Гідна поведінка

Фізичний світ – такий незручний. Тут майже неможливо перебувати в своїй енергетичній, звичній подобі, тож в той день я у вигляді горобця спостерігав за своїми підопічними. Десяток душ на перевихованні. Поки були людьми, накоїли лиха, тож тепер заново вчилися базовим речам на кшталт поваги і любові.

Я уважно роздивився реальність, перевірив про всяк випадок вірогідності і розслабився. Жодної загрози для моїх вихованців. Навпаки, у них буде шанс ще раз відчути добро – у двір якраз вийшла баба Таня з лійкою у руці. У магазині була семилітрова садова лійка, але баба Таня вирішила, що їй не вистачить за один раз полити всю клумбу, тож вона купила оцю десятилітрову. Ледве ж волочить, але відчуває втіху. Я аж цвірінькнув від радості, коли мене овіяло її добрими намірами.

Вона підійшла до клумби і полила квіти. Три чорнобривці в центрі – це мої підопічні. Вони теж відчули її настрій. Я прислухався – так, є відгук! Ці троє стали на крок ближчими до уміння із щирою вдячністю приймати піклування. Добре.

Баба Таня пішла додому, залишаючи за собою позитивно заряджений серпанок. Часточки осіли в дорожню пилюку. Туди миттєво злетілися горобці і почали пріпотіти крильцями, намагаючись осипати тією пилюкою себе. Звичайні пташки, а не замасковані янголи. Ми такого не робимо. Хоча хочеться. Цей світ надто пронизаний болем зараз, під час війни. Хочеться ловити і всотувати кожну краплину добра. Але це якось несолідно – купатися в пилюці. Я потерплю додому.

У двір зайшли дві дівчини, чорнява Христина, місцева, і рудокоса Ганна. До них вибігли дворові коти. Четверо – мої. Ці вже на кінцевому терміні свого перевиховання. Ото їм і дали тіла котів – значно простіше приймати і віддавати любов, коли ти пухнастий і милий, аніж слизький та огидний.

Дівчата погладили пухнастих і пішли до мисок біля котячих будиночків. За мить звідти замість навкання почувся смачний хрускіт. Я прислухався – все добре! Мої підопічні були вдячні та щасливі. Ніякої агресії та пихи, як в минулому житті. Я знову задоволено цвірінькнув.

Дівчата зайшли. Я з цікавості зазирнув у вікно – вони сиділи на кухні чаювали. Я задивився, тому аж смикнувся, коли прилетіло термінове завдання. Це ж скільки енергії спалили, щоб доставити його сюди, аж у фізичний світ, метафізичним шляхом! Марнотратство!

«Увага! Будь-якою ціною затримати у цьому секторі на годину вказаних осіб».

І це все? Я переглянув список. Погляд зачепився за знайоме обличчя. Ганна, що прийшла сюди на гостину до подруги. І примітка, що її життя критично важливе для дотримання балансу енергій у світі. Ну звісно: розумна, врівноважена, активна, щаслива робити маленькі добрі вчинки.

Я зітхнув, переглянув вірогідності. Хвилин через десять дівчина мала піти додому. По дорозі вона загине від уламку скла під час ракетної атаки.

– А нехай тобі! – я аж лайнувся. Щоб змінити вірогідності, треба багато енергії, часу та підготовки. Нічого нема!

Я почав гарячково стрибати туди-сюди по козирку. Гортав вірогідності, як нецікаву стрічку новин. Сам не помітив, як від збудження почав махати крильцями. Привернув увагу кота. Смугастий пухнастик сидів на гілці просто напроти мене і нервово смикав хвостом. Не мій підопічний, просто кіт. Раптом мені сяйнула рятівна думка. Я ж тут не сам!

Мої підопічні душі у тілах котів уже мають достатньо розуму і самостійності. Я прислухався. У котячому царстві панував ситий спокій. Моя пташина подоба зовсім не підходила для перемовин, а часу її змінювати не було. Тож я зібрав усі свої сили і послав прохання про допомогу. Я буквально бачив, як сяючий клубочок моїх думок повільно повзе через двір до великого рудого кота. Мій найперспективніший підопічний.

Надто повільно! Поки моя думка пробивала собі шлях через несприятливий фізичний простір, за тисячі кілометрів звідси якийсь командир прийняв рішення про ракетну атаку. Наказ побіг ланцюжком підлеглих, як іскра, щоб осісти на кінчиках пальців рядового ракетника. Я цвірінькнув від люті.

Нарешті думка долетіла до мого обранця, він почув її і підняв голову. Кіт повільно встав, потягнувся спочатку на передні, а потім на задні лапи і за кілька стрибків опинився на дереві біля мого козирка. Менший смугастий кіт утік, визнаючи його перевагу.

– То ти янгол? – запитав рудий.

– Так.

– А виглядаєш, як моя вечеря.

– Ти вже давно їси лише корм і ковбасу, – я дозволив собі посмішку.

– Правда. – Визнав кіт. – То тобі потрібна моя котяча допомога?

– Так.

– А хіба янголи не можуть, ну я не знаю, клацнути пальцями і все порішати?

– Так не можуть навіть боги.

– Шкода…

Рудий кіт з усією можливою зручністю і грацією вмостився на гілці, звісивши хвоста.

– То що ти від мене хочеш?

– Щоб ти врятував прекрасну незнайомку.

– Я не лицар. Я кіт. Мене звати Рудик, – він помахував хвостом і незмигно дивився на моє крихітне пташине тільце. Думаю, він все ще вважав мене здобиччю, з якою можна погратися.

– Я серйозно, Рудику. Зараз з під’їзду вийде дівчина. Якщо вона піде звідси, то загине.

– Люди гинуть, янголе. Війна надворі.

– Не будь мізантропом, коте. Я відчуваю, що тобі не все одно.

– Правда, – знову визнав Рудик. – Я народився на вулиці і прожив тут усе життя. Але в моїй зграї є домашнє кошеня, яке привезли сюди з окупованої території. Мурчик, такий сірий смугастик, абсолютно непоказний. Його господиня довго не могла знайти дешеве житло, куди пустять з твариною. Нарешті знайшла. Заплатила ріелтору. Заплатила власнику квартири за півроку. А через півроку її виселили, бо власник, небіж ріелтора, постійно міняв пожильців, даючи дядьку підзаробити. Вона не витримала стресу і померла. А кошеня ріелтор викинув сюди.

Мені перехопило подих, а Мурчик продовжував:

– От я не знаю, що таке війна. Тільки в телевізор отам на першому поверсі у вікно дивлюся. Але раніше так не було. Війна витягла назовні усю гидоту з людей.

– Не скажи, – заперечив я. – Пам’ятаєш дівчину, яка тебе чухала недавно. Руда така.

– Мррр… – Рудик випустив кігті та пошкрябав гілку.

– Оце вона. Її треба рятувати.

– Та що ж ти відразу не сказав! – кіт підскочив на всі чотири лапи, задерши хвоста. – Сиди тут, янголе. Я все зроблю.

Потяглися хвилини, які здавались вічністю. Я злітав до вікна Христини, але там уже нікого не було. Нарешті під’їздні двері відчинилися і вийшла Ганна. Раптом перед нею приземлився Рудик, ніби з неба впав. Голосно муркочучи, почав тертись об ноги дівчини. Лише найчерствіше серце встоїть проти такого прийому. Серце Ганни ніколи не було кам’яним. Вона присіла і почала гладити кота. Пройшло кілька хвилин. Рудик не вгамовувався. Ганна почухала його за вухом і піднялася.

– Котику, мені треба додому.

– Мррр!

– Котику…

Дівчина обережно обійшла великого кота і пішла далі. Рудик кинувся слідом. Обігнав, упав на спину, задер усі чотири лапи і задеренчав, як трактор. Ганна засміялася і знову присіла погладити м’яке котяче черевце. Ще кілька хвилин були згаяні.

– Ти найпрекрасніший кіт, якого я тільки бачила, але мені час іти, – вона знову піднялася і додала суворим тоном: – Я знаю, що ти не голодний.

Рудик глянув на мене.

– Іще! – зойкнув я. Думка повільно полетіла, але мій найперспективніший підопічний і так все зрозумів. Знову кинувся за дівчиною. Тут на під’їздну доріжку повернула машина, синя славута з наліпкою в вигляді жовто-блакитного сердечка. Ганна зупинилася, пропускаючи її, але Рудик не зупинився. У нього не було часу думати чи зважувати своє рішення. Здається, він просто знав, що дівчина більше не зупиниться, щоб його почухати. Але зупиниться, щоб перевірити, чи він живий, коли він потрапить під колеса.

Здається я заверещав. Здається, водій тієї машини щось сказав. Здається, Ганна закричала. Час зупинився. Секундна стрілка буквально завмерла на коротку мить, але цього якраз вистачило, щоб Мурчик вилетів зі своєї будочки, добіг до Рудика і штовхнув його.

– Якого біса ти робиш? – закричав Мурчик. – Ти ж мені як батько! І як господар! Ти!.. Не смій кидатись під машину! Ти сам учив мене, як їх уникати! А тепер… Що ти робиш?!

– Мурчику, ану заткнися! Так треба.

– Та кому треба? Ми вуличні коти. Ми нікому не треба.

– А вона? – Рудик махнув хвостом на Ганну.

Лише я розумів, що вони говорили. Люди бачили просто двох котів, що горланили один на одного дурними голосами.

Час знову рушив. Заскреготіли гальма. Лаявся водій. Ганна плакала. Коти голосно з’ясовували стосунки. І над усім цим раптом завила сирена повітряної тривоги.

З дверей вилетіла Христина. У халаті й капцях. Без телефону й ключів.

– Господи! Всі цілі? Я дивилась у вікно! Цей кіт… Він так смішно до тебе чіплявся, а потім… Він же… Він кинувся під машину! Навіщо?

– От і я питаю, навіщо, – піддакнув Мурчик.

– Що відбувається? Він цілий? – продовжувала дівчина.

– Та цілий я. Жінко, чого ти репетуєш? – поважно відгукнувся Рудик. Я істерично зареготав.

– Господи… Мало цих довбаних атак, так ще й цирк навколо! – бушувала Христина і раптом заволала в небо: – Пішли до сраки!!!

– Дівчата, заспокойтесь і йдіть краще в укриття, – водій славути виліз з машини. – Наші котики, звісно, молодці, але береженого Бог береже.

Спокійний чоловічий голос подіяв як гарна порція валер’янки.

– Ти ж не знаєш, де в нас укриття? – запитала Христина подружку. – Пішли, покажу.

Укриття було в сусідньому будинку, тож з усіх під’їздів вибігали люди і бігли туди. Я прислухався. Не було паніки. Тільки злість. Але якась така неправильна. Злість зазвичай роз’їдає енергетичну оболонку, але ця злість навпаки її живила. Злість стікала струмочками, збиралася в калюжі і всотувалася у землю, навіть якщо це був асфальт. Земля насичувалася цією злістю і ставала сильнішою. Мені стало моторошно.

Я роззирнувся і побачив, що Рудик досі стоїть поруч.

– Дякую! – у мене забракло слів.

– Та нема за що. Піду заспокою малечу, – рудий кіт махнув хвостом і пішов, але раптом обернувся: – Сподіваюсь, мені це зарахують, як гідну поведінку.

Я роззявив дзьоба від здивування. Він не міг знати про перевиховання, про свої негідні вчинки у минулому чи про мою роль у його нинішньому житті. Він не мав цього знати, але знав. Здається, коти знають більше навіть за нас, янголів.