані обстріли на День Незалежності. Власне-це все, що їй вдалось дізнатись про ранковий переполох. А ще, їй повернули кішку, пожартувавши про медаль для пухнастої і обмовившись про те, що вона принесла якийсь телефон з доказами,а також що, попередньо, координати відправити не встигли.

Метушливі думки і спогади прервав дзвінок в двері.

На цей раз навпроти дівчини стояв високий плечистий чоловік в чорній футболці:

— Доброго дня. А мені Наталію Олегівну потрібно.

— Вона продала квартиру. Контактів не лишила.

— Як же так, — чоловік розгублено почесав погано працюючою рукою голову — в неї другі ключі від квартири були.

— Точно! — Яна відступила пропускаючи чоловіка — Десь тут лежали.

— Думаю, Ви вже знаєте, що сталось. — невпевнено проговорив той —  Я з реабілітації зірвався і сюди. Здав в оренду, на свою голову.

— Ой, то це в Вашій квартирі…

Яна не договорила, ледь не збита з ніг кішкою, що примудрилась відкрити двері спальні пролетівши повз неї. Пролетіти, щоб вскочити на руки розгубленого чоловіка заторохкотівши трактором і ледь не виціловуючи його.

— Яка лагідна. — посміхнувся той, обережно почесуючи маленьку голову

— Не повірите. — зовсім знітилась Яна, так і тримаючи на поготові зв’язку.

— Вона за пів року до мене жодного  разу так не ластилась.

Відірвати кішку від чоловіка так і не вдалося і до себе він повертався з муркотівшою на всі лади ношею.

Пройшовшись по власних апартаментах, Андрій дістав блістер і запивши таблетку водою, присів на диван, чекаючи доки подіють ліки.

Кішка потрапивши в квартиру зіскочила з рук і забилась за той самий диван.

За декілька хвилин з під нього з’явилась різнокольорова морда з чимось білим в зубах.

— Це ще що таке? — чоловік повертів в руках складений конвертом лист і побачивши на ньому власне ім’я обережно розкрив вчитуючись в знайомий до болю почерк.

— Яна? — Андрій зупинився невірячи вглядаюсь в постать жінки — А Ви тут що робите в такий день?

— В мене брат, військовий. — слова давались важко — Ось і забігла привітати з Днем Незалежності. Все ж саме завдяки йому, я сьогодні святкую. А Ви?

— А в мене батько у розвідці служив. — чоловік сумно посміхнувся.

Тихо перемовляючись, вони неквапливо дійшли до потрібного місця.

— Це Ваш батько? — Яна здивовано дивилась на портрет з чорною стрічкою.

Андрій підійшов до хреста і поклавши квіти на могилу випростався, обертаючись:

— Всі говорять, що ми схожі. Що з Вами?

— Знаєте, моя… точніше тепер Ваша кішка — дівчина зам’ялась підбираючи слова — вона тікала від мене весь час, а подруга сміялась, що та господарів шукає. А я не вірила. А вона.  А  я її тут знайшла, місячним кошеням в грудні.

Коли розповідь дійшла до дати, в яку було знайдене кошеня, Андрій зблід:

— Це було сорок днів за батьком. Я перед тим в аварію потрапив і не зміг приїхати на цвинтар. А потім лікування, реабілітація. Квартиру здав, щоб жити ближче до клініки.

— Вибач, люба, що так довго користувався твоїм тілом.

Кішка не зводячи очей з напівпрозорої фігури, повільно кліпнула. Тим часом чоловік продовжив:

— Бережи Андрійчика і Яну. І за внуками моїми приглядай. Шкода, що я не дочекаюсь їх появи тут.

Олег Степанович обійшов квартиру в останнє і розтанув.