Справжній бойовий кіт

Арчі про чарівний ліс знав з самого дитинства. Бувало, вкладеться у своє ліжечко, а мама, вилизуючи йому і Зефірці пухнасті вушка, тихенько мурчить казочку про котів-героїв, які ходили до чарівного лісу, щоб випробувати сили та знайти дорогу до самих себе. Арчі, правда, зовсім не розумів що воно таке, ота дорога до самого себе. Ось – він, ось – Зефірка, лежать поруч, муркочать, підставляють мамі теплі животики і пухнасті вушка, нащо ж її шукати, оту дорогу?

Мама на це тільки посміхалася і говорила, що справжні коти-герої після всіх своїх пригод потрапляють у ту частину лісу, про яку мріють всі котики. Там течуть річки із найсолодшого молочка, по берегах яких утворилися запруди зі справжніх збитих вершків. А ще прямо на кущах в чарівному лісі ростуть смажені і варені рибки, які так і чекають, коли котики зможуть ними поласувати.

Від таких історій животик Арчі починав муркати голосніше за маму, а сам він, нашпоривши вуха, дослухався до кожного слова, бо вже хотілося йому побувати у тій фантастичній місцині. Але нагода все не випадала. Мама, слухаючи нарікання Арчі, лише лагідно посміхалася і казала, що всьому свій час. От тільки, коли той час настане, не уточнювала.

Минали дні, Арчі і Зефірка гралися і зростали. На осінь Арчі вже мав піти у справжню котячу школу, бо де ж, як не в школі, вчитися всіляким котячим премудростям, досліджувати котячі науки і набиратися поважного виду дорослого і розсудливого кота. Історії про чарівний ліс, який змінює свою форму та властивості, залежно від бажань і страхів кожного котика, який до нього входить, ставали все менш цікавими. Тепер Арчі уже просив маму розповідати йому про котячу науку і школу. Кожний вечір він ретельно вилизував язичком хвостика і лапки, як дорослий, бо він же не якийсь там нечупура, а справжній майбутній учений кіт. Так і минав час, але одного дня сталося несподіване.

В той день Арчі і Зефірка гралися у високій траві за забором. Зазвичай, мама їм забороняла там бігати без нагляду, але в той момент побігла десь у справах, тож вони, скориставшись нагодою, вистрибнули прямо на велику зелену галявину. Спочатку грались у піжмурки, потім у квача, ганяючись один за одним і голосно нявкаючи та регочучи, поки їх веселі забавки не були перервані несподіваними гостями. Втікаючи від Зефірки, Арчі вибрався з розлогого куща і ледве не врізався у великого рудого пса, що стояв прямо між ним і забором. Арчі позадкував, вигнув спинку і зашипів, як вчила мама і як роблять дорослі коти. Але собака лише презирливо клацнув зубами і загарчав, показуючи великі жовтуваті ікла, що стирчали прямо з гігантської пащі. В цей момент Зефірка, нарешті, наздогнала Арчі і стрибнула до нього, врізавшись у вигнуту спину. Переляканий Арчі похитнувся, падаючи в бік страхітливого створіння. Але злякався більше не за себе, а за молодшу Зефірку, яка в цей момент опинилася в повній доступності до страхітливого монстра.

Арчі відчув як щось гаряче розливається в грудях, як ростуть його лапи, пазурі, хвіст, а сам він перетворюється на безстрашного кота-вояку, про яких ще донедавна чув у маминих казках. Зімкнулися над головою височезні дерева, заспівали пісню війни квітучі жовті кущі, які ще кілька митей до того були йому з Зефіркою за схованки, гучно підтримали цю мелодію пташки, що ширяли навколо них.

Арчі розпрямився у весь свій котячий зріст, розчепив пазурі і рушив на ворога з голосним криком справжнього бойового кота, допомагаючи собі хвостом.

Схватка була короткою, Арчі, як вихор, кинувся на пса, орудуючи обома парами лап, кричачи у все горло і не забуваючи шипіти. Як безстрашний воїн раз по разу стрибав він на ворога, змією вивертаючись від величезних пазурів та лап, тільки й чуючи клацання страшних зубів десь над вухом та спинкою. Зрештою, монстро-пес здригнувся і відступив. Крок, ще один, і величезний монстр тікає від кошеняти з гірким скавчанням, а Арчі, ступивши кілька кроків, так і залишився стояти на місці, вигнувши спинку та розправивши кожну шерстинку. Стояв, готовий захищати і Зефірку, і маму і весь світ, бо відчував себе справжнім котом-воякою.

– Ти бачив? – почулося від хати, – справжній бойовий кіт росте! – захоплено вигукнула хазяйка, баба Одарка, – візьмеш його до себе в своє ТРО? – повернулася до чоловіка в потертому пікселі, за ногами якого сховався великий монстропес, що підрикуючи споглядав на кошенятку.

– Та такого бійця не те що в ТРО, сам Залужний до себе в ставку забере, – розсміявся піксельний, жуючи травинку, – то ж справжній український бойовий кіт росте!

А Арчі лише тихо муркнув і, покликавши за собою Зефірку, гайнув у свій затишний куточок, де на них вже чекала мама, тепле ліжечко і чарівні казки про котів-вояків.  Хоча які ж вони чарівні? Вони справжні! Про таких котів як він сам, майнула горда думка перед тим, як він заснув, м’яко вмостившись на маминому боці.